Міністерство освіти і науки Україні
Харківський державний університет харчування і торгівлі
Первомайський факультет
Реферат
з психології на тему:
"Властивості і якості особистості"
Виконала:
студентка групи Б-17
Засовенко С.В.
Перевірив:
викладач Стаднік І.М.
Первомайськ
2008

План
1. Потенціал особистості
2. Регуляторі поведінки особистості і групи
3. Властивості особистості
4. Я-концепція
5. Сприйняття
Список літератури

1. Потенціал особистості
У соціології праці розглядається категорія трудового потенціалу людини, що визначає можливості і ефективність його участі в економічній діяльності.
Потенціал — закладені можливості до виконання тих або інших функцій за сприятливих умов розвитку здібностей, задатки до умінь, навиків.
По суті, потенціал включає декілька професійних і особових характеристик працівника, склад яких визначається вимогами участі в виробничому процесі. Параметричне визначення потенціалу можна вважати за укрупнений професійний і особовий профіль працівника. У цьому сенсі визначення потенціалу слід розглядати у ряді інших методів побудови профілів працівників. Всі форми колективного господарства можуть бути ефективними тільки при високому рівні моральності працюючих, а особливо, керівників. Інакше фірма стане жертвою шахрайства своїх же працівників.
А.А. Погорадзе з посиланням на дослідження В.Г. Нестерова и Л.І. Іванько визначає структуру культурно-виробничого (особового) потенціалу працівника таким чином: «...професійні знання, уміння і навики, обумовлють професійну компетентність (кваліфікаційний потенціал); працездатність (психофізіологічний потенціал); інтелектуальні, пізнавльні здібності (творчий потенціал); здатність до співпраці, колективній організації і взаємодії (комунікативний потенциал); ціннісно-мотиваційна сфера (ідейно-світоглядний, етичний потенціал) ». В цю систему вважаємо за необхідне додати лідерський потенциал і потенціал до розвитку. Тоді структура трудового потенціалу, на наш погляд, виглядатиме повніше.
Доцільно відзначити і наявність у групи в господарській організації группового потенціалу (потенціал команди), що складається фактично з цих же элементів.
В зв'язку з цим варто визначити один з основоположних чинників эффективності виробництва:
керівник сучасної формації повинен ставити перед собою і вирішувати проблеми виявлення особового і групового потенціалу персонала;
створення умов для його всестороннього використання і забезпечення на цій основі розвитку особи, групи, процвітання організації.
Рівень використання потенціалу є критерієм етики керівника і внутрішньої етики организации. Якщо використовується тільки кваліфікаційний і психофізіологічний потенціал, означає керівник є послідовником і прихильником технократичного підходу до персоналу, а його нерозуміння можливостей інших складових потенціалу обмежує розвиток організації. Цей випадок відношення до персоналу нагадує використання багатофункціонального складного обладнання для виконання всього однієї примітивної операції.
2. Регулятори поведінки особи і групи
В якості регуляторів поведінки особистьсті і групи виступають:
численні внутрішні чинники і властивості, що складають основу особистості людини: генетичні і психофизиологичні, вік, стан здоров'я, історичний період існування, умови соціалізації, природно-кліматичні умови, вид навколишньої цивілізації і культуры, особливості відчуттів, сприйняття, пам'яті, мислення, волі, мови, діяльності, емоцій, орієнтації (потреби, мотиви, переконання, світогляд, ідеали), темпераменту, характеру, завдатків, схильностей, виду професійної діяльності, сімейних референтних чинників, а також найближчого оточення (соціальні і психологічні регулятори);
правові норми і декрети держави (політичні регуляторы), виробничо-административні розпорядки, організаційні статути і інструкції (організаційні регулятори);
звичаї, традиції, громадська думка (суспільні регулятори). Мораль (моральність), як система етичних норм, форма суспільної свідомості, також виконує функцію регулятора поведінки.
У господарських організаціях, що сприймають людину як суб'єкт, регулювання його поведінки здійснюється на основі стимулюваання в напрямах, відповідних мотивам поведінки. Завдання такої организації — виявити актуальні мотиви поведінки працівника, що лежать в основі потреби, інтереси, ціннісні орієнтації, і забезпечити стимулювання (за умови, що реально здійснимо). В цьому випадку ефективність дії буде більшою, і при найменших витратах.
Стимули, що знаходяться у розпорядженні організації, можуть бути орієнтовані на задоволення вітальних потреб людини, сприяючих підтриманню біологічного існування організму (можливості отримання одягу, житла, відчуття безпеки), а можуть бути направлені на задоволення духовних і соціальних потреб (розвитку особи, трудовогстажу, культури, відчуття значущості, причетності до справ групи, организації т. д.) Ці другі — складніші в розробці і реалізації, але і більш перспективні для організації і людини, оскільки сприяють нарощуванню потенціалу, а значить, збільшенню віддачі. Вони ж сприяють і розвитку особи, реалізації сенсу життя.
Стимули можуть бути груповими і індивідуальними, матеріальними (натуральні видачі), грошовими, побічно-матеріальними (у формі пільг), моральными.
Моральні стимули направлені на сприйняття психікою людини, на його почуття, емоції. Вони можуть бути негативно орієнтованими (на страх, заздрість т. д.) і позитивно направленими (на задоволення творчістю, досягнутою результатами, на здорове суперництво, пошану і самоповагу, на естетичне сприйняття і т. д.).
Оскільки культура є верхньою і «найніжнішою», важко формованимі цінним шаром в структурі особистості і суспільства, саме її рівень визначає цінність людського існування, значення суспільства, його потенціалу та в розвиток. Управління персоналом, направлене на обробіток і розвиток культури (розвиваюче управління) — та мета, до якої повинні прагнути керівники і яка, за великим рахунком, відповідає уявленням про життя взагалі. Нагадаємо, що потенціал людини являє собою складний сплав, що включає такі компоненти, як здоров'я, освіту, квалификацію, моральність, творчі здібності, можливості взаємодії, лідерство. Майже так само можна визначити і груповий потенціал.
3. Властивості особистості
Дослідження самооцінки особи в суспільних науках розглядається як особлива якість людини, що набувається в соціокультурному середовищі в процесі сумісної діяльності і спілкування.
Особа в широкому сенсі слова визначається по-різному представниками різних психологічних шкіл.
Особа у вузькому сенсі — це рівень «інтегральної індивідуальності», на якому здійснюються найголовніші життєві вибори, ухвалюються рішення, що мають доленосне значення для індивіда. Тільки на такому рівні виявляється справжня система життєвих цінностей, його уявлення про своє життєве призначення і сенс існування. Це духовний індивід, що живе в широкому контексті культури і загальнолюдських цінностей, володіє совістю і честю, переконаннями і ідеалами, гідністю, відчуттям обовязку і відповідальності.
У гуманістичних філософських і психологічних концепціях особа — це людина як цінність, завдяки якій здійснюється розвиток суспільства.
Аспекти проблеми розуміння особи:
багатогранність феноменології, що відображає різноманіття проявів людини в еволюції природи, історії суспільства і його власного життя.
Феномен:
1) незвичайний, винятковий факт, явище;
2) філософське поняття, що означає явище, дане нам в досвіді, чуттєвому пізнанні (в протилежність ноумену, що осягається розумом і що становить основу, суть феномену) міждисциплінарний статус особи, що знаходиться у сфері вивчення суспільних і природних наук;
залежність розуміння особи від образу людини, явно або приховано існуючого в культурі і науці на певному етапі їх розвитку;
неспівпадання проявів індивіда, особі і індивідуальності, досліджуваних в рамках відносних незалежних один від одного біогенетичного, соціогенетичного і персоногенетического напрямів сучасного людинопізнання. Індивідуальність — (від латів. individuum — «неделимое», «особина») неповторність, унікальність властивостей людини. У психології використовується при описі двох явищ: при аналізі індивідуальних відмінностей — як своєрідність властивостей людини, що виявляється в різних сферах (інтелекті, темпераменті особі); при аналізі ієрархічної организації психічних властивостей людини — виступає як її вищий рівень по відношенню до індивідуального і особового рівнів (індивід — особа — індивідуальність). По Б.Р. Ананьеву, особистість — це «вершина» структури психологічних властивостей, а індивідуальність — «глибина» особистості («індивідом народжуються, особистістю стають, індивідуальність відстоюють»);
розведення двох установок — дослідницькою, орієнтуючою специалиста на розуміння розвитку особи в природі і суспільстві, і практичною, направленою на формування і корекцію особи відповідно до цілей, завдань суспільства або поставленими конкретною людиною.
Три основні орієнтації і один відособлений напрям в розумінні особистості і чинників її формування по-різному підходять до цієї проблеми і досліджують відповідно до своїх уявлень різні її аспекти:
в рамках біогенетичної орієнтації — аспекти розвитку людини як индивіда, що володіє певними антропогенними властивостями (завдатками, темпераментом, біологічним віком, типом конституції, нейродинамічними властивостями мозку, органічними процесами і ін., які проходять в процесі онтогенезу різні стадії дозрівання в рамках програми філогенезу). Пристосовні процеси організму вивчаються психофізіологією индивидуальных відмінностей, психогенетичною психосоматикой, нейропсихологією, геронтологією, психоендокринологією і сексологією;
в межах социогенетичноїй орієнтації — процеси соціалізації, освоення людиною соціальних норм і ролей, придбання соціальних установок, формування соціального і національного характеру. Питання социализації або, в широкому сенсі, соціальній адаптації розробляюьсят соціологією і соціальною психологією, етнопсихологией, історією, психологією;
представники персоногенетическої орієнтації досліджують проблеми активності, самосвідомості і творчості особистості, формування людського «Я», боротьби мотивів, виховання індивідуального характеру і здібностей, самореалізації і особистого вибору, безперестанного пошуку сенсу життя в рамках загальної психології; різні ж аспекти цих проблем жосліджує психоаналіз, індивідуальна психологія, аналітична і гуманістична психологія;
в рамках системного історико-еволюційного підходу лежить метафизина схема детермніації розвитку особи під впливом двох чинників — середовища і спадковості. (Метафізика — протилежний діалектиці філософський метод, що розглядає явища в їх незмінності і незалежності один від одного, внутрішні суперечності як інстинкт їх розвитку, а також філософське вчення про надчуттєвих — недоступных людському досвіду принципах буття). Значення слова — після фізики. (СЕС). Індивідуальні властивості людини розглядаються як «безособові» передумови розвитку особи, які в процесі життєвого шляху можуть стати продуктом цього розвитку. Соціокультурне середовище з його нормами, цінностями, знаряддями, ролями, церемоніями, системами знаків є джерелом, а не чинником, безпосередньо визначаючим поведінку. Чинник же (рушійна сила) і підстава розвитку особи є мистецька діяльність і спілкування. Взаємовідношення між індивідом як продуктом антропогенезу, особою, що засвоїла суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює сві, така: «індивідом народжуються, особою стають, індивідуальність відстоюють».
В рамках системного підходу особа розглядається як відносно стійка сукупність психічних властивостей, як результат включення індивіда в простір міжіндивидных зв'язків. Індивід в своєму розвитку випробовує соціально обумовлену потребу бути особою і виявляє здатність нею стати, що реалізується в соціально значущій діяльності. Цим і визначається розвиток людини як особи.
У загальному вигляді розвиток особи може бути представлене як процес і результат входження людини в нове соціокультурне середовище. Це відбувається у три фази: адаптація, індивідуалізація і інтеграція. Якщо вдається подолати труднощі адаптації виникає комформність, залежність, боязкість, невпевненість; якщо немає розуміння індивідуальності, то можливе формування негативізму, агресивності, підозрілості; якщо не усувається суперечність між прагненням бути особливим і вимогами спільноти на стадії інтеграції, то наступає дезінтеграція і, як наслідок, або ізоляція, або витіснення із спільності, або деградація з поверненням на раніші стадії розвитку (можна досліджувати, що відбувається з особою в процесі її вхождения у владу, і як цей процес розвивається для різних осіб, з різним вихованням, ціннісними установками, мотивами і т. п.).
Дуже важливі для розвитку особистості підлітковість і юність, коли людина починає виділяти себе як об'єкт самопізнання і самовиховання.
Поняття самооцінки (Психологічний словник) — цінність, значущість, которой індивід наділяє окремі сторони своєї особистості, діяльності, поведінки. Самооцінка виступає як відносна стійка освіта, компонент «Я», процес самопізнання. Вона виконує регуляторну і захисну функції, впливаючи на поведінку, діяльність і розвиток особи, її взаємини з людьми. Відображаючи ступінь задоволеності собою, рівень самоповаги, самооцінка створює основу для сприйняття власного успіху і неуспіху, досягнення цілей певного рівня вимог особистості. Захисна функція, забезпечуючи відносну стабільність і автономність особи, може вести до викривлення даних досвіду і, тим самим, робити негативний вплив на розвиток. Ця складна система характеризується по наступних параметрах:
1) рівню — висока, середня, низька;
2) співвідношенню з реальною успішністю — адекватна і неадекватна (завищена і занижена);
3) особливостям будови — конфліктна і безконфліктна.
Особовий сенс — усвідомлювана значущість для суб'єкта тих або інших объектов і явищ дійсності, визначувана їх дійсним місцем і роллю в його життєдіяльності. Це індивідуально-специфічна, особово-упереджена характеристика. Одні і ті ж явища можуть мати різний особовий сенс для різних людей. Особовий сенс об'єкту або явища визначається тим, в какой зв'язку вони знаходяться з мотивами, потребами і цінностями суб'єкта.
Ідентифікація (Психологічний словник) це:
1) уподібнення (як правило, неусвідомлене) себе значущому іншому (напр., батьку) як зразку на підставі емоційного зв'язку з ним. Посредством механізму ідентифікації з раннього дитинства починають формироваться багато рис особистості і поведінкові стереотипи;
2) ототожнення з персонажем художнього твору, завдяки котрому відбувається проникнення в його смисловий зміст, естетичне переживання;
3) механізм психологічного захисту, що полягає в несвідомому уподібненню об'єкту, що викликає страх і тривогу;
4) проекція — приписування іншій людині своїх рис, мотивів, думок і відчуттів;
5) групова ідентифікація — ототожнення себе з якою-небудь (великою або малою) соціальною групою або спільністю, ухвалення її цілей і ценностей, усвідомлення себе її членом;
6) (у інженерній і юридичній психології) розпізнавання, пізнання об'єктів (в т.ч. людей), віднесення їх до певного класу або пізнавання на підставі відомих ознак.

4. Я-концепція
Це система специфічних переконань, за допомогою яких людина визначає, хто вона власне є. Я-концепция складається з елементів, або Я-структур, психічних моделей, за допомогою яких ми організовуємо наше життя і обробляємо соціальну інформацію, сприймаючи, запам'ятовуючи і оцінюючи себе і інших.
Я-концепция впливає на вибірковість пам'яті (пам'ять формується навколо нашого основного інтересу — самих себе. Коли ми думаємо про щось у зв'язку з собою, то запам'ятовуємо це краще, а самі ми — це те, що, на нашу думку, ми і є. Відчуття самих себе лежить в центрі нашого світу, і розглядаючи себе як центр цього світу (що природно), ми переоцінюємо свою роль в поведінці інших людей: нам здається, що їх поведінка більше націлена на нас, ніж насправді, а тому часто беремо на себе відповідальність за події, в яких наша роль незначна.
Я-концепция включає не тільки переконання в тому, хто ми зараз, але і те, ким ми могли б стати (наші можливі Я, бажані і небажані). Звідси мотивація до досягнення цілей, до яких ми прагнемо в житті.
Самоповага — всеосяжна самооцінка, або відчуття власної гідності.
Процес самопізнання супроводиться численними суб'єктивними оцінками, ситуативними обставинами, суб'єктивною інтерпретацією. Студенти, які отримали таблетку, що, нібито викликає ті ж симптоми, що і удар струмом, витримували набагато більшу силу струму (у 4 рази), ніж ті, що не отримали таблетки, і не згадували про неї, коли у них питали, чому вони так довго могли терпіти електричні удари (с. 67-68). У експерименті ж очікувалося, що вони, навпаки, будуть чутливіші до дії струму.
Нам легко вибрати щось по підказці, якщо в ній є щось, співпадаюче з нашою інтуїцією, чим самому дати визначення, вибрати і назвати причини, чинники. Психічні процеси, контролюючі нашу поведінку, відрізняються від психічних, за допомогою яких ми пояснюємо цю поведінку.
Я-концепції, відповідно до культури, можуть бути взаємозалежними і незалежними.
Все вищевикладене впливає на самосприйняття керівника і його поведінку у відношення інших. Хто він? Акула бізнесу або дельфін, егоїст або альтруїст, розуміє чи ні свою соціальну відповідальність, керуючи і впливаючи на житті інших людей? Ці питання кожен вирішує сам і по-своєму.
5. Сприйняття
Це віддзеркалення предметів і явищ в сукупності їх властивостей і частин при безпосередній їх дії на органи чуттів. Це активний процес, в якому реалізована безліч перцептивних дій для формування адекватного образу предмету.
Перцептивні дії — основні структурні одиниці процесса сприйняття у людини. Вони пов'язані зі свідомим виділенням тієї або іншої сторони ситуації, а також різного роду змін сенсорної інформації, що приводять до створення адекватного завданням діяльності і наочному світу образа.
Сприйняття модальне і володіє такими властивостями:
системності, коли сприймаються не тільки елементи, але і вся структура в цілому (наприклад, ноти і мелодія);
наочності, коли ми зв'язуємо властивості предмету, доступні відчуттям, зі всіма іншими відомими нам властивостями;
вибірковості, коли ми сприймаємо один і той же предмет по-різному (сходи Шредера, вона ж — карниз);
апперцепції, коли наше сприйняття залежить від нашого досвіду, інтересів, відношення до життя, установки, настрою, знань і т. п., а також і від роботи підсвідомості (на цій властивості сприйняття засновані, зокрема, проективі тести);
свідомості і узагальненості, коли ми в змозі на основі фрагментів побачити ціле;
константної — відносної постійності сприйманої величини, форми і кольору предмету при зміні відстані до нього, ракурсу, освітленості.
Сприйняття є саморегульованою дією, в якій бере участь свідомість людини.
Багатообразні помилки, спотворення сприйняття.
Види сприйняття (залежно від об'єкту віддзеркалення): величина, форма, объемность, віддаленість, а також сприйняття часу, рухи, людини людиною.
У останньому випадку найскладніше що-небудь визначити, систематизувати, оскільки тут найбільшою мірою виявляється суб'єктивність, унікальність і взагалі особа, як в психологічному, так і в соціальному аспектах. Це сприйняття має місце в спілкуванні. Для аналізу і прогнозування майбутнього ділового спілкування фахівці в області соціальної психології (Р.М. Андрєєва, Ю.С. Кріжанськая, С.І. Третьяков) рекомендують виділяти і розглядати три взаємозв'язані аспекти, три елементи, три сторони процесу спілкування — перцептивную, комунікативну і інтерактивну.
Перцептивна сторона спілкування пов'язана із сприйняттям партнера (перцепція — сприйняття), враженням від нього. Вона дозволяє розглянути чинники, що впливають на установку і відношення до партнера безвідносно до предмету спілкування. У рамках перцептивного аспекту спілкування аналізуються чинники, що впливають на формування першого враження, виявляються і впливають на враження при довгому спілкуванні, досліджується вплив на враження і сприйняття партнером контексту, обставин і ситуації спілкування і проявів самоподачі.
Перше враження направлене на виявлення принципових якостей партнера: «свій — чужий», «корисний — даремний», «хороший — поганий» і інших, що визначають можливість розвитку процесу спілкування. Від сприйняття цих якостей залежить наша поведінка і очікування поведінки партнера. Ці якості і наступне відношення до партнера визначаються чинниками переваги (одяг, манери і т. п.), привабливості, відношення до нас. При цьому, сприйнявши дію одного з чинників і визначивши на цій, достатньо хиткій основі, відношення до партнера по спілкуванню, ми схильні сприймати інші прояви його особи вже через призму наших поспішних виводів. Часто наше сприйняття засноване на стереотипах, упередженнях, установках, що відображають групову або суспільну думку щодо системи якостей представників інших груп.
Стереотипізація — це класифікація людей за приналежністю до групи, соціально-економическому класу, фізичних характеристик. На цій основі формується спрощене уявлення про них і прогнозування поведінки на недостатній базі.
Стереотип — це узагальнення, якого дотримуються члени однієї групи відносно представників інших. Стереотипи допомагають орієнтуватися на перших етапах спілкування, але часто перешкоджають формуванню об'єктивного уявлення про людину.
Упередження є узагальненням (стереотипом) і думкою про інших без знання їх мотивів. Воно сприяє пошуку підтвердження своєї думки, її підкріплення з тим, щоб визначити своє положення в суспільстві, по крайней мірі, щодо даної групи. Найчастіше люди шукають групу як обєкт для агресії і самовозвышения.
Установки — це орієнтири, що дозволяють так чи інакше сприймати людей, події, повідомлення. Установки мають три вимірювання:
когнітивне (осмислення);
афектне (позитивне або негативне відношення);
поведінкове (реакція відповідно до переконання і переживання).
Наприклад, думка — «викладач дуже суворий» створює відношення «не люблю примушення». Звідси і поведінка — «не піду на заняття». Ось сформувалася установка на прогул занять.
Приналежність людини до тієї або іншої стійкої групи вимагає від свідомості ухвалення її норм, правив, традицій, стереотипів, переконань. Проте людина не мурашка, цілком унікальний, і суть її особи не обмежується групповими параметрами. Щоб уникнути або понизити можливість помилки слід прояснити сприйняття, відмовитися від стереотипів. Корисно, наприклад, в думках уявити цю людину в іншій ситуації, в іншому оточенні, тобто, включити уяву і проявити здоровий скепсис по відношенню до чинників першого враження.
В процесі тривалого спілкування ми дістаємо можливість сприймати людину на основі значнішої і всесторонньої інформації про неї — по сукупності зовнішніх проявів, поведінки і невербальних засобів спілкування. Для більш глибокого і точного сприйняття ефективний механізм емпатії — умінні і прагненні поставити себе на місце іншого, поглянути на світ і ситуацію його очима, відчути його стан, позицію..
Емпатія — швидше позиція зацікавленості, відвертості, довіри, чим техніка спілкування. Хоча сензитивність (чутливість) піддається треуванню. Одним з простих прийомів эмпатического сприйняття є спроба настроїтися на партнера — прийняти його позу, використовувати його темп мови, осмислити його стан. На жаль, властивість эмпатии слабіє з віком людини. Сприйняття залежить і від тих мотивів, цілей, намірів, які ми схильні висвітлювати як обгрунтування вчинків інших. Це називається каузальною атрибуцією, яка може бути помилковою і приводити до невірного сприйняття партнера через низку обставин. Як правило, ми оцінюємо вчинки інших через (му власної особи або порівнюючи з яким-небудь авторитетом, референ - (яким найчастіше стаємо ми самі). Така егоцентрична позиція надзвичайно поширена («Я б на його місці...»). Уникнути помилок приписування причин, а значить, вербальному сприйнятті партнера допомагає зробити системний аналіз причинно-наслідкових зв'язків, тривале спілкування, спільна діяльність, усвідомлення унікальності кожної людини і реальна самооцінка.
На сприйняття партнера істотно впливає чинник самоподачі, який не завжди усвідомлюється, але практично присутній в будь-якому спілкуванні і полягає в бажанні направити сприйняття партнера по певному шляху, що реалізовується. Види самоподачі такі: переваги, привабливості, причини поведінки. По суті, самоподача є елементом маніпуляції, який потрібно уміти розпізнавати і відокремлювати від дійсних цілей і намірів партнера, не дозволяючи ввести себе в оману. Але є самоподача як чинник професіоналізма: ми чекаємо від лікаря, юриста, керівника, педагога упевненості в програмі, переконаності в правильності рішення і висловлюваної думки. Спрямованість особі — це система спонук, що визначає стосунки і активність дюдини.
Завжди існували такі точки зору на джерела активності, сенс життя людини, як прагнення до задоволень — гедонізм, виконання боргу (І. Кант), сексуальні потяги (3. Фрейд), соціальні прагнення до панування або підкорення (А. Адлер). Ф. Енгельс писав, що людиною можуть рухати матеріальні інтереси, помисли і пристрасті, а зрештою — зовнішні причини, обставини життя, економічні, моральні і політичні стосунки. Спонукати людину можуть і матеріальні, і ідеальні мотиви.
Мотиви — це усвідомлені спонуки до діяльності або поведінки.
Потреба — випробовувана людиною необхідність у визначених умовах життя і розвитку. Виділяють потреби матеріальні, духовні (пізнання, тобто когнітивні, естетичні), суспільні (праця, статус, оцінка інших, дружба, любов, суспільна діяльність).
Інтерес — це відношення особи до об'єкту. Виникає на основі потреб, але не зводиться до них. Потребу виражає необхідність, а інтерес — особиста приязнь. Інтерес, що поглибився або утвердившийся, може перерости в потребу. Види інтересів (як і потреб) — матеріальні, духовні, суспільні. Безпосередній інтерес — до самого процесу діяльності, опосредованный — до її результату. Пасивний інтерес споглядальний, активний же пов'язаний з оволодінням об'єктом інтересу. Інтереси можуть бути широкими, глибокими, вузькими, відрізнятись за об'єктом.
Світогляд — це система поглядів на природу, суспільство і людське мислення. Воно є ядром спрямованості особистості, її стосунки до різних сторін суспільного життя. Воно ж — вищий регулятор поведінки і дії особи, що визначає загальну її спрямованість, цілеспрямованість, стійкість і твердість характеру, позначається на зовнішності людини, особливостей поведінки і дій, звичок і схильностей.
Якість світогляду визначається ознаками науковості (багатство і глибини знань, свобода від марновірств, страхів, невпевненості), систематичності і цельності, логічній послідовності і довідності, ступенем соціалізації і конкретності (умінням «за деревами бачити ліс» і навпаки), зв'язком з діяльністю і поведінкою (лицемірство, подвійна мораль).
Переконаність — це глибока і обгрунтована віра людини в принципи і ідеям, яким вона слідує. Ідеї повинні злитися з відчуттям і волею, а вчинки, невідповідні принципам, неможливі.
Ідеал — це образ, яким керується особа в сьогоденні і яким визначає план самовиховання. Існують два типи відношення до ідеалу — споглядальне і діяльне.

Список літератури
1. Мескон М.X., Альберт М., Хедоури Ф. Основы менеджмента. М.: Дело, 1992. С. 39. СЭС, 1981 г.
2. Управление социалистическим производством: Словарь. М.: Экономика, 1983.
3. Управление — это наука и искусство: Файоль А., Эмерсон Г., Тейлор Ф., Форд Г.М.: Iлика, 1992, С. 12.
4. Социология / Радугин А.А., Радугин К.А. - М.: Владос, 1995. С. 64-65.
5. Майерс Дж. Социальная психология. СПб: Издательство Питер, 1998. С. 41-43.
6. Годфруа Ж. Что такое психология: В 2 т. М.: Мир, 1992. Т. 1. С. 125-127.
7.Росс Л., Нисбетт Р. Человек и ситуация. Перспективы социальной психологии. М.: Acnes Пресс, 199. С. 123.
8. Мескон М.X. и др. Основы менеджмента. М.: Дело, 1992. С. 58.