Реферат Принципи і форми бюджетного фінансування
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КАФЕДРА ФІНАНСІВ
Індивідуальне завдання
З дисципліни «Фінанси»
На тему: «Принципи і форми бюджетного фінансування»
Виконала:
Ст.гр. ФН-09-2
Плескач Г.О.
Перевірила:
Шабельнікова Є.А.
Алчевськ 2010 р.
Зміст
Вступ..........................................................................................................................................ст.3
Економічна природа і функції бюджету………………………………………………………………………….ст.4-6
Бюджетне фінансування та його принципи…………………………………………………………………ст.6-10
Форми бюджетного фінансування………………………………………………………………………………ст.11-12
Напрямки вдосконалення бюджетної системи України………………………………………….…ст.12-18
Висновки……………………………………………………………………………………………………………………………ст.19
Додаток…………………………………………………………………………………………………………………………..…ст.20
Список використаної літератури………………………………………………………………………………………ст.21
Вступ
Якщо економіка-серце господарського механізму,то фінанси-кровоносна система економіки
Фінанси — це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов’язане з об’єктивною необхідністю розподілу й перерозподілу вартості валового суспільного продукту. У процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних і особистих потреб.
В своїй роботі я хочу розповісти в загали про бюджет його походження та функції,загальні основи фінансування,та принципи і форми бюджетного фінансування.
Бюджет - це баланс грошових доходів (надходжень) і витрат (використання), який складається для держави, місцевих органів управління, суб'єктів господарювання, сімей або окремих громадян на певний термін. З метою створення єдиної інформаційної системи зведення державних доходів та видатків на всіх рівнях влади, забезпечення загальнодержавної та міжнародної порівнянності бюджетних даних Верховна Рада у липні 1996 р. прийняла Постанову "Про структуру бюджетної класифікації України".
Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового забезпечення. Бюджетна система (Державний бюджет) містить бюджет центрального уряду, а також, бюджети всіх рівнів місцевої влади. Відповідно бюджети бувають центральними, обласними, місцевими. Часто, коли розглядають місцеві бюджети, мають на увазі всі бюджети, крім бюджету центрального уряду. В Україні до місцевих бюджетів належать бюджети областей, міські бюджети Києва і Севастополя, районні бюджети сільських районів, міські бюджети міст обласного підпорядкування, бюджети внутрішньо міських районів, бюджети міст районного підпорядкування тощо. Між ними існують досить складні відносини, пов'язані з розподілом джерел бюджетних доходів, фінансуванням місцевих бюджетів з боку центрального уряду шляхом перерозподілу коштів у масштабі країни тощо. Отже, державний бюджет — це не тільки бюджет центрального уряду, а й сукупність бюджетів усіх рівнів державної адміністративно-територіальної влади. Сукупність різних видів бюджетів, що перебувають між собою в певному взаємозв'язку і взаємозалежності, створює бюджетну систему, що діє в країни.
Економічна природа і функції бюджету
Бюджет держави є досить складним і багатогранним явищем у суспільстві, розкриваючи поняття "бюджет", доцільно розглянути такі його найважливіші характеристики:
- за сутністю економічної категорії;
- за правовим характером;
- за формою;
- за матеріальним змістом.
Передусім слід підкреслити, що бюджет є самостійною економічною категорією: ця категорія, будучи частиною фінансів, характеризується тими самими ознаками, ям притаманні фінансам у цілому, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин До цих особливостей відносять:
1) бюджет є особливою економічною формою перерозподільних відносин, пов'язаних з відокремленням частини ВВП у руках держави і використанням ЇЇ з мето задоволення потреб усього суспільства й окремих адміністративно-територіальних формувань;
2) за допомогою бюджету відбуваються перерозподіл валового внутрішнього продукту, рідше ,національного багатства, між окремими галузями економіки, адміністративно-територіальними формуваннями, сферами суспільної діяльності;
3) пропорції бюджетного перерозподілу вартості більшою мірою, ніж в інших ланках фінансово? системи, визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і завданнями, які стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку;
4) сфера бюджетного розподілу посідає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено ключовим положенням бюджету порівняно з іншими ланками.
Звідси можна зробити висновки про специфічне суспільне призначення бюджету - забезпечити розподіл і перерозподіл валовою внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян.
Як економічна категорія бюджет являє собою економічні відносини між державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП(частково і національного багатства) з метою формування і використання бюджетного фонду, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Фінансові відносини, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами називаються бюджетними. Централізація частини ВВП у бюджеті є платою суспільства за виконання державою її функцій, таких як управління суспільством, оборона країни, економічна і соціальна.
Крім того, держава, виступаючи власником засобів виробництва у державному секторі, здійснює підприємницьку діяльність і відповідно с одним із суб'єктів створення і розподілу ВВП. Як доводить світовий досвід, роль держави у розподільних процесах із розвитком ринкових відносин має зростати, і бюджет у цьому аспекті с найдосконалішим засобом для здійснення перерозподілу фінансових ресурсів зокрема і національного багатства.
Аналіз моделі економіки, яка формується в Україні,дає підстави стверджувати що в наступні роки через бюджет повинно перерозподілятися не менше як 30% ВВП.Таке співвідношення буде найоптимальнішим і зумовлене соціальною спрямованістю обраної моделі економіки ,необхідністю структурної перебудови значної частини галузей господарства.
Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які зосереджені в ньому, У безпосередньому зв'язку бюджетом і під його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи. Відтак, бюджет є могутнім інструментом державного управління.
Сутність бюджету як економічної категорії реалізує через розподільну (перерозподільну) і контрольну функцію Зміст цих функцій, сфера ні об'єкт їх дії характеризують специфіку бюджету як економічної категорії. 5а к розподільній функції відбувається концентрація коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальносуспільних потреб.
Зміст розподільної функції бюджету ні».... процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Бюджет в основному відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомоги податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров'я, наука, культура тощо Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такої різноманітного і багаторівневого перерозподілу коштів, як бюджет. Сфера дії розподільної функції бюджету визначається тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва.
Контрольна функція дає змогу дізнатися, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних ресурсів, який відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень і видатків.
Специфіка контрольної функції бюджету полягає в тому, що бюджет об'єктивно - через формування і використання фонду грошових коштів держави - відображає економічні процеси, які відбуваються в структурних ланках економіки.
Правова характеристика бюджету пов'язана із його законодавчим регулюванням. Бюджет виступає документом (фінансовим планом), в якому подається розпис доходів і видатків держави та органів місцевого самоврядування на бюджетний період. Державний бюджет України затверджується у формі закону.
Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він спрямовує фінансову діяльність держави, визначає її фінансові можливості та пріоритети.
За матеріальним змістом бюджет - це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.
Бюджет як централізований грошовий фонд перебуває постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти поводиться фінансування видатків У зв’язку з цим налагоджена система управління бюджетом,яка реалізується через бюджетний механізм ,що створює держава
Бюджетний механізм - це сукупність конкретних форм бюджетних відносин, методів мобілізації і витрачених бюджетних коштів. Через бюджетний механізм держава регулює економіку, стимулює виробничі та соціальні процеси.
До бюджетних методів регулювання економічних і соціальних процесів відносять:
1) податки, які впливають на розвиток виробництва товарів , попит на них та їх пропонування;
2) бюджетне фінансування загальнодержавних програм що забезпечують розширення виробництва й удосконалення його структури, розвиток соціальної сфери, соціальний захист громадян;
3) фінансова підтримка окремих галузей і підприємств для вирівнювання економічних умов їх функціонування або прискореного розвитку (через субвенції, пільгові безпроцентні кредити та ін.);
4) створення за рахунок бюджетних коштів спеціальних фондів, резервів для попередження диспропорцій у розвитку економіки.
Бюджетний механізм є активним інструментом реалізації бюджетної політики. Тому перехід на ринкові відносини, зміни, які відбуваються в пріоритетах бюджетної політики, потребують радикальних змін і в бюджетному механізмі.[ 3.cт.147-149]
Бюджетне фінансування та його принципи
Використання грошових коштів бюджетів конкретними розпорядниками передує їх виділення (надання) відповідним юридичним особам. Надання грошових коштів з бюджетів різних рівнів відбувається на умовах безповоротності і безоплатності з метою забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства, державного управління, оборони тощо називається бюджетним фінансуванням. Суть бюджетного фінансування полягає у тому, що з його допомогою налагоджуються грошові відносини, які виникають між державою, з одного боку, та суб´єктами господарювання усіх форм власності — з іншого, щодо спрямування грошових коштів бюджетів. Своєчасність і повнота фінансування значною мірою залежать від рівня наповнюваності грошовими коштами бюджету.
Бюджетне фінансування включає принципи, форми і методи надання грошових коштів бюджетів відповідним розпорядникам.
Незалежно від джерел формування грошових коштів бюджетне фінансування здійснюється на основі певних принципів.
Принцип плановості означає, що обсяг видатків з Державного бюджету визначається законом про Державний бюджет на наступний рік, а видатки місцевих бюджетів ухвалюються рішеннями відповідних рад. Видатки грошових коштів з різних бюджетів відображаються у фінансових планах і кошторисах суб’єктів господарювання.
Принцип цільового спрямування коштів означає, що бюджетні видатки мають здійснюватися лише за суворо цільовим призначенням. Грошові кошти бюджету спрямовуються на фінансування витрат, передбачених у відповідних кошторисах і фінансових планах.
Принцип безповоротності використання бюджетних коштів означає, що кошти, спрямовані на фінансування державного управління, економічної діяльності держави, оборони, соціальної сфери тощо, не потребують їх відшкодування.
Принцип безоплатності означає відсутність плати за виділені бюджетні кошти. Він безпосередньо пов´язаний з принципом ефективності використання коштів, який має на меті досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та одержання максимального результату при використанні визначених бюджетом коштів.
Принцип справедливості і неупередженості визначається тим, що бюджетне фінансування здійснюється на засадах справедливого і неупередженого розподілу бюджетних ресурсів між усіма розпорядниками коштів.
Принцип публічності та прозорості полягає у наданні об’єктивної інформації суспільству у формі звітів про використання бюджетних коштів їх розпорядниками та прийнятті відповідних рішень.
Принцип контрольованості витрачання бюджетних коштів означає використання всіх видів, форм і методів бюджетного контролю щодо кожного розпорядника коштів.[1.ст.88-89]
Бюджетне фінансування являє собою безповоротний та безоплатний відпуск коштів з державного та місцевих бюджетів на виконання загальнодержавних функцій і функцій муніципальних органів та забезпечення діяльності бюджетних установ та організацій. Кожне окреме бюджетне підприємство, організація або установа отримує асигнування лише з одного бюджету. Саме це є одним зі специфічних принципів бюджетного фінансування поряд із загальними принципами здійснення видаткової політики. Винятком із загального правила є фінансування незапланованих заходів, пов'язаних із стихійним лихом, епідеміями, ліквідацією втрат від катастроф тощо. У такому разі кошти на покриття витрат виділяються як з місцевих, так і з державного (зокрема, з Резервного фонду Кабінету Міністрів України) бюджетів.
Ще одним спеціальним принципом бюджетного фінансування є фінансування бюджетних установ на основі встановлених економічно і науково обґрунтованих нормативів, що встановлюються для кожної сфери діяльності держави.
Розподіл установ на ті, що фінансуються з державного бюджету, і ті, що отримують асигнування з місцевих бюджетів, здійснюється залежно від їх значимості та підпорядкування. Так, з державного бюджету отримують фінансування національні установи; підприємства, організації та заклади, що підпорядковані безпосередньо міністерствам України, державним комітетам та відомствам. Інші бюджетні установи фінансуються головним чином із відповідних місцевих бюджетів.
Відповідно до ст. 86 Бюджетного кодексу України розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. З бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів.
З бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та міст обласного значення, а також районних бюджетів здійснюються видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. У свою чергу видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України, здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів. Через бюджети міст Києва та Севастополя фінансуються усі три передбачені групи видатків.
У видаткових відносинах беруть участь щонайменше три суб'єкти. Владною стороною виступають Міністерство фінансів України, яке складає розпис видатків, і Державне казначейство, яке дозволяє користуватися бюджетними призначеннями (асигнуваннями). Останнє може поновлювати або припиняти фінансування бюджетних установ залежно від стану додержання фінансової дисципліни.
Посередником виступає уповноважений банк, де відкрито єдиний казначейський, особовий та реєстраційний рахунки бюджетної установи. Банк здійснює контроль за витрачанням готівки, порядком сплати податків і обов'язкових зборів, порядком списання коштів з рахунку. Третім учасником видаткових правовідносин є або розпорядник бюджетних коштів, або безпосередній отримувач бюджетних коштів. Жоден із суб'єктів не має права оперативної самостійності.
Як уже зазначалося, розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних та нижчого рівня. Головні розпорядники коштів Державного бюджету України затверджуються Законом про Державний бюджет України шляхом встановлення їм бюджетних призначень. Відповідно, головні розпорядники коштів місцевих бюджетів визначаються рішенням про місцевий бюджет.
Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно:
1) за бюджетними призначеннями, передбаченими Законом про Державний бюджет України, - органи, уповноважені відповідно Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України забезпечувати їх діяльність, в особі їх керівників, а також міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та інші спеціалізовані суди; установи та організації, які визначені Конституцією України або входять до складу Кабінету Міністрів України, в особі їх керівників;
2) за бюджетними призначеннями, передбаченими бюджетом Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників;
3) за бюджетними призначеннями, передбаченими іншими місцевими бюджетами, - керівники місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад та їх секретаріатів, керівники головних управлінь, управлінь, відділів та інших самостійних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.
У межах встановлених повноважень головний розпорядник бюджетних коштів: 1) розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів; 2) розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органові; 3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у Законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями; 4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачено законодавством; 5) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів; 6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.
У межах встановлених бюджетних призначень головний розпорядник має можливість перерозподіляти свої видатки з метою забезпечення їх пріоритетності як на стадії формування проекту бюджету при підготовці бюджетного запиту, так і на стадії виконання бюжету при складанні бюджетного розпису та у процесі поточного виділення коштів.
Розпорядник коштів бюджету нижчого рівня - це розпорядник, який у своїй діяльності підпорядкований відповідному головному розпорядникові, розпорядникові вищого рівня, та/або діяльність якого координується через нього.
Розпорядники бюджетних коштів нижчого рівня поділяються на розпорядників коштів другого та третього ступеня. Розпорядниками бюджетних коштів 2-го ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів для переказу розпорядникам 3-го ступеня та безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.
Розпорядниками бюджетних коштів 3-го ступеня є бюджетні установи в особі їх керівників, які уповноважені на отримання асигнувань, прийняття зобов'язань та здійснення виплат з бюджету, на виконання функцій самої установи, яку вони очолюють, і на розподіл коштів безпосередньо підпорядкованим їм одержувачам.
Враховуючи персоналізацію відповідальності за порушення бюджетної дисципліни та необхідність підвищення фінансового контролю за витрачанням коштів, Бюджетним кодексом передбачено, що кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів. Отже, одержувачі бюджетних коштів - це підприємства і госпрозрахункові організації, громадські та інші організації, що не мають статусу бюджетної установи, які одержують кошти з бюджету як фінансову підтримку або уповноважені органами державної влади на виконання загальнодержавних програм, надання послуг безпосередньо через розпорядників.
Після отримання коштів із бюджету на свої рахунки головні розпорядники у встановленому порядку перераховують кошти на поточні рахунки підвідомчих підприємств, організацій та закладів - на рахунки розпорядників нижчого ступеня.
По бюджетах міст районного підпорядкування, сільських та селищних бюджетах фінансування здійснюють відповідні виконавчі комітети органів місцевого самоврядування. Таким чином, у фінансуванні витрат з бюджету беруть участь усі ланки бюджетної системи України. Аналізуючи видаткові відносини, доцільно згадати й правові форми, які застосовуються у регулюванні зазначеного інституту фінансового права. Зокрема, відносини в галузі видатків регулюються актами, що поділяються на:
1) акти, норми яких регламентують фінансові відносини: Закон про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети, постанови Кабінету Міністрів України, інструкції Мінфіну та Держказначейства;
2) акти додержання і виконання правових норм, за допомогою яких реалізуються права та обов'язки учасників видаткових відносин: кошториси, бюджетні доручення, ордера, грошові чеки, лімітні довідки тощо.
Здійснення видатків розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах затверджених кошторисів доходів і видатків, планів асигнувань або планів використання бюджетних коштів органами Державного казначейства проводиться через реєстраційні, спеціальні реєстраційні рахунки розпорядників бюджетних коштів. Такі рахунки відкриваються для одержання коштів з бюджету і для повного обліку бюджетних коштів та контролю за їх використанням в органах Державного казначейства на кожний бюджетний рік. По закінченні року рахунки закриваються, оскільки згідно з чинним законодавством усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, за винятком тих випадків, коли окремим законом передбачені багаторічні бюджетні призначення.
Наприклад, у своєму спільному листі "Про завершення бюджетного року" від 20 грудня 2001 р. № 25-211/2049-7942 Національний банк України, Департамент платіжних систем та Державне казначейство України зазначили, що "у зв'язку з завершенням бюджетного року, зобов'язуємо, в термін до 15-00 години 28 грудня 2001 р. забезпечити проведення платежів розпорядників та одержувачів бюджетних коштів у межах кошторисних призначень (у першу чергу заробітної плати, стипендій, пенсій, інших соціальних виплат та розрахунків за енергоносії)".
Реєстраційний рахунок відкривається після письмового повідомлення про це розпорядника бюджетних коштів.
Для того, щоб відкрити рахунок у Казначействі, бюджетна установа повинна подати заяву про відкриття, підписану двома підписами (керівника і головного бухгалтера); довідку про внесення установи до Єдиного реєстру підприємств і організацій України із зазначенням ідентифікаційного номера установи; нотаріально засвідчену копію статуту (положення) організації; довідку про доведення до розпорядника коштів обсягу асигнувань, передбачених в акті про бюджет на поточний період з розподілом їх за всіма підрозділами бюджетної класифікації; довідку про затвердження кошторису з поквартальним розподілом; картку зі зразками підписів; звіт про виконання попереднього кошторису.
Органи Державного казначейства укладають з розпорядниками коштів договори на здійснення рахунків і обслуговування таких осіб відповідно до встановлених лімітів. Кількість реєстраційний рахунків для розпорядника бюджетних коштів залежить від ступеня деталізації контролю казначейства за використання бюджетних коштів відповідно до бюджетної класифікації.
Підставою для здійснення видатків розпорядників бюджетних коштів є платіжні доручення, підготовлені власниками рахунків, та документи, що підтверджують цільове спрямування коштів (рахунки, рахунки-фактури, накладні, товарно-транспортні накладні, трудові угоди (контракти), договори на виконання робіт, акти виконання робіт тощо). Порядок їх оформлення та подання до органів Державного казначейства регламентується вимогами законодавства, що визначають порядок обліку зобов'язань, у межах яких розпорядник бюджетних коштів повинен сплатити певну суму коштів виконавцеві. Платіжні доручення подаються до органів Державного казначейства у двох примірниках або в кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків. Термін їх дії встановлюється у межах 10 календарних днів з дня виписки. У межах встановлених повноважень казначейські органи визначають порядок та строки зберігання розрахункових документів згідно з чинним законодавством.
Форми бюджетного фінансування
Надання бюджетних коштів здійснюється в таких формах:
■ кошторисне фінансування окремих бюджетних програм і закладів, установ і організацій бюджетної сфери;
■ трансфертів населенню;
■ бюджетних кредитів юридичним особам (у тому числі податкових кредитів на сплату податків);
■ субвенцій і субсидій фізичним і юридичним особам;
■ бюджетних інвестицій у статутні капітали діючих або новостворюваних юридичних осіб;
■ бюджетних позик державним позабюджетним фондам;
■ міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання, субвенцій, інших дотацій);
■ кредитів іноземним державам.[ 2.ст.147]
Найпоширенішою формою бюджетного фінансування є кошторисне фінансування. Виділення грошових коштів з бюджетів різних рівнів установам і організаціям соціально-культурної сфери, оборони, органам державного управління тощо відбувається на основі планового документа - кошторису доходів і видатків. Кошторис - це основний плановий документ, що підтверджує повноваження щодо отримання доходів та здійснення видатків, визначає обсяг і спрямування коштів для виконання ними своїх функцій та досягнення цілей, визначених на рік відповідно до бюджетних призначень.
Кошторис включає дві складові:
- загальний фонд, що містить обсяг надходжень із загального фонду бюджету та розподіл видатків за повною економічною класифікацією на виконання бюджетною установою (організацією) основних функцій;
- спеціальний фонд, що містить обсяг надходжень із спеціального фонду бюджету та їх розподіл за повною економічною класифікацією на здійснення видатків спеціального призначення та на реалізацію пріоритетних заходів, зумовлених виконанням установою основних функцій.
Державне фінансування інвестицій — це надання грошових коштів бюджетів для інвестиційної та інноваційної діяльності. Таке фінансування здійснюється відповідно до бюджетної класифікації видатків на основні об´єкти економічного і соціального розвитку держави.
Державні дотації — це форма бюджетного фінансування, що застосовується для виділення грошових коштів з державного та місцевих бюджетів планово-збитковим підприємствам і організаціям для збалансування їх фінансових планів. Дотації також можуть надаватися з вищого бюджету нижчим за відповідних умов (при перевищенні видатків над доходами) для забезпечення виконання ними своїх функцій без обмеження сфери використання коштів.
Субвенція — це виділення коштів місцевим органам влади з боку держави. На відміну від дотацій, субвенція спрямовується на фінансування певних заходів, програм, проектів і за наявності частки власних джерел фінансування місцевих бюджетів. Вона підлягає поверненню у разі її нецільового використання.
Субсидії —- це невідплатні поточні виплати підприємствам, організаціям, які не передбачають компенсації у формі спеціально обумовлених виплат або товарів і послуг в обмін на проведені платежі, а також видатки, пов´язані з відшкодуванням збитків державних підприємств.
Для здійснення бюджетного фінансування застосовуються два методи: метод єдиного казначейського рахунку та метод перерахування коштів бюджетів з поточних рахунків місцевих бюджетів на рахунки головних розпорядників бюджетних коштів.
У сучасних економічних умовах бюджетне фінансування поєднується з кредитуванням за рахунок бюджетних коштів. До кредитування належать платежі бюджетів усіх рівнів, у результаті яких у них з’являються фінансові вимоги до інших економічних суб´єктів, передбачаючи обов’язкове повернення коштів. Чинним законодавством визначається надання кредитів органам управління інших рівнів, включаючи державні позабюджетні фонди, надання кредитів підприємствам, установам, організаціям та інші кредити.[1.с.89-92]
Форми бюджетного фінансування в подальшому повинні удосконалюватись, аби повніше відповідати потребам розвитку ринкової економіки. Для України особливо актуальним є перехід від принципу утримання бюджетних установ до програмно-цільового підходу у використанні бюджетних коштів.
При такому підході видатки бюджету мають бути затверджені у вигляді бюджетної програми, яка має виконавця, мету і критерії оцінювання її виконання. Загалом бюджетна реформа в Україні має бути спрямована насамперед на забезпечення розширеного відтворення фінансових ресурсів держави, закріплення досягнутих темпів економічного зростання, створення сприятливих умов для детинізації економіки, розвитку підприємницької діяльності, поліпшення інвестиційного клімату. Ключовим завданням бюджетної/політики має стати дальше посилення соціальної спрямованості бюджету.[ 2.ст.148]
Напрямки вдосконалення бюджетної системи України
На сьогоднішній день тема бюджетного фінансування є дуже актуальною. Оскільки економіка в країні під час фінансової кризи є нестабільною та слабкою, тому потрібно розробити нові концептуальні підходи до напрямів та механізмів реалізації бюджетної політики та перетворити її на дієвий інструмент соціально-економічного розвитку держави. Держава використовує бюджет для концентрації і цілеспрямованого розподілу фінансових ресурсів для надання суспільних послуг та реалізації загальнодержавних програм. Завдяки цьому уряд може впливати на розвиток суспільного виробництва та створювати стимули для ефективного використання наявних ресурсів.
Аналіз останніх досліджень та публікацій: Дослідженню окремих питань з проблем регулювання бюджетних видатків як у цілому, так і на утримання центральних органів виконавчої влади зокрема приділяли увагу ряд вчених радянського періоду. Вони вивчали природу окремих бюджетних асигнувань галузей. Зокрема, Н.А. Куфакова досліджувала проблему правового регулювання фінансування бюджетних закладів у СРСР, В.В. Гусєва та О.А. Супатаєва – правові питання фінансування науки, К.Л. Глухарєв – охорони здоров’я, Л.К. Воронова – теоретичні аспекти правового регулювання видатків державних бюджетів союзних республік та Н.Ю. Пришва – правове регулювання видатків на народну освіту. За роки незалежності вітчизняними вченими велись розробки правових основ фінансування витрат на культуру в Україні (Г.А. Нечай) та проблем правового регулювання видатків на вищу освіту (К.Г. Грищенко) і правове регулювання видатків на науку (Н.Я. Якимчук).
Мета дослідження: Визначити основні рушійні чинники, що дають змогу вдосконалити бюджетне фінансування в Україні за допомогою аналізу перспективних напрямків покращення бюджетного фінансування та зарубіжного досвіду.
Виклад основного матеріалу: Наукова громадськість України вже тривалий час наголошує на необхідності визначення пріоритетів економічного та соціального розвитку і спрямувань на їх реалізацію наявних бюджетних коштів. На жаль, ці рекомендації не втілились у практику соціально-політичного планування в Україні. Певні пріоритетні завдання визначались на рівні Послань Президента України до Верховної Ради України і урядових програм починаючи з 2000 р. Водночас кількість таких пріоритетів сягала десятків, самі пріоритети постійно змінювалися залежно від того чи іншого уряду, тієї чи іншої політичної ситуації, але ніколи тим чи іншим пріоритетам не надавалося статусу національних у тому розумінні, як це існує, наприклад, в Росії. Наслідком подібного перебігу подій стало те, що до переліку пріоритетів включалися всі ті завдання, які поставали перед країною на різних етапах розвитку. У результаті сьогодні існує понад 400 державних цільових програм, які мають приблизно однаковий рівень пріоритетності в очах держави і суспільства. Фінансування цих програм здійснюється у неповному обсягу та у “рваному режимі ”, що не дозволяє досягти поставлених завдань і не може бути визнано суспільством як ефективне використання наявних у країні ресурсів.
За умов політичної нестабільності дедалі частіше йдеться про збільшення соціальних видатків. Ініціативи президента, уряду чи депутатів щодо підвищення рівня соціальної забезпеченості населення у цілому є зрозумілими і певною мірою вмотивованими. Водночас у них говориться про підвищення рівня соціального забезпечення взагалі і не аналізується рівень соціальних видатків, перевищення якого може призвести до розбалансування бюджету, а також не визначаються пріоритетні напрями спрямування державних видатків, у тому числі соціальних .
В умовах обмежених обсягів бюджетних коштів вирішити всі проблеми, наявні в економіці та сфері соціального забезпечення, неможливо. Отже, все одно слід здійснювати певний вибір пріоритетних на сучасному етапі завдань, які вимагають першочергової уваги, що і було зроблено в Російській Федерації шляхом визначення обмеженої кількості національних проектів, у кожному з яких чітко сформульовано цілі та механізми реалізації, критерії досягнення результатів, принципи фінансового забезпечення. Впровадження в країні інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки, дозволяє збільшити соціальні видатки без небезпеки для економічної стабільності. Зазначене зумовлене тим, що за такого підходу переважна частка соціальних видатків направляється на забезпечення оптимального відтворення людського капіталу та орієнтована на економічний розвиток. Безумовно, впровадження в Україні подібної ініціативи матиме певні особливості, пов’язані з умовами реалізації подібних проектів, а також спрямованістю проектів, які можуть бути визнані як національні. Такі підходи доцільно було б задіяти і в Україні, що, крім консолідації суспільства навколо найбільш значущих проектів, дозволило б запровадити нові форми ефективного державного управління, базовані на використанні сучасних технологій і прозорості.
Дещо іншою може бути і спрямованість національних проектів в Україні. Такі національні проекти, як охорона здоров’я, освіта та доступне житло є не менш актуальними для України, ніж для Росії, проте акценти в них можуть бути розставлені трохи по-іншому.
Ключовим для виживання України в умовах її залежності від експорту енергетичних ресурсів (газу, ядерного палива, нафти) є подолання високої енергозатратності промисловості, житлово-комунального сектору, побутової сфери, що не дає країні ефективно розвиватися, зумовлює зростання інфляції, ставить під загрозу надійність енергопостачання і теплопостачання громадян, знижує конкурентоспроможність продукції вітчизняних підприємств. На нашу думку, реалізація політики енергозбереження та оптимізація енергетичного балансу країни мають стати одним з головних пріоритетів держави і, безумовно, заслуговують на включення до національних проектів. Реалізація цього проекту закладе підґрунтя модернізації української економіки, забезпечивши ощадливе використання ресурсів, а отже, збереження державних коштів і їх направлення на соціальне забезпечення.
Завдання розвитку сучасної транспортної інфраструктури (залізниць, аеропортів, автомобільних доріг тощо) також заслуговує на увагу як претендент на здобуття статусу національного проекту. Україну не можна порівнювати з Росією за наявністю природних ресурсів. Водночас наша країна є транзитною державою і має повною мірою скористатися своїм географічним положенням для розвитку економіки, пожвавлення інвестиційної діяльності, підвищення зайнятості населення, а отже, і добробуту громадян. Таким чином, це завдання заслуговує на включення до переліку національних проектів. Важливими з точки зору забезпечення прискореного економічного зростання та високої якості економічного розвитку є підтримка науки, інновацій, а також розвиток наукомістких видів діяльності, що має враховуватися при формуванні загальнодержавних пріоритетів.
Національні програми мають стати орієнтиром у формуванні бюджетної політики і враховуватися в бюджетному плануванні. На думку С. Глазьєва, свідченням серйозного ставлення держави до реалізації національних проектів має стати врахування визначених державою пріоритетів у видатках державного бюджету. Він вважає, що у світі існують певні параметри фінансування найважливіших державних функцій, які відповідають певним вимогам. Наприклад, видатки на охорону здоров’я мають становити від 5% (мінімальний рівень, рекомендований Всесвітньою організацією охорони здоров’я)до 10% (рівень розвинутих країн); витрати на науку – від 1,5доЗ% ВВП, освіту – від 5 до 7% ВВП. Саме порівняно з цими показниками і слід оцінювати відповідність бюджетної політики національним пріоритетам щодо даних сфер. Теоретично такий підхід, безумовно, можна підтримати, особливо у відношенні до проектів, що стосуються охорони здоров’я, освіти, науки. Але як робити подібні порівняння у випадках, коли ми розглядаємо такі національні проекти (пріоритети), як розвиток АПК, енергозбереження, розвиток сучасної транспортної інфраструктури тощо. Подібні порівняння не є коректними, оскільки в розвинутих країнах спостерігається зовсім інша ситуація щодо стану транспортної та житлово-комунальної інфраструктури, міри енергонезалежності та рівня енергозбереження, ніж, наприклад, в Україні чи Росії. Оцінюючи відповідність таких державних видатків загальнодержавним пріоритетам, слід виходити з обернено пропорційної залежності між показниками, що характеризують рівень бюджетних витрат за даним напрямом у нас і в розвинутих країнах світу. Якщо розглядати такі пріоритети, як розвиток АПК або забезпечення населення доступним житлом, то для цих сфер спостерігається зовсім інша залежність. Наприклад, у розвинутих країнах світу, зокрема, в країнах ЄС і США, державна підтримка (субсидування) АПК сягає такого рівня, який ми ще досить тривалий час не зможемо собі дозволити навіть у мріях з огляду на можливості державного бюджету нашої країни. Якщо говорити про програму забезпечення населення доступним житлом, то економічна сутність і принципові підходи до розв’язання цієї проблеми в таких країнах, як Україна, Росія і, наприклад, США та європейські країни, настільки істотно різняться, що тут взагалі немає підстав для будь-яких порівнянь. Тому запропоновані С. Глазьєвим підходи, безумовно, становлять інтерес і їх слід використовувати для аналізу бюджетної політики, але не вони мають грати першу скрипку у визначенні того, наскільки бюджетна політика відповідає пріоритетним національним проектам.
В Україні існує ще одна проблема – значне навантаження на бюджет та державні цільові фонди із забезпечення фінансування державних програм. Обсяги державного бюджету замалі для розв’язання складних економічних та соціальних проблем, таких як велике навантаження на бюджет та державні позабюджетні цільові фонди із забезпечення фінансування соціальних програм, незбалансованість та неадекватність ринковій економіці розвитку системи пенсійного забезпечення, хронічне недофінансування місцевих бюджетів, високий рівень розвитку тіньової економіки та ухилення від оподаткування, а також державної участі в економічному розвитку (перерозподілі ВВП через державні фонди, розвитку державного сектору економіки), недосконалість механізмів оподаткування та бюджетного регулювання, низький рівень податкового адміністрування. До інших складних проблем розвитку України слід віднести значні обсяги відтоку (виведення) капіталів за кордон, зокрема недоодержання виручки від експорту товарів і послуг, завищення платежів за імпортовану продукцію, за фіктивними операціями з цінними паперами.
Аби бюджетна політика забезпечила економічне зростання, орієнтоване на підвищення якості життя громадян, потрібні відповідні важелі, а саме:
забезпечення проведення структурної перебудови господарського комплексу з метою формування його раціональної структури, що відповідає вимогам розвитку соціальної ринкової економіки;
створення адекватної матеріальної бази, яка є основою підвищення конкурентоспроможності бізнесу;
зміцнення потенціалу вітчизняного товаровиробника й посилення його конкурентоспроможності;
- підвищення якості людського капіталу, залученого до виробничої, та посередницької діяльності;
- створення адекватної розвиткові ринкової економіки інфраструктури;
- формування справедливих відносин між бізнесом і найманими працівниками стосовно умов праці, участі в управлінні підприємствами та розподілі доходів;
- підвищення стимулюючої ролі оплати праці;
- підвищення ефективності державного регулювання розвитку економіки;
- послаблення децентралізації економічного розвитку й посилення економічного потенціалу регіонів .
Отже, за вищенаведеним зробимо наступні висновки:
Технологія формування та реалізації національних проектів логічно вписується до наявних в Україні процедур формування стратегії соціально-економічного розвитку розробки державних цільових і бюджетних програм. Водночас запровадження цієї технології вимагає вдосконалення та уточнення відповідних процесів, що, поряд з іншим, дозволить зменшити кількість державних цільових програм і позбавитися дублювання в них окремих завдань.
Запозичення досвіду формування пріоритетних національних проектів стане поштовхом для розвитку програмно-цільового методу планування, насамперед, у напрямі забезпечення зв’язку між плануванням бюджету та довгостроковим характером національних проектів, а також у напрямі вдосконалення показників результативності бюджетних програм, зокрема, показників продукту, ефективності та якості.
Застосовувана в Україні система формування доходів місцевих бюджетів та фінансування видатків є досить недосконалою: обсяги функцій і повноважень, які покладаються на місцеві органи влади, не відповідають фінансовим можливостям їх реалізації; широкий перелік задекларованих державою соціальних зобов’язань не узгоджуються з наявними фінансовими ресурсами; має місце нечітке розмежування повноважень між органами державної та місцевої влади.
Прагнення до побудови в Україні ефективної системи взаємовідносин між органами різних рівнів у бюджетній сфері і бажання уникнути економічно необґрунтованих рішень спонукає до вивчення як позитивного, так і негативного світового досвіду в організації бюджетного фінансування.
У різних країнах існують різноманітні умови (адміністративні, соціальні, національні, культурні, історичні тощо), які впливають на побудову взаємовідносин різних рівнів влади у бюджетній сфері. Залежно від цих умов кожна країна по-своєму вирішує питання побудови відносин бюджетного фінансування.
Бюджетне фінансування видатків, відбиваючи перерозподіл отриманих державою доходів, відображається у формуванні вторинних, а в окремих випадках, і первинних доходів юридичних і фізичних осіб. Воно може мати прямий і непрямий (опосередкований) характер. Прямий характер має формування доходів конкретних отримувачів бюджетних асигнувань — розпорядників бюджетних коштів, опосередкований характер — споживачів суспільних благ, які забезпечуються за рахунок бюджету.
Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи державного і місцевих бюджетів, завдяки яким мобілізується основна частка фінансових ресурсів, необхідних для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. Наприклад, у США через бюджет перерозподіляється 28 % ВВП, у Німеччині — 40 %, Швеції — 50 %. В Україні бюджетні ресурси становлять 34 % фінансових ресурсів держави і майже 45 % ВВП [3].
Як правило, більш висока централізація бюджетної системи і більший обсяг бюджетних коштів, що перерозподіляються, характерні для країн з високим ступенем нерівності бюджетної забезпеченості. Наприклад, у Німеччині та Канаді.
У результаті цього і в Німеччині, і в Канаді досягається основна мета міжбюджетного регулювання – здійснюється бажане вирівнювання бюджетної забезпеченості суб’єктів федерації, тобто кінцеві споживачі мають відносно рівний доступ до бюджетних послуг.
У США сьогодні усі грошові трансферти з федерального бюджету мають цільовий характер більш-менш вузької спрямованості. Трансферти поділяються на цільові й вузько цільові.
Вузькоцільові – виділяються на чітко визначені цілі: наприклад, на будівництво визначеного об’єкта чи на виплату заробітної плати вчителям певної категорії. Вузько¬цільові трансферти розподіляються згідно з такими правилами :
1. На підставі формули, затвердженої в законодавчому чи адміністративному порядку. У формулу включаються різні статистичні показники.
2. Під конкретні проекти. Такого роду трансферти, як правило, розподіляються на конкурсній основі.
3. Комбінація формули та проекту. У даному випадку обсяг коштів, які виділяються під конкретний проект, обмежується сумою, визначеною на підставі формули.
Такі трансферти виділяються або в абсолютній сумі, або в порядку спільного фінансування витрат штатів. В останньому випадку федеральний бюджет відшкодовує частину витрат, зроблених бюджетами штатів за даним його видом. Загальна сума коштів, які виділяються з федерального бюджету в порядку спільного фінансування, може бути як обмеженою, так і необмеженою.
Цільові трансферти мають цільовий характер, однак напрям їхнього використання визначається досить широко, що дозволяє владі штатів самостійно обирати спосіб використання отриманих коштів у досить широких рамках.
Підтримка штатів і місцевих органів влади за рахунок федерального бюджету здійснюється також за рахунок податкових витрат, під якими розуміють втрати федерального бюджету, що виникають у результаті виключення з оподатковуваної бази за федеральними податками її окремих елементів. До елементів, що виключаються, передусім належать суми, які сплачують платники податків до бюджетів штатів і місцевих бюджетів у вигляді прибуткового податку і податку на майно, а також кошти, одержувані ними у вигляді процентних платежів за облігаціями штатів і місцевих органів влади.
У Канаді існує два види трансфертів: податковий і грошовий. Грошовий трансферт здійснюється у вигляді перерахування коштів із федерального бюджету до бюджетів провінцій/територій. Податковий – виникає у випадку, коли федеральний уряд знижує федеральні ставки з податків, одночасно надаючи провінціям/територіям право підвищувати свої ставки з відповідних податків на аналогічну величину.
Обсяг трансфертів і методика їхнього розподілу, як правило, визначаються на п’ять років, а передача здійснюється на річній основі. Федеральний уряд Канади передає трансферти провінціям/територіям за трьома основними програмами:
Трансферт на охорону здоров’я і соціальну допомогу (СН&Т). Програма спрямована на підтримку охорони здоров’я, вищої освіти, надання соціальної допомоги та послуг територіям і провінціям.
Програма вирівнювання спрямована на вирівнювання провінцій (території у вирівнюванні участі не беруть), менш забезпечених за рівнем надання бюджетних послуг населенню. Даний трансферт є незв’язаним. Він розподіляється за формулою, яку встановлює федеральне законодавство.
Програма територіального фінансування (ТРР). У рамках програми спеціальний трансферт передається північним територіям (не провінціям), відмінність яких від провінцій полягає в тому, що в них значно вищі витрати на надання бюджетних послуг, високі темпи росту чисельності населення і слабко розвинена податкова база. Даний трансферт є незв’язаним і надається для підвищення бюджетної забезпеченості територій.
У Великобританії використовується система бюджетного фінансування, що обумовлює її державний характер із великим ступенем централізації управління. Росія є федеративною державою, що й визначає побудову системи бюджетного фінансування. Дана система як і у Великобританії є занадто централізованою.
Також досить поширеними у країнах з розвиненою ринковою економікою є субсидії виробникам сільськогосподарської продукції на відшкодування втрат доходів у зв’язку з підтриманням доступного рівня цін на продукти харчування, що можна було б використати в Україні. Наприклад, в Україні надаються лише житлові субсидії малозабезпеченим громадянам на оплату житлово-комунальних послуг.
Як свідчить порівняння механізмів бюджетного фінансування, які застосовуються в різних країнах світу, підходи, що використовуються в Україні, мають з ними багато спільного. Більше того, Україна застосовує ряд елементів, які не тільки дозволяють урахувати особливості міжбюджетних відносин в інших країнах, а й забезпечують вищу порівняно з ними прозорість у розподілі фінансової допомоги .
Головне завдання бюджетного фінансування полягає в тому, щоб у конкретних економічних і політичних умовах обрати найефективнішу модель бюджетних відносин. Для цього насамперед необхідно чітко розподілити видаткові функції між рівнями влади, закріпити відповідні джерела фінансування, сформувати систему надання фінансової допомоги найбіднішим регіонам.
Різні країни вирішують проблему вибору моделі бюджетного фінансування по-різному.
Проведений аналіз засвідчив, що ефективність системи бюджетного фінансування визначається не ступенем централізації/децентралізації бюджетної системи, не наявністю чи відсутністю регулюючих чинників, не частками витрат центрального уряду, не обсягом і способами надання фінансової допомоги, а чітко встановленою та збалансованою системою всіх цих чинників, які точно відповідають особливостям держави.
Ефективність системи бюджетного фінансування у розглянутих країнах досягається в результаті забезпечення адекватності видатків для усіх потреб. Сума власних доходів бюджету і переданих трансфертів дозволяє повністю виконати встановлені видаткові зобов’язання. Розподіл фінансової допомоги характеризується прозорістю і стабільністю механізму вирівнювання. Процедура розрахунку фінансової допомоги залишається незмінною протягом як мінімум трьох – п’яти років. У результаті цього кожен суб’єкт має можливість спрогнозувати свої доходи на майбутні періоди. Розмір трансферту залежить тільки від об’єктивних чинників, які впливають на видаткові потреби та дохідний потенціал бюджетів, а процедура розрахунку фінансової допомоги не позбавляє одержувачів допомоги зацікавленості у зростанні власних бюджетних доходів[4.]
Висновки
Застосовувана в Україні система формування доходів місцевих бюджетів та фінансування видатків є досить недосконалою: обсяги функцій і повноважень, які покладаються на місцеві органи влади, не відповідають фінансовим можливостям їх реалізації; широкий перелік задекларованих державою соціальних зобов’язань не узгоджуються з наявними фінансовими ресурсами; має місце нечітке розмежування повноважень між органами державної та місцевої влади.
Інтегрування України в європейські структури повинно розпочатись із приведення у відповідність до міжнародних стандартів чинного законодавства, у тому числі й у фінансовій сфері. Будуючи власну державу, при реформуванні фінансової структури країни необхідно враховувати як найкращі світові здобутки у галузі державного управління та фінансів, так і досвід вітчизняних фахівців, підґрунтя якого – багаторічний пошук найбільш вдалої для нашої дійсності системи формування та витрачання Державного бюджету України. Усе це має безпосереднє відношення до бюджету як одного з найважливіших інструментів управління державою.
Додаток
Принципи, форми і методи бюджетного фінансування
Список використаної літератури
1.Артус М.М., Хижа Н.М. Навчальний посібник Бюджетна система України / - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2005.- 220 c.
2.Венгер В.В. Фінанси:навч.пос.(для студ.вищ.навч.закл.)/В.В. Венгер. – К.:Центр учбової літератури, 2009.-432 с.-ISBN 978-966-364-802-6.
3.Карлін М.І. Фінанси України та сусідніх держав: Навч.посіб.-К.:Знання,2007.-589с.-(Вища освіта ΧΧΙ століття).-ISBN 966-346-278-7
4.Матаріал статті від” 30 Червень, 2010 року” Науковий керівник : ст. викл. Топішко Наталія Петрівна-Економічний факультет ;Сфера наукових досліджень: соціальна політика держави http://naub.org.ua/?p=1209
