Реферат Вільні економічні зони
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Національний транспортний університет
КУРСОВА РОБОТА
на тему: «ВІЛЬНІ ЕКОНОМІЧНІ ЗОНИ»
Виконала: студентка групи ТМ-І-3
Шелковська Наталія
Перевірила: Кривошеєва С.В.
м. Київ
2009
План
Вступ……………………………………………………………………………….3
Розділ 1. Сутність поняття «вільні економічні зони» (ВЕЗ)…………………..4
1.1 Історичні аспекти створення ВЕЗ………………………………………...4
1.2 Загальні відомості про ВЕЗ……………………………………………….6
1.3 Цілі створення ВЕЗ………………………………………………………..7
1.4 Пільги, що використовуються у ВЕЗ…………………………………….9
Розділ 2. Основні види ВЕЗ……………………………………………………..11
2.1 Торгові ВЕЗ……………………………………………………………….11
2.2 Промислово-виробничі ВЕЗ…………………………………………….12
2.3 Техніко-впроваджувальні ВЕЗ…………………………………………..15
2.4 Сервісні ВЕЗ……………………………………………………………...17
Розділ 3. «Оффшори»……………………………………………………………18
3.1 Поняття про «податкові гавані» та центр «оффшор»……………....…18
3.2 Оффшорна компанія …………………………………………………….20
3.3 Оффшорні операції…………………………………………….…….…...21
Розділ 4. Вільні економічні зони в Україні…………………………………….24
Висновки…………………………………………………………………………30
Список використаної літератури……………………………………………….32
Вступ
Багато які країни зверталися і звертаються до нетрадиційних методів активізації своєї участі у міжнародному розподілу праці. Одним з напрямів стимулювання розвитку виробництва, зростання валютних надходжень, покращання платіжного балансу та одержання доступу до нових і новітніх технологій є утворення вільних економічних зон (ВЕЗ) з особливим юридичним та митним статусом, які створюють сприятливі умови для залучення іноземного капіталу. Ці умови охоплюють різноманітні податкові, митні, валютно-фінансові та інші преференції, які надають право іноземним фірмам безмитно ввозити машини і устаткування, технології, сировину і матеріали, напівфабрикати, створювати експортні виробництва, переводити значну частину одержаного прибутку за межу митного кордону ВЕЗ.
Економіка ВЕЗ має високий ступінь відкритості зовнішньому світу, а митний, податковий і інвестиційний режим сприятливий для зовнішніх і внутрішніх інвестицій.
Крім залучення іноземного капіталу для активізації економічних процесів усередині країни, створення виробничих вільних економічних зон погоджують із трьома основними задачами:
- стимулювання промислового експорту й одержання на цій основі валютних коштів;
- ріст зайнятості;
перетворення зон у полігон по випробуванню нових методів господарювання, полюса росту національного господарства.
Важливою причиною утворення вільних економічних зон є те, що часто країна не бажає цілком відкривати свою економіку для припливу іноземного капіталу і тому використовує часткову, локальну відкритість у виді спецзони.
Розділ 1. Сутність поняття «вільні економічні зони»
1.1 Історичні аспекти створення ВЕЗ
Історично склалося так, що вихідною ознакою ВЕЗ є особливий режим митного оподаткування. Це пояснюється тим, що основною формою міжнародного економічного співробітництва тривалий час була міжнародна торгівля. Майже 2000 років тому (у 166 р. до н. е.) з метою сприяння торгівлі влада грецької держави острова Делос проголосила першу документально відому вільну зону. На острові приїжджі купці звільнялися від податків, мита та виконання адміністративних формальностей. Делос відігравав помітну посередницьку роль у торгівлі між Заходом та Сходом протягом 80 років.
Уже в середні віки міжнародний товарообмін потерпав від жорсткого митного режиму, якого дотримувалася більшість європейських держав. Митна процедура була дуже громіздкою та пов’язаною із значними додатковими витратами на оплату мита. На цей час припадає виникнення перших районів «порто-франко» в портових містах – Гамбурзі, Бремені, Марселі, Ліворно та ін.
Територія «порто-франко» відмежовувалася від решти території спеціальним митним кордоном. Рух товарів між «порто-франко» та закордонними державами здійснювався без митних формальностей та сплати мита. У межах «порто-франко» допускалася різноманітна промислова та торговельна діяльність. Цей режим вводився не тільки для розвитку зовнішньої торгівлі, але й для економічного підйому тієї чи іншої області. У таких районах інтенсивніше розвивалась промисловість, транзитні перевезення, забезпечувалося стабільне постачання населення товарами, які не вироблялися в даній країні. На початку ХХ століття «порто-франко» існували в Гібралтарі, на Мальті, в Суліні, Сінгапурі, Адені. Першим праобразом ВЕЗ стало отримання статусу «вільного порту» в 1595 р. містом Генуя (Італія).
У ХХ ст. на зміну «порто-франко» приходять нові інструменти, покликані послабити несприятливий вплив протекціонізму на світову торгівлю: створюються вільні склади в портах для зберігання транзитних вантажів чи привезених та ще не проданих товарів. Експорт-імпорт товарів із цих складів був вільним від митних зборів та формальностей. Склади були громадськими (знаходилися у підпорядкуванні митниці) та приватними (належали приватним особам). Склади були спільними для зберігання будь-яких товарів до п’яти років або обмеженими для зберігання певних товарів до шести місяців. На складах допускалися сортування, роботи щодо запобігання товарів від псування та їх реалізація.
Одночасно почало практикуватися повернення мита з імпортованого товару у випадку його переробки та реекспорту в установлений термін, а також безмитне ввезення та вивезення товару з обов’язковим здійсненням зворотної операції протягом певного часу. Однак спочатку повністю перебороти недоліки протекціоністської системи не вдалося через труднощі контролю за збереженням та рухом товарів, розрахунків при поверненні мита тощо.
Тому в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. з’являються «вільні гавані» – спеціально відведені місця в портових містах, куди дозволялося привозити іноземні товари без мита та дотримання митних формальностей, зберігати їх без обмеження терміну, обробляти аж до промислової переробки та проводити торгові операції. На відміну від «порто-франко», на території «вільної гавані» не дозволялося проживання осіб, які не мали відношення до експлуатації та охорони гаваней, заборонялася роздрібна торгівля, споживання неоплачених митом товарів.
У квітні 1817 року для стимулювання розвитку місцевої промисловості приймається рішення про створення зони «порто-франко» в Одесі. Відкриття відбулося 15 серпня 1819 року після завершення робіт із створення митних огорож у вигляді ровів, валів і т. ін. У «порто-франко» діяли наступні правила. В Одесу дозволялося вільне (без митного огляду, подання декларації та сплати мита) ввезення будь-яких іноземних товарів, включаючи товари, що були заборонені для ввезення в Росію. Вивезення із Одеси іноземних товарів для продажу всередині країни допускалося тільки через митні кордони за правилами загального тарифу із сплатою мита та на основі положень, що регулювали ввезення в Росію іноземних товарів. Тому всі товари, що надходили в Одесу і ввезення яких у Росію заборонялося тарифом, могли пропускатися через «порто-франко» лише транзитом для наступного вивезення за кордон. За такої системи мито сплачували не одеські підприємці, а покупці іноземних товарів всередині країни.
Експорт товарів із Одеси за кордон проводиться відповідно до загального порядку. Тому заборонені тарифом до експорту з Росії товари не могли вивозитися із одеського порту. Завезені в Одесу із Росії товари не обкладалися митом. Останнє стягувалося лише з товарів, які експортувалися, при їх завантаженні на кораблі в порту відповідно до правил загального тарифу.
Економічний механізм «порто-франко» є досить гнучким та удосконалювався у міру досягнення поставлених початкових цілей, насиченості внутрішнього ринку, розвитку місцевої промисловості та ін.
Так, у 1822 році було вирішено скоротити території вільної зони та перенести її межу безпосередньо до міської околиці для обмеження можливостей контрабандного ввезення товарів у країну. Крім того, з усіх іноземних товарів почали стягуватися збори в розмірі 20 % встановленого тарифом мита з метою здійснення контролю за кількістю товарів, які завозилися до Одеси. Цей збір надходив у розпорядження міської влади та використовувався на утримання складів зберігання безмитних товарів, ровів, валів, застав на кордоні «порто-франко». При продажу всередині країни раніше завезених в Одесу з-за кордону товарів доплачувалася митна різниця. Жителі Одеси мали право провозити в країну безмитно тільки одягнене на них імпортне взуття та одяг. Ввезення із країни в Одесу національних товарів та вивезення їх назад у країну дозволялося без митного оподаткування.
Успіх «порто-франко» в місті був обмежений. Початкові цілі були досягнуті не повністю. Одеса в період існування «порто-франко» мала значення лише національного порту зовнішньої торгівлі (в основному транзитної) і не стала великим портом міжнародної торгівлі. «Порто-франко» в Одесі припинив існування в серпні 1857 р.
Промисловість в Одесі розвивалася повільно через відсутність водних та лісових ресурсів, високу вартість робочої сили. Негативним аспектом діяльності «порто-франко» став широкий розвиток контрабандного ввезення безмитних товарів всередину країни, а також недоотримання бюджетом 15 млн. руб. у вигляді мита.
У ХХ ст. в умовах зростання вивозу капіталу, монополістичного розподілу світу, міжнародного розподілу праці процес інтернаціоналізації виробництва набув загального характеру. Відповідно ускладнився набір інструментів державного регулювання участі національної економіки у світових зв’язках.
Це не могло не вплинути на риси вільних економічних зон. Вони стали більш різноманітними за своїм призначенням. Розширення господарських функцій зон вимагало ускладнення їх механізму, в результаті чого особливий митний режим доповнився податковим та фінансовими інструментами регулювання. Розвиток комунікацій дозволив створювати зони не тільки в портових районах. З часом термін «вільна зона» почав застосовуватися до районів, де діє та чи інша системи фінансових та інших пільг щодо підприємця і які, як наслідок, є дещо економічно відокремленими від решти території країни.
1.2 Загальні відомості про ВЕЗ
Ні у вітчизняній, ні в закордонній літературі поки не існує єдиної оцінки і навіть загальноприйнятого визначення вільної економічної зони. У самій загальній формі можна затверджувати, що вільна економічна зона – це територія, що володіє вигідним географічним положенням, наділена своїм політичним центром, більш пільговим у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави режимом господарської діяльності. Іншими словами, вона являє собою анклав, де здійснюється вибіркове скорочення державного втручання в економічні процеси, тобто складає відособлену частину національного економічного простору, на якій застосовується визначена система пільг, не використовувана на інших територіях даної держави.
Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говорилося, що під вільною економічною зоною варто розуміти частину території держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої частини державного простору є не абсолютною, а відносною. Вільною ця територія є лише в тім значенні, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни застосовується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через границю, не декларуються як ввіз на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від існуючого економічного правопорядку, а лише полегшують його. У зв'язку з цим вільні економічні зони варто було б іменувати не вільними, а спеціальними економічними зонами.
Історія створення ВЕЗ знає два концептуальних підходи – територіальний і функціональний. Незважаючи на те, що в їхній основі лежить єдиний принцип надання преференційного режиму господарювання, між ними є істотні відмінності, що визначають вибір одного з них. Відповідно до першого підходу пільговим режимом користуються підприємства й організації, розташовані на відокремленій території. При другому підході преференції застосовуються до визначених видів підприємницької діяльності незалежно від місця їх розміщення.
Прикладом реалізації першого підходу є вільні економічні зони Китаю, зона «Манаус» (Бразилія), багато експортно-виробничих зон у країнах, що розвиваються. Результатом другого підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (оффшорні фірми).
Вибір одного з двох зазначених підходів залежить від конкретних задач, що повинні бути вирішені в результаті організації вільних економічних зон. Так, територіальний підхід у більшій мірі застосовуємо при вирішенні проблеми розвитку певного регіону, а функціональний – при великій перебудові структури економіки в цілому чи її окремих сфер. Функціональний підхід більш гнучкий, тому що він дає можливість створити так звані точкові зони, представлені окремими підприємствами. У силу цього він більш зручний для інвесторів, у тому числі й іноземних. Однак у реальному житті переважає територіальний підхід.
1
.3 Цілі створення ВЕЗ
Світова практика організації і функціонування спеціальних економічних зон свідчить, що вони створюються для досягнення різноманітних цілей.
По-перше, головною метою створення ВЕЗ є більш глибоке включення країн у процес розвитку міжнародного поділу праці. Мова йде про збільшення випуску конкурентноздатної продукції на експорт і забезпечення таким шляхом росту їхніх валютних надходжень. І ця логіка цілком зрозуміла. Якщо країна з якихось причин не може забезпечити широке відкриття економіки для іноземного підприємницького капіталу чи удатися до стимулювання експортної експансії, то вона в стані це зробити в рамках вільних економічних зон, коли її уряд має можливість створити більш сприятливий інвестиційний клімат для іноземних вкладників.
По-друге, ВЕЗ потрібні також для насичення внутрішнього ринку зацікавленої країни високоякісною продукцією, у першу чергу імортозамінюючими товарами. Для досягнення цієї мети на анклавній території за допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.
По-третє, організація спеціальних економічних зон передбачає більш глибоке включення в міжнародний поділ праці не тільки по виробничій лінії, але й в області туризму, культури і санаторно-курортної сфери, що, утім, також веде до збільшення валютних надходжень.
По-четверте, ВЕЗ покликані забезпечити прискорене впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок з подальшим використанням їхніх результатів у всій національній економіці країни.
По-п'яте, однією з цілей створення спеціальних економічних зон для країн, що розвиваються, є навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.
По-шосте, важлива мета організації ВЕЗ – стимулювання економічного розвитку певної території чи конкретної галузі виробництва. Наприклад, у США і Великобританії спеціальні економічні зони створювалися на початку 80-х рр. для пожвавлення дрібного і середнього бізнесу в депресивних районах. На цих територіях підприємцям надавалося більша, ніж в інших місцях країни, воля господарської діяльності і помітні фінансові пільги. Ці програми стимулювання не мали спеціальної орієнтації на залучення іноземного капіталу.
З тією ж метою перетворення раніше відсталих регіонів у динамічно розвинуті проходила організація вільних економічних зон у слаборозвинених державах. Але тут на відміну від промислово розвитих країн при формуванні таких зон акцент робився на ввіз іноземного капіталу.
Нарешті, по-сьоме, в окремих країнах ВЕЗ розглядаються як регіональний метод модернізації економіки в умовах її переходу від адміністративних принципів функціонування до ринкових. Приміром, у Китаї спеціальні економічні зони носять експериментальний соціальний характер. У цій країні перехід за принципом «усі разом» від адміністративної системи до ринкової визнаний неприйнятним, бо це може стати потрясіннями для народу й економіки в цілому. Тому тут ефективність ринкової економіки перевіряється на прикладі ВЕЗ. Досвід їхнього функціонування показує, що ринкові принципи витісняють відносини, засновані на державній власності, вони більш ефективні, динамічні.
Слід зазначити, що при створенні вільних економічних утворень число цілей повинне бути чітко визначено. Виконання цієї вимоги визначає вибір системи пільг, наданих суб'єктам господарської діяльності. Велика чисельність цілей веде до невиправданого розподілу пільг на всі сфери економіки - від сільського господарства до банківських операцій, і на діяльність різних суб'єктів ВЕЗ – від вхідних у спецзону приватних осіб до філій транснаціональних корпорацій.
1.4 Пільги, які використовуються у ВЕЗ
Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні.
Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. В економічній літературі звичайно виділяють 4 основні групи пільг:
- зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спрощеного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і зниження чи скасування експортно-імпортних мит;
- фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і виробничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за рахунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів;
- фіскальні пільги, що пов'язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності; ці пільги можуть відноситись до податків на прибуток, доход, майно, рівня податкових ставок, питання постійного чи тимчасового звільнення від оподатковування;
- адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.
Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на стимулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучення в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи великих), або на рішення інших конкретних задач.
Усі згадані пільги можуть застосовуватися у всіляких комбінаціях. Однак весь їхній набір повинен служити інструментом реалізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкодування відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на увазі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом залучення іноземного капіталу. При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявитися інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кредитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, залишається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.
Організація спеціальних економічних зон – справа заморочлива з адміністративної точки зору і вимагає значних фінансових засобів. Так, за даними Інституту сходознавства Російської Академії Наук, що проводив обстеження 26 країн, їхні відповідні витрати по залученню іноземних капіталовкладень склали 4 долари на 1 долар закордонних інвестицій. А в Китаї власні вкладення в чотири ВЕЗ до кінця 80-х рр. перевищили 22 млрд. дол., а іноземні інвестиції склали тільки 4 млрд. доларів. У зв'язку з цим експлуатацією вільних економічних зон займаються або спеціально створені урядами адміністративні структури, або державні компанії. Тільки таким шляхом забезпечуються необхідні для облаштованості інвестиції.
Спеціальні економічні зони довели свою ефективність у багатьох країнах світу. Однак у ряді місць вони чи взагалі не змогли діяти, чи довгий час залишалися збитковими. Подібні явища відбувалися з політичних, економічних і організаційних причин. Загострення політичної ситуації, перехід політичної кризи у військову стадію дестабілізують обстановку в країні і не сприяють припливу і нормальному функціонуванню іноземного капіталу. Навпаки, він іде із цих країн. Так було в Ліберії, Гватемалі і деяких інших країнах. До економічних обставин можна віднести відсутність достатніх матеріальних умов, необхідних для функціонування вільної зони. Так сталося на Філіппінах, де зону створили в регіоні, у якому не було необхідного числа робітників, і який не мав у своєму розпорядженні розвинуту інфраструктуру. Не меншим гальмом у розвитку економічних зон є і всякого роду організаційні безладдя: складні процедури реєстрації іноземного капіталу, відсутність кваліфікованої реклами і деякі інші деструктивні фактори.
Розділ 2.
Основні види вільних економічних зон
По своїй загальній меті спеціальні економічні зони, як правило, подібні, але їхні функції досить різноманітні. У науковій літературі виділяються до 30 різновидів ВЕЗ. Велика розмаїтість спеціальних економічних зон визначає безліч факторів впливу на їхнє виникнення і розвиток. Хоча зони з’явилися давно, проте, загальноприйнятої типології цього розповсюдженого економічного феномена дотепер немає.
Однак російськими фахівцями була розроблена зразкова класифікація по ознаці господарської спеціалізації – за профілем діяльності більшості фірм, що господарюють у зоні.
2.1 Торгові вільні економічні зони
Однією з форм спеціальних економічних зон є вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ). Це обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в безпосередній близькості від тих, що виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, упакуванню, маркуванню та ін. У ВТЗ передбачається також можливість демонстрації товарів у виставочних центрах з метою подальшого їхнього продажу. При цьому товари можуть бути реалізовані тільки оптом. Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають витрачені засоби.
Відповідно до існуючого законодавства США вільні торгові зони, що діють на території країни, підрозділяються на зони загального призначення і спеціалізовані (субзони). Зони загального призначення займають невеликий простір національної митної території. У них здійснюються операції по складуванню і переробці завезених товарів (упакування, сортування, маркування, доробка і т.п.). Субзони створюються для окремих великих компаній, діяльність яких виходить за рамки зон загального призначення. У субзонах виробляється експортна чи імпортозаміщуюча продукція. Субзони є результатом використання комбінації режимів зон вільної торгівлі і імпортозаміщуючих виробничих зон. До середини 90-х років у США нараховувалося близько 500 зон вільної торгівлі.
До числа найпростіших зон вільної торгівлі можна віднести спеціальні магазини «дьюті фрі» у великих міжнародних аеропортах, портах. Сюди відносяться також і традиційні вільні гавані (порти) з пільговим торговим режимом.
Одним із варіантів вільних торгових зон є широко розповсюджені в США так звані зони зовнішньої торгівлі (ЗЗТ – Foreign Trade Zones). Вони були створені відповідно до закону 1934 р. для активізації зовнішньої торгівлі США. Це був час глибокої економічної кризи, і за допомогою створення ЗЗТ передбачалося значно знизити рівень безробіття в країні. Компанії, що діють у зонах зовнішньої торгівлі, можуть відстрочувати виплати, знижувати тарифи на минаючі через зону товари і т.д. Ці товари не виступають об'єктами митного контролю, однак у випадку їхнього переміщення з зони на митну територію США підлягають проходженню всіх передбачених митних процедур. Доставка товарів через вільну торгову зону може відбуватися у різних напрямках. Наприклад, одні товари імпортуються в зону і потім доставляються в третю країну чи в США, а товари вітчизняного виробництва направляються в зону для їхньої доробки перед остаточним вивозом за рубіж.
Ще однією формою торгових спеціальних економічних зон є вільні митні зони. Ці зони, як і вільні торгові зони, відносяться до зон першого покоління. Вони існують з XVII - XVIII вв.
Вільна митна зона – це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн іноземні товари розміщуються і використовуються у вільній митній зоні без стягування митних податків, а національні товари розміщуються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту. Такі зони часто називають бондовими складами чи вільними митними територіями.
2
.
2
Промислово-виробничі зони
Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для вільних торгових зон, наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового виробництва в окремих країнах. З цього часу починається створення зон виробничої спрямованості, за яких незабаром закріпилася назва експортно-виробничих зон (ЕВЗ). Спочатку така зона була створена в ірландському аеропорті Шеннон. У зв'язку з відкриттям трансатлантичних ліній, що минають проміжну посадку літаків у Шенноні, над аеропортом зависла серйозна загроза втрати роботи. Тому уряд Ірландії пішов на застосування безмитного режиму, щоб залучити іноземних інвесторів у промисловість, торгівлю і туризм. Ірландській компанії в 1959 році було доручене формування спеціальної зони в регіоні аеропорту Шеннон на площі 15 га для створення 300 робочих місць. Через 15 років їх там уже нараховувалося 23 тисячі.
Згодом багато країн, що розвиваються, особливо ті держави Азії, що пройшли стадію індустріалізації, скористались ірландським досвідом з метою якнайшвидшої інтеграції у світову економіку. Замість стратегії розвитку, що не відбулася, на основі імпортозаміщення вони стали застосовувати політику заохочення експортного виробництва. Суть цього курсу полягає в тому, що машини, устаткування, матеріали імпортуються на територію даної країни, звичайно розташовану біля міжнародних портів, без митного контролю. Тут продукція, що надійшла, піддається обробці і потім експортується знову-таки без втручання митної влади приймаючої країни. Поширення практики створення ЕВЗ сприяло швидкому зльоту нових індустріальних країн, що підтвердив існування залежності між значним припливом інвестицій у вільну зону і загальні економічні успіхи країни.
Експортно-виробничі зони сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Однак, незважаючи на обмежений ареал їхньої дії, вони вплинули на всю національну економіку, що здійснюється декількома шляхами. Насамперед, ЕВЗ впливає на вітчизняні підприємства, розташовані в її митних кордонах. Контактуючи з закордонними інвесторами, керівники вітчизняних фірм підвищують їх технологічний і управлінський рівні до іноземних. Крім того, ЕВЗ забезпечують «ефект навчання» для національних кадрів. Десятки навчених у експортно-виробничій зоні інженерів, майстрів і робітників, що мають намір працювати на вітчизняному підприємстві поза зоною, здатні невпізнанно змінити його діяльність. Нарешті, експортно-виробничі зони можуть зіграти вирішальну роль у прискоренні переходу від закритої до відкритої економіки. При цьому процес поступового «відкриття» може проходити більш прискореними темпами, чим при загальній лібералізації зовнішньоекономічної політики країни. Далі, по мірі розвитку ЕВЗ заробітна плата робітників та службовців завдяки високій продуктивності праці і понаднормових робіт виявляється значно вище, ніж на аналогічних вітчизняних підприємствах поза зоною. А це забезпечує приймаючій країні велику частину її валютних надходжень.
Таким чином, розвиток експортного виробництва на анклавній території якої-небудь країни забезпечує ріст обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій. Ці досягнення й обумовили той інтерес, що виявили багато країн до організації на своїй території ЕВЗ.
У 1980 році в Сполучених Штатах Америки з'явилася так звана зона підприємства (Enterprise Zones). Це спеціальна територія, на якій функціонуючі підприємства одержують від місцевої чи федеральної влади визначені преференційні права. Суть цих прав полягає в податкових і неподаткових стимулах. Податкові знижки поширюються на виробництво, будівництво і торгівлю. Неподаткові стимули відносяться до сфери керування, до стандартів по навколишньому середовищу і т.д. Терміни дії преференційних прав у зонах більшості штатів складають від 10 до 20 років. Федеральні зони спочатку орієнтуються на двадцятилітній термін, що згодом може бути продовжений. Число зон у деяких штатах лімітується. Наприклад, у штаті Коннектикут можна створити шість таких зон, а в штаті Кентуккі – сім.
Багато штатів виявляють активність у створенні нових зон і наданні їм нових стимулів для розвитку. Приймаючи рішення з організації зони підприємства, влади користаються декількома критеріями. Найбільш важливими з них є:
- відсоток безробіття в районі повинний значно перевищувати національний рівень;
- більш 70% жителів району повинні мати прибуток на родину нижче 80% середнього національного рівня.
Концепція зон підприємства постійно міняється. У кінцевому рахунку, подібні утворення є фінансовим тягарем для місцевої, штатської і федеральної влад, але у виді компенсації внаслідок підприємництва, що активізується, і зростаючої зайнятості в цих зонах влади територій знижують витрати на соціальні програми.
В останнє десятиліття західні економісти виділили ще один вид промислово-виробничих економічних зон – «Макіладорас». Перші «макіладорас» з'явилися в Мексиці в 1965 році. «Макіла» – старий іспанський термін, що позначав плату мірошнику за помел зерна. Великі американські корпорації одержали право створювати в прикордонній зоні Мексики свої підприємства для використання дешевої робочої сили, куди безмитно завозили своя сировина і напівфабрикати, а відвозили готові вироби для остаточної зборки на головних підприємствах у США. У Мексиці залишалася «плата за помел» – заробітна плата, оплата енергії й інших витрат, збільшувалася зайнятість, росла кваліфікація робочої сили. У 1993 році в Мексиці було зареєстровано вже 2142 підприємства – «макіладорас» з числом зайнятих 532 тисячі чоловік (17% усіх зайнятих в обробній промисловості) і доданою вартістю продукції 5,9 млрд. доларів. При цьому, хоча абсолютна більшість «макіладорас» належало корпораціям США (більш 50%), багато підприємств були створені капіталами Мексики (40%), Японії, Німеччини, Іспанії, що працювали на американський ринок. Основна продукція - трудомісткі компоненти, вузли й апарати електротехніки й електроніки (36%), автомобільної промисловості (28%), швейні вироби, взуття, деревообробка. Близько 70% підприємств розміщені в прикордонних ЕВЗ.
Починаючи з 80-х років «макіладорас» поширюються і на інші країни регіону. У 1993 році в Латинській Америці діяло близько 200 експортно-виробничих зон – у Мексиці, Гватемалі, Сальвадорі, Гондурасі, Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Ямайці, Колумбії, Еквадорі. Нижче наводяться дані про динаміку значення ЕВЗ у товарному експорті деяких країн (табл. 2.2.1).
Таблиця 2.2.1
| Країни | Частка ЕВЗ в експорті, % | |||
| 1980 | 1985 | 1990 | 1992 | |
| Мексика | 16,1 | 19,0 | 34,6 | 40,9 |
| Домініканська Республіка | 10,8 | 22,5 | 53,3 | 67,8 |
| Коста-Ріка | 0,4 | 13,7 | 18,4 | 20,9 |
| Ямайка | - | 11,5 | 21,8 | 30,1 |
Цікаво відзначити, що в останні роки на англомовних Ямайці, Гренаді, Сент-Люсії корпорації США розвивають зовсім нову галузь експортної переробки – комп'ютерну обробку інформаційних масивів, що приймаються і передаються обробленими назад за допомогою параболічних антен через супутники. У середині 90-х років на Ямайці було задіяно близько 2500 операторів ПК, і ще близько 300 чоловік проходили курс навчання.
2
.3. Техніко-впроваджувальні ВЕЗ
В останнє десятиліття широкого поширення одержали так звані техніко-впроваджувальні чи науково-технологічні зони. Цей процес в окремих країнах має помітні національні особливості. У різних країнах вони носять оригінальні назви – технопарки, технополіси, інноваційні центри та ін. Але як би вони не іменувалися, вони завжди, як правило, створюються навколо якогось наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення передачі нової технології в промисловість. Ідея створення цих зон, хоча і під іншою назвою виникла й одержала визначене втілення в Росії. До числа попередників сучасних науково – технологічних зон можна віднести Академмістечко під Новосибірськом, міста науки Дубно й Обнінськ у Підмосков'ї. Досвід їхнього створення ретельно вивчався, приміром, японськими фахівцями при розробці власної концепції науково-технологічних зон.
Сучасні науково-технологічні парки вперше з'явилися в США ще на початку 70-х рр., але значний ріст їх спостерігався в 80-і роки. Наукові парки США – це райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, що знаходяться поблизу великих наукових інститутів чи університетів. Особливістю розвитку наукових парків США є те, що спочатку вони виникли спонтанно завдяки сполученню ряду факторів – економічного, соціального, географічного й інших. Так, поруч з містом Санта-Клара, біля університету, виникла науково-технологічна зона Кремнієва Долина (Силікон Веллі). Це найбільш велика в США науково – технологічна зона, що дає 20% світового виробництва засобів обчислювальної техніки і комп'ютерів. Усього в США нараховується понад 80 технопарків, де працюють більше 140 тисяч робітників і 45 тисяч учених. Аналогічні технопарки стали створюватися у Франції, Великобританії і Німеччині.
У Японії науково-технічні центри одержали назву технополісів (від грецького techne – майстерність + polis – місто). Під технополісом розуміється місто і прилягаюча до нього територія, де розміщені органічно взаємодіючі підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково- дослідницькі інститути, вузи, що готують для технополісу наукові й інженерні кадри, і житлова забудова із сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою.
Програма створення технополісів переслідувала наступні цілі: перерозподіл промисловості з центра на периферію; інтенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження й ін. Для досягнення цих цілей передбачалися різні міри кредитного і податкового стимулювання. Приміром, підприємствам з високою технологією дозволялося списувати в перший рік функціонування 30% вартості устаткування і 15% вартості будинків і споруд. При цьому держава брала на себе третину витрат по проведенню досліджень розташованими тут науковими лабораторіями і місцевими фірмами.
Основним досягненням американських технопарків і японських технополісів є створення локалізованого науково-виробничого середовища, що постійно генерує передові технології, висококваліфікованих фахівців і підприємців і систематично одержує підтримку від сучасної мережі науково-дослідницьких, навчальних і комерційних організацій. Однак, незважаючи на очевидні досягнення науково-впроваджувальних зон, їм так і не вдалося досягти деяких ефектів, що очікувалися. Ні в США, ні в Японії так і не відбувся перерозподіл економічного потенціалу країни на користь відстаючих районів, хоча це було ключовою метою національних програм створення технопарків і технополісів. Це означає, що в черговий раз була доведена непередбачуваність результатів здійснення великих економічних проектів.
2
.4. Сервісні ВЕЗ
Серед безлічі спеціальних економічних зон з'явилися і такі, у яких розвивається який-небудь один вид діяльності – банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична й ін. Приміром, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва. Тут йде торгівля алмазами і функціонує алмазна біржа країни. Такі зони одержали назву сервісних економічних зон. Але найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є оффшорні зони.
Розділ 3. Оффшори
3.2. Податкова гавань і центр «оффшор»
Усі країни світу можна розділити на три великі групи, що розрізняються за рівнем оподатковування і державного контролю за комерційною діяльністю, за розміром витрат на створення дочірніх фірм. У першій групі, у котру входять найбільш промислово розвинуті країни (США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Італія), податок на прибуток може складати 40-50% чистого прибутку. Діяльність господарських суб'єктів строго регламентована, діють спеціальні правові норми, що обмежують внутрішньофірмові операції і використання закордонних фірм із метою відхилення від податків. Країни, що входять у другу і третю групу, розглядаються як зони податкових пільг.
До другої групи відносяться юрисдикції, де при досить високому рівні прибуткового податку застосовується система спеціальних податкових пільг. Країни цієї групи відрізняються ліберальними валютними і митними режимами. Дочірні фірми країн другої групи звичайно здійснюють «транзит» капіталів і доходу від них. У число країн з помірною податковою системою входять Нідерланди, Швейцарія (деякі кантони), Ірландія, Люксембург, Австрія, Ліхтенштейн і деякі інші.
До третьої групи відносяться державні утворення й адміністративні території, у яких гранично спрощений порядок реєстрації юридичних осіб і значно знижені (чи відсутні) податки на прибуток, - «податкові гавані».
«Податкова гавань» (податковий притулок, фіскальний оазис) являє собою державу чи невелику територію, що проводить політику залучення іноземних кредитних капіталів шляхом надання податкових і інших пільг. «Податкова гавань» надає пільги іноземним і місцевим підприємцям (фірмам, компаніям). Іноді пільгове оподатковування поширюється тільки на окремі види одержуваного доходу, наприклад, у Люксембурзі – це пільговий податковий режим для банків; у Швейцарії і Ліхтенштейну – для холдингових посередницьких і торгових компаній; на Багамських островах – повне звільнення від прибуткового податку.
До найважливіших переваг розміщення фірм у «податкових гаванях», що роблять їх привабливими для іноземних інвесторів, відносяться наступні:
- податок на прибуток у «податкових гаванях» відсутній, чи не перевищує 1 – 2%, чи замінений щорічним збором, що у різних країнах знаходиться в межах 150 – 1000 доларів у рік і не залежить від розмірів доходу. Податки на вивіз доходів – дивіденди, банківський відсоток, платежі роялті – відсутні;
- у «податкових гаванях» максимально спрощена процедура реєстрації: мінімальний розмір статутного капіталу звичайно не встановлюється; особистості власників фірм не підлягають розголошенню;
- у «податкових гаванях» відсутні обмеження на вивіз валюти. Фірми можуть вільно відкривати депозити в будь-якій валюті в будь-яких закордонних банках, здійснювати й одержувати платежі в будь-якій валюті без яких-небудь обмежень;
- процедура керування фірмою також гранично спрощена. Іноді вона умовна – керування в цьому випадку здійснюється секретарською фірмою за дорученням власника. У деяких «податкових гаванях» анонімність власника забезпечується також можливістю випуску акцій на пред'явника;
- більшість країн «податкової гавані» не вважає порушення податкового кодексу і митного законодавства карним злочином. Надання фірмами звіту по веденню чи обліку податкових декларацій тут не потрібно. Єдина форма звітності – щорічний фінансовий звіт.
Різновидом податкової гавані є центр «оффшор». Центри «оффшор» - це невеликі держави і території, розташовані в основному на морських узбережжях і в місцях розвинутого міжнародного туризму і ведуть провідну політику залучення іноземних кредитних (стара назва – позичкових) капіталів, і на відміну від податкових гаваней, надають податкові й інші пільги тільки для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті. До найбільш відомих центрів «оффшор» відносяться Беліз, Панама, Ліберія, Кіпр, Мальта, Сінгапур, Гібралтар, Штат Делавер у США та ін.
Центри «оффшор» принципово відрізняються від зон вільної торгівлі. Зони вільної торгівлі надають податкові та інші пільги всім підприємствам, що діють усередині зони, а центри «оффшор» - тільки підприємствам (оффшорним компаніям), що ведуть діяльність поза їхньою територією. Центри «оффшор» мають визначену спеціалізацію, в основу якої покладені різні типи юрисдикції. Юрисдикції бувають банківські, трастові (довірчі), страхові. Серед страхових юрисдикцій маються також і такі, котрі більше підходять для внутрішньофірмового страхування, і такі, котрі більше підходять для перестрахування.
У центрах «оффшор» вимоги до обов'язкових резервів комерційних банків зм'якшені в порівнянні з іншими країнами, а в ряді центрів створення резервів банками взагалі не потрібно. Також відсутня пряма залежність вартості кредитних ресурсів з дисконтними ставками центральних банків країн.
Центри «оффшор» іноді називають оффшорними зонами. Країни, що створили такі зони, здобувають цілий ряд соціально-економічних вигод. А саме: вони залучають іноземний капітал, одержують додаткове джерело податкових платежів, збільшують зайнятість місцевого населення і, насамперед адвокатів, бухгалтерів, секретарів, співробітників банків, засобів зв'язку, страхових компаній і ін.
Негативною стороною створення центрів «оффшор» є те, що ці центри можуть служити місцем відмивання “брудних грошей” і проведення різного роду фінансових афер.
3.
2
Оффшорна компанія
Комерційні підприємства, створені в центрах «оффшор», одержали назву «оффшорні компанії».
Оффшорна компанія - це компанія, що є стосовно реєстрації країни не резидентською і цілком звільненою від податків. Однак вона зобов'язана щорічно платити фіксоване мито за це звільнення. В оффшорних компаніях ведення бухгалтерського обліку і звітності зведене до мінімуму (Ірландія, Швейцарія). У деяких центрах вимоги вести бухгалтерський облік взагалі відсутні (Антильськ і Нормандські острови, Ліберія, Ліхтенштейн, Панама). Оффшорним компаніям надана повна воля в розпорядженні своїми коштами, як в інтересах їхніх учасників, так і у власних інтересах компанії. Вони можуть здійснювати будь-які фінансові і торгові операції по усьому світі. Великою перевагою діяльності оффшорных компаній є:
- можливість укладення торгових угод на пільгових умовах;
- здійснення в найкоротший термін міжнародних фінансових операцій відповідно до валюти покупця і продавця;
- списання на місці усіх витрат, зв'язаних з укладеними угодами;
- анонімність власників, що з різних причин може мати велике значення у видачі ліцензій і наданні ексклюзивних прав певній фірмі.
Оффшорна компанія створюється з чітко визначеними цілями. Такими цілями можуть бути:
- зведення сплати податків до мінімуму;
- здійснення спеціальних бізнес-функцій професійної орієнтації;
- організація холдингових компаній;
- створення іміджу (національного чи міжнародного);
- придбання і утримання нерухомості від імені оффшорної компанії;
- забезпечення конфіденційності створення оффшорної компанії, тобто таємності імені власника, банківських рахунків і ін.;
- комерційна необхідність, зв'язана з обходом різних організацій і ембарго по окремих видах діяльності і товарів;
- збільшення ефективності фінансових і торгових операцій.
Великі компанії з міжнародними активами організовують свою власність шляхом створення оффшорного холдингу. Основною функцією оффшорного холдингу є ведення керування іноземними дочірніми підприємствами її остаточним власником. Такий фінансовий центр може мінімізувати вплив різних податкових систем і політичних ризиків, накопичувати прибуток дочірніх підприємств; контролювати їхній стан, реінвестувати накопичені засоби. Така форма холдингу є оптимальною для інвестування за рубежем не прямо, а через власного посередника, у статутні капітали компаній, у нерухомість і т.п.
Оффшорні компанії часто займаються торговим реінвойсингом. Реінвойсинг – процес руху товарів від постачальника до покупця, у якому оффшорна компанія використовується лише для оформлення контрактів і рахунків. Головна (материнська) компанія укладає з оффшорною компанією контракт на весь товар за єдиною ціною, а оффшорна компанія бере контракт на партії цього товару з покупцями в різних країнах. Головна компанія дістає фіксований прибуток, а на рахунку оффшорної компанії залишається різниця, одержувана від окремих контрактів, що цілком виводиться з-під оподатковування.
Оффшорні компанії займаються не тільки торговим реінвойсингом. Вони володіють судновим флотом, створюють свої страхові філії для страхування власних ризиків (якщо мають можливість включити страхові премії в собівартість чи продукції її перевезення), створюють лізингові оффшорні компанії (якщо інвестовані ресурси оффшорної компанії використовуються на придбання устаткування для головної компанії).
3.3. Оффшорні операції
Оффшорні операції (англ. off - chore – знаходиться на відстані від берега, поза територією країни) являє собою законодавчу основу міжнародних фінансових і торгових операцій, здійснюваних підприємствами, зареєстрованими на території, що має статус податкової гавані, різновидом якої є центр «оффшор».
Виникнення оффшорних операцій було викликане реалізацією зменшення податків на доходи від підприємницької діяльності в законодавчому порядку. Підприємець – резидент, зобов'язаний сплатити податки з обороту і з прибутку, отриманих від своєї діяльності усередині країни і за рубежем. Підприємець, що бере участь у зовнішньоекономічній діяльності, платить податки двічі. Подвійне оподатковування – це оподаткування прибутку іноземного учасника в спільному підприємстві при її перекладі за кордон і обкладання цього ж прибутку в країні іноземного учасника. Тому для запобігання подвійного оподатковування і для стимулювання зовнішньоекономічної діяльності підприємця багато держав уклали між собою угоду про виключення подвійного оподатковування.
Крім усунення подвійного оподатковування для стимулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі, що покладений в основу оффшорних зон. Оффшорні операції по суті являють собою фінансовий інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використовується для планування і мінімізації оподатковування і для захисту комерційної таємниці.
Оффшорні операції включають:
- консультаційні послуги по мінімізації оподатковування, вибору оффшорної зони й ін.;
- послуги по створенню і реєстрації оффшорних підприємств (компаній), по відкриттю банківських рахунків, із продажу цих підприємств і ін.;
- послуги по ефективному використанню оффшорних компаній у міжнародному комерційному обороті;
- послуги по керуванню оффшорної компанією через довірчого керуючого;
- спекулятивні операції по керуванню капіталом (валютний дилинг, інвестиції, володіння і розпорядження закордонним майном, операції з нерухомістю, трансферні, трастові операції і т.п.);
- консалтингові послуги по податковому плануванню.
Податкове планування означає використання різноманітних факторів (географічних, правових, економічних) з метою зниження податкових втрат. Податкове планування являє собою вибір оптимального сполучення і побудови правових форм відносин і можливих варіантів їхньої інтерпретації в рамках діючого податкового законодавства.
Процес податкового планування включає 4 стадії:
- рішення питання про найбільш вигідному з податкової точки зору місця перебування (реєстрації) самої організації, її керівних органів, основних, виробничих і комерційних підрозділів і т.п;
- вибір правової організації і її структури з урахуванням характеру і мети її діяльності;
- правильне і повне використання можливостей податкового законодавства і податкових пільг при визначенні оподатковуваного доходу і численні податкових зобов'язань, а також їхнього взаємного ув'язування з правовими формами оформлення угод;
- раціональне з податкової точки зору розміщення отриманих прибутків і інших грошових нагромаджень, використання оборотних коштів.
В основі оффшорних операцій лежить конфіденційність оффшорного підприємництва. У багатьох оффшорних юрисдикціях прийняті спеціальні закони, що передбачають кримінальну відповідальність за розголошення конфіденційної інформації для осіб, що мають до неї службової доступ. Захист комерційної таємниці звичайно зводиться до нерозголошення імені фактичного власника оффшорної компанії. Такий захист забезпечується шляхом випуску акцій на пред'явника або на основі використання довірчого керуючого (тобто номінального власника) оффшорної компанії. Довірчий керуючий (номінальний власник, номінальний партнер) – це фактично підставна особа, що вводиться до складу власників фірми і займає посаду директора, але за умовами установчого договору і статуту позбавлена практично усіх прав. Конфіденційність також зв'язана з наявністю банківських рахунків оффшорної компанії, інформацію про які банк може видати тільки у випадку судового розгляду (наприклад, при кримінальних справах з торгівлі наркотиками і т.п.).
Розділ 4. ВЕЗ в Україні
В Україні проблема створення і функціонування вільних економічних зон набуває все більшої актуальності. Необхідно розглянути існуючу нормативну базу і досвід їх діяльності за останні роки, що дасть можливість зробити деякі висновки щодо удосконалення їх діяльності в майбутньому.
Згідно зі статтею 92 Конституції України, порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний режим, відмінний від загального, встановлюється виключно законами України.
Законом України від 13.10.92 «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» визначено правові і економічні основи статусу вільних зон на території України, порядок створення, ліквідації та механізм їх функціонування. За правовою концепцією, утворення вільних економічних зон визначено одним із інструментів державної політики щодо досягнення відкритості економіки України зовнішньому світу, стимулювання міжнародного економічного співробітництва на базі залучення іноземних інвестицій.
Незважаючи на значні зрушення, які відбулися в економічно-правовому полі з моменту прийняття цього Закону, зміни або доповнення до нього не вносилися. А базовий закон про створення та діяльність територій пріоритетного розвитку в чинному законодавстві відсутній.
Нині питання функціонування спеціальних економічних зон та запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку в Україні врегульовано більше ніж 100 різними законодавчими і нормативними актами.
Поряд з окремими регіональними законами про спеціальні економічні зони, починаючи з 1999 року в Україні приймаються законодавчі акти щодо запровадження спеціального режиму інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку і спеціальної інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків. Територією пріоритетного розвитку вважається територія в межах міста, району, на якій склалися несприятливі соціально-економічні умови та з метою створення нових робочих місць запроваджується спеціальний інвестиційний режим у пріоритетних видах економічної діяльності.
Законодавством про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків створено, наприклад, «Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніку та сенсорну техніку», «Київську політехніку», «Інститут електрозварювання ім. Є.О. Патона» (м. Київ), «Інститут монокристалів» (м. Харків) та інші. В Україні технологічними парками є юридичні особи або об'єднання, що діють на підставі договору про спільну діяльність юридичних осіб, головною метою яких є зусилля щодо виконання інвестиційних і інноваційних проектів, виробничого впровадження наукоємких розробок, високих технологій та продукції, конкурентоспроможної на світових ринках. Для суб'єктів технологічних парків пріоритетні напрями діяльності визначаються і затверджуються Президією Національної академії наук України разом з Міністерством освіти і науки.
Спеціальний режим інвестиційної діяльності передбачає надання податкових і митних пільг суб'єктам технологічних парків та суб'єктам підприємницької діяльності, зареєстрованим на території пріоритетного розвитку в межах їх господарювання, яке пов'язано з реалізацією інвестиційних проектів у пріоритетних видах економічної діяльності.
Указом Президента України в 1995 році першою в Україні було створено Північно-кримську експериментальну економічну зону «Сиваш» терміном на п'ять років у порядку проведення локального економічного експерименту.
Протягом 1998—1999 років на території України створено п'ять вільних економічних зон: «Азов», «Донецьк», «Курортополіс Трускавець», «Славутич», «Яворів», у 2000 році створено вільні економічні зони «Рені», «Порто-франко», «Закарпаття», «Ін-терпорт Ковель», «Порт Крим». Перелік існуючих економічних зон наведений у табл. 4.1.1.
Створені вільні економічні зони мають переважно комплексно-виробничий характер (винятком є «Курортополіс Трускавець» як зона туристсько-рекреаційного спрямування). В окремих зонах визначено їх зовнішньоекономічну орієнтацію — «Азов», «Порт Крим», «Рені». За терміном дії спеціальні економічні зони створено на 20-30 років, а зони «Донецьк» та «Азов» — на 60 років.
Території пріоритетного розвитку зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності створено в Автономній республіці Крим, Волинській, Донецькій, Житомирській, Закарпатській, Сумській, Луганській, Харківській і Чернігівській областях. Спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку встановлено терміном на 30 років, крім Закарпатської області, де такий режим буде діяти 15 років.
Таким чином, в Україні створено дванадцять вільних економічних зон, запроваджено спеціальний режим інвестиційної і інноваційної діяльності восьми технологічних парків, на територіях восьми областей і Автономної республіки Крим — спеціальний режим інвестиційної діяльності.
На період до 2010 року Кабінетом міністрів України прийнято спеціальну програму, де визначено заходи щодо створення та напрямків функціонування спеціальних (вільних) зон. За прогнозом функціонування вільних економічних зон та територій зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності дозволить до 2010 року:
- забезпечити роботу 391,0 тис. чоловік;
- збільшити обсяг виробництва продукції на суму до 29 млрд. грн.;
- додатково інвестувати понад 17,1 млрд. дол. США.
Передбачених результатів планується досягти за рахунок створення спеціальних заходів організаційного та економічного характеру, пов'язаних зі спеціальним митним режимом, режимом оподаткування суб'єктів вільних економічних зон, спеціальним режимом інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку, пільг щодо зборів у державні пільгові фонди.
Конкретний зміст кожного з цих заходів полягає в таких особливостях:
1) спеціальний митний режим у вільних економічних зонах «Азов», «Донецьк», «Закарпаття», «Інтерпорт Ковель», «Миколаїв», «Порт Крим», «Порто-франко», «Яворів», «Рені», сутність якого полягає в наступному: вивезення з території зони товарів та інших предметів, використання їх в межах зони не підлягає сплаченню податку на додану вартість;
2) у разі вивезення товарів і інших предметів з митної території України на територію вільної економічної зони вивезене мито не стягується, а податок на додану вартість стягується за нульовою ставкою;
3) для вільних економічних зон «Закарпаття», «Явір», «Інтерпорт Ковель», «Порт Крим», «Миколаїв», «Порто-франко», «Рені» імпорт товарів для потреб власного виробництва, ввезених на територію зони суб'єктами підприємницької діяльності, та експорт товарів, повністю вироблених чи оброблених у цій зоні, як правило, не підлягає ліцензуванню і квотуванню, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;
4) у вільних економічних зонах «Яворів», «Славутич», «Курортополіс Трускавець», «Миколаїв», «Сиваш» строком на 5 років звільняється від сплати ввізного мита і оподаткування податком на додану вартість операції з ввезенням для потреб власного виробництва сировини матеріалів, обладнання і комплектуючих до них;
5) спеціальний режим оподаткування вільних економічних зон «Азов», «Донецьк», «Закарпаття», «Інтерпорт Ковель», «Рені» передбачає оподаткування прибутку за ставкою 20 відсотків до об'єкта оподаткування; при цьому вільні економічні зони «Славутич», «Курортополіс Трускавець», «Порт Крим», «Миколаїв», «Порто-франко» на три роки звільняються від оподаткування прибутку суб'єктів господарювання, отриманого від реалізації інвестиційних проектів, а прибуток, отриманий з четвертого по шостий рік реалізації інвестиційних проектів, оподатковується за ставкою 50 відсотків від діючої ставки оподаткування;
6) спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку передбачає:
- звільнення від обкладання ввізним митом при ввезенні на митну територію України, але не більше ніж на 5 років, сировини, матеріалів, перелік яких визначається Кабінетом міністрів України. Звільняються від оподаткування на додану вартість обладнання, комплектуючі до нього з метою їх використання для реалізації інвестиційних проектів на період до введення об'єкта інвестування в експлуатацію;
- звільнення на 3 роки від оподаткування прибутку, отриманого новоствореними підприємствами від реалізації інвестиційних проектів, а також діючими підприємствами, на яких проведено реконструкцію, реструктуризацію, перепрофілювання або модернізацію в частині, отриманій від освоєння інвестицій;
- пільги на сплату податку на прибуток не розповсюджуються на частину прибутку, яка отримана суб'єктом підприємницької діяльності від освоєння інвестицій за рахунок бюджетних коштів всіх рівнів, у тому числі за рахунок Державного інноваційного фонду;
7) у валовий прибуток підприємств з метою оподаткування, як правило, не включаються суми інвестицій, отримані від реалізації інвестиційного проекту у вигляді фінансових коштів, матеріальних цінностей, нематеріальних активів;
8) у випадку, коли протягом певного періоду відбувається часткове або повне відчуження зазначеної інвестиції, суб'єкт підприємницької діяльності, який отримував інвестицію, в цьому випадку зобов'язаний сплатити податок на прибуток, отриманий в звітному періоді;
9) особливості оподаткування технологічних парків розповсюджуються на 5 років з моменту реєстрації об'єкта. У період виконання кожного інвестиційного і інноваційного проекту вони полягають у наступному:
- суми податку на додану вартість в операціях з продажу товарів (робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інвестиційних і інноваційних проектів за пріоритетними напрямками діяльності технологічних парків, і суми податку з прибутку, одержаного від виконання зазначених проектів, технологічні парки, їх учасники, дочірні та спільні підприємства не перераховують до бюджету, а зараховують на спеціальні рахунки та використовують зазначені суми виключно на наукову і науково-технічну діяльність, розвиток власних науково-технологічних і дослідно-експериментальних баз. Порядок зарахування сум податків на спеціальний рахунок та їх використання встановлюється Кабінетом міністрів України:
- технологічні парки, їх учасники і дочірні підприємства звільняються від сплати збору до Державного інноваційного фонду;
- технологічні парки, їх учасники забезпечують ведення окремого бухгалтерського обліку операцій, пов'язаних з виконанням інвестиційних і інноваційних проектів.
Перелік вільних економічних зон і пріоритетних видів економічної діяльності на територіях із спеціальним режимом інвестицінної діяльності охоплюють виробництво продукції практично всіх галузей економіки.
Серед підприємств, на яких почали реалізовувати інвестиційні проекти, у спеціальних економічних зонах, найбільші такі: ЗАТ «Красноперекопський содовий завод» (Автономна Республіка Крим) — реконструкція та стабілізація існуючого содового виробництва (загальний обсяг інвестицій 30 млн дол. США); ЗАТ «Концерн Стирол» (Донецька область) — 12 інвестиційних проектів у хімічній промисловості (загальний обсяг інвестицій 127,2 млн. дол. США); ЗАТ «ЛВГ-Пластикс» (Донецька область) — будівництво комплексу з випуску полімерних матеріалів (загальний обсяг інвестицій 39,8 млн. дол. США); ТОВ «Телеком-Україна» (Донецька область) — будівництво нової телефонної мережі (загальний обсяг інвестицій 25,4 млн. дол. США); ТОВ «Істіл — ДМЗ» (Донецька область) — будівництво металургійного комплексу (загальний обсяг інвестицій 35,8 млн. дол. США); ТОВ «Комбінат Каргілл» (Донецька область) — будівництво заводу по виготовленню олії (загальний обсяг інвестицій 40 млн. дол. США); «Компанія Лінь-Мінь» (Львівська область) - будівництво заводу з виготовлення продуктів харчування (обсяг інвестицій 12,5 млн. дол. США).
Основними напрямками спрямування інвестицій, передбаченими проектами, стали такі галузі промисловості, як хімічна — 17 %, харчова, транспорт і зв'язок —12 %, металургійна — 9 %. Галузеву структуру інвестицій наведено на рис. 4.1.2
На сучасному етапі діяльності вільних економічних зон висловлюються різні думки відносно доцільності їх створення. Світовий досвід і недовга практика їх формування і роботи в Україні вказують на перспективність цієї форми інтеграційної діяльності. Однак безумовно і те, що ефективна реалізація цієї форми економічної взаємодії з іншими державами може здійснюватися при впровадженні певних обов'язкових умов.
Слід зрозуміти, що реальний ефект може бути отриманий лише в перспективі при можливості і готовності державних органів направити значні кошти для формування інфраструктури вільних економічних зон.
На сучасному етапі необхідними є розробка і прийняття відповідної законодавчо-нормативної бази, яка регулювала б процес створення і функціонування вільних економічних зон і не змінювалася через короткі періоди часу. Чинна нормативно-правова база щодо діяльності економічних зон і територій пріоритетного розвитку із спеціальним режимом інвестиційної діяльності є недосконалою і не забезпечує реального стимулювання іноземних інвесторів.
Висновки
Цілі, переслідувані іншими країнами при створенні ВЕЗ, переважно не відрізняються одна від одної. Спеціальні економічні зони можуть служити:
- фактором залучення економіки в міжнародний поділ праці через розвиток експортно-орієнтованого чи імпортозаміщуючого виробництва;
- стимулом розвитку окремих регіонів країни;
- засобом удосконалювання спеціальних галузевих виробництв;
- як територію вільного виробництва, де випробується особливий механізм переходу до ринку;
- способом непрямого впливу, що модернізує економіку через демонстраційні і навчальні ефекти, що виходять за межі зональної території;
- методом утворення в національній економіці так званих центрів розвитку чи центрів росту.
Постійною складовою повинний бути сектор регламентації умов функціонування спеціальних економічних зон. Закордонні інвестори зацікавлені мати чітке уявлення про митні пільги, тобто про звільнення їх від імпортного мита чи їхньому істотному зниженні в порівнянні зі звичайними. Їх необхідно ознайомити з податковими пільгами, тобто зі зниженням чи повним зняттям податків на додану вартість і на прибуток, а також акцизів. Інвестори повинні бути інформовані про надання різного роду бюджетних субсидій, про спрощений правовий режим установи і реєстрації своїх підприємств, про банківське пільгове кредитування і повну лібералізацію валютних операцій. З усіма цими й іншими умовами закордонні підприємці повинні не зволікаючи ознайомитися в інформаційному центрі зональної території.
Актуальною задачею державної програми організації і розвитку ВЕЗ є розробка ефективної системи керування зонами в центрі і на місцях. З одного боку, ця система повинна враховувати потреби місцевих територій у залученні іноземних капіталів, зацікавленість місцевої влади в розвитку керованих ними територій, у забезпеченні їхнього успішного виходу на світовий ринок. З іншого боку, надаючи фінансові ресурси на користь зональних територій, уряд зацікавлений не тільки в задоволенні місцевих, але і загальнонаціональних інтересів. Тому ключовим питанням створення ВЕЗ є визначення балансу цих взаємозалежних інтересів. Однак на якому б рівні – макроекономічному чи місцевому - не розроблялася система керування спеціальними економічними зонами, у всіх випадках вона повинна дотримувати основного принципу – бути ефективним інструментом для інвестора при вирішенні всіх організаційних питань.
Вільні економічні зони покликані виконувати свою специфічну роль, концентруючи експортноорієнтоване і імпортозаміщуюче виробництво, стимулюючи зовнішньоекономічні зв'язки, представляючи «пастки» для іноземних інвестицій. Вони також повинні стимулювати зосередження техніко-технологічних інновацій, сприяти освоєнню сучасного ринкового механізму господарювання.
Також потрібно відмітити, що в нашій країні світовий досвід створення вільних економічних зон застосовується лише частково. Якщо в іноземній практиці подібні зони є невеликими територіальними анклавами, майже не пов’язаними з національним ринком, то в Україні вони проектуються скоріше як засіб вирішення не стільки зовнішньоекономічних, скільки внутрішньогосподарських завдань.
Список літератури
1. О.Д. Данілов, Г.М. Івашина, О.Г. Чумаченко
Інвестування: Навчальний посібник. – Ірпінь, 2001.
2. А. Р. Горбанів «Оффшорний бізнес і створення компаній за рубежем», Москва, Видавниче об'єднання «Анкил», 1995.
3. «Бухгалтерські і податкові консультації», №9, Періодичне видання журнал. - Кишинів, 2000.
4. К.А. Семенов «Міжнародні економічні відносини», Москва, 1999.
5. В.В. Вольський «Соціально-економічна географія закордонного світу», Москва, Крона-прес, 1998.
6. «Економіко-правова бібліотека»- http://www.vuzlib.net/invest_D/4.htm.
7. «Бібліотека економіста» - http://www.library.if.ua/book/28/1930.html.
