Політичні  погляди   Ж. Ж. Руссо

Суспільний договір як першооснова держави в працях Руссо
Жан-Жак Руссо - найбільший представник демократичного лівого флангу Просвітництва, пристрасний поборник соціальної справедливості, творець філософсько-політичних трактатів, що стали вільно або мимоволі основою ідеології Великої французької революції. Твори Руссо викликали в пам'яті нащадків або ненависть, або захоплення, але тільки не байдужість або академічний інтерес.

Жан-Жак Руссо народився в Швейцарії, в Женеві. Син женевського чиновника, Руссо в своїх мандрах пізнав позбавлення і знегоди простих людей. Популярність йому принесли такі твори, як: “Міркування з питання: чи сприяло відродження наук і мистецтв поліпшенню вдач?”, що одержало в 1750 р. премію Діжонськой академії; “Міркування про походження і підстави нерівності між людьми” (1754); “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762). Руссо був автором найпопулярнішої книги XVIII в. “Нова Елоїза”, а його педагогічний роман “Еміль” одержав особливо високе визнання представників німецької культури - Канта, Гердера, Гете, Шиллера та ін.

Під час Великої французької революції культ Руссо досяг свого апогею. Колишній кумир світла став духовним вождем якобінців і санкюлотів. Марат, Сен-Жюст, Робесп'єр присягалися його ім'ям. Робеспьер не розлучався з книгами Жан-Жака. “Еміль” був його Біблією, а трактат “Про суспільний договір” - Євангелієм. Під час Реставрації не тільки аристократи, але і ліберальні буржуа з жахом вимовляли ім'я Руссо, воно викликало образ гільйотини.

Однією з центральних етичних і соціально-політичних концепцій Ж.-Ж. Руссо є егалітаризм - пристрасна проповідь майнової і соціальної рівності людей. Руссо блискуче розкрив ідеологічний і психологічний механізм виникнення соціальної нерівності, продовжуючи, подібно до Н. Макиавеллі, досліджувати тему “обманщиків і обдурених” в історії політичної думки. Золоте століття суспільної рівності було погублене, на думку Руссо, із-за підступності і хитрості одних і простодушності і недалекоглядності інших. В ході такого “хитрого обману” верхівкою родової общини рядових її членів з'явився інститут приватної власності на землю, не обмеженої ніякими розумними рамками. Це привело до різкого майнового розшарування, а потім - до війни багатих проти бідних.

Проте Руссо не виступав проти приватної власності взагалі. Власність є умовою реалізації свободи індивіда, тому в якості цивільного права власність в деяких відносинах важливіша, ніж свобода. Але таке завдання може виконати тільки власність, розміри якої життєво необхідні людині-трудівнику. Тоді власність перестає бути злом, вона стає регульованою і контрольованою асоціацією вільних і рівних трудівників, невідчужуваним правом кожного і всіх громадян “держави розуму”.

Остаточно індивід втратив свободу в результаті нового “обману”. Багаті хитрістю і таємними маніпуляціями схилили бідних до договору про утворення держави, яка із самого початку створювалася як орган охорони приватної власності і було порочним за природою своєю. Виникнення політичної влади означало затвердження відносин панування і поневолення. Таким чином, всі існуючі політичні режими - демократія, аристократія, монархія - аномальні. Вони залежать від розподілу земельної власності, від майнових відносин. Всі ці форми держави неминуче вироджувалися в тиранію.

Виникнення деспотизму - слідство переважання в душі сучасної людини самолюбства, самокорисливого приватного інтересу; який штовхає його на егоїстичне свавілля.

Альтернативою існуючому “аномальному” суспільному пристрою повинно стати, по Руссо, “Державу розуму”, засновану на “суспільному договорі” нового типа. Одним з центральних понять цього нового суспільного договору, є, по Руссо, “загальна воля”, що утілює суспільний інтерес всіх громадян держави, що, на думку Руссо, виключає самокорисливість і свавілля приватного інтересу.

Поняття “суспільний договір” і “загальна воля” мають у Руссо і моральний аспект. Суспільний інтерес Руссо нерозривно пов'язував з поняттям громадянського обов'язку, усвідомленого кожним як свій власний інтерес, як моральний борг. Громадянин “розумної держави” - це той, хто подолав свій корисливий приватний інтерес, звільнився від нього, загартувавши свою волю для служіння всім і самому собі. Допоможе народу зробити це моральне оновлення, на думку Руссо, Законодавець. У Руссо - це міфологічний персонаж і не піддається причинно-історичному поясненню. Це одночасно і соціальний інженер, і соціальний терапевт, що виліковує всіх і кожного від переваги своїх приватних інтересів, це і вихователь вдач, але тільки не політичний диктатор, що підноситься над суспільством, подібно до монархічного деспота.

В результаті суспільного договору створюється Республіка, або Політичний організм (як ціле, як “загальне Я”), який іменується Державою, коли він пасивний, і Сувереном, коли він активний. Суверенітет - це влада, що направляється загальною волею. Носієм суверенітету є народ, і народний суверенітет невідчужуваний. Право зрадити форму правління, суть політичної власті належить народу як верховному суверену. Руссо визнавав право народу і на насильницьке знищення відносин панування і підпорядкування. Будь-які правителі - лише уповноважені народу, спадкова єдиновладність - сама збочена форма правління. Зміна форми правління - компетенція народу як суверена, у будь-який момент правомочного відмовитися від будь-якого законодавчого рішення і прийняти нове. Загальна воля виявляється і виявляється в реальному політичному житті у вигляді прямої демократії, і перш за все в процесі голосування народу. Дійсна держава - це самопредставництво народу. Виконавча влада лише служитель народу-суверена і у жодному випадку не сміє з ним змішуватися. Це положення Руссо узгоджується з великою ідеєю просвітителів про розділення властей як необхідній умові демократичної держави.

Перший, хто, обгородивши ділянку землі, придумав заявити: “Це моє!” і знайшов людей достатньо простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником цивільного суспільства. Від скількох злочинів, війн, вбивств, нещасть і жахів уберіг би рід людський той, хто, висмикнувши коли або засипавши рів, крикнув би собі подібним: “Остережіться слухати цього обманщика; ви загинули, якщо забудете, що плоди землі - для всіх, а сама вона - нічия!” [Руссо Ж.-Ж. Трактати. - М.: Наука, 1969. С.72].

Коли володіння, перехідні по спадку, зросли в числі і розмірах настільки, що покрили собою всю землю і стали всі стикатися один з одним, то одні володіння могли рости вже тільки за рахунок інших; і решта людей, що залишилися ні з чим, оскільки слабкість або безпечність перешкодили їм, у свою чергу, придбати земельні ділянки, стали бідняками, нічого не втративши; все змінилося навколо них, але самі вони не змінилися і виявилися вимушеними одержувати або викрадати кошти для існування з рук багатих; і звідси почали виникати, залежно від відмінностей в характерних особливостях тих і інших, панування і поневолення або насильство і грабежі [2;С.82].

Людське суспільство, що народжується, прийшло в стан найстрашнішої війни: людський рід, що загрузнув в пороках і зневірився, не міг вже ні повернутися назад, ні відмовитися від злощасних придбань, ним зроблених; він тільки ганьбив себе, вживаючи в зло здібності, що роблять йому честь, і сам привів себе на край загибелі [6;С.83].

Давайте об'єднаємося, щоб захистити від пригноблення слабких, стримати честолюбних і забезпечити кожному володіння тим, що йому належить. Словом, замість того, щоб обертати наші сили проти самих себе, давайте з'єднаємо їх в одну вищу силу - влада, яка правитиме нами згідно мудрим законам, влада, яка надаватиме заступництво і захист всім членам асоціації, відображатиме натиск загальних ворогів і підтримувати серед нас вічну згоду <…>. Всі кинулися прямо в окови, вірячи, що цим вони забезпечать собі свободу, бо, будучи достатньо розумними, щоб спіткати переваги політичного устрою, вони не були достатньо досвідченими, щоб передбачати пов'язані з цим небезпеки.

Таким було і повинне було бути походження суспільства і законів, які наклали нові пута на слабкого і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди встановили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію на непорушне право і ради вигоди декількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство і убогість [9;С.84].

Різні види Правлінь ведуть своє походження лише з більш менш значних відмінностей між окремими особами у момент первинного встановлення. Якщо одна людина виділялася серед всіх могутністю, доблестю, багатством або впливом, то його обирали магістратом, і Держава ставала монархічною. Якщо декілька чоловік, будучи приблизно рівні між собою, брали гору над іншими, то цих людей обирали магістратами, н виходила аристократія. Ті люди, чиї багатства або дарування не дуже відрізнялися і які менше за інших відійшли від природного стану, зберегли спільно в своїх руках вище управління і утворили демократію. Час показав, яка з цих форм була вигіднішою для людей. Одні як і раніше підкорялися тільки законам; інші незабаром стали покорятися панами. Громадяни хотіли зберегти свою свободу; піддані подумували лише про те, як би відняти свободу у своїх сусідів, оскільки вони не могли примиритися з тим, що інші насолоджуються благом, яким вони самі вже більше не користуються. Словом, на одній стороні опинилися багатства і завоювання, а на іншій - щастя і чеснота [13;С.91].

Якщо ми прослідкуємо поступальний розвиток нерівності під час цих різноманітних переворотів, то виявимо, що встановлення Закону і права власності було тут першим ступенем, встановлення магістрату - другим, третім же і останнім було перетворення влади, заснованої на законах, у владу необмежену [12;С.92].

Але оскільки взагалі багатство, знатність або ранг, могутність і особисті чесноти - це головні відмінності, на підставі яких судять про місце людини в суспільстві, то я міг би довести, що згода або боротьба між цими різними силами - це і є найвірніший показник того, добре або погано влаштовано державу [10;С.93].

З крайньої нерівності положень і станів, з різноманітності дарувань і пристрастей, з мистецтв даремних, мистецтв шкідливих, із знань поверхневих і неглибоких з'явилися б сонми забобонів, рівно осоружних розуму, щастю і чесноті. Ми побачили б, як правителі ревно підтримують все те, що може ослабити людей, що об'єдналися, роз'єднуючий їх; все, що може додати суспільству видимість згоди і посіяти в ньому насіння справжнього розбрату, все, що може вселити різним станам недовір'я і взаємну ненависть, протиставляючи їх права і їх інтереси, і, отже, підсилити владу, всіх їх стримуючу.

І серед всього цього розбрату і переворотів поступово піднімає свою огидну голову деспотизм; пожираючи все, що побачить він хорошого і здорової у всіх частинах Держави, врешті-решт він почне зневажати і закони і народ і затвердиться на розвалинах Республіки [4;С.95].

Таким чином, за Руссо, закономірним слідством розвитку нерівності в суспільстві є встановлення диктаторських форм політичного правління. Проте в появі тиранії винен і народ, що кінець кінцем впадає в свого роду колективний “самообман”, оскільки і найспритнішому політику не вдасться поневолити людей, які не бажають нічого іншого, як бути вільними. Виникнення деспотизму - слідство політичної пасивності мас, самокорисливості і владолюбства правителів. Руссо проголосив право народу на насильницьке скидання тиранічного режиму. У трактаті “Про суспільний договір, або принципи політичного права” Руссо обгрунтував свою концепцію політичного і суспільного устрою.

Знайти таку форму асоціації, яка захищає і захищає всією загальною силою особу і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожен, з'єднуючись зі всіма, підкоряється, проте, тільки самому собі і залишається таким же вільним, як і раніше. Таке основне завдання, яке вирішує Суспільний договір [5;С.160].

Ці статті, якщо їх правильно розуміти, зводяться до одніє-єдиної, а саме: повне відчуження кожного з членів асоціації зі всіма його правами на користь всієї общини; бо, по-перше, якщо кожен віддає себе цілком, то створюються умови, рівні для всіх; а раз умови рівні для всіх, то ніхто не зацікавлений в тому, щоб зробити їх обтяжливими для інших. Далі, оскільки відчуження здійснюється без яких-небудь вилучень, те єднання так повно, наскільки тільки можливо, і жодному з членів асоціації нічого більше вимагати, бо якби у приватних осіб залишалися які-небудь права, то, оскільки тепер не було б такого старшого над всіма, який мав би право вирішувати суперечки між ними і всім народом, який, будучи суддею самому собі у деякому відношенні, почав би незабаром домагатися на те, щоб стати таким в усіх відношеннях, - природний стан продовжував би існувати і асоціація неминуче стала б тиранічною або даремною.

Нарешті, кожен підпорядковувавши себе всім, не підпорядковує себе нікому окремо, і оскільки немає жодного члена асоціації, відносно якого інші не набували б тих же прав, які вони поступилися йому по відношенню до себе, то кожен набуває еквівалента того, що втрачає, і одержує більше сили для збереження того, що має.

Отже, якщо ми усунемо з суспільної угоди те, що не складає його суть, то ми знайдемо, що воно зводиться до наступних положень: кожний з нас передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особу і все свої сили, і в результаті для нас всіх разом кожен член перетворюється на нероздільну частину цілого [15;С.161].

Це Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Ця особа юридична, така, що утворюється, отже, в результаті об'єднання всіх інших, колись іменувалася Цивільною общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний,, Сувереном, коли він активний, Державою - при зіставленні його з йому подібними. Що до членів асоціації, то вони в сукупності одержують ім'я народу, а окремо називаються громадянами, як що беруть участь у верховній владі, і підданими, як Держави, що підкоряються законам [18;С.161-162].

Як тільки маса людей об'єднується таким шляхом в одне ціле, вже неможливо заподіяти шкоду жодному з його членів, не зачіпаючи ціле, і тим більше не можна заподіяти шкоду цілому так, щоб члени його цього не відчули [19;С.163].

Отже, щоб суспільна угода не стала порожньою формальністю, воно мовчазно включає таке зобов'язання, яке одне тільки може дати силу іншим зобов'язанням: якщо хтось відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім Організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути вільним. Бо така умова, яка, підпорядковувавши кожного громадянина вітчизні, одночасно тим самим захищає його від всякої особистої залежності: умова ця складає секрет і рухову силу політичної машини, і воно одне тільки робить законним зобов'язання в цивільному суспільстві, які без цього були б безглуздими, тиранічними і відкривали б шлях жахливим зловживанням [19;С.164].

За Суспільним договором людина втрачає свою природну свободу і необмежене право на те, що його спокушає і чим він може заволодіти; набуває ж він свободи цивільної і права власності на все те, чим володіє. Щоб не помилитися у визначенні цього відшкодування, треба точно розрізняти природну свободу, межами якої є лише фізична сила індивіда, і свободу цивільну, яка обмежена загальною волею, а також розрізняти володіння, що представляє лише результат застосування сили або право того, хто прийшов першим, і власність, яка може грунтуватися лише на законному документі [16;С.164-165].

Кожен член общини підпорядковує себе їй в той момент, коли вона утворюється, таким, який він є в цей час, підпорядковує їй самого себе і все свої сили, складовою частиною яких є і майно, що належить йому. Це не означає, що унаслідок такого акту володіння, переходячи з рук в руки, змінює свою природу і стає власністю в руках суверена. Але оскільки сили Цивільної общини незрівнянно більші, ніж сили окремої людини, то і її володіння фактично міцніше і незаперечно, хоч і не стає більш законним, принаймні в очах чужоземців. Бо Держава є відносно своїх членів господарем всього їх майна через Суспільний договір, який в Державі служить основою всіх прав; але для інших Держав Держава є такою по праву першої заїмки, що перейшов до нього від окремих осіб [11;С.165].

Яким би шляхом не відбувалося це придбання, право, яке кожну приватну особу має на свою власну землю, завжди підпорядковано тому праву, яке община має на всі землі, без чого не було б міцності в суспільних зв'язках, ні дійсної сили в здійсненні суверенітету [8;С.167].

Суверенітет, який є тільки здійснення загальної волі, не може ніколи відчужуватися, що і суверен, який є не що інше, як колективна істота, може бути представляємо тільки самим собою. Передаватися може влада, але ніяк не воля.

Через ту ж причину, по якій суверенітет невідчужуваний, він неподільний, бо воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або тільки однієї його частини. У першому випадку ця проголошена воля є акт суверенітету і створює закон. У другому випадку - це лише приватна воля або акт магістрату; це, найбільше, - декрет.

Але наші політики, не будучи в змозі розділити суверенітет у принципі його, розділяють в його проявах. Вони розділяють його на силу і волю, на владу законодавчу і влада старанну; на право оподатковувати, відправляти правосуддя, вести війну; на управління внутрішніми справами і на повноваження вести зовнішні стосунки; вони то змішують всі ці частини, то відокремлюють їх один від одного; вони роблять з суверена якусь фантастичну істоту, складену з частин, узятих з різних місць. Помилка ця виникає з того, що вони не склали собі точних уявлень про верховну владу і прийняли за її частини лише її прояви [17;С.168-169].

З попереднього виходить, що загальна воля незмінно направлена прямо до однієї мети і прагне завжди до користі суспільства, але з цього не виходить, що рішення народу мають такий же вірний напрям. Люди завжди прагнуть до свого блага, але не завжди бачать, в чому воно. Народ не підкуповуватимеш, але його часто одурюють і притому лише тоді, коли здається, що він бажає поганого. Важливо, отже, щоб одержати вираз саме загальної волі, щоб в Державі не було жодного часткового співтовариства і щоб кожен громадянин висловлював тільки свою власну думку; таким було єдине у своєму роді і прекрасне влаштування, дане великим Лікургом [14;С.170-171].

З якого б боку ми не підходили до основного принципу, ми завжди дійдемо одного і того ж висновку, а саме: Суспільна угода встановлює між громадянами такого роду рівність, при якій всі вони приймають на себе зобов'язання на одних і тих же умовах і всі повинні користуватися однаковими правами. Таким чином, по самій природі цієї угоди всякий акт суверенітету, тобто всякий справжній акт загальної волі, накладає зобов'язання на всіх громадян або дає переваги всім в рівній мірі; оскільки суверен знає лише націю як ціле і не розрізняє жодного з тих, хто її складає.

З цього виходить, що верховна влада, якої б необмеженою, священною, недоторканною, вона не була, не переступає і не може переступати меж загальних угод і що кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що йому ці угоди надали з його майна і його свободи; отже суверен ніяк не має права накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого [3;С.173-174].

Суспільний договір має на своїй меті збереження договірних угод. Хто хоче досягти мети, той приймає і засоби її досягнення, а ці засоби невід’ємні від деякого ризику, навіть пов'язані з деякими втратами. Той, хто хоче зберегти своє життя за рахунок інших, повинен, у свою чергу, бути готовий віддати за них життя, якщо це буде необхідно. Отже, громадянину вже не доводиться судити про небезпеку, якої Закону завгодно його піддати, і коли правитель говорить йому: “Державі необхідно, щоб ти помер”, - то він повинен померти, тому що тільки за цієї умови він жив дотепер в безпеці і тому що його життя не тільки благодіяння природи, але і дар, одержаний їм на певних умовах від Держави. Втім, всякий злочинець, що робить замах на закони суспільного стану, стає внаслідок своїх злочинів бунтівником і зрадником вітчизни; він перестає бути його членом, якщо порушив його закони; і навіть він веде проти нього війну. Тоді збереження Держави несумісно із збереженням його життя; потрібне, щоб один з двох загинув, а коли вбивають винного, то його знищують не стільки як громадянина, скільки як ворога.

Судова процедура, вирок - це доказ і визнання того, що він порушив суспільний договір і, отже, не є більш членом Держави. Але оскільки він визнав себе таким, принаймні своїм перебуванням в ньому, то він повинен бути виключений з Держави шляхом вигнання як порушника угоди або ж шляхом страти як ворога суспільства. Бо такий ворог - це не умовна особа, це людина; а у такому разі по праву війни переможеного можна убити.

Але, скажуть мені, засудження злочинця є акт приватного характеру. Згоден: тому право засудження зовсім не належить суверену; це - право, яке він може передати, не будучи в змозі здійснювати його сам. Всі мої думки пов'язані одна з іншою, але я не можу викласти їх всі відразу.

Крім того, часті страти - це завжди ознака слабкості або недбайливості Уряду. Немає лиходія, якого не можна було б зробити на що-небудь придатним [2;С.175].




Поняття закону і законності в політико-правовій ідеології Руссо
У Державі, яку описував Руссо, всі правила життя визначені Законом. Творцем законів, по думці Руссо, повинен бути народ. Проте і приватним особам, і народу в цілому не вистачає волі і розуму, щоб розробити ідеальні закони. Тому всі в рівній мірі потребують поводирів. Таким “поводирем” повинен стати Законодавець.

Для того, щоб відкрити якнайкращі правила гуртожитку, належному народам, потрібен розум високий, який бачив би всі пристрасті людей і не випробовував жодної з них; який не мав би нічого спільного з нашою природою, але знав її досконало; чиє щастя не залежало б від нас, але хто погодився б все ж таки зайнятися нашим щастям; нарешті, такий, який, готуючи собі славу у далекому майбутньому, готовий був би працювати в одному столітті, а пожинати плоди в другому. Він покликаний зрадити, так би мовити, людську природу, перетворити кожного індивідуума, який сам по собі є якесь замкнуте і ізольоване ціле, в частину крупнішого цілого, від якого цей індивідуум у відомому сенсі одержує своє життя і своє буття; переінакшити організм людини, щоб його укріпити; повинен поставити на місце фізичного самостійного існування, яке нам всім дане природою, існування часткове і моральне [1; 179].

Подібно до архітектора, який, перш ніж спорудити велику будівлю, обстежує і вивчає грунт, щоб дізнатися, чи зможе вона витримати його вагу, мудрий Законодавець не починає з твору законів, самих благих самих по собі, але випробовує заздалегідь, чи здатний народ, якому він їх призначає, їх витримати.

Блищали на землі тисячі таких народів, які ніколи не винесли б благих законів; народи ж - які здібні були до цього, мали на те лише вельми короткий період часу у всій своєї історії. Один народ сприйнятливий від народження, інший не стає таким і після десяти століть. Росіяни ніколи не стануть істинно цивілізованими, оскільки вони піддалися цивілізації занадто рано. Петро володів талантами наслідувальними, у нього не було справжнього генія, того, що творить і створює все з нічого. Дещо із зробленого ним було добре, велика частина була не до місця. Він розумів, що його народ був диким, але абсолютно не зрозумів, що він ще не дозрів для статутів цивільного суспільства. Він хотів відразу просвітити і упорядкувати свій народ, тоді як його треба було ще привчати до труднощів цього. Він хотів спочатку створити німців, англійців, коли треба було почати з того, щоб створити росіян. Він помішав своїм подданим стать коли-небудь тим, чим вони могли б стати, переконавши їх, що вони були тим, чим вони не є [2;С.183].

Якщо спробувати визначити, в чому полягає те найбільше благо всіх, яке повинне бути метою всякої системи законів, то опиниться, що воно зводиться до двох головних речей: свободи і рівності. До свободи - оскільки всяка залежність від приватної особи на стільки ж зменшує силу Держави; до рівності, тому що свобода не може існувати без нього.

Що стосується рівності, то під цим словом не слід розуміти, що всі повинні володіти владою і багатством в абсолютно однаковій мірі; але що стосується влади, - вона повинна бути такою, щоб не могла перетворитися ні на яке насильство, і завжди повинна здійснюватися по праву положення в суспільстві і через закони; а що до багатства, - жоден громадянин не повинен володіти таким значним достатком, щоб мати можливість купити іншого, і жоден - бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавати: це припускає в тому, що торкається до знатних і багатих, обмеження розмірів їх майна і впливу, що ж стосується людей малих - стримування скнарості і жадібності [11;С.188].

Ми бачили, що законодавча влада належить народу і може належати тільки йому, легко можна побачити, виходячи з принципів, встановлених вище, що виконавча влада, навпаки, не може належати всій масі народу як законодавцю або суверену, оскільки ця влада виражається лише в актах приватного характеру, які взагалі не відносяться до області Закону, ні, отже, до компетенції суверена, всі акти якого тільки і можуть бути, що законами [14;С.192].

Суверен може, по-перше, доручити Правління всьому народу або більшій його частині так, щоб стало більше громадян-магістратів, ніж громадян - просто приватних осіб. Цій формі Правління дають назву демократії.

Або ж він може зосередити Правління в руках малого числа, так щоб було більше простих громадян, магістратів, і така форма носить назву аристократії.

Нарешті, він може сконцентрувати все правління в руках єдиного магістра, від якого одержують свою владу всі інші. Ця форма найбільш звичайна і називається монархією, або королівським Правлінням [16;С.198].

Отже, здавалося б, не може бути кращого державного пристрою, ніж те, в якому влада старанна сполучена із законодавчою. Але саме це і робить таке Правління в деяких відносинах непридатним, оскільки при цьому речі, які повинні бути розділені, не розділяються, і государ і суверен, будучи однією і тією ж особою, утворюють, так би мовити, Правління без Уряду [16;С.199].

Додамо, що немає правління, такого схильного до громадянських воєн і внутрішніх хвилювань, як демократичне, або народне, тому що немає ніякого іншого Правління, яке так сильно і постійно прагнуло б до зміни форми або вимагало більшої пильності і мужності, щоб зберегти свою власну [19;С.201].

Словом, саме той лад буде якнайкращим і найбільш природним, коли мудрі правлять більшістю, коли достовірно, що вони правлять до його вигоди, а не до власної. Але якщо аристократія вимагає декількома чеснотами менш, чим народне Правління, вона вимагає зате інших чеснот, які властиві їй одній, - таких, як помірність із сторони багатих і уміння задовольнятися своїм положенням із сторони бідних; бо строга рівність була б тут, мабуть, недоречно; воно не дотримувалося навіть в Спарті [19;С.202].

Ми знайшли, виходячи із співвідношень загального характеру, що монархія підходить лише для великих Держав, і ми знов переконаємося в цьому, коли розглянемо монархію як таку.

Істотний і неминучий недолік, який за всіх умов ставить монархічне правління нижче за республіканське, полягає в тому, що при другому з них голос народу майже завжди висуває на перші місця тільки людей освічених і здатних, які займають їх з честю; тоді як ті, хто досягає успіху в монархіях, це найчастіше дрібні баламути, нікчемні шахраї, дріб'язкові інтригани, чиї жалюгідні талантіки дозволяють їм досягти при дворі високих посад, але лише для того, щоб, тільки їх досягнувши, виявити перед народом повну свою нездатність [5;С.204-205].

Коли держава розпадається, те зловживання Владою, яка б вона не була, одержує загальну назву анархії. Зокрема, демократія вироджується в охлократію, аристократія в олігархію. Я б додав, що монархія вироджується в тиранію <...> [9;С.216].

Суверенітет не може бути представлений з тієї ж причини, по якій він не може бути відчужений. Він полягає, по суті, в загальній волі, а воля ніяк не може бути представлена; або це вона, або інша воля, середнього не буває. Депутати народу, отже, не є і не можуть бути його представниками; вони лише його уповноважені; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно. Всякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний; це взагалі не закон. Англійський народ вважає себе вільним: він жорстоко помиляється. Він вільний тільки під час виборів членів Парламенту, як тільки вони обрані, він ніщо [7; С.222].

Цей організм, який я назву Трибунату, є охоронець законів і законодавчої влади. Він більш священний і його більш вважають як захисника законів, чим государ, їх виконуючий, і чим суверен, що їх дає. Трибунат, що розумно стримується, - це найміцніша опора доброго державного пристрою; але якщо він одержує хоч небагато чим більш сили, чим слідує, він перекидає все. Що до слабкості, то вона не в його природі, і якщо тільки представляє він з себе дещо, він ніколи не може означати менш, чим потрібне.

Він вироджується в тиранію, коли узурпує виконавчу владу, яку він повинен лише стримувати, і коли хоче видавати закони, яких повинен лише дотримуватися [7; С.242].

Під час криз, які і примушують фундирувати диктатуру, Держава незабаром знищена або врятована, і, раз настійна необхідність минула, диктатура робиться тиранічною або даремною. Диктатор міг у відомих випадках захищати свободу суспільну, ніколи не маючи можливості зробити замах на неї [1;С.245].

Християнство проповідує лише рабство і залежність. Його дух дуже сприятливий для тиранії, щоб вона постійно цим не користувалася. Дійсні християни створені, щоб бути рабами; вони це знають, і це їх майже не турбує: це коротке життя має в їх очах дуже мало ціни [14;С.253].

А для Держави вельми важливо, щоб кожен громадянин мав релігію, яка примушувала б його любити свої обов'язки; але догмати цієї релігії цікавлять Державу і його членів лише постільки, поскільки ці догмати відносяться до моралі і обов'язків, які той, хто її сповідає, зобов'язаний виконувати по відношенню до інших.

Існує, отже, сповідання віри чисто цивільне, статті якого мають встановлювати суверен; і не як догмати релігії, але як правила гуртожитку, без яких неможливо бути ні добрим громадянином ні вірним підданим. Не будучи в змозі зобов'язати кого б то не було в них вірити він може вигнати з Держави всякого, хто в них не вірить, причому не як нечестивця, а як людини, не здатної жити в суспільстві, як людини, не здатної щиро любити закони, справедливість і жертвувати у разі потреби життям в ім'я боргу. Якщо хто-небудь, визнавши публічно ці догмати поводиться, неначебто він в них не вірив, хай він буде покараний смертю, він зробив найбільше злочині: він збрехав перед законами [13;С.254].

Політична концепція Руссо мала величезний вплив як на суспільну свідомість, так і на розвиток подій в період Великої французької революції. Авторитет Руссо був настільки високим, що до його ідей зверталися представники самих різних течій, починаючи від помірного конституціоналізму аж до прихильників комунізму.

Ідеї Руссо зіграли важливу роль в подальшому розвитку теоретичних уявлень про державу і право. Його соціальна доктрина, по визнанню І. Канта і Р. Гегеля, послужила одним з головних теоретичних джерел німецької філософії кінця XVIII - почала XIX в. Розроблена ним програма переходу до справедливого суспільства шляхом корінної перебудови державної влади лягла в основу ідеології політичного радикалізму. Оформлення поглядів Руссо в теоретичну доктрину стало, з цієї точки зору, поворотною подією в історії суспільно-політичної думки XVIII ст.

У працях Руссо була по суті вперше чітко визначена сама проблема політичного відчуження.

Эгалітаристській характер переконань Руссо найяскравіше виявився у вимозі майнової рівності. Руссо усвідомлював, що політичну рівність громадян не можна забезпечити, поки зберігається суспільна нерівність. Проте як ідеолог селянства він був супротивником осуспільнення приватної власності. Рішення проблеми філософ бачив в тому, щоб зрівняти майнове положення громадян. Останні, як йому представлялося, повинні володіти більш менш рівним достатком. Руссо вважав, що такий порядок є цілком здійсненним при збереженні приватної власності дрібних розмірів, заснованої на індивідуальній праці.

Політична концепція Руссо мала величезний вплив як на суспільну свідомість, так і на розвиток подій в період Великої французької революції. Авторитет Руссо був настільки високим, що до його ідей зверталися представники самих різних течій, починаючи від помірного конституціоналізму аж до прихильників комунізму.

Ідеї Руссо зіграли також важливу роль в подальшому розвитку теоретичних уявлень про державу і право. Його соціальна доктрина, по визнанню І. Канта і Р. Гегеля, послужила одним з головних теоретичних джерел німецької філософії кінця XVIII - початку XIX ст. Розроблена ним програма переходу до справедливого суспільства шляхом корінної перебудови державної влади лягла в основу ідеології політичного радикалізму. Оформлення поглядів Руссо в теоретичну доктрину з'явилося, з цієї точки зору, поворотною подією в історії суспільно політичної думки XVIII ст.

Протиставивши себе колективній, об'єднаній спільністю основних настанов і основних інтересів роботі групи просвітителів XVIII ст., втілень живої, протестуючої, руйнуючої і такої, що творить думки XVIII сторіччя, він зіграв величезну прогресивну роль загалом у ідейному русі свого віку. У цьому сенсі його можна назвати «дзеркалом» французької революції. Він був виразником тих думок і відчуттів, які знайшли свій закінчений вираз в якобінстві з його плебейськими засобами розправи із старим порядком, з його культом спартанської чесноти, з його «чутливою» фразеологією.

Революція визнала Руссо одним з своїх передвісників. Бюсти його, нарівні з бюстами героїв старовини, прикрашали революційні клуби і зали офіційних зборів законодавчих органів. Прах його був перенесений в Пантеон, окремі епізоди його життя зображалися на революційній сцені. Чутлива фразеологія Руссо додала відтінок «сентименталізму» мовам революційних ораторів і, зокрема, Робесп’єра і Сен-Жюста, які рахували себе і дійсно були його ідейними учнями. Багато соціально-політичних концепцій Руссо складали основні пункти якобінської політичної програми. У «Гімні Жан-Жаку Руссо» Марі-Жозефа Шен'є, написаному на честь перенесення праху великого письменника в Пантеон, вельми повно відображене сприйняття і розуміння творчості Руссо якобінською революцією. Руссо, «друг Еміля і свободи», прославляється революцією тому, що він «із землі, що давно поневолила...зняв окови злобних сил, і вільності первонародженої права від пут звільнив». Франція шанує його пам'ять за те, що він «ніс рабам дари свободи...гнав тиранів, королів», за те, що він - «всіх мудрих учитель, друг людства прямий». На честь цього «друга людства» революційні власті і якобінські клуби влаштовували суспільні святкування, самий задум яких був запозичений у Руссо.

Своїми працями він на декілька десятиліть передбачив ті передові демократичні перетворення, які відбулися в Європі в кінці XVIII - початку XIX ст. і продовжують розвиватися дотепер.

Величезний внесок цього найбільшого мислителя французькоо Просвітництва в розробку і дослідження ідей соціальної рівності, народного суверенітету і хоча в своїх роботах він не знаходить вирішень багатьох протиріч, вже те, що він піднімає ці питання підкреслює глибину думки філософа.
Список використаної літератури:

1.   Дворцов А.Т. Жан-Жак Руссо / А.Т. Дворцов. – М: Наука, 1980.

2.   Демиденко Г. Г. Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів. — Харків: Консум, 2004. — 432 с.

3.   Длугач Т. Подвиг здравого смысла, или Рождение идеи суверенной личности: (Гольбах, Гельвеций, Руссо) / Т. Б. Длугач. — М.: Наука, 1995. — 221 с.

4.   Занадворова Т. Жан-Жак Руссо. Художественный метод. Традиции / Т. Л. Занадворова. — Екатеринбург : Изд-во Урал. ун-та, 1993. — 139 с/

5.   Занадворова Т. Сентиментализм Ж.-Ж. Руссо: Учеб. пособие по спецкурсу / Т. Л. Занадворова. — Челябинск : ЧПИ, 1983. — 86 с.

6.   История государства и права зарубежных стран. Учебник. / Под ред. Жидкова О.А. и Крашенинникова Н.А.– М.: Норма- Инфра, 1999. 1. История политических и правовых учений. Древний мир. /под ред В.С. Нерсесянца. - М.: Наука.

7.    История политических и правовых учений. Домаркссистский период. Под ред. Проф. О. Э. Лейста. – М.: Юрид. литература, 1991.

8.   История политических и правовых учений: Учебник / Под общ. ред. акад. РАН B.C. Нерсесянца. – М.: НОРМА-ИНФРА, 2001.

9.    История политических и правовых учений: Хрестоматия / Под ред. О.Э. Лейста. – М., Городец, 2000.

10.    История политических учений. / Под ред. С.Ф. Кечекьяна. – М.: Юридическая литература, 1960.

11.   Історія вчень про державу і право Історія вчень про державу і право : Навч. посіб. / М.І. Мірошниченко, В.І. Мірошниченко М.І. Мірошниченко, В.І. Мірошниченко; Нац. акад. внутр. справ України. — К.: Атіка, 2004. — 223 с.

12.    Коваленко А.И. Правовое государство: концепции и реальность / А.И. Коваленко. – М., 1993.

13.    Козлихин И.Ю. Идея правового государства: история и современность / И.Ю. Козлихин. – СПб., 1993.

14.    Козлихин И.Ю. Право и политика: историко-теоретический анализ концепций правления права: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук / И.Ю. Козлихин. – СПб., 1994.

15.   Манфред А. З. Три портрета эпохи Французской революции: Ж.-Ж. Руссо, О.-Г. Рикетти де Мирабо, М. Робеспьер / [Предисл. В. Далина]. — М. : Мысль, 1979. — 440 с.

16.   Проблема форм правління в політичній концепції Ж.-Ж. Руссо Проблема форм правління в політичній концепції Ж.-Ж. Руссо / А.А. Коваленко А.А. Коваленко // Держава і право. Юрид. і політ. науки: Зб. наук. пр. — 2003. — Вип. 19. — С. 624-629

17.   Руссо Ж.-Ж. Об общественном договоре, или Принципы политического права.- М.

18.   Руссо Ж.-Ж. Трактаты. М., 1969. – 423 с.

19.   Руссо Жан-Жак. Избранное / Жан-Жак Руссо; [Перевод с фр. М. Розанова, Д. Горбова; Коммент. И. Верцман, Д. Горбова]. — М. : Изд. центр "Терра", 1996. — 656 с.