Реферат Культура України ХVІІ століття
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Тема: Культура України ХVІІ століття.
ПЛАН
1. Вступ.
2. Києво-Могилянська колегія (1632 р.) - перший вищий навчальний заклад європейського
типу в Україні.
3. Усна народна творчість – думи, історичні пісні і ін., як складова частина духовної
діяльності українського народу.
4. Архітектура, живопис, ужиткове мистецтво цього періоду.
5. Висновок.
1.
Розвиток укр. культури в XVII ст. був поділений на дві половини:
В першу половину ХVІІ ст. українська культура розвивалася в надзвичайно складних
умовах. До них слід віднести:
- роз’єднаність українських земель;
- відсутність єдиного політичного центру;
- соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників;
- постійну жорстоку агресію татар.
Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав.
Під тиском цих украй несприятливих зовнішніх обставин починається повільний процес трансформації традиційної народної культури, який, зрештою, привів до виникнення культури власне української.
Разом із тим – це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво.
Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.
Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість із культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини ХVІІ ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами. Поряд із тим, відомий із давньоруських часів термін “Україна”, передусім у зв’язку з розвитком козацтва і його колонізаційним рухом на південь та схід, також набуває значного поширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі не тільки топоніма, але й етноніма.
Найважливішим чинником та необхідною умовою поступу національної культури був розвиток української мови. Ще в ХІ – ХІV ст. у деяких літературних пам’ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, офіційною мовою Литовської держави була “руська мова”, що склалася на основі синтезу писемної церковнослов’янської та елементів усної давньоруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV – ХVІ ст. зазнала помітного розвитку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення й освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний ужиток свою мову, звичаї, право.
Період другої половини XVII ст. став переломним моментом в історії України. У цей час відбулася Українська національна революція (1648— 1676), склалася державність українського народу. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення — все це сприяло відродженню українського народу і культурній інтеграції різних регіонів.
Українська культура у зазначений період розвивалася в суперечливих умовах. Ліквідація в результаті Визвольної війни польсько-шляхетського режиму і формування української національної козацької держави у цілому сприяли розвиткові української культури. Але постійні війни протягом 60 років призводили до масового знищення культурних цінностей, загибелі носіїв і потенційних діячів культури, гальмували культурні процеси. Вади козацької виборчої системи, козацьких методів урядування й амбітність отаманів у боротьбі за булаву зробили молоду українську державу надзвичайно уразливою для агресивних зовнішніх впливів, які стимулювали загострення внутрішніх конфліктів. Різні частини України з другої половини ХVІІ ст. опинились у різних соціально-політичних умовах, що суттєво впливало на стан і розвиток культури.
2.
Основним центром культурного життя України цього часу залишався Київ. Це багато в чому було зумовлено освітньою діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (заснований у 1632 р.), який із 1658 р. періодично то набував, то втрачав статус академії, доки цей статус не було остаточно затверджено 1701 р. У 1666 р. московські урядовці безуспішно намагалися зовсім закрити цей навчальний заклад, оскільки вважали його осередком небезпечного вільнодумства і непокори. З 70-их рр. ХVІІ ст. починається новий розквіт діяльності академії, який свого апогею досягає на межі століть. У цей час академію часто називають Могиляно-Мазепинською.
Ще на початку існування цього закладу П.Могила за свій рахунок закупив близько сотні коштовних фоліантів із творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників із коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики.
Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а і як осередок учених та письменників – так званий Києво-Могилянський атеней ( від лат. athaeneum – “святиня”). У часи П.Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький і Іван Трофимович, поети і письменники Сільвестр Косов, Х.Євлевич, С.Почаський, Т.Баєвський, І.Гізель. У мазепинський період – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та інші.
В академії викладалися чотири мови – слов’янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі). Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на два рівні – тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). У стінах навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, затвердився звичай рекреацій – культурно-мистецьких свят із виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року. Часто свята супроводжувалися випуском спеціальних друкованих тез на честь ректорів, професорів і меценатів академії.
Академія була щедро забезпечена матеріально як із боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував зв’язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.
Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, політичного й церкового діяча, драматурга Феофана Прокоповича, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та інших.
Професорів і студентів академії з середини ХVІІ ст. постійно запрошують до Москви, де вони стають піонерами західноєвропейської освіти й культури. Випускники академії складали переважну більшість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладах. Серед найбільш відомих культурних емігрантів того часу слід назвати такі імена, як-от: Єпіфаній Славинецький - автор слов'яно-греко-латинського лексикона (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов’яно-греко-латинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем; Феофан Прокопович – митрополит, один із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності.
Таким чином, випускники академії стали провідниками українського впливу в Росії, який охопив усі аспекти культурного життя: церковного, книгодрукарського, освітнього, мистецького і навіть побутового. В цілому ж культурні сили і скарби української культури, які постали в Україні під впливом західноєвропейської освіти в добу її національного піднесення в ХVІІ ст., були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави та розвитку російської культури.
У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції. Навчання і виховання у ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти всіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків та селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ ст. налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань всіма європейськими мовами, якими вільно володіли студенти.
Загалом за понад 150 років існування академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців, з її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції.
3. Усна народна творчість цього періоду найповніше проявляється у фольклорі. З літописних та інших письмових пам'яток XIII — XVII ст. видно, що у цей період прозові фольклорні жанри були представлені легендами, переказами, казками, новелами, притчами. Жива народна мова оперувала також значними фондами прислів'їв, приказок і крилатих висловів.
У житті українського народу важливу роль відігравала календарно-, та родинно-обрядова пісенність: колядки, щедрівки, купальні, обжинкові та весільні пісні, родильні мелодії та похоронні голосіння. Народно-поетичні твори оспівували працю і побут народу, його працьовитість, волелюбність, справедливість і чесність. У них звучали мотиви поваги до старших, любові до рідного краю, ненависті до гнобителів. У цих творах проявлялися риси характеру українського народу, які стали визначальними для його духовного складу.
Однією з провідних тем поетичної творчості цього часу було оспівування героїчного подвигу українського народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів — татаро-монгол, турків.
З кінця XVІ ст. на Україні зароджується історична поезія. Поява історичних пісень та дум пов'язана з боротьбою українського народу проти турецько-татарської агресії та польсько-шляхетського панування, а також з виникненням козацтва і Запорізької Січі.
Історичні пісні та думи несли в собі важливе ідейне навантаження, формуючи кодекс козацької, лицарської моралі, виховуючи почуття патріотизму. Зокрема, такі ідеї властиві думам про Олексія Поповича та бурю на Чорному морі, про плач невільників, про Самійла Кішку, про козака Байду.
Який же зміст вкладено у вищеназвані народно-поетичні твори? Лейтмотивом думи про Самійла Кішку є сувора кара за зраду. Дума про Олексія Поповича обстоює високу громадянську та родинну мораль козака, засуджує усі її порушення. В думі про козака Байду відображено народне уявлення про відчайдушного українського героя-козака, якому в битві з ворогами смерть за справу батьківщини не є страшною.
Образи мужніх ватажків і героїв визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі (1648— 1654 рр.) та Султанівської Туреччини відтворені у народній поезії «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Богдан Хмельницький і Василь Молдавський», «Чи не той хміль» та в інших піснях і народних думах, які відіграли важливу роль у вихованні патріотичних почуттів.
Незважаючи на те що думи були навіяні сумними подіями — неволею, каторгою, героїчною смертю відважних козаків, втратою рідних, вони одночасно пройняті глибоким оптимізмом, ліричним світосприйняттям. Все це становило характерну рису національної психології українського народу.
В духовній культурі українського народу здавна важливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку людей у сімейному і громадському житті. Своїми коріннями вони сягають доби родоплемінних відносин, пов'язаних з побутом скотарських і землеробських племен, а також з системою язичницьких вірувань. Найбільш важливі серед них — обряди, пов'язані з одруженням, народженням дитини, похоронами.
Весіллям здавна відзначали появу нової сім'ї. Його справляли у вільний від польових робіт час. Одним із елементів весільного обряду було викрадення нареченої. Весільний обряд супроводжувався звичаєм викупу нареченої. Молодий давав «вино» — робив подарунки родині нареченої. Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Зміст сватання полягав в укладенні попередньої угоди між представниками молодого — старостами й батьками молодої. Після сватання, якому передували оглядини, відбувалося заручення з участю родичів наречених, яке проходило в урочистій обстановці.
Центральною подією шлюбного обряду було весілля, яке супроводжувалося викупом молодої та відрізанням її коси. Згодом на зміну йому прийшло розплітання коси, покривання голови хусткою, розподіл короваю тощо. Однією з особливостей шлюбу за українським звичаєм було вільне розлучення, з яким довго боролися церква і світська влада.
Урочисто відзначалися також родини, хрестини, новосілля. Якщо на родини нікого спеціально не запрошували, то в хрестинах брало участь більш широке коло родичів і сусідів. Для хрестин вибирали кумів, особливу роль виконували баби-повитухи. В обрядах, які здійснювались над новонародженим, зберігався відгомін жертвоприношення давнім язичницьким божествам.
Святкування обряду народження супроводжувалося рядом магічних дій, які мали принести дитині здоров'я, щастя, благополуччя. Дитину загортали у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві вироби, що було пов'язано з давнім їх обожненням. Обов'язковим був обряд «очищення» спочатку баби-повитухи, а згодом і породіллі. Він полягав у ритуальному обмиванні рук водою і був пов'язаний з давніми язичницькими віруваннями у священну силу води.
З утвердженням християнства запроваджується церковний обряд хрещення дитини, оскільки вважалося, що лише після церковного таїнства хрещення вона прилучається до людського суспільства. Хрещеними батьками, як правило, обирали близьких родичів — братів матері і сестер батька. Пізніше до обряду хрещення стали запрошувати приятелів, сусідів.
Похорони також супроводжувалися певними обрядами, магічними діями, які є відгомоном давнього культу предків. У плачах-голосіннях, якими супроводжувався даний обряд, розповідалося про тяжку втрату батьків, дітей, прославлялися їх добрі серця, трудолюбиві руки. Пам'ять покійника вшановувалась на поминках, де близькі ділились своїми спогадами.
Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церква запроваджувала обов'язкові поминання душ покійних через 9, 40 днів, а також через рік, дотримання яких стало морально-етичною нормою. В духовній культурі українського народу значне місце займали аграрно-календарні обряди. В них перепліталися знання про природу з магічними діями, які мали забезпечити плодючість землі і тварин, принести людині достаток і благополуччя. Вони збігалися з циклами основних-сільськогосподарських робіт. Найбільші свята припадали на дні зимового та літнього сонцестояння, весняного рівнодення.
Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення).
Навколо цих дат церковного та громадянського календаря протягом віків склався надзвичайно багатий комплекс звичаєвості.
Одним із центральних свят залишалося вшанування язичницького бога Коляди. Сила традиції відіграла тут велику роль. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов'язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд зі снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важливим елементом даного свята було колядування — поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок.
Святкування Нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов'язковим було приготування куті, спільна трапеза з родичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік і посипання зерном у день Нового року. Обряд посипання зерном означав побажання здоров'я та добробуту, які може принести тільки урожайний рік.
Прихід весни святкувався українцями як одне з найбільш очікуваних свят і супроводжувався різними обрядами, серед яких найпоширенішими були проводи зими. Вони одержали назву масляної. Великою популярністю користувалися обряди, присвячені зустрічі весни — свято веснянки, яке відзначалось у квітні-травні кожного року. Складовою частиною такого обряду було випікання ритуального хліба, який символізував сподівання хлібороба на багатий урожай.
Серед весняних свят українців найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Установлене християнською церквою на честь чудесного воскресіння Ісуса Христа свято Пасхи (Великодня) у народному побуті чітко утримувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.
До весняного циклу обрядовості входили так звані «Русалії», про які є згадки в давньоруських літописах. Вони співпадали з приходом літа, а пізніше були приурочені до християнського свята «Трійці», яке в народі називали «Зеленою неділею». Зберігся обряд прикрашати будинки, житлові приміщення та подвір'я гілками зеленого дерева, посипати долівки зеленою травою. Даним ритуалам приписувався характер магічних дій, оскільки гілки дерев, зелена трава були символом родючості.
Язичницьке старослов'янське свято Купала з давніх-давен відзначалося 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням. Православна церква пристосувала його до святкування Іоанна Предтечі. Серед обрядів, якими супроводжувалося дане свято, найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ і перестрибування через них, купання або обливання водою, що означало очищення.
В обрядовості, віруваннях та повір'ях українців важливу роль відігравав хліб, який супроводжував людину від народження до смерті.
4. В архітектурі кінця ХVІ – початку ХVІІ ст., як і в образотворчому та інших видах мистецтва, відбуваються істотні зміни ( в архітектурі – нові споруди оборонної політики, в церковній архітектурі – готичний та ренесансний стилі, в живописі (особливо в іконописанні) – з'являється новий стиль, що пов’язаний із впливом культури Ренесансу, в друкарстві виникає графіка ( мистецьке оформлення ), в граверному мистецтві - геральдика (зображення родових гербів, гербів міст) та сфрагістика (виготовлення печаток). Основні культурні центри України - Львів, Київ, Луцьк, Кам’янець-Подільський.
З середини ХVІІ ст. в цих видах мистецтва, спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів із виразним домінуванням стилю бароко (з італ. - буквально дивний, чудернацький, вигадливий), якому притаманні декоративна пишнота й розкішна видовищність. Кінець ХVІІ ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке (українське) бароко. Це найменування покликане підкреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мистецьких форм і національного колориту. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев’яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних та орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій культурній еліті (шляхті) нової (козацтва) й стати наочним утіленням її культурної програми.
На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі і просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, й у природний ландшафт.
Новий архітектурний стиль швидко поширюється містами Лівобережжя і Слобожанщини. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва другої половини ХVІІ ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685 р.), Покровський собор у Харкові (1686 р.). Разом із тим продовжували зводитися і традиційно дерев’яні козацькі церкви. Дуже швидко цей стиль будівництва вийшов далеко за межі козацької станової ідеології, ставши загальнонаціональним.
Протягом 90-их рр. ХVІІ ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського правління, яку мали виражати передусім Військово-Микільський собор (1690 – 1696 рр.) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря (1690-1695 рр.) у Києві. Обидві церкви разом із багатьма іншими перлинами українського храмового зодчества зруйновані у 1934 р. під час сталінської реконструкції Києва. У цілому ж лише у Києві Мазепа збудував чи відновив 20 споруд.
Розрізняли полтавське, київське, наддніпрянське й інші види українського бароко. Зокрема, полтавський різновид барокової архітектури представляли собор Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря, собор Мгарського (біля Лубен) монастиря, Успенський собор у Полтаві.
Серед українських архітекторів у стилі бароко найвидатнішими були С.Ковнір (збудував і перебудував цілу низку споруд Києво-Печерської лаври), І.Григорович-Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний “фонтан Самсона”, церкви Покровська й Миколи Набережного у Києві, низка споруд в інших містах і монастирських комплексах) та Ф.Старченко.
Західна Україна була під владою Польщі та Австрії мала інший шлях мистецького розвитку. Дерев’яна архітектура розвивалася традиційно, зберігаючи національну самобутність. Кам’яне монументальне будівництво втрачає українські риси і підпадає під вплив західноєвропейської архітектури. Найяскравішим представником цього напряму був львівський архітектор італійського походження Б.Меретіні. Він звів собор Святого Юра у Львові, де зробив спробу об’єднати західноєвропейський тип хрестово-базилікального храму зі староруським шестистовпним тріапсидним собором.
Розвиток кам’яного будівництва сприяв розвитку барокового пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд. Інколи ліпнина та різьба вкривали церкви й дзвіниці суцільним “килимовим” орнаментом. Крім того, органічним елементом зодчества тієї доби стає вирізна і ліпна скульптура на стінах. Майстром дерев’яної скульптури у містах та слободах Лівобережної України був слобідський мешканець Сисой Шалматов – автор численних вирізаних іконостасів і скульптур (міський собор у Полтаві, Мгарський монастир, церква Покрови у Ромнах). Особливо пишна барокова скульптура характерна для інтер’єрів католицьких костьолів Західної України (де взагалі традиції побутування скульптури завдяки польським впливам були значно розвиненішими).
У живописі українська культура цього періоду також зазнала впливу доби бароко. Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Цей вплив дається взнаки вже у двох портретах 1652 р. дітей Б.Хмельницького, Тимофія та Розанди, але систематичного характеру він набуває за гетьманування І.Мазепи (прикладом може слугувати портрет самого гетьмана кінця ХVІІ ст. невідомого художника). Разом із тим стилістика українського живопису цього періоду є досить різноманітною. Більшість парадних портретів козацьких полковників написані в реалістичній манері, передають настрій і вдачу зображуваних старшин.
У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. З певністю можна сказати, що солідна живописна школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі (викладали у ній майстри-італійці). Витворені цією мистецькою майстернею образи ставали каноном, зразком для наслідування в усіх інших куточках України.
Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувалися у чотири, а той п’ять рядів. Найвідомішим з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостас церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, що виконано протягом 1698 – 1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем. Тут по-новому відтворюються традиційні біблійні сцени. Зображено живих реальних людей, повних динаміки, навіть одягнених у місцеві костюми. У глибині сюжетних картин мистецьки змальовано відповідні краєвиди. Таким чином, іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.
Своєрідний ренесанс переживає у зазначену добу графічне мистецтво. Його репрезентує, перш за все, Київська граверська школа, до якої належали Григорій Левицький, брати Леонтій та Олександр Тарасевичі, Іван Щирський, Оверкій Козачковський та інші. Також відзначилися Чернігівська й Львівська граверські мистецькі школи. На зміну деревориту (гравюрі на дереві), яка переважала в попередній період, у другій половині ХVІІ ст. приходить мідьорит (гравюра на міді), що дозволяє значно поліпшити якість гравюрних відбитків. Розвиток граверства відбувався у тісному зв’язку з випуском студентських тез, потребами книгодрукування, а також замовленнями панегіриків та гравірованих парсун заможною шляхтою, старшиною і російськими можновладцями. Разом із тим серед робіт братів Тарасевичів та їх пізніших колег можна знайти не лише розкішні алегоричні композиції світського і релігійного характеру, але й реалістичні граверські замальовки пейзажів, пір року та сільськогосподарських робіт.
Висока музична культура завжди була характерною рисою розвитку культури українців. Динамічна й драматична за своїм характером барокова культура особливо сприяла розвитку старих і виникненню нових музичних жанрів.
Із середини ХVІІ ст. почали з’являтися барокові світсько-духовні музичні твори – псалми і канти, складені здебільшого для хору (a
capella - на три голоси). Розквітає пісенна творчість: з’являються нові жанри ліричної пісні для вираження індивідуальних, інтимних почуттів та настроїв; виникають численні різновиди жартівливих пісень, часто фривольного характеру; створюються нові форми танцювальних пісень.
У школах і Києво-Могилянській академії цього періоду студентів навчали співу за лінійними нотами, що називались у Московському царстві “київське знамено”. Зберігся “Реєстр нотових зошитів” хору Львівського братства від 1697 р., у якому перелічено 267 партесних (без музичного супроводу) співів, розписаних на 3 й більше (до 12) голосів.
Музичною столицею Лівобережжя з кінця ХVІІ ст. стає Глухів - гетьманська резиденція. Тут існувала спеціальна школа, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, басах, гуслях, флейтах. В Києво-Могилянській академії існував хор студентів числом до 300 осіб.
В цей час на арені музичного мистецтва з'являються талановиті композитори, яким не має рівних ні в Росії, ні в Європі. Видатними українськими композиторами ХVІІ ст., які тривалий час працювали і в Росії, були Максим Березовський та Дмитро Бортнянський.
5. Отже, в першу половину ХVII ст. незважаючи на складні політичні умови, тяжкий національний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації, оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури. Її трьома провідними центрами були Львів, Острог та Київ, що за короткий час дали багато культурних цінностей, у яких яскраво перехрещувалися проміння духовності Сходу і Заходу.
Друга половина ХVІІ ст. була перехідним етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура істотно вплинула на розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині.
Список використаної літератури:
· Українська та зарубіжна культура: Навч. посіб./ За ред. М. М. Заковича.
- К.: Т-во «Знання», 2000.
· Історія української та зарубіжної культури: Навч. посіб./ За ред. С. М.
Клапчука. - К.:Вищя шк.: Т-во «Знання», 2002.
· Нарис історії культури України . Навч. під./ За ред. М.В. Попович.
- К.: «АртЕк», 1998.
· Хижняк З. І.: «Києво - Могилянська академія».:К.,1981.
· Семчишин М. Ю.: «Тисяча років української культури».: К.,1993.
