Реферат Етнонаціональна політика
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
РЕФЕРАТ
на тему "ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА"
з дисципліни "Політологія"
КИЇВ 2011
Содержание
Вступ
1. Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”
2. Національні відносини. Національна політика
3. Національна політика України
Литература
Вступ
У формуванні політичного життя суспільства величезну роль відіграють такі суб’єкти політики, як нації та етнічні групи. Етнонаціональні процеси в багатьох регіонах світу викликають глибокі конфлікти, соціальні струси з численними жертвами. Все це обумовлює актуальність даної теми., її теоретичне та практичне значення.
Питання сутності, характеру, форм життєдіяльності етносів та націй вивчає складова частина політології - етнополітологія. В багатьох вищих навчальних закладах сучасних держав етнополітологія є самостійною галуззю знань та учбовою дисципліною, бо проблеми міжетнічних, міжнаціональних відносин є найбільш гострими для більшості багатонаціональних держав світу.
Етноси народи в своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності був рід - кровно - родинна спільність людей. На основі розвитку родових відносин виникло плем’я - етносоціальна спільність людей з власним ім’ям, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народність - етносоціальна спільність людей, яка має єдність членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність народність носила риси натурального господарства та господарською відокремленості різних регіонів. Народність стала необхідною сходинкою та базою в процесі формування націй.
1. Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”
Поняття “етнос” (від грецького “ethnos" - народ, плем’я) увійшло в історико-етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів. Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє.
Рід - плем’я - народність - нація - ось головні етапи становлення та розвитку етнонації. В сучасній суспільствознавчій літературі, етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об’єднані спільністю мови, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (самовідомості).
Сукупність усіх цих ознак утворює повну етнічну культуру - систему випрацьованих засобів життя, які стають звичними для цього етносу. З’ясуємо це.
Кожний індивід живе в певному будинку, в якому є все необхідне для існування: певні меблі, одяг, продукти харчування, предмети гігієни, задоволення. Все це дозволяє людині вижити як біологічному виду. Але, крім цього, в будинку є якісь прикраси (картини, вази та ін.), призначені для естетичного задоволення. Це відноситься до життя, яке починається після того, як її елементарне фізіологічне існування вже забезпечено.
Коли все перелічене спокійне та його ніхто не торкається, життя теж мирне. Але ось з’являється людина або група людей, які мають інші характеристики, інший набір життєвих факторів, і тоді виникає поняття відмінностей: різні предмети побуту та різне їх призначення; різні ритми занять; різний набір заборон та дозволів - різні культури. Таким чином, культура етносів розрізняється по засобам життя, які прив’язані до місця та часу. В одних місцях жінка ходить у паранджі або сарі, в довгих штанцях; в інших - у коротких спідницях або навіть без них; десь прийнято мити руки перед їжею, а десь замість ложки - палочки; в деяких країнах правобічний рух, а в деяких - лівобічний та багато іншого.
Якщо я, як носій певної культури, звикаю до якогось певного стилю життя, то уявлення іншого стилю для мене скрутне, бо він не може вписатись в мій стереотип. Але ж особливо велика взаємонепривабливість культур, якщо істотно розрізняються системи заборон та дозволів.
Етичне - це поперед усе культурне. Сторіччями випрацьований механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та багатство в світовій культурі.
Отже, етноси розрізняються досить істотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).
За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав - членів ООН - біля 200. Тільки 270 етносів налічують в своєму складі більш одного млн. людей, інші значну меншість. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія-99,8% -норвежці; Японія-99% - японці; Австрія-92,5% - австрійці та ін.). Але більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об’єднують корінні етноси та інші етнічні та національні групи, і для них проблеми етнонаціональних відносин, національної політики залишаються серед найбільш важливих.
Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?
На ці питання в сучасній науковій (та в учбовій) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропології РАН РФ В.О. Тишков вважає, що нація - це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування \див. В.О. Тишков “Про націю та націоналізм”; Вільна думка, 1996р. №3 ст.5\.
Однак більшість вчених - суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація - це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків - економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному.
При політично-правовому підході під нацією розуміють - співгромадянство, політичне об’єднання людей - громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство" визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека" (як і “національна академія”) під “національним" мається на увазі не “естетичне”, а “державне”.
При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім - єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак - Іран, Ірак Кувейт - підтвердження цьому).
Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп.
Важливим фактором консолідації етнічних груп, їх зближення та спілкування були - товарне виробництво та торгівля. Вже в античну епоху стали з’являтися спільноти людей, які мешкали на великих територіях, але спілкувалися однією мовою, хоча ці спільноти й не відрізнялися особливою стійкістю. І тільки тоді, коли став формуватися світовий ринок, а товарно-грошові відносини набули загального характеру, почали зароджуватися сучасні нації. Європа була епіцентром цього процесу, тут раніше ніж в інших регіонах, склалася система національних держав, в яких злились декілька етнічних груп. Наприклад, французька нація створилася як результат консолідації північнофранцузької та провансальської етнічних груп. У Великобританії крім англійців, живуть шотландці, уельсці, ірландці. В Іспанії - каталонці, галійці, баски. Швейцарська нація сформувалася з німецько-франко та італомовних етносів та ін.
Інший шлях формування нації - коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися 3 нації: білоруси, росіяни та українці.
Процеси формування нації та викликані ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку та стабільності, обмеження агресивних спрямувань одних етносів та оберіганню від агресії інших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. В цьому сенсі держава констатує націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство - американці, але американці-японці, американці - українці та ін., у Великобританії - всі англійці, але англійці - шотландці та ін.
Сучасна світова практика показує зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом на демократичній та добровільній засаді. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) практично зруйнувались.
Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі займають в національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій - в Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми висунулися на перший план і в країнах колишнього СРСР, в тому числі і в Україні. На цьому грунті швидко зростають національна свідомість та націоналізм.
Національна самосвідомість - це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який відрізняється спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості.
Без національної свідомості немає та не може бути нації. Відомий дослідник феномену нації Е. Геллнер підкреслював: “1. Дві людини належать до однієї нації, якщо і тільки якщо їх об’єднує одна культура, яка, в свою чергу, розуміється як система ідей, умовних позначень: зв’язків, засобів поведінки та спілкування.2. Дві людини належать до однієї нації, якщо вони визнають належність один одного до цієї нації. Іншими словами, нації створює людина; нації - це продукт людських переконань, пристрастей та схильностей”. (Геллнер Е. Нації та націоналізм \\ Питання філософії, 1989,№7, с.124).
В політичному плані національна самосвідомість національна самосвідомість може грати подвійну роль. З одного боку - це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносинам з іншими етнонаціональними групами. Але надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, в шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може привести до націоналізму.
Російський філософ В. Солов’йов, ще в 19ст. вивів формулу: “національна самостійність - національне самозадоволення національне самообожнювання - національне самознищення”. Якщо “безліч" національної самосвідомості (патріотизму) - то недалеко й до самознищення (див. Общественные науки и современность, 1998, №6 с.110).
Існує декілька підходів, які оцінюють по-різному роль та значення націоналізму. Прибічники позитивного підходу вважають націоналізм - позитивним соціальним явищем, основою розвитку патріотизму. До визначення “націоналізм” вони додають такі прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революційний" та ін. Так автори учбового посібника “Основи політології" під ред. (Київ, “Либідь”, 1988) пишуть, що “…націоналізм - це ідеологія нації, головна мета якої - створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку \с.123\”. В підручнику “Політологія” / Під ред. О.І. Семківа (Львів, вид. “Світ”, 1994) націоналізм визначається як спосіб захисту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації /с.235/.
Прибічники іншої думки вважають націоналізм негативним реакційним соціальним явищем, деструктивною силою, яка несе регрес у розвиток суспільства. У книжці “Політологія. Енциклопедичний словник”. (М. 1993) націоналізм визначається як ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної виключності та перевершеності, розпалення національної ворожнечі, недовіри та конфліктів.
Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, бо його головним завданням була консолідація формуючих націй, їх самовизначення. Націоналізм відіграв свою роль в боротьбі народів колоній за незалежність, рівноправ’я та рівність в світових політичних та господарських відносинах. В такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів та цінностей, відродженню культури, мови та ін. Але переважна більшість дослідників - спеціалістів розглядають сучасний націоналізм в якості виключно реакційного явища.
Його головна риса - мімікрія, перевернення; свої егоїстичні, антинаціональні спрямування націоналісти намагаються прикрити псевдопатріотичними гаслами, національними інтересами та цінностями. Націоналісти, керуючись національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру, грають на національних почуттях людей, національній самосвідомості. Націоналізм лише говорить про національні інтереси, переслідуючи в дійсності корисливі, вузькокласові цілі. Він виступає виразником окремих вузьких соціальних верств та їх інтереси ставить вище за національні.
Характерною для націоналістів є відмова визнати за іншими народами на “власній” території ті права, яких вони вимагають для себе. Для інших - ніякого самовизначення! А що робити з іншими етносами, що проживають на цій території? По різному. В Югославії (Косово) націоналісти заявили про боротьбу за створення “етнічно чистих територій”; в Азербайджані силою виселяється населення вірменських сіл. У Прибалтиці “некорінне” населення обмежене в багатьох правах та свободах та ін.
Для націоналістів важливий “образ ворога” навіть більш ніж “нація”. Ворог - антипод націоналізму, бо якщо його не буде, то націоналізм втрачає сенс, бо не ясно “проти кого ми дружимо”. Ворог може бути зовнішнім, а також внутрішнім, як молодший партнер зовнішніх ворожнечих сил. Сучасний дослідник з ФРН Д. Хоффман писав: “Образ ворога грав роль інтегратора на протязі всієї історії німецького народу та держави”.
Націоналізм не має майбутнього, бо загальна світова об’єктивна тенденція - об’єднання зусиль людства у вирішенні завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Але зникне націоналізм ще не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту соціальну структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попередній режим.
2. Національні відносини. Національна політика
Національні відносини - це відносини між людьми, що належать до різних етносів - етнічних груп, націй, народностей та їх державним утворенням з приводу задоволення своїх інтересів. Вони вбирають в себе в якості різних сторін економічні, політичні, ідеологічні, психологічні, територіальні, мовні та інші відносини, і являють собою відносно самостійну систему суспільних відносин. Являючись частиною соціальної системи, національні відносини, разом з тим, є підсистемою суспільних відносин та мають чинити вирішальний вплив на всі боки життя багатонаціональної держави.
Національні відносини, відбиваючи всю повноту соціальних відносин цілком, визначаються економічними та політичними факторами. Основними є відносини в сфері політики, бо від них, зазвичай залежить розвиток національних відносин у всіх інших сферах. До політичної сфери національних відносин належать такі питання, як національне самовизначення, рівноправність націй, сполучення національних та інтернаціональних інтересів, створення реальних умов для вільного розвитку національної мови та національної культури, представництво національних кадрів у структурах влади та ін. Але з іншого боку, національні традиції та настрої, культурно-побутові відмінності між націями, мають великий вплив на формування політичних установок, політичної позиції, політичної культури і в цілому на внутрішню та зовнішню політику політичної влади.
Історія розвитку національних відносин свідчить про те, що вони можуть бути трьох типів: рівноправність, панування та підкорення; знищення однією нацією інших. Ідеальним для національних відносин є тип рівноправності.
Національні відносини мають свій прояв на трьох рівнях:
Внутрінаціональні - міжкласові, політичні, боротьба за національну гідність, стимулятором якої є національна самосвідомість.
Міжнаціональні - внутрідержавні, внутрірегіональні, внутрі колективів, міжособові. Тут вирішальна роль належить етнічним факторам, національним стереотипам для міжнаціональні конфлікти та міжнаціональні конфлікти виникають частіше, ніж на інших рівнях.
Міжнаціональні на державному рівні - відносини між національними державами.
Управління національними відносинами передбачає, поперед усе, виявлення та пізнання об’єктивних закономірностей, тенденцій розвитку національного життя та розробку на цій основі конкретної соціальної політики в міжнаціональних відносинах. Невід’ємною частиною управління національними відносинами є цілеспрямоване керівництво розвитком розробленої національної політики, її організація, регулювання та контроль. Нарешті, своєчасне виявлення та подолання протиріч та перешкод на шляху розвитку міжнаціональних відносин, забезпечення міцності єдності усього суспільства.
Важливість та складність національних відносин визначається тим, що вони охоплюють усі сфери суспільного життя і кожна етнонація намагається не тільки зберегти свої особливі інтереси, але й закріпити їх в загальновизнаних нормах. Постійна взаємодія між етнонаціями характеризується двома об’єктивними та взаємопов’язаними тенденціями: диференціацією та інтеграцією. Ці протирічні, але об’єктивні тенденції випливають із внутрішньої сутності національних відносин та носять об’єктивний характер. Головне протиріччя в розвитку націй - між національним (одиничним) та інтернаціональним (загальним).
З одного боку, кожна нація прямує до саморозвитку, рівноправності та самостійності, суверенному державному існуванню (диференціація); з іншого - на основі об’єктивного процесу інтернаціоналізації відбувається ломка національних кордонів, посилення взаємної співпраці (інтеграція). Ці протирічні тенденції проявляються у русі єдиного соціально - етнічного процесу; вони взаємообумовлюють і разом з тим заперечують одне одного. Їх взаємозв’язок і є джерелом соціально-етнічного розвитку, внутрішня умова розвитку етнонаціональних процесів. Тому було б помилкою оцінювати одну з цих тенденцій як позитивну, а іншу як негативну. Обидві вони мають об’єктивний характер, бо будь-яка етнонація прямує до самозбереження, відокремлення від інших націй, але в той же час, жодна сучасна етнонація не в змозі нормально розвиватися без всебічних зв’язків з іншими етнонаціями.
Разом з тим, об’єктивний характер цих двох політичних тенденцій в національних відносинах не знімає автоматично суспільної напруги, прихованих та відкритих зіткнень в етнонаціональній сфері. Так, наприклад, об’єктивний та закономірний процес подальшого об’єднання європейських держав, зломи національних кордонів, створення єдиного ринку, єдиної валюти та інше створює серйозні національні проблеми для малих європейських держав. Народи Голландії, Бельгії, Данії, Люксембургу та інших країн стали під загрозою втрати своєї національної самобутності, національної мови та ін. під домінуючим впливом в об’єднаній Європі - Німеччини, Франції, Великобританії. І хоча приймаються певні заходи до збереження національної незалежності кожної європейської країни, домінуюча роль великих держав залишається об’єктивною дійсністю.
Таким чином, дві тенденції - диференціація та інтеграція в розвитку національних відносин, виражають і в наші часи загальносвітові суспільні протиріччя, і, разом з тим, складають серцевину національного питання.
Національне питання - це питання про причини виникнення недовіри, ворожнечі та конфліктів між націями, з одного боку, і націями та існуючої системи влади в багатонаціональному суспільстві - з іншого. Щоб вирішати національні питання, необхідно ліквідувати пригнічення, ворожнечу між націями; встановити рівноправність націй, довіру між ними, співпрацю.
Національне питання має конкретно - історичний зміст в кожну епоху. На перших етапах, в процесі формування нації, головним змістом національного питання було повалення феодалізму та ліквідація національного ярма. Вважалось, що зі встановленням політичної демократії в багатонаціональній державі, національне питання вирішиться само по собі. Але новітня практика показала, що національне питання виникає і навіть набуває гострих форм в країнах, де не тільки немає національного ярма, але всі живуть в умовах політичної демократії. В Бельгії, наприклад, це питання мовних стосунків між валонцями та фломанцями, у Канаді - культурно-мовні проблеми між англо- та франкомовними спільностями, в Англії - проблема культурно-історичної самобутності Шотландії та Уельсу. В колишньому СРСР також не було національного ярма в традиційному сенсі, тобто проблеми пригніченої та тієї, що пригнітила нації.
Але й тут національне питання зберігалося у вигляді недовіри, прихованої ворожнечі між окремими націями.
Найбільш гостра форма прояву національного питання - міжнаціональні конфлікти, що періодично спалахують або перманентно існують в різних регіонах світу. Які основні причини цих конфліктів? Ось деякі з них.
Історичне минуле - це об’єктивна причина, пов’язана взаємовідносинами народів на протязі історії їх розвитку. Чимало країн - сусідів, які довгі роки знаходились між собою у стані війни, протиборства, недовіри; або одна країна (як правило, більша по чисельності нація) пригнічувала іншу та ін. Минуле пригадується особливо в період ускладнення соціально-економічного стану, коли починаються пошуки “винних" та відновлюються минулі національні забобони.
Однак слід відмітити, що історичне минуле може бути і позитивним моментом в наші часи, якщо ті чи інші народи на протязі всієї історії знаходилися в дружніх стосунках.
Територіальні причини міжнаціональних конфліктів нерідко викликають кровопролиття. Як правило, вони викликаються неспівпадінням етнічних кордонів з політичними (тобто з кордонами держав, окремих регіонів). Ці причини характерні, перед усім, для звільнених країн Африки - достатньо зазирнути у політичну карту та побачити, як “по лінійці" проведені межі між державами без урахування етнічних відмінностей населення, що там мешкають. Але нерідко вони проявляються і в більш цивілізованих країнах та регіонах (колишній СРСР, Югославія та ін.).
Соціально - економічні причини, пов’язані з фактичною нерівністю в рівнях життя різних націй, представництв в органах влади, престижних професіях та ін. В цих умовах “скривджені" нації намагаються “зрівняти" відмінності шляхом звільнення від “чужих”, “центру”, будь-то російського (для Чечні та ін.). Ці причини породжують сепарастичні рухи.
Державно - правові причини - коли мова йде про фактичну нерівність політичного статусу народів через ієрархію національно - державних утворень. Наочним прикладом тому був СРСР, але подібні до них причини збереглися до недавніх часів у Чехословаччині, Югославії, Китаю та ін. країнах.
Етнодемографічні причини, які народжуються міграційними процесами, що особливо посилились після Другої світової війни, а у нас - після розпаду СРСР.
В багатьох Європейських країнах місцеве населення виявляє незадоволення іммігрантами з афро-азіатських країн, а в останні роки - з минулих соціалістичних країн. В країнах, які ввійшли до складу колишнього СРСР - поверненням на батьківщину насильно виселених у воєнні роки; міграцією російськомовного населення зі знов створених національних держав до Росії та ін.
Національно - культурні, мовні причини, що виявляються в деяких країнах у зв’язку з “диференціацією" (розпад СРСР та виникнення “національних держав" з багатонаціональним населенням) та інтеграцією (об’єднання Європи при збереженні культурно-національної автономії). Спроба вирішити ці проблеми вольовими методами може швидко загострити міжнаціональні відносини.
Міжнаціональні конфлікти можуть тривати на протязі різного часу, мати різну долю та власну специфіку. Розрізняються й методи, шляхи їх подолання. Але при всьому цьому існує загальний знаменник їх врегулювання - демократизм, повага та дотримання прав людини.
Національна політика - це діяльність у сфері національних відносин, свідомий вплив державних та суспільних організацій з регулювання взаємовідносин між націями, етнічними групами, закріплене у відповідних політичних та правових актах держави.
Це система заходів, що здійснюються державою, яка покликана враховувати та реалізовувати національні інтереси представників усіх етнонацій - громадян держави. Національна політика повинна враховувати не тільки теперішні повсякденні потреби та інтереси етнонацій, але й своєчасно примітити проблеми, що виникають, та не допустити перетворення їх у конфліктні ситуації.
Історії людства відомо чимало прикладів, коли діяльність держави в сфері національних відносин приводила до жорсткого кровопролиття, сіяла ворожнечу та недовіру між націями. Розроблялися різноманітні варіанти нормалізації міжнаціональних відносин, але жоден з них до цього часу не спрацьовував. Це, зокрема торкається й такої багатонаціональної держави, як Росія. В повній мірі це можна віднести до спроб гармонізації міжнаціональних відносин за допомогою формули “розквіт та зближення нації”. При всій її привабливості та певних успіхах, фінал вийшов плачевним. До то ж “міна" була закладена у підвалинах союзу, коли більш ніж 100 народів були розділені на 4 частини (15 союзних,20 автономних республік, 8 автономних округів та 10 автономних областей). Мало того, що нації були ранжировані, але й лише 53 етноси отримали державність, а інші залишилися без неї взагалі. Це й стало однією з головних причин різного роду конфліктів.
Чимало складних національних проблем зберігається й в інших країнах, як нещодавно отримавших незалежність, так і в “старих”, цивілізованих країнах.
Дослідники, які займаються проблемами міжнаціональних відносин, розробляють різні концепції, які змогли б, на їх думку, бути покладеними в основу національної політики. В західних країнах найбільш відомі дві концепції. Одна з них - концепція “внутрішнього колоніалізму”. Так, американський соціолог М. Гактер вважає, що тенденція відставання периферійних національних груп, “оплутаних експлуататорськими кайданами центру”, ні що інше, як відношення центру до внутрішніх колоній. Більш розвинуті нації намагаються закріпити цю нерівність, а менш розвинуті - вступають у боротьбу за свої права. Звідси - національна політика повинна бути спрямована на зрівняння рівнів розвитку всіх націй, що населяють багатонаціональну державу.
Інша концепція “етнічна”, прибічники якої вважають, що в основі національних рухів - не класові та економічні, етнокультурні фактори, і в процесі створення національної політики, передусім треба посилювати роль національної самосвідомості.
Очевидно, ці та деякі інші концепції, яким - то чином пояснюють процеси в національних відношеннях, але багато питань не мають відповідей. Наприклад, є країни, де малі етноси знаходяться на відносно високому рівні соціально-економічного розвитку і причини їх незадоволення пов’язані з іншими сферами життя (наприклад, каталонці та баски в Іспанії). Вірніше пояснити міжнаціональні протиріччя їх виключно психіко-культурними особливостями нації. Більш конкретно казати про комплекс різних факторів, які треба враховувати при розробці та здійсненні національної політики.
Національна політика тісно пов’язана з соціальною, регіональною, демографічною та іншими напрямками політичної діяльності. В різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне та особливе, ціле та частина. Це відображається в тому, що національна політика включає в себе соціальні, економічні, регіональні, мовні, демографічні та інші аспекти. Разом з тим, в багато-національній державі при здійсненні державної політики в будь-який сфері суспільного життя, необхідно враховувати національно-етнічні аспекти.
По-перше, науковий аналіз та творче осмислення здійснення національної політики як у своїй країні, так і за кордоном. Основними положеннями національної політики є рівноправність усіх націй та народностей, підтримання відносно рівних умов життя націй в багатонаціональній державі; взаємна повага інтересів та цінностей понад національними та класовими; визнання за кожним індивідом, незалежно від його національності, можливості користатися усіма правами та свободами, що проголошені Загальною декларацією прав людини; забезпечення державою самостійності різних видів національних автономій та інших державно-адміністративних форм.
По-друге, сталість територіальних кордонів національно-державних утворень, неприпущення їх перегляду і, тим паче, насильницьких змін.
По-третє, врахування взаємозв’язку та взаємодії глибоких змін в економічній, політичній, духовній та інших сферах з національною сферою. Основою оптимальних та сталих національних відносин є нормально функціонуючі економіка та ринок споживача, грошовий обіг, збалансований міжрегіональний обмін.
По-четверте, розвиток ринкових відносин, зміни в господарюванні та оплаті праці, в кадровій політиці, в духовному житті повинні бути спрямовані на повагу честі та гідності кожної людини, незалежно від його національної незалежності.
По-п’яте, формування відповідної етики етнонаціональних відносин, що виключали б усі форми насилля, несправедливості; подання допомоги національної меншості в розвитку їх культури та збереженні середовища життя.
Кожний з цих принципів важливий сам по собі та заслуговує особливої уваги. Але реалізація всіх разом можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного затвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.
3. Національна політика України
етнонаціональний етнос нація україна
Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання між-національних відносин.
В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава - це не етнічна спільність, а співтовариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна.
В українській державі розроблені та проголошені найбільш демократичні принципи національної політики.1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України - важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості
Основи національної політики країни закріплені у Конституції України.
В ст.11 зафіксовано: “Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України”. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: “Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового стану, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками”.
Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносні сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище - практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на “національно-свідомих" та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та “п’яту колону” з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади.
Найбільш гострою та складною проблемою національної політики та національних відносин в України є мова. Конституція України проголосила державною мовою в Україні мову - українську. Але в той же час, 10 ст. Конституції вказує гарантії держави вільного розвитку, використання та захисту російської, інших мов національних меншин України.
В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською - 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних становище інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7млн українців рідною мовою вважали \1989р. \ 1,6млн український і 1,1млн - російську, тобто 40%. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до наступного:
По-перше: поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон знаходився під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. В багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають приблизно 90% населення.
По-друге: для Східної України характерний високий рівень урбанізації (у Донбасі він складає 95%), а в містах переважає російська мова.
По-третє: населення цього регіону має сильну орієнтацію в економічній, духовній та ін. сферах на Росію. Більш 70% опитаних під час конкретно - соціологічних досліджень підтримують тенденцію посилення всебічних, і особливо економічних зв’язків з Росією, і інше 20% - з Західними країнами.
По-четверте: за впровадження російської мови державною, виступають більш ніж ѕ населення міст та 50% - у сільській місцевості.
Культурно - мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватись російською мовою в різних регіонах не однакове. В Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більш, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практиці російська мова перевалює навіть у шкоду українській мові. Приблизно таке ж саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших місцях.
Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об’єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують по суті положення Конституції України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соціальної напруги.
Будь-яка мова розвивається за власними законами, саморозвитком, він не підвладний зовнішній корекції. Можна створювати казенну мову, на якому будуть розмовляти в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Але не можна при-мусити розмовляти будь-якою мовою в побуті, повсякденному житті.
З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світових співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.
Литература
1. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., Основа, 2008.
2. Бодуен Жан. Вступ до політології. - Київ: “Основи”, 2007.
3. В.А. Мельник. Политология, Учебник.3-е изд. - Минск, ВШ, 2009.
4. Василенко И.А. Политическая глобалистика: Уч. пос. - М.: "Логос", 2008.
5. Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М.: "Логос", 2007.
6. Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - Изд.2-е. М.: “Логос”, 2008.
7. Гаджиев К.С. Политическая философия. - М.: "экономика", 2009.
8. Ильин В.В. Политология.2-е изд. - М.: Кн. Дом “Ун-т”, 2009.
9. Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. - М., Юрист, 2009.
10. Мухаев Р.Т. Политология: учеб. для вузов. - М.: "Приор", 2007.
11. Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. - М. Юнити, 2007.
12. Общая и прикладная политология. Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. - М., МГСУ, Союз, 2007.
13. Основи політології. - К., Либідь, 2008.
14. Политологический словарь /Под ред. В.Ф. Халипова. - М.: "Высшая школа", 2005.
15. Политологический словарь. / Под общ. ред. В.И. Астаховой и Н.И. Панова. - Харьков: "Прапор", 2007.
Размещено на Allbest.ru
