Реферат Належність і допустимість доказів у кримінальному процесі
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Реферат
з курсу: Кримінально-процесуальне право України
На тему
:
«Належність і допустимість доказів у кримінальному процесі»
Київ 2010 р.
План
Вступ
1 Поняття доказів у кримінальному процесі та їх оцінка
2 Належність та допустимість як основні критерії оцінки доказів
3 Проблеми належності і допустимості доказів у кримінальному процесі
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Об'єктивна істина в цілому і окремі факти, обставини справи встановлюються слідчими органами, прокурором і судом, лише шляхом кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються, оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій діяльності органів і осіб, які ведуть процес, осіб, яких вони залучають до цієї діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві, найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального процесу, де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази).
Доказування являє собою сукупність практичних дій і мислення, фізичної і розумової діяльності суб'єктів кримінального процесу. Його елементами є збирання (формування), перевірка та оцінка доказів та їх джерел. На практиці ці елементи злиті воєдино, тісно й нерозривно переплітаються один з одним. Виділяються ж вони з єдиного процесу доказування в наукових, навчальних, нормотворчих і практичних цілях.
1 Поняття доказів у кримінальному процесі та їх оцінка
В кримінальному процесі всі необхідні обставини встановлюються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до ст. 65 Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК) доказами в кримінальній справі є "будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи".
Основні способи перевірки доказів і їх джерел — аналіз кожного з них окремо, зіставлення з іншими доказами та їх джерелами, провадження повторних або нових слідчих і судових дій. Деякі процесуальні дії, в основному призначені законом і використовуються на практиці саме для перевірки уже наявних у справі доказів і їх джерел. Це — насамперед відтворення обстановки та обставин події, очна ставка, а також (хоч і меншою мірою) пред'явлення для впізнаїшя, освідування, огляд, обшук, виїмка тощо. Способами перевірки є також оперативно-розшукові заходи органів дізнання (але це — непроцесуальний спосіб), застосування тактичних засобів проведення слідчої дії (наприклад, допиту). Важливе значення для перевірки доказів має встановлення й аналіз джерел поінформованості свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авторів документів.
Оцінка доказів і їх джерел є розумовою, логічною діяльністю. Вона супроводжує кожний крок осіб і органів, які ведуть процес, по збиранню і перевірці доказів та їх джерел. Як окремий, самостійний елемент процесу доказування оцінка чітко проявляється тоді, коли необхідно прийняти (а у випадках, передбачених законом, і письмово обгрунтувати) процесуальне рішення — проміжне, етапне (наприклад, про застосування заходу процесуального примусу, визнання особи потерпілою, притягнення особи як обвинуваченої) або підсумкове для даної стадії, окремої особи або для всього провадження в справі (наприклад, про порушення або закриття кримінальної справи, передання обвинуваченого до суду, засудження чи виправдання підсудного, умовно-дострокове звільнення засудженого). Оцінка доказів і їх джерел, таким чином, є необхідною передумовою для прийняття та обгрунтування майже будь-якого рішення у справі.
Об'єктом оцінки є як докази (фактичні дані, відомості), так і процесуальні джерела, що їх містять (показання свідків, потерпілих, висновок експерта тощо).
2 Належність та допустимість як основні критерії оцінки доказів
До змісту оцінки доказів як фактичних даних (відомостей про факти) входить встановлення їх достовірності, належності, допустимості й достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому. Змістом оцінки процесуальних джерел доказів є визначення допустимості їх використання в справі і повноти відомостей, що містяться в них[1].
Варто наголосити, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс України чітко не визначає поняття належності та допустимості доказів та критеріїв їх визначення. Окремі норми розпорошені по всьому кодексу і це безсумнівно, на нашу думку, є недоліком, адже може призводити до проблем та непорозумінь на практиці. Поняття про достовірність, належність, допустимість та достатність доказів головним чином розроблені наукою кримінально-процесуального права, а саме у її розділі, що має назву «Теорія доказів» Відповідно до сформованих наукою положень можемо зазначити наступне:
Достовірність доказів означає, що вони правильно, адекватно відображають матеріальні і нематеріальні сліди.
Належність доказів визначається їх придатністю для встановлення наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування в справі, конкретизованого кримінальним законом, а також інших обставин, які мають у даній справі характер допоміжних або супутніх стосовно предмета доказування.
Допустимість доказів визначається законністю джерела, умов і способів їх одержання.
Докази вважаються достатніми тоді, коли в своїй сукупності дають можливість установити всі передбачені законом обставини справи на тому рівні знання про них, який необхідний для прийняття правильного рішення при провадженні в справі.
Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, що в ньому містяться, здійснюється через зіставлення цих відомостей зі змістом аналогічного джерела (наприклад, показань обвинуваченого, одержаних на допитах у різний час або в результаті різних слідчих дій: допиту, очної ставки тощо) або інших джерел (наприклад, показань потерпілого та обвинуваченого).
Належність доказів - спроможність фактичних даних надавати інформацію щодо обставин, які входять в предмет доказування, служити аргументами (посиланнями) в процесі встановлення об'єктивної істини.
Вирішення питання про належність доказів потребує з'ясування двох моментів:
· чи входять факти, для встановлення яких вилучаються і досліджуються відповідні фактичні дані, в предмет доказування (основні, проміжні чи допоміжні факти);
· чи спроможні фактичні дані, які являють собою зміст доказових матеріалів, з урахуванням їх інформаційного значення, встановлювати відповідні обставини предмета доказування[2].
Залежно від зв'язку фактичних даних (змісту доказових матеріалів) з обставинами, які доказуються, докази поділяються на прямі і проміжні, основні та допоміжні.
Прямі докази — докази, які дають відповідь на запитання про те, хто вчинив злочин чи інше правопорушення (прямі обвинувачувальні докази), або які вказують на те, що відповідна особа не вчиняла і не могла вчинити відповідного злочину чи правопорушення (прямі виправдовувальні докази).
Непрямі докази — докази, які розкривають окремі елементи складу злочину (правопорушення) чи окремі факти, які встановлюють обставини предмета доказування в сукупності з іншими доказами. Ці докази можна називати доказами фактів або проміжними доказами.
Основні докази — це докази, за допомогою яких обґрунтовуються окремі факти, а допоміжні докази — це докази, які підтверджують достовірність основних доказів.
Належними до справи можуть бути як обвинувачувальні так і виправдовувальні докази, фактичні дані, які як підтверджують окремі, що мають значення для справи, факти, так і спростовують їх.
Належність доказів у кримінальному процесі обумовлюється їх доказовою цінністю. Рівень такої визначається відповідно до місця фактичних даних в системі доказової інформації, зокрема для чого вони можуть бути використані:
• для встановлення, хто вчинив злочин чи з'ясування інших обставин складу злочину (форма вини, спосіб тощо);
• для встановлення окремих фактів, які в сукупності розкривають обставини складу злочину чи їх відсутність;
• для встановлення характеру і розміру шкоди, заподіяної злочином, обставин, які впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого;
• для обґрунтування рішень щодо вибору запобіжних заходів, засобів забезпечення безпеки учасників процесу та прийняття інших процесуальних рішень по справі;
• для спростування фальшивих алібічи хибних версій;
• для перевірки та встановлення достовірності окремих доказів;
• для виявлення джерел та місця знаходження інших доказів.
Належними до справи слід вважати всі докази, які можуть бути використані для встановлення, обґрунтування чи спростування будь-яких із названих обставин.
Допустимість доказів означає, що:
· по-перше, фактичні дані як докази повинні бути отримані уповноваженим на те суб'єктом (особою, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, яка здійснює перевірку заяви і повідомлення про злочин або виконує окреме доручення слідчого, а також органами оперативно-розшукової юрисдикції при виявленні злочинів);
· подруге, фактичні дані повинні бути отримані з відомого, що перевіряється, і не забороненого законом джерела;
· по-третє, фактичні дані повинні бути отримані у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, що гарантує захист прав і законних інтересів громадян;
· по-четверте, фактичні дані і сам процес їхнього одержання повинні бути належним чином закріплені і засвідчені;
· по-п'яте, зібрані докази й інші матеріали кримінальної справи загалом дозволяють здійснити аналіз і перевірку достовірності і законності одержання фактичних даних.[3]
У силу презумпції невинуватості, що закріплена в ст. 62 Конституції України, усі сумніви в справі, а отже, і сумніви щодо допустимості до використання фактичних даних у доведенні, повинні тлумачитися і дозволятися на користь обвинувачуваного, підозрюваного і підсудного.[4]
При оцінці джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно переконатися, чи передбачений він КПК, чи не було порушень процесуального закону при його одержанні, чи позначились або могли позначитися процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності й повноті відомостей, які містить дане джерело. Докази та їх джерела, одержані з грубим порушенням норм КПК, що регулюють процес доказування, констуційних та інших прав громадян, а там більше одержані в результаті злочинного порушення норм, які визначають умови й порядок збирання і перевірки доказів і їх джерел, завжди викликають сумнів у їх достовірності і недопустимі для використання в кримінальному процесі.
КПК, зокрема, забороняє домагатися показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22). Здобуті таким чином показання недопустимо використовувати для обгрунтування якогось рішення в справі.
Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання [5], схвалена 10 грудня 1984 р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікована Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р., передбачає: «Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» (ст. 15).
КПК містигь норми, які регулюють окремі випадки недопустимості використання доказів і їх джерел у кримінальному процесі. Наприклад, не можуть бути доказами дані, повідомлені свідком і потерпілим, джерело яких невідоме (ч. 3 ст. 68, ч. 2 ст. 72); забороняється допитувати як свідків захисників і деяких інших осіб (ч. 1 ст. 69); учасники судового розгляду в судових дебатах, а суд — у вироку мають право посилатися тільки на докази, досліджені в судовому засіданні (ч. 3 ст. 318, ч. 2 ст. 323).[6] Однак загальної норми, яка б чітко регулювала питання про допустимість і недопустимість доказів і їх процесуальних джерел, у КПК не сформульовано, і це слід зробити.
Отже, якщо питання про належність доказів регулюється головним чином з точки зору їх змісту, придатності для встановлення обставин, які входять до предмета доказування в справі, та інших обставин, що мають значення для справи, то при вирішенні питання про допустимість доказів і їх джерел береться до уваги в основному додержання процесуальної форми їх залучення і використання в справі.
Оскільки оцінка доказів і їх джерел є лише розумовою, логічною діяльністю, КПК не регулює її так докладно, як збирання й перевірку (останню в частині провадження слідчих і судових дій), але в ньому сформульовані загальні правила такої оцінки, які мають методологічний характер: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили» (ст. 67). Ці правила конкретизуються щодо показань свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, висновку експерта (ч. З ст. 68, ст. 69, ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ч. 2 ст. 74, ч. 4 ст. 75 КПК). Закон зобов'язує суд у мотивувальній частині вироку навести докази, на яких ґрунтується засудження або виправдання підсудного, і вказати мотиви, з яких він відкидає інші докази (ч. 1 і 7 ст. 334 КПК)[7].
Наведені правила оцінки доказів і їх джерел є обов'язковими для суддів, народних засідателів, прокурорів, слідчих, осіб, які провадять дізнання, а також для органу дізнання і слідчого відділу на всіх етапах провадження в справі, а не тільки при прийнятті підсумкового для даної стадії рішення. Внутрішнє переконання цих осіб у психологічному аспекті можна розглядати в динаміці (як процес його формування) і в статиці (як результат). У процесі формування внутрішнього переконання відбувається вироблення власної думки, подолання та усунення сумнівів, невпевненості. У підсумку слідчий, прокурор чи суддя доходить до внутрішнього переконання як стану твердої впевненості у правильності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах, висловити при необхідності прилюдно, готовності відстоювати їх у відповідних інстанціях, нести за них відповідальність. У цьому розумінні саме внутрішнє переконання осіб, які ведуть процес, можна розглядати як суб'єктивну основу рішень, що приймаються ними.
На формування внутрішнього переконання слідчого, прокурора, судді як позитивно, так і негативно впливають їх світогляд, погляди, звички, знання, установки, поведінка учасників процесу, громадська думка, життєвий і професійний досвід, правосвідомість. Але при цьому оцінювати докази і приймати рішення слід, керуючись тільки законом, насамперед кримінальним і процесуальним, а не правосвідомістю[8].
3
Проблеми належності та допустимості доказів у кримінальному процесі
Як вже зазначалося чинний Кримінально-процесуальний кодекс України чітко не визначає поняття належності та допустимості доказів та критеріїв їх визначення. Окремі норми розпорошені по всьому кодексу і це безсумнівно, на нашу думку, є недоліком, адже може призводити до проблем та непорозумінь на практиці. В розділі теорії доказів щодо належності та допустимості є спірні моменти і невирішені питання. Потребує уточнення саме поняття належності та допустимості доказів. Належність та допустимість є невід’ємними елементами характеристики доказів. Доказування у кримінальній справі може здійснюватись тільки належними та допустимими доказами. Докази, одержані з грубим порушенням кримінально-процесуального закону, порушенням прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, недопустимі для використання в кримінальному процесі. Потрібна теоретична розробка питання про допустимість доказів, які були отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності.
Недостатньо повно досліджене питання порядку прийняття рішення про недопустимість доказів та процесуальної форми таких рішень. Вивчення слідчої та судової практики показало, що якість діяльності правоохоронних органів та суду, пов’язаною з отриманням доказів, не завжди відповідає вимогам сьогодення. Проблемою є значна кількість кримінальних справ, повернутих на додаткове розслідування, що постійно зростає з року в рік. Основні причини такого стану – це односторонність і неповнота проведеного розслідування, суттєві порушення кримінально-процесуального закону, серед яких односторонність і неповнота проведеного розслідування безпосередньо пов’язані з проблемами визначення належності та допустимості доказів.
Якщо ми звернемося до законопроекту нового КПК № 1233 від 13.12.2007 року, що перебуває на доопрацюванні у Комітеті Верховної ради України з питань правосуддя станом на 25.10.2010 року, то варто визнати, що він більш чітко та ясно визначає поняття належності та допустимості доказів. Так, відповідно до ст. 151 проекту належними є докази, які за своїм змістом знаходяться у зв’язку з обставинами, що підлягають доказуванню. Стаття 152 визначає допустимістю доказів визначається законністю їх джерела, умов і способів одержання. Докази, одержані незаконним шляхом, є неприпустимими і не підлягають врахуванню та використанню при притягненні особи до кримінальної відповідальності. Будь-який доказ, здобутий внаслідок застосування насильства, погроз та інших незаконних заходів, визнається таким, що не має юридичного значення, а дослідження такого доказу, що відбулося, - недійсним. Не можуть бути доказами повідомлені свідком, потерпілим, підозрюваним, обвинуваченим та іншими допитаними особами відомості, джерело яких невідоме або його неможливо перевірити. Якщо в основі показань зазначених осіб лежать повідомлення інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.
Висновки
Таким чином, підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень можливо лише тоді, коли вони ґрунтуються на перевірених та правильно оцінених відомостях, одержаних у відповідності до вимог кримінально-процесуального закону. Помилка суб’єкта доказування під час оцінки доказів може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин. У зв’язку з цим, правильна оцінка доказів має найважливіше значення не тільки для прийняття окремих процесуальних рішень, але і вирішення кримінальної справи у цілому. Разом з тим аналіз стану наукових досліджень належності та допустимості доказів, виявлення і розробка проблемних питань дозволили усвідомити необхідність їх удосконалення. Отже, зазначені питання потребують глибокого теоретичного осмислення, систематизації, узагальнення існуючого матеріалу, розробки на цій основі пропозицій, які повинні бути враховані у проекті нового Кримінально-процесуального кодексу, та практиці доказування в кримінальних справах. Саме цим й обумовлена актуальність даної проблеми та необхідність її розробки в рамках наукового дослідження.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. – № 30. - Ст. 141
2. Кримінально-процесуальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 вересня 2010 р. – К.: Паливода А.В., 2010
3. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996р. №9 “Про застосування судами норм Конституції України при здійсненні правосуддя”
4. Коваленко Є.Г., Кримінальний процес України: Навч. посіб. – К.: Юрінком Інтер, 2004;
5. Михеєнко М.М., Нор В.Т., Шибіко В.П., Кримінальний процес України: 2-ге видання, Київ: «Либідь» 1999;
6. Назаров В.В., Омельяненко Г. М., Кримінальний процес України: Підручник, – К.: Юридична думка, 2005;
7. Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / за ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2008;
8. Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник. – К.: А.С.К., 2003.
9.Законопроект Кримінально-процесуального кодексу України № 1233 від 13.12.2007р. станом 25.10.2010 року.
[1] Назаров В.В., Омельяненко Г. М., Кримінальний процес України: Підручник, – К.: Юридична думка, 2005 – С 175.
[2] Тертишник В.М. Кримінально-процесуальне право України: підручник. – К.: А.С.К., 2003. – С 146
[3] Назаров В.В., Омельяненко Г. М., Кримінальний процес України: Підручник, – К.: Юридична думка, 2005 – С. 176
[4] Конституція України. - Верховна Рада України; Конституція, Закон вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР;
[5] Див.: Права людини: Міжнародні договори України. К., 1992. С. 92—109.
[6] Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / за ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2008;
[7] Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України / за ред. В.Т. Маляренка, В.Г. Гончаренка. – К.: Форум, 2008;
[8] Назаров В.В., Омельяненко Г. М., Кримінальний процес України: Підручник, – К.: Юридична думка, 2005 – С. 126-127
