Реферат Психологічні особливості публічних виступів
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
1. Особливості публічного виступу
Окреме місце посідає спілкування однієї людини з групою. Кількість осіб у групі може бути різною: від кількох до великого натовпу. Це залежить від цілей тих, хто організовує зустріч. Але в усіх випадках людей, скільки б їх там не було, об'єднує спільний інтерес щодо того, для чого вони зібралися. Метою такого спілкування є передавання інформації, знань, оцінок та вражень. Форми такого спілкування теж можуть бути різними: лекція викладача для студентів або відомого науковця (спеціаліста) для заінтересованих людей, які спеціально зібралися його послухати; це можуть бути мітинг чи збори, наприклад, присвячені висуненню кандидатів у народні депутати, і т. ін. Ця форма спілкування однієї людини з групою потребує спеціальних знань з етики та психології, конкретних умінь та навичок.
Людині, яка виступає перед групою (промовець, лектор), властиві публічне мислення і мистецтво говоріння, а для тих, кому адресований виступ, характерною є діяльність, пов’язана зі сприйманням і розумінням того, що вони чують і бачать, тобто мистецтво слухання.
Ще в старовину говорили: "Слово наполовину належить тому, хто говорить, а наполовину тому, хто слухає". Публічне спілкування, що реалізується говорінням промовця та слуханням присутніх на зустрічі людей, передбачає їх активну мислительно-мнемічну діяльність, концентрацію і спрямованість їхньої уваги, інтерес до процесу прийняття та обробки інформації.
2. Особистістю вплив промовця на характер спілкування
У двосторонній взаємодії того, хто виступає, і групи людей, які його слухають, ініціативнішим є промовець. Як суб'єкт спілкування він повинен мати певні характеристики, нахил до конкретної діяльності, готовність до неї та проникнення нею. Це сприятиме його ефективній взаємодії з великою групою людей, встановленню контакту з ними, стає додатковим позитивним фактором, бо приносить промовцю і слухачам інтелектуальне й емоційне співпереживання.
Останнє найчастіше викликається особистістю того, хто виступає, і сприяє підключенню уваги слухачів до проблем, що хвилюють його в цю мить, взаєморозумінню і погодженості дій обох сторін, які беруть участь у такому спілкуванні. Але промовцю варто пам'ятати, що згідно із законом психічного зараження, емоційний стан слухачів може стати таким сильним, що з ним можна не справитися і втратити контакт з людьми. Тому більшість спеціалістів, добре знаючи свої можливості, вважають за краще виступати в камерних умовах, і лише деякі — перед великими групами людей [11].
Звичайно, для того щоб зацікавити людей, які зібралися, промовець повинен мати, що їм сказати, тобто добре розбиратися у проблемі, яка обговорюється. Але не менше значення має дотримання ним загальноприйнятих етичних норм та знання психологічних механізмів, вміння використовувати їх для встановлення контакту і переконання.
Важливим видом контакту промовця з аудиторією є інтелектуальний. Він зводиться до того, що обидві сторони долучаються до активного розгляду проблеми, розв'язуючи певні мислительні задачі. Особливо це виявляється тоді, коли людина, яка публічно виступає, начебто намагається розв’язувати проблему на очах у слухачів. Тоді слухачі з ним погоджуються чи виражають незгоду, схвалюють чи сумніваються, але є співучасниками процесу мислення промовця.
Обов'язковою умовою для встановлення контакту є прийняття слухачів як рівноправних партнерів по спілкуванню. Ядром консолідації є головна ідея, що лежить в основі публічного виступу і виражає позицію оратора. Саме завдяки чіткій позиції, своїй індивідуальності промовець викликає у слухачів інтерес до себе і встановлює з ними контакт.
Зовнішнім проявом того, є контакт чи ні, буде поведінка слухачів на зустрічі. Так, увага присутніх, їх погляди та жести схвалення, тиша або мовчання під час паузи та ін. свідчать про те, що слухачі включились у спільну з ним мислительну діяльність. Тоді й він почувається невимушено, говорить простіше, отримує задоволення від спілкування.
Неабияке значення має те, як поводиться людина, виступаючи з трибуни, відповідаючи на запитання, її зовнішній вигляд, манери, а також те, наскільки вона дотримується загальноприйнятих правил етикету. Якщо промовець їх порушує, не вміє з повагою ставитися до людей, у своїх судженнях не виявляє чесності та щирості, якщо відчувається, що такі етичні категорії, як добро та любов, йому непритаманні, а зовнішній вигляд та манери дратують, то слухачі його не сприйматимуть і не слухатимуть.
3. Ораторське мистецтво промовця як умова переконання
Поняття "ораторське мистецтво" або "красномовство" має два значення: по-перше, це вид громадсько-політичної та професійної діяльності, мета якої інформувати та переконувати слухачів засобами живого слова; по-друге, високий ступінь майстерності публічного виступу, мистецьке володіння словом.
Від моменту свого зародження в античному світі ораторське мистецтво вважалося ефективним засобом переконання людей. Ще 335 р. до н. е. було створено першу теорію ораторського мистецтва, що зберегла своє значення й донині. Йдеться про "Риторику" Аристотеля, в якій він визначив її як мистецтво переконуючого впливу, як здатність знаходити різні способи впливу на кожного. Саме Аристотелю належить теза про три елементи, що в єдності становлять суть процесу публічного мовлення, — оратора, предмет мовлення та слухача, якого він називає "кінцевою метою всього".
Блискучим оратором свого часу був Феофан Прокопович. Першим виступом, що приніс йому ораторську славу, став панегірик на честь перемоги над шведами. Як свідчать історичні та літературні пам'ятки, це було нове ораторське слово в Україні, не схоже на схоластичні проповіді свого часу. Воно позначалося простотою, щирістю, образністю та переконуючим впливом. А зразком військового красномовства, наприклад, стала промова князя Святослава перед дружиною 971 р. під час облоги фортеці Доростол на Дунаї. Його слова "Мертві сорому не мають" стали легендарними, хвилюють та переконують людей і сьогодні.
Ораторське мистецтво поділяється на види, пов'язані з конкретною сферою застосування: політичне, дипломатичне, церковно-богословське, військове, судове, ділове та ін. Останнім часом у нашій країні навіть утверджується парламентське красномовство. Передусім нас цікавить академічне красномовство, яке включає власне академічне (наукова доповідь, реферат, науковий огляд), вузівське (лекція), шкільне (розповідь учителя). Лекція, що проголошується для масової аудиторії, сприяє поширенню наукових знань. Від ораторського мистецтва прокурорів та адвокатів, які виступають у суді, нерідко залежить доля підсудних. Багато людей збираються послухати проповіді священнослужителів, і сказане ними слово іноді змінює поведінку та світогляд людини. У будь-якому з цих видів за всіх професійних відмінностей є єдина основа — мистецтво, яке слугує цілям впливу на людей, зокрема переконанню. "Цінністю є не сама по собі мова оратора і не звучність його голосу, а те, наскільки він поділяє погляди народу і наскільки любить і ненавидить тих же людей, що й вітчизна", — писав великий оратор античності Демосфен [1,с. 291].
Складність ораторського мистецтва як способу переконання полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті вплинути на людей. Метою переконання, на відміну від інших видів впливу, є передавання інформації в такій формі, щоб вона перетворилась на систему установок і принципів особистості або істотно вплинула на цю систему. Промовець нерідко має справу з людьми, у яких уже склалася певна система поглядів та установок, до того ж не завжди правильних. Уводячи нову інформацію, промовець ставить за мету змінити установки та погляди людей. А це можливо лише за активної діяльності слухачів, їхнього критичного сприйняття думок оратора. Встановлюючи зворотний зв'язок, промовець залучає присутніх на зустрічі до процесу спільної мислительної діяльності. Тому важливо, щоб присутні не просто погодилися з ним, а критично осмисливши те, про що він говорить, свідомо сприйняли його інформацію. Тоді це буде вже їхній власний погляд, він відповідатиме їхнім цінностям, етичним нормам і правилам, вони керуватимуться ним у практичній діяльності.
Мистецтво переконання набувається з досвідом за умови досконалого володіння матеріалом. Але жодне красномовство не допоможе промовцеві, якщо його моральні цінності не є найвищими, знання з обговорюваного питання недостатньо повні, а він сам не переконаний у тому, про що говорить. Проте переконаність не повинна вести до зверхності, категоричності, безапеляційності. Тоді вона сприймається людьми. Наведемо історичний приклад такого впливу ораторського мистецтва на людей, спочатку вороже настроєних до промовця. Про це розповідає Георгій Кониський у книзі "Історія русів". Реєстрові козаки спочатку не тільки не підтримали Богдана Хмельницького в боротьбі з польським військом, а навпаки, хотіли виступити проти нього. І він звернувся до козаків із такими словами: "Помисліть, брати і друзі, помисліть і розсудіть, супроти кого ви озброїлись і за кого хочете у бій з нами вступати і кров свою і нашу марне проливати? Я і товариство, котре мене оточує, є єдинокровна і єдиновірна ваша братія; інтереси й користі наші одні суть з користь ми і потребами вашими. Ми підняли зброю не задля користолюбства якого або порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого і життя дітей наших, а так само й ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність... Пощо ж нам, браття, бути нечулими і волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті й ганебному невільництві ще й по власній землі своїй? Згадайте принаймні недавні жертви предків ваших і братії вашої, зраджених підступністю та запроданством і закатованих поляками найнечуванішим варварством... І Тік мученики, що безвинно потерпіли, волають до вас із гробів своїх, вимагаючи за кров їхню відомщення і викликають вас на оборону самих себе і отчизни своєї". Ледве завершив Хмельницький слово своє, постало заворушення у війську і зчинився гамір, якщо дух бурхливий; всі стали волати: "Готові вмерти за вітчизну і віру православну! Повелівай нами Хмельницький, повелівай і провадь нас, куди честь і обов'язок наш кличуть" [3, с. 104—105].
Вершиною майстерності промовця є його імпровізація, творчість на очах у присутніх. А це може бути тільки тоді, коли виступу передувала глибока, кропітка, нерідко багаторічна праця промовця. Тоді такий виступ оцінять і запам’ятають слухачі, бо спілкування відбуватиметься на високому рівні культури і принесе насолоду обом сторонам: і тій, що промовляє, і тій, що слухає.
Але іноді, навіть коли промовець володіє ораторською майстерністю, частина з присутніх залишаються при своїй думці. Оскільки вони рівноправні з людиною, яка виступає, то хотіли б теж висловитися, навіть посперечатися. І таку можливість їм слід надати.
Суперечка — це зіткнення різних думок, під час якого кожна зі сторін відстоює свою позицію. Найкраще природу суперечки розглянув С.І. Поварнін [12].
До основних факторів, що впливають на визначення виду суперечки, належать її мета, моральна та соціальна значущість предмета, форма та кількість учасників обговорювання. За метою суперечки поділяють на такі:
а) суперечка як засіб пошуку істини. Вона використовується для перевірки якоїсь думки, ідеї. Із глибини віків до нас дійшов афоризм: "У суперечці народжується істина";
б) суперечка як переконання іншої сторони. Досягти його можна лише тоді, коли відправник сам глибоко переконаний у предметі обговорення, а інша людина готова до сприймання;
в) суперечка заради перемоги. Є люди, для яких головне — перемога в будь-який спосіб. Вони керуються тезою "переможців не судять". Останнє слово завжди намагаються залишити за собою;
г) суперечка заради суперечки. Іноді такий вид суперечки називають "суперечка-спорт". Людині подобається сам процес, для неї не так важливо, про що йдеться і які будуть результати;
д) суперечка заради доказів, а не заради думки. Тих, хто сперечається, понад усе цікавить, як можна довести чи спростувати те чи інше положення;
е) суперечка як гра. Тут мета — домогтися спростування опонентом його першої тези. У цьому разі можна користуватися для відповіді лише словами "так" чи "ні".
Отже, суперечка використовується для досягнення трьох цілей: виправдання своїх думок, спростування думок опонента та одержання додаткової інформації. Але в будь-якої му випадку ті, хто сперечаються, мають бути тактовними, поважати гідність одне одного.
На специфіку суперечки впливає кількість осіб, які беруть у ній участь.
За цією ознакою можна виокремити суперечку-монолог, суперечку-діалог та суперечку-полілог. Суперечка може бути масовою (якщо в ній беруть участь усі присутні) або груповою (сперечається лише певна частина присутніх).
Чи завжди слід промовцю вступати в суперечку з присутніми? Доцільніше ухилитися від неї. Якщо цього не можна зробити, то треба поводитися за принципом "на війні — як на війні". Промовцю слід взяти участь у суперечці, викриваючи нечесні або помилкові докази опонента, використовуючи логічні прийоми. Проте в цьому разі є межа, яку порядна людина не переступить. На жаль, дуже часто, особливо за браком доказів, на людей навішують ярлики: "демагог", "екстреміст", "крикун" та ін.
Звичайно, суттєвими елементами культури суперечки є вміння слухати та вміння говорити, дотримуючись етичних норм і правил. У Давній Індії, наприклад, були спеціальні процедури, за допомогою яких встановлювали, чи має людина моральні якості, необхідні для того, щоб вести чесну та пізнавальне орієнтовану суперечку. Лише за наявності якостей, що сприяють встановленню взаєморозуміння, високої моральної культури спілкування людині довіряли керувати іншими і виступати перед ними публічно.
Для успішного спілкування зі слухачами промовцю важливо вміти користуватись як вербальними, так і невербальними засобами.
Найважливішим засобом спілкування промовця, безумовно, є його мовлення, мовленнєва діяльність. Таке мовлення часто називають ораторською, чи публічною, мовою. Воно слугує певній цілі — пізнавальній, інформаційній (до цього близька лекція в студентській аудиторії), або нерідко переконанню. У мовленні промовця в аудиторії виявляється його вміння будувати і подавати свій виступ так, щоб він якнайкраще відповідав вимогам інформування, переконання, навіювання та зараження. Для цього потрібні певні мовленнєві навички, відпрацьована техніка. Тому перед промовцем постає завдання вчитися вибудовувати образи засобами мови і вміти їх виголошувати, тобто добре знати особливості монологічної форми мовлення.
У широкому розумінні — це вміння користуватися всіма пов'язаними з мовленням прийомами впливу на слухачів. Це "мовленнєва майстерність". У вузькому розумінні — це правильність, грамотність мови, тобто знання загальноприйнятих норм (правил) літературної мови [4, с. 134—142]. Основне практичне завдання промовця в оволодінні культурою мовлення — навчитися точно формулювати свої думки, вдало добирати слова, граматично правильно будувати фрази, чітко промовляти звуки та їх сполучення, правильно ставити наголос і т. ін. Тоді культура мовлення, у свою чергу, сприятиме підвищенню культури спілкування людей, що зібралися на зустріч.
Взагалі, ніщо не виявляє так швидко і яскраво походження, освіту, самодисципліну й виховання, як слова, що вживаються та вимовляються. При цьому не треба плутати характерні мовні ознаки певних регіонів країни або акцент, успадкований від батьків іноземного походження, з поганою вимовою, що бере початок від неграмотності чи недбальства. Краще говорити просто й зрозуміло, ніж "гарно" і претензійне. Прикрашання мови іноземними словами аж ніяк не є ознакою високої культури й освіченості, але слушно вжите рідкісне слово часто додає своєрідних барв виступу промовця. Проте це добре сприймається лише тоді, коли таке слово органічно вплітається в його мову. Якщо промовець говорить "е-е-е" та гарячкувате шукає потрібне слово, то слухачі перестають стежити за його думкою і відмовляються бути партнерами у спілкуванні. Проста й зрозуміла мова набагато приємніша й краще сприяє встановленню дружніх взаємин, ніж невміле використання непритаманного промовцеві великого словникового запасу.
Найчастіше сигналізують лекторові про те, як відбувається його взаємодія зі слухачами, невербальні засоби. Під час промови слухачі, як правило, мовчать, і подавати сигнали про сприймання виступу вони можуть лише так, щоб не заважати: жестами та мімікою. Ці засоби використовуються промовцем як пошукові компоненти, що враховуються при орієнтуванні перед початком спілкування, і як символи, що використовуються для коригування вже встановленого контакту. Вони, зокрема, поділяються на такі сигнали, що йдуть від слухачів до промовця на підтвердження розуміння того, про що він говорить, і на такі, що йдуть від промовця із "запитом" до слухачів про розуміння, а також передають його ставлення до слухачів. Вміння читати невербальні засоби допомагає промовцю розуміти, як його сприймають слухачі, і своєчасно вносити корективи у свою промову й поведінку.
Досить поширене явище серед промовців — страх перед слухачами. Він дається взнаки по-різному: може тремтіти голос, вкриватися червоними плямами обличчя, виявлятися блокування будь-яких проявів волі. Найгірше ж те, що це підсилює страх, і промовець зазвичай думає вже не про логічний виклад думок, а про якомога швидше завершення "екзекуції", бо усвідомлює, що прояви страху помітні для слухачів. Знаючи про це явище, людині, яка має виступати, слід працювати над собою, використовуючи психологічні засоби впливу.
4. Підготовка до публічного виступу
Будь-який публічний виступ треба розглядати в єдності всіх його аспектів, як цілісний комплекс, що складається з кількох взаємопов'язаних між собою етапів [4, с. 148—154]:
— докомунікативний — формування методологічних принципів, визначення позицій, добір та оцінювання матеріалу, що стане основою виступу;
— передкомунікативний — визначення стратегії і тактики майбутнього виступу та його основної ідеї, вирішення питань, пов'язаних з її трактуванням, відпрацювання змісту виступу, добір засобів та прийомів його передавання;
— комунікативний — центральний у процесі спілкування. Це творча робота промовця перед слухачами. При результативній взаємодії підготовлений та розроблений змістовний матеріал лекції стає дієвим засобом впливу на установки, знання, вміння слухачів, формування їхніх переконань;
— посткомунікативний — визначення результативності зустрічі зі слухачами. Цей етап іноді ігнорують, проте він потребує уваги, бо дає змогу визначити, чи досяг промовець мети, чи задовольнили свій інтерес і свої цілі слухачі. Це допоможе наступного разу усунути припущені помилки, краще врахувати запити людей.
Як зазначалося, етап підготовки публічного виступу певною мірою визначає її ефективність. Науковці, найкращі оратори, посилаючись на так звану теорію формування розумових дій П.Я. Гальперіна, а також дослідження нейропсихолога А.Р. Лурія, рекомендують:
— готувати повний текст публічного виступу;
— надрукувати його, прочитати для себе вголос, пам’ятаючи, що читання однієї сторінки продовжується в середньому 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому, а по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі;
— підкреслювати найважливіші думки;
— виокремлювати основні смислові блоки так, щоб перехід від одного до другого був природним;
— визначити основні думки в кожному блоці, їхню аргументацію, відповіді на можливі запитання і т. ін.
Досвідчені оратори вважають, якщо так працювати, то від самого початку текст не буде сумою окремих висловлювань, а цілісною структурою, в якій виділяються основні й другорядні питання, сильні та слабкі сторони, чисто "ораторські" та змістовні прийоми. Тоді втрачається залежність від тексту, і він підкорюється тому, хто виступає. Промовець зможе говорити спокійно, невимушене, скорочувати текст, перебудовувати, доповнювати, а згодом майже не користуватися ним. Думка завжди краще сприймається, якщо втілюється в живу фразу, що народжується у процесі мовлення. У цьому разі всі посилання будуть звернені до слухачів, а не до шпаргалки. І зусилля промовця не витрачатимуться на те, щоб відтворити текст, який було підготовлено раніше. Адже працює думка, а не пам'ять.
Усім подобається слухати промовця, який вміє включити до виступу цікаву оповідку й робить це доречно. Але слід також зважати на те, що немає нічого гіршого, ніж невдало сказаний жарт, бо слухачі почнуть реагувати на нього і перестануть слухати. Якщо є можливість проілюструвати тему виступу наочними матеріалами, треба цим неодмінно скористатися. Це гарантує більшу увагу слухачів, бо вони не лише чутимуть, а й бачитимуть. Проте слід спочатку переконатися в тому, що в приміщенні є технічні засоби і вони перебувають у робочому стані, а ви вмієте з ними працювати.
5. Особливості спілкування лектора з аудиторією
Групу людей, яка зібралася послухати лекцію, часто називають аудиторією. Це короткочасна, відносно стійка спільність людей, діяльність котрих спрямовується лектором (викладачем), яка постає як єдиний сукупний суб'єкт спілкування [4, с. 104—114].
У рамках цієї діяльності люди, котрі слухають лекцію, стають сукупним суб'єктом спілкування, бо їх об'єднують цілі, мотиви, інтереси. Проте кожен залишається особистістю зі своїми специфічно вираженими цілями, мотивами, інтересами, які можуть не збігатися з груповими. У процесі спільної діяльності нерідко створюються умови для розв'язання проблем, які не під силу окремій особистості. До того ж, як зазначалося, групове рішення, у прийнятті якого бере участь особистість, для неї стає більш значущим, аніж власне.
Раніше слухачів, які слухають лекцію, вважали пасивними об'єктами слухання. Тільки останніми роками їх почали вважати рівноправним суб'єктом спілкування. Почуття спільності, яке виникає в аудиторії, більш повне, якщо люди, запрошені для того, аби прослухати промовця, спеціально підготувалися. Це, у свою чергу, викликає відповідну налаштованість. А наявність першої та другої характеристик зумовлюють третю — загальну активність аудиторії. Отже, аудиторія — особливий психологічний феномен, свого роду розсипчасте "Ми". Головним завданням лектора стає консолідація цього "Ми" на основі загального інтересу присутніх в аудиторії особистостей.
Для того щоб спілкування лектора й аудиторії мало позитивний результат, лектору слід дотримуватись певних вимог.
Першою є орієнтація в умовах спілкування. Для того щоб воно було успішним, лектор має визначити цілі та мотиви аудиторії, з'ясувати для себе її специфіку, знати час та місце зустрічі. Характер орієнтування перед зустріччю з аудиторією дещо інший, аніж при міжособистісному спілкуванні, коли важливо, щоб до початку розмови співбесідники вже знали дещо одне про одного: про особливості характеру, коло інтересів, рівень знань, мотиви поведінки тощо. Лектор може знати своїх слухачів (скажімо викладач, який читає лекцію для студентів), а може й не знати, якщо його запросили як фахівця виступити в якійсь організації. У цьому разі він не створює образу кожного із майбутніх "співрозмовників", бо це неможливо. У нього формується загальний образ аудиторії. Причому це не якийсь середній слухач, а зовсім нове, специфічне соціальне явище, що не є сукупністю окремих особистостей. Великі труднощі полягають у тому, що цей образ треба порівнювати з реальними людьми, які сидять у залі, коригувати його, відчуваючи їхню реакцію. Якщо цього не робити, контакт підтримувати важко, і зустріч стане неефективною. Важливим компонентом орієнтації спілкування є завчасна інформація про вік, основні соціальні та професійні характеристики людей, про кількість можливих учасників зустрічі й приміщення, в якому відбудеться лекція.
Другою умовою успішного спілкування лектора з аудиторією є визначення її мотивації. Діяльність людини, як правило, завжди мотивована, проте в кожний конкретний момент переважає один певний мотив. У публічному спілкуванні, як правило, домінує комунікативно-пізнавальна потреба. Психологи виокремлюють такі види мотивів:
— пов'язані з об'єктом і метою взаємодії, тобто із соціальною діяльністю (скажімо, виступи колег за професією або відомих учених);
— пізнавальні (коли слухачі хочуть задовольнити свою потребу пізнати щось важливе, значуще для себе). Потреба в зустрічі з лектором виникає особливо тоді, коли питання, що цікавить людину, є не досить зрозумілим для неї;
— соціальні (наприклад, зустрічі, на яких висуваються кандидати в народні депутати);
— особистісні (усі так роблять, бо промовця всі добре знають, — це улюблений актор, письменник або громадський діяч який чимось викликав у певний момент особливий інтерес),
Третьою умовою ефективного спілкування в аудиторії цілеспрямованість виступу. Конкретна мета зумовлена те мою лекції, характером аудиторії, умовами спілкування. Розрізняють кілька типів цілей, що визначають вплив на аудиторію: пробудження інтересу до нових знань та до пошукової діяльності, до творчої активності, до розвитку потреби в самоосвіті; передавання повідомлень, що мають практичну цінність; формування певної системи оцінних суджень або зміна оцінок, зроблених раніше [4, с. 104—114].
Йдучи в аудиторію, лектору треба визначитись у мотивах та цілях, які привели слухачів на лекцію, і відповідно до цього вибудовувати свій виступ і свою поведінку з ними.
Неабияке значення для лектора має зворотний зв'язок зі слухачами, отримання інформації про те, наскільки лекція була цікавою і зрозумілою, наскільки вони задовольнили свої інтереси. Для цього досвідчений лектор використовує систему запитань-відповідей, які активізують пізнавальну діяльність аудиторії і дадуть лектору необхідну інформацію про результативність свого виступу.
Окрім того, лектор повинен завжди пам'ятати, що його ви ступ в аудиторії буде успішним, якщо, готуючись до лекції, вії буде спиратися на етичні вимоги та психологічні механізми.
6. Презентація як форма виступу в аудиторії
У наш час, коли постійно зростає кількість пропозицій про нові проекти, види продукції, послуги та ін., важливим стає те, як представити інформацію про них. І для того, щоб нові ідеї дійшли до свого адресата, треба це робити в заманливій, цікавій і переконливій формі. Такою формою може стати презентація. Змістом презентації може бути інформація про нову видану книгу, новий товар, створену фірму.
Презентація проводиться з метою надання інформації для певної групи людей. І в цьому вона схожа на лекцію. Але це не лекція, бо люди на презентацію приходять не за власним бажанням, щоб пізнати щось нове, і рідко виявляють активність. Як правило, на презентацію людей спеціально запрошують, причому у запрошених бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж у організаторів передати її.
На відміну від лектора, ведучий презентації має більшу свободу, бо не так залежить від наукового викладу проблеми.
Але водночас від результатів презентації може залежати його професійне майбутнє. Ведучий презентації звертається до людей, які мають більш високий статус, ніж у нього, і він має заслужити їхню довіру і повагу. Якщо лектор сам, в основному, окреслює час, який йому потрібен для викладу теми, то ведучий презентації, звичайно, запитує у запрошених, скільки часу вони йому можуть виділити для виступу. Лектор може, зацікавивши аудиторію, відіслати її до літератури для самостійного вивчення проблеми, а ведучий презентації повинен викласти людям, які зібралися, проблему в повному вигляді і в найдохідливішій і найпереконливішій формі. Лектор може бути кращим чи гіршим, але тема його виступу викликає зацікавленість у людей, бо вони зібралися його послухати, і тому звертатимуться до неї в майбутньому. Якщо ж презентація буде невдалою, то присутні на ній навряд чи захочуть витрачати в подальшому свій час і свою увагу на цю проблему.
Як і лекція, презентація для того щоб бути успішною, потребує значної підготовчої роботи. Необхідно визначити її цілі, персональний склад запрошених. На презентації обов’язково мають бути: керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу, спеціаліст з предмета презентації, спеціаліст із запрошеної аудиторії. Виступати повинен той, у кого це краще вийде. Звичайно, треба продумати, в якому приміщенні провести цю зустріч, які допоміжні матеріали, у тому числі й сувеніри, треба мати, як розподілити час, щоб не обтяжувати запрошених і підтримувати їхню увагу.
Організовуючи презентацію, важливо пам'ятати: чим більшою буде кількість запрошених, тим менше вони реагуватимуть на предмет презентації і тим більше на особу, яка вестиме зустріч. Чим більша аудиторія, тим складніше дібрати докази, зрозумілі для всіх. Маленькими вважаються аудиторії, в яких присутні до 50 осіб, великими — ті, в яких зібралося понад 200 осіб. Чим менше людей, тим менш офіційною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них.
Є особливості й у підготовці виступу або виступів на презентації. Спеціалісти в цій галузі пропонують таку структуру виступу [2]:
— спочатку сказати декілька приємних фраз, щоб привернути до себе увагу присутніх, встановити психологічний контакт із ними;
— розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації;
— використавши запитання, з'ясувати, наскільки аудиторія знайома з предметом презентації;
— зазначити, чому саме цих людей запрошено;
— накреслити хід проведення презентації і чітко визначити час, необхідний для цього;
— викласти в дохідливій формі проблему, розбивши її на декілька етапів;
— за допомогою запитань з'ясувати, як аудиторія зрозуміла сказане;
— використати аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми);
— сформулювати пропозиції до присутніх;
— показати, що саме кожен із присутніх може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею;
— роздати запрошеним підготовлені матеріали (буклети, проспекти, схеми тощо) та маленькі сувеніри;
— з'ясувати, чи мають присутні якісь запитання і дати відповідь на них;
— висловити присутнім подяку за те, що вони надали можливість представити їм нову ідею, а також сподівання на подальше спілкування і взаємодію.
Отже, організаторам презентації треба докласти максимум зусиль, щоб зацікавити присутніх, якомога тісніше об'єднати їх і обов'язково встановити з аудиторією діалог. Тоді можна розраховувати на позитивне ставлення присутніх до предмета презентації, а відповідно — на подальше спілкування.
Висновки
Спілкування в аудиторії — це взаємодія, в якій беруть активну участь рівноправні партнери — промовець та люди, котрі його слухають.
Промовець є основним джерелом впливу на аудиторію. Ефективність спілкування значною мірою залежить від моральних і соціально-психологічних та інтелектуальних характеристик оратора.
Орієнтованість, мотивація та цілеспрямованість — необхідні умови ефективного спілкування промовця зі слухачами.
Ораторське мистецтво промовця — це насамперед мистецтво переконання, впливу на людей.
Позитивний результат матиме тільки така суперечка в аудиторії, яка ведеться на високому моральному рівні, коли обидві сторони дотримуються одних і тих же моральних цінностей та етичних норм.
Успішним буде виступ лектора в аудиторії тільки тоді, якщо він, готуючись до лекції, спиратиметься на етичні вимоги та психологічні механізми.
План
— пізнавальні (коли слухачі хочуть задовольнити свою потребу пізнати щось важливе, значуще для себе). Потреба в зустрічі з лектором виникає особливо тоді, коли питання, що цікавить людину, є не досить зрозумілим для неї;
— соціальні (наприклад, зустрічі, на яких висуваються кандидати в народні депутати);
— особистісні (усі так роблять, бо промовця всі добре знають, — це улюблений актор, письменник або громадський діяч який чимось викликав у певний момент особливий інтерес),
Третьою умовою ефективного спілкування в аудиторії цілеспрямованість виступу. Конкретна мета зумовлена те мою лекції, характером аудиторії, умовами спілкування. Розрізняють кілька типів цілей, що визначають вплив на аудиторію: пробудження інтересу до нових знань та до пошукової діяльності, до творчої активності, до розвитку потреби в самоосвіті; передавання повідомлень, що мають практичну цінність; формування певної системи оцінних суджень або зміна оцінок, зроблених раніше [4, с. 104—114].
Йдучи в аудиторію, лектору треба визначитись у мотивах та цілях, які привели слухачів на лекцію, і відповідно до цього вибудовувати свій виступ і свою поведінку з ними.
Неабияке значення для лектора має зворотний зв'язок зі слухачами, отримання інформації про те, наскільки лекція була цікавою і зрозумілою, наскільки вони задовольнили свої інтереси. Для цього досвідчений лектор використовує систему запитань-відповідей, які активізують пізнавальну діяльність аудиторії і дадуть лектору необхідну інформацію про результативність свого виступу.
Окрім того, лектор повинен завжди пам'ятати, що його ви ступ в аудиторії буде успішним, якщо, готуючись до лекції, вії буде спиратися на етичні вимоги та психологічні механізми.
6. Презентація як форма виступу в аудиторії
У наш час, коли постійно зростає кількість пропозицій про нові проекти, види продукції, послуги та ін., важливим стає те, як представити інформацію про них. І для того, щоб нові ідеї дійшли до свого адресата, треба це робити в заманливій, цікавій і переконливій формі. Такою формою може стати презентація. Змістом презентації може бути інформація про нову видану книгу, новий товар, створену фірму.
Презентація проводиться з метою надання інформації для певної групи людей. І в цьому вона схожа на лекцію. Але це не лекція, бо люди на презентацію приходять не за власним бажанням, щоб пізнати щось нове, і рідко виявляють активність. Як правило, на презентацію людей спеціально запрошують, причому у запрошених бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж у організаторів передати її.
На відміну від лектора, ведучий презентації має більшу свободу, бо не так залежить від наукового викладу проблеми.
Але водночас від результатів презентації може залежати його професійне майбутнє. Ведучий презентації звертається до людей, які мають більш високий статус, ніж у нього, і він має заслужити їхню довіру і повагу. Якщо лектор сам, в основному, окреслює час, який йому потрібен для викладу теми, то ведучий презентації, звичайно, запитує у запрошених, скільки часу вони йому можуть виділити для виступу. Лектор може, зацікавивши аудиторію, відіслати її до літератури для самостійного вивчення проблеми, а ведучий презентації повинен викласти людям, які зібралися, проблему в повному вигляді і в найдохідливішій і найпереконливішій формі. Лектор може бути кращим чи гіршим, але тема його виступу викликає зацікавленість у людей, бо вони зібралися його послухати, і тому звертатимуться до неї в майбутньому. Якщо ж презентація буде невдалою, то присутні на ній навряд чи захочуть витрачати в подальшому свій час і свою увагу на цю проблему.
Як і лекція, презентація для того щоб бути успішною, потребує значної підготовчої роботи. Необхідно визначити її цілі, персональний склад запрошених. На презентації обов’язково мають бути: керівник організації, особа, відповідальна за підготовчу роботу, спеціаліст з предмета презентації, спеціаліст із запрошеної аудиторії. Виступати повинен той, у кого це краще вийде. Звичайно, треба продумати, в якому приміщенні провести цю зустріч, які допоміжні матеріали, у тому числі й сувеніри, треба мати, як розподілити час, щоб не обтяжувати запрошених і підтримувати їхню увагу.
Організовуючи презентацію, важливо пам'ятати: чим більшою буде кількість запрошених, тим менше вони реагуватимуть на предмет презентації і тим більше на особу, яка вестиме зустріч. Чим більша аудиторія, тим складніше дібрати докази, зрозумілі для всіх. Маленькими вважаються аудиторії, в яких присутні до 50 осіб, великими — ті, в яких зібралося понад 200 осіб. Чим менше людей, тим менш офіційною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них.
Є особливості й у підготовці виступу або виступів на презентації. Спеціалісти в цій галузі пропонують таку структуру виступу [2]:
— спочатку сказати декілька приємних фраз, щоб привернути до себе увагу присутніх, встановити психологічний контакт із ними;
— розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації;
— використавши запитання, з'ясувати, наскільки аудиторія знайома з предметом презентації;
— зазначити, чому саме цих людей запрошено;
— накреслити хід проведення презентації і чітко визначити час, необхідний для цього;
— викласти в дохідливій формі проблему, розбивши її на декілька етапів;
— за допомогою запитань з'ясувати, як аудиторія зрозуміла сказане;
— використати аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми);
— сформулювати пропозиції до присутніх;
— показати, що саме кожен із присутніх може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею;
— роздати запрошеним підготовлені матеріали (буклети, проспекти, схеми тощо) та маленькі сувеніри;
— з'ясувати, чи мають присутні якісь запитання і дати відповідь на них;
— висловити присутнім подяку за те, що вони надали можливість представити їм нову ідею, а також сподівання на подальше спілкування і взаємодію.
Отже, організаторам презентації треба докласти максимум зусиль, щоб зацікавити присутніх, якомога тісніше об'єднати їх і обов'язково встановити з аудиторією діалог. Тоді можна розраховувати на позитивне ставлення присутніх до предмета презентації, а відповідно — на подальше спілкування.
Висновки
Спілкування в аудиторії — це взаємодія, в якій беруть активну участь рівноправні партнери — промовець та люди, котрі його слухають.
Промовець є основним джерелом впливу на аудиторію. Ефективність спілкування значною мірою залежить від моральних і соціально-психологічних та інтелектуальних характеристик оратора.
Орієнтованість, мотивація та цілеспрямованість — необхідні умови ефективного спілкування промовця зі слухачами.
Ораторське мистецтво промовця — це насамперед мистецтво переконання, впливу на людей.
Позитивний результат матиме тільки така суперечка в аудиторії, яка ведеться на високому моральному рівні, коли обидві сторони дотримуються одних і тих же моральних цінностей та етичних норм.
Успішним буде виступ лектора в аудиторії тільки тоді, якщо він, готуючись до лекції, спиратиметься на етичні вимоги та психологічні механізми.
План
- Особливості публічного виступу
- Особистістю вплив промовця на характер спілкування
- Ораторське мистецтво промовця як умова переконання
- Підготовка до публічного виступу
- 5. Особливості спілкування лектора з аудиторією
- Презентація як форма виступу в аудиторії
