Реферат
з політології
"Виникнення політичних партій в Україні та основні етапи їх формування"

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.
На східноукраїнських землях про партійне життя можна говорити з часу створення Революційної української партії (РУП), установчий з'їзд якої відбувся 11 лютого 1900 р. у Харкові. В 1902 р. з неї була утворена Українська народна партія, яку очолив М. Міхновський. Тоді ж від РУП відокремилися і народники (М. Шаповал, М. Залізняк), які приєдналися до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололася Українська соціалістична партія на чолі з Б. Ярошевським.
Восени 1904 р. була створена Українська Демократична партія (УДП). Програма даної партії містила як політичні парламентський ЛПД, автономія), Так і економічні ВИМОГИ (8-годинний робочий День, державна пенсія немічним тощо). Згодом із її лав вийшли представники радикального крила, які утворили Українську Радикальну партію (УРП), головою якої став Б. Грінченко.
Восени 1905 р. УДП та УРП провели об'єднавчий з'їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію (УДРП), яка об'єднала значну частину національно-свідомих елементів. У грудні 1904 р. утворилася Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М. Меленевського та Лесі Українки, а в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до 1-ї Державної Думи (1906 р.) вона проявила себе як русифікаторська організація.
У 1906 р. зі складу УНП виходить група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, що проіснувала всього кілька місяців. У лютому 1907 р. свою програму прийняли українські соціал-революціонери. Вони вимагали скликання Українських Установчих Зборів. У цей час в Україні також діяли і терористичні революційні організації. Це «Оборона України», «Українська Народна Оборона». Існувало також декілька груп анархістів, активно на території України діяли і загальноросійські політичні партії. Влітку 1917 р. в Україні діяло понад ЗО політичних партій різних напрямів. До української Центральної Ради увійшли українські есери, соціал-демократи, соціал-федералісти, соціалісти-самостійники, українська демократично-хліборобська партія, які представляли всі частини політичного спектру. Перемога більшовизму в жовтні 1917 р. поклала край розвитку в Україні як парламентаризму, так і багатопартійності.
На західноукраїнських землях напередодні проголошення ЗУНР найбільш впливовими були три партії – Українська національно-демократична партія, Українська соціал-національна партія й Українська радикальна партія. На противагу партіям Центральної Ради галицькі партії були партіями парламентського типу. У лютому 1919 р. була створена комуністична партія Східної Галичини, хоча ідеологія більшовизму не мала тут широкого поширення.
Отже, вже на початку XX ст. в українському політичному русі намітилося дві тенденції – перша спрямована на захист національних інтересів, друга – соціальних. Перша розвивалася переважно в Галичині, друга – в Наддніпрянській Україні.
Поразка національно-визвольних змагань 1917–1920 pp. зумовила значні зміни в партійному житті, в першу чергу, на східноукраїнських землях, окупованих більшовиками. На західноукраїнських землях, окупованих Польщею, ситуація була дещо іншою, але теж загалом несприятливою для діяльності українських політичних партій.
У 1920 р. для боротьби з окупаційним режимом виникає Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції, котра пізніше об'єдналася з Українським національно-демократичним об'єднанням.
28 січня – 3 лютого 1929 р. відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників всіх націоналістичних організацій. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН. ОУН виходила з того, що лише суверенна Держава може забезпечити всебічні інтереси нації. її основними засадами були «всеукраїнство, наДПартІЙНІСТЬ І монократизм».
У 1926 р. після об'єднання галицьких радикалів із волинськими соціал-революціонерами утворилася Українська соціалістична радикальна партія (усрп), яка ставила собі за мету боротися за самостійну Трудову Республіку. На виборах до парламенту в 1928 р. вона здобула 8 посольських мандатів, що дало їй можливість сформувати партійну фракцію.
У 1925 р. було створене Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке відстоювало соборність та державність України. Перехідним етапом на шляху до досягнення кінцевої мети визнавалася Радянська Україна. Однак колективізація, голодомор і репресії у східній Україні змусили її відмовитися від радянофільства і перейти на про-, польські позиції. В 1938 р. УНДО виступило за автономію Західної України в складі Польської держави.
Українська соціал-демократична партія не мала помітного впливу. Після переходу керівництва партії на комуністичні позиції її діяльність була заборонена польським урядом. Частина її симпатиків перейшла до Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), а інша частина відновилися як соціал-демократична партія, увійшовши до складу Соціалістичного Інтернаціоналу. У 1938 р. КПЗУ була розпущена рішенням III Інтернаціоналу.
Після окупації Західної України більшовиками діяльність українських політичних партій фактично припиняється і відроджується, лише на початку 90-х pp. у період так званої «перебудови».
Головними гаслами «перебудови» стали гласність і плюралізм, що в трактуванні Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС) означало дозвіл на певну свободу інакомислення в рамках соціалістичного ідейного вибору. Незважаючи на їх обмеженість, навіть цього виявилось достатньо, аби розбудити пригнічену суспільну активність громадян. Політична енергія мас, досі не задіяна в системі політичних інституцій СРСР, почала оформлятись організаційно. Спочатку дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, потім створення політичних клубів і неформальних об'єднань, згодом – народних фронтів, а далі партій. Таким був шлях становлення багатопартійності в Україні.
Показово, що в період з 1987 р. до 1989 р. в Україні утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об'єднань.
Шукаючи відповіді на питання, чому в цей період активність громадян не вписалася в традиційні для радянської системи форми Громадської діяльності, можемо виділити наступну систему детермінант:
– неможливість представництва групових специфічних інтересів у тодішній системі суспільних об'єднань, у якій інтереси розглядались на рівні великих соціальних груп, а їх природна різноманітність ігнорувалася;
– загальна криза політичної системи, яка знаходила свій прояв у кризі легітимності її політичних та державних інститутів, традиційної системи вартостей і особливо у кризі участі, оскільки зростаюча активність населення, його прагнення впливати на суспільно-політичне життя, на процеси прийняття політичних рішень не могли бути реалізовані в рамках традиційних громадських організацій. Нетрадиційні суспільні організації стали формою прояву зростаючої політичної та громадянської активності населення;
– зростаюча незадоволеність людей власним становищем у суспільстві, можливостями самореалізації та впливу на суспільні процеси сприяли привабливості нових суспільних утворень, які були закладені в механізмі їх функціонування – вільний вхід та вихід, вільне обговорення будь-яких проблем, самостійність первинних організацій;
– можливість реалізації в нових суспільних утвореннях потреби у спілкуванні на основі спільних інтересів.
Не в останню чергу ріст числа політичних об'єднань був зумовлений надмірною бюрократизацією держави, розчаруванням широких верств населення в офіційних владних структурах, які виявилися нездатними до ефективної управлінської діяльності. Багато з тих, що розчарувалися, шукали нових форм захисту своїх прав та інтересів, а це зумовлювало процес утворення нових секторів політичного життя.
Суттєвим фактором розвитку політичної самодіяльності мас були суперечності перебудовних процесів, які вели до поглиблення кризи влади та економіки, росту злочинності, загострення міжнаціональних, релігійних, мовних та інших стосунків. Все це викликало політизацію мас, збурювало опозиційну активність, яка зростає особливо стрімко в кризові періоди.
Надзвичайно великий політизуючий вплив на населення України мали вибори до Верховної Ради СРСР, які відбувалися в березні 1989 р. Це проявилось у бурхливих кампаніях по висуненню кандидатів у депутати, повній та прямій трансляції телебаченням найбільш відкритого і суперечливого за останні 75 років офіційного зібрання, утворення нового органу законодавчої влади, який оголосив своєю прерогативою контроль за державними органами (в т.ч. і кдб).
«Групами тиску», які поводили себе, по суті, як самостійні партії, були парламентські групи у складі Верховної Ради СРСР, сформовані за ідейною (Міжрегіональна депутатська група, група «Союз»), професійною (аграрники) або іншими ознаками (молодіжна група Смена» Партійність» їх діяльності проявилась у підкреслено демонстративній конфронтації за ознаками ми – вони», «наші – чужі». Величезний політизуючий вплив на населення України справила діяльність Народної Ради – першої легальної опозиції в українському парламенті. Вона об'єднала близько 125 народних депутатів – представників депутатських груп «Відродження», «Вільні демократи», «За права людини», «Незалежність», «Демократична платформа КПУ, які протистояли комуністичній більшості парламенту т.зв. «групі 239»).
До зазначених причин слід додати и зовнішні чинники. Це, насамперед, значне відставання України від перебудовних процесів, що проходили в центральних регіонах країни, республіках Прибалтики, повна дискредитація діяльності республіканського керівництва КПУ.
Після усунення в 1972 р. першого секретаря компартії України П. Шелеста, якого запідозрили в націоналізмі, його наступник В. Щербицький доклав значних зусиль, щоб в апараті компартії України не було й* сліду інакомислення й непокори. Тому за часів «перебудови» серед українських керівників компартії не виявилося жодного реформатора на зразок Б. Єльцина чи О. Яковлєва в Росії.
Установчі з'їзди народних фронтів Естонії, Латвії, Литви, які відбулися в жовтні 1988 р., дали значний імпульс політичній активності населення України, стали свого роду зразками опозиційної поведінки.
Поява багатопартійності е 80-х pp. на Західній Україні була явищем цілком природнім, оскільки ця частина України впродовж XIX та першої половини XX ст. пройшла типовий для усієї Центральної Європи процесі формування і розвитку «третього стану», а разом з ним і громадянського] суспільства. Історична пам'ять без особливих труднощів відновила тут] традиційні інститути та цінності.
Історія Лівобережжя, а значною мірою і центральної України, розвивалась у зовсім іншій системі координат. Практично аж до 1917 р. говорити про скільки-небудь серйозний розвиток тут громадянського суспільства не доводиться. Усі ті інститути та цінності, які в Галичині були природними, тут починали творитися практично з нуля.
Таким чином, дві частини України підійшли до утворення багатопартійності з цілком різним історичним минулим. Різна історична традиція багатопартійності наклала, безперечно, свій відбиток на формування багатопартійності в сучасних умовах, відвівши Галичині (на перших етапах її становлення) роль «політичного п'ємонту».
Протягом останнього століття в українській політичній думці домінували різні напрямки. Панування соціалістичних ідей після розгрому! УНР змінилось надією, що українську державність зможуть вибороти націонал-комуністи. Після їхнього знищення прапор визвольної боротьби на тривалий час підхопили інтегральні націоналісти, які згуртувалися в ОУН і створили УПА. В 60-х pp. цей напрям реалізовував так званий
Український національний фронт, хрущовська відлига привела до переважання загальнодемократичної, ліберальної тенденції пов'язаної з діяльністю журналу «Український вісник і Української громадської групи сприяння виконанню Хельсінських угод (УГС).
Окремої уваги заслуговує питання про безпосередній вплив українського дисидентського руху 60–70-х pp. на процес формування партійної системи в Україні. Відзначимо два основних моменти у розвитку українського дисидентського руху, які, здійснили визначальний вплив на формування специфіки системи політичної багатопартійності в Україні:
1. І. Лисяк-Рудницький та Б. Кравченко незалежно один від одного підкреслювали монолітність українського дисидентського руху, в основу якого було покладено національний патріотизм. Повз їх уваги не пройшла непоміченою важлива тенденція: в 60–70-х pp. направленість векторів національного і демократичного протесту в рамках українського дисидентського руху співпадали. Ця одновекторність виявилася принципово важливою в період безпосередньої підготовки створення політичних партій в Україні, а також на першому етапі розвитку багатопартійності. Завдяки їй розбудова системи багатопартійності в Україні почалася зі створення партій націонал-демократичного і націонал-патріотичного спрямування.
Дисидентський правозахисний рух ідейно підготував та обґрунтував необхідність зламу радянського ладу і досягнення Україною незалежності. Представники дисидентського руху висунули як завдання політичного розвитку – основні ознаки демократичних суспільства: ринок, плюралізм, демократія. Завдяки дисидентському рухові вони були перенесені безпосередньо на український ґрунт у другій половині 80-х – на початку 90-х pp. Однак, на жаль, ці положення носили, скоріше, характер побажань і висувалися скоріше від протилежного.
2. Дисидентський рух зумовив також значний суб'єктивний вплив на розвиток процесу розбудови багатопартійності в Україні. Мається на увазі те, що з його рядів вийшла плеяда політичних діячів, які безпосередньо взяли участь у створенні політичних партій, привнісши тим самим у партійний рух традиції та досвід дисидентства і правозахисної діяльності. Ряд з них організували та очолили політичні партії. В числі перших політичних партій, які виникли в Україні, лідерами п'яти були колишні дисиденти. А загальний тюремний стаж 12 народних депутатів Верховної Ради України XII скликання складав майже 10 років.
Таким чином, поява перших елементів багатопартійності в Україні на рубежі 80–90-х pp. була детермінована передусім соціально-економічними та політичними умовами, які склалися в Україні. Йдеться про кризовий стан суспільства, неспроможність пануючої в ньому влади відшукати шляхи виходу з кризи, а відтак усвідомлення суспільством необхідності її заміни. Тому немає нічого дивного, що найбільш суттєвий вплив на виникнення партій мав процес виборів до Верховної Ради України 1990 р. Партії повинні були б виявитися більш придатними виконувати функцію боротьби за владу, оскільки порівняно з рухами мали ряд переваг. Можливість реалізації власних політичних програм через владні структури зумовлювала потребу чіткої організації, яка була властива не так об єднанням і рухам, як партіям. Вони були організованішими та структурованішими, мали чітко окреслену ідеологічну орієнтацію, якісно однорідний склад учасників, а також конкретно визначені функції та завдання. З іншого боку, виникнення українських політичних партій було детерміноване внутрішньою логікою розвитку неформальних суспільно-політичних організацій. Це підтверджує законі помірний характер процесу партійного будівництва в Україні.
Аналізуючи історію виникнення системи багатопартійності В Україні, можна помітити, що поява політичних клубів, спілок, товариств та рухів хронологічно передувала появі політичних партій. Так, восени 1987 р. у Львові виникає молодіжне об'єднання «Товариство Лева» у Києві Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб «Спадщина»,:,] в Київському університеті – студентське об'єднання «Громада», в серпні] 1987 р. в Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК).а Діяльність усіх цих організацій з самого початку набирає політичного характеру.

Значну політичну роботу проводить у цей час і Спілка письменників] України, яка, по суті, разом із своїм друкованим органом – газетою «Літературна Україна» перетворюється на штаб демократично настроєних сил.
11–12 лютого 1989 р. за активною участю українських письменників відбулася установча конференція Товариства української мови (ТУМ). 4 березня 1989 р. проходить установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». 29 грудні 1989Р. відбувся І з'їзд Асоціації «Зелений Світ».
Виникнення туму, «Меморіалу», «Зеленого Світу» свідчило про значну політизацію суспільства, його потенційну готовність до створення всеукраїнського політичного об'єднання. У цей же час відбувається організаційне оформлення й інших форм соціальної самодіяльності населення. Ця обставина і зумовила розбіжності в означенні початку багатопартійності в Україні. Частина дослідників датують початки багатої партійності в Україні осінню 1989 р., інші – весною 1990 р.
Подібні розбіжності в хронологічному визначенні початків багатопартійності не є принциповими. Проте належить зауважити, що другий підхід більш адекватно відображає реалії, передусім з формальної точки зору. Адже саме навесні 1990 р. в Україні на регіональному рівні почалася реєстрація політичних утворень, які декларували себе в якості політичних партій. У цей час виникають Українська національна партія (УНП) на чолі з Г. Приходьком, Всеукраїнське політичне об'єднання Державна Самостійність України» (ДСУ) на чолі з І. Кандибою, Українська християнсько-демократична партія (УХДП В. Січко), Українська народно-демократична партія (ундп – Є. Чернишов, А. Ки-реєв), а 1 липня 1990 року – відбувся установчий з'їзд Української міжпартійної Асамблеї (згодом Українська Національна Асамблея (УНА) Ю. Шухевич). Всього в Україні за відносно короткий час виникає 20 партій і об'єднань загальною чисельністю близько 30 тис. членів. Однак, незважаючи на велику кількість різних угруповань, жодне з них не стало достатньо впливовим навіть у західних областях України.
Проте якщо брати до уваги сутнісний зміст процесу творення багатопартійності в Україні, то більш раціональним видається перший підхід. Саме восени 1989 р. в Україні було вперше задекларовано намір створення політичної партії – партії зелених України (ПЗУ).
Той факт, що вперше в Україні про намір створити політичну партію заявили учасники екологічного руху – «зелені» – є зовсім не випадковим. Чорнобильська атомна катастрофа, що сталася у квітні 1986 р. не знає аналогів в історії людства. Найтрагічнішим було те, що у сукупності з іншими регіональними екологічними катастрофами (Донбас, Чернівці, Південь України) Чорнобиль створив реальну загрозу знищення традиційного для українського етносу географічного середовища, що дорівнювало би самогубству української нації.
Пасивність і безвідповідальність компартійних функціонерів на тлі абсолютної незахищеності пересічних громадян від наслідків екологічних потрясінь сприяли політизації світогляду учасників екологічного руху. Невідкладність у вирішенні комплексу екологічних проблем диктувала швидку радикалізацію їх політичних позицій. Слід узяти також до уваги, що екологічний рух довгий час компартійними чиновниками вважався значно «безпечнішим», ніж національно-визвольний або демократичний. Однак попри декларацію намірів, екологічний рух в Україні так і не зумів організаційно оформити утворення першої в сучасній українській історії політичної партії (Партія «зелених» була створена лише восени 1990 р.).
Даній обставині сприяло те, що, по-перше, цілі екологічного руху об'єктивно підпорядковувалися завданням національно-визвольної боротьби. По-друге, національно-визвольний рух наприкінці 80-х pp. в Україні перетворився на основну опозиційну до КПРС силу, а ідея національного відродження в поєднанні з демократичними ідеалами зуміла об'єднати навколо себе найбільш широкі верстви населення України.
Легалізацію політичного плюралізму в Україні більшість дослідників пов'язують з утворенням Народного Руху України. До його організаційного оформлення в різних регіонах України виникають об'єднання, які ставлять собі за мету створення широкого загальнодемократичного руху (Демократичний фронт у Львову «Народна спілка сприяння перебудові' у Києві, «Народний фронт України сприяння перебудові» на Вінниччині та Хмельниччині). Активну діяльність у цьому напрямку ведуть УГС та Українська демократична спілка (до складу якої ввійшло багато членів Українського культурологічного клубу). 16 лютого 1989 р. ініціативна група, до складу якої увійшли представники Київського відділення Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР, в газеті «Літературна Україна» опублікувала проект програми Руху. Організаційне оформлення НРУ завершилось установчим з'їздом. який відбувся 8–10 вересня 1989 р. 1Ю9 делегатів з'їзду репрезентували близько 300 тис. активних учасників цієї масової організації. Головою Руху було обрано і. Драча, а головою секретаріату – М. Гориня.
На першому етапі Руху вдалося об'єднати людей найрізноманітніших політичних поглядів – щ комуністів-реформаторів до членів УГС. Це був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті необхідності боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України. Участь письменників, літераторів, відомих усій Україні (таких як філософ М. Попович) надали ідеї Руху своєрідної «легітимності», дозволили залучити до Руху більшу кількість людей, ніж ту, яку могли на той час повести за собою дисиденти-правозахисники. Поява і діяльність Руху засвідчили, що монополії КПРС в політичній сфері прийшов кінець. Разом з тим із початку створення Руху в ньому існували різні політичні напрями, об'єднані ідеєю національного відродження та антикомунізму, що закладало підвалини для створення нових партій на базі Руху.
Згодом, коли почалася кампанія по виборах до Верховної Ради УРСР, за ініціативою НРУ, УГС, «Меморіалу», Товариства української мови ім. Т. Шевченка, асоціації «Зелений Світ» і багатьох інших організацій для координації дій було створено виборчий Демократичний блок України.
Слід, однак, зауважити, що серед демократичних сил України на той час єдності ще не було. Зокрема, Українська національно-демократична ліга (УНДЛ), Союз незалежної української молоді (СНУМ) тп деякі інші радикали виступали на виборах із гаслом: «Ради без комуністів», а Українська національна партія (УНП), Державна самостійність України Великої Ради (ДСУ) закликали бойкотувати вибори. Усвідомлення того, що головною перешкодою на шляху до виходу з кризи є існуюча система влади, неможливість у подальшому впливати на дії владних структур із метою їх гуманізації, підштовхувала реформаторів до висновку про необхідність боротьби за політичну владу. Перебраний політичної влади в свої руки – ось єдине повноцінне рішення, яке могло задовольнити прихильників радикальних реформ тоталітарного суспільства.
Визначення головної мети передбачало напрям пошуку способів її реалізації. В пригоді тут став світовий досвід, який переконував, що найбільш придатною структурою для боротьби за владу виступає політична партія.
Включення лідерів та учасників українського національно-демократичного руху у систему політичної боротьби за владу в державі шляхом участі у виборчому процесі підштовхнуло усвідомлення ними необхідності створення власних політичних структур.
8 березня 1990 р. в «Літературній Україні» було надруковано заяву «До членів Руху та до всіх громадян України (відому як «звернення 23-х»). У ній містився заклик «негайно провести позачерговий з'їзд НРУ, на якому виробити концепцію Руху та його діяльності як політичної партії». Однак IV сесія Великої Ради Руху, яка відбулася наприкінці березня в м. Хуст, не підтримала цієї ідеї. Дискусія про майбутнє НРУ як політичної партії була нібито відкладена, як виявилося згодом, ненадовго, оскільки на цій же сесії І. Драч і Д. Павличко заявили про намір створити Демократичну партію. Провідним теоретиком нової партії став відомий правозахисник, літературознавець Юрій Бадзьо, який ще навесні 1989 р. склав проект програми «Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності». Наприкінці травня 1990 р. було опубліковано Маніфест Демократичної партії України (ДемПУ). А 22 вересня 1990 р. в м. Теребовля на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і теребовлянської районної організації ДемПУ був затверджений Статут партії. Цей день і був проголошений днем заснування ДемПУ. Установчий же з'їзд партії відбувся в Києві 15–1 б грудня 1990 р.
У листопаді 1989 р. відбулася гостра дискусія в керівництві Української Гельсінської спілки (УГС) щодо реорганізації її в політичну партію. У квітні 1990 р. на основі УГС проведено установчий з'їзд – створено Українську республіканську партію (УРП).
У лютому 1990 р. відбувається організаційне оформлення плюралізму в лавах компартії України. Слідом за Москвою, напередодні XXVIII з'їзду КПРС в Україні виникають осередки Демократичної платформи. Перша республіканська конференція партклубів Демплатформи відбулася 29 березня і990 р. у м. Харкові. На ній були присутні 109 делегатів із 21 області України. Конференція прийняла «Звернення до комуністів України». В українському парламенті 37 народних депутатів підтримали ідеї Демократичної платформи й об'єднались у депутатську групу «Демократична платформа КПУ, яка ввійшла до складу опозиційної Народної Ради. Початковою метою Демократичної платформи була демократизація КПУ зсередини, однак хід і підсумки останні: партійних з'їздів розвіяли всі надії на можливість докорінної демократизації компартії. Саме після цього остаточно визріває рішення про створення НОВОЇ Партії Парламентського ТИПу. 1–2 грудня 1990 р. В Києві відбувається установчий з'їзд Партії демократичного відродження України (в підготовчих документах – Українська партія демократичної згоди).
У жовтні 1990 р. II Всеукраїнські збори Руху вносять принципі зміни у свою програму – проголошується як мета повна незалежність України, зникла згадка про «соціалізм» тощо
Отже, досвід формування багатопартійності в Україні ще раз підтвердив обґрунтованість двоетапної схеми переходу від тоталітаризму до демократії, де на І етапі відбувається об'єднання всіх значний опозиційних груп для боротьби з комуністами, а на II етапі – диференціація руху на різні політичні сили і справжня політична дискусія, притаманна плюралістичній системі.
Навесні 1990 р. поряд із націонал-демократичною почали поступово заповнюватися решта проміжків політичного спектру в Україні: від лівих до правих. Від 1989 р. в Україні заявило про себе 20 партій загальноукраїнського масштабу та близько 10 осередків та організацій партій із керівними центрами за її межами. Це – анархо-синдикалісти, кадети, представники Демократичного союзу, Марксистсько-робітничої партії – партії диктатури пролетаріату та інших. З'явилися також і первинні організації різного роду екзотичних партій (наприклад, міжнародної партії друзів пива, партії нормалістів тощо). Станом на 1.01.1932 р. офіційний статус (без КПУ, яка була зареєстрована 22 липня 1991 р. й заборонена після серпневого заколоту) мало и партій, а також 189 громадських організацій. Така часова прив'язка процесу утворення партії до терміну виборів свідчить про прагматизм українських політиків у ставленні до потреби виникнення політичних партій. У партіях вони вбачали передусім найбільш придатний інструмент в боротьбі за політичну владу.
Становлення багатопартійності в Україні відбувалось у складних умовах боротьби з тоталітарними традиціями й політичними силами, що їх відстоювали. Це протистояння було особливо гострим навколо питання про механізми формування інститутів влади. Закон про вибори, на основі якого мав формуватися вищий законодавчий орган держави – Верховна Рада, – був складений таким чином, що надавав переваги контрольованій комуністами владі і, навпаки, створював численні перешкоди для участі у виборах демократичній опозиції. У спеціально прийнятій резолюції установчого з'їзду НРУ «Про майбутні вибори в республіці» зазначалось, що згідно з прийнятим законом «право на місце в органах влади України має лише той, хто присягає на вірність ідеалам застою».
У законі, зокрема, містилися такі норми, як надання окружним комісіям права на добір кола кандидатів шляхом оцінки їхніх платформ, обмеження права установ на висунення кандидатів залежно від їх кількісного складу, обмеження форм агітації та фінансування виборчої кампанії та інші.
У контексті боротьби з зазначеними умовами ведення виборчої кампанії Рух та Український депутатський клуб розробили альтернативний проект Закону про вибори, який, зрозуміло, не був прийнятий. Закріпивши юридично для себе переваги у виборчій кампанії, «партія влади» розраховувала на успіх.
Проголошення Україною державної незалежності внесло якісні зміни в умови та детермінанти подальшого формування системи української багатопартійності, які знаменують початок нового етапу в її розвитку. З одного боку, революційний стрибок, який на деякий час перервав еволюційний поступ, допоміг опозиційним політичним об'єднанням достроково виконати свою програму дій, яка передбачала демонтаж СРСР і ліквідацію монополії компартії на владу. З іншого боку, втративши на деякий час звичний образ зовнішнього та внутрішнього ворога, політичні партії і рухи після переможної ейфорії перших післясерпневих днів 1991 р. опинилися у стані певної розгубленості, яка невдовзі перейшла в кризу.
Серед вітчизняних дослідників сьогодні відсутня єдність щодо процесу формування специфіки партійного будівництва в Україні. Згідно з «лінійною» схемою, появі партій передувало створення політичних клубів, товариств, які згодом перетворюються на більш численні та зорганізовані утворення – рухи, фронти. На базі ж останніх пізніше й формуються власне політичні партії.
Згідно з іншим підходом, політичні партії трактуються як самодостатні утворення. Початок «партійної ери» вони пов'язують з організаційним утворенням Народного Руху України (вересень 1989 р.). Треті взагалі заперечують існування політичних партій у їх класичному розумінні в Україні або зараховують до їх числа більшість існуючих політичних об'єднань.
Значні розбіжності існують і в поглядах політологів і щодо періодизації процесу виникнення та розбудови багатопартійності в Україні. Практично кожен із дослідників, який займається дослідженням феномену багатопартійності в Україні, представляє свій погляд на етапи її формування. Проте, якщо не брати до уваги певні хронологічні розбіжності, їх можна звести у дві основні групи.
До першої належить віднести спроби періодизації, запропоновані прихильниками т.зв. «лінійного» підходу. Як правило, всі вони обов'язково визначають етапи допартійний, початкової багатопартійності та посткомуністичний. Другий варіант підходу полягає в тому, що історія сучасного українського партоудівництва поділяється на два основний етапи, вододілом між якими служить акт визнання національне> державного суверенітету України.
З урахуванням цього можна виділити наступні етапи формування політичних партій в Україні:
I етап (1990–1991) – період жорсткого протистояння легальних демократичних організацій України з КПУ, формування перших національних рухів і політичних партій;
II етап (1992–1994) – період формування сучасної партійної системи, основних політичних партій різної політичної спрямованості;
III етап (1994–1998) – період подальшого розвитку багатопартійності, ідейного та організаційного самовизначення політичних партій;
IV етап (після парламентських виборів 1998 р.) – період консолідації політичних партій і формування блоків політичних партій.
Після усунення в серпні 1991 р. з політичної арени України спільного противника всіх демократичних сил – КПУ – почали виявлятися незгоди у стані демократів. Для частини політичних організацій та політиків антикомунізм був своєрідним цілющим середовищем, ПЄВНОНз соціальною базою. Багато з партій, рухів, інших політичних формувань народжувалися як анти-КПРС, як альтернатива, опозиція їй. А деякі визначали усунення її з арени політичної діяльності як свою головну мету. Допоки існувала компартія, новітні партії були єдині у боротьбі із нею. Тільки-но супротивника було усунуто, розпочався розлад. «Із забороною в республіці компартійних структур, – зазначав у своєму виступі на Форумі інтелігенції України В. Чорновіл, – – у багатьох регіонах виник політичний вакуум, ідеологічне безвладдя». Отже, своєрідність моменту полягала в тому, щоби знайти найоптимальніший варіант розвитку суспільства. А для партій – визначити своє місце у суспільних процесах, щоб впливати на них, закладати підвалини майбутньої діяльності.
Саме ця обставина, разом із неготовністю багатьох мешканців сходу та півдня України адаптуватися до нових національних реалій, привела до появи у 1991–1993 pp. ряду партій східно – та південноукраїнського походження (ЛПУ, гку, ППУ, ПЕВК та інших), що мали відмінну політичну спрямованість. Визнаючи незалежність України, вони виступають за збереження тісних зв'язків із Росією, надання російській мові статусу державної або офіційної, відстоюють права регіонів. У своїй діяльності вони передусім акцентували увагу на проблемах соціально-економічного розвитку України.
Важливою умовою розвитку системи багатопартійності в Україні виступає динаміка соціальних змін. Процес формування нових суспільних верств перебуває у значній залежності від темпів економічного реформування, а також розвитку науково-технічного прогресу. Існує цілком певна відповідність між економічним та політичним плюралізмом. Доти, поки панує господарська система, в якій домінує державна форма власності й де економічні суб'єкти не мають свободи та самостійності, повноцінна багатопартійна система є неможливою. При цьому слід зауважити, що політичний плюралізм у західноєвропейських країнах, – як зазначає Р. Даль, – виростав із того капіталізму, який ми називаємо домонополістичним, із вільних ринкових відносин. Економічний прогрес йшов тут випереджаючими темпами. Особливість же перебігу політичних процесів у посттоталітарних країнах полягає в тому, що економічні умови є в цілому несприятливими для формування тут інститутів демократії.
Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося в «екстремальних» умовах. Поглиблення економічної кризи, соціальна напруженість і зневіра у можливості демократичних структур ефективно розв'язувати гострі соціальні проблеми, крах суспільних ідеалів – все це негативно позначається на реальному статусі та впливовості політичних партій.
Більшість політичних партій поки що не стали міцними організаціями, здатними відобразити корінні інтереси різних верств і прошарків суспільства. Вони не спроможні вести за собою маси, визначити соціальну базу й зробити свою діяльність соціально адресною.
У цьому процесі «жертвами» стають передусім політичні партії центристської орієнтації, які розраховують на середні верстви суспільства. Політичні партії, які висловлюють інтереси робітників та селян, дедалі більшою мірою змушені враховувати радикалізацію настроїв своєї соціальної бази, відповідно радикалізувати свої політичні вимоги, особливо у питаннях соціального захисту населення. Перехідний етап економічних відносин лише посилює неструктурованість українського
суспільства, надає йому рис маргінальності та нестабільності. Звідси випливає і та внутрішня нестійкість, залежність від різних фракцій та груп всередині партії, що приводить до численних розколів. Доки в Україні буде зберігатися така ситуація, більшість українських партій, які ідеологічно орієнтовані на інтереси усталених соціальних верств, притаманних суспільству з ринковою економікою, приречені на роль лоцманів від політики, що закладають політичні орієнтири майбутнього.
Переважна більшість населення сприймає політичні партії України як об'єднання людей, які прагнуть влади, вважають, що діяльність партій дестабілізує становище у державі. Звідси й пояснення повільності темпів становлення багатопартійності в Україні, орієнтації на персоналії при формуванні політичних об'єднань.
Важливою внутрішньосистемною детермінантою розвитку багатопартійності в Україні на сучасному етапі виступає необхідність структурно-організаційної розбудови та перебудови українських політичних партій. її метою є повноцінне включення українських партій у політичну систему української держави та виконання ними усього спектру функціональних обов'язків, що притаманні цим політичним інститутам у суспільствах з усталеною системою демократії. В зв'язку з цим особливого значення набуває проблема витворення українською державою політико-правових та соціально-економічних умов, які сприяють завершенню міжсистемних трансформаційних процесів у суспільстві, а відтак створюють реальний ґрунт для діяльності політичних партій. Прийняття нового виборчого та партійного законодавства заклало передумови для якісно нових політико-юридичних та соціально-економічних засад партійного будівництва в Україні.