План
1. Проблеми захисту прав дитини в Україні
2. Проблема дітей – інвалідів та можливості реалізації їхніх прав у сучасному суспільстві

1. Проблеми захисту прав дитини в Україні
Нинішня державна політика захисту дитинства є складовою загальної цілісної концепції розвитку суспільства України, що відображено в Конституції, Закони України «Про освіту», Закони «Про шлюб і сім’ю», у змінах і доповненнях, прийнятих Верховною Радою щодо порядку усиновлення (удочеріння) дітей, та інших нормативних документах. Проте ці основні законодавчі акти і документи стосовно дітей пріоритетними в державі поки не стали, оскільки головна увага держави сьогодні зосереджена на економіці як балі для розв’язання усіх інших соціальних проблем.
Визначаючи пріоритетність інтересів дітей та значення молодого покоління для забезпечення добробуту і виживання людства, у 1991 році Україна приєдналася до Конвенції про права дитини. Виконання умов Конвенції та Всесвітньої декларації потребує цілеспрямованих дій української держави щодо створення сприятливих умов для розвитку дітей.
Катастрофічне зниження рівня життя переважної більшості населення призвело до того, що гасло «Усе найкраще – дітям» стало неможливо втілювати у життя. Така ситуація спочатку спостерігалася на рівні суспільства, коли почали руйнуватися соціальні форми перерозподілу благ (занепад суспільної системи дошкільного дитячого виховання, оздоровлення тощо). Тепер вона погіршилася через падіння реальних доходів не лише за межу малозабезпеченості, а й за рівень злиденності, коли не можуть задовольнятися повсякденні елементарні потреби. Низький рівень життя переважної частини населення негативно вплинув на якість життя в суспільстві в цілому.
Посилилась екологічна небезпека, яка загрожує в першу чергу дитині. Збільшується дитяча безоглядність, поширюються асоціальні явища серед дітей, знижується якість освіти. Спостерігається деформація життєвих орієнтирів значної частини молоді.
У цих умовах особливого значення набувають аналіз становища дітей в Україні, захист прав дитини, а також формування соціальної відповідальності молодого покоління.
Ось чому для педагога дуже важливо вміти визначити стосунки дитини з оточенням, їх характер та навчитися впливати на них. Серед розмаїття стосунків науковці виділяють такі основні: ставлення до самого себе, до людей (батьків, учителів, однолітків), до діяльності (навчальної, громадської, суспільно корисної), до світу речей (державної і особистої власності, природи тощо).
Об’єктом особливої уваги з боку держави, як наголошується в Конвенції про права дитини, мають буди діти, що живуть у важких соціальних умовах. До категорії таких дітей в Україні належить низка груп: діти – сироти; діти що залишаються без піклування батьків; діти із соціальних сімей; діти, які порушили закон; діти – інваліди; діти із сімей безробітних або ті, що змушені працювати; діти – жертви економічних катастроф; діти, що втекли з дому; діти – наркомани та інші, що зловживають спиртними напоями. Кожна з цих категорій дітей потребує особливої уваги і диференційованого підходу щодо форм захисту.
Це можливо за умови вирішення низки проблем, а саме: економічних, соціальних культурно – психологічних тощо. І все це має позитивно впливати на формування гармонійно розвиненої особистості з високим почуттям відповідальності, прав і свободи.
Ідеї та основні принципи Конвенції більш детально та розгорнуто викладені у Всесвітній декларації про забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей. По суті, в Декларації визначається нова етика щодо дітей та основні рівні реалізації правових норм стосовно дитинства. Відповідно до Декларації слід керуватися принципом «краще – дітям», який полягає в тому, що основні потреби дітей мають бути пріоритетними при виділенні ресурсів як у важкі, так і у сприятливі періоди. Цей процес складається з трьох рівнів: виживання, розвиток і захист. Таким чином, міжнародне співтовариство визначило за необхідне здійснити у першу чергу заходи, що сприяють покращення якості здоров’я, харчування і благополуччю дітей, збереження їх життя.
2. Проблема дітей – інвалідів та можливості реалізації їхніх прав у сучасному суспільстві
Традиції соціального захисту дітей інвалідів в Україні мають давню історію і почали формуватися ще у часи Давньоруської держави. Українському народові завжди було притаманне добродійне, милосердне ставлення до людей з тілесними ушкодженнями, важкими недугами, фізичними та розумовими вадами. Так, у правовій системі Давньоруської держави питання соціального захисту скалічених, кульгавих і сліпих знайшли відбуття в «Руській правді», установах князей Ярослава, Володимира, Всеволода. У ті часи членоушкодження, зокрема відняття руки чи ноги, прирівнювалося до вбивства. За цей злочин необхідно сплатити штраф у розмірі 40 гривень, як і за позбавлення життя. В Уставі Ярослава приділяється увага захистові хворої людини від розлучення з чоловіком (жінкою), визначається необхідність підтримки подружжя у важкі хвилини життя.
Правова парадигма соціального захисту дітей – інвалідів почала формуватися на початку 50‑х років нашого століття після прийняття у 1948 році Всесвітньої декларації прав людини, в якій першочергове значення приділяється підтвердженню принципів віри в права людини і основні свободи. У декларації підкреслюється, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїх правах. вони наділені розумом і совістю і повинні діяти один щодо одного у дусі братерства.
Повне уявлення про шляхи та основні етапи соціального захисту дітей – інвалідів у усьому світі можна скласти, аналізуючи документи Організації Об’єднаних Націй: Декларація прав дитини (1959), Декларація про права розумово відсталих осіб (1971), Декларація про права інвалідів (1975), Всесвітня програма дій щодо інвалідів (1981), Конвенція про права дитини(1989).
Принцип стосовно соціального захисту дітей – інвалідів уперше було викладено в Декларації про права дитини: дитина, яка є неповноцінною у фізичному, психічному чи соціальному відношенні, має бути забезпечена спеціальним режимом, освітою і турботою, які необхідні з огляду на її особливий стан.
У Декларації соціального прогресу та розвитку зазначена необхідність надання всебічного соціального забезпечення і послуг, соціальної опіки і страхування всім особам, які внаслідок хвороби і непрацездатності стали інвалідами, а також захисту прав і забезпечення добробуту дітей та інвалідів, що страждають фізичними чи розумовими вадами (ст. 11).
Важливою і копіткою справою є соціальний захист дітей – інвалідів, особливо тих, хто внаслідок особливостей свого захворювання – відхилені у психічному розвитку, обмеженої здатності до самообслуговування тощо – виховуються і навчаються вдома. В суспільстві поки що мало змінилися психологічні стереотипи щодо інвалідів. Невігластво, зневага, заборони, забобони, страх – ось ті причини, що стоять на заваді розвиткові здібностей інвалідів і призводять їх до ізоляції. Тому проблема інтеграції людей з особливими потребами тісно пов’язана із завданням допомогти всім здоровим людям знайти шляхи спілкування із співгромадянами, яких природа обділила слухом чи зором, можливістю вільно пересуватися і повноцінно сприймати світ, – і не за рахунок окремих акцій милосердя. А шляхом створення комплексної системи соціальної захищеності, адаптації цієї категорії людей.
Ось чому необхідно, сформувати державну правову політику стосовно соціального захисту дітей – інвалідів, вирішити питання кадрового забезпечення і фінансування соціальних служб.
Нові універсальні норми стосовно соціального захисту дітей – інвалідів, а також норми, які гарантують їм основні права людини, включаючи права на життя, розвиток і повністю участь у соціальному і культурному житті, здобуття повної освіти і доступ до інших сфер життя, необхідних для їх індивідуального розвитку і покращання їх добробуту, сформульовані в Конвенції про права дитини. У ст..23 Конвенції підкреслюється, що неповноцінна в розумовому або фізичному відношенні дитина має вести повноцінне життя в умовах, які забезпечують її гідність, підтримують почуття впевненості в собі і полегшують її активну участь у житті суспільства. Допомога дитині має надаватися безоплатно, з урахуванням її особливих потреб., і має на меті забезпечення ефективного доступу до освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, відновлення здоров’я, відпочинку, підготовки до трудової діяльності у такий спосіб, який сприяє створенню можливостей для залучення дитини до соціального життя та її розвитку, включаючи культурний і духовний.
Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей – інвалідів у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності визначено у спеціальному законодавстві України.
Законодавство України створює правове поле щодо соціальної політики відносно дітям – інвалідів, яке з першого погляду справді забезпечує права в галузі охорони здоров’я, освіти та соціального захисту.
На виконання конвенції про права дитини в Україні прийнято Національну програму «Діти України», в якій передбачається покращення життя дітей, які перебувають в особливо складних і надзвичайних умовах. У рамках Національної програми планується розробка і апробація нових форм і моделей закладів для дітей з фізичними та розумовими вадами розвитку (виїзний ліцей, школа вдома, інтегроване навчання), створення центрів медико – соціальної реабілітації для дітей інвалідів з урахуванням їх нервової системи, розробка та реалізація навчальних планів, програм і методик, які б забезпечували здобуття середньої освіти дітьми з тяжкими формами інвалідності вдома.
Соціальний захист дітей інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації та сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікації зв’язку до особливостей інвалідів (Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» ст. 4).
Забезпечується право сімей на грошову допомогу з зв’язку з доглядом за дитиною – інвалідом до досяжності нею 16 – річного віку, соціальну пенсію дітям – інвалідам віком до 16 років (Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми), дітям – інвалідам. Які втратили годувальника, до 18 років (закон «Про пенсійне забезпечення»).
Певні закони жінкам, які мають дитину – інваліда, закріплені у Кодексі законів про працю. Матерям таких дітей забороняється відмовляти при прийнятті на роботу, знижувати заробітну плату і звільняти з роботи. Обов’язковим є працевлаштування зазначених жінок у разі ї звільнення після закінчення строкового трудового договору (ст. 184).
Одним із важливих документів в якому визначаються правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я дітей, є «Основні законодавства України про охорону здоров’я». закон має на меті розвиток фізичний, духовний, високої працездатності громадян, усунення чинників, що шкідливо впливають на їх здоров’я, запобігання і зниження захворюваності, інвалідності і смертності, поліпшення спадковості.
«Основи законодавства про охорону здоров’я» зосереджують свою увагу на профілактиці захворювань і лікуванні хвороб у дітей. Як видно з розділу VII «Охорони здоров’я матері та дитини», законодавчо не урегульовані питання медичної реабілітації дітей з хронічними захворюваннями з метою запобігання загостренням у майбутньому. Водночас у випадку появи дисфункції організму курс лікування має передбачати підготовку до життя у стані інвалідності та з урахуванням її наслідків. Тому законодавстві має бути конкретно визначено: медичні послуги мають надаватися з метою запобігання, відвернення, лікування інвалідності, недопущення погіршання стану чи для полегшення його наслідків; лікування загострень має враховувати заходи реабілітації.
Окремі уваги потребують прав дитини – інвалідів на освіту. Так, в Законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» держава гарантує інвалідам дошкільне виховання, здобуття освіти на рівні, що відповідає їхнім здібностям і можливостям. Професійна підготовка або перепідготовка здійснюється з урахуванням медичних показань і протипоказань для подальшої трудової діяльності. Допускається застосування альтернативних форм навчання. Обдаровані діти – інваліди мають право на безплатне музичне навчання, образотворче, художньо – прикладному мистецтву у загальних навчальних закладах або спеціальних позашкільних закладах (ст. 21). за інших рівних умова інваліди мають перевантажне право на зарахування до вищих і середніх спеціальних закладів. При цьому пенсія і стипендія інвалідам виплачується повністю (ст. 22).
Щодо доступності для кожного громадянина освіти усіх форм і типів у Законі «Про освіту» було доречним наголосити на фізичній доступності до закладів освіти та відповідальності адміністрації за створення інвалідопридатних умов навчання (обладнання, сходи, спеціальні підручники і посібники тощо). Питання безперешкодного доступу до житлових, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, культурно – видовищних закладів і спортивних споруд висвітлені у статтях 26 і 33 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Але ці формулювання потребують уточнення забезпечити інвалідам необхідні умови для вільного доступу до закладів освіти.
Урядом прийнято низку важних документів, що стосується дітей, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи. Так, у постанові Кабінету Міністрів України «Пор надання одноразової державної допомоги сім’ям, що виховують дітей, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, та дітей, у яких видалено щитовидну залозу» встановлена одноразова грошова допомога. Постановою Кабінету Міністрів України від зі грудня 1996 року встановлено порядок надання додаткової житлової площі сім’ям, у складі яких є діти – інваліди, що стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи та потребують особливого нагляду.
Урядом розроблено нормативні акти щодо соціального захисту окремих категорій дітей з особливими потребами. Так у Указі Президента України «Про пільги дітям, які перенесли хімічну інтоксикацію, у медичному обслуговуванні» встановлюються окремі пільги для зазначеної категорії дітей: компенсаційні виплати сім’ям з хворими дітьми в разі направлення їх на консультацію, лікування чи оздоровлення, безоплатне забезпечення медикаментами, щорічне безоплатне оздоровлення. У постанові Президії Верховної Ради України від 22 квітня 1994 року «Про підвищення розміру державної допомоги дітям, інфікованим вірусом імунодефіциту людини або хворим на СНІД» йдеться про підвищення розміру державної допомоги цій категорії дітей на рівні межі малозабезпеченості.
Таким чином, українське законодавство визначає норми, що регулюють діяльність суспільства стосовно дітей та молодих людей з вадами психофізичного розвитку і яким встановлено інвалідність, у галузі освіти, охорони здоров’я, пенсійного забезпечення, доступу до комунікації та об’єктів соціального оточення.
Важливою на нашу думку, є проблема термінології невизначеності у законодавстві поняття «дитина – інвалід». У різних законах застосовується різні терміни: дитина з вадами фізичного та розумового розвитку; дитина з дефектами фізичного та психічного розвитку; які потребують соціальної допомоги та реабілітації. Понятійне виділення дітей – інвалідів як дітей з обмеженою життєдіяльністю в окрему категорію не є їх соціальною дискримінацією, це лише сприятиме виділенню їх особливих індивідуальних потреб і шансів у соціальній інтеграції. Однією з організаційних та правових умов соціально – педагогічної роботи з дітьми – інвалідами є закріплення правового статусу соціального педагога (працівника) для надання різнобічних соціальних послуг, соціального патронажу і соціальній реабілітації.
Проблема дітей – інвалідів та можливості реалізації їхніх прав у сучасному Українському суспільстві.
Доля інвалідів дитинства складається і на сьогодні за традиційним шаблоном: лікування, навчання потім надання групи інвалідності, призначення пенсії, рідко – працевлаштування. Це здебільшого, малокваліфікована, головним чином надомна робота з дуже обмеженого кола професій. Хоча дослідження й наш досвід свідчить, що хворі на дитячий церебральний параліч (ДЦП) можуть виконувати найрізноманітніші і найскладніші виробничі завдання.
Науково – технічний та демократичний процеси дають змогу радикально змінити механізм соціальної адаптації інвалідів з дитинства і майже кожному дати професію до душі і відповідно до їхніх можливостей.
Життя підтвердило, що необхідно змінювати ставлення до захворювання як самих хворих, так і всіх членів суспільства. Шляхом широкої вихованої та роз’яснювальної роботи важливо зняти тавро неповноцінності з тих, «що такими народилися», прищепити їм впевненість у собі на сьогодні і найголовніше – це майбутнє. В іншому разі суспільство не зможе виявити, оцінити можливості інваліда дитинства, а головне – розвинути їх.
Становище інваліда зобов’язує хворого задіяти і ефективно використовувати усі резерви організму. Тому вважаємо за необхідне постійно залучати дітей – інвалідів до суспільного життя, розвивати в них високу духовність, прищеплювати впевненість, що інвалід так само потрібний суспільству, як суспільство інвалідові. Важить і етична сторона питання – дитині від початку навчання необхідно пояснювати, хоч вона і хвора, але проявляючи старанність та наполегливість зможе чимало перешкод подолати, стати повноправним членом суспільства, вона повинна прагнути бути, як усі, долати ніяковість перед фізично здоровими людьми. Дитина не повинна відчувати себе неповноцінною через те, що вона хвора. Вона має бути впевненою, що в разі наполегливої праці буде не тягарем для суспільства, а його повноцінним громадянином.
Дитина є дуже чутливою істотою, вона вдвічі серйозніше сприймає навколишній світ.
Конвенція ООН подбала про усі права дітей, особливо тих, що страждають від самотності. Завдяки доступним і справедливим законам, цей документ займає провідне місце у нашому житті. Де ще так яскраво виражено права підростаючого покоління, яке будуватиме наше майбутнє та продовжувати найкращі починання своїх предків. Тільки дотримуючи Конвенції, ми зможемо захистити себе від багатьох негараздів, перетворимо Україну на квітучу державу.
Діти – майбутнє кожного народу.
Це те, на чім будується земля.
І незалежно, хто якого роду,
Мають усі однакові права.
Насамперед діти повинні мати
Сім’ю, де є любов і розуміння.
Тільки тоді зможуть життя пізнати
І на землі нашій пустить коріння.
«Я – людина, хоча ще Дитина. І байдуже, чи я тільки-но з’явилась на світ, чи мені 5 місяців, чи 15 років. Я живу. Маю право жити…»

Література
1. Український часопис прав людини. / засновник Українська Правнича Фундація під ред. Н. Маслакова., К.: «Право», 1999 – 437 с.
2. економічний і соціальний розвиток України в 1996 р.: щорічна доповідь про внутрішню і зовнішню політику // «Голос України». – 1996. – 4 квітня.
3. Національна програма «Діти України» п. 6