Реферат Етнічні архетипи в релігійному житті українців
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Етнічні архетипи в релігійному житті українців
Колективний досвід кожного народу в первісних формах, або етнічні архетипи, переходить до майбутніх поколінь, залишаючись на рівні несвідомого і виявляючись у індивідуальній свідомості. Для того, аби їх сприйняла індивідуальна свідомість, етнічні архетипи повинні бути вербалізовані, тобто висловлені.
Як виникли архетипи? Швейцарський вчений К. Юнг пояснює, що первісна людина прагнула асимілювати весь зовнішній чуттєвий досвід подіями свого духовного життя, їй недостатньо було бачити схід чи захід сонця; ці події одночасно мали стати психічною подією, тобто сонце у своєму перетворенні повинно уособлювати для людини долю божества або героя, який, по суті, не живе ніде, окрім як у душі людини. Таким чином, міфологізовані процеси природи (літо, зима, фази місяця, період дощів тощо) є символічним виразом внутрішньої і несвідомої драми душі, яка переноситься на події природи і може бути усвідомлена людиною. Архетипи органічно пов'язані з релігією.
Етнічні архетипи українців впливають на думку, почуття, символіку, релігійні уявлення. Безумовно, вони можуть зазнавати певних змін, адже уявлення поганина і християнина відрізняються. Архетипи українців виявлялися навіть тоді, коли вони користувалися іншою розмовною мовою. Яскравим прикладом цього є письменник Микола Гоголь, який у своїх російськомовних творах залишався українцем, особливо в релігійних почуттях.
На думку дослідників, серед архетипів українського народу перше місце посідає архетип доброї матері. Він виявився вже в часи трипільської культури. Раніше згадувалась трипільська богиня родючості — Велика Матір усього сущого. Вона пов'язана з хліборобським характером життя наших пращурів, що підтверджують домішки до глини борошна і зерен злаків у виліплених фігурках з магічним значенням. Одним з різновидів вербалізації архетипу доброї матері є матір-природа (добра земля), що переноситься на рідну землю взагалі (неньку-Україну). Про релігійний характер архетипу доброї рідної землі яскраво свідчать думи, де поряд вживаються слова "край веселий" і "мир хрещений" ("мир християнський"), У думі про втечу трьох братів з Азова "земля турецька" ототожнюється з "вірою бусурменською". У колядках українці просять Бога глянути на їхню землю, на Україну. Щедрівки теж нерідко прославляють хліборобську працю на рідній землі. Архетип доброї землі як матері широко розповсюджений в українській художній літературі (твори Тараса Шевченка, Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Степана Васильченка, Ольги Кобилянської та ін.).
Згаданий архетип у колядках і щедрівках часто втілюється в образі української господині. Олекса Воропай з цього приводу пише, що господиня в колядках і щедрівках — це уособлення тихого і мирного родинного життя; вона гарна, спокійна і найкраща в світі жінка, живе серед достатку й розкошів, дає всьому лад і сама виконує деякі роботи: пряде золоті нитки, шиє для чоловіка сорочку, вишиває золоті ризи, біль білить, будить челядь і виряджає її до роботи. Безумовно, йдеться про роботу в полі, на добрій рідній землі.
Незважаючи на любов до землі, яка властива українцям, наші предки не знали богині, як у греків Гея. Отже, земля не стала якоюсь персоніфікованою богинею. Але земля завжди вважалась святою, найвірнішим свідком: при найвищій клятві українці їли землю або цілували її, бо земля не дарує тому, хто не дотримує клятви. Крім того, землю називають праведною і Божою. Все, що вона дає, треба шанувати як дар Божий. Свято землі триває від Введення до Благовіщення; тоді Бог благословляє її, тому землі треба дати спокій. Поратись на ній можна лише тоді, коли вона пробудиться на Благовіщення.
У народній уяві земля невіддільна від води. Широко відоме в народі побажання: "Будь багатий як земля, а здоровий як вода". Про значення освяченої води складено чимало прислів'їв; її найбільше боїться "нечиста сила". Апогеєм вербалізації архетипу доброї матері є Божа Мати, Богородиця, що особливо шанується серед українців. У колядках народ прославляє Божого Сина, що "народився з Діви Марії, Непорочної Лелії, на спасения нам".
В органічному зв'язку життя українців з Божою Матір'ю переконує колядка, в якій обожнюється хліборобська праця. Народ вірить, що матиме врожай, бо згідно з колядкою сам Бог ходить за плугом, апостоли помагають орати, а Мати Божа носить їсти плугатарям. Цікаво, що серед пісень, які нагадують наші колядки і щедрівки і були записані серед росіян сто років тому, нема жодної, в якій згадувався би Бог, Христос, Богородиця і святі.
Архетип української доброї матері, Матері-Батьківщини виявляється і в національній символіці, насамперед кольорах національного прапора. Поєднання жовтого і синього кольорів є логічним для наших предків, позаяк ці кольори символізували основні стихії, яким поклонялись вони на рідній землі (воду і сонце, небо і ниву з золотою пшеницею). Ці кольори знаходимо на багатьох символах українських земель.
Архетип українців, який вербалізується у символах доброї матері, матері-землі, матері-природи, не властивий росіянам. По-перше, їм не притаманна прив'язаність до рідної землі, що підтверджується схильністю до кочівництва навіть у нашому столітті. Для росіян батьківщина там, де краще жити, тому вважається, що приблизно 25 млн. етнічних росіян живуть поза межами Російської Федерації, а етнічні землі Росії визначити дуже складно. По-друге, відсутність почуття святості рідної землі призводить до того, що все піддається хулі. Нарешті, по-третє, апогеєм зневаги є ставлення росіян до Богородиці вже в наш час, що підтверджує докорінну протилежність релігійного світогляду українців і росіян. З архетипом доброї матері в його вербальних різновидах асоціюються два образи — блудного сина та Юди. Блудний син не може витримати розлуки з рідним краєм і після великих поневірянь повертається до батьківської домівки. На перший погляд, такий образ міг виникнути і поза євангельською притчею про блудного сина, бо він має глибоке коріння в історичній долі нашого народу. Проте уважне вивчення дозволяє проникнути в саму суть цього образу. Як уже згадувалось, для українця, приміром, турецька земля — не просто чужа сторона, а ще й "бусурменська віра", а рідний край — завжди християнський край.
Аналогічно слід сприймати й образ Юди. На українському ґрунті він трактується як Марко Проклятий. На цьому часто спекулювали наші поневолювачі. Вони намагались переконати народ, що найбільшими його ворогами є ті, хто виступав за свободу України, бо вони начебто хотіли запродати рідну землю чужоземним загарбникам. Згадаймо офіційне ставлення в дореволюційній і пореволюційній Росії до гетьмана Івана Мазепи, який зображався не інакше, як зрадник, і з волі царя щороку проклинався в православних церквах.
У наші часи тоталітарна влада силкувалась викликати ненависть до борців за волю України, нав'язуючи стереотип найманця чужоземних держав, хоч насправді сама накидала різними способами ідею яничарства, що практично є одним з різновидів образу Юди. Насамперед, створювались умови для витіснення героїчного способу життя і нав'язування так званого "життя мінімального", коли все зводиться майже до задоволення мінімальних біологічних потреб. Такий спосіб життя виник в Україні давно. Його настанови бачимо в таких українських пареміях: "За терпіння дасть Бог спасіння"; "Треба бідувати до гробової дошки"; "Яке Бог уродив, таке жну" тощо. Фактично йдеться про надмірні сподівання без власних дій, що вже само по собі суперечить вимогам до віруючої людини. Водночас формувався світогляд, відірваний від рідного коріння. На виховання яничарів-інтернаціоналістів спрямовувалась і атеїстична практика, що фактично утверджувала безвідповідальність за зраду рідного народу.
У духовному житті українського народу важливу роль відіграє архетип трійці, відомий ще з дохристиянських часів. Серед археологічних пам'яток на Полтавщині та Київщині знайдено предмети зі зображенням тризуба, які належать до VI—VIII ст. Він міг символізувати три стихії (повітря, воду й землю), сокола в польоті або вершечок булави як знак влади. Та він може символізувати, на думку дослідників, трійцю життєвих енергій (Мудрість, Знання й Любов), трьох рівноправних сил, що виходять з одного джерела — Абсолюту. Цей знак виявлений на цеглі Десятинної церкви, на плитах Успенської церкви у Володимирі-Волинському, на варязькому мечі, на гербі французької королеви, доньки Ярослава Мудрого — Анни та ін.
Як відомо, слово "тризубець" вживалось в українській мові щодо назви тризубих вил. Власне символ, що визнаний за герб нашої держави, ще й досі в деяких українських землях називається "трійцею", що точніше і повніше виражає глибинний зміст цього знаку. Суть тризуба ("трійці") наш народ передав словами: "Бог трійцю любить". Йдеться ще про передхристиянську трійцю як знак триєдності світобудови і символ триєдиної сили Бога наших предків. Знак тризуба лежить в основі най архаїчніших культів наших предків: Великої Родоначальниці, Праматері, Життєдайного Вогнища, вогненосного Змія тощо.
Тричленні символи існують на нашій землі ще від часів трипільців. Ними користувались антські зверхники, а відтак київські князі. Юрій Долгорукий ще використовував знак, у якому поєднувався тризуб і хрест, а його московські нащадки цим знаком вже не користувались. Це ще один аргумент на користь того, що тризуб належить українцям, а морквинам він був чужий.
З прийняттям християнства сприйняття тризуба зазнає змін, широко утверджується його антропоморфне трактування як Святої Трійці. У цьому також виявляється двовірство наших предків.
Архетип трійці знаходимо в думах і народних піснях. Дуже часто він зустрічається в колядках і щедрівках. Аби віддати поклін Ісусові, до вертепу приходять три царі і приносять три дари (ладан, миро, золото). У колядках з яскраво вираженим національним колоритом згадуються три свята, які приходять у гості (Різдво, Василія, Водохреща). Нерідко в колядках оспівуються три образи (красного сонця, ясного місяця і дрібних зірок), до яких прирівнюється пан господар, його дружина і дрібні дітки. В одній з найкращих колядок згадуються три душі, яким судилось навіки "у пеклі горіти, у смолах кипіти", бо одна душа "зневажала батька та матір", друга душа "не прийняла бідного в хату", а третя душа "йшла фальшивим свідком свідчити". Трійця як етнічний архетип українця оригінально зображалась на побутовому рівні віруючими православної церкви. Побутовість українського православ'я виособлювала свою трійцю (Ісуса Христа, Богоматір та святого Миколая). Такий підхід відповідав світоглядові українського народу як народу хліборобського, що прагнув компенсації за земні негаразди, возвеличував роль жінки в родинному житті і жадав здобути покровительство Божих сил. Водночас наш народ не міг сприйняти насаджуваного московською церковною ієрархією прирівнювання Ісуса Христа і Божої Матері до земних царя і цариці, що вже само по собі було святотатством, адже нехтування звичаєвими приписами в царському дворі було звичайним явищем. Ідея трійці як архетипу українського народу проходить через церковні та народні обряди. Вона виявляється у різних побажаннях; у колядках тричі співається "славіте". Почесне місце серед етнічних архетипів посідає архетип доброго дідуся. Він згадується у народних легендах, переказах, казках. Такий дідусь милосердний, мудрий, справедливий. Найдосконалішою вербалізацією цього архетипу можна вважати святого Миколая, який особливо шанується українським народом. Цим не могли знехтувати навіть атеїстичні верховоди, які намагались замінити образ святого Миколая на Діда Мороза. Незважаючи на такі спроби, святий Миколай ніколи не полишав українських християнських родин. В українських родинах діти здавна з нетерпінням чекали його зимового свята, бо вірили, що він неодмінно принесе подарунки тим, хто чемно поводиться. За народними переказами, святий Миколай боронить людей від стихійного лиха, рятує на водах, опікується звіриною. У легенді, яка записана на Харківщині, розповідається, що він кайдани розбиває, козаків з неволі визволяє. Святий Миколай весь час перебуває не на небі, а на землі. На іконах його зображено білобородим дідусем з добрими очима. Святий Миколай згадується і в колядках. Саме образ святого Миколая зазнав значної фольклорної міфологізації, успадкувавши передхристиянські персоніфікації доброчинних сил.
Якщо святий Миколай обдаровував дітей і опікувався людьми, то святий Юрій боровся проти зла. Фактично він уособлював етнічний архетип козака-героя, відомого з дум, історичних пісень і легенд. У християнському іконописі святий Юрій зображався лицарем на білому коні зі списом у руці, який вбиває дракона і врятовує принесену йому в жертву дівчину. В одній з легенд, записаних на західноукраїнських землях, цей сюжет символізувався: вважалось, що святий Юрій — це знамення Христа Спасителя, невинна дівчина — образ святої церкви, а дракон — образ сатани, злої сили.
Хоча святий Юрій трактувався як воїн, він вважався також покровителем хліборобства і скотарства. Стародавні народні вірування асоціюють день святого Юрія з початком весни. Народ каже: "Юрій з хати всіх на поле вижене"; "Святий Юрій по полю ходить — хліб-жито родить"; "На Юрія роса — не треба коням вівса"; "Коли на Юрія дощ і грім, буде радість людям усім" тощо.
Своєрідним антиподом Юрію в українському народно-релігійному світогляді є архетип Ірода. У колядках його називають безумним, жорстоким, бо навіть не жаліє рідного сина. В наш час цей образ переосмислюється. Ірод сприймається як узагальнений образ сучасного диктатора, винуватця Великого Голодомору та іншого лиха на українській землі.
З давніх-давен у нашого народу залишився архетип Перуна. Він їздить по небу на вогненній колісниці вогнистими крилатими кіньми і разить вогняними стрілами демонів та злих людей. Звідси відоме на західноукраїнських землях прокляття: "Аби тебе Перун побив!". Хоча культ Перуна не належить до християнства, він не зник повністю, його властивості перенесені на найпопулярнішого громовика — святого Іллю; водночас постали різні громові свята. Релігійний характер світогляду українського народу яскраво виявився в моралі, життєвих настановах: "Без Бога — ні до порога"; "Кому Бог поможе, той все переможе"; "Хто за віру умирає, той собі царство заробляє"; "Невірний гірш жида або турка"; "Біг судить не так, як люди"; "Чоловік мислить, а Бог рядить",— ось лише деякі прислів'я на підтвердження цієї думки.
У нашого народу завше цінувались працьовитість, скромність, дбайливість, доброзичливість тощо. Про роль праці йдеться в багатьох народних казках, піснях, пареміях. Люди кажуть: "Хто сіє, той віє; хто не сіє, той скніє"; "Хто товче, той хліб пече"; "Не взявшись за сокиру, хати не зробиш" тощо. Такі позитивні якості протистоять негативним. В українських прислів'ях засуджуються люди злі, сердиті, нахабні, лихі, хитрі, скупі, ненажерні, вперті, вередливі, злодійкуваті, дурні тощо, тобто все те, що в християнській моралі належить до семи головних гріхів. Цей перелік негативних рис людей відповідає тому, який подає святий апостол Павло в першому посланні до коринтян. Отже, коли йдеться про роль релігії у житті українського народу, то безумовно мається на увазі християнство, яке відповідає суті української людини. Передхристиянські вірування практично готували ґрунт для християнізації нашого народу. Виходячи з цього, не може бути жодної мови про повернення до передхристиянських вірувань, намагання штучно створити будь-яку релігійну систему, видаючи її за національну релігію.
Яскравою характеристикою вірувань було двовірство.
Двовірство яскраво виявилось у похоронній обрядовості. До цього часу в нашого народу існують посидження при мерцях до похорону. Але такий язичницький звичай поєднується з читанням молитов, псалтиря та іншими християнськими традиціями. З магічним чи містичним світоглядом первісної людини пов'язані плачі та голосіння, хоч вони втратили своє попереднє, передхристиянське, значення, коли родичі намагались вирвати покійного з рук злих сил і повернути його до життя. Треба зважати, що наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кількатисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили свій слід у ставленні до передхристиянського світогляду. З двовірством не могла примиритись частина духовенства, зокрема відомий полеміст Іван Вишенський. Релігійний світогляд українського народу не міг не зазнати впливів, що зумовлювались геополітичною "межовістю" України. Україна підтримувала духовні зв'язки як зі сходом, так і з заходом, а після завоювання Візантії турками і до кінця XVIII ст. на її землях переважали західні впливи. Звідси перетворення України на арену змагань між православ'ям і католицизмом і проникнення на її землі протестантизму, що не могло позначитись на світогляді нашого народу і місці релігії в його духовному житті. Щоправда, міжконфесійна боротьба не знищила того архаїчного світогляду, який ще від передхристиянської доби зберігся до нашого часу, особливо серед етнографічних груп українського населення Карпат.
За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів — терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджувалось почуття страху, а молоде покоління виховувалось у дусі безбожництва. Такий вплив міг бути нейтралізований родинним вихованням, яке протидіяло атеїзмові на державному рівні. На релігійності українського народу не могла не позначитися політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українського села в часи тоталітаризму. Колективізація села спричинилась до жорстоких переслідувань та обмеження діяльності церков, що упродовж століть були втіленням національного руху, стійкості та самовідданості. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні тощо. Прихильники атеїстичної політики силкувались трактувати її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставленням самого селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають нічого спільного з християнською вірою. Та дійсність була далеко не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист своїх храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви. Йдеться не тільки про органічну єдність народних і церковних обрядів, а й про те, що різні обряди стали невід'ємною складовою способу життя нашого народу (різноманітні свячення, традиційні обходи полів тощо).
Про релігійність нашого народу писали чужоземці. Швейцарський мандрівник Ганс Цбінден, який відвідав улітку 1932 р. Гуцульщину, писав, що тут нема тієї власно вільної, індивідуальної розгнузданості, яка панує в Західній Європі, хоч є більше оригінальності, більше сильних особистостей, які ґрунтуються на живій основі релігійного життя.
На противагу християнській релігії любові до ближнього тоталітарний режим накидував псевдорелігію комуністичного колективізму. Людям нав'язувалась віра в побудову на землі суспільства соціальної справедливості, тобто комунізму, що начебто допоможе здійснити найдивовижніші мрії про ідеальний лад. У ньому не буде ні багатих, ні бідних, а життєдайні джерела поллються повним потоком для задоволення всіх потреб.
Ця псевдорелігія ґрунтувалась на ненависті, що приховувалась під поняттям класової боротьби. Завданнями класової боротьби виправдовувалось не тільки братовбивство (згадаймо роман Юрія Яновського "Вершники"), а й батьковбивство, співучасник якого — Павлик Морозов визнавався як мученицький ідеал борця за справедливість.
Подібно до будь-якої релігії псевдорелігія комуністичного колективізму не могла не мати своїх "священних писань", своєї "трійці" (Маркс—Енгельс—Ленін) та "пророків", що називались "вірними ленінцями". Більшовицька релігія мала певні переваги перед іншими релігіями, бо її "пророки" майже щодня з'являлись перед народом на екранах телевізорів. Правда, інколи за рішенням партійних з'їздів чи пленумів вони визнавались "єретиками" і піддавались своєрідній компартійній анафемі. Через деякий час їх могли виправдати й визнати мучениками за "чистоту" більшовицької теорії, що фактично була псевдорелігією. Крім того, у більшовицькі "святці" заносились деякі князі, царі, полководці добільшовицького періоду .(Олександр Невський, Дмитрій Донськой, Іван Грозний, Петро Перший, Суворов, Кутузов та ін.), діяльність яких імпонувала прихильникам створення світової комуністичної імперії. Псевдорелігія комуністичного колективізму мала свою "священну" гробницю (мавзолей), свої ритуали (обрання почесної президії урочистих зборів, покладання вінків до пам'ятників тощо), свою інквізицію, систему покарання "єретиків" і покаяння "грішників". Ця віра панувала впродовж десятиліть, і вона не могла зникнути без сліду після падіння тоталітарного більшовицького режиму. Разом з тим процес національного та духовного відродження в Україні значно ускладнювався тим, що українцям-християнам були нав'язані міжконфесійні суперечності. Вороги молодої держави насамперед протиставили греко-католиків православним християнам, спекулюючи на деяких епізодах історії української церкви.
Як відомо, наші предки прийняли християнство з Візантії ще до поділу християнської церкви на православну і католицьку. Після втрати Україною незалежності серед вищих соціальних верств посилилась тенденція переходу на латинський обряд у зв'язку з нерівноправним становищем православних християн і католиків у Речі Посполитій. Аби врятувати від занепаду рідну церкву, частина українського духовенства вирішила піти на унію з католицькою церквою при збереженні традиційної обрядовості. Брестська унія (1596 р.) запобігла латинізації українського народу і сприяла збереженню його самобутності, що підтвердив майже півтисячолітній період.
У той же час Московська держава докладала зусиль для того, щоби підкорити собі український народ. Цар відмовився від зобов'язань поважати самостійність України як держави за Переяславською угодою 1654 р. У 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована московському патріархові, що посилило духовне гноблення нашого народу, бо московська церква проводила політику русифікації України.
Після більшовицького перевороту і загарбання України радянською Росією була ліквідована Українська автокефальна православна церква, а відтак і Українська греко-католицька церква на західноукраїнських землях. Московський патріарх, який вдруге підпорядкував собі українську церкву, здійснював політику, що була вигідна атеїстичній державній владі.
Не лише католики були протиставлені православним, але й власне православні України розмежовувались на три конфесії. Така роз'єднаність негативно позначилася на національно-духовному відродженні українського народу.
