Реферат Популізм як специфічна політична технологія
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство науки і освіти України
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника
Тема реферату:
“Популізм як специфічна політична технологія”
Студента групи П-51
(заочна форма навчання)
Пасічного Петра Петровича
Івано-Франківськ 2010
Популізм – підвищена чуттєвість великих мас людей до простих пояснень складних проблем, до примітивних галасливих закликів; це демагогічні політичні дії політиків, які прагнуть використати цю чуттєвість (Д. Видрін).
Засади популізму:
1. “Підігравання” мінливим настроям та вимогам мас.
2. Використання емоційних станів мас людей (страх, ненависть, ворожість).
3. Загравання з масами.
4. Використання лексики натовпу.
5. Завищені обіцянки.
6. Апеляція до найменш-освіченої частини мас.
7. Створення ідеологічних кліше.
8. Презумпція малих але конкретних справ.
9. “Істинність простих рішень”.
Необхідно враховувати той аспект, що в той чи іншій мірі популістом є кожен політичний діяч, що зумовлено ірраціональністю великих мас людей.
Популізм як політичне явище сягає своїм корінням у сиву давнину. На агорах грецьких полісів та в республіканському Римі політик, який умів "загравати" з народом, мав непогані шанси зробити кар'єру.
Проте, осягнувши свою мету — владу, — популярний ватажок та трибун нерідко перетворювався на диктатора. Історія свідчить, що саме популізм прокладав шлях у політику майбутнім "отцям нації". Тоталітаризм у "популістській" формі є результатом страху розплати за те, що обіцяне не може бути втілене в життя.
Проте саме як політична течія популізм уперше з’явився у США наприкінці XX століття: тут у 1891 році було створено Народну партію. З того часу популізм продовжує переможно крокувати по планеті, втілюючись у різноманітних політичних програмах та партіях. Виникнувши як народний рух, що виражав настрої протесту проти різноманітних форм панування монополістичного капіталу в США, він видозмінювався і з'являвся на політичній арені то як "новий курс" Рузвельта в період Великої депресії у США, то як "гандизм" в Індії, то як "перонізм" в Аргентині, то як лівий "гошізм", розповсюджений насамперед у колах французької інтелігенції і студентства, то як "християнський соціалізм", а також і в багатьох інших своїх формах.
Історичний досвід показує, що популізм як політичне явище виникає в країнах, де мають місце демократичні інститути (загальне виборче право, рівноправність громадян) і де суспільство як спільнота виборців виступає учасником політичного процесу. Тільки тоді апеляція до суспільних настроїв, спроби підлаштуватися під стереотипи масової свідомості можуть стати дієвим засобом завоювання влади.
Багато вчених, що досліджують цей феномен, відзначають, що суть популізму як явища залишається невловною, ніхто не уявляє собі достеменно, що ж це таке, адже його зміст вислизає з рук, не піддається визначенню. Можна сказати, що популізм — це явище дисперсне, тобто воно є складовою багатьох політичних феноменів, втілюється в різноманітні ідеологічні форми та політичні стратегії. Відомий дослідник популізму М. Конован вважає, що цей термін "залежно від контексту може відноситися до безлічі різноманітних явищ". Стосовно республік колишнього СРСР ми маємо справу з політичним популізмом, що може водночас розглядатися як ідеологія, як соціальний рух, а також як специфічна політична психологія, зумовлена таким важливим явищем, як атомізація суспільства в країнах, що трансформуються від тоталітаризму до демократії. Атомізація означає насамперед відсутність структурованих суспільних інститутів, адже масове суспільство — це лише "колективний об’єкт пропагандистського впливу" (Ліпман), у якому можливість колективної дії дуже обмежена.
У довідкових виданнях популізм характеризується як "діяльність, що має метою забезпечення популярності в масах ціною не обгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел і т. ін." відтак популіст у сучасній політиці — це "діяч, що заграє з масами". Популізму притаманна ідеологічна простота, можна навіть сказати, примітивізм, що позбавляє його можливості стати засадою для виникнення інституціоналізованої партії, а тому відомий дослідник цього явища Д. Макре називає його "вбогим, хоча й впливовим типом мислення". Як свідчить історія, популізм подекуди зникав, розчиняючись у більш стабільних та чіткіше окреслених ідеологіях і політичних рухах. Один зі шляхів трансформації популізму вів до націоналізму, як у випадку франкістської Іспанії або Індонезії часів Сухарто.
Популізм проявляє себе з одного боку як політична риторика, а з іншого — як стратегія влади. Тому треба відокремлювати ці два виміри. Цікаво також поглянути на передумови виникнення й розвитку політичного популізму та фактори, що сприяють його успіху в сучасному політичному житті країн "зрілої" демократії. У цьому зв’язку слід також згадати перемогу блоку "Вперед, Італіє!" Берлусконі та Партії свободи Хайдера в Австрії, що сталися не так давно. Цікавим прикладом є також успіх відверто популістської "Самооборони" Лепера на виборах до польського Сейму в 2001 році. Ці факти свідчать про зростання впливовості популізму в політичному житті країн, деякі з котрих (насамперед Польща) становлять для нас взірець успішних політичних перетворень від тоталітаризму до демократії.
З точки зору політичної психології, популізм характеризується недовірою і підозріливістю до всього нового, до того, що виходить за рамки повсякденного життя, він проникнутий ворожістю до всього чужого, тобто він є ксенофобійною та консервативною ідеологією. Популізм завжди налаштований проти інших і водночас обожнює "своїх", насамперед "народ", "виборця", "трударя".
Більшість західних дослідників, насамперед Д. Макре та А. Валіцький, вважають, що популізм є ідеологією, котра виходить з визнання пріоритету народу на противагу державі, іншим народам, індивідові. Подекуди популізм слугує засобом "аналізування" суспільного протесту. Популізм мобілізує гнів та невдоволеність народу і скеровує його проти інститутів влади та політичних еліт, що начебто відірвалися від "народу".
Проте незважаючи на подекуди "революційний" пафос популізм сам по собі не здатний трансформуватися в політичну стратегію, тому що популістські декларації обходять мовчанням способи реалізації декларованих намірів.
Ряд дослідників визначають такі характерні риси популістської ідеології та політичної стратегії, причому слід зробити особливий наголос на деяких факторах, які окреслюють сьогодні поле української політики, що не тільки позбавляють партії відповідальності за реалізацію власних програм, але й фактично перетворюють їх на популістів:
· популізм ґрунтується на тяжінні людських мас до простих пояснень складних проблем, на любові до примітивних гасел, а отже, політична суть популізму полягає в тім, що він дає прості відповіді на складні питання;
· популізм підкреслює пріоритет простих рішень, апелює до простоти і зрозумілості пропонованих заходів, декларує перевагу малих, але конкретних справ — тобто приваблює "не словом, а ділом";
· популіст завжди зваблює виборця, кокетує з ним;
· популістська свідомість тяжіє до сильної особистості, харизматичного лідера, котрий, як правило, робить вигляд, що керується в першу чергу сподіваннями "простої людини";
· популізм є невід’ємним елементом патерналістської концепції відносин владі та суспільства;
· популізм є складовою виборчої стратегії насамперед політичних сил, аморфних за своєю структурою, у яких відсутні чіткі ідеологічні пріоритети;
· основні ідеї популізму — це пряма участь народу в управлінні державою, так звана "пряма демократія", недовіра до представницьких державних інститутів, критика бюрократії, корупції і т. ін;
· стратегія політика-популіста є дуже простою: він не думає ні про наслідки, ні про свої можливі дії в разі приходу до влади, для нього головне — одержати якнайбільше голосів у даний момент;
· за умов чинного українського законодавства, яке позбавляє партії статусу повноправних гравців на політичному полі, тобто обмежує їх участь у формуванні уряду, навіть найбільш реалістичні виборчі програми партій залишаються "паперовими тиграми";
· у свою чергу, ця ситуація позбавляє політичні партії відповідальності перед суспільством, що перетворює вибори на змагання "веселих і кмітливих" популістів.
Популізм може межувати з прихованим елітаризмом. Так Макіавеллі у своїй концепції політики як стратегії здобуття та утримання влади вдало поєднав ці два аспекти. Він підмітив, що в "палацах" та на "ринках" одні й ті ж події сприймаються по-різному, бо еліта і "чернь" мають різні ціннісні орієнтири та погляди, а тому щоб ефективніше керувати натовпом, володар має бути обізнаним із настроями, що охоплюють масу і, більше того, розмовляти звичною для неї мовою. Багато сучасних респектабельних "захисників інтересів народу" добре вивчили урок великого флорентійця.
Міжнародний досвід доводить, що популістський рух активізувався в періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії. При різких соціально-економічних зрушеннях, особливо тоді, коли ламалися старі підвалини, а нові ще не викарбувалися чітко і виразно, на політичну арену виходили популістські діячі. Яскравим прикладом цьому можуть слугувати країни СНД. У країнах розвинутої демократії подеколи популізм виступає як ультра-консервативна ідеологія — захист традиційних устоїв із тим, "щоб не було гірше". На цю тезу, власне, й спираються противники розширення Євросоюзу на схід у країнах-членах ЄС.
Розмаїття ідей популізму створює основу для демократичних, консервативних, реакційних тенденцій і, відповідно, різних його оцінок — "лівий популізм", "правий популізм". Ключовим словом лівих популістів є справедливість у її примусово-розподільчому варіанті. У правих — це слово "порядок", під яким мається на увазі найчастіше порядок поліцейської держави.
Популізм розповсюджений найбільшою мірою серед верств з низьким рівнем політичної і правової культури і в умовах ще не окріплих структур народовладдя. Нездатність мас відрізнити демагогію від реалістичних пропозицій, чорно-біле бачення світу, готовність обожнити чергового кумира і ненавидіти його конкурентів — усі симптоми невисокої політичної культури досить активно використовуються популістськими лідерами для мобілізації суспільної підтримки.
Небезпека чистого популізму для самого політика, що схиляється до цієї стратегії, полягає в тому, що, висунувши кілька популярних гасел, він швидко стає їх заручником, і будь-яка спроба коректування або зміни курсу сприймається його електоратом як зрада. А оскільки, як відомо, настрої маси мінливі, популістська політика виглядає безцільним метанням зі одної сторони в іншу. Насправді ж тут точний і тонкий розрахунок — бути завжди в "команді" більшості. Меншість популістів не цікавить, тому що вона не робить погоди на виборах. Відтак популіст завжди виступає як ворог плюралізму і консенсусу, що досягається на шляху діалогу з усіма суспільними групами та їхніми політичними представництвами.
У свою чергу, одна з найбільших небезпек популізму для суспільства полягає в тім, що він є перешкодою на шляху нормального функціонування такої основоположної засади, як делегування владних повноважень суспільною групою довіреній особі. Ця засада є підгрунтям демократії, і її недотримання, на думку видатного французького соціолога П. Бурд’є, неодмінно веде до "фетишизації" політики, коли політик починає, так би мовити, жити "власним" життям у відриві від реалій суспільної групи, яка його висунула й інтереси якої він має репрезентувати. Адже політики, які завдячують своєю популярністю виборцям, доволі швидко забувають про те, хто є джерелом влади. Загалом можна стверджувати, що зростання популістських настроїв у суспільстві та злет популярності примітивних соціальних рецептів свідчать про низький рівень громадянської свідомості.
Політикам їхній природний владний інстинкт завжди підказує, як спокусити електорат, на яких стереотипах можна зіграти і які психологічні механізми використати. І найчастіше вони вибирають національну ідею як своєрідний "гачок". Історія свідчить, що на хвилі націоналізму з'явилося чимало політичних лідерів, які зазвичай претендували на те, щоб стати лідером нації. Легкість, з якою вони робили сходження на гребінь політичної хвилі, зумовлена насамперед тим, що проблеми нації торкаються всіх, хто ототожнює себе з нею. Кожному національні гасла здаються зрозумілими і ясними. Тому більшість сучасних популістів — Ле Пен, Берлусконі, Хайдер, Лепер, Жириновський, Лукашенко — завжди позиціонують себе в контексті національної ідеї та звертаються до національних історичних міфів.
Популізмом подеколи грішать як представники виконавчої влади, так і "народні обранці". Особливо сприятливим періодом для популістських кроків є виборча кампанія або період, що безпосередньо їй передує. Яскравим прикладом політичного популізму є прийняття законів, виконання яких неможливе через відсутність фінансових засобів, або нещодавня метушня довкола "початку" процедури імпічменту президента Л. Кучми за умов фактичної відсутності юридичної бази, яка б дозволила довести цю процедуру до завершення.
Виборча кампанія в Україні проходить сьогодні під гаслами взаємних обвинувачень у популізмі. У випадку більшості партій і політичних блоків ця теза виправдовує себе буквально. Проте, як згадувалося вище, зважаючи на обмежену можливість реалізації передвиборних партійних прожектів можна сказати, що всі українські політичні сили, які стартують на виборах 2002 року, є "популістами" в тому сенсі, що їхні програми розраховані насамперед на залучення голосів електорату без жодного шансу як на реальне повернення "боргів", так і на запровадження контролю за реалізацією передвиборних обіцянок з боку громадянського суспільства. Це стосується не тільки опозиційних до Банкової партій, але й так званої "партії влади" — адже за минулі роки сама вона постійно видозмінювалася.
Сьогодні популістів на політичному українському небосхилі, м'яко кажучи, не бракує, проте деякі з політичних партій та блоків опинилися далеко попереду своїх більш стриманих колег. Одні політичні партії та блоки обмежилися виключно гаслами "за" і "проти" як, наприклад, блок "Проти всіх", не завдаючи собі клопоту поясняти виборцям стратегію їх реалізації, інші у властивій їм ексцентричній манері тішать виборця поезією Василя Симоненка, як, приміром, робить це "Яблуко". Програма "ЗУБРу" будується на логіці персонажа "депутата в телевізорі" з "Нірвани" Леся Подерев’янського: "Росія та Україна брати, а брати повинні жити у одній хаті". Дозволимо собі цитату з виборчої програмі блоку "ЗУБР": "Створення Союзу держав України, Білорусії і Росії вистраждане нашими народами і стане суттєвим проривом в процесі регіональної інтеграції, створить стійкі передумови щодо стабільного економічного росту та цивілізаційного розвитку вже найближчими роками. Але на заваді стоять христопродавці всіх кольорів (на Україні "на кожну старуху по руху"). Майже завжди на їх боці зовнішні сили неправославного світу та наша доморощена компрадорська буржуазія".
Далі ще цікавіше. Так, блок Наталії Вітренко збирається, з одного боку, "перейти до державного регулювання соціально-економічних процесів на основі розробки поточних і перспективних планів, національного ресурсного балансу. Впровадити державне замовлення та розмістити його на підприємствах усіх форм власності. Забезпечити пріоритетний розвиток усуспільнених форм власності як основи справедливого суспільства і потужних соціальних гарантій", а з іншого — "стимулювати залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій у сільське господарство та промисловість, у енергозберігаючі, наукомісткі, екологічно безпечні, високопродуктивні технології". Питання: "Хто буде інвестувати?" Невже знайдуться внутрішні інвестори за умов тотальної націоналізації і невже західний інвестор, котрий прискіпливо оцінює інвестиційні ризики, враховуючи сотні й навіть тисячі показників, виявиться настільки дурний, щоб добровільно совати голову в петлю адміністративної економіки. В програмі блоку Наталії Вітренко з бюджету планується фінансувати все — від сільського господарства до освіти, проте залишається незрозумілим, як буде поповнюватися цей багатостраждальний бюджет?
Проте справжнім популістським хітом стала програма виборчого блоку політичних партій "Єдність". Вона починається з риторичного питання "Що єднає чоловіка і жінку?", а завершується тезою про започаткування в Україні "Народних Олімпійських ігор" та загадковим прожектом: "Сприяємо міжнародну політику України на забезпечення її національних інтересів та формування гідного іміджу у світі" (збережено стилістику оригіналу, див.: http://www.cvk.ukrpack.net).
Згідно з програмовою тезою цього виборчого блоку єдність — це "народ, об’єднаний у громади в своїй суверенній незалежній, демократичній, правовій та заможній українській державі та відкрите громадянське суспільство соціальної справедливості". Проте з попереднього викладу слідує, що автори програми розуміють громади як утворення, що будуються насамперед за територіальною ознакою. Ця теза, ноги якої ростуть з ХIХ століття і до якої в Україні схилялися ще члени Кирило-Мефодієвського товариства і Драгоманов, уже й тоді з огляду на урбанізацію та міграцію робочої сили здавалась утопічною, що ж тоді говорити про сьогодення! Сучасне громадянське суспільство — це явище іншого порядку, і територіальні громади за певних умов можуть бути лише одною з його багатьох складових елементів. Ототожнювати ці два поняття просто немає жодного сенсу.
Економічний рецепт "Єдності", як здається, походить від Петена, класика французького популізму 50-х років минулого століття — це пріоритет "народної економіки", тобто малого і середнього "сімейного бізнесу". Все це дуже добре. Проте чи насправді йдеться про дрібне виробництво та "сімейний бізнес": адже він "створить основу сталого економічного розвитку України". Проте розвиток цього сектора потребує насамперед вкладення значних коштів, як бюджетних, так і приватних інвесторів, утім іноземних.Підбиваючи підсумки викладеного вище, слід зазначити, що популізм — це завжди відхід від дійсно актуальних проблем, від об'єктивно існуючих інтересів і потреб людей, що відволікає суспільство від реальності, яка не задовольняє їх, і затягує його у світ ілюзій, нездійсненних мрій, очікування чуда. Популізм завжди виникає на грунті розчарування, причому на ньому ж і найчастіше закінчується. Завдання політичного популізму, на думку французького мислителя Р. Барта, полягає насамперед у встановленні найпростіших зв’язків між видимим і сущим, створення такої суспільної картини, де відсутній будь-який натяк на протиріччя, тобто немає фактора, що зумовлює реальний суспільний розвиток. Даний підхід нівелює також засаду суспільної відповідальності, яка є чи не найважливішою підвалиною громадянського суспільства.
Відтак образ суспільства, який старанно вимальовують сучасні вітчизняні популісти, — це "ляльковий" світ дитячої мрії, де "знімаються" справжні дорослі суспільні проблеми, а щасливі "маленькі українці" весело бавляться в демократію під ласкавим та водночас пильним оком дорослих.
