Українські землі наприкінці XVII - в першій половині XVIII ст.

1. Українська держава за гетьмана І. Мазепи

У 1687 р. унаслідок старшинської змови І. Самойлович був зміщений з гетьманської посади і засланий до Сибіру.25 липня 1687 р. у козацькому таборі під м. Коломаком гетьманом був обраний генеральний осавул Іван Мазепа (1687-1708 рр). Новообраний гетьман підписав з представниками російського уряду Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті 1669 р. з додатками. Коломацькі статті передбачали подальше посилення в Гетьманщині влади царя і ще більше обмеження прав гетьмана та гетьманського уряду. Згідно із статтями:
– гетьман не мав права зміщувати генеральну старшину без царського дозволу, а старшина – переобирати гетьмана;
– козацькій старшині надавалися різні привілеї: свобода від будь-яких податків і натуральних повинностей, повне володіння своїми землями, лісами, млинами тощо;
– найбільш заслуженим із числа старшин обіцяно було надавати дворянські звання;
– на гетьмана накладалося зобов’язання суворо заборонити українським купцям торгівлю тютюном і горілкою в Росії (це порушувало царську монополію), а також усяку торгівлю з Кримом;
– гетьману заборонялося мати зносини з іноземними державами;
– старшина і козаки повинні були стежити за гетьманом, і доносити цареві про спроби зради з його боку;
– російські воєводи з царським військом залишалися в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині й Острі;
– заохочувалися шлюби між українцями і росіянами тощо.
Тобто, Коломацькі статті визначали гетьманський уряд як слухняне знаряддя для здійснення в Україні царської політики.
Зовнішня політика І. Мазепи. На початку гетьманування І. Мазепа вважав, що може втілити свої задуми щодо України тільки в спілці з Москвою. Пов’язаний угодою з царем, він брав активну участь у зовнішньополітичній діяльності Петра І. Козацькі загони надавали допомогу царській армії у походах проти Криму.
На початку весни 1689 р. більше ніж 100-тисячна російська армія під командуванням Голіцина та 40 тисяч українських козаків на чолі з Мазепою знову вирушили в похід на Крим (другий кримський похід). Здобувши перемогу в кількох битвах війська підійшли до Перекопу, але не змогли його взяти, і повернули назад. Невдале завершення другого кримського походу було зумовлено несприятливими обставинами: погана підготовка війська; повільне просування армії; бездоріжжя; нестача корму для коней, води й продовольства; відверте небажання союзників допомагати тощо.
Внутрішня політика. Ставши гетьманом, І. Мазепа проводив політику, спрямовану на об’єднання під своєю владою Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і Слобожанщини. Основною метою було прагнення зберегти автономію гетьманської влади, створити віддані гетьманові верстви української аристократії, пожвавити господарське життя і відродити національну культуру.
Гетьман при зміцненні своєї влади спирався на старшину, шляхту, духовенство, активно роздаючи їм військові і селянські землі. При покровительстві Мазепи була відновлена панщина, власники одержали право бити своїх селян нагайками, заковувати їх в ланцюги і саджати до в’язниць. Почастішали випадки прямого насильницького захоплення старшиною і шляхтою селянських наділів. Тисячі селян вільних сіл гетьман передав у володіння своїм прихильникам. Податок на земельну власність рядових козаків за роки правління Мазепи збільшився в 2 рази.
Усе більш виразною ставала тенденція перетворення тимчасових дарування (на час заняття даної посади) маєтків на постійні. Генеральні і полкові старшини ставали власниками великих латифундій. Сам Мазепа володів більш ніж 120 тис. селян, які знаходилися у його маєтках. У 1698 р. майнова нерівність серед козацтва була узаконена: відповідно до майнового стану, всіх козаків розділили на виборних (які несли військову службу) і підпомічників (які господарювали, забезпечуючи виборних спорядженням і коштами для несення служби).
За 20 років перебування на посаді гетьмана Мазепа зосередив у своїх руках величезну особисту владу, жорстко придушуючи конкурентів із числа старшин, незадоволених його авторитарним правлінням, та виступи запорожців, котрі називали його „вітчимом України”. Свою владу він захищав усіма засобами, у тому числі і за допомогою каральних експедицій, провокацій і страт.
Посилення експлуатації низів розширювало прірву між старшиною і рядовими козаками, що у 1692 р. послужило причиною повстання в південних полках під проводом канцеляриста Петра Іваненка. Але армія Мазепи за допомогою російських військ розбила його нечисленні загони, котрі складалися в основному із запорозької голоти.
Одним із найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-освітня діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва гетьман вкладав великі кошті. Завдяки пожертвуванням гетьмана змінилися архітектурні обриси багатьох міст, зокрема, Києва, Чернігова, Переяслава, Глухова, Бахмача та ін. У 1690 р. завдяки його підтримці було зведено нове приміщення Києво-Могилянської колегії, а в 1701 р. вона одержала статус академії. Мазепа заклав більше десятка нових храмів, сприяв відновленню багатьох стародавніх церков.
Козацтво Правобережної України. Наприкінці XVII ст. більшість земель Правобережжя була спустошена, люди масово переселялися на Лівобережжя і Слобожанщину. У зв’язку з цим польський король Ян III Собеській знову звернувся до козацтва. Заохочуючи заселення пустищ польський уряд рішенням 1685 р. надав козакам „давні привілеї і вільності”. Козацька старшина одержала привілеї, що узаконили її військово-адміністративні права на території Київщині і Брацлавщини.
Заохочувані польським урядом, козаки заселяли спустошені землі, відтворюючи тим власний полково-сотенний уклад. Так відродилися чотири полки: Богуславський, Корсунський, Брацлавський і Фастівський (Білоцерківський). Відновлені полки були не тільки військовими, а й адміністративно-територіальними одиницями.
Національно-визвольне повстання 1702-1704 рр. У 1699 р. Польща уклала мирну угоду з Османською імперією і тому не відчувала більше потреби в козацтві. Сейм ухвалив ліквідувати правобережне козацтво, а відтак коронний гетьман наказав полковникам розпустити їхні полки. Після захоплення польськими військами взимку 1702 р. кількох козацьких міст на Правобережжі України у відповідь почалося повстання, очолене Семеном Палієм. Цей визвольний рух мав на меті визволення Правобережної України від польського панування та об’єднання з Лівобережною Гетьманщиною. У липні 1702 р. рух охопив Київщину, а на початку 1703 р. повстанці вже контролювали значну частину Правобережної України. Повстання поширилося на Волинь і Поділля, дійшло до Галичини.15-тисячне польське військо, кинуте на його придушення, не змогло розбити повсталих.
Повстанці Палія об’єктивно ставали союзниками шведів, які у той час були у стані війни з поляками (у 1700 р. розпочалася шведсько-російська (Північна) війна). Тому цар відгукнувся на прохання польського короля допомогти розгромити повстанців. Для цього були використані війська Мазепи. Навесні 1704 р. вони перейшли Дніпро і зайняли Київщину і Волинь. Семена Палія було заарештовано і ув’язнено (через рік його було відправлено до Москви, а потім заслано до Сибіру). Ослаблена Польща, значну частину якої окупували шведські війська, не могла реально претендувати на Правобережну Україну. За таких обставин Правобережжя опинилося під владою І. Мазепи і фактично ввійшло до складу Гетьманщини. Об’єднання Правобережної та Лівобережної України за Мазепи тривало від 1704 р. до 1708-1709 р.р.

2. Політика І. Мазепи в роки Північної війни

У 1700 р. розпочалася шведсько-російська війна, що одержала назву Північної війни. Хоча ця війна не відповідала інтересам України, Мазепа постійно на вимогу Петра І надавав козацькі війська для ведення воєнних дій на територіях Північної Росії, Прибалтики, Польщі. Козаки брали участь у походах за свій рахунок, вони підкорялися офіцерам царської армії. Козаків часто використовували як безкоштовну робочу силу на будівництві нових доріг, фортець та інших укріплень.
Можливо сподіваючись вивести Гетьманщину з-під влади царя, Мазепа удався до таємної дипломатії з противниками Москви. Так, зокрема, восени 1705 р. він налагодив зв’язки з польським королем Станіславом Лещинським, через якого сподівався встановити стосунки з Швецією. У 1706 р. Мазепа й справді розпочав таємні зносини зі шведським королем Карлом ХІІ.
У 1708 р. Карл ХІІ почав вторгнення в Росію. Похід мав відбутися в напрямку на Смоленськ і Москву через Литву і Білорусь. На початку похід складався вдало. Але після кількох невдач у серпні-вересні Карл ХІІ відмовився від попереднього плану. Він вирішив повернути на Україну сподіваючись зміцнити свою армію козацькими полками та військом Лещинського. Покладав також надії на допомогу кримського хана і турецького султана.
Українсько-шведський союз. Похід Карла ХІІ на Москву через Україну виявився несподіванкою для Мазепи. Перебування шведської армії на території України означало, що саме тут розгорнуться воєнні дії шведсько-російської війни. З іншого боку – Мазепі треба було робити вибір. Мазепа вирішив об’єднатися із шведами для війни проти Росії.24 жовтня 1708 р. Мазепа виїхав на зустріч із Карлом ХІІ. З ним вирушили 4-тисячне військо, генеральна старшина та 7 із 12 полковників. Згодом до них приєдналися більше тисячі молодих запорожців на чолі з кошовим Костем Гордієнком. Однак основна частина козацтва не підтримала виступу Мазепи. До того ж напередодні свого переходу на бік Карла ХІІ гетьман відправив кілька десятків тисяч реєстрових козаків в Прибалтику в розпорядження російського командування.
29-30 жовтня 1708 р. між гетьманом Мазепою і Карлом ХІІ було укладено договір. Сам документ не зберігся, однак його скорочений виклад містився у „виводі прав України” – політичному документі, з яким у 1712 р. Пилип Орлик, відстоюючи права України, звертався до європейських монархів.
Угода передбачала:
– визнання Швецією незалежного Українського князівства, якому повинні були бути повернуті всі захоплені Росією землі, що колись належали „руському” народові (тобто Київський Русі);
– Мазепа має бути довічним князем України;
– шведський король зобов’язаний захищати Україну від усіх ворогів і посилати допомогу, коли про це попросить гетьман і „стани”;
– шведський король не мав права претендувати на титул князя або командувача збройних сил князівства;
– шведське військо могло займати п’ять українських міст (Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч).
Полтавська битва. У відповідь на дії Мазепи Петро І звернувся до українців. У численних відозвах він звинуватив Мазепу у зраді, у намірі віддати Україну Польщі, а православні церкви й монастирі – уніатам. Цар наказав також старшині й полковникам терміново зібратися у Глухові для обрання нового гетьмана. Водночас були відправлені царські війська на чолі з Меншиковим які зруйнували гетьманську резиденцію – Батурін.6 листопада в Глухові на старшинській раді гетьманом було обрано стародубського полковника Івана Скоропадського.
Відповіддю Петра І на приєднання запорожців до Мазепи й Карла було зруйнування Січі.14 травня 1709 р. Січ була захоплена, зруйновано січову фортецю, спалено курені й військові будівлі, полонені були страчені.
Навесні 1709 р. Карл ХІІ відновив воєнні дії. Він розпочав наступ на Москву. Шлях шведів пролягав через Харків і Курськ. Щоб просуватися згідно з планом операції, шведському війську треба було знешкодити добре укріплену Полтаву. Шведська армія (31 тисяча чоловік) надійшла до Полтави наприкінці квітня. Карл ХІІ сподівався взяти місто штурмом або внаслідок переговорів, але того не сталося. Тому 1 травня шведське військо змушене було розпочати облогу (протягом 87 днів шведи штурмували Полтаву 30 разів). Тим часом до Полтави прибув Петро І з головними силами.27 червня 1709 р. стався генеральний бій. Він розпочався о 5-й годині ранку атакою шведської піхоти на російські редути (земляні укріплення). Близько 11 години битва закінчилася цілковитою поразкою шведів.
Після поразки Карл ХІІ, Мазепа і ще близько 50 старшин разом з невеликими загонами шведів і козаків кинулись тікати через Дніпро і відійшли в турецькі володіння. На початку серпня поранений Карл ХІІ і хворий Мазепа зупинилися у передмісті Бендер (Молдова).
21 вересня 1709 р. Мазепа помер. У березні наступного року його тіло вивезли до православної землі Молдавії – м. Галаца (нині Румунія) і там перепоховали в головній церкві монастиря Св. Юрія.
Полтавська битва змінила політичну карту Європи. Перемога Петра І висунула Росію на одне з провідних місць тогочасної європейської політики. Вплив Швеції та Польщі на події в регіоні фактично було підірвано назавжди. Для України ж наслідки Полтавської битви виявилися вкрай несприятливими: російський уряд, що здобув перемогу, став на шлях ще більшого обмеження автономії Гетьманщини.

3. Гетьман П. Орлик та його Конституція

Після смерті Мазепи та частина козаків, яка утекла з ним у вигнання залишилася без керівника. І хоча кандидатура претендента на гетьманський уряд майже ні в кого не викликала заперечень, проте з виборами через несприятливу ситуацію (між старшинами і племінником Мазепи (дітей у нього не було) А. Войнаровським розпочалася боротьба за Мазепине добро) зволікали півроку. Лише 5 квітня 1710 р. у Бендерах козацька рада обрала гетьманом Пилипа Орлика, який був генеральним писарем при Мазепі.
П. Орлик за походженням був чех баронського роду. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Став одним із найосвіченіших людей в Україні. Служив писарем в Київській митрополії. З 1700 р. обіймав в уряді посаду генерального писаря. Виконував різні дипломатичні доручення Мазепи й був утаємничений у справи його відносин із польським королем С. Лещинським і шведським королем Карлом ХІІ. Помер в Яссах у 1742 р. Його син Григорій став генералом французької армії.
П. Орлик був автором документа „Пакти і Конституція прав та вільностей Війська Запорозького” (згодом цей документ стали називати „Конституцією П. Орлика”). Текст було затверджено на військовій раді 10 квітня 1710 р. Саме цей документ вважається першою українською Конституцією.
Зміст Конституції П. Орлика. Документ складався із вступу й 16 статтей. Основні положення статтей:
– проголошувалась незалежність України від Росії і Польщі;
– обумовлювалися протекція шведського короля та союз із Кримським ханством;
– територія України визначалася згідно із Зборівським договором 1649 р.;
– при гетьманові утворювалась Генеральна рада із законодавчою владою, яка збиралася тричі на рік;
– створювався Генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися, який розглядав справу про кривду гетьманові та провини старшин;
– державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі;
– встановлювалася виборність полковників, сотників із наступним їх затвердженням гетьманом;
– гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.
Це була найперша у світі демократична Конституція, яка бере початок у демократичному устрої Запорозької Січі. Проте, зважаючи на політичні обставини того часу, вона не стала чинною в Україні, а тому залишилась в історії лише як видатна пам’ятка української правничої та суспільно-політичної думки.
Усе своє подальше життя П. Орлик присвятив діяльності по створенню антиросійської коаліції і визволення України. Вже протягом року він зумів створити антиросійську коаліцію у складі свого уряду, Швеції, Кримського ханства, Туреччини, а також тих польських сил, що підтримували С. Лещинського. Союзниками був розроблений план військового походу на Правобережну Україну.
31 січня 1711 р. загін запорожців на чолі з К. Гордієнком під загальним керівництвом П. Орлика виступив із Бендер. По дорозі до них приєдналися польські і татарські загони. Об’єднане військо швидко просувалося на Правобережжі. Правобережні полки, крім Білоцерківського, визнали П. Орлика гетьманом і перейшли на його бік. Виступи проти російських гарнізонів розпочалися і на Лівобережжі. Гетьман Лівобережжя І. Скоропадський вислав до П. Орлика полки, але вони були розбиті.
Одночасно за домовленістю з П. Орликом на територію України вступила 50-тисячна армія кримських татар. Майже не зустрічаючи опору, татари пройшли упродовж Дніпра й заволоділи Слобожанщиною. Однак, замість вторгнення в межі Росії, татари грабували і розоряли Українські землі, забирали у рабство тисячі людей. Дійшовши до Харкова, вони з численною здобиччю повернулися в Крим.
Військо П. Орлика наприкінці березня 1711 р. взяло в облогу Білу Церкву, однак, через відсутність необхідної для штурму важкої артилерії і наближення російської армії, наприкінці квітня облога була знята і військо повернулося в Бендери.

4. Посилення наступу російського царизму на автономію України

Після перемог над шведами Петро І значно зміцнив своє становище. Якщо раніше у зарубіжних джерелах північно-східні землі здебільшого називали Московщиною, то тепер він урядово закріпив і поширив у вживанні назву „Росія”. У 1721 р. за Росією було встановлено офіційну назву „Російська імперія”, а Петро І прийняв титул імператора Росії. Тоді ж Гетьманщину почали офіційно називати Малоросією.
Гетьманування І. Скоропадського. Після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ в м. Глухові у 1708 р. було обрано нового гетьмана Івана Скоропадського (1708-1722 рр.). Після обрання на посаду гетьмана він звернувся до царя з проханням („Просительними статтями”) підтвердити права і вольності Гетьманщини. У відповідь Петро І надіслав іменний указ („Рішительний указ”), в якому ще більше посилювалася залежність України від Москви (так звані „Решетілівські статті”). Відповідно на них:
– гетьманові без дозволу царя заборонялося змінювати старшину, надавати і відбирати маєтності;
– встановлювався російський контроль за збиранням податків та витратами на утримання війська, старшинського апарату тощо;
– українське військо повинно було знаходитися під командуванням російських генералів.
Важливою новацією було призначення царського резидента А. Ізмайлова при гетьманові, який повинен був контролювати зв’язки гетьмана із сусідніми державами, фінансову політику тощо. Гетьманську резиденцію було перенесено з Батуріна до Глухова, ближче до російського кордону. Тут мали стояти два російські полки, які перебували у розпорядженні царського резидента.
Царська політика щодо України за часів І. Скоропадського, зазначають Б.Д. Лановик, О.Д. Бойко, передбачала такі основні заходи:
1. Руйнування основ української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався підпорядкувати собі всю владу в Україні. Він підтримував протиріччя між гетьманом і полковниками, старшиною і народом; призначав на важливі посади чужинців; підтримував тих, хто лояльно ставився до царської політики.
2. Експлуатація демографічного потенціалу. Десятки тисяч українців направлялися царським урядом на тяжкі примусові роботи – копання каналів, будівництво нової російської столиці, спорудження укріплень (у 1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тисяч козаків, 30% з них загинуло); у 1725 р. під час Дербентського походу з майже 6800 козаків померло чи загинуло біля 5200 осіб; на будівництво укріпленої лінії між Дніпром і Сіверським Донцем у 1731-1733 рр. було направлене майже 60 тисяч козаків і селян).
3. Економічні утиски України. Значну частину українських товарів (шкіру, сало, олію та ін) дозволялося вивозити лише до російських портів, все частіше заборонялася торгівля не тільки з закордоном, а навіть із Запорожжям. Вводилася монополія на багато товарів. Українських купців змушували купувати товар на російських фабриках. З 1719 р. товари з України експортувалися тільки через Ригу та Архангельськ – під російським контролем. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично була скасована вільна українська торгівля. Постійне перебування в Україні великого російського війська (часом до 10 тисяч чоловік) дуже виснажувало економіку України, зумовило швидке зростання податків. Так, якщо тільки з Лівобережжя в царську скарбницю у 1724 р. надійшло 45,5 тисяч карбованців, то вже у 1724 р. – 241,3 тисяч карбованців. Відбувалося масове роздавання великих земельних наділів, маєтків, конфіскованих у прихильників Мазепи, ряду російських генералів та вельмож, що прагнули випровадити в Україні кріпацтво, яке вже давно існувало в Росії.
4. Обмеження української культури. У 1720 р. сенатським указом проголошувалося, що в Україні „книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати”, а у тих, які друкуються, „щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було”. Освіта була взята під контроль державної цензури (з Києво-Могилянської академії було вислано всіх студентів, які були родом з українських земель Речі Посполитої). Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії.
Значним ударом царизму по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722 р. Малоросійської колегії (1722-1727 рр). Перша Малоросійська колегія складалася з шести офіцерів російських полків, розміщених в України на чолі з бригадиром С.Л. Вельяміновим. Це був центральний орган російської адміністрації на Лівобережній Україні (перебував в гетьманській столиці – м. Глухові). На цю колегію накладалися ряд функцій, реалізація котрих значно обмежувало владу гетьмана:
– Малоросійська колегія мала наглядати за діяльністю гетьмана, генеральної і полкової старшини, стягненням податків до царської казни, провіанту для російської армії;
– контролювала роботу Генеральної військової канцелярії, роздачу земельних володінь офіцерам і старшинам;
– була апеляційною установою у судових справах, які розглядалися в Генеральному військовому суді, полкових і місцевих судах Гетьманщини.
Отже, передбачалося, що Малоросійська колегія керуватиме разом з гетьманом, а фактично цим знищувалася гетьманська влада. Цього старий І. Скоропадський не зміг пережити.3 липня 1722 р. на 76-му році життя він помер.
Павло Полуботок (1722-1724 рр). Після смерті І. Скоропадського Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, пояснивши це відсутністю гідної кандидатури. Тому старшина призначила наказним гетьманом Лівобережжя чернігівського полковника Павла Полуботка (1722-1724 рр.). Він розгорнув активну діяльність, спрямовану на відновлення козацьких порядків. П. Полуботок здійснив реформу суду з метою обмеження повноважень Малоросійської колегії. Він зробив Генеральний суд колегіальним, установив порядок подання і розгляду апеляцій. Скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосередньо до Малоросійської колегії. Однак Петро І у квітні 1723 р. надав Малоросійській колегії такі повноваження, які робили її в Україні повновладною. До того ж новим указом у квітні 1723 р. він позбавив гетьмана влади командувача козацького війська, передавши її генералу Голіцину, який очолював російське військо в Україні.
22 травня 1723 р. Полуботка разом з генеральним писарем і генеральним суддею було викликано до Петербурга. Гетьман спробував подати царю клопотання про скасування Малоросійської колегії і вибори гетьмана. Однак цар наказав заарештувати П. Полуботка і старшин. У жовтні 1723 р. він був ув’язнений у Петропавловську фортецю, де і помер у грудні 1724 р. Після розгрому опозиції П. Полуботка верховним органом в Україні стала перша Малоросійська колегія.
Гетьман Д. Апостол (1727-1734 рр.). Після смерті Петра І у 1725 р. процес ліквідації автономії України було пригальмовано. Готуючись до війни з Туреччиною й намагаючись, якось втихомирити українців, російські політики стали прихильніше ставитися до української автономії.
Після смерті Петра І гетьманство на якийсь час було відновлено, а Малоросійська колегія припинила своє існування. У 1727 р. гетьманом був обраний 73-літній Данило Апостол, миргородський полковник. Д. Апостол після обрання його гетьманом подав петицію про відновлення державних прав України на основі „статей Б. Хмельницького”. У відповідь російський уряд видав указ, яким визначалося правове становище Гетьманщини – так звані Рішительні пункти. Вони значно обмежували гетьманську владу і автономію Лівобережжя:
– гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні зносини з іноземними країнами;
– під час війни гетьман підпорядковувався російському фельдмаршалові, а не цареві як раніше;
– кандидатів на посади генеральної старшини й полковників затверджував цар;
– усувалися обмеження в торгівлі з іноземними купцями, але мито за імпортовані товари йшло до царської скарбниці;
– скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами тощо.
Хоча українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол здійснив ряд реформ у різних сферах суспільного життя Гетьманщини:
– він відновив право призначати генеральну старшину та полковників;
– значно зменшив кількість росіян в адміністрації;
– протягом 1729-1731 рр. провів генеральне слідство про майно, в результаті чого до військової скарбниці було повернуто чимало земель, самовільно захоплених у приватне володіння в період правління попередніх гетьманів;
– здійснюючи фінансову реформу, Д. Апостол вперше установив точний бюджет державних витрат. Із загальних витрат була виділена частина, що повинна була використовуватися на утримання козацької адміністрації, найманого війська і артилерії;
– у судочинстві була змінена система судів. Полкові суди поділялися на дві категорії: перша – для „важливих” справ і карних злочинів, друга – для „дрібних” справ. Сотенні і сільські судді ставали колегіальними;
– кількість російських полків в Україні була обмежена до шести;
– успішними були заходи Д. Апостола щодо повернення під гетьманську владу запорожців, які з 1709 р. змушені були проживати на території Кримського ханства (Кам’янська та Олешківська Січі), і затвердження дозволу на заснування в 1734 р. Нової Січі (Підпільненської) на р. Підпільній (біля сучасного м. Нікополя). На Запорожжя повернулося понад 30 тисяч козаків.
Таким чином, Д. Апостол зумів тимчасово призупинити процес ліквідації автономії Гетьманщини. Помер Д. Апостол у 1734 р.
„Правління гетьманського уряду”. Після смерті Д. Апостола нова імператриця Росії Анна Іоанівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний орган під назвою „Правління Гетьманського Уряду” (1734-1750 рр.). Він складався із трьох представників української старшини і трьох російських чиновників. Формально члени правління мали рівні права, але фактичним головою був князь О. Шаховський. Від цариці він дістав таємну інструкцію, в якій зазначалося: прагнути до зближення старшини з російським офіцерством; поширювати думку про неефективність гетьманського правління, переконувати українців, що їм буде вигідніше ліквідувати Гетьманщину; сприяти, щоб українці зближувалися з росіянами через змішані шлюби. Правління гетьманського уряду діяло до 1750 р.
Великим лихом для України була російсько-турецька війна 1735-1739 рр. Російська влада мобілізувала десятки тисяч українських козаків і селян на цю війну, де загинули 34 тисячі українців. Через Гетьманщину, як прифронтову зону, проходили російські війська, яких місцеве населення забезпечувало продовольством, фуражем, підводами. Цей тягар був надзвичайно важким для народу.
Ситуація на Лівобережжі дещо поліпшилася коли в листопаді 1741 р. внаслідок дворцового перевороту на престол зійшла дочка Петра І Єлизавета Петрівна. Певну роль у цьому зіграв її фаворит Олексій Розумовський, який родом був з України.