Реферат Поняття суб єкта злочина згідно кримінальному законодавству зарубіжних країн
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ
Кафедра кримінального права
КУРСОВА РОБОТА
на тему: «Поняття суб’єкта злочина згідно кримінальному законодавству зарубіжних країн»
Студента 2 курсу 1 потоку
денного відділення, група № 5
Інституту прокуратури та слідства
Чулкова Антона Павловича.
Науковий керівник:
к.ю.н.,проф. Мірошниченко
Наталя Анатолівна.
Одеса
2010
Зміст
СТОР.
Вступ 3-4.
1. поняття суб’єкта злочину та його місце
у складі злочину за кримінальним правом україни 5-13.
2. Суб’єкт злочину за законодавством країн
Англо-саксонської системи права. 14-21
3. Суб’єкт злочину за законодавством країн 22-28
континентальної системи права.
Висновки. 29-31
Список використаної літератури. 32-35
Вступ
Вчення про суб'єкт злочину привертає увагу не лише українських учених-юристів, психологів, психіатрів, педагогів, представників інших наук, але також теоретиків і практиків багатьох зарубіжних держав.
Необхідність повного і всебічного дослідження даного питання диктується тим, що як в теорії, так і в судовій практиці є спірні питання, пов'язані з поняттям суб'єкта злочину. У свою чергу, вивчення суб'єкта злочину в зарубіжному кримінальному законодавстві (зокрема, інститутів відповідальності, покарання, співучасті в злочинах із спеціальним суб'єктом, осудності та ін) дає можливість глибше зрозуміти сукупність всіх елементів (ознак), цілісного вчення про склад злочину.
Пояснення поняття і сутності суб'єкта злочину, а також вивчення кримінального законодавства зарубіжних держав будь-якої орієнтації в історичному аспекті мають важливе методологічне значення для вітчизняної науки кримінального права та вдосконалення судово-слідчої практики.
У рамках правового інституту суб'єкта злочину в даний час вимагають порівняльно-правового аналізу такі важливі і породжують численні дискусії серед вчених питання, як: встановлення віку, починаючи з якого індивід може нести кримінальну відповідальність; підстави визнання особи, яка вчинила злочин, осудною, обмежено осудною або неосудною; кримінально-правове значення стану сп'яніння; обґрунтування можливості та доцільності залучення до кримінальної відповідальності юридичних осіб.
У зв'язку з цим представляється важливим дослідження окремих елементів складу злочину в кримінальному праві різних зарубіжних держав, з тим щоб використовувати результати даних досліджень для проведення комплексного аналізу всіх елементів у сукупності. Ці та інші проблеми дають можливість говорити про актуальність вибраної мною теми курсової роботи.
Об'єктом курсової роботи є суспільні відносини, що складаються при притягненні до кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, та визнання їх суб'єктами злочину, і що виражаються в різних підходах до розгляду основних ознак суб'єкта злочину в кримінальному України та зарубіжних країн.
Предметом моєї роботи кримінальне законодавство України та зарубіжних країн, а також практика його застосування правоохоронними органами та судами.
Метою дослідження є узагальнення існуючого стану та законодавчої регламентації наявної проблеми, в аспекті визначення проблемних питань, щодо суб’єкта злочину, згідно кримінальному законодавству зарубіжних країн.
Відповідно до обраної мети вирішуються такі теоретичні завдання:
- визначити поняття суб'єкту злочину та його місце у складі злочину за кримінальним правом України.
- висвітлити підходи до розуміння суб'єкту злочину за законодавством країн англосаксонської та романо-германської правової системи.
Формування низки методологічних основ вчення про суб'єкта злочину відноситься до теорій і правових поглядів І. Канта, Г. В. Ф. Гегеля, А. Фейєрбаха,
І. Г. Фіхте і інших філософів і дослідників права, відчутно вплинули на розвиток світової правової думки. Питання про суб'єкт злочинним діяння за крімінальнім законодавством зарубіжніх держав у своїх працях розглядали такі вчені, як:
І. Козочкін, Н. Кузнєцова, Р. Міхеєв, О. Сітківська, С. Яценко та інші.
Великий внесок у розробку проблем пов'язаних із суб'єктом злочину у своїх дослідженнях на різних етапах розвитку нашої держави внесли відомі вчені в галузі кримінального права, кримінології, психіатрії та психології: Ю. М. Антонян, Я.М.Брайнін, М. Г. Іванов, В. С. Орлов, В. С. Прохоров, О. А. Піантковскій, О.М.Трайнін, В. Г. Павлов, Н. А. Мірошниченко.
Питання суб'єкту злочину є дуже важливими в теорії і практиці застосування норм кримінального права, оскільки суб'єкт злочину є одним з елементів складу злочину як підстави кримінальної відповідальності. Без встановлення суб'єкта злочину не може бути виконання і одне з кримінально-процесуальних завдань, а саме: покарання винних і недопущення покарання невинних.
1.
поняття суб’єкта злочину та його місце у складі злочину за кримінальним правом україни.
Суб'єкт злочину в кримінальному праві - це один з обов'язкових елементів складу злочину, який являє собою сукупність ознак, зазначених у кримінальному законі, і означає особу, яка може і зобов'язана нести перед державою кримінальну відповідальність у разі вчинення ним суспільно небезпечного діяння. Інакше кажучи суб'єкт злочину - особа, яка здійснює вплив на об'єкт кримінально-правової охорони і здатна нести за це відповідальність [1].
У Загальній частині КК виділено спеціальний розділ IV - «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)». У Кримінальному Кодексі дається визначення загального суб'єкта злочину, яким є «фізично осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наступати кримінальна відповідальність»[2].
Для того щоб визначити, чи містить вчинене діяння склад злочину, а отже, чи можлива кримінальна відповідальність, необхідно з'ясувати, чи володіє особа, яка вчинила це діяння, встановленими в законі ознаками. Такими ознаками, передбаченими у всіх складах злочинів, є осудність і досягнення певного віку. Ці ознаки незмінні і обов'язкові для всіх складів.
Тому в процесі розслідування справ дуже важливо встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тих же випадках, коли відсутні підтверджуючі це документи, необхідно провести судово-медичну експертизу [3].
Згідно з постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу з кримінальних та цивільних справах» від 30.05.1997 р. № 8 для встановлення рівня загального розвитку неповнолітнього, ступеня його розумової відсталості та для вирішення питань, чи міг він повністю усвідомлювати значення своїх дій і в якій мірі керувати ними, може бути проведена судово-психіатрична, психологічна або комплексна психолого-психіатрична експертиза [4]. Вимоги до даної експертизи закріплені в ст.433 КПК України, а також в інших нормативно-правових актах. Судово-психіатрична експертиза (надалі - експертиза) призначається органами досудового слідства та суду і проводитися за їх відповіднім рішенням з метою відповіді на питання, що виникають під час провадження адміністративних, кримінальних та цивільних справ з приводу психічного стану особини[5].
Перш за все суб'єктом злочину може бути фізична особа. Тому кримінальна відповідальність з кримінального права України має завжди строго індивідуальний характер, тобто відповідальності підлягає тільки та фізична особа, яка вчинила злочин або була співучасником його здійснення. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства[6].
Важливою і невід'ємною ознакою суб'єкта злочину є досягнення певного віку. Вік - це визначений за документами юридичний період життя людини. Вік виміряється часом. При наявності документів вік особи визначається документами. При відсутності документів вік встановлює судово-медична експертиза [7].
І тут варто відразу ж помітити, що як теорія кримінального права, так і кримінальне законодавство різних правових систем, а також нашої держави пов'язують з віком суб'єкта злочину настання кримінальної відповідальності, при порушенні ним норми кримінального закону [8].
Питання про обрання певного мінімального віку кримінальної відповідальності є кримінально-політичним: в кожній країні і в кожний історичний період він вирішується по-своєму, виходячи з діючих у даний момент політичних, соціальних, економічних умов [9].
У частині 1 ст. 22 КК України прямо зазначено, що «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності — чотирнадцять років — за окремі, прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі, як: умисні вбивства (статті 115-117 КК), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398); диверсія (ст. 113), бандитизм (ст. 257), зґвалтування (ст. 152), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187) і деякі інші. Передбачений ч.2 ст. 22 КК перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.
Особа вважається, що досягла певного віку, не в день народження, а починаючи з нуля годин наступної доби [10].
Обов'язковою ознакою суб'єкта злочину є також осудність. Суб'єктом злочину може бути лише осудна (ч. 1 ст. 19 КК) або обмежено осудна (ст. 20 КК) особа. Осудність - нормальний стан психічно здорової людини, що виражається у здатності віддавати звіт у своїх діях і керувати ними [11].
Зміст осудності передбачає здатність фізичної особи в момент злочину адекватно усвідомлювати об'єктивні ознаки діяння, обстановку, час, місце вчинення і його суспільно небезпечні наслідки і в кінцевому підсумку керувати своїми діями [12].
У юридичній практиці питання про осудність виникає при наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, а також у процесі відбування покарання засудженим [13].
Кримінальної відповідальності також підлягає і обмежено осудна особа. Обмежена осудність - це такий психічний стан особи, при якому здатності усвідомлювати характер і суспільну небезпеку своїх дій або керувати ними обмежені через наявність у неї будь-якого психічного розладу .
Концепція обмеженою або зменшеної осудності була запропонована в XIX столітті для того, щоб була можливість дати кримінально-правову оцінку так званим прикордонним станам між психічним розладом і психічним здоров'ям . Вона була піддана різкій критиці з боку багатьох психіатрів і правознавців. Так, В. П. Сербський писав: «Введення в законодавство цього поняття - при неможливості дати будь-яку правильну мірку для програми його на практиці - викликало б значні непорозуміння і дало б помилковий напрямок вирішення питання про неосудність, що допускає тільки два рішення: або людина володіла свободою дії - і тоді вона осудна, або ж вона не володіла ними - і тоді вона неосудниа »[14]. М. С. Таганцев зазначав, що такі прикордонні стани «не можуть розглядатися як особливий вид або навіть особливий відтінок осудності, так як в цьому відношенні існує тільки двояка можливість: або визнати, що в даному випадку існують умови, що усувають осудність, або встановити, що такі відсутні. У першому випадку винний звільняється від відповідальності, у другому - підлягає покаранню; визнати будь-яке третє, від стану ми не можемо ні теоретично, ні практично»[15].
Тим не менш сучасна юридична наука визнає, що особи з порушеннями психіки прикордонного рівня (різні форми психопатії , неврози , залишкові явища черепно-мозкових травм , алкоголізм , наркоманія , токсикоманія тощо) не можуть бути прирівняні в кримінально-правовому відношенні до повністю здоровим [16]. Зважаючи на це в тій чи іншій формі концепція обмеженої осудності знаходить вираз в законодавстві багатьох країн світу.
Відповідно до законодавства України обмежена осудність враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Згідно ч.2 ст. 19 КК неосудною визнається особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла віддавати собі звіт у своїх діях або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану [17].
У процесі розвитку судової психіатрії і науки кримінального права у вченні про неосудність деталізувати і уточнювалося даний стан, які розуміють і трактувалося вченими неоднозначно, особливо коли мова йшла про критерії неосудності [18].
Орлов В.С. звертає увагу на те, що, з медичної точки зору, неосудність представляє собою хворобливий стан психіки особи, яка позбавляє її здатності усвідомлювати об'єктивну дійсність і контролювати свою поведінку [19].
І хоча дане визначення неосудності небездоганно, так як вимагає з позицій чинного кримінального законодавства і змістовної сторони уточнення, воно, тим не менше, має повне право на існування.
Наведену в законі сукупність ознак, що характеризують неосудність, називають формулою неосудності. Причому до цієї формули включені як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула дістала назву змішаної формули неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець у такий спосіб увів поняття неосудності в чіткі, суворо окреслені законом рамки. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про неосудність конкретної особи[20].
Поняття неосудності визначається за допомогою двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного).
Ознаки медичного критерію охоплюють всілякі випадки хворобливих розладів психічної діяльності людини. Однак психічне захворювання саме по собі не обов'язково повинне виключати здатність людини усвідомлювати свої дії або керувати ними. Для визнання особи неосудною в момент вчинення ним суспільно-небезпечного діяння необхідна констатація якого-небудь розлади його свідомості або вольових функцій як наслідку психічного захворювання. Отже, медичний критерій виражений у постановці діагнозу захворювання.
Психічне захворювання, яке потягнуло за собою порушення нормальної психічної діяльності, яке обумовлює неадекватну поведінку хворого, може належати до однієї з перерахованих у кримінальному законі категорій[21].
Відповідно до ч.2. ст.19 КК ознаками медичного критерію неосудності є: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство, інше хворобливий стан психіки[22].
Хронічна психічна хвороба — хронічний психічний розлад - тривале, важковиліковне або взагалі невиліковне психічне захворювання, яке розвивається, як правило, внаслідок органічного ураження мозку. До цих захворювань належать: шизофренія, епілепсія, параноя, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін.
Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, нетривале психічне захворювання, що відбувається у вигляді нападів. До таких захворювань належать різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, біла гарячка та ін.
Недоумство (олігофренія) — найтяжче психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові здібності людини. Існують три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Дебільність - найслабкіша ступінь розумової відсталості , обумовлена затримкою розвитку чи органічного ураження мозку плода[23]. Імбецильність (від лат. imbecillus - слабкий, немічний) - середня ступінь олігофренії , слабоумства, інтелектуального недорозвитку, обумовлена затримкою розвитку мозку плоду або дитини в перші роки життя[24]. Ідіотія - ( прост. ідіотизм) (від грец. ιδιωτηια, idioteia - невігластво) - найглибша ступінь розумової відсталості, що характеризується майже повною відсутністю мови і мислення [25].
Під іншим хворобливим етапом психіки розуміють такі хворобливі розлади психіки, що їх не охоплюють раніше названі три види психічних захворювань. До них належать важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні захворювання в чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями вони можуть бути прирівняні до них.
Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із зазначених захворювань. Встановлення медичного критерію ще не дає підстав для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. Наявність медичного критерію є лише підставою для встановлення критерію юридичного, який остаточно визначає стан неосудності[26].
У статті 19 КК юридичний критерій неосудності виражений інтелектуальною та вольовою ознаками.
Інтелектуальна ознака вказує на нездатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільне небезпечного діяння. Вольова ознака полягає в нездатності особи керувати своїми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільне небезпечні.
Для визнання наявності юридичного критерію достатньо встановити одну із названих його ознак - інтелектуальну чи вольову. Сукупність медичного критерію (одного із чотирьох видів психічних захворювань) і юридичного критерію (інтелектуальної чи вольової ознаки) дає підстави для визнання особи неосудною, і вона у зв'язку з цим не підлягає кримінальній відповідальності[27].
Відповідно до ст. 21 КК України особи, що вчинили злочини у стані алкогольного сп'яніння в результаті вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягають кримінальній відповідальності. Згідно п.13 ч.1 ст.67 КК вчинення злочину особою у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, є обставиною, обтяжуючою покарання.
У ст. 21 КК йдеться мова про так зване просте (фізіологічне) сп'яніння (за МКХ-10 - гостра інтоксикація) внаслідок прийому алкоголю, наркотиків або токсичних речовин, які можуть викликати помітні зміни в більшості сфер психіки, а саме у сфері орієнтації уваги, мислення, мовлення , сприйняття, контролю, пам'яті, не виключаючи й осудності. У теорії кримінального права поряд з фізіологічним сп'янінням виділяють патологічне сп'яніння. Патологічне сп'яніння - це гострий короткочасний психоз, викликаний прийомом алкоголю і супроводжується глибоким хворобливим порушенням свідомості, невмотивованим поведінкою[28]. Особа, яка вчинила злочин у стані патологічного сп'яніння, визнається неосудною[29].
Поряд з існуванням у кримінальному праві загального поняття «суб'єкт злочину», (фізична особа, вік, осудність), існує поняття «спеціальний суб'єкт злочину», що володіє додатковими властивостями, притаманними певній категорії осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння[30]. Додаткові ознаки стосуються лише окремих суб'єктів і далеко не завжди передбачені в нормах Особливої частини. Саме тому додаткові ознаки, які характеризують суб'єкта як спеціального, відносяться до числа факультативних ознак суб'єкта [31].
Ці ознаки можуть бути різними, наприклад, службове становище, професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та інші. У більшості випадків ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини, передбачені статтями 364-370, йдеться про те, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 дається законодавче поняття службової особи. А в статті 375 зазначається, що спеціальними суб'єктами цього злочину є судді, винні в постанові завідомо неправосудного вироку, рішення, постанови.
Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальними, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Тому особи, які не мають таких ознак, не можуть нести відповідальність за конкретним кримінальним законом, у якому зазначений спеціальний суб'єкт[32].
2.
Суб’єкт злочину за законодавством країн Англо-саксонської правової системи.
Англосаксонська правова система представлена наступними країнами: Англія, США, Нова Зеландія, Канада, Австралія, Індія, колишні колонії Британської імперії. У даному розділі курсової роботи на прикладі Англії і США мною розглянуто поняття суб'єкта злочину за законодавством країн англосаксонської правової системи.
Англія. За кримінальним законодавством Англії суб'єктом злочину за загальним (прецедентним) правом може бути будь-яка фізична особа - англійський підданий, іноземець та особа без громадянства. Виняток становлять особи, які звільняються від кримінальної відповідальності в силу свого положення. По-перше, за усталеною традицією вважається, що суверен (король або королева) не може здійснити злочину (King can do not wrong) і тому не може бути притягнутий до відповідальності. По-друге, відповідно до Закону «Про дипломатичні привілеї» від 31 липня 1964: «Посли та особи, що входять до складу службового персоналу іноземного посольства наділені імунітетом від кримінального переслідування. У разі звільнення дипломатичного представника від займаної посади він негайно втрачає привілей безвідповідальності за злочинне діяння, вчинене ним »[33].
Кримінальна відповідальність може наступати з 10-річного віку, а в ранній історичний період вона мала місце з 8 років [34]. До повної кримінальної відповідальності в Англії можуть бути притягнуті особи, що досягли віку 17 років.
Корпорації. Згідно англійського права аналогічно фізичним особам до кримінальної відповідальності можуть бути притягнуті корпорації, такі як інкорпоровані компанії, публічні корпорації або органи самоврядування.
За Законом про інтерпретацію
Крім того з 1944 р. стало можливим залучати до кримінальної відповідальності корпорацію як виконавця або співучасника будь-якого злочину. При цьому використовується так званий принцип ототожнення (ідентифікації). Суть цього принципу полягає в тому, що дія (або бездіяльність) і психічний стан вищих посадових осіб корпорації (контролюючих службовців) визначається як дія і психічний стан корпорації. У цьому випадку виникає не заміщаюча, а особиста відповідальність корпорації. У тих випадках, коли злочин вчинено посадовою особою, корпорація відповідає як виконавець, якщо ж службовець виступав у якості співучасника - корпорація підлягає відповідальності як співучасник.
Неповноліття з англійського права зазвичай зв'язується з відсутністю волі, що може служити причиною, що виключає кримінальну відповідальність. Кримінальне законодавство розрізняє три групи неповнолітніх - малолітні діти у віці до 10 років, діти у віці від 10 до 14 років і підлітки у віці від 14 до 17 років (при призначенні покарань до них прирівнюються молоді люди у віці від 17 років до 21 року) .
До прийняття Закону про дітей та підлітків 1933.[37] за загальним правом малолітньою, що не підлягає кримінальній відповідальності, визнавалася дитина, яка не досягла 7 років. Цим законом вік настання кримінальної відповідальності був підвищений до 8 років, а потім Законом про дітей і підлітків 1969 - до 10 років (у Законі 1969 міститься стаття, що встановлює вік настання кримінальної відповідальності за всі злочини крім вбивства з 14 років, проте, до теперішнього часу ця стаття так і не вступила в силу).
У відношенні малолітніх, які не досягли десятирічного віку існує незаперечна презумпція, що діти в цьому віці не можуть бути кримінально дієздатними. Тому ніяка дія, вчинена таким малолітнім, не тягне для нього кримінальної відповідальності.
Судова практика та доктрина завжди виходили з того, що дитина у віці від 10 до 14 років може бути звинувачена у скоєнні злочину тільки в тому випадку, коли звинувачення без всяких розумних сумнівів доведе, що в її діях присутні обидва елементи злочину - actus reus і mens rea, а також усвідомлення дитиною факту заподіяння серйозної шкоди. Що ж стосується останньої умови, то для залучення дитини до кримінальної відповідальності не достатньо було простого доказу того, що дитина розуміла неправильність своєї поведінки. Доказами в такому випадку повинні були служити відомості про поведінку дитини після скоєння злочину, її відповіді на запитання поліції, аналіз її психічного стану, природа і тяжкість вчиненого злочину.
До 1993 року хлопчик 14-річного віку не притягувався до відповідальності за зґвалтування. Ця презумпція загального права була відмінена Законом про статеві злочини 1993 р.[38], згідно з яким хлопчик у віці до 14 років тепер за наявності інших умов настання кримінальної відповідальності може бути звинувачений як виконавець у статевому злочині.
Згідно з англійським кримінальним правом питання про осудність або неосудності зв'язується з душевним станом особи на момент вчинення особою суспільно-небезпечного діяння.
Щоб визначити осудна особа або не осуднаі англійські суди користуються правилами Макнотона, які діють з 1843 р. Ці правила були названі по імені якогось Макнотона, що страждав манією переслідування, який задумав убити свого «переслідувача» прем'єр-міністра Англії Роберта Піля, але помилково убив його секретаря Драммонда. Макнотон був виправданий судом через душевну хворобу. Справа набула такого резонансу в суспільстві, що навіть викликало дебати в Палаті лордів. Здивовані лорди не могли зрозуміти, чому обвинувачений був виправданий, і тому поставили ряд конкретних питань перед 15 авторитетними суддями, які входили до складу однієї з комісій, яка готувала чергову реформу англійської кримінального права[39].
У 1843 р., не розглядаючи матеріали справи, судді в абстрактній формі дали з цих питань висновок, який, не будучи санкціоновано як нормативний акт, став називатися правилами Макнотона. Суть цих правил зводиться до наступного:
1) Кожна людина яка вважається, душевно здоровою і володіє достатнім ступенем розумності для того, щоб нести відповідальність за скоєні ним злочини, поки протилежне не буде достовірно доведено присяжним.
2) Для звільнення від відповідальності з огляду на душевної хвороби повинно бути з «очевидністю» встановлено, що під час вчинення дії, з приводу якого він притягується до відповідальності, обвинувачений діяв під впливом такого, що відбувається від душевної хвороби дефекту свідомості, що він не в змозі був віддавати собі звіт в природі і властивостях що здійснюється ним дії або (якщо віддавав собі в цьому звіт) не був у змозі зрозуміти аморальність своєї дії.
3) Щодо усвідомлення психічнохворим того, що дія погана, судді вказали: «Якщо обвинувачений усвідомлював, що не повинен був діяти таким чином і що його поведінка порушує закон, він повинен бути покараний».
4) Якщо злочинне діяння було скоєно обвинуваченим під впливом маячних ідей про навколишнє, які затемнили для нього справжнє значення скоєних ним дії, обвинувачений підлягає такій відповідальності, який він підлягав би, якщо б факти відповідали його уявленням про них.
Для того, щоб отримати звільнення від кримінальної відповідальності за правилами Макнотона, обвинувачений повинен довести, що страждає від захворювання «свідомості» в юридичному сенсі цього слова (що не завжди пов'язана із захворюванням мозку), коли здійснює заборонене законом дію[40].
Сп'яніння. Старе англійське право розглядало сп'яніння як обставину, що обтяжує провину у справах про злочини, нахил до яких було викликано сп'янінням.
На думку ж сучасних англійських юристів алкоголь є речовиною, здатним змінити настрій, сприйняття чи свідомість, привести до втрати стриманості, самоконтролю, порушення рухів, реакцій, розсудливості та здатності передбачати наслідки. Такий же ефект можуть мати не тільки наркотики, але й інші речовини.
Слід помітити, що при здійсненні під впливом алкоголю або наркотиків певних злочинів, наприклад, автотранспортних або пов'язаних з порушенням громадського порядку, саме сп'яніння є істотою злочину. При здійсненні ж інших злочинів, таких як вбивство, напад або крадіжка, сп'яніння здатне певним чином впливати на вчинення злочинів, але не є суттєвим фактором. Англійське право розрізняє два види сп'яніння - добровільне і недобровільне сп'яніння[41].
США. Найбільш загальними ознаками суб'єкта злочину є вік кримінальної відповідальності та осудність. Якщо по українському карному законодавству суб'єктом злочину може бути тільки людина, тобто фізична особа, то з кримінального права багатьох зарубіжних країн, у тому числі американського, їм може бути також юридична особа.
Згідно кримінального права США суб'єктом злочину може побут корпорація. Корпоративна відповідальність розглядається в Федеральних посібниках за призначенням покарань і, як підкреслює М. Мур, її аналіз «є найкращим інституційним виразом теорії винності організацій, доступною в нашій правовій системі»[42].
За загальним правилом покладання кримінальної відповідальності на корпорацію не виключає кримінальної відповідальності безпосередніх виконавців. Іншими словами, за вчинене можуть бути засуджені і корпорація, і винний службовець.
На мій погляд покладання кримінальної відповідальності на корпорації - це, по суті, «неефективне покарання невинних осіб», тому що штраф, який зазвичай накладається на них, у кінцевому рахунку перекладається на рядових власників акцій, що не мають ніякого відношення до скоєного злочину, - найчастіше до зловживань ради директорів або високопоставлених службовців корпорації. По-друге: існуючі реалії та практика діяльності корпорацій дозволяють зробити висновок про те, що акціонери фактично не можуть зробити нічого для запобігання вчиненню корпорацією злочинів у майбутньому. По-третє: сам факт. кримінального переслідування корпорації відволікає увагу громадськості від керівництва та службовців корпорації, які, як правило, відповідальні за скоєний злочин і які по справедливості мають бути піддані покаранню.
Вік кримінальної відповідальності. Особа, яка досягла 14-річного віку є кримінально-відповідальною за скоєне нею діяння в повному обсязі. А у віці від семи до 14 років вона вважається, «нездатною» скоїти злочин. Але презумпція може бути спростована доказом того, що особа розуміла, що робить і що те, що воно робить, є «неправильним». Причому, якщо у віці семи років презумпція досить сильна, то поступово вона слабшає і в 14-річному-зовсім зникає .
В інших штатах у кримінальних кодексах просто вказується певний вік - зазвичай 14-річний, нижче якого особа не несе кримінальної відповідальності за скоєне ним діяння. Так, наприклад, за КК штату Міннесота «діти, які не досягли 14-річного віку, не здатні скоїти злочин. У віці від 14 до 18 років можуть переслідуватися за кримінально-каране діяння ... »(ст. 609.055). У законодавстві окремих штатів вказуються інші вікові межі. Наприклад: у КК Колорадо і Луїзіани - 10-річний; в КК Джорджії і Іллінойсу - 13-річний, Нью-Гемпшира і Техасу - 15-річний, а в КК Нью-Йорка - 16-річний. В останньому, однак, йдеться, що 13-річний несе кримінальну відповідальність за тяжкий вбивство II ступеня, а 14-і 15-річні, крім того, за досить широке коло злочинів, в тому числі за викрадення людини I ступеня, підпал I ступеня, напад I ступеня, просте вбивство I ступеня, згвалтування I ступеня і ін (§ 30.00)[43]. Мабуть, законодавець штату Нью-Йорк сприйняв рекомендацію Примірного КК, за яким також передбачається 16-річний вік кримінальної відповідальності (ст. 4.10).
Осудність. Вирішення питання про те, чи була особа під час вчинення кримінально караного діяння осудною чи ні, нерідко в судовій практиці є справою досить складною. Доведена неосудність - хороший захист проти пред'явленого обвинувачення. Хоча в деяких штатах відмовилися від захисту в силу неосудності, а психічна хвороба або дефект може служити доказом відсутності у обвинуваченої необхідного елемента злочину. Аргументується така позиція, зокрема, тим, що «неосудність на практиці виявляється захистом тільки багатої людини, тому що тільки багатий може дозволити собі мати сотні експертів, які повинні створити переконливий захист».
До цих пір в більшості штатів і на федеральному рівні неосудність визначається на основі так званих правил Макнатена (М 'Naghten rules), що з'явилися в Англії ще в 1843 р.. Більш докладно суть правил Макнатена я розкрив при розгляді питання про суб'єкта злочину за кримінальним правом Англії.
Недоліки правил Макнатена, їх обмежений характер і жорсткі тести зумовили появу інших, вироблених судами правил та доктрин. У 17 штатах правила Макнатена доповнені доктриною «непереборного імпульсу» (irresistible impulse)[44]. Вона означає, що особа вчинила злочин під впливом такого імпульсу (хоча і усвідомлювала, що чинить «неправильно»), викликаного психічним захворюванням або дефектом, що не могла контролювати свою поведінку. Ясно, що в даному випадку акцент робиться на вольовій ознаці юридичного критерію. Але практичне застосування цієї доктрини пов'язане з серйозними труднощами відмежування цього «непереборного імпульсу» від будь-якого відмінностей між моментально виниклим імпульсом і результатом тривало назріваючих переживань і роздумів, викликаних психічним захворюванням.
Третя доктрина, що з'явилася ще в 1869 р. в штаті Нью-Гемпшир, а потім у середині XX ст. взята на озброєння судами Округа Колумбії, отримала назву правила Дурхема. Суть її до незвичайності проста: особа визнається неосудною, якщо скоєне нею протиправне діяння стало «продуктом» його психічного захворювання або дефекту. Відмовляючись від обліку юридичного критерію, це правило вирішення питання про неосудність по суті повністю віддає на відкуп медичній експертизі. Доктрина Дурхема, «породжує на практиці незліченні труднощі і плутанину», не отримала широкого розповсюдження в США. Вона була законодавчо закріплена лише в двох штатах.
Крім вищезазначених документів при вирішенні питання про наявність у обвинуваченого душевної хвороби чи неповноцінності багато експертів користуються діагностико-статистичним керівництвом, підготовленим Американською психіатричною асоціацією, в даний час - його четвертим виданням.
3. Суб’єкт злочину за законодавством країн континентальної правової системи.
Держави континентальної Європи на своїй більшості переважно мають романо-германської правову систему. До них відносяться: Франція, Німеччина, Італія, Україна, Бельгія та ін У даному розділі моєї курсової роботи розглянутий такий інститут кримінального права як суб'єкт злочину на прикладі трьох країн: Італії, Франції та Німеччини.
Франція. Суб'єктами кримінальної відповідальності, згідно із Кримінальним кодексом Франції 1992 р., можуть бути фізичні та юридичні особи. У французькій кримінально-правової літературі автори не виділяють, як правило, спеціального розділу, присвяченого характеристиці суб'єкта злочинного діяння. Це пов'язано з тим, що суб'єкт як такий не є елементом діяння (на відміну від українського кримінального права, де суб'єкт злочину - елемент складу). Питання віку кримінальної відповідальності, неосудності тощо аналізуються французькими юристами стосовно характеристиці морального елемента злочинного діяння [45].
Фізичні особи як суб'єкти злочинного діяння. Першою ознакою фізичної особи як суб'єкта злочинного діяння є досягнення віку кримінальної відповідальності. У КК 1992 р. він прямо не встановлено, хоча в ньому й міститься положення про те, що в спеціальному нормативному акті визначені умови, при яких особам старше 13 років може бути призначено покарання (ст.122-8).
Таким нормативним актом є Ордонанс № 45-174 від 02.02.1945 р. про неповнолітніх правопорушників (з подальшими змінами і доповненнями). Ордонанс встановлює спеціальний правовий режим відповідальності неповнолітніх, в основі якого лежить презумпція кримінальної відповідальності осіб, які не досягли 18 років.
Можливість залучення до кримінальної відповідальності та її принципи залежать від вікової групи неповнолітнього. В кримінальному праві Франції визнається існування трьох таких груп.
Перша група об'єднує неповнолітніх осіб, які не досягли 13-річного віку. Особам вказаної групи не може бути призначено покарання, у зв'язку з чим деякі французькі юристи стверджують, що для них презумпція кримінальної відповідальності є абсолютною. Друга група включає неповнолітніх у віці від 13 до 16 років. До них також може бути застосована презумпція кримінальної невідповідально з призначенням будь-якого виховного заходу. Третя група включає підлітків від 16 до 18 років. Як і особи другої групи вони можуть також скористатися презумпцією кримінальної невідповідальності, а також можуть бути визнані винними і засуджені. Відмінність даного режиму від режиму кримінальної відповідальності другої групи в тому, що для осіб третьої групи дію такого ознаки як неповноліття факультативно.
Згідно з французьким кримінальним правом осудність особи є необхідною передумовою для визнання її винною. Як вже зазначалося, осудність передбачає здатність особи діяти добровільно, не під примусом, вільно розпоряджаючись своєю волею. Така здатність може бути порушена у разі, коли фізична особа страждає яким-небудь психічним розладом [46].
У КК Франції Важливою передумовою для виникнення кримінально-правової відповідальності у фізичної особи, яка вчинила злочинне діяння, є осудність останньої. Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності. Згідно КК Франції, для визнання людини неосудним необхідно дотримуватися двох критеріїв:
1. Медичний критерій - наявність психічного розладу як такого. Під цей критерій підходять як хронічні, так і тимчасові захворювання, список яких досить широкий. Для визнання обвинуваченого неосудним необхідно довести наявність у останнього психічного розладу в момент скоєння злочину[47].
Психічні захворювання має бути встановлено на момент вчинення злочинного діяння, при цьому не має значення, чи був такий розлад короткочасним або хронічним. Наявність психічного розладу в момент здійснення правопорушення означає не тільки відсутність осудності і морального елемента злочинного діяння, а й правопорушення в цілому.
Рішення про припинення кримінального переслідування при встановленні ознак психічного розладу, в принципі, могло би бути зроблено вже на перших стадіях кримінального процесу, проте, як зазначається в спеціальній юридичній літературі, труднощі виявлення та діагностування психічних захворювань практично завжди вимагають попереднього розслідування з проведенням психіатричної експертизи або навіть судового розгляду. Якщо справа розглядається судом Ассизі, питання про наявність психічного розладу, що виключає настання кримінальної відповідальності, включається на правовій підставі в питання про винність особи.
Сучасна психіатрія відкрила і досить добре вивчила так звані «прикордонні стани» - такі психічні розлади, які ведуть до зниження в особи здатності розуміти значення своїх дій або контролювати їх. Судова практика Франції, стикаючись з такими випадками, по-різному їх оцінювала: в деяких випадках вона визнавала подібні психічні розлади обставинами, пом'якшуючими відповідальність, в інших-відповідальність наступала на загальних підставах, в третіх - особа визнавалося повністю невинною [48].
Другою підставою для визнання особи неосудною є наявність психологічного критерію, тобто особа не могла усвідомлювати своїх діях і не могла керувати ними. Під «своїми діями» слід розуміти не будь-яку поведінку душевнохворого, а тільки ті його суспільно небезпечні дії (бездіяльності), які передбачені відповідною статтею КК. Цей критерій також представляє собою велику важливість, оскільки на момент скоєння протиправного діяння, особа, що хворіє психічним розладом, могла й не бути під його впливом.
Таким чином, поряд з доведення наявності у людини психічного розладу, необхідно також встановити, чи був він під впливом свого захворювання на момент вчинення злочинного діяння.
Юридичні особи. Згідно КК Франції кримінально-правової відповідальності підлягають всі юридичні особи, як приватні, так і публічні, крім держави. При цьому юридичні особи можуть бути притягнуті до відповідальності як поряд з фізичними, так і самостійно. Кримінально правова відповідальність юридичної особи у Франції виникає лише в тому випадку, коли злочин скоєно на користь юридичної особи і з боку його керівника (представника). Користь, переслідувана для юридичною особою, може бути як матеріальна (фінансова або ж майнова), так і політична (шпигунство, тероризм і т.д.). Правопорушення, вчинене з користю для юридичної особи, але не з боку вищого керівництва, не може спричинити за собою відповідальності юридичної особи[49]. У КК Франції вказується, що юридична особа може нести відповідальність тільки за правопорушення, зазначені в нормативно-правових актах республіки[50]. Судова практика Франції схиляється до того, щоб юридична особа несла відповідальність самостійно, «замість», а не «поряд» з фізичною особою . Юридична особа притягується до відповідальності не тільки за умисні злочини і проступки, але й і за необережні.
Німеччина. Згідно з чинним законодавством ФРН кримінально-правової відповідальності підлягають осудні фізичні особи, які досягли на момент скоєння злочинного діяння 14 років [51].
Вікове початок кримінальної відповідальності міститься не в КК ФРН, а в Законі про відправлення правосуддя у справах неповнолітніх від 04.08.1953 р. КК ФРН, як зазначалося, містить лише припис про те, що неосудним є той, хто при скоєнні діяння ще не досяг чотирнадцяти років (§ 19).
Згідно німецької кримінально-правовій доктрині осудність, є передумовою вини і, отже, караність суб'єкта злочинного діяння.
Про осудністі мова може йти з моменту досягнення особою чотирнадцятирічного віку (§ 19). Кримінальний кодекс ФРН містить також норми про неосудність внаслідок психічних розладів і про зменшену осудність. Так, § 20 містить медичні критерії неосудності: хворобливий психічний розлад, глибокий розлад свідомості, недоумство або інше важке психічне відхилення. Ця ж норма встановлює, що особа діє без вини, якщо вона при скоєнні діяння внаслідок зазначених психічних розладів не здатна була усвідомлювати протиправність діяння або діяти з усвідомленням їх протиправності.
Глибокий розлад свідомості може бути, наприклад, в стані гіпнозу, афекту, наркотичного сп'яніння і на практиці трактується щодо довільно. Суперечливою є також проблема про значення сп'яніння для кримінальної відповідальності. Загальна частина КК ФРН не містить норм, що регулюють дане питання. У зв'язку з цим на практиці застосовується норма Особливої частини про стан повного сп'яніння (§323а).
У положеннях § 20 закріплюється одна з основних характеристик неосудності за німецькою кримінально-правовій доктриною: несамовита особа, здійснюючи діяння, виконує склад злочину, але в силу вказаних причин вона діє без вини.
Кримінальний кодекс ФРН знає інститут зменшеної осудності (§ 21), яка має місце, «якщо за зазначеною в § 20 причини здатність особи усвідомлювати протиправність діяння або діяти відповідно до цього була істотно зменшена». Такий стан, на відміну від стану, зазначеного в § 20, не виключає осудності. Відповідно до цього положення покарання цій особі може бути пом'якшене[52].
Що стосується алкогольного та наркотичного сп'яніння, то в КК ФРН не має точних приписів на цю тему. У зв'язку з цим в практиці застосовується норма Особливої Частини КК про стан повного сп'яніння. Кримінальне право Німеччини також визнає інститут зменшеної осудності, згідно з яким, з певних причин, в особи була значно зменшена здатність усвідомлювати злочинність свого діяння.
Як і в Україні, у ФРН юридичні особи не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності.
Італія. Згідно з нормами КК Італії суб'єктом злочину є осудна особа, яка досягла 14-річного віку (ст.ст. 85,97 КК). Таким чином, як і в українському кримінальному праві, обов'язковими характеристиками суб'єкта злочину в Італії вважається осудність і досягнення певного віку. За загальним правилом притягнення особи за скоєний будь-який злочин можливе з 14 років, однак для неповнолітніх у віці від 14 до 18 років передбачається обов'язкове пом'якшення покарання (ст. 98 КК)[53].
Осудною вважається особа, яка на час скоєння злочину мало здатність усвідомлювати і бажати (ст. 85 КК).
Особа, яка в результаті захворювання було в момент скоєння злочину в психічному стані, який виключає здатність усвідомлювати і бажати, визнається неосудною звільняється від кримінальної відповідальності і покарання (ст. 85 КК). Італійський КК виділяє кілька категорій неосудних осіб:
§ особи, які страждають психічними захворюваннями;
§ особи, що знаходилися в стані алкогольного або наркотичного сп'яніння внаслідок непередбаченого випадку або непереборної сили;
§ глухонімі, які на момент вчинення злочину, не могли усвідомлювати і бажати унаслідок своєї хвороби[54].
Говорячи про неосудних осіб, італійський КК передбачає повну неосудність і зменшену осудність. Згідно зі ст. 88 КК Італії особи, які на момент вчинення злочину знаходилися в такому психічному стані, який повністю виключав можливість усвідомлювати і бажати, повністю звільняються від кримінальної відповідальності. Згідно зі ст. 89 КК Італії особа, яка на час скоєння злочину знаходилася в такому психічному стані, який не виключав, але істотно знижував здатність усвідомлювати і бажати, несе відповідальність за скоєне, але покарання для неї має бути знижене.
В італійській судовій практиці осудність визначається як «компонент природного характеру кримінальної відповідальності людини», а неосудність як медико-правове поняття, що визначає патологічний психічний стан особи, який повністю або частково виключає можливість усвідомлювати й бажати. Будь-яка аномалія, не пов'язана з психічним розладом, але притаманна характеру або чутливості особи, не впливає на її осудність. Так, не дають підстави для визнання особи неосудною «стану хвилювання, розлад темпераменту, моральні або соціальні вади почуттів, не пов'язані з психічним захворюванням особи»[55].
Спеціально виділяється в КК Італії питання про відповідальність глухонімих. Так, у ст. 96 КК говориться, що «не підлягає покаранню глухонімий, який у момент здійснення діяння не мав з причини своєї хвороби здатність усвідомлювати й бажати. Якщо здатність усвідомлювати і бажати була значно знижена, але не виключена, покарання зменшується». Відносно глухонімих, які вчинили кримінально карані діяння та звільнення від відповідальності, застосовуються заходи безпеки.
Неосудною визнається також особа, яка на час скоєння злочину знаходилася в стані сп'яніння, повністю виключає здатність усвідомлювати й бажати. Якщо стан сп'яніння не виключав, але істотно обмежував спроможність створювати та бажати, то особа підлягає кримінальній відповідальності, проте покарання їй обов'язково пом'якшується (ст. 91 КК). При цьому враховується стан сп'яніння, що виник в результаті непередбаченого випадку або непереборної сили. Особа, яка добровільно призвела себе в стан сп'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності, і покарання їй не пом'якшується. Якщо ж особа призвела себе в стан сп'яніння з метою вчинення злочину або підготовки собі виправдання, покарання їй, навпаки, посилюється (ст. 92 КК) [56].
Сп'яніння виникає в тому результаті непередбаченого випадку, якщо особа, помірно вживала алкогольні напої, однак сп’яніла в силу наявності у неї захворювання, про яке вона не знала. Цим такого роду сп'яніння відрізняються від сп'яніння умисного, коли особа добровільно призводить себе в стан сп'яніння, і необережного, коли особа приходить в стан сп'яніння з причини своєї недбалості або неуважністі.
До особи, яка перебувала в момент скоєння злочину в стані наркотичного сп'яніння, застосовуються ті ж правила, що й до особи, яка перебувала в стані алкогольного сп'яніння (ст. 93 КК Італії).
ВИСНОВКИ
Сучасне суспільство живе в епоху глобалізації та інформаційної відкритості, чому сприяє швидкий розвиток телекомунікаційних технологій. У всіх сферах життя держав і суспільств спостерігається зближення національних систем, формування єдиних стандартів і норм. Не обійшли ці процеси стороною і системи права, що склалися в різних державах. Перш ніж ввести який-небудь новий правовий інститут, законодавці намагаються максимально повно вивчити досвід зарубіжних колег, що веде до появи загальних парадигм в юриспруденції.
Аналіз теоретичного та практичного досвіду в сфері вивчення суб'єкта злочину як в державах з англо-саксонською правовою системою так і континентальною дає можливість створення консолідованих наукових праць з порівняльного кримінального права, які представляли б загальну картину регулювання тих чи інших правових відносин у максимальній кількості держав. Черпаючи інформацію з таких робіт, можна ефективніше розвивати науку вітчизняного кримінального права і національне кримінальне законодавство.
Синтез основних положень, що стосуються суб'єкта злочину за кримінальним законодавством зарубіжних країн, дозволяє зробити висновки про те, що:
· з питання встановлення мінімального віку кримінальної відповідальності відсутня єдність. Це свідчить про те, що вік кримінальної відповідальності, як правило, встановлюється в залежності від понять конкретного суспільства про погане і добре в певний період часу, кримінальної обізнаності неповнолітніх, сформованих культурних і правових традицій;
· немає єдності щодо нормативного закріплення відповідальності юридичних осіб та у зв'язку з цим дана проблема вимагає свого законодавчого регулювання, тому що на сучасному етапі розвитку суспільства та зростання ролі юридичних осіб в економіці країни необхідно передбачити в законодавстві механізм огородження суспільства від вчинених ними злочинів, значно переважаючих за ступенем суспільної небезпечності злочини, що здійснюються фізичними особами;
· в зарубіжних країнах осудність суб'єкта злочину презюмується, і припускає здоровий психічний стан особи, яка вчинила злочин, а також відсутність яких-небудь інших обставин, що виключають можливість залучення такої особи до кримінальної відповідальності;
· на відміну від кримінального законодавства України, в кримінальному праві зарубіжних країн при притягненні до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочинне діяння в стані сп'яніння, розрізняються випадки добровільного і недобровільного сп'яніння. У разі недобровільного сп'яніння така особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності;
· концепція обмеженої осудності поки не знайшла загального визнання. У деяких країнах (наприклад, Італія, Франція, ФРН), законодавчо визнана можливість або необхідність пом'якшення судом покарання у випадку вчинення особою злочинного діяння у стані обмеженої осудності. В Україні обмежена осудність може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.
Резюмуючи вищесказане, матеріал, викладений в основній частині моєї роботи, нижче я привів пропозиції, відносно вдосконалення українського кримінального законодавства, питання щодо яких, на мій погляд, є актуальними на сьогоднішній день і заслуговують належної уваги.
В даний час стає актуальною проблема зниження віку кримінальної відповідальності. Проаналізувавши кримінальне законодавство України та зарубіжних держав, я зробив висновок про те, що встановлений на даний час у КК України загальний і мінімальний вік кримінальної відповідальності вище, ніж у більшості зарубіжних держав, але разом з тим, вважаю, що знижувати його не слід, так як неповнолітні символізують собою майбутнє суспільства і потребують у зв'язку з цим додаткового захисту. На мою думку, боротися зі злочинністю неповнолітніх необхідно за допомогою виховних заходів і соціальних молодіжних програм. Відповідно до загальносвітової тенденції для виправлення особи, яка не досягла віку кримінальної відповідальності, варто застосовувати заходи виховного впливу і психологічної корекції поведінки.
У рамках вчення про спеціальний суб'єкта злочину найбільш актуальний характер має проблема кваліфікації співучасті в злочинах, частина об'єктивної сторони яких здійснюється особами, що не володіють ознаками спеціального суб'єкта, зазначеними у відповідних статтях Особливої частини КК України. В якості одного з варіантів вирішення проблеми я пропоную доповнити статтю 27 КК України частиною 8 наступного змісту: «У випадку безпосередньої участі у скоєнні злочину, для якого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу передбачений спеціальний суб'єкт, особа, яка не є таким суб'єктом, визнається спеціальним співучасником даного злочину».
У більшості країн романо-германської правової сім'ї (наприклад Франція), а також у всіх країнах загального права (Сполучене Королівство, США та інші) юридичні особи можуть нести кримінальну відповідальність. Причому коло держав, що закріпили у своєму законодавстві принцип кримінальної відповідальності юридичних осіб, постійно розширюється. У світлі сучасних тенденцій розвитку кримінального права українському законодавцю доцільно переглянути в КК України норми про кримінальну відповідальність виключно фізичних осіб.
При складанні переліку злочинів, за які особа може нести кримінальну відповідальність, яка досягла віку 14 років, в кримінальному законодавстві країн як з романо-германською правової системи, так і англосаксонською, законодавець спирається і на те, що відбувається, зумовлене соціокультурними чинниками, чинниками збільшення потоку інформації, - прискорення у розумовій і фізіологічної сфері розвитку людини. Таким чином представляється необхідним доповнити список в частині 2 статті 22 КК України наступними злочинними діяннями, характерними для неповнолітніх: масові заворушення (ст.294 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст.125 КК), катування (ст. 127 КК).
Будь-яке вчення вимагає свого розвитку, більш глибокого теоретичного осмислення з позицій сучасних реалій і труднощів сьогодення, а законодавство - вдосконалення. У даному випадку не буде винятком і вчення про суб'єкт злочину в кримінальному праві на сучасному етапі розвитку української держави. А комплексність і системність вивчення суб'єкта злочину, забезпечення правильного розуміння кримінального закону відносно осіб, які вчинили злочин, неодмінно буде сприяти не тільки неухильному його виконанню, а й зміцненню законності в діяльності правозастосовчих органів у попередженні злочинів.
список використаної літератури
1. Кримінальний кодекс України. – К., 2001.
2. «Про судову експертизу з кримінальних та цивільних справ». Постанова пленуму Верховного Суду України від 30.05.1997 // Збірник постанов Пленума Верховного Суду України. – К., 2001.
3. «Про порядок проведення судово-психіатричної експертизи». Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 08.10.2001 № 397.
4. Анісімов В.І., Багрій-Шахматов Л.В. та ін. Кримінальне право України. Загальна частина. Х.: «Одиссей», 2003, - 582 с.
5. Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та ін. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
6. Вереша Р. Суб’єкт злочинного діяння за кримінальним законодавством зарубіжних держав. Право України. – 2006. - № 9.
7. Головко Л.В., Крилова Н.Є. Кримінальний кодекс Франції; пер. з фр. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 650 с.
8. Гофман І. «Уявлення себе іншим у повсякденному житті» / Пер. з англ. Ковалева О.Д. М.: Конон-Пресс-Ц; Кучкове поле, 2000.
9. Гришаєв П.І. Кримінально-правові теорії та кримінальне законодавство буржуазних держав. М., 1959., - 560 с.
10. Дагель П.С. Вчення про особистість злочинця. – Владивосток, 1970. Цит. за: Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та ін. Кримінальне право України: Особлива частина: Підручник. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – 544 с.
11. Додонов В. Н., Єрмаков В. Д., Крилова М. А. Великий Юридичний словник. М.:ІНФРА-М, 790 с.,- 2001.
12. Ігнатова М.А. Кримінальне право Італії: основні інститути. Автореферат дисертації на співшукання вченого ступеня кандидата юридичних наук. Наук. кер. Ф.М. Решетніков – М., 2002. – 24 с.
13. Кандінський В.Х. До питання про неосудність. М., 1890. Цит. за Павлов В.Г. Суб’єкт злочину. – Видавництво «Юридический центр Пресс», 2001. – 318 с.
14. Кольцов Є.Г. Спеціальний суб’єкт злочину в кримінальному праві Росії та Франції. // Юридичні науки. – М.: МГЛУ – Рема, 2007, - 160 с.
15. Кольцов Є.Г. Суб’єкт злочину в кримінальному праві Російської Федерації та зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аналіз: дисертація кандидата юридичних наук: 12.00.08 / Кольцов Євген Геннадійович; [Місце захисту: Моск. держ. лінгвіст. ун-т].-Москва, 2009. – 238 с.: ил. РГБ ОД, 61 09-12/534.
16. Козочкін І.Д. Кримінальне законодавство зарубіжних країн. – М., 1999. - 478 с.
17. Козочкін І.Д. Кримінальне право зарубіжних країн. Загальна частина: Учбовий посібник. – М.: Омега-Л, Інститут міжнародного права та економіки ім. А.С. Грибоєдова, 2003. – 576 с.
18. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів - Київ, 2000, - 544 с.
19. Кругліков Л.Л Кримінальне право Росії. Загальна частина. М.: Волтерс Клувер, 2005, - 436 с.
20. Кузнєцова Н.Ф., Тяжкова І.М. Курс кримінального права. Загальна частина. Том 1: Вчення про злочин. М.: Юристъ, 2002, - 358 с.
21. Матишевський П. С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студентів юридичних вузів і факультетів. - К.: А.С.К., 2001, - 536 с.
22. Мірошниченко Н.А. Склад злочину: Текст лекцій // Одеська національна юридична академія.–О.:Фенікс, 2006.–Вид.2-ге, доп. – 74 с.
23. Міхлін О.С. Кримінальне право Російської Федерації. Загальна частина: практикум. М.: Юристъ, 2004, - 608 с.
24. Орлов В.С. Суб’єкт злочину за радянським кримінальним правом. М.: Госюриздат, 1958, - 259 с. Цит. за: Павлов В.Г. Суб’єкт злочину. – Видавництво «Юридический центр Пресс», 2001. – 318 с.
25. Павлов В.Г. Суб’єкт злочину та кримінальна відповідальність. Монографія. Серія «Підручники для ВНЗ. Спеціальна література» - СПб.: Видання «Лань», Санкт-Петербурзький університет МВС Росії, 2000. – 192 с.
26. Павлов В.Г. Суб’єкт злочину. – Видавництво «Юридический центр Пресс», 2001. – 318 с
27. Прохоров А.М., Абашидзе І.В. та ін. Радянський енциклопедичний словник, - 4-те вид. – М.: Рад. енциклопедія, 1989, - 1632 с., з іл.
28. Рарог А.І. Кримінальне право Росії. Частини Загальна та Спеціальна. Підручник. М.: ТК Вербі, вид-во «Проспект», 2004. – 640 с.
29. Рарог О.І. Російське кримінальне право. В двух томах. Том 1. Загальна частина. М.: Профобразование, 2001, - 600 с.
30. Сербський Вл. Судова психопатія. Вид.1 М., 1896, - с.44. Цит. за: Кузнєцова Н.Ф., Тяжкова І.М. Курс кримінального права. Загальна частина. Том 1: Вчення про злочин. М.: Юристъ, 2002, - 358 с.
31. Стрельцов Є.Л. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар. Видання шосте, перероблене та доповнене. – Х.: «Одессей», 2009, – 816 с.
32. Стрєльцов Є.Л. Кримінальне право України. Загальна та особлива частини: Підручник – Х.: ООО «Одиссей», 2006. – 720 с.
33. Сухарьов О.Я. В.Є.Крутських . Великий юридичний словник – 2-ге вид., перероб. та доп.-М.: ІНФРА-М, 2002.-704 с.
34. Таганцев Н.С. Російське кримінальне право. Частина загальна. Т.1. М.: Наука, 1994, - 524 с.
35. Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. Монографія. К.: Юрисконсульт, 2006. – 1048 с.
36. Хохлова І.В., Шем’яков О.П. Кримінальне право зарубіжних країн (в питаннях та відповідях): Навчальний. – Київ: Центр навчальної літератури 2006. – 256 с.
37. Шестаков Д.О, Рачкова Н.С.. Кримінальний кодекс ФРН. - М.: Юридичний центр прес., 2003 р., - 524 с.
38. Act of the Parliament of the
http://www.opsi.gov.uk/RevisedStatutes/Acts/ukpga/1933/cukpga_19330012_en_1
39. Act of the Parliament of the
http://www.opsi.gov.uk/RevisedStatutes/Acts/ukpga/1964/cukpga_19640081_en_1
40. Act of the Parliament of the
http://www.opsi.gov.uk/RevisedStatutes/Acts/ukpga/1974/cukpga_19740037_en_1
41. Act of the Parliament of the
http://www.opsi.gov.uk/RevisedStatutes/Acts/ukpga/1978/cukpga_19780030_en_1
42. Act of the Parliament of the
http://www.opsi.gov.uk/acts/acts1993/Ukpga_19930030_en_1.htm
43. Corporate Culpability under Federal Sentensing Guidelines // 34
44. FergusonR.W. Readings on concepts of criminal law.
