МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

          
    
МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ФІНАНСІВ


                                         Реферат

                                       з дисципліни „ Правознавство”

                      на тему „ Захист прав людини в міжнародному праві”

                                


                                                                                                     
                                                                                                                
                
              Виконала

                                                                                                                      ст.гр. ДПФ-61, Фінанси

                                                                                                                      Лазаускас О.І
                                          
           
         Київ МУФ 2009

                                                             Зміст
Вступ…………………………………………………………………………...…..3

1.Міжнародне співробітництво в сфері прав людини та міжнародний захист прав людини……………………………………………………………………….4

2. Загальна декларація прав людини 1948 року…………………………………5

3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року..5

4. Хартія прав людини…………………………………………………………….8

5.Співробітництво держав в рамках спеціалізованих установ ООН…………13

 Висновок…………………………………………………………………………18

Список використаної літератури………………………………………………..19

                                                        Вступ

   Держава в якості суб’єкта міжнародного права характеризується наявністю двох матеріальних складових, а саме, території та населення. Фізичні особи, які проживають на території держави і знаходяться під її юрисдикцією в сукупності складають населення даної держави. В склад населення не входять особи, які мають дипломатичний імунітет.

   В сучасному міжнародному праві, на відмінно від класичного міжнародного права, є ціла галузь, присвячена правам людини. Сучасне міжнародне право має загальновизнані, і відповідно, обов’язкові для всіх держав норми, які визначають основні права і свободи людини не залежно від громадянства, раси, статті. Крім цих загальновизнаних основних норм, існують також велика кількість загальних договорів з спеціальних питань прав людини, таких наприклад як Конвенція з політичних прав жінок, Конвенція з ліквідації всіх форм дискримінації по відношенню до жінок, Конвенція про статус біженців, численні конвенції Міжнародної організації праці, а також релігійні договори з прав людини.

1. Міжнародна співробітництво в сфері прав людини та міжнародний захист прав людини

   Одна з особливостей сучасного міжнародного права полягає в появі в ньому сукупності норм, які регулюють співробітництво держав в сфері прав людини. На міжнародному рівні розробляються стандарти прав і свобод людини, які держави зобов’язуються ввести в свої національні правові системи, а також встановлюється порядок контролю за дотриманням цих стандартів і розгляд суперечок, які виникають через недотримання державами взятих на себе зобов’язань  згідно міжнародним договорам.

   Правовою основою співробітництва в сфері прав людини є Статут ООН. В ньому закріплений принцип недискримінації за ознакою раси, мови, статті і релігії. А саме міжнародне співробітництво в сфері прав людини, згідно Статуту ООН, полягає «в заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основним свободам».

   Статут ООН містить лише одну конкретну норму про права людини - рівні права чоловіків і жінок приймати участь в головних і допоміжних органах ООН. Але все співробітництво держав в сфері прав людини повинно будуватися з урахуванням основних принципів сучасного міжнародного права, закріплених в Статуті ООН.

   Громадянські, політичні, економічні, соціальні права і права в сфері культури містяться в Загальній декларації прав людини, в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права і протоколах до нього. Ці акти іноді об’єднуються під спільною назвою «Хартія прав людини», хоча і не створюють єдиного документу. Акти мають різну юридичну силу, різний час ухвалення і  неоднакове просторове розповсюдження.


2. Загальна декларація прав людини 1948 року
   Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року «в якості задачі, до виконання якої повинні прагнути всі народи і всі держави », тож декларація містить рекомендовані норми. В декларацію внесений достатньо широкий спектр загальнодемократичних прав і свобод людини. Хоч сама по собі Декларація і не містить обов’язкових норм, але її роль значна. Перш за все, вона стала основою для розробки Пактів з прав людини, далі Конституцій деяких держав визнали положення Декларації обов’язковими для них, насамкінець великий моральний вплив Декларація мала на розвиток прав людини в світі. Саме в цьому плані необхідно розуміти прийняті Генеральною Асамблеєю ООН 4 грудня 1950 року резолюції, в яких вона призвала всі держави і зацікавленні організації день проголошення Декларації 10 грудня – святкувати щорічно як День прав людини.
3. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року
   В 1996 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Факультативний протокол до нього, які вступили в силу в 1976 році.

   Частина 1 обох Пактів, яка складалася з однієї статті, проголошує право всіх народів на самовизначення. Частина 2 містить загальні положення, наприклад: рівноправність чоловіків і жінок в користуванні проголошеними в Пактах правами, недискримінація за ознакою раси, кольором шкіри, статті, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, матеріального положення чи інших обставин.

   Обов’язки держав по кожному з двох Пактів в відношенні  до прав і свобод, які містяться в них, різні.

   Учасники Пакту про економічні, соціальні і культурні права зобов’язуються приймати міри для забезпечення поступового і повного виконання прав, які визнаються в Пакті.

   Учасники ж Пакту про громадянські і політичні права держави зобов’язуються поважати і надавати всім права, які визнаються в ньому.

   Держави-учасники Пакту про економічні, соціальні і культурні права можуть встановлювати обмеження в користуванні правами. Обмеження повинні бути передбаченні в законі даної держави, сумісні з природою таких прав і застосовуватися в цілях загального добробуту.

   Більш жорсткі вимоги містяться в Пакті про громадянські і політичні права: держави-учасники можуть відступати від свої зобов’язань лише в випадку надзвичайного положення, яке офіційно оголошено. Заходи, які застосовуються державою в таких ситуаціях, не повинні бути дискримінаційними по відношенню до певних груп індивідів, і вони не можуть торкатися спеціально оговорених в Пакті прав, наприклад: право на життя, заборона тортур, рабства і примусової праці, боргового рабства і інше. Держава-учасник інформує про прийняті обмеження через Генерального секретаря ООН і всіх інших учасників Пакту. Щодо деяких прав, перерахованих в Пакті, держава може встановлювати обмеження в застосуванні. Такі обмеження повинні бути передбачення законом, необхідні для охорони державної безпеки і громадського порядку, здоров’я чи моральності населення чи прав і свобод інших і бути сумісним з іншими правами, які визнаються в Пакті.

   Назва кожного Пакту розкриває коло прав і свобод, які містяться в ньому. В рамках кожного Пакту створений і діє міжнародний контрольний механізм.

  Що стосується Пакту про громадянські і політичні права, то  таким є Комітет з прав людини, який складається з 18 чоловік, обраних на 4-річний строк з правом переобрання державами-учасниками Пакту.

   Держави-учасники в визначеному порядку представляють Комітету доповді, в яких повідомляють про заходи, які прийнятті для втілення в життя положень Пакту, про досягнення в цій справі і про труднощі, з якими держави зіштовхнулися. Доповіді розглядаються Комітетом, який може робити зауваження загального порядку.

   Крім того, держави-учасники спеціальними заявами, які депонуються у Генерального секретаря ООН, можуть визнати компетенцію Комітету отримувати і розглядати повідомлення держав про невиконання обов’язків за Пактом іншою державою.  Цей механізм діє лише по відношенню до тих держав, які зробили заяву про його визнання. При розгляді таких повідомлень Комітет проводить закритті засідання.

   Процедура подачі і розгляду індивідуальних скарг про порушення прав, які визнаються в Пакті про громадянські і політичні права, міститься в Факультативному протоколі до цього Пакту. Такі повідомлення можливі лише по відношенню до тих держав, які спеціальними повідомленнями, депонованими у Генерального секретаря ООН визнали компетенцію Комітету приймати і розглядати скарги осіб, які знаходяться під їх юрисдикцією. СРСР ратифікував обоє Пакти в 1973 році, а 5 липня 1991 року зробив заяву про приєднання до Факультативного протоколу і про визнання компетенції Комітету в відповідності до ст..41 Пакту про громадянські і політичні права.

   20 листопада 1989 року Генеральна Асамблея ООН прийняла другий Факультативний протокол до Пакту про громадянські і політичні права, в якому передбачається відмова від смертної кари. Протокол вступив в дію в липні 1991 року.

   Система контролю за Пактом про економічні, соціальні і культурні права залучена до органів ООН. Держави-учасники Пакту в встановленому порядку представляють доповіді Генеральному секретарю ООН, який направляє їх Економічній і Соціальній Раді для розгляду. ЕКОСОС може передавати доповіді в Комісію про права людини для розгляду і надання загальних рекомендацій. В травні 1986 року ЕКОСОС створив Комітет з економічних, соціальних і культурних прав  в складі 18 членів, який в березні 1987 року почав роботу.
4. Хартія прав людини
   Загальний рівень співпраці держав в сфері прав людини доповнюється регіональним, що дає можливість враховувати політичні, історичні, культурні, економічні особливості регіону і відображати все це в ухвалених документах. До них, зокрема відносяться Європейська Конвенція з захисту прав людини і основних свобод 1950 року, Європейська соціальна хартія 1961 року, Американська конвенція з захисту прав людини 1969 року і Африканська хартія прав людини і народів 1981 року.

   Європейська конвенція з захисту прав людини і основних свобод 1950 року і 8 протоколів до неї, прийняті в різний час, визначають об’єм громадянських і політичних прав і основних свобод, який є мінімальним для правової демократичної держави. Учасниками Конвенції (і протоколів) можуть бути члени Ради Європи.

   Розроблений і діє доволі складний, але ефективний механізм контролю за дотриманням державами-учасниками положень Конвенції. З цією метою створено два органи, а саме Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини. Їх члени обираються відповідно Комітетом міністрів і Консультативною асамблеєю, виступають вони особисто і їх кількісний склад дорівнює кількості країн - членів Ради Європи.

   Комісія може приймати заяви держав про порушення Конвенції іншими державами, а також індивідуальні скарги, скарги неурядових організацій про порушення їх прав. Причому індивідуальні скарги приймаються лише по відношенню до тих держав, які спеціальними заявами визнали компетенцію Комісії отримувати і розглядати такі скарги. В випадку мирного вирішення суперечки Комісія складає склад, який направляється зацікавленим державам і Генеральному секретарю Ради Європи для опублікування.

   Якщо зусилля Комісії не призвели до вирішення суперечки, то теж складається доповідь, в якій викладаються факти і думки Комісії про наявність порушення прав, які визнаються Конвенцією. Доповідь направляється Комітету міністрів і зацікавленим державам. При цьому Комісія може робити Комітету такі пропозиції, які вважає підходящими. Якщо протягом трьох місяців з дня передачі Комітету доповіді суперечка не передається в Суд, то Комітет вирішує питання по суті. Спір на вирішення  Суду може передати Комісія чи зацікавлена держава.

   Європейська соціальна хартія прийнята Радою Європи в 1961 році, вступила в силу в 1965 році. Це – своєрідний документ, в якому об’єднанні декларації (ч. 1) і міжнародний договір (ч. II). В першій частині Хартії декларуються економічні і соціальні права, яких державі слід добиватися, а в другій частині ці ж права отримують обов’язковість за допомогою процедури, передбаченою в третій частині. Згідно останньої, держави з 19 статей другої частини вибирають для себе обов’язковими не менше 10 статей, про що повідомляють Генеральному секретарю Ради Європи.

   Міжнародний контроль здійснюється через систему звітів, висновок з яких дає Комітет експертів, члени якого обираються Комітетом міністрів з кандидатів, представленими державами – учасниками Хартії. Звіти держав і висновок Комітету експертів розглядає підкомітет урядового Соціального комітету Ради Європи. Він представляє Комітету міністрів звіт і пропонує висновок експертів. Комітет міністрів на основі цього доповідь і після консультацій с Консультативною асамблеєю може надати відповідній державі рекомендації.

   В 1990 році прийнятий Дев’ятий протокол, в якому право звернення в Суд наряду з державою і Комісією визнається також за індивідами, групами індивідів і неурядовими організаціями. В 1988 році був прийнятий Додатковий протокол, який містить чотири нові права в переліку прав, які містяться в Хартії.

   Американська конвенція з прав людини прийнята в 1969 році і вступила в силу в 1978 році. Вона передбачає широкий спектр громадянських і політичних прав і свобод. Економічні, соціальні і культурні права викладення в Додатковому протоколі до Конвенції, який був прийнятий в 1988 році. Міжнародний контроль за дотриманням зобов’язань держав з Конвенції здійснюють частково органи ОАД, а також Між американська комісія з прав людини і Міжамериканський Суд з прав людини. В діяльності останніх багато спільного з відповідними органами Європейської конвенції.

   Африканська хартія прав людини і народів прийнята в 1981 році і вступила в силу в 1986 році. Хартія містить громадянські, політичні, економічні і соціальні права. Особливістю Хартії в порівнянні з наведеними аналогічними документами є те, що в ній міститься і так звані колективні права (або права третього покоління) –це  право народів на їх рівність, на самовизначення, на вільне розпорядження своїми матеріальними і природними ресурсами, на економічний, соціальний і культурний розвиток, на мир і безпеку, на задовільне навколишнє середовище. Крім прав в Хартії міститься і обов’язки кожного перед родиною, суспільством, державою, міжнародним співтовариством.

   Хартія передбачає створення Африканської комісії з прав людини і народів з 11 членів, які виконують свої обов’язки в особистому складі. Крім розгляду суперечок між африканськими державами, які стосуються прав .людини і народів, Комісія проводить дослідження африканських проблем в галузі прав людини і народів, організовує семінари і конференції, розповсюджує інформацію відносно прав людини, формулює принципи і норми, на основі яких розвивається національне законодавство африканських держав, співпрацює з африканськими і міжнародними інститутами, які займаються правами людини, дають пояснення Хартії  на прохання держав-членів ОАЕ.

   В 1975 році в Хельсінкі був підписаний Підсумковий акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), який містить Декларацію принципів, якими держави-учасники будуть керуватися в взаємних стосунках. Серед цих принципів міститься принцип поваги прав людини і основних свобод. Включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. В відповідності з цим принципом держави-учасники заявляють, що вони будуть поважати права людини без розрізнення раси, статті, мови і релігії, а також будуть заохочувати виконання громадянських, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав. Джерело цих прав держави вбачають в достоїнстві, притаманному особистості.

   Підсумковий акт розглядає повагу прав і свобод людини як важливий фактор збереження світу і забезпечення міжнародної безпеки. Співробітництво в галузі прав людини включає і співробітництво в рамках ООН, а основою такої співпраці є Статут ООН, Загальна декларація прав людини і Пакти з прав людини.

   Що стосується конкретних прав і свобод, то держави будуть визнавати і поважати свободу особистості сповідати релігію чи віру, поважати права осіб, які належать до національних меншин, право на рівність перед законом, підтверджують права осіб знати свої права і обов’язки і чинити у відповідності до них.

   В Заключному акті містяться також положення, які стосуються співробітництва держав в розвитку контактів між людьми. Ціль, яку ставлять перед собою в цій справі, зводиться до того, щоб полегшити більш вільне пересування людей і контакти між ними, застосовуючи відповідні заходити всередині країни і підписувати при необхідності міжнародні угоди. Передбачено, що держави будуть прихильно розглядати всі прохання і спрощувати процедури в тому, що стосується сімейних контактів і зустрічей, возз’єднання сімей, шлюбів між громадянами різних держав, поїздок в особистих і професійних справах, а також будуть сприяти розвитку туризму, зустрічей молоді, розширенню спортивних зв’язків. Підтверджено право релігійних культів, установ і організацій (і їх представників) на контакти, зустрічі і обмін інформацією в сферах їх діяльності.

   Підсумковий документ Мадридської зустрічі представників держав - учасників НБСЄ, який відбувся в 1983 році, підтвердив положення Підсумкового акта в тому, що стосується прав людини і контактів між людьми. Крім того, в цьому документі підкреслена рішучість держав удосконалювати свої закони і адміністративні правила в сфері прав людини і забезпечувати ефективне виконання прав людини і основних свобод. Підкреслюється також важливість забезпечення рівноправності чоловіків та жінок. Держави будуть забезпечувати права і свободи профспілок і заохочувати контакти між профспілковими організаціями різних країн.

   Подальшим розвиток співпраці держав - учасників НБСЄ стала Віденська зустріч їх представників. В прийнятому 15 січня 1989 року Підсумковому документі цієї зустрічі держави-учасники підтвердили свої наміри, зафіксовані в раніше прийнятих документах, і значно розширили коло питань, в яких передбачалась співпраця.

   Зокрема, вони погодилися, що будуть удосконалювати своє законодавство в галузі прав людини, публікувати і розповсюджувати міжнародні документи з прав людини, а також національні законодавчі акти і адміністративні правила і процедури, заохочувати обговорення в школах і інших навчальних закладах питань розвитку і захисту прав людини, вносити активний вклад в розвиток і захист прав людини, забезпечувати належні засоби правового захисту всім, чиї права порушені, і не допускати негативні наслідки для тих, хто виступає на захист своїх прав. Значно в порівнянні з попередніми документами розширені основи, по яким не допускається дискримінація при забезпечення правами і свободами осіб в рамках юрисдикції держав.

   Держави-учасники погодилися поважати право кожного вільно пересуватися і обирати місце проживання на території країни, а також залишати будь-яку країну, в тому числі і власну, і повертатися в свою країну. Держави погодилися з тим, що вони будуть створювати сприятливі умови для захисту і розвитку національних меншин.

   Рішенням Пражської наради Ради НБСЄ, яка відбулася в січні 1992 року. Бюро з вільних виборів перейменовано в Бюро по демократичним інститутам і правам людини. В Хельсінському документі 1992 року держави-учасники підтвердили тверду рішучість забезпечити повну повагу прав людини і основних свобод, діяти на основі законності, втілювати в життя принципи демократії. В Документі підкреслюється те , що права людини і основні свободи є загальними.

   Уточнені функції Бюро як головного інституту в галузі людського виміру. Бюро буде надавати допомогу в нагляді за виконанням зобов’язань в галузі людського виміру, виступати в якості центра інформації, скликати наради держав-учасників на рівні експертів для огляду того. Як виконуються ними зобов’язання, організовувати семінари з питань людського виміру. Ряд положень Хельсінського документу 1992 року стосується захисту національних меншин, проблем біженців, робочих емігрантів.
5.Співробітництво держав в рамках спеціалізованих установ ООН
   Особливість співробітництва в галузі прав людини в рамках НБСЕ складається, зокрема, в тому, що норми, які створюються в результаті цього співробітництва, є політичними нормами. Засновані на загальновизнаних нормах міжнародного права, вони охоплюють більш широкий спектр питань, ніж самі норми міжнародного права.

   Масові і грубі порушення прав людини за наявності відповідних ознак є міжнародним злочином. Це загальна проблема.  Існує ряд спеціальних конвенцій з цих питань. В 1948 році була прийнята Конвенція з запобігання злочину геноциду і покарання за нього. Геноцид в перекладі означає знищення роду. В Конвенції під геноцидом розуміють дії, які здійснюються з метою повного або часткового знищення якої-небудь національної, етичної, расової чи релігійної групи. Ця мета досягається шляхом наступних дій: вбивстві членів такої групи; причинення серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу її членами; навмисне створення таких умов, які ведуть до повного чи часткового знищення групи; заходи, розраховані на запобігання дітенароджуваності; насильницька передача дітей з однієї групи в іншу. Таким чином, масове вбивство завжди буде геноцидом, в той же час вбивство не є єдиним способом здійснення злочину геноциду.

   Конвенція з ліквідації всіх форм расової дискримінації 1965 року визначає расову дискримінацію як будь-яку відмінність, обмеження чи надання переваги, які засновуються тільки на расових ознаках, кольорі шкіри, родового, національного чи етнічного походження і має на меті встановлення нерівності в правах людини в будь-яких сферах людського життя. В відповідності з Конвенцією держави-учасники передбачають в своєму кримінальному законодавстві відповідальність за розповсюдження ідей, основаних на расовій перевазі чи ненависті, за підбурювання до насилля по відношенню до будь-якої раси чи груп осіб з іншим кольором шкіри чи іншим етнічним походженням через надання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності.

   Міжнародний контроль за дотриманням державами зобов’язань, які містяться в Конвенції, здійснює Комітет з ліквідації расової дискримінації, 18 членів якого обираються державами-учасниками. Доповіді в визначеному порядку держави  направляють Комітету через Генерального секретаря ООН. Комітет розглядає також повідомлення держав про невиконання положень Конвенції іншими учасниками. Крім того, Комітет приймає і розглядає скарги окремих осіб чи групи осіб, які стверджують, що по відношенню до них були порушені права, передбачені в Конвенції.

   Однак цей порядок діє лише по відношенню до тих держав, які спеціальною заявою визнали компетенцію Комітету розглядати такі скарги. Після завершення розгляду скарги Комітет направляє свої пропозиції і рекомендації зацікавленій державі і заявнику.

   Конвенція про припинення злочину апартеіда і покарання за нього 1973 року визначає злочин апартеіда як злочин проти людства, як нелюдські дії, здійсненні з метою встановлення і підтримання панування однієї расової групи людей над іншою і її систематичного гноблення. Держави-учасники Конвенції зобов’язуються вжити законодавчих та інших заходів, які необхідні для запобігання і припинення апартіда, а також вжити законодавчі, судові і адміністративні заходи для переслідування, притягнення до суду і покарання осіб, які звинувачуються в здійсненні злочину апартеіда. Їх можуть судити в національних судах будь-якої держави - учаснику Конвенції або в міжнародному кримінальному трибуналі, який може створюватися з  цією метою.

   Принцип недискримінації за ознакою статті, закріплений в Статуті ООН, отримав розвиток в Конвенції про політичні права жінок 1952 року, в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 року і в інших міжнародних документах.

   Конвенція 1952 року закріпляє право жінок обирати і бути обраними, а також займати посади на громадській і державній службі і виконувати суспільні і господарські функції на рівних з чоловіками умовах, без будь-якої дискримінації.

   Згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок 1979 року держави-учасники засуджують таку дискримінацію і зобов’язуються проводити політику її ліквідації. З цією метою вони будуть включати якщо ще не включили, в своє національне законодавство принцип рівноправ’я чоловіків і жінок і забезпечити його практичне виконання, заборонивши будь-яку дискримінацію по відношенню до жінок, встановивши необхідні санкції і створивши можливість юридичного захисту прав жінок. Держави зобов’язуються змінити або відмінити всі закони, постанови, звичаї, практику, які встановлюють дискримінацію по відношенню до жінок. Держави-учасники можуть застосовувати тимчасові заходи. Які спрямовані на усунення нерівності між жінками і чоловіками. Вони зобов’язуються вжити всі відповідні заходи для припинення всіх видів торгівлі жінками і експлуатацію проституції жінок.

   Держави-учасники вживають всіх заходів для ліквідації дискримінації жінок в суспільному і політичному життя, в галузі освіти, зайнятості, охорони здоров’я і в інших галузях економічного і соціального життя, в питаннях шлюбу і сімейних стосунків. Жінкам надається рівна з чоловіками правоздатність і однакові можливості її реалізації.

   Для контролю за дотриманням обов’язків з Конвенції створений Комітет з ліквідації дискримінації по відношенню до жінок, який складається з 23 експертів, яких обирають держави-учасники Конвенції. Держави направляють Комітету через Генерального секретаря ООН доповіді в яких повідомляється про прийнятих ними заходів щодо виконання положень Конвенції і про досягнуті на цьому шляху результати. Комітет в своєму щорічному звіті, який надається Генеральній Асамблеї ООН через ЕКОСОС може вносити пропозиції і давати рекомендації загального характеру, заснованих на вивченні доповідей держав.

   В 1989 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію з прав дитини. В конвенції з урахуванням того, що діти мають право на особливу допомогу і захист, окресленні громадянські, політичні, економічні і соціальні права, зокрема право вільно вираження думки, право на свободу совісті і релігії, свободу асоціацій і мирних зборів, доступ до інформації, право користуватися послугами системи охорони здоров’я і благами соціального забезпечення, право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дітей, право на освіту, на відпочинок і дозвілля, на захист від економічної експлуатації.

   Обов’язком держави є широке ознайомлення як дорослих, так і дітей з принципами і положеннями Конвенції. Для контролю створюється Комітет з прав дитини, 10 членів якого обираються державами-учасниками. Держави в передбаченому в Конвенції порядку надають Комітету доповіді, в яких вони повідомляють про вжиті заходи, направлені на втілення в життя передбачених в Конвенції прав, і про досягненому на цьому шляху прогресі.

   Співробітництво держав в галузі прав людини здійснюється і в рамках спеціалізованих установ ООН. Так, значна кількість конвенцій прийнято МОП. В них містяться норми, які стосуються праці і соціального забезпечення працюючих. Зокрема, в 1930 році була прийнята Конвенція (№ 29) стосовно примусової чи обов’язкової праці. Під примусовою чи обов’язковою працею розуміють будь-яку роботу чи службу, яка вимагається від особи під загрозою покарання і для якої особа не пропонувала добровільно свої послуги.

   Примусовою чи обов’язковою працею не є військова служба, виконання звичайних громадянських обов’язків, робота за вироком суду, робота за надзвичайних обставинах. Держави-учасники повинні скасувати застосування примусової чи обов’язкової праці в всіх її формах. В Конвенції (№ 105) про скасування примусової праці, прийнятої в 1957 році, передбачено, що її учасники повинні скасувати примусову чи обов’язкову працю і не можуть використовувати її в якості засобу політичного впливу чи способу покарання за політичні злочини, методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку, для підтримання трудової дисципліни, покарання за участь в страйках або в якості засобу дискримінації за расовими ознаками, віросповідання, соціальної чи національної належності.

   Конвенція (№ 122) про політику в сфері зайнятості 1964 року передбачає, що держави-учасники проголошують і здійснюють політику повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості, яка має на меті забезпечити роботою всіх, хто її шукає і готовий працювати. Забезпечити якомога більшу продуктивність роботи, надати свободу вибору зайнятості і забезпечити можливість на отримання підготовки і використання своїх навиків і здібностей для виконання роботи без будь-якої дискримінації.

                                              ВИСНОВОК

   Права людини в галузі освіти, культури, науки передбаченні в конвенціях, прийнятих в рамках ЮНЕСКО. Зокрема в 1960 році була прийнята Конвенція з боротьби з дискримінацією в галузі освіти. Такою дискримінацію є будь-яке розрізнення, виключення, обмеження або надання переваги, ціль чи наслідки якого полягають в знищенні чи порушенні рівності стосунків в галузі освіти, що проводяться за расовими ознаками, кольором шкіри, статті, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, економічного становища чи народження. При дотриманні певних умов допускаються за мотивами релігійного чи мовного характеру, окремих систем освіти або навчальні заклади, створення приватних навчальних закладів.

   Держави-учасники зобов’язуються привести національне законодавство і адміністративну практику в таке положення, яке б не допускало дискримінації в галузі освіти. Зокрема, іноземцям, які проживають на території держави, повинні надати право рівного з громадянами даної держави доступу до освіти. Про міри, вжиті державами для виконання Конвенції, її учасники повідомляють в доповідях, які вони періодично надсилають в ЮНЕСКО.

        СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     Мовчан А. Права человека и международные отношения. –М., 19892.

2.     Мюллерсон Р. Права человека: идеи, нормы, реальность. –М., 1991.

3.     Островский Я. ООН и права человека. –М., 1968.

4.     Черкес М.Ю. Міжнародне право.-К.,2006

5.     http://www.un.org.ua/ua/humanrights/