МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РЕФЕРАТ

На тему

«Система підготовки наукових кадрів в Україні»

Київ 2010


ЗМІСТ
ВСТУП

1 Поняття, мета і функції науки

2 Форми організації та управління наукою

3 Система підготовки наукових кадрів в Україні

Література




ВСТУП
Знання необхідні людині для орієнтації в навколишньому світі, для пояснення і передбачення подій, планування і реалізації діяльності та розробки інших нових знань. Знання найважливіший засіб перетворення дійсності. Вони становлять динамічну систему, що швидко розвивається, темпи зростання якої в сучасних умовах перевищують темпи зростання будь-якої іншої системи. Говорячи про знання, мають на увазі вищий рівень інформації, що функціонує в суспільстві. При цьому знання - це не вся інформація, а лише та її частина, яку людина перетворила і опрацювала особливим чином. У процесі перетворення інформація повинна набути знакової форми або бути представленою в цій формі за допомогою інших знань, накопичених у пам'яті, інформація повинна отримати суть і значення.

Наука становить сутність людського знання. За Кантом, вона є сукупністю знань, впорядкованих згідно з певними принципами, реальним зв'язком правдивих суджень, передбачень і проблем дійсності та окремих її сфер чи аспектів.




1 Поняття, мета і функції науки
Безпосередня мета науки - це опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі відкритих нею законів, інакше кажучи, теоретичне відображення дійсності з метою використання в практичній діяльності людей. Тому наука як сфера людської діяльності виконує функцію розробки і теоретичної систематизації об’єктивних знань про дійсність. У перебігу історичного розвитку наука перетворилася на виробничу силу суспільства і найважливіший соціальний інститут. Поняття науки містить і діяльність задля отримання нового знання, і результат цієї діяльності - суму отриманих на даний час наукових знань, що створюють наукову картину світу.

Як невід'ємний чинник практичного способу освоєння світу, наука (виробництво знань) є досить специфічною формою діяльності, яка суттєво відрізняється і від діяльності у сфері матеріального виробництва, і від інших видів духовної діяльності. Якщо в матеріальному виробництві знання лише використовують як ідеальні засоби, то в науці отримання нових знань становить основну і безпосередню мету незалежно від того, в якому вигляді втілюється ця мета - у вигляді теоретичного опису схеми технологічного процесу, побудови експериментальних даних або формули медичного препарату. На відміну від інших видів людської діяльності, результати яких можуть бути відомими і заданими ще до початку роботи діяльність правомірно називають науковою лише тоді, коли вона дозволяє набути нових належних знань; таким чином, її результат є принципово нетрадиційним. Саме тому наука є силою що постійно змінює інші види людської діяльності.

Таким чином можна стверджувати що основним змістом науки є:

-   теорія як система знань яка є формою суспільної свідомості і досягнень інтелекту людини;

-   суспільна роль у практичному використанні рекомендацій для виробництва благ, що є життєвою необхідністю людей.

Однак поступовий рух пізнання в цілому, з філософського погляду обумовлено не тільки безпосередніми запитами сьогоденної практики, а й суто пізнавальними інтересами людства, результати задоволення яких коли-небудь проявляються в прогнозуванні майбутніх способів і форм практичного освоєння світу.

Отже, наука в сучасному суспільстві виконує низку конкретних функцій:

-   пізнавальну - задоволення потреб людей у пізнанні законів при роди і суспільства;

-   культурно виховну розвиток культури, гуманізацію виховання і формування нової людини;

-   практично діючу - удосконалення виробництва і системи суспільних відносин, інакше кажучи, безпосередньої виробничої сили матеріального виробництва.

Сукупність окремих часткових функцій науки надає їй головну функцію в сучасному світі - розвиток системи знань, що сприяє найбільш раціональні й організації виробничих відносин і використанню виробничих сил в інтересах усіх членів суспільства.

Згідно з викладеного вище, поняття науки слід розглядати з трьох основних позицій. По-перше, з теоретичної, як систему знань, форму суспільного пізнання; по-друге, як вид суспільного розподілу праці; по-третє, з позиції практичного використання висновків науки, інакше кажучи, її суспільної ролі.

Розглянута нами двоєдина мета науки наукове пояснення явищ природи і суспільства, будь коли зафіксованих людиною, і отримання нових знань використання їх у практичному освоєнні світу обумовлює і предмет науки - взаємопов'язані форми розвитку матерії або особливості їх відображення у свідомості людини.

Кожна наука передбачає створення єдиної логічно чіткої системи знань про той чи інший аспект навколишнього світу, знань, зведених у єдину систему. Систематизовані наукові знання і є адекватним відображенням, відтворенням структури об'єкта в системі наукових знань про нього. Отже, наука - це динамічна система знань, що розкривають нові явища в суспільстві і природі з метою використання їх у практичній діяльності людини.

Чим же відрізняється наука від повсякденного пізнання?

По-перше, наука має справу з особливим набором об'єктів реальності, що не зводяться до об'єктів побутового досвіду. Наука виходить далеко за межі повсякденної практичної діяльності людини й має предметом своєї уваги і об'єкти, які поки що не входять у наявну практику. При цьому, спираючись на глибокі знання об'єктивних суттєвих зв'язків дійсності, виявляючи об'єктивні тенденції розвитку природничих і суспільних процесів, наука є засобом передбачення наслідків людської діяльності, розкриває методику прийняття рішень у цій діяльності. Тому передбачення майбутніх змін у природі і суспільстві також є одним з найважливіших завдань науки.

Таким чином, головними ознаками наукового пізнання світу є:

-   предметність і об'єктивність наукового знання;

-   вивчення об'єктів порівняно незалежних від повсякденного досвіду та сьогоденних можливостей використання результатів.

Усі інші відмінні ознаки науки є похідними від основних і обумовлені ними.

Кажучи про наукове знання, необхідно виокремити два його рівні - емпіричний (тобто заснований на досвіді і через посередництво досвіду) і теоретичний (отриманий шляхом умовиводу, відокремлено від практики). Основними критеріями розподілу цих рівнів є:

-   характер предмета дослідження;

-   тип засобів дослідження, що застосовуються;

-   особливості методу дослідження.

Безумовно теорія та емпіричне дослідження мають справу з різними зрізами однієї і тієї самої дійсності. Однак емпіричне дослідження вивчає явища і залежності між ними, в яких воно може вловити прояв закону, тим часом як теоретичне дослідження дає закон у чистому вигляді.
2 Форми організації та управління наукою
За своєю спрямованістю, безпосереднім відношенням до практики окремі науки поділяють на фундаментальні і прикладні. Завданням фундаментальних наук є пізнання законів, що керують поведінкою та взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення. Ці закони і структури вивчаються, так би мовити, в "чистому вигляді" безвідносно до їхнього можливого використання. Тому фундаментальні науки іноді називають "чистими".

Безпосередня мета прикладних наук - використання результатів фундаментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, а й соціально-практичних проблем. Тому тут критерієм успіху є не тільки досягнення істини, а й міра задоволення соціального замовлення.

Прикладні науки можуть розвиватися в напрямі і теоретичної і практичної проблематики. Наприклад, у сучасній фізиці фундаментальну роль відіграють електродинаміка і квантова механіка, використання яких у пізнанні конкретних предметних сфер створює багато різних галузей теоретичної прикладної фізики - фізику металів, фізику напівпровідників та ін. Подальше перенесення їхніх результатів у практику покликало до життя різноманітні практичні прикладні науки - металознавство, напівпровідникову технологію тощо, а їхній прямий зв'язок із виробництвом здійснюється за допомогою відповідних конкретних розробок. Усі технічні науки є прикладними.

Фундаментальні науки зазвичай випереджають у своєму розвитку прикладні, створюючи для них теоретичний доробок.

Вища атестаційна комісія (ВАК) України за погодженням з Міністерством освіти і науки України затвердила національну класифікацію наук. Основні галузі наук такі:





За призначенням і роллю в сучасному українському суспільстві кожна галузь наук поділяється на кілька груп. Наприклад, до економічних наук входять групи теоретичних економічних наук; механізмів регулювання економіки; фінансів, грошового обігу і кредиту; світового господарства і міжнародних економічних відносин; економіки підприємства та управління виробництвом; економіки галузей господарства; економіки природокористування та охорони довкілля демографії, економіки праці і соціальної політики; розміщення виробничих сил регіональної економіки.

У свою чергу, наука як соціальний інститут стає найважливішим фактором соціально-економічного потенціалу, потребує неабиякого зростання витрат, з огляду на те, що політика зі сфери науки перетворюється на одну з провідних сфер соціального управління.

У системі міждержавного управління багатьох країн сформувалися спеціальні органи керівництва наукою. На їхній базі побудовано механізм наукової політики, що активно і цілеспрямовано впливає на розвиток науки. Спочатку організація науки була майже повністю прив'язана до системи університетів та інших вищих навчальних закладів і будувалася за галузевими принципами. У ХХ ст. широко розвиваються спеціалізовані дослідницькі організації та установи. Виражена тенденція до зниження питомої ефективності витрат на наукову діяльність, особливо у сфері фундаментальних досліджень виявила необхідність створення нових форм організації науки. Отримала розвиток така форма організації науки, як наукові центри галузевого і комплексного характеру; виникли дослідницькі підрозділи, побудовані за проблемним принципом. Для вирішення конкретних наукових проблем, що часто мають міждисциплінарний характер, створюються спеціальні творчі колективи, які складаються з проблемних груп і об'єднуються в проекти і програми (наприклад програма освоєння космосу).

Основними цілями державної політики України у сфері наукової і науково-технічної діяльності визначено:

-   примноження національного багатства на основі використання наукових і науково технічних досягнень;

-   створення умов для досягнення високого рівня життя кожного громадянина, його фізичного, духовного та інтелектуального розвитку через використання сучасних досягнень науки і техніки,

-   зміцнення національної безпеки на основі використання наукових і науково-технічних досягнень;

-   забезпечення вільного розвитку наукової та науково технічної творчості.

Для досягнення основних цілей держава забезпечує соціально-економічні, організаційні, правові умови для формування та ефективного використання наукового та науково-технічного потенціалу, зокрема державну підтримку суб'єктів наукової і науково-технічної діяльності, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку наукових кадрів, підвищення престижу наукової діяльності, підтримку та заохочення наукової молоді.

В Україні правові організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку наукової і науково-технічної сфери визначає Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" і доповнення та зміни до нього. Державне регулювання та управління у сфері науково-технічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Президент України особисто.

Президент України як глава держави і гарант її державного суверенітету сприяє розвитку науки і техніки; забезпечує здійснення контролю за формуванням і функціонуванням системи державного управління у сфері наукової і науково-технічної діяльності; визначає структуру органів виконавчої влади, які здійснюють державне управління у сфері науки і техніки; розглядає пропозиції щодо ефективного використання коштів Державного бюджету України, спрямовані на розвиток науки, технологій та інновацій, удосконалення структури управління наукою, системи підготовки та атестації кадрів.

Верховна Рада України визначає основні засади і напрями державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності, затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та загальнодержавні (національні) програми науково-технічного розвитку України і здійснює загальне державне регулювання наукової і науково-технічної діяльності шляхом прийняття відповідних законів.

До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади належать такі питання: здійснення науково-технічної політики держави; подання Верховній Раді України пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та їхнього матеріально-технічного забезпечення; затвердження державних (міжвідомчих) науково-технічних програм відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; забезпечення реалізації загальнодержавних науково-технічних програм.

Інші центральні органи виконавчої влади у сфері наукової і науково-технічної діяльності виконують такі різноманітні завдання:

-   розробку засад наукового і науково-технічного розвитку України;

-   забезпечення наукового І науково-технічного потенціалу України,

-   організацію і координацію інноваційної діяльності;

-   координацію розвитку загальнодержавної системи науково-технічної інформації;

-   керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи;

-   визначення напрямів розвитку наукового і науково-технологічного потенціалу галузей і контроль за його рівнем;

-   формування програм науково-технічного розвитку окремих галузей та організація Їх виконання;

-   організація розроблення, освоєння і виробництва сучасної конкурентоспроможної продукції на основі використання нових високоефективних технологій, устаткування, матеріалів, інформаційного забезпечення;

-   забезпечення інтеграції вітчизняної науки у світовий науковий простір зі збереженням і захистом національних пріоритетів;

-   здійснення інших повноважень, передбачених законодавством України.

У здійсненні державного управління та регулювання у сфері наукової діяльності держава керується чітко визначеними принципами:

-   органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального і духовного розвитку суспільства;

-   поєднання централізації та децентралізації управління у науковій діяльності;

-   дотримання вимог екологічної безпеки;

-   визнання свободи творчої, наукової і науково-технічної діяльності;

-   збалансованого розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

-   використання досягнень світової науки, можливостей міжнародної наукової співпраці;

-   свободи поширення наукової і науково-технічної інформації;

-   відкритості для міжнародної науково технічної співпраці, забезпечення інтеграції української науки у світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки.

Одним з основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності є бюджетне фінансування. Розмір його не повинен бути меншим за 1,7% валового внутрішнього продукту України. Бюджетне фінансування може здійснюватися через базове або програмно-цільове фінансування. Базове фінансування надається для забезпечення фундаментальних наукових досліджень, найважливіших для держави напрямів досліджень (зокрема, в інтересах національної безпеки та оборони), розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності, збереження наукових об'єктів, що становлять національне надбання, підготовки наукових кадрів.

Програмно-цільове фінансування здійснюється зазвичай на конкурсній основі для здійснення науково-технічних програм та окремих розробок, спрямованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються на державне замовлення; проектів, що виконуються в межах міжнародної науково-технічної співпраці. Для підтримки фундаментальних досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук створено нині діючий Державний фонд фундаментальних досліджень, кошти якого формуються за рахунок бюджетних коштів і добровільних внесків юридичних і фізичних осіб (у тому числі іноземних). Кошти фонду також розподіляються на конкурсній основі.

Вищим науковим центром країни є Національна академія наук України (НАНУ), що очолює і координує фундаментальні дослідження в різних галузях науки. НАНУ є державним науковим закладом, який об'єднує всі напрями національної науки і підтримує міжнародні зв'язки з науковими центрами інших країн.

Керівництво НАНУ очолює президент, який обирається загальними зборами вчених. Вони ж обирають і віце-президентів, вченого секретаря, президіум і ревізійну комісію.

НАНУ складається з відділень відповідних галузей науки. Крім галузевих є територіальні відділення (наприклад Донецьке, Західне, Південне та ін.) і територіальні філії.

Галузеві відділення НАНУ об'єднують науково-дослідні інститути, що очолюють розвиток науки в цій галузі знань і в яких зосереджено провідні наукові сили. Крім Національної академії наук України в країні функціонують державні галузеві академії - Українська академія аграрних наук, до складу якої входить Науково-дослідний інститут аграрної економіки; Українська академія медичних наук; Українська академія будівництва та архітектури та ін. У складі галузевих академій діють НДІ різного профілю, відповідно до галузі науки.

В Україні функціонують і недержавні спеціалізовані академії, які об'єднують вчених на громадських засадах за профілем їхньої наукової діяльності. До них належать, наприклад, Українська міжнародна академія оригінальних ідей, Академія інженерних наук, Українська технологічна академія та ін. Окремі з цих академій мають статус міжнародних.

В Україні діє і велика кількість галузевих НДІ, підпорядкованих міністерствам і відомствам. Так, НДІ економіки підвідомчий Міністерству економіки України, НДІ фінансів - Міністерству фінансів України, НДІ статистики - Міністерству статистики України та ін. Науково-дослідні установи галузевого підпорядкування провадять наукові дослідження переважно прикладного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони входять. Зокрема, ці НДІ виконують особливо складні та трудомісткі науково-дослідні роботи, які потребують об'єднання зусиль колективу вчених (наприклад, розробка методик із прогнозування розвитку галузі). Відповідно до напряму НДІ визначають його структуру: створюють відділи, лабораторії, сектори, які здебільшого очолюють провідні вчені у цій галузі знань.

Вищі навчальні заклади (університети, академії, інститути) мають спеціальні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок державних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Виконують дослідження професорсько-викладацькі працівники, аспіранти, студенти, а також вчені на конкурентній основі. Тематика досліджень у цих установах формується за профілем ВНЗ, його факультетів і кафедр на договірних засадах з підприємствами, організаціями або у формі державного замовлення.
3 Система підготовки наукових кадрів в Україні
Наукові кадри в Україні готують вищі навчальні заклади і науково-дослідні організації.

Згідно з Законом України "Про освіту в Україні", встановлено систему вчених ступенів і звань. Випускникам коледжу, інституту, університету за результатами кваліфікаційної роботи присуджують перший вчений ступінь - бакалавра відповідної спеціальності.

Випускникам інституту, академії, університету, інших прирівняних до них навчальних закладів за результатами захисту кваліфікаційної роботи присуджують другий вчений ступінь - магістра відповідної спеціальності.

Основною формою планомірної підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів є аспірантура, яка функціонує при вищих навчальних закладах, наукових установах, що мають необхідну наукову та матеріальну базу. До аспірантури приймають громадян України, які мають вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста, магістра. Громадян інших держав приймають до аспірантури на підставі договорів, які укладають із ВНЗ або НДІ, а також на підставі міждержавних і міжурядових угод.

Термін навчання в аспірантурі з відривом від виробництва не повинен перевищувати трьох років, а в аспірантурі без відриву від виробництва - чотирьох років. Завершується навчання в аспірантурі захистом на спеціалізованій вченій раді дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата наук.

Дисертація на здобуття вченого ступеня (і кандидата, і доктора наук) - це кваліфікаційна наукова робота, виконана особисто здобувачем у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, висунуті автором для публічного захисту, характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.

Найвищим ступенем єдиної системи безперервної освіти є докторантура, яка створюється при вищих навчальних закладах, наукових установах і організаціях, що мають необхідну наукову і матеріальну базу. Відкриття і закриття докторантури, контроль за її діяльністю здійснює Міністерство освіти і науки України, а в академічних наукових організаціях - президія НАНУ та інших академій.

У докторантуру приймають громадян України, кандидатів наук, що мають науковий доробок в обраній галузі науки. Громадяни інших країн можуть бути зараховані в докторантуру згідно з договорами із ВНЗ, науковими установами, які складено на міждержавній основі або окремими особами.

Термін підготовки в докторантурі не повинен перевищувати трьох років. За цей час кандидат на здобуття вченого ступеня доктора наук повинен підготувати і захистити на спеціалізованій вченій раді дисертаційну роботу.

Докторська дисертація це робота, в якій сформульовано і обґрунтовано наукові положення, що характеризуються як новий напрям у відповідній галузі науки, або здійснено теоретичне узагальнення і вирішення великої наукової проблеми, що має велике народногосподарське та соціальнокультурне значення.

Література

1.     Пилюшенко В.Л., Шкрабак И.В. Методология и организация научного исследования. – 2008. – 285 с.

2.     Пилюшенко В.Л., Шкрабак И.В. Славенко Е.И. Наукове дослідження: організація, методологія, інформаційне забезпечення: Навч. посібник. – Київ: Лібра, 2007. – 344 с.

3.     Закон України „Про наукову і наукову-технічну діяльність” // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №2-3, ст. 20.

4.     Балабанов В.С., Лясников Н.В., Шеметов В.В. Исследование систем управления: Учеб. пособие. – М.: РАП, 2008. – 124 с.

5.     Микашина Л.А. Философия науки – М.: ООО «Флинта», 2009. – 463 с.