Зміст
Вступ
1. Виникнення протестантизму
1.1 Розповсюдження протестантизму
2. Релігійний зміст
3. Напрями сучасного протестантизму
3.1 Лютеранство
3.2 Кальвінізм
3.3 Англіканство
4. Тенденції в сучасному протестантизмі
Висновок

Вступ
На початку ХVI в. в країнах Центральної і Північної Європи спалахує буржуазне по суті рух, направлений проти феодалізму і його церковного виразу – католицизму, проти самовладдя і безсоромного здирства папської курії.
Найяскравішими вождями сталі Мартін Лютер (в Німеччині), Жан Кальвін і Ульріх Цвінглі (в Швейцарії). Одним з перших кроків руху реформації в Німеччині був виступ Мартіна Лютера проти індульгенцій. Лютер виступив проти претензій католицького духівництва контролювати віру і совість на правах посередника між людьми і Богом. Проголошувався принцип індивідуалізму в справах віри. Людина може врятувати душу тільки за допомогою віри, яка безпосередньо дарується Богом, без допомоги церкви. Це вчення Лютера про порятунок або виправдання вірою в спокутну жертву Хріста, стало одним з центральних догматів протестантизму. Реформатори відкрито звинувачували католицьку церкву в спотворенні справжнього християнства і закликали повернутися до істинної віри християн, до загального священного.

1. Виникнення протестантизму
Протестантизм виник в ХIV в. в епоху Реформації. Реформація (лат. reformatio – перетворення, виправлення) – рух у ряді європейських країн, направлене на перетворення церкви у дусі євангельських ідеалів і на усунення всього того, що в середньовічному католицизмі реформаторам представлялося відходом від цих ідеалів.
В Німеччині Реформація проходила під буттям на чолі німецького богослова Мартіна Лютера (1483–1546), професори Віттенбергського університету. Приводом для його виступу послужила торгівля індульгенціями. 31 жовтня 1517 р. він прибив на дверях церкви у Віттенберге 95 тез про відпущення гріхів. В них Лютер висунув принцип внутрішнього розкаяння, яким повинне стати все життя християнина, і критикував вчення про індульгенції, про чистилище, про молитву за померлих і порятунку заслугами святих. В подальшому Лютер відкинув папську владу, особливу благодать священного і його посередництво в порятунку, висунув вимогу спростити обрядовість, підпорядкувати церкву государям. Все це відповідало інтересам бюргерства і частини дворянства, що склала під буттям Лютера на чолі і його сподвижника Пилипа Меланхтона (1490–1560) помірний напрям німецької Реформації. В реформаторський рух в Німеччині включилися і селянсько-плебейські шари, очолені Томасом Мюнцером (1490–1525).
Центрами Реформації в Швейцарії стали міста Цюріх і Женева, де Ульріхом Цвінглі (1484–1531) і Жаном Кальвіном (1509–1564) було здійснене радикальне перетворення церковного пристрою. Тут Реформація набагато більш послідовно, ніж лютеранин, виразила буржуазне єство руху реформації. Цвінгліанство більш рішуче порвало з обрядовою стороною католицизму, відмовившись від визнання особливої магічної сили (благодать) за останніми двома збереженими лютеранином таїнствами – хрещенням і причащанням; причащання розглядалося як простий обряд, скований на згадку про смерть Ісуса Христа, в якому хліб і вино є лише символами його тіла і крові. Набагато більше розповсюдження отримав кальвінізм. Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне визначення»: ще до «створення миру» Бог нібито зумовив долі людей: одним уготований рай, іншим – пекло, і ніякі зусилля людей не можуть змінити те, що визначено Всевишньому. З самого початку кальвінізму була властива нетерпимість до всякого прояву інакомислення. Кальвінізм радикально реформував християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу (ікони, одягаються, свічки і т. д.) були відкинуті. Основне місце в богослужінні зайняли читання і коментування Біблії, спів псалмів. Керівну роль в кальвіністських общинах сталі грати старшини (пресвітери) і проповідники.
Реформація в Англії мала дещо інший характер в порівнянні з Німеччиною або Швейцарією. В XIV–XV вв. «лолларди» – «бідні священики» – проповідували навчання професора Оксфордського університету Джона Вікліфа (1320–1384), який вимагав підкорення англійської церкви в цивільних справах королю. Вікліф виступав проти поборів римських тат з Англії, засумнівався в праві ієрархії відпускати гріхи і видавати індульгенції, наполягав на пріоритеті Священного Писання над церковним переказом. В 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від тата і оголосив її главою короля Генріха VIII. З часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився і поглибився її розмежування з католицизмом. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою і про «священне писання» як єдиному джерелі віри; відкинула вчення католицизму про індульгенції, про шанування ікон і потужностей. Була збережена літургія і ряд інших характерних для католицизму обрядів, залишився недоторканним епископат. У зв'язку із загостренням соціальних суперечностей в Англії кінця XVI – почала XVII в. складається буржуазна опозиція абсолютистському режиму, яку не задовольняє королівська реформація. Серед англійської буржуазії набуває поширення кальвінізм, прихильників якого називали пуританами. Помірні пуритани обмежувалися вимогою встановлення пресвітеріанської церкви, тоді як радикальне крило, індепенденти (незалежні) повністю відкинули принцип державної церкви; кожна релігійна община повинна бути абсолютно вільною у виборі віросповідання.
Таким чином, в період Реформації в Німеччині і Швейцарії, а потім за часів буржуазних революцій, перш за все в Англії, сформувалися основні течії, які представляють протестантизм в даний час. Головними різновидами реформованого в буржуазному дусі християнства були і залишаються виниклі безпосередньо в період Реформації лютеранин і кальвінізм. Всі інші протестантські утворення лише варіюють основні принципи цих течій.
На початку XIX в. протестантське відгалуження християнства є строкатою і багатоманітною картиною. Надалі ця строкатість зросла у великій мірі як в результаті дроблення основних підрозділів даного віросповідання (лютеранин, кальвінізм і англіканство), так і в ході появи нових деномінацій (адвентисти, Армія порятунку, «Християнська наука», Свідки Ієгови і т. д.), отримали подальший розвиток наступні протестантські секти: баптизм, меннонитство, методизм, квакерство і ін.
1.1 Розповсюдження протестантизму
В першій половині ХVI в. течія реформації стала швидко розповсюджуватися за межами Німеччини. Лютеранин затвердився в Австрії, Скандинавських країнах, Прибалтиці. Окремі лютеранські общини з'явилися в Польщі, Угорщині, Франції. Відображаючи спосіб життя людей, релігія як масова ідеологія багато в чому зумовлює їх повсякденну діяльність. Протестантизм в цьому відношенні вельми повчальний. Він висунув нові уявлення про особу і моральність, про місце релігії в суспільстві. Протестантизм не залишився за горизонтом минулих століть, він і сьогодні – впливова духовно-інтелектуальна сила Заходу. Його поява стала переломним моментом у всій європейській культурі. Підвищений інтерес протестантизму до внутрішнього, особового світу людини, врешті-решт, пояснює його величезний вплив на європейську історико-культурну традицію.
Протестантизм – це третя, після православ'я і католицизму, найбільший різновид християнства, що охоплює безліч самостійних сповідань і церков. Протестантизм – це порівняно молодий різновид християнства. Особливості ідеології і організації сучасного протестантизму багато в чому обумовлені історією його виникнення і подальшого розвитку.

2. Релігійний зміст протестантизму
Розділяючи основні особливості розвинутої релігії, тобто віруючи в буття Бога, безсмертя душі, надприродний і замогильний мир і т.п., протестанти так само, як і католики і православні, уявляють собі Бога як триєдиного Бога – батька, Бога – сина і Бога – святого духу. Ісуса Христа вони ототожнювали з другим лицем цієї Трійці. Разом з тим протестантизм має свої особливості, що відрізняють його від православ'я і католицизму. Протестантизм очистив небо від цілого пантеону богів, які перетворили католицизм і православ'я фактично в многобожжя. Протестанти поклоняються тільки триєдиному богу (у них немає культу святих і богоматері), а особливо Христу, вважаючи його істинним розділом своїх церков в цілому і общин зокрема. Найважливішим догматом більшості конфесій протестантизму є вчення про виправдання однією вірою в спокутну жертву Христа. Інші способи добитися порятунку (обряди, аскези, богоугодні справи і т. п.) вважаються неістотними. Що стосується добрих справ, то вони є плодом любові до Бога, виникаючої з віри в Євангеліє Христа. Разом з тим з католицизмом протестантизм ріднить багато що: і филіокве (вчення про те, що «святий дух» виходить не тільки від Бога – батька, як вважають православні, але і від сина), і органи, і хрещення через обливання, і звичай сидіти під час богослужіння і багато що інше.
Відповідно до загального навчання християнства протестантизм всіх різновидів стоїть на позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним одкровенням. Реформатори наполягали на особистому відношенні людину і Бога. В християнстві не викликає сумнівів положення про те, що основним джерелом одкровення є Біблія. Але в Біблії є багато суперечливого. Все це підлягає тлумаченню і роз'ясненню. Для католицизму право такого тлумачення належить тільки церкві, причому мирянам навіть забороняється без керівництва з боку духівництва читати Біблію. В порядку тлумачення останній написали величезну кількість творів «батьки церкви» і богослови, винесли безліч визначень і рішень церковні собори, а римські тата обнародували цілу бібліотеку булл, всяких непогрішимо істинних послань. Вся ця література разом з тим, чому учать в проповідях і усних повчаннях служителі церкви, іменується Священним переказом. Таким чином, Священне писання в католицизмі можна правильно розуміти тільки в світлі Священного додання. Цілком зрозуміло, яку силу давало папству таке рішення питання. Щоб збити папство з цієї позиції, протестантизму було необхідне позбавити його монопольного права тлумачення Біблії за допомогою Священного додання і власного свавілля. Для цього він проголосив право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але і тлумачити Біблію. Що ж до Священного переказу, то протестантизм повністю відмовив йому в значенні джерела одкровення. «Тільки Біблія» – стало його основним девізом. Протестантизм виступає проти ідеї, що при тлумаченні Біблії слід керуватися розумом. Допускаючи філософське мислення як свого роду приправ до віри, протестантизм вважав все ж таки лише останню єдиним критерієм істинності сприйняття біблійного одкровення. Згідно основоположникам протестантизму, людина в гріхопадінні втратила здатність скоювати добро. Через це він не може врятуватися своїми заслугами. Порятунок може прийти тільки як результат божественного втручання, «дарма благодать».
Протестантське навчання завдало удару католицькому духівництву і в тій області, яка торкалася впливу його молитов на земні долі людей. Віруючий католик вважав достатнім помолитися за допомогою священика Богородиці, або якому – або святому, щоб позбулася та або інша неприємність або, навпаки добитися життєвого успіху. Протестантизм же затверджує, що людська доля не залежить ні від молитов, ні від діяльності людини, так що вся махина важкоатлета католицького культу не має по суті ніякого життєвого значення. Велике значення придбаває спів релігійних гімнів. Таким чином, культові нововведення протестантизму йшли в основному по лінії «здешевлення» церкви і церковного ритуалу. Шанування біблійних праведників залишалося непорушним, але було позбавлене тих фетишистських по суті політичних форм, які прийняв взагалі культ святих в католицизмі. Протестантизм відмовився і від ряду інших елементів культу – поклоніння потужностям, реліквіям, хресту, статуям і іконам. Відмова від поклоніння видимим зображенням базувалася в догматичному відношенні на старозавітному пятікніжії, що розглядає таке шанування як ідолопоклонниця. Всі ці принципи були направлені проти могутнього апарату католицької церкви. Протестантизм переносить центр тяжкості релігійного життя з церкви на окрему особу.
Через розбіжності з деяких питань Протестантизм із самого початку розбився на цілий ряд течій, церков, тямущий і дотепер на його ґрунті продовжується відділення сект. Серед різних відгалужень протестантизму не було єдності в деяких питаннях, пов'язаних з культом, зовнішньою обстановкою церков і т. д. Лютерани, наприклад, зберегли в своїх церквах розп'яття, вівтар, свічки, органну музику; кальвіністи ж від всього цього відмовилися. Меса була знехтувана протестантами майже всіх напрямів. Богослужіння стало вестися ними на національних мовах; воно складалося з проповіді, співу молитовних гімнів і читання тих або інших глав Біблії, переважно Нового заповіту. Багато протестантів дотримують найважливіші свята, успадковуванні від католицького церковного року, головним чином пов'язані з життям Ісуса Христа. Деякі протестантські об'єднання включають в свій календар цивільні свята, наприклад День дяки в США.

3. Напрями сучасного протестантизму
Організаційна і доктринальна картина протестантського табору християнства залишилася в ХХ в. приблизно такий же, який вона була і в попередньому сторіччі: йшли ті ж нескінченні процеси дроблення і злиття, розділення і з'єднання, робилися спроби прийти до єдино істинного віровчення.
Організаційні форми сучасного протестантизму дуже різноманітні – від церкви як державної установи (в Швеції, наприклад) і до майже повної відсутності якої б то ні було об'єднуючій організації (наприклад, у квакерів); від великих конфесійних (наприклад, Всесвітній союз баптистів) і навіть міжконфесійних об'єднань (екуменічний рух) до дрібних ізольованих сект.
3.1 Лютеранин
Найпоширенішим відгалуженням протестантизму є лютеранин. Церкви, названі згодом лютеранськими, або євангельськими, оформилися в північних німецьких князівствах. Зараз такі церкви існують в багатьох країнах – Ісландії, Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії і Німеччини. Багато лютеранських церков в Північній Америці. Найбільшою є лютеранська церква Бразилії. В країнах Азії лютеран мало, сильніше відчувається їх вплив в таких країнах, як Ефіопія, Судан, Камерун і інші.
Мартін Лютер (1483–1546 рр.) – видний діяч Реформації, засновник протестантизму. Він зробив великий вплив на всі сфери духовного життя Німеччини ХVI – XVII вв. Лютеранський переклад Біблії зіграв важливу роль у формуванні загальнонаціональної німецької мови. Лютер був прихильником помірної бюргерської реформації. Він заперечував роль церкви і духівництва як посередників між людиною і богом. «Порятунок» людини, затверджував він, залежить не від виконання «добрих справ», таїнств, обрядів, а від щирості його віри. Джерелом релігійної істини є не «священний переказ» (рішення церковних соборів, думки тат і т. п.), а саме Євангеліє. В цих вимогах виразився конфлікт ранньобуржуазного світогляду з феодальною ідеологією і церквою. Разом з тим Лютер виступав проти доктрин, що виражали матеріальні інтереси німецького бюргерства, критикував теорію природного права, ідеї ранньобуржуазного гуманізму, принципи вільної торгівлі. У Великій селянській війні (1525 р.) Мартін Лютер став на сторону пануючого класу. «…Лютер, – писав К. Маркс, – переміг рабство по набожності тільки тим, що поставив на його місце рабство на переконання».
Лютеранин визнає авторитет Апостольського і Никео-Константінопольського символу віри, має свої віроучительні книги – «Аугсбургськоє віросповідання» (1530), катехізиси М. Лютера, «Книгу згоди» (1580). Центральний момент лютеранського віровчення складає вчення про виправдання вірою. Лютер чітко розмежовував дві сфери: релігійне і суспільне життя. Зміст першої складають віра, християнська проповідь, діяльність церкви; другий – мирська діяльність, цивільна мораль, держава і розум. Лютеранин скасовує чернецтво, поклоніння святим і їх потужностям. Культ в лютеранській церкві відповідає буржуазній вимозі «дешевої церкви». В лютеранинові зберігається епископат, особливе присвячення в духовний сан (ординація), літургія, два таїнства: хрещення (немовлят) і дієприкметник. Ще в 1526 р. створена «Німецька меса і послідувало богослужіння», перекладений на німецьку мову молитвеник з ритуалом хрещення. В лютеранських кирхах немає ікон, але збережені розп'яття, одягається духівництва і вівтар.

Зараз в світі близько 75 млн. лютеран, 192 млн. лютеранських церкві. Близько 50 млн. віруючих з'єднано у Всесвітній лютеранський союз, створений в 1497 р. Головний упор в проповідничеськой діяльності зараз робиться на тлумачення питань суспільного життя і, особливо, на морально – етичні проблеми. Лютеранські церкви беруть участь в екуменічному русі. Лютеранин поширений в Естонії, Латвії, Казахстані, Киргизія і ін.

3.2 Кальвинизм
На другому місці за чисельністю прихильників після лютеранина залишається, як це було і раніше, кальвінізм. Саме послідовне втілення демократичні вимоги знайшли в цвингліанстві і кальвінізмі, які в XVI в. злилися в швейцарській реформатськой церкві.
Жан Кальвін (1509–1564 рр.) – один з діячів Реформації в Швейцарії. В 1536 р. він був вимушений бігти з рідної Франції до Швейцарії (у Франції в цей час почали переслідувати реформаторів), де і влаштувався в одному з самих волелюбних міст – Женеві. Саме Женеві і судилося стати місцем проведення сміливих і суворих дослідів Кальвіна, що розповсюдилися пізніше по всій Європі. В 1541 р. він став фактичним диктатором міста, добився підкорення світської влади церкви. Заснована Кальвіном система протестантизму – кальвінізм – виражала вимоги «найсміливішої частини тодішньої буржуазії» (Ф. Энгельс). Основи кальвінізму – вчення про божественне визначення одних людей до «порятунку» і інших до «засудження». Але це визначення не виключало активної діяльності, оскільки, згідно ж. Кальвіну, віруючий, хоча і не знає своєї долі, своїми успіхами в особистому житті може довести, що він «божий обранець». Кальвінізм виправдав буржуазне підприємництво епохи первинного накопичення. Це знайшло своє віддзеркалення в тому, що якнайкращими чеснотами оголошувалися помірність і ощадливість, проповідував режим мирського аскетизму. Подібне навчання пригнічувало і сковувало протест пригноблюваних, робило їх покірливими і покірними. Від кожної людини Кальвін вимагав життя, гідного раю. Таке життя визначалося заповітом: «молися і працюй!». Послідовники Кальвіна відмовляли собі у відпочинку і розвагах. Кальвіністів часто відрізняв поношений одяг і стоптане взуття. Незабаром вони отримали прізвисько «пуритан» (від лат. «purus» – чистий) – ревнителів чистого життя. Найстрогіша, доходить до скнарості ощадливість, дозволяла їм вигадувати кожний гріш, щоб, накопичуючи гроші, знову і знову пускати їх в оборот ради нового прибутку, що володів всіма помислами пуританина. Женева часів Кальвіна жила розміреним життям. З 9 годин вечора у всіх вікнах гаснуло світло, і пізніше за цю годину ніхто не сміливий з'являтися на спорожнілих вулицях. Якщо хтось осмілювався оспорювати навчання Ж. Кальвіна, його осягала кара і навіть смерть. Він також висував і політичні ідеї, кажучи, що государі поставлені богом над народами в покарання за людські гріхи, роз'яснюючи, що бог може напоумити народних представників обійтися без монарха, і, узявши владу в свої руки, вони вчинять бажане богу справу. Не дивно, що учасники ранніх буржуазних революцій в ХVI в. в Голландії, а в ХVII в. в Англії виступали під прапором кальвінізма, навчання, яке виправдало боротьбу молодої буржуазії проти феодального абсолютизму.
На відміну від лютеранина, в реформатстві немає загальнообов'язкового символу віри, єдиним джерелом віровчення вважається Біблія. Авторитетними для теологів і проповідників залишаються написані Кальвіном «Повчання в християнській вірі» (1536–1559), в яких систематизували ідеї Лютера і інших реформаторів, «Церковні встановлення» (1541), «Женевський катехізис» (1545), а також «Шотландське віросповідання» (1560), «Вестмінстерське сповідання віри» (1547) і ін.
Кальвінізм розпадається у свою чергу на три відгалуження: реформаторство, пресвітеріанство, конгрегационалізм. Разом узяті вони охоплюють близько 50 млн. людина. У Всесвітній пресвітеріанський союз входить 125 самостійних кальвіністських церков з різних країн. Конгрегационалізм (від лат. – «з'єднання») склався ще за часів руху реформації в Англії як течія, опозиційна англіканській церкві. Відмітну його особливість складає принцип незалежності общин віруючих від світських властей і повної їх самостійності, автономності кожної общини – конгрегації. Найбільший розвиток конгрегационалізм отримав в Північній Америці. Конгрегационалісти ведуть активну проповідническю і місіонерську діяльність, беруть участь в екуменічному русі з програмою, основним гаслом якої є відродження раннього християнства. Існує як всесвітній центр конгрегационалізма Інформаційний конгрегационалістичний собор.
3.3 Англіканство
Англіканська єпископальна церква є в даний час державною церквою Англії. Англіканські церкви існують також в США, в Індії і т. д., всього в 16 країнах. З 1867 р. англіканські церкви, зберігаючи свою самостійність, об'єднуються Англіканським союзом церков. Главою церкви є англійський король. Збережена ієрархія, що нагадує католицьку. Єпископів через прем'єр-міністра призначає король. На чолі духівництва двох графств – Кентерберійського і Йоркського – стоять архієпископи. Зовнішня обрядова сторона католицизму в англіканській церкві майже не була реформована. Головне місце в богослужінні збереглося за літургією, яка відрізняється складною обрядовістю, урочистістю.
В США англіканство представлено Протестантською єпископальною церквою США. Її очолює довічно обираний глава з числа єпископів, до керівного синодного органу входять представники кліра і прихожан. Єпископальна церква США веде велику місіонерську діяльність в країнах Азії, Африки, Латинської Америки.
Баптисти
Велике місце в системі протестантських церков займає баптизм. Баптистські общини виникли на початку XVII в., в них було введено хрещення дорослих зануренням. З цим пов'язана і назва конфесії (від греч. baptizo – занурювати у воду, хрестити). Першим англійським баптистом вважається Джон Сміт (1554–1612). Баптисти вимагали релігійної свободи, віротерпимості, відділення церкви від держави, надання права проповіді всім членам общини. У віровченні баптизму особливе значення надається особистій вірі і обігу. «Загальні баптисти» випробували вплив голландського реформатора XVI в. Якова Армінія, що визнавав участь волі людини в порятунку. Вони дотримуються доктрини про порятунок всіх повірили в Христа. «Приватні баптисти» строго слідують кальвинистському вченню про визначення. Ця течія в баптизмі стала переважаючою. По своєму віровченню баптизм багато в чому стуляється з іншими протестантськими організаціями. Розділяючи загально християнські догмати про Трійцю, божественне походження Христа і т. п., баптисти разом з тим заперечують роль церкви як посередниці між богом і людьми, проповідують принцип «виправдання вірою». Подібно кальвіністам, вони вірять у визначення, проте цей принцип не доведений ними до крайності. Значно спрощений у баптистів культ. Вони відмовилися від шанування ікон, хреста, віра в святих. Богослужіння замінені у них молитовними зборами; хрещення проводиться над дорослими людьми і вважається не таїнством, а обрядом, символізуючи присвячення людини в члени церкви. Джерелом віровчення баптисти рахують Біблію (перш за все Новий Заповіт). Баптисти не визнають святих, чернецтво, сосредотачивая увага на Ісусі Христе як єдиному посереднику між Богом і людьми, який своєю жертвою врятував грішників. Особливе значення баптисти додають проповіді своєї віри, яку вести зобов'язаний кожний (принцип загального священного), особливо серед дітей і молоді.
В даний час позиції баптизму особливо сильні в США. Окрім США баптизм представлений у Великобританії, Бразилії, Канаді, Мексиці, Бірмі, Індії, ЮАР і ін. В 1905 г. був створений Всесвітній баптистський союз. З баптизмом тісно зв'язані такі релігійні течії і організації, як «брати в Христе», «молоді християни» і ін. В світі налічується зараз понад 40 млн. прихильників цієї деномінації.
Квакери
В XVII в. в Англії виникло «Християнське суспільство друзів внутрішнього світла». Його засновник ремісник Джордж Фокс (1624–1691) проголосив, що істина віри виявляється в акті осяяння «внутрішнім світлом». До нього прилучилися багато баптистських груп. Унаслідок того, що вони підкреслювали необхідність перебувати в постійному «трепеті» перед Богом, послідовники цього руху отримали назву квакерів (від англ. quake – трястися).
Основу віровчення квакерів складає уявлення про те, що Бог укладений в серцях людей; істину слід шукати в «внутрішньому світлі», осяяння яким означає одночасно перемогу над гріхом, над силами мороку. Щоб знайти «внутрішнє світло» потрібно йти «правильним шляхом», потрібна, перш за все, молитва. Відповідно цьому квакери повністю відкидають зовнішню обрядовість і церковну ієрархію, у них немає строго регламентованого церемоніалу богослужіння, вони не визнають таїнств, не хрестяться і не причащаються. «Внутрішнє світло» адекватно втілено в Біблії, що розглядається квакерами як необхідне джерело релігійної істини. Браки між квакерами скоюються на основі обіцянки вірності, даної у присутності старійшин. Квакери розробили доктрину абсолютно безкомпромісного пацифізму, категорично відкидаючи насильство навіть як самозахисту. Тому квакери завжди відмовлялися брати в руки зброю. Вони виступають проти зовнішньої розкоші, чиношанування, не дають клятв, прагнуть максимальної простоти в мові, одязі, поведінці, вимагають безумовної правдивості і чесності у всьому, відмови від розваг. Вони широко практикують добродійність. Протягом століть квакери вели послідовну і енергійну боротьбу проти рабства, смертної страти, неписьменності, проституції. В даний час частина квакерських організацій бере активну участь в боротьбі проти расизму. Основні принципи і форми організації, що склалися в ХVII в., збереглися і до нашого часу майже незмінними.
Квакерів в світі налічується близько 200 тис. Їх общини існують в США, Англії, Канаді і деяких інших країнах. Ними створений «Всесвітній консультативний комітет друзів».
Менноніти
До числа що склалися ще за часів Реформації різновидів протестантизму належить секта меннонітів. Вона виникла в Північній Німеччині. Ця конфесія, історично близька анабаптистам, отримала в 1544 р. назву на ім'я голландського проповідника Менно Симонса (1492–1559), який відстоював принцип хрещення дорослих по вірі. Навчання меннонітів, висловлене в «Декларації головної статі нашої загальної християнської віри» (1632), проголошує рівність всіх членів общини, непротивлення злу насильством, аж до заборони служити із зброєю в руках, автономію общин. Догматизм і обрядовість меннонітів багато в чому запозичений у анабаптистів. Менноніти не вірять у визначення. Вони надають велике значення особистій вірі, яка, згідно їх навчанню, має пріоритет навіть перед «Священним писанням». До основоположних канонів навчання меннонітів відносяться принципи: покаяння в гріхах, хрещення по вірі, обмивання ніг, церковні відлучення, відмова від військової служби і ряд інших догматів, ставлячих меннонітів в ситуацію самоізоляції від суспільства, особливо від держави.
З Голландії і Німеччини менноніти розселилися по багатьох країнах, включаючи Росію. В даний час секта меннонітів представлена переважно в Північній Америці і Європі. В Росії менноніти розділилися на церковних і братських, що зближувалися з баптистами і що хрестяться за допомогою занурення. Зараз в світі налічується близько напівмільйона меннонітів. Менноніти в зарубіжних країнах мають свій в розпорядженні сіть шкіл і семінарій для підготовки кадрів пропагандистів і місіонерів. Місіонерською діяльністю секта займається давно і надає їй велике значення, меннонітські місії можна зустріти майже у всіх країнах світу. Міжнародним органом меннонітів є Всесвітня конференція.
Методизм
Одне з найбільших церковних утворень в рамках протестантизму – методизм – склався в першій половині ХVIII в. на грунті англіканства. Його засновниками були брати Уеслі – Джон (1703–1788) і Чарльз (1707–1788). Назву зводять до методичного дотримання християнських розпоряджень, яке вони проповідували в створеному ними в студентські роки в Оксфорді «Святому клубі», і до нових методів проповідничеськой діяльності. Джон Уеслі затверджував, що всі люди при народженні одержують дар благодаті, що дозволяє їм відповісти на заклик Божий і вступити на шлях порятунку. Методисти надавали особливу увагу місіонерської діяльності і її новим формам: проповіді просто неба, в робочих будинках, в'язницях і т. п. Відбрунькувавшись в 1795 р. від англіканської церкви, вони спростили віровчення, скоротивши 39 статі символу віри до 25. З обрядів зберігаються хрещення і причащання. Розглядаючи причащання як таїнство, методисти заперечують присутність тіла і крові Хріста в елементах дієприкметника. Повністю відкидається католицьке вчення про чистилище, заперечується необхідність сповіді. Принцип порятунку вірою з'єднується ними з вченням про добрих справи. Відмінною рисою методизму є строгий централізм.
В 1881 р. була створена Всесвітня методистська порада. Окрім традиційних центрів – Англії і США, методистські церкви існують зараз також в Австралії, Новій Зеландії, Південній Кореї, на Фіджі, в ЮАР, і низці інших країн. Найкрупнішою є методистська церква США, одна з найбільших релігійних організацій в країні.
Старокатоліки
До протестантів відносять і старокатоликів – прихильників що відкололися від римсько-католицької церкви напрямів. Старокатолічна церква склалася на основі опозиції рішенню Ватиканського собору, що проголосив в 1840 р. догмат про папську непогрішність. В даний час старокатолицизм представлений декількома самостійними церквами. Основні його центри – Німеччина, Австрія, Швейцарія, Нідерланди. Старокатолічеськіє церкви з'єднані в Міжнародний старокатоличний конгрес і входять у Всесвітню Раду церков. Віровчення старокатоликов займає проміжне положення між католицизмом і протестантизмом. З одного боку, старокатолики зберігають цілий ряд моментів з католицького культу, з іншою, не визнають верховенства римського тата, відкидають шанування ікон, церковних реліквій, обов'язковий целібат для духівництва і т. п. У всьому цьому старокатолики особливо близькі до англіканців, з якими вони підтримують постійні контакти.
Адвентисти
В 30‑х рр. XIX в. в США від баптизму відділився релігійний перебіг адвентистів (лат. adventus – пришестя). Засновником секти був проповідник Уїльям Міллер, що передбачив друге пришестя Хріста, який повинен буде встановити тисячолітнє царство і вчинити над грішниками останній суд. Віра в це є основою віровчення секти. Адвентисти заявляють, що заперечують безсмертя душі. Вони вважають, що після смерті душу людини як би занурюється в сон, щоб прокинутися в позиковий день і або знайти вічне блаженство, або бути остаточно знищеною. Вічне блаженство дарує адвентистам, які знайшли істинну віру. Адвентисти заперечують багато що з християнського культу. Вони зберігають обряди хрещення і причащання. Причому хрещення скоюється над дорослими. Обов'язкової для членів секти є сплата десятини, тобто десятої частини заробітку в касу общини. Характерні для цієї общини активна місіонерська діяльність, а також «санітарна реформа», що вимагає піклуватися про своє здоров'я, бо тіло за адвентистськими уявленнями – «судина божа». Біблія – єдине джерело віровчення для адвентистів – розглядається ними як «слово боже», написане по натхненню зверху.
З різних напрямів адвентизма найбільш поширені адвентисти сьомого дня (АСД). Общини АСД, що налічують в даний час близько 5 млн. людина, організовані в міжнародному масштабі. Вони очолюються Генеральною конференцією АСД. Провідним діячем цього руху став американський проповідник Хелен Уайт (1827–1915), що проголосив «одкровення» про сім дня тижня – суботі – як дні відпочинку, про падіння всіх церков, окрім адвентистської, про доручення адвентистам проповідувати заповіді бога і ін.
Адвентисти ведуть енергійну місіонерську діяльність. Разом з адвентистами сьомого дня існують і інші течії: адвентисти – реформісти, адвентисти – християни, суспільство другого пришестя і ін.
Свідки Ієгови
Ця секта виникла в другій половині ХIХ в. в США. Віровчення Ієговізму значно відрізняється від інших конфесій християнства. Вони заперечують Трійцю і учать про єдиного Бога – Ієгові, джерелі всього життя, творці. Для Свідків Ієгови характерний заперечення віри в замогильне життя, а Христа вони вважають вищою надприродною істотою, створеним Богом. Після свого втілення в людський образ і воскресіння Христос, об'єднуючи 144 тисячі вибраних – «свідків Ієгови», готує на землі війну з Сатаною. Єговісти передрікають близьку вирішальну битву Ієгови проти сил Сатани – «армагеддон», в результаті якої диявол і його прихильники загинуть, а єговісти житимуть в новому світі – єдиній теократичній державі на чолі з Христом. «Свідків Ієгови» налічується близько 3 млн. 600 тис. людина. Їх журнали «Сторожова башта», «Прокиньтеся!» і інші видаються багатьма мовами великими тиражами. Штаб-квартира цієї організації, що має відгалуження в багатьох країнах світу, знаходиться в Брукліні (передмістя Нью-Йорка, США). Групи «свідків Ієгови» є і в нашій країні.
П'ятидесятники
П'ятидесятничество – одне з найпізніших утворень протестантизму, виникле в США в кінці XIX в. і звідти що розповсюдилося в інші країни. Активна діяльність місіонерів сприяла широкому розповсюдженню цього релігійного напряму в країнах Західної Європи і Африки. В Основі цієї конфесії лежить розповідь про зішестя на апостолів Святого Духу на п'ятдесятий день після Паски. Послідовники цього руху затверджують, що кожний істинний християнин може отримати здібність до пророцтва, зцілення хворих, говору на інших мовах (глоссолалія) і т. п. В п'ятідесятнічестві особливе значення додається так званим біблійним «духовним дарам», які віруючий може отримати в результаті «хрещення Духом Святим». В п'ятідесятнічестві, як і в багатьох інших християнських течіях, дотримується строга структурно – організаційна і посадова ієрархія. Низькою структурою в п'ятідесятнічестві є община, в граве якої коштує рукопокладений в духовний сан вищими ієрархами пресвітер. Окрім пресвітера є і інші посадовці: диякони, проповідники, регенти, а також певна категорія служителів: «пророки», майстра «зцілень» і «чудодійної відмінності духів», які не обираються, а висуваються пресвітером таємно від рядових віруючих. Вони грають виключно велику роль в житті общини, навкруги них створюється ореол таємності, а в їх словах віруючі, особливо фанатично набудовані, убачають проречену божественну таємницю. П'ятидесятники розділені на декілька напрямів. Найкрупніші об'єднання – «Церква Бога», «Асамблеї Бога», «З'єднана п'ятідесятнічеська церква» – поширені в США і Латинській Америці. З 1947 р. існує Всесвітня п'ятідесятнічеська конференція. П'ятидесятники – одна з конфесій, що постійно ростуть, налічує понад 51 млн. членів різних церков і більше 11 млн. співчуваючих.
Крім розглянутих конфесій є і інший перебіг протестантизму, одні з яких існують декілька сторіч (вальденси, данкери, моравські брати, гернгутери, унитаріі), інші склалися в XIX–XX вв. (мормони, Новоапостольськая церква, Християнська наука). Деякі дослідники називають їх «маргінальним протестантизмом», оскільки вони вводять положення віровчення, невластиві більшості християнських конфесій.

4. Тенденції в сучасному протестантизмі
Всесвітня місіонерська конференція в Лондоні в 1910 р. поклала початок всесвітньому екуменічному руху, що переслідує мету подолати догматичні і канонічні відмінності в християнстві і пов'язати його з соціальними проблемами сучасності. Що відбулася в 1948 р. в Амстердамі Всесвітня асамблея церков утворила керівний орган екуменічного руху – Всесвітня рада церков (ВСЦ) з резиденцією в Женеві. В 1968 р. у ВСЦ входила 231 церква з 80 країн. Серед них – протестантські (євангельсько-лютеранські церкви, реформатські, менноніти, баптисти, квакери, методисти і ін.), а також старокатоличеська і деякі православні церкви. Хоча в руслі екуменічного руху була своя символічна книга – «Хрістологичеськоє сповідання», виділяюча загально християнські положення віровчення, асамблеї ВСЦ продемонстрували нездатність екуменістов розробити прийнятну для більшості соціальну і віросповідну програму. Відмінності в сучасному протестантизмі – це не стільки розбіжності у віровченні і пристрої між різними конфесіями, скільки відмінності між тенденціями усередині однієї і тієї ж конфесії. З середини XX в. крупні конфесії протестантизму: англіканство, лютеранин, реформатство, конгрегационалізм, методизм – випробовують сильну дію зовнішнього обмирщенной середовища. В них істотно скоротилося число людей, регулярно що беруть участь в богослужінні. Разом з тим з'являються кухлі інтенсивного вивчення Біблії і осмислення її стосовно нової епохи; віра стає не просто успадковуванню від минулого покоління, але самостійно вистражданої. Найбільш інтенсивно ці процеси йдуть в американському протестантизмі. В американських протестантських общинах сформувався склад релігійності, який багато дослідників і самих віруючих виділяють в особливий тип протестантизму – «євангельський». Віроучительні відмінності між ними відступають на задній план і майже стираються, головним же стає особистий обіг, власний релігійний досвід і прагнення звіряти своє життя з принципами Євангелія, вести активну місіонерську діяльність. Як особливий тип дослідниками виділяється і «тубільне християнство», створене місіонерською діяльністю протестантів і налічує до 1980 р. вже близько 82 млн. людина. До середини XX в. більш динамічним стає розвиток протестантизму в Африці, Південній Америці, Океанії, Азії. Характерним є зростання Африканських незалежних церков, яких до 1968 р. налічувалося майже 6 тис. з більш ніж 10 млн. послідовників. Деякі релігіоведи вважають навіть, що ці церкви є четвертим крупним напрямом християнства разом з католицизмом, православ'ям і протестантизмом. В 70–80‑е роки в Європі і США знизилося членство протестантських церков, що дотримуються ліберальної орієнтації (єпископальної, пресвітеріанської). В той же час фундаменталісти, євангельські деномінації і особливо общини, орієнтовані на особистий релігійний досвід відродження і дари Святого Духу (перш за все п'ятидесятники), значно збільшили свою чисельність і вплив. З кінця 60‑х років розвиваються, а в 70‑е роки консолідуються такі організації, як «Національна асоціація євангелістів».
В даний час екуменічний рух виступає за розрядку міжнародної напруженості, підтримує зусилля миролюбних держав в захист миру на землі. Багато протестантських об'єднань стурбовані наладкою екуменічних контактів і співпраці з нашою країною.
Таким чином, політична орієнтація протестантських церков вельми строката і суперечлива. Протестантські конфесії в різних країнах знаходять в сучасній міжнародно-політичній обстановці новий матеріал для своєї пропаганди.

Висновок
Протестантизм – один з трьох найбільших напрямів християнства разом з католицизмом і православ'ям. Це поняття об'єднує ряд самостійних церков і сект, декількох відмінних один від одного культом і організацією, але зв'язаних спільністю походження і догматизму. Поступово відбувалося перетворення старих протестантських церков в державні, рівноправні з церквами інших віросповідань. В них посилювалася тенденція до перетворення в звичайні церковні організації з властивими церкві формалізмом і чисто зовнішнім «благочестивістью».
Протестантизм виник в XVI в. як новий, специфічно «буржуазний різновид» християнства – в протилежність середньовічному, феодальному в своїй основі, католицизму. Основні догматичні положення нового напряму християнства були сформульовані найбільшими протестантськими теологами XVI в. – засновниками протестантизму – М. Лютером, Же. Кальвіном, У. Цвінглі. В період XVI–XVII вв. протестантизм, сприйнятий самими різними соціальними шарами, був в першу чергу ідейною зброєю буржуазії, що боролася з феодалізмом, прапором перших буржуазних революцій.
До основних форм протестантизму відносяться лютеранин, кальвинізм і англіканство. Протестантські церкви налічують на сьогоднішній день близько 235 млн. прихильників. Релігія поширена в США, скандинавських країнах, Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Великобританії і її колишніх домініонах (Австралія, Канада, Нова Зеландія) і в інших. В XX в. розвернувся екуменічний рух, ставлячи за мету об'єднання християнських церков – Всесвітня рада церков.