1. Суть фінансів як економічної категорії.

2. Історія розвитку фінансової науки.

- 1 -

 Дисципліна "Фінанси" відноситься до фундаментальних дисциплін і передбачає послідовне та систематизоване вивчення основних положень програми, що буде початком для студіювання програм більш конкретного характеру.

Мета дисципліни - набуття знань для: об'єктивної оцінки економічних процесів, що відбуваються в суспільстві; розуміння суті і тенденції розвитку фінансових відносин та їх особливостей у сфері  державних фінансів і фінансів суб'єктів господарювання; розробки і вирішення питань теорії та практики побудови фінансової політики держави тощо.

В науковий обіг термін "фінанси" вперше ввів фран­цузький професор Ж.Боден в 1577 році у праці "Шість книг про республіку".


Поняття "фінанси" (від лат. "finantia" - "платіж") спочатку означало завершення розрахунку, платежів у грошових відносинах між населенням і державою, а потім поширилось як на всі платежі на користь держави і різних державних інститутів так і на грошові операції по відкупах і карбуванню монет і перерозподіл частини ВВП в грошовій формі. Економічний зміст фінансів можна виявити, проаналізувавши класичну модель кругообігу (схема 1).

З огляду на багатоплановість прояву фінансових відносин існують різні підходи до визначення економічної суті поняття "фінанси".

По-перше, фінанси - це система економічних (грошових) відносин, зо допомогою яких створюються, розподіляються та перерозподіляються фонди грошових коштів.

По-друге, фінанси - це сукупність об'єктивно зумовлених економічних відносин, що мають розподільчий характер, грошову форму вираження, матеріалізуються у грошових доходах і нагромадженнях, які зосереджуються в державних структурах і у суб'єктів господарювання з метою розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних потреб суспільства.

По-третє, фінанси - це система економічних відносин між державою, юридичними та фізичними особами з приводу формування, розподілу, перерозподілу і використання централізованих та децентралізованих грошових фондів, які повинні регулюватися правовими нормами.

Передумовами виникнення фінансів є наявність держави і розвиток економічних відносин в ній. Основними ознаками держави є наявність: певної території; населення, що проживає в ній;  верховної влади (в особі голови держави - монарха, президента і т.п.); "вертикалі управління" - представників верховної влади у всіх населених пунктах держави; військових з’єднань, що захищають зовнішні кордони; закладів, що охороняють інтереси правлячої більшості (міліція, поліція, карний розшук і т.п.); судової влади.

Фінанси сприяють забезпеченню збалансованості економіки держави на основі досягнення відповідності між матеріальними і грошовими ресурсами. Фінанси надають можливість державі формувати цільові фонди грошових ресурсів суспільного призначення, необхідних для виконання усіх функцій держави.

Об'єктивна необхідність фінансів обумовлена наявністю:

1) суспільного поділу праці;

2) товарно-грошових відносин;

3) різних форм власності;

4) держави і необхідністю виконання нею своїх функцій;

5) дією економічних законів розвитку суспільства.

Об'єкт фінансових відносин - ВВП, тобто вартість товарів і послуг, виготовлених суб'єктами економічних відносин у сфері матеріального і нематеріального виробництва за певний період часу.

Суб'єкти фінансових відносин:

- держава;

- юридичні особи;

- фізичні особи.

Функції фінансів:

1) Розподільча - головна і проявляється в процесі розподілу ВВП у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням.

Об'єктами розподілу тут виступають:

- ВВП;

- національне багатство - сукупність створених та нагромаджених благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільчі процеси лише у виняткових випадках (війни, катастрофи, стихійного лиха тощо).

2) Контрольна - зумовлюється притаманною їм здатністю кількісно відображати рух фінансових потоків і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій в розподілі ВВП, правильністю формування, розподілу і використання фінансових ресурсів держави і суб'єктів господарювання. Здійснюється службами фінансового контролю: Міністерство фінансів,, Державне казначейство, Державна контрольно-ревізийна служба, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Пенсійний фонд, Рахункова палата.

Фінансові категорії утворюють піраміду, підніжжя якої складають податки, а верхівку фінанси держави (Схема 2). Податки, що сплачуються всіма суб'єктами економічних відносин, формують державні прибутки, які концентруються в державному бюджеті. В наступному із державного бюджету фінансуються державні витрати. У випадку, коли державний бюджет не в змозі профінансувати всі державні витрати, держава використовує державний кредит - бере в борг або у вітчизняних або іноземних кредиторів, у якості яких виступає населення або, суб'єкти, що господарюють. Усі п'ять перерахованих вище категорій формують фінанси держави. На схемі 3 відображено склад фінансів держави, що розподіляються на: фінанси підприємств різних форм власності та загальнодержавні фінанси.

Фінанси перебувають в тісному взаємозв'язку з такими категоріями розподільчого характеру як  гроші, заробітна плата, ціна, кредит (Схема 4).

Фінанси і гроші.

Фінанси завжди мають грошове вираження. Проте певна сума грошей - це ще не фінанси. Фінанси відрізняються від грошей і за функціями, які вони виконують.

Фінанси і ціни.

І ціна і фінанси беруть участь у розподілі валового внутрішнього продукту. Ціна виступає вихідним ступенем розподілу вартості ВВП та створює умови для подальшого його перерозподілу. Держава, використовуючи різноманітні фінансові важелі впливає на рівень цін. Наприклад, у випадках еквівалентного обміну одразу ж включаються відповідні фінансові важелі. Введення нових податків або зміна існуючих ставок може призвести до зменшення чи збільшення абсолютної величини ціни. А через такі фінансові важелі як норми амортизації, відрахування в державні цільові фонди держава може змінювати структуру ціни. З іншого боку, при реалізації товару ціна визначається на основі попиту і пропозиції.

Фінанси і заробітна плата.

Фінанси передують категорії "заробітна плата". Держава регулює величину заробітної плати за допомогою фінансових важелів (податків), створюючи загальнодержавні фонди фінансових ресурсів.

Відмінності:

- фінанси розподіляють валовий внутрішній продукт, а заробітна плата - категорія, яка стосується лише частини валового внутрішнього продукту, а саме фонду оплати праці;

- заробітна плата пов'язана лише з одним фактором виробництва - робочою силою, а фінанси впливають на використання всіх факторів виробництва (предмети праці, знаряддя праці тощо).

Фінанси і кредит.

Спільним для обох цих категорій використовуються в кругообігу коштів і сприяють підвищенню ефективності виробництва.

- 2 -

Розквіт фінансової науки розпочався наприкінці
XV ст., коли виникла потреба в нових джерелах доходів. Намічається зв'язок фінансової науки з практикою.

Кінець
XVI ст. - представник Франції Ж.Боден опублікував працю "Фінансові нерви держави". В цей же час працювали італійські вчені Ф. Петрарка, Бернадо, Дж. Баторо, Н. Макіавелі, роботи яких мали практичний характер.

У
XVII ст. значний внесок у фінансову науку зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс, роботи яких присвячені проблемам оподаткування (прихильники непрямого оподаткування).

У другій половині
XVII ст. видана відома наукова праця Вільяма Петті "Трактат про податки і збори". Він вперше подає наукове трактування про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання. В XVII-XVШ ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки в частині управління фінансами зробили німецькі вчені Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд.

В 1746 р. німецький вчений Ф. Юсті видає працю "Система фінансового господарства", де вперше системно викладені основні положення фінансової науки.

Наприкінці
XVIII ст. найбільшу увагу заслуговували теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо про джерела доходів, справедливе оподаткування, участь кожного громадянина у витратах держави. Фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва.

Під час становлення політичної економії як науки фінансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосовує терміну "фінанси", проте включає до джерел багатства нації три складові - землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя. Заслугою його було також обґрунтування поділу державних витрат на загальнодержавні і місцеві, а також розробка принципів оподаткування: податки сплачують всі відповідно до одержаних доходів; податки визначаються завчасно; податок сплачується в зручний для платника час; стягнення податків має бути дешевим. Ці положення є актуальними й сьогодні.

Ідеї А. Сміта викладені в праці "Дослідження про багатство народів" сприяли тому, що наука про фінанси набула самостійного значення. У його поглядах є ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Послідовник вчень А. Сміта - Д. Рікардо у науковій праці "Початок політекономії і оподаткування" створює нову теорію податків, з якої випливає що всі податки сплачують підприємці з свого прибутку, тобто їх прибуток є основним джерелом доходів держави. Теоретичні положення Д. Рікардо знайшли відображення в законодавствах багатьох країн.

У другій половині
XIX ст. фінансова наука отримала найбіль­ший розвиток і відокремившись від політекономії, стала самостійною. У провідних університетах створюються кафедри фінансів. В цей же період вагомий внесок зробили німецькі вчені. Насамперед К.Г. Рау - автор першого підручника "Основы начала финансовой науки", який прожив майже півстоліття.

У цей же час швейцарський фінансист Ж. Сісмонді доводить необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку.

До відомих фінансистів кінця
XIX ст. належать австрієць Е. Сакс, італієць Ф. Нітті, американець Е. Селігман.

Вперше в російській науковій літературі термін "фінанси" з'явився наприкінці
XVIII ст. Найвидатнішою науковою працею цього часу є "Книга о скудности и богатстве" І.Т. Посошкова, в якій містилися поради як поповнити царську скарбницю та рекомендації щодо зменшення податкового тиску.

Наприкінці
XVIII ст. одна з робіт вченого і мислителя О.М. Радищева "Записки о податях" присвячена податковій політиці в Росії, в якій запропоновано заходи щодо удосконалення оподаткування.

На початку
XIX ст. виходить праця одного з активних діячів декабристського руху М.І. Тургенєва "Опыт теории налогов", де він теоретично обґрунтовує об'єктивну необхідність податків, їхню роль у житті держави і населення та рекомендує складати бездефіцитний бюджет.

У другій половині
XIX ст. з'явились наукові праці з фінансів І. Горлова, Д.П. Толстого, М.Ф. Орлова, Н.С. Мордвінова, І.Т. Янжула, Л.Ф. Ходського, М.І. Капустіна. В теоретичному плані ці роботи не додають нічого нового до ідей, які відомі із зарубіжних джерел.

На початку
XX ст. найвидатнішою роботою в цій галузі можна вважати "Вступ до фінансової науки" А.Т. Буковецького (видана 1929 р.), яка стала найкращим навчальним посібником.

Вперше при соціалізмі про фінансову науку в своїй праці "Финансы социализма" заговорив А.М. Александров, де автор ствер­джує, що в працях К. Маркса, Ф. Енгельса та В.І. Леніна, в рішеннях КПРС викладені найважливіші положення науки про фінанси і тому нічого досліджувати не потрібно. Хоча він також стверджував, що

фінанси "є специфічними виробничими відносинами". Фактично а період соціалізму фінансової науки не існувало.

Фінансова наука в Україні розвивалася в контексті її розвитку з Росії. Одним з авторів такого роду наукових робіт був видатний вчений, поет, письменник та громадський діяч І.Я. Франко Питанням фінансів він присвятив близько 40 праць, які актуальні і сьогодні.

До числа інших українських економістів-фінансистів належить М.І. Туган-Барановський, професор університету святого Володимире,. Вчений доводить, що зі зростанням прибутку може зрости і заробітна плата, і відповідно доходи держави і був проти запровадження прогресивного прибуткового податку. Він же посідав посаду міністра фінансів України в уряд Центральної Ради. М.І. Туган-Барановськил доводив, що економіка, побудова та на принципах сукупного попиту і сукупної пропозиції, має гарні перспективи.

Можна відзначити внесок М. Добриловського — професора-емігранта Української господарської академії в довоєнній Чехословаччині. У 1934 р. він видає курс лекцій "Основы финансовой науки". В своїх поглядах він дотримувався західноєвропейської традиції ототожнення державних фінансів із державним господарством, а тому фінансова наука повинна досліджувати способи одержання коштів для задоволення державних потреб.

Аналогічних доводів дотримувався й фінансист М.І. Мітіліно. В роботі " Основы финансовой науки " (1929 р.) він стверджує, що між державою та її громадянами відбувається угода, за якою держава задовольняє певні потреби громадян, які в свою чергу сплачують податки.

До числа українських вчених-фінансистів належав професор Київського університету святого Володимира М.Х. Бунге - відомий державний діяч, який обіймав посаду міністра фінансів царської Росі". Його праці присвячені питанням грошового обігу, кредиту, державних фінансів.

Заслуговує на увагу наукова спадщина СІ. Іловайського, П.Л. Коваленка, І.І. Патлаєвського, М.П. Яснопольского.

Сучасна фінансова наука не мас ідеологічних уподобань. Основою досліджень у галузі фінансів є глибокий аналіз сучасності, який повинен виходити з огляду на вимоги теорії суспільного добробуту. Вперш основні положення цієї теорії розроблені італійським економістом Е. Парето (1848-1923 рр.)- Він стверджує, що зміни у сфері фінансів мають сенс лише тоді, коли матеріальний стан окремих соціальних груп покращується без погіршення його для інших. В основному він досліджував вплив фінансів на соціальні і економічні процеси.

До найвидатніших робіт у галузі фінансів належить монографія М. Фрідмена "Податкові обмеження  і зростання держави" (1978 р.), в якій викладено суть податків і їхній зв'язок з економічним розвитком держави. Дж. Бюкенену в 1986 р. за цикл робіт із розробки теорії суспільного вибору та методів прийняття фінансових рішень була присуджена Нобелівська премія.

Характерною рисою сучасної фінансової науки є плюралізм поглядів, заснованих на єдиних методологічних принципах до аналізу явищ суспільного життя.
1. Фінансова система України, історичні аспекти її розвитку.

2. Сфери, ланки та органи управління фінансової системи.

3. Фінансова політика держави, її складові, мета, принципи та методи реалізації.

4. Фінансова безпека та фінансова криза – причини та наслідки.

- 1 -

Фінансова система - це сукупність відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер фінансових відносин, яким притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, відповідний апарат управління та правове забезпечення.

Фінансову систему можна розглядати як за внутрішньою будовою, так і за організаційною структурою.

За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають процеси розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. (Схема 6).

Наведена схема визначає загальні взаємозв'язки основних сфер фінансових відносин. Але динамічні зміни в соціально-економічному житті ускладнюють фінансові процеси, що, у свою чергу, позначається на складі фінансової  системи (з’являються нові фінансові інститути) і змісті її окремих ланок. У фінансовій системі окремі підсистеми вирізняються за такими ознаками:

- наявністю власної фінансової бази, що утворюються на основі первинних доходів суб’єктів економічних відносин;

- функціональним призначенням кожної підсистеми, що забезпечує фінансування витрат для досягнення конкретних специфічних цілей (для суб’єктів господарювання це виробництво та реалізація товарів і надання послуг з метою отримання прибутку та збільшення капіталу; для працівників – задоволення матеріальних і духовних потреб індивіда, сім’ї; для держави – задоволення суспільних потреб, соціальна підтримка і захист економічно неактивного населення та безробітних);

- єдністю та взаємодією підсистем, що визначаються спільністю джерела первинних доходів (ВВП) і фінансової політики, спрямованої на узгодження інтересів суб’єктів економічних відносин, а також взаємоузгодженістю їх фінансових планів і балансів.

В Україні нині фінансова система реформується в напрямку посилення суспільного значення соціальних страхових фондів. Зокрема, основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування, прийнятими Верховною Радою України в січні 1998 р., передбачено запровадження п’яти видів такого страхування: пенсійного; медичного; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності; на випадок безробіття; від нещасних випадків виробництві.

-  2 –

Фінансова система представлена такими сферами:

-         фінанси суб’єктів господарювання;

-         державні фінанси;

-         міжнародні фінанси;

-         фінансовий ринок;

Відособлена сфера – страхування.

Ланка фінансової системи – відособлена частина фінансових відносин. Її виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів або специфічних форм і методів фінансових відносин.

Організаційна структура  фінансової системи – це сукупність фінансових органів та інститутів, яка характеризує систему управління фінансами.

До органів управління фінансової системи України входять:

1.     Міністерство фінансів;

2.     Державна податкова адміністрація;

3.     Державна контрольно-ревізійна служба;

4.     Державне казначейство;

5.     Рахункова палата;

6.     Аудиторська палата;

7.     Комітет з нагляду за страховою діяльністю;

8.     Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

9.     Пенсійний фонд;

10. Фонд соціального страхування;

11. Фонд сприяння зайнятості населення;

12. Державний інноваційний фонд.

До фінансових інститутів належать:

1.     Національний банк України;

2.     комерційні банки;

3.     страхові компанії;

4.     небанківські фінансові установи;

5.     міжбанківська валютна біржа;

6.     фондові біржі;

7.     фінансові посередники на ринку цінних паперів.

Фінансові органи та інститути можуть бути згруповані в 4 блоки.

І блок – це органи, що функціонують у сфері бюджету держави: Міністерство фінансів та його відособлені підрозділи -  Державне казначейство; Державна податкова адміністрація; Державна контрольно-ревізійна служба;

ІІ блок – це контрольно – регулюючи органи: Рахункова палата; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Комітет з нагляду за страховою діяльністю; Аудиторська палата та аудиторські фірми.

ІІІ блок – фінансові інститути, які працюють на фінансовому ринку: Національний банк України; комерційні банки; міжбанківська валютна біржа; фондові біржі; страхові компанії; фінансові посередники на ринку цінних паперів.

ІІІІ блок – органи управління цільовими фондами: Пенсійний фонд; Фонд соціального страхування; Фонд сприяння зайнятості населення; Державний інноваційний фонд.

Принципи побудови фінансової системи:

- єдності, який передбачає здійснення єдиної економічної і фінансової політики;

- функціонального призначення ланок, який виражається в тому, що в кожній з них вирішуються свої завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових коштів та апарат управління.

Проблеми розвитку фінансової системи України представлені в схемі 7.

- 3 -

Фінансова політика держави – це досить складна сфера діяльності законодавчої і виконавчої влади, яка включає заходи, методи і форми організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального розвитку. Правову основу реалізації фінансової політики становить фінансове законодавство.

Фінансова політика – це сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу й використання з метою досягнення певних економічних, соціальних і міжнародних цілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства.

Складові фінансової політики:

- бюджетна політика;

- податкова політика;

- грошово-кредитна політика;

-   інвестиційна політика;

-   валютна політика;

-   кредитна політика

-   певні напрями в галузі страхування, державного боргу, фондового ринку, співробітництва з міжнародними фінансовими організаціями;

- митна політика тощо.

Мета фінансової політики – оптимальний розмір ВВП між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями.

Основне завдання фінансової політики – забезпечення фінансової стабільності і на цій основі – досягнення невпинного збільшення темпів економічного розвитку.

Принципи фінансової політики:

1.     Розвиток економіки;

2.     Соціальний захист;

3.     Збереження здорового навколишнього середовища.

Форми фінансової політики:

Поточна фінансова політика пов'язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.

Перспективна фінансова політика розрахована на тривалий період. Вона має забезпечити виконання стратегічних масштабних завдань, які потребують великих витрат часу та капіталу.

Методи реалізації фінансової політики:

1. Політика економічного розвитку - систему фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичного обсягу валового національного продукту (ВНП) та підвищення рівня зайнятості  населення.

2. Політика стабілізації - це система фінансових заходів, спрямованих на утримання обсягу випуску продукції на досягнутому в країні рівні.

3. Політика обмеження ділової активності - це система стримувальних заходів, спрямованих на зниження темпів зростання  реального обсягу ВВП порівняно з досягнутими. Уряд застосовує таку політику в періоди економічного піднесення для того, щоб запобігти кризі перевиробництва.

Фінансову політику можна розглядати як складову економічної політики держави .

Фінансову політику розглядають у межах кон'юнктурної, основне завдання якої - забезпечувати рівномірний розвиток економіки через згладжування коливань у кон'юнктурних процесах для досягнення загальноекономічної рівноваги.

З метою оцінки успішності проведення фінансової політики використовують два показники: рівень дефіциту бюджету та стабільність національної грошової одиниці. 

Фінансова стратегія - це основні напрями використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення прозорої приватизації, подолання інфляції і спаду виробництва тощо.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань окремого етапу розвитку країни. Прикладом фінансової тактики є: удосконалення системи оподаткування, надання пільг окремим платникам, територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему.

- 4 -

Фінансова безпека – це багатопланове і надзвичайно актуальне поняття, бо є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влади держави в сфері фінансів. Вона визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави: величиною внутрішнього і зовнішнього боргу, рівнем інфляції, стійкістю національної валюти, сальдо платіжного балансу. Відповідно до міжнародних стандартів оптимальний розмір боргів не повинен перевищувати 70% від річного обсягу ВВП, бо держава може втратити фінансову незалежність і стати банкрутом.

Фінансова криза – глибокий розлад фінансової системи держави, зумовлений економічними (рівень розвитку матеріального виробництва, нераціональна структура виробництва, що характеризується високою питомою вагою воєнно-промислового комплексу; залежність від експорту енергоносіїв, палива; а також процеси, які проходять на світових фінансових ринках) та політичними (воєнні витрати, неефективне витрачання коштів державного бюджету, наявність значних сум державного боргу) чинниками.

Причини фінансової кризи в Україні:

- значний спад виробництва ВВП при падінні фізичного обсягу товарної продукції, яка неконкурентоспроможна;

- невиважена політика бюджетних витрат щодо доходів бюджету;

- структурний дисбаланс народного господарства;

- багато нерентабельних державних підприємств, що одержують дотації;

- неефективний механізм оподаткування;

- великомасштабний оборот тіньового капіталу;

- необґрунтовано великі соціальні програми;

- державні непродуктивні витрати;

- приписки, крадіжки.

Шляхи локалізації фінансової кризи:

1.     Запровадження жорсткого режиму економії витрачання бюджетних коштів  на управління, оборону, дотації збитковим виробництвам.

2.     Визначення доцільності фінансування деяких соціальних витрат.

3.     Зменшення обсягів фінансових запозичень для покриття дефіциту бюджету.

4.     Вдосконалення інструментів залучення до інвестиційної сфери особистих накопичень населення.

5.     Фінансова підтримка малого бізнесу.

6.     Посилення відповідальності суб’єктів господарювання за дотримання вимог податкового законодавства.

7.     Оптимізації рівня податкових вилучень з бюджету.
1. Поняття, склад, структура і функції фінансового механізму.

2. Зміст, принципи, сфери і методи фінансового планування. Система фінансових планів.

3. Фінансові баланси в економічній системі держави.

- 1 -

ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ є складовою частиною господарського механізму в державі, проте це специфічна складова, яка значною мірою визначає характер не лише господарського механізму зокрема, а й економічної системи в цілому. Специфічність його полягає в тому, що за допомогою фінансів визначається кінцевий результат усієї господарської діяльності в державі.

Фінансовий механізм - це сукупність форм і методів створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різних державних структур, господарських суб'єктів і населення.

Складові частини (Схема 10):

- фінансове планування й прогнозування;

- фінансові показники;

- нормативи, ліміти, резерви;

- стимули і санкції;

- система управління фінансами.

Структура фінансового механізму представлена в оп. конспекті в схемі 11.

За допомогою фінансового механізму здійснюється широкомасштабний розподіл і перерозподіл створюваного в державі валового внутрішнього продукту відповідно до основних положень фінансової політики.

Нормативи - характеризують повний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів.

Ліміти - певні обмеження на витрати в інтересах держави, підприємця або громадянина.

Резерви - мають нейтралізувати вплив непередбачуваних факторів, що можуть виникнути в майбутньому.

Призначення фінансового механізму зводиться до двох основних функцій - фінансового забезпечення і фінансового регулювання економічних і соціальних процесів у державі.

Фінансове забезпечення може здійснюватись у трьох основних формах: самофінансування, кредитування, бюджетне фінансування. Випуск акцій - з одного боку - це особливий вид кредитування, з другого - акціонери - співвласники, тобто - це вид самофінансування. Різні форми можуть використовуватись одночасно.

Самофінансування здійснюється за рахунок власних коштів. Але слід розрізняти форму і принцип організації фінансового забезпечення. Принцип   самофінансування   означає, що регулювання   фінансової забезпеченості здійснюється за рахунок кредиту. Він потребує чіткого визначення співвідношення між власними та запозиченими ресурсами. Як свідчить світовий досвід, власні ресурси призначені для покриття витрат на мінімально припустимому рівні. Решта ресурсів - за рахунок кредиту. Недарма банки є невід'ємною складовою фінансової системи. Така система сприяє максимально ефективному використанню наявних у суспільстві ресурсів шляхом збільшення їх кругообігу. Збільшення питомої ваги власних ресурсів уповільнює кругообіг. Якщо самофінансування - вихідна форма фінансового забезпе­чення, то кредитування є головною ведучою формою. Принципи кредитування вимагають ефективного господарювання, досягається економія суспільного капіталу.


Акціонерний капітал - форма колективного фінансового забез­печення. Мобільна і раціональна форма концентрації та перерозподілу фінансових ресурсів. Ця форма забезпечує суспільний контроль за ефективністю використання коштів через вторинний ринок цінних паперів. Котирування акцій є індикатором стану акціонерного товариства. Чим вища ціна, тим більший попит на акції.


Бюджетне фінансування: в ринковій економіці ця форма є підпорядкованою до самофінансування і кредитування. Але є такі сфери, які потребують лише державного субсидування. За умов фінансової кризи вони є основним джерелом асигнувань у економіку на основі кейнсіанської теорії бюджетного мультиплікатора.

Фінансове регулювання як підсистема фінансового механізму полягає у правовому регламентуванні розподільчих відносин у сус­пільстві та на окремих підприємствах. Зміст фінансового регулювання розкривається через методи розподілу. Відомо два методи: сальдовий і нормативний.

Перший передбачає виділення підсумкового елемента в розподілі доходу. У ньому мають бути закладені стимулюючі функції і вони мають реалізовуватись на практиці.

При нормативному методі важливе оптимальне співвідношення між нормативним регламентуванням та самостійністю юридичних і фізичних осіб у витрачанні коштів.

У складі фінансового механізму створюється набір фінансових інструментів, за допомогою яких здійснюється вплив на різні сторони суспільного розвитку. Видами таких інструментів є податки, внески і відрахування. Склад інструментів постійно змінюється залежно від завдань фінансової політики. Чим ширше втручання держави у фінансову   діяльність   підприємств   і   населення,   тим   більше   йому потрібно фінансових інструментів. Дієвість фінансового механізму визначається дієвістю окремих інструментів.

- 2 -

Складовими частинами фінансового механізму є фінансове планування й прогнозування, фінансові показники, нормативи, ліміти й резерви, стимули й санкції, а також системи управління фінансами.

На стадії фінансового планування й прогнозування визнача­ються фінансові можливості держави щодо фінансового забезпеченні розвитку її економіки й соціальної сфери.

Фінансове планування - це науково обґрунтований процес визначення джерел створення і напрямків використання фінансових ресурсів в економіці держави з метою забезпечення стабільного економічного й соціального розвитку. За своїм змістом це особлива сфера економічної діяльності держави, господарських суб'єктів і окремих громадян з обґрунтування ефективності управлінських рішень із питань господарської діяльності в напрямі їх фінансового забезпечення, оптимізації передбачуваних витрат і одержання високих фінансових результатів.

Фінансове планування - суб'єктивна діяльність людей, а тому воно лише тоді дає позитивні результати, коли базується на пізнанні об'єктивних законів розвитку суспільства, тенденцій руху фінансових ресурсів, вивченні наявного економічного становища, результатів заходів, що вживалися раніше, цілей, які поставлені на сьогодні.

Принципи фінансового планування:

- наукова обґрунтованість (проведення розрахунків фінансових показників  на основі певних методик, з врахуванням кращого досвіду, використанням засобів обчислювальної техніки, економіко-математичних методів, які передбачають багатоваріантність розрахунків і вибір найоптимальнішого);

- єдність фінансових планів (полягає в єдності фінансової політики, єдиній методології розрахунку фінансових показників тощо);

- безперервність (взаємозв'язок перспективних, поточних і оперативних фінансових планів);

- стабільність (незмінність показників фінансових планів).

При складанні фінансових планів використовують відповідні методи .

Метод коефіцієнтів - розповсюдження встановлених раніше тенденцій на майбутній період або розповсюдження вибіркових даних на іншу частину сукупності досліджуваних об'єктів.

Нормативний метод - розрахунок фінансових показників на основі встановлених норм і нормативів.

Балансовий метод - передбачає відповідність видатків джерелам їхнього покриття та ув'язку всіх розділів фінансового плану, в результаті чого досягається збалансованість плану.

Сфери фінансового планування:

1) Сфера зведеного планування - зведене планування в масштабах держави;  зведене територіальне планування; зведене планування на рівні господарських об'єднань.

2) Сфера планування на рівні господарського суб'єкта.

Обидві сфери фінансового планування виражають внутрішню єдність економіки, що проявляється у стійкому характері погоджених багатосторонніх зв'язків в економіці, у збалансованості стадій розширеного відтворення, у встановленні таких темпів і пропозицій, які повністю відповідали б інтересам суспільного споживання.

Фінансовий план - особлива форма документа, показники якого завжди виступають у грошовій формі й відображають результати господарської діяльності та рух фінансових ресурсів протягом відповідного періоду.

Фінансові плани поділено на:

1. Зведені: загальнодержавні, плани окремих господарських об'єднань, територіальні. Ці плани відображають рух фінансових ресурсів на макрорівні, тобто масштаби перерозподілу фінансових ресурсів, що здійснюються за допомогою фінансової системи держави.

2. Індивідуальні фінансові плани (плани окремих підприємницьких структур) різняться між собою залежно від форм власності, видів діяльності, типу організацій, методів управління.

В ринкових умовах відбувається перехід до міжнародних стандартів в галузі фінансового планування. Мається на увазі розробка бізнес-планів, в яких значне місце відведено розрахункам фінансових показників. Бізнес-плани включають низку таблиць і балансових розрахунків, за якими прогнозуються обсяги доходів, витрат, взаємовідносини з державними фінансовими інститутами.

В залежності від періоду дії фінансові плани поділяють на :

- оперативні (складаються терміном до 1-го року - на місяць, на квартал);

- поточні (діють протягом одного року);

- перспективні (складаються більш як на один рік).

Усі фінансові плани мають форму балансу, тобто прибуткові й видаткові розділи. Деякі з них називаються фінансовим балансом. Кожний фінансовий план тільки тоді має практичне значення, коли існує збалансованість прибуткової й видаткової частини.

Фінансові показники - це абсолютні величини, які характе­ризують створення і використання фінансових ресурсів в економіці держави, її фінансове становище, результати господарської діяльності підприємницьких структур, рівень доходів населення, розподіл і перерозподіл ВВП за допомогою фінансів. Фінансові показники поділяються на зведені та індивідуальні.

Управління фінансовим механізмом засноване на використанні відповідних важелів. Вплив на дію фінансового механізму, а через нього на різні сторони соціально-економічного розвитку, досягається встановленням, зміною положення того чи іншого важеля. Якщо необхідно пожвавити економічне життя, застосовують заходи — зниження процентних ставок по кредитах та ставок оподаткуванні доходів, в першу чергу, що направляються на нагромадження. Важелі не діють самі по собі, вони приводять у рух відповідні інструменти.


Сукупність важелів  становить систему управління фінансовим механізмом. За напрямом дії вони поділяються на дві групи: стимули і санкції, хоча стимули в широкому розумінні включають санкції.

Важелі керування фінансовим механізмом підрозділяються на окремі види - це принципи, умові і порядок формування доходів, наг­ромаджень і фондів.

Важливе місце в системі управління фінансовим механізмом займають норми і нормативи, особливо в умовах застосування нормативного методу розподільчих відносин. Головна вимога - щоб вони базувались на науково   обґрунтованій методиці.

Функціонування фінансового механізму забезпечується через організаційні структури. Це правове регламентування - розробка й прийняття законодавчих актів. Ця функція покладається на органи державної влади. Фінансове планування - розробка планів на основі яких ведеться оперативне управління. Фінансовий план держави бюджет — затверджується законодавчо. Функції організації фінансової діяльності виконують органи державного управління і безпосередньо покладаються на Мінфін і НБУ, від яких залежить ефективність управління фінансовим механізмом.

- 3 -

Ефективність функціонування економіки завжди залежала від рівня її збалансованості.

Збалансованість економіки - це відповідність між різними її частинами й підрозділами та певні їх співвідношення (пропорції).

Фінансовий баланс - це система показників, що характеризують яке-небудь явище шляхом зіставлення чи протиставлення окремих його сторін. Це сукупність показників, що відображають створення й використання фінансових ресурсів у межах держави, на галузевому чи територіальному рівнях, на окремому підприємстві, в організації, установі.

Система фінансових балансів - це  певна  сукупність фінансових балансів, важливий інструмент впливу на формування показників прогнозу економічного й соціального розвитку держави, окремих територій, галузей господарства, а також підприємств, інструмент контролю економічної і соціальної ефективності передбачуваних витрат. Фінансові баланси сигналізують про виникнення диспропорцій як в економіці в цілому, так і на рівні окремих регіонів, галузей чи підприємств.

Кожний фінансовий баланс має на меті організацію фінансів у певній сфері фінансових відносин для розв'язання певних завдань. У кожному фінансовому балансі фіксується рух певної частки фінансових ресурсів у відповідному розрізі. Тому вся сукупність фінансових балансів може бути поділена на 2 групи - індивідуальні й зведені (Схема 14). У свою чергу зведені баланси поділяються на загальнодержавні, територіальні й галузеві.

За періодом функціонування фінансові баланси поділяються на поточні і перспективні.

Одним із важливих напрямів розв'язання завдання посилення збалансованості в економіці держави є розробка, крім вищесказаних, ще низки фінансових балансів, таких як:

- фінансові баланси галузей народного господарства;

- баланси за групами однорідних галузей.

Складання таких балансів сприяло б раціональнішому й ефективнішому використанню галузевих ресурсів і однорідних груп галузей, встановленню оптимальних пропозицій їхнього розвитку.

1. Управління фінансами.

2. Органи управління та їх функції.

3. Необхідність, суть і значення фінансового контролю.

4. Види, форми, методи і органи фінансового контролю в Україні.

- 1 -

Управління - це цілеспрямована діяльність, пов'язана з впливом керуючого суб’єкта на керований об'єкт з метою досягнення певних цілей та результатів.

Управління фінансами - це складова частина управління економікою. Його здійснює спеціальний фінансовий апарат за допомогою специфічних прийомів і методів.

Об'єкт управління - фінансові відносини, в тому числі і ті, що пов'язані з формуванням і використанням фондів грошових коштів. Найважливіші суб'єкти управління - фінанси підприємств, організацій і установ, фінанси домогосподарств, загальнодержавні фінанси.

Суб'єкти управління - держава, в особі законодавчих і виконавчих органів, у т.ч. фінансових, а також фінансові служби підприємств, організацій, установ.

- 2 -

Розрізняють стратегічне і оперативне управління фінансами.

Стратегічне управління -  це управління фінансами на перспективу, і виражається воно у встановленні обсягів фінансових ресурсів на перспективу для реалізації цільових програм, пов'язаних з піднесенням економіки України, проведенням її структурної перебудови, конверсії оборонних галузей, зміцнення агропромислового комплексу, вирішення соціальних проблем тощо. Здійснюють ВРУ, КМУ, Президент.

Оперативне управління - здійснюють Міністерство фінансів України, дирекції позабюджетних фондів, страхових організацій, фінансові служби міністерств, підприємств чи організацій. В сучасних умовах гостро стоїть проблема пошуку альтернативних методів управління і впливу на суб'єкти господарювання, які відповідали б ринковій економіці. Розподіл функцій в управлінні фінансами між державними органами є наступним (Схема 15).

- 3 -

Фінансовий контроль - це цілеспрямована діяльність уповноважених органів на забезпечення виконання господарськими суб'єктами встановлених форм і методів реалізації фінансових відносин, аналіз їх ефективності і розробка пропозицій щодо їх вдосконалення. Фінансовий контроль є контролем з боку держави за процесом створення і руху фінансових ресурсів усіх ланок фінансової системи.

Сфера діяльності фінансового контролю - процес формування, розподілу і використання грошових фондів грошових коштів.

Принципи фінансового контролю:

- незалежність (виключення матеріальної чи моральної зацікавленості перевіряючого);

- гласність (результати перевірок публікуються для широкого загалу);

- превентивність (попереджувальний характер фінансового контролю);

- дієвість (за результатами контрольної  перевірки завжди приймаються певні міри);

- регулярність (контроль проводиться з певною періодичністю);

- об'єктивність (контроль проводиться згідно з вимогами діючого законодавства);

- всеохоплюючий характер (по можливості фінансовий контроль повинен охоплювати всі сторони фінансово-господарської діяльності).

Об'єкт фінансового контролю на макрорівні - державні фінанси. Суб'єкти - державні органи влади і управління.

Предмет контролю - фінансові показники (прибуток, собівартість, податки, відрахування).

- 4 -

Схематично класифікацію фінансового контролю зображено в схемі 16 та 32 опорного конспекту.

Державний фінансовий контроль проводять органи державної влади і управління. Державний фінансовий контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий.

Загальнодержавний контроль здійснюють КМУ, Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Державна митна служба, місцеві державні адміністрації та інші структури.

Відомчий фінансовий контроль - застосовується застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств і організацій та проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств.

Громадський фінансовий контроль в Україні здійснюють:

- громадські організації (партії, рухи, профспілки, що стежать за виконанням умов трудового договору);

- засоби масової інформації;

- окремі фахівці (фізичні особи) на основі добровільності та без жодних матеріальних відшкодувань.

Аудит - перевірка публічної бухгалтерії звітності, обліку та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству. Аудит здійснюється незалежними особами - аудиторами або аудиторськими  фірмами. Це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах.

Форми фінансового контролю:

 - попередній - проводиться до здійснення фінансових операцій;

 - поточний - проводиться в процесі здійснення фінансових операцій;

 - наступний - проводиться після закінчення певних періодів (за підсумками місяця, кварталу, року).

Методи фінансового контролю:

 - натуральні (контроль проходить не по документах, а перевіряється наявність товарно - матеріальних цінностей - інвентаризація, лабораторний аналіз, контрольний замір, контрольний запуск сировини у виробництво, перевірка фактично виконаних робіт тощо);

 - документальні (контроль проходить по документах - ревізія і перевірка). Застосовується 2 методи: Хронологічний та систематизований.

Хронологічний метод - це вивчення документів без їх попередньої класифікації в тій послідовності, в якій відбувались операції.

Систематизований метод - документи вивчають за певною системою, тобто по окремих операціях.

Ревізія - це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи чи організації на предмет дотримання законодавства з фінансових питань, достовірності обліку і звітності; а також це є спосіб документального викриття недостач, витрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, спосіб попередження фінансових зловживань.

Види ревізій:

- планові і позапланові;

- повні і часткові;

- суцільні і вибіркові;

- індивідуальні і бригадні;

- комплексні;

- тематичні.

Перевірка - це обстеження окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств або їх підрозділів.

Завдання аудиту і фінансового контролю схожі: визначення достовірності інформації, що перевіряється, і відповідність здійснених господарських операцій діючому законодавству.

Але існують і певні відмінності:

1) аудиторська діяльність направлена на захист інтересів клієнтів, а фін. контроль захищає інтереси держави;

2) зв'язки між перевіряючою організацією і об'єктом контролю при аудиті - горизонтальні і здійснюються на добровільній основі, а при ревізії - вертикальні, тобто здійснюється в порядку адміністративного призначення;

3) аудиторські послуги оплачує клієнт або за його згодою орган, який потребує аудиторського висновку. Ревізії ж оплачуються вищестоящим органом або державою;

4) і аудитор, і ревізор можуть проводити перевірки вибірковим методом. Але при виявленні порушень аудитор має право обмежитись вибірковою перевіркою і надати можливість клієнту самому виправити помилки за весь період. Ревізор в цьому випадку повинен провести суцільну перевірку за весь період для визначення розміру шкоди і встановлення винних;

5) ефективність аудиту визначається клієнтом як співвідношення затрат на проведення аудиту і результатів аудиторської перевірки. Ефективність ревізії визначається відповідним контролюючим органом, що кількісно відображається розмірами донарахованих в бюджет податків та інших поступлень;

6) результатів аудиторської перевірки відображаються в аудиторському висновку і рекомендаціях для клієнта. За результатами ревізії складається акт, який містить організаційні висновки, обов'язкові вказівки, виконання яких пізніше контролюється;

7) аудитори зобов'язані забезпечити конфеденційнсть отриманої інформації і результатів аудиту. Ревізори ж мають право їх висвітлити перед громадськістю.

1. Зміст та основні принципи організації фінансів підприємницьких структур, їх функції.

Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є некомерційною самоврядною організацією, що здійснює захист прав громадян на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг у разі тимчасової непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною, дитиною-інвалідом, хворим членом сім'ї), вагітності та пологів, народження дитини, необхідності догляду за малолітньою дитиною, смерті громадянина або члена його сім'ї. Гарантом його діяльності є держава.

Джерелами доходів бюджету Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності є:

- страхові внески роботодавців;

- страхові платежі найманих працівників;

- страхові платежі осіб, які забезпечують себе роботою самостійно
(особи, які займаються підприємницькою, адвокатською, нотаріаль­ною, творчою та іншою діяльністю, пов'язаною з одержанням доходу безпосередньо від цієї діяльності);

- страхові платежі громадян У країни, які працюють за межами України;

- донараховані страхові внески, та штрафи;

- благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізичних осіб;

- асигнування з Державного бюджету України;

- інші надходження.

Платниками страхових внесків є страхувальники та застраховані особи. Розмір страхових внесків щорічно встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

Кошти Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв'язку з втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, спрямовуються на:

1) виплату    застрахованим    особам    допомоги    у    зв'язку    із тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, у разі народження дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, на поховання;

2) фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей;

3) утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб;

4) забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази.

Управління Фондом здійснюється на паритетних засадах дер­жавою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.

Фонд соціального страхування на випадок безробіття є самос­тійною фінансовою системою, яка має створювати відповідні умови для фінансування витрат, пов'язаних із за забезпеченням зайнятості населення.

Джерелами формування коштів Фонду є: страхові внески страхувальників-роботодавців; страхові внески застрахованих осіб; асигнування з Державного бюджету; суми фінансових санкцій і адміністративних штрафів; благодійні внески підприємств, організацій, установ та фізичних осіб; інші надходження.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України.

Кошти Фонду використовуються на:

- виплату допомоги у зв'язку з безробіттям;

- фінансування витрат і а перекваліфікацію робітників і службовців;

- фінансування витрат на працевлаштування;

- фінансування витрат на утримання та забезпечена діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, матеріальної та інформаційної бази;

- створення резерву коштів Фонду.

Фонд є некомерційною самоврядною організацією. Кошти фонду не включаються до складу Державного бюджету України і не можуть бути використані на будь-які інші цілі. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг.

Фонд соціального страхування від нещасних випадків створений з метою проведення профілактичних заходів з охорони праці, відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків, відшкодування їм завданої матеріальної і моральної шкоди. Страхування від нещасного випадку може бути обов'язковим і добровільним.

Фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків здійснюється за рахунок: внесків роботодавців у розмірі 0,84-13,8 % фактичних витрат на оплату праці найманих працівників залежно від класу професійного ризику виробництва; прибутку від розміщення тимчасово вільних коштів Фонду на депозитних рахунках; штрафних санкцій за порушення законодавства з безпеки праці.

Використовуються кошти Фонду страхування від нещасних випадків на:

- виплату пенсії по інвалідності;

- виплату пенсії у зв'язку з втратою годувальника;

- виплати втраченого заробітку;

- виплати одноразової допомоги потерпілому і членам сім'ї потерпілого;

- фінансування витрат на медичну і соціальну допомогу по­терпілим.

Управління коштами здійснює некомерційна самоврядна ор­ганізація - Фонд соціального страхування від нещасних випадків, який діє під контролем держави, представників застрахованих осіб і роботодавців.

Кошти державних цільових фондів, крім Пенсійного фонду України, обслуговуються органами Державного казначейства.

Фонд захисту інвалідів створено з метою фінансування робіт і державних програм, що стосуються соціального захисту інвалідів. Бюджет Фонду формується за рахунок таких джерел: грошових коштів, які передаються з Державного бюджету для здійснення державних заходів щодо соціального захисту інвалідів; надходжень від підприємств і організацій, що не забезпечують дотримання встановлених нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів; благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян; інших надходжень.

Використання коштів Фонду захисту інвалідів спрямовано на фінансування заходів, що створюють інвалідам умови й можливості участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, забезпечують їх соціальний захист.

Відділення загальнодержавних цільових фондів створюються також на місцевому рівні.
1. Економічна сутність, роль і форми державного кредиту, їх призначення.

2. Управління державним боргом та його обслуговування.
- 1 -

Держава на свої потреби може мобілізувати фінансові ресурси у формі державного кредиту. У такому випадку вона є позичальником коштів, а населення і підприємницькі структури – кредиторами. Головною причиною існування державного кредиту в умовах трансформації економіки є нестача бюджетних коштів. І, тому, перш за все, кошти, що залучаються за допомогою державного кредиту, передаються органам державного управління для покриття бюджетного дефіциту. Така практика є більш доцільною у порівнянні з емісією грошей, наслідком якої є посилення інфляції.

Державний кредит відрізняється від банківського. Він, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету, і джерелом його повернення та сплати процентів є доходи бюджету, а не прибутки від вигідних обсягів кредиту.

Державний кредит за своєю економічною суттю - сукупність економічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і фізичними та юридичними особами - з іншого, за яких держава є позичальником, кредитором і гарантом.

Як економічна категорія державний кредит поєднує в собі фінансові та кредитні відносини. Як ланка фінансової системи він обслуговує формування і використання централізованих грошових фондів держави.

Державний кредит є зворотним, терміновим і платним.

Призначення державного кредиту виявляється у тому, що він є засобом мобілізації державою додаткових фінансових ресурсів. Державний кредит є також джерелом збільшення прибутків власників цінних паперів.

Державний кредит як фінансова категорія виконує три функції:

1)     розподільчу,

2)     регулювальну 

3)     контрольну.

Державний кредит може бути внутрішнім і зовнішнім.

Внутрішній державний кредит виступає у таких формах: державні позики, перетворення частини вкладів населення в державні позики, запозичення коштів недержавного позикового фонду, казначейські позики, гарантовані позики.

Державні позики як основна форма внутрішнього державного кредиту характеризується тим, ще тимчасово вільні кошти населення, підприємств і організацій залучаються на фінансування суспільних потреб через випуск і реалізацію облігацій, казначейських зобов'язань та інших видів державних цінних паперів.

Міжнародний державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ринку з ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик.

Форми державного кредиту:

1. Товарна (наприклад, хлібні позики перших років Радянської влади. В надзвичайних ситуаціях - в умовах стихійного лиха, катастрофи, війни тощо - запозичення транспортних засобів, іншого майна в населення. У сучасній практиці фактично не використовується).

2. Грошова:

- ощадна справа (використання ощадних вкладів населення);

- державні позики;

- запозичення КМУ фінансових коштів із позикового фонду НБУ для покриття дефіциту бюджету (призводить до стимулювання зростання інфляції);

- грошово-речові лотереї.

Класифікація державних позик здійснюється за такими ознаками:

1)     за правовим оформленим розрізняють державні позики, що оформляються підписними зобов’язаннями  або надаються на підставі угод    (безоблігаційні),    і    забезпечені    випуском    цінних    папері з (облігаційні);

2)     залежно   від   місця   розміщення   позик   їх   поділяють   на внутрішні і зовнішні;

3)     за правом емісії розрізняють державні й місцеві позики;

4)  за характером використання цінних паперів бувають ринкові та неринкові позики;

5)  залежно від установлення забезпеченості державні позики поділяються на заставні та без заставні;

6)     відповідно до терміну погашення заборгованості розрізняють короткострокові, середньострокові і, довгострокові;

7)     за характером виплати доходу державні позики поділяються на процентні, виграшні та дисконтні;

8)  за    характером    погашання    заборгованості    розрізняють одноразову виплату і виплату часинами;

9)  залежно   від   зобов'язань   держави   в   погашенні    боргу розрізняють позики з правом і без права довгострокового погашення.

Залучення позик повинно засновуватись на двох чинниках: мінімізації вартості позики та встановлення стабільності державних цінних паперів на фінансовому ринку. Мінімізація вартості досягається за рахунок процентної політики а також умов випуску і погашення. На фінансовому ринку державні цінні папери мають найнижчий процент, який є індикатором ринку. Привабливість позик досягається за рахунок гарантій держави щодо повернення коштів і виплати доходу.

Випуск позик засновується на передумовах:

- наївність кредиторів;

- довіра до держави;

- заінтересованість кредиторів,

- можливість держави своєчасно і помістю повернути борг і виплати доходів.
Джерелами погашення державних позик можуть бути:

- найбільш    реальне    -    доходи    від    інвестування    коштів    у високоефективні проекти;

- додаткові надходження від податків;

- економія коштів від зменшення видатків;

- ефективне джерело - емісія грошей;

- залучені від нових позик кошти (рефінансування боргу).


- 2 -

Існування державного кредиту зумовлює появу державного боргу. Внутрішні та зовнішні запозичення, які на певний період часу оформляються у вигляді державного боргу, є не тільки індикатором фінансового стану країни, а й показником її конкурентоспроможності.

Бюджетним кодексом України встановлено, що основний обсяг державного боргу не повинен перевищувати 60% фактичного річного обсягу ВВП України.

Державний борг - це сума заборгованості за всіма борговими зобов'язаннями держави, відсотки за нею і невиконані фінансові зобов'язання держави перед суб'єктами економіки.

Загальна сума державного боргу складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов'язані, держави і відсотків за ними, включаючи надані іноземним позивальникам гарантії за кредитами місцевим органам влади і держави-їм підприємствам. Крім того, до державного боргу включаються неоплачені державні замовлення, заборгованість з заробітної плати перед бюджетниками, невідшкодо­ваний податок на додану вартість та ін.

Головна характеристика боргової залежності країни є співвідно­шення суми зовнішнього державного боргу ВВП (МБРР встановив критичний рівень цього показника 80-100%). Є науковий висновок, що розмір річних державних запозичень дорівнює капітальним вкла­денням в економіку.

Державний борг поділяють на поточний і капітальний, внутріш­ній і зовнішній борг.

 Поточний борг  - сума й належні до сплати відсотки, що підлягають погашенню в поточному році.

Капітальний борг - загальна сума заборгованості і відсотків по них.

Внутрішній - борг кредиторам у даній країні.

Зовнішній - за межами країни.

Управління державним боргом - це комплекс заходів, що здій­снює держава в особі її уповноважених органів з визначенням умов залучення коштів, їх розміщення і погашення, та забезпечення плато­спроможності держави. В управлінні державним боргом виділяють такі принципи: безумовності, єдності, зниження ризиків, оптимальність структури, збереження фінансової незалежності, зниження вартості обслуговування державного боргу, прозорості.

Процес управління державним боргом включає такі етапи:

1)     залу­чення коштів,

2)     використання коштів,

3)     повернення боргу і виплата відсотків.

Мета політики управління боргом - одержати найвищий ефект від фінансування за рахунок запозичених коштів та уникнути макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому.

З метою забезпечення платоспроможні держави використовують такі методи коригування позикової політики: рефінансування боргу та реструктуризація заборгованості.

Іншими методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення й анулювання позики.

Управління державним боргом включає також комплекс заходів щодо його обслуговування - це погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. При обслуговуванні зовнішнього і внутрішнього боргу визначають коефіцієнт обслуговування. Для зовнішнього боргу - це відношення всіх платежів із заборгованості до валютних надходжень держави у відсотках. Сприятливим є показник 25%.

0бсяг зовнішніх запозичень визначається двома факторами:

1) скільки капіталу держава може поглинути;

2) який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення кризи платежів.

Зовнішній борг має використовуватись виключно для інвестицій, причому прибуток за інвестиціями повинен перевищувати вартість залучення капіталу.

Управління державним внутрішнім боргом здійснюється Мінфіном з погодження НБУ.

Обслуговування зовнішнього боргу здійснюється в процесі виконання Державного бюджету. Розрахунки належних до сплати сум виконуються в доларах США.  Перерахунок у національну валюту проводиться за прогнозним курсом валют до гривні. Оплату здійснює Державне казначейство.

Обслуговування внутрішнього боргу здійснюється Мінфіном за допомогою банківської системи України проведенням операцій із розміщення ОВДП, їхнього погашення та виплати доходу за ними у вигляді відсотків.