Реферат Формування та розвиток політичних систем. Скіфії протягом VII століття до н.е
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Зміст
Вступ.............................................................................................3
1. Суспільний устрій Скіфії………………………..…………. .5
2. Державний лад Скіфії……………………………………… .8
3. Релігійні уявлення скіфів .................................................. 10
Висновки
………………………………………………….…...14
Список
використаної літератури..........................................17
Вступ
Сьогодні розвиток країни має базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, злагоді громадянського суспільства і держави, використанні всіх позитивних рис менталітету українського етносу, спрямованих на загальноукраїнську ідею „духовність – народовладдя – державність”.
Тема реферату: „Формування та розвиток політичних систем Скіфії протягом VII століття до н.е., та ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е., їх релігійно-ідеологічне оформлення”.
Перш за все потрібно зазначити, що дослідженням питання розвитку та формування Скіфії займався видатний давньогрецький історик Геродот, він також розповідає про войовничу вдачу скіфської орди. Саме в його монументальному труді, присвяченому Греко-перським війнам, миожна знайти перший систематичний опис життя та побуту скіфів. Труд Геродота був розподілений на дев’ять книг, у шостій книзі (Мельпомена) історія невдалого походу Дарія I на скіфів переростає в опис способу життя та традицій племен, що населяли причорноморські степи, у тому числі скіфів.Грецький письменник Лукіан, який збирав легенди про скіфів, вказує нам на скіфські звичаї та норови. Також можна відокремити дослідження такого радянського історика та археолога як Б.О.Рибаков. Значний вклад в аналіз проблеми розвитку Скіфської держави внес український археолог та поет Б. Мозолевський.
Скіфи це об’єднання іраномовних племен, котрі існували в Північному Причорномор’ї в VII-III ст. до н.е. У VI ст. до н.е. вони стають провідною силою в Європі, чому сприяв похід перського царя Дарія I Гіcтаса до Скіфії в перебігу греко-іранських воїн. Протягом VII—III ст. до н. е. скіфське суспільство еволюціонувало, переступивши межу державного устрою[1].
Важливим чинником, що прискорив формування ранньокласової структури у скіфів, була грецька колонізація Північного Причорномор’я. Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами — замкненими суспільно-політичними організаціями. На новоосвоєні землі переселенці приносили ті порядки, що існували в метрополії, насамперед рабовласництво. Під впливом греків кочові скіфи почали вести осілий спосіб життя.
Процес формування державності завершився в IV ст. до н. е., в епоху царя Атея, під зверхністю якого опинилася величезна територія Причорномор’я від Дунаю до Дону — царство Велика Скіфія. Столицею того царства вчені вважають Кам'янське городище в районі Нікополя.
IV століття до н. е. в історії Скіфії вважається періодом найвищого піднесення. Однак поступово в Причорномор’ї назрівала криза рабовласницької системи, що охопила всю Грецію і залежні від неї країни. Своєї вершини вона досягла після вторгнення сарматів, такого самого, як і царські скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на перехідному етапі від докласових відносин[2].
У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову організацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Тоді вони пережили свій героїчний період, на щабель відстаючи в історичному розвитку від скіфів, які проминули цю стадію ще у VII—IV ст. до н. е.
Під натиском сарматів територія Скіфської держави значно зменшилася. Столиця держави Неаполіс — велика фортеця, важливий ремісничо-торговельний і культурний центр — стала резиденцією скіфських царів та знаті. Скіфські царі підкорили Ольвію, наклали данину на Боспорське царство й розгорнули наступ на міста усього Кримського півострова, прагнучи поширити владу Неаполіса на всю Тавриду.
Інтервенція Понтійського царства (110 р. до н. е.), що виникло на території Малої Азії, на Східну Тавриду, події у Боспорі (110—107 p. до н. е. - повстання під проводом Савмака), загальмували цей процес, спричинивши глибоку політичну і соціально-економічну кризу. Десь на зламі II—III ст. н. е. скіфське царство, ослаблене й знищене готами, остаточно розпалося.
1.Суспільний устрій
Із слів Геродота відомо, що скіфський цар не тільки був на чолі в період війни, він же розподіляв військову здобич і творив суд і розправу над своїми підданими. Помилкова клятва божествами царського вогнища, тобто царськими предками вважалася тяжким злочином, заслуговуючим болісної страти. Це означає, що персона царя вважалася священною і від витікаючої від неї благодаті залежало благополуччя очолюваного ним суспільства.
Влада скіфського царя була настільки велика, що служити йому повинен був кожен скіф, кому він призначить, а в замогильне життя царя супроводжували разом з кіньми і дорогим майном наложниця і численні слуги, що убивалися для цієї мети.
В середині V століття до н.е. скіфи-царські займали пануюче положення в Північному Причорномор'ї і решту всіх скіфів вважали своїми рабами, тобто повновладними собі. Про існування у скіфів розвиненого рабовласництва немає ніяких відомостей. Ймовірно тому, що цьому не сприяв самий тип кочового господарства скотарства у степового населення Скіфії, в якому раби не могли застосовуватися тільки для виконання підсобних домашніх робіт[3].
”Купувальних рабів у скіфів немає”,- категорично заявляє Геродот, а це означає що рабська праця не грала у виробництві скіфів скільки-небудь істотної ролі. Кочове господарство скотарства скіфів не потребувало застосування рабської праці, так як воно, як правило, здійснювалося колективно. Скіфи кочували не окремими господарствами, а общинами з сімейних господарств, разом пересувалися по степу в рухомих будинках-кибітках, спільно перегонили тварин з пасовища на пасовище і охороняли їх від звірів і ворогів. Праця рабів, якщо і була потрібна, так тільки для переробки продуктів скотарства в господарствах з великим числом худоби, і те переважне жіноча.[4]
Про внутрішній лад скіфів збереглися мало свідоцтв. З них можна зрозуміти, що у скіфів були начальницькі і підпорядковані, багаті і бідні – що володіють декількома возами і великим числом голів худоби. Основною одиницею скіфського суспільства була сім'я з своїм господарством і майном. Земля знаходилася в загальному користуванні. У землевласників вона піддавалася щорічним переділам, ймовірно. Тільки у оброблюваній частині, у кочівників земля, мабуть розподілялася по зонах кочування окремих виробничих общин. Власність була сімейною і особистою. Особиста в більшій своїй частині йшла разом з померлим в могилу, а сімейна залишалася в сумісному сімейному володінні. Сім'я несла колективну відповідальність за своїх членів.
Розповідаючи про смерть тих, що ворожать, Геродот відзначає, що убивалися не тільки звинувачені, але і їх чоловіче потомство. На жінок це не розповсюджувалося, вони, як і інше майно, підлягали конфіскації на користь обвинувачів[5].
Скіфи царські всіх інших скіфів вважали своїми рабами, але з цього не виходить, що всі підвладні ним скіфи були дійсно рабами. Експлуатація підвладного скіфам-царським населення була основним джерелом збагачення їх пануючого шару, але не тільки аристократія, оскільки вона здійснювалася колективно і вигодами її користувалися, хоч і не в рівній мірі, не тільки цар і його оточення, але і рядові воїни. У скіфів-царських не було класів, що оформилися, експлуатація, що існувала у них, була прихованою, замаскованою формами колективного виробництва. Так само йшла справа й у землевласників. У скіфському суспільстві експлуатація розгорталася не усередині племен, а між ними. Одна частина – скіфи-царські – володарювала над іншими і експлуатувала їх в міру своїх можливостей і того опору, яке підвладні племена могли їм надати. Саме для підтримки цієї системи, пригноблення і експлуатації, скіфам-царським потрібні були сильне військо і абсолютна влада пануючих.
Скіфське суспільство мало в своєму розпорядженні апарат примусу, що забезпечував панування однієї частини скіфів над іншою. Але та і інша частини - пануюча і підлегла - не були класами з різним відношенням до засобів виробництва. У скіфському товаристві засоби виробництва залишалися в руках виробників, хоча забезпеченість ними була різною. Проте принципової різниці у відношенні до власності не існувало ні між пануючими - підлеглими, ні між багатими - бідними. Раби як засоби виробництва ще не представляли такої величини, яка могла б позначитися на характері соціальних відносин. Рабовласники і раби ще не складали протистоячих класів, і ще не було потреби в спеціальних засобах підпорядкування других першими. Про скіфський рабовласницький лад можна говорити тільки як про зачатковий, що істотно не відрізнявся від патріархального рабства, але про такий, що зливався з сімейними відносинами. Скіфське царство забезпечувало не владу одного класу над іншим, а одного племені над іншими. У цьому полягає його головна функція, і на це була направлена його організація[6].
Скіфське царство не було державою. Це була одна з форм військової демократії, що стоїть на межі перетворення на державу. Племена, що входили до складу Скіфського царства, зберігали демократичний лад, оскільки цар або вождь з дружиною ще не протистояли озброєному народу, але воно ж було і військовим, оскільки війна стала для них звичайною функцією.
З-поміж загальної маси вільних землеробів і скотарів помітно вирізнялася панівна верхівка: царська сім'я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, багаті купці, патріархи сімей. Важливим засобом збагачення цієї верхівки були грабіжницькі походи, работоргівля.
Відособленою соціальною групою, що мала найбільші привілеї, за даними Геродота, були жерці, окремі з яких відігравали провідну роль у житті суспільства. Скіфам, як і іранцям взагалі було притаманне переважання чоловіків у культовій сфері. Це взагалі є характерним для суспільств із переважанням суто „чоловічих” занять: війна та кочове скотарство. Тому скіфське жрецтво було переважно чоловічим.
Майнова і соціальна нерівність у скіфів яскраво виявлялася у характері їх поховальних пам’яток. Поховання бідних скіфів звичайно розміщали під невисокими курганами. Над похованнями знатних скіфів насипалися високі кургани, у поховання клали різноманітні речі зі срібла і золота. При похованнях багатих скіфів завжди знаходилися поховання вбитих воїнів, жінок, рабів, коней з бойовим спорядженням тощо.
Особливо багаті були кургани з похованням вождів племен і царів скіфської держави. Одним з найбільших є Чортомлицький курган поблизу м. Нікополя на Дніпропетровщині. Тут поховані цар і цариця, шість воїнів та 11 бойових коней, а також велика кількість цінних речей[7].
Грунтуючись на приведених уривчастих даних, скіфське суспільство слід вважати патріархально-родовим. Проте звичайні для цього типу суспільства порядки у них були супідрядні військової організації з її ієрархією властей, в одних випадках співпадаючих з родоплемінними, а в інших – що стоять над ними.
2.
Державний лад
Створена скіфами-царськими організація не була ще державою.
Геродот згадує у скіфів, окрім верховного царя, інших царів і номархів – військових предводителів областей, навряд чи відповідних племінним вождям і родовим старійшинам. Ці правителі, мабуть, призначалися верховним царем з його наближених і таких, що зарекомендували себе вірністю представників родоплемінної аристократії[8].
На чолі об'єднання перебував цар із високосакралізованою владою (панував міфологічний світогляд), спадковою та абсолютною. Він виконував також жрецькі функції як хранитель успадкованих від предків реліквій.
Царська влада у скіфів була спадковим привілеєм певного роду або сім'ї, в межах якого вона переходила від отця до сина або іншого найближчого родича. Новий цар, подібно до східних владик, затверджувався в своєму положенні згодою народу або його представників в особі родових старійшин, теж спадкових, але його прерогативи залишалися незмінними. За часів Геродота скіфи добре знали генеалогію своїх царів, родоначальником якої вважався Таргитай, якого греки прирівнювали до свого напівбога Геракла[9].
Навколо царя формувався апарат державного управління. До його складу входили найближчі родичі та слуги можновладця, переважно з військових. Найвпливовіші з них належали до царської ради. Існування царського культу потверджується и легендами про виникнення скіфів (а точніше скіфських царів).
Усередині кожного з підрозділів скіфів діяли порядки, властиві військовій демократії, ця влада була строго обмеженою звичаєм, норми якого були обов'язковими і для самого царя. Порушення їх, могло обернутися для царя найсерйознішим чином. Наприклад, за зневагу до батьківських звичаїв цар Скил був не тільки зміщений, але і страчений, новим царем за звичаєм став його брат з тієї ж традиційної царської династії.[10]
Рівень захисту приватної власності залежав від майнового й соціального стану власника. Договори скріплювалися клятвою. Верховним розпорядником землі був цар, який встановлював порядок користування пасовищами і земельними угіддями. Віровідступництво й нехтування законами і звичаями каралися скіфами на смерть.
Самостійним злочином було кривоприсяжництво, за нього карали стратою. Найбільш небезпечні злочини підлягали розслідуванню, всі інші розглядалися в рамках змагального процесу. Суддя сам визначав вид покарання, маючи необмежені права в їх тлумаченні. Існувала й кривава помста.
У IV в. до н.е. Скіфська держава знаходилася в зеніті своєї могутності й багатства. У руках скіфської знаті скупчувалися багатства, що тільки частково відклалися в похованнях її представників, що збереглися до нашого часу. Все це різко відрізняло скіфську аристократію від рядового населення, якому навіть у скіфів-царських діставалася незначна частина тих благ, якими користувалася верхівка суспільства.
Майнові відмінності посилювалися, росла тріщина між багатими і бідними, експлуататорами і експлуатованими. Саме цим суперечностями, пояснюється ослаблення Скіфського царства на початок III століття до н.е. Скіфське царство все ж таки уціліло і в скороченому вигляді проіснувало ще близько шести сторіч. Йому довелося перебудуватися і у внутрішніх і в зовнішніх відносинах на новий лад, і, по суті справи злитися з сарматами, час панування яких складає наступний період історії південної половини Східної Європи[11].
3.Релігійно-ідеологічне оформення Скіфії
Майже всіма нинішніми знаннями про скіфських богів та пов’язанні с їх шануванням ритуали ми маємо завдячувати Геродоту. У своїй ІV книзі, яку ми можемо вважати справжньою енциклопедією скіфського життя, він зокрема писав: „Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після них – Аполлона, Афродіту Уранію, Геракла і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що їх називають царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові. Скіфською мовою Гестія називається Табіті; Зевс...називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Гойтосір, Афродіта Уранія – Аргімпаса, а Посейдон – Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять”. Отже Геродот не тільки перелічив скіфських богів, а й більшості з них підібрав близьких за функціями богів грецького пантеону, що полегшує розуміння сутності того чи іншого скіфського культу.
Вивчення скіфської системи боговірування привертало увагу багатьох дослідників, зокрема М.І.Ростовцева, Б.М.Гракова, М.І.Артамонова, Д.С.Раєвського. Багато зробила в цій царині київська дослідниця С.С.Безсонова [12].
Богиня Табіті, була берегинею домашнього вогнища, що втілювало благополуччя та єдність окремої родини, роду і всього скіфського народу загалом. У скіфів Табіті шанували, мабуть, як втілення єдності всіх скіфських вогнищ головного правителя (царя) [13].
Папай виступає у скіфської міфології як творець світу та людства, бог родючості та грізний небесний громовержець.
Скіфська Апі – дружина Папая – символізувала собою родючу землю, від священного шлюбу якої з небом народилося усе живе і, зокрема, першопредок скіфів Таргитай.
Гойтосір - був божеством Сонця і світла, охоронцем стад, стрільцем, віщуном та переможцем чудовиськ, заступником пастухів. Ворогів він перемагав магічними засобами.
Богиня Аргімпаса була покровителькою богатирів, а згодом й царської династії. Головна функція цього божества — сприяння родючості людей та тварин, захист від ворогів. Інша, більш давня іпостась цього образу — Володарка звірів[14].
Згадуваного Геродотом скіфського Геракла можна впевнено зіставити з міфічним Таргитаєм. Обидва вони, за легендою, вважалися прабатьками скіфів і загалом царського роду зокрема, обидва були напівбогами-напівгероями.[15].
Також Геродот розповідає про щорічні жертвопринесення на честь бога війни Арея, біля велетеньских чотирикутних жертовників з хмизу, які споруджували по всіх "округах".
Фігура Тагімасад-Посейдона, який був божеством лише у скіфів-царських, є найзагадковішою. Вважається, що він відіграв роль не тільки володаря водної стихії. Уособленням образу володаря стрімких потоків та морської безодні були дивні водяні коні, інколи крилаті[16].
За Геродотом, майже усім божествам, за винятком Арея, скіфи приносили в жертву переважно коней, а також волів та інших тварин, окрім свиней. Жрець звертався до божества, якому приносив жертву, а потім душив тварину, не проливши краплі крові. М’ясо жертви варили у бронзових казанах або у шлунках самих тварин. По-іншому вшановували бога війни. Крім овець та коней, Арею призначався кожний сотий полонений. Людською кров`ю окроплювали старовинний залізний меч, укріплений на верхівці жертовника.
З культом Арея пов’язані й деякі воєнні звичаї скіфів. За Геродотом, „Скіф п’є кров першого вбитого ним ворога, а скількох інших він ще вб’є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється одержати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, це йому не дозволяється... Багато хто з них із шкіри ворогів шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг. Багато із них із шкіри мертвих ворогів, здертої з правиці з нігтями, роблять собі чохли для сагайдаків...Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п’ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба...”. Таке виховання було виправдане в умовах кочового життя, коли кожен чоловік, а подекуди й жінка, мали бути готовими кожної хвилини стати на захист своїх стад від хижих звірів та зазіхань пожадливих сусідів. Традиції таких воїнських бенкетів були своєрідною формою платні володаря своїй дружині, елементом Ії „годівлі”[17].
Велику роль у культовій практиці скіфів відігравало вшанування пращурів. Ще і тепер у степу височать величезні кургани VІІ ст. до н.е. з похованнями царів, які сягають іноді 20 м заввишки. Тіла померлих скіфських царів після бальзамування возили по усіх підвладних областях, жителі яких відрізали собі кінчик носа, дряпали обличчя, проколювали стрілою ліву руку
чи завдавали собі інший шкоди на знак трауру потім царя ховали у великій і глибокій могилі, відправляючи разом із ним у далеку подорож його наложниць та найближчих прислужників. Через рік навколо кургану виставляли своєрідну „почесну варту” із 50-ти вбитих скіфських воїнів, посаджених на мертвих коней. Сліди цих кривавих звичаїв простежуються археологічно (курган Чортомлик).
Досить цікавою є розповідь Геродота про щорічне у скіфів свято вшанування святих дарів – золотих плуга, ярма, сокири та чаші. „Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він може за один день об’їхати верхи”. На думку фахівців, цей звичай був пов’язаний з уявленням про необхідність магічного запліднення матері-землі спеціально обраним священним царем, якого через рік вбивали та міняли на іншу людину, що мала свіжі сили.
За походженням скіфська релігія належала до індоіранських. В класифікаційному плані це політеїстична "природна" релігія, суть якої — обожнювання природних явищ та соціальних категорій. Дискусійним залишається питання щодо наявності індоіранських реліктів у скіфській релігійній ідеології та практиці, зокрема образах деяких божеств, міфологічних сюжетах. Існують також лінгвістичні дані на користь індоарійської приналежності частини степового населення. Відроджується і здобуває переконливі докази концепція щодо подібності релігійної традиції скіфів (а також індо-іранців у цілому) з релігійними уявленнями фінно-угорських народів Уралу та Зауралля[18].
Висновки
Як видно із реферату, скіфські племена поряд з військовою справою займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії.
Частина скіфів-кочевників у V-VІІ ст. до н.е. поступово почала переходити до осілого способу життя. Виникали великі поселення, укріплені ровами, земляними валами та кам’яними стінами. У кочових скіфів, котрі володіли великими стадами худоби і жваво торгували з грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування[19]. Почали застосовувати працю рабів. Скіфи перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Влада багатьох вождів з виборної поступово перетворювалася у спадкову. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. Раб вважався власністю пана, річчю, яку можна продати, подарувати, обміняти і передати у спадщину. Раби використовувались здебільшого у домашньому господарстві, а також для охорони стада. При розпаді первіснообщинного ладу рабство втрачало патріархальний характер. Посилення експлуатації викликало повстання рабів, що жорстоко придушувалися. Створювалися передумови для створення рабовласницької держави.
Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н.е. Вона займала територію Північного Причорномор’я від Азовського моря до Дунаю. Панував нею цар Атей. У ІІІ ст. до н.е. утворилася скіфська держава в Криму. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Ії столицею стало м. Неаполь
Скіфський, який найбільшого розквіту досяг у ІІ ст. до н.е. за царів Скілура та його сина Палака. У Скіфії встановилися рабовласницькі відносини з пережитками первіснообщинного ладу[20].
Приватна власність зосереджувалася передусім у руках племінних вождів і старійшин племен, їх родин. Решта населення – це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данину і виконували різні повинності. У містах основну частину населення становили вільні ремісники, а також купці.
У скіфів існувала деспотична царська влада, а також існувала де яка форма царського культу. Важливий аспект ідеології скіфського суспільства становили уявлення щодо суті царської влади. Скіфські царі, які нібито походили від богів, мали не тільки вищу мирську, в тому числі й військову владу, а одночасно були й верховними жерцями й мали найвищий авторитет у релігійних справах. Тобто їхні функції були близькі до функції священних царів. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання. Отже, характеристика суспільного устрою і державного ладу скіфсько-сарматського політичного об'єднання дає підстави стверджувати, що це була кочова імперія на зразок східної деспотії з сильними рабовласницькими тенденціями.
Наприкінці ІІ – початку ІІІ ст. н.е. Скіфія як політичне об’єднання перестала існувати. Пануванню скіфів поклала край міграція сарматів із-за Дону на Захід. Під час великого переселення народів скіфи асимілювалися іншими.
У даному рефераті, ми побачили, як створювалась та розвивалась Скіфська імперія, якій устрій був у суспільстві, і як релігія вплинула на її розвиток.
Список використаної літературі
1. Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы (появление на исторической арене до конца IV века до н.э.). – Л.: Издательство Ленинградского университета, 1974. – 156 с.
2. Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку Історії. – Т.1. – К.: ВД Альтернативи, 1998. – 335 с.
3. Ельницкий Л.А. Скифия евразийских степей: Историко-археологический очерк. – Новосибирск, 1977. – 255 с.
4. Іванов В.М. Історія держави и права України. – К.: Атака, 2003. – 416 с.
5. Історія держави и права України. Т.1. /За ред. В.Я.Тація. – К.: «Ін.Юре», 2003. – 656 с.
6. Кульчицкий В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К.: Атака, 2001. – 320 с.
7. Петрук В. Велика Скіфія – Оукраїна. – К.: Спалах, 2001. – 432 с.
8. Хазанов А.М. Социальная история скифов: Основные проблемы развития древних кочевников евразийских степей. – М.: Наука, 1975. – 343 с.
[1]
Петрук В. Велика Скіфія – Оукраїна. – С. 47.
[2] Іванов В.М. Історія держави и права України. –
С.65.
[3] Артамонов М.И.Киммерийцы и скифы. – С. 140.
[4]
Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С. 140.
[5] Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С. 141.
[6]
Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С.143.
[7] Кульчицкий В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – С.9.
[8] Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С.142.
[9] Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С.139.
[10]
Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С.142.
[11]
Артамонов М.И. Киммерийцы и скифы. – С.144.
[12] Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку Історії. – Т.1. – С. 207.
[13] Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку Історії. – Т.1. – С. 208.
[14]
Історія держави и права України. Т.1. /За ред. В.Я.Тація. – С.311.
[15] Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку Історії. – Т.1. – С. 209.
[16] Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку Історії. – Т.1. – С. 209.
[17] Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку Історії. – Т.1. – С. 210.
[18] Історія держави и права України. Т.1. /За ред. В.Я.Тація. –
С.309.
[19] Хазанов А.М. Социальная история скифов. – С. 15.
[20] Хазанов А.М. Социальная история скифов. – С.17.
