Реферат История цивилизаций 2
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Поняття «цивілізація» близьке до поняття «культура» і в широкому смислі збігається з ним. Це слово походить від лат. civis — «громадянин», civitas «громадянство», «громадянське суспільство», а також «держава». Але вже етимологічний підхід (з точки зору значення слова) виявляє деякі відтінки змісту цього питання. Це зокрема виражений у ньому соціально-історичний аспект.
Історично цивілізація приходить на зміну «дикунству» і «варварству» (А. Морган, Ф. Енгельс), коли людські спільноти втрачають первісний характер, перестають бути безпосередньо включеними в природу, а біологічні (кровно-родинні) 320
відносини починають підпорядковуватися соціальним і саме ці останні стають визначальними. Іншими словами, передісторичний період розвитку людства змінюється історичним. Виникає письменність; замість родів і племен формуються етноси (народності), пізніше — нації.
Інший відтінок значення поняття «цивілізація» дозволяє відносно відрізняти цивілізацію від культури. До цивілізації належать форми суспільно-організованого буття людей, їх поведінки, способу життя, засоби, «інструменти», «механізми» такого буття і такої поведінки, відповідні правила, норми, звичаї, навички.
Виходячи з цього, можна вважати, що «цивілізація» є соціо-культурнимутворенням. Якщо поняття «культура» характеризує людину, визначає міру її розвитку, способи самовираження в діяльності, творчості, то поняття «цивілізація» характеризує соціальне буття самої культури1.
Загострюючи цей момент відмінності, можна сказати, що поняття «культура» більше виражає внутрішньо-змістовну сторону людського буття, а поняття «цивілізація» — зовнішньо-формальну. Вони обидві істотні і взаємопов'язані, але інколи можуть розходитися. Вже йшлося проте, що не всі породження цивілізації можна розглядати як культурні цінності. В гітлерівській Німеччині при зовнішніх прикметах цивілізації відбувалася глибока культурна деградація. Адже «душогубки» і табори смерті, оснащені газовими камерами для масового знищення людей — це теж «плоди цивілізації».
Перебільшуючи до крайності момент відмінності між культурою і цивілізацією, виділяючи і підкреслюючи «зовнішній», «формалізований», «технічний» характер сучасної індустріальної цивілізації, властиву їй тенденцію до стандартизації мислення і поведінки, деякі мислителі кінця XIX— початку XX ст. протиставили одне одному культуру і цивілізацію; остання, на їх думку, виражає деградацію, «омертвіння» культури, поневолення людини.
Ця точка зору яскраво виражена німецьким філософом О. Шпенглером (1880—1936), представником «філософіїжиття». Згідно з концепцією Шпенглера, історія людства складається з ряду замкнутих у собі культур, кожна з яких проходить свій життєвий шлях від народження до загибелі і, вмираючи, перетворюється в цивілізацію, яка означає втрату життєвого руху, припинення органічного розвитку, окостеніння. Саме в такий, кінцевий етап, вступив, на думку Шпенг-лера, західний світ, тобто країни розвинутої капіталістичної економіки.
Цей висновок зводив в абсолют дійсні риси західного суспільства першої половини XX ст., коли в ньому наочно проявилися кризові явища. Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і вдругій половині цього століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання і цілковиту нездатність до самотрансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Взагалі невиправдані намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.
Відношення між культурою і цивілізацією більш доречно розглядати не як відмінність різних етапів розвитку суспільного життя, а як діалектичну єдність його відносно протилежних моментів, подібну до єдності форми й змісту, механізму й організму і т.п.
Поняття цивілізації вживається також стосовно особливого історичного — локалізованого в просторі й часі — соціокуль-турного утворення, суб'єктом якого є один або кілька близьких між собою етносів і яке характеризується особливостями суспільної організації, способу життя, культури, менталітету. Так, відносно стародавнього світу можна говорити про єгипетську, ассіро-вавилонську, іудейську, греко-римську (античну, маючи на увазі й відмінності між грецькою та римською), індійську, китайську, японську цивілізації. Пізніше складаються цивілізації арабо-ісламська, християнсько-європейська (Західна і Центральна Європа); з нею генетично пов'язана американська, причому є цивілізаційні відмінності між Північною Америкою (США, Канада) і Латинською — Південною та Центральною Америкою; окремо виділяється православно-християнська Східно-європейська цивілізація (Україна, Росія, Білорусія). До приходу європейців у Центральній і Південній Америці існувала цивілізація ацтеків та інків; називають також цивілізацію майя. Невипадково в прийнятій назві деяких цивілізацій фігурує релігійна ознака: в релігіях — світових (буддизм, християнство, іслам) і національних (іудаїзм, індуїзм, синтоїзм - вЯпонії, конфуціанство і даосизм — у Китаї) відобразилися риси тих цивілізацій, в яких ці релігії виникли, і в свою чергу релігії вплинули на формування ци-вілізаційних особливостей.
Вчення про якісно відмінні і відокремлені одна від одної цивілізації, про їх типи, закономірності виникнення, розвитку і занепаду розробляв ряд вчених — історіографів і соціологів, зокрема М.Я.Данилевський (концепція культурно-історичних типів), вищезгаданий О. Шпенглер та ін. Особливе визнання здобула в середині XX ст. теорія англійського історика А.Дж.Тойнбі (1889—1975). У своїй праці «Дослідження історії» («A study of history») він представляє суспільно-історичний розвиток людства як історії відносно замкнутих своєрідних цивілізацій, кожна з яких проходить стадії виникнення, росту, надлому і розпаду, після чого цивілізація, як правило, гине, поступаючись місцем іншій. У першому варіанті своєї концепції Тойнбі нарахував в історії людства 21 цивілізацію, потім скоротив їх кількість до тринадцяти. Нині, на його думку, збереглося п'ять основних цивілізацій — китайська, індійська, ісламська, російська і західна. Намагаючись поєднати уявлення про круговорот замкнутих цивілізацій з ідеєю загальнолюдського поступу, Тойнбі вбачав суть останнього в духовному вдосконаленні і еволюції форм релігії — від примітивних вірувань до розвинутих релігійних систем і зрештою — до єдиної синкретичної релігії, яка виникне в майбутньому.
Поняття цивілізації у вказаному значенні, якщо його звільнити відоднобічнихірелігійно-містичнихтлумачень, має раціональний зміст і здатне виконувати пізнавальну функцію. Воно не замінює поняття суспільно-економічної формації, а доповнює його, дозволяючи конкретніше характеризувати культурно-історичні спільності людей. Воно не збігається (чи не повністю збігаєтсья) з поняттям національної культури, бо вносить момент узагальнення, типологізації, сприяє виявленню специфічних закономірностей етнокультурного розвитку.
Історія людства і єдина, і багатоманітна. Співвідношення цих моментів змінювалося. Можна сказати, що єдність людства не «дана» як щось готове, визначене і повністю наявне, а «задана», бо перебуває в процесі становлення й розвитку. «Задана» вона самою єдністю походження людства, загальними, родовими рисами відмінності людини від тварини.
В ранні періоди історії зв'язки між різними спільнотами-суспільствами були слабкі або взагалі відсутні, виразною була опозиція «ми — вони», «наші — не наші», «єдиновірці — іновірці» і т.д. Війни такою мірою наповнювали історію людства, що здавалися чимось природним і навіть благотворним.
Але здавна виникали і посилювалися контакти різного роду, пробивало шлях усвідомлення єдності людства, вселюдськості, прагнення до миру як ідеалу відносин між людьми і народами. Це прагнення знайшло відображення в релігійних текстах: «і мечі мої перекують вони (численні народи) на лемеші, а списи свої — на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни» (Біблія, книга пророка Ісаї, розділ 2, вірш 4); «... нема ані геллена, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скита, раба, вільного, — але все та в усьому Христос!» (Послання св. апостола Павла до колосян. 3,11).
Тенденція зближення народів і культур проявлялася в дуже суперечливих формах. Навіть завойовницькі акції як Хрестові походи XI— XI11 століть мшш свій позитивний результат — розширення кругозору, культурні контакти і запозичення, отже, і збагачення культур.
В епоху Відродження великі географічні відкриття дозволили «оглянути» Землю і стимулювати розвиток «планетарного мислення».
Капіталістична експансія — при всіх жорстокостях і мер-зотах колоніалізму — виконувала і цивілізаційну функцію. Але колоніальні імперії, основою яких було поневолення, експлуатація, гноблення одних народів іншими, не могли стати формою їх об'єднання і співдружності і закономірно розпалися.
Це не означає, що пішов процес роздрібнення людства. Внаслідок дії економічних, політичних, духовних факторів, завдяки сучасним засобам інформації, виникненню і наростанню глобальних (планетарного масштабу) проблем дедалі очевиднішою стає необхідність єдності людства, людської культури і цивілізації, мирного співіснування, співробітництва, взаємодопомоги всіх народів Землі. Єдність аж ніяк не усуває відмінностей між націями, народами національними культурами. В їхякісній різноманітності — багатство і життєва сила загальнолюдської цивілізації. Можна бути впевненим, що і в найближчому і у віддаленому майбутньому збережеться ця «різнобарвність» культур.
Крайніми і тому неприйнятними позиціями є космополітизм (якщо він нехтує національними ознаками культури), ідея злиття націй, а - з іншого боку — вузький націоналізм, який означає протиставлення «своєї» нації іншим, її піднесення над ними, навіює національну пихатість, неприязнь до «чужих».
Слово Цивілізація вперше з'явилося у Франції в середині 19 століття. Воно виникло від латинського слова, що означало цивільний , державний. У Середньовіччі дане поняття одержало юридичний зміст і було віднесено до судової практики, у наступні періоди значення поняття розширилося. Цивільним стали називати людини , що вміє добре поводитися , тобто з гарними манерами і навичками самоконтролю. Нерідко говорять, наприклад, про цивілізовану людину. У цьому значенні термін уперше з'явився у Франції в 18 столітті , у працях Вольтера. Однак революція поступово розвивалася, і виявлялися її наслідки. Дослідники підкреслювали, по-перше, що "цивілізація" може вмерти. В епоху Реставрації стали створюватися різні теорії цивілізації. У 1827 році з'явилися "Думки про філософію людства" И.Гердера. У тому ж році вийшли "Принципи філософії історії" Дж-Б.Вико. Але одна людина особливо заволоділа, якщо можна так виразитися, самим поняттям "цивілізація". Це Франсуа Гизо, що писав про те, що людська історія може розглядатися тільки як збори матеріалів, підібраних для великої історії цивілізації роду людського . Гизо був переконаний у тім , що в людства загальна доля, що передача накопиченого людством досвіду створює загальну історію людства. Стало бути, є цивілізація. Їх потрібно вивчати, аналізувати, анатомувати. Але над ними є ще Цивілізація і її прогрес. Цивілізація, по Гизо, складається в основному з двох елементів; з деякого рівня соціального розвитку і рівня розвитку інтелектуального . У 19 столітті значення слова було розширено і крім володіння вихованістю і навичками, що допомагають досягти "цивілізованого поводження ", слово стало застосовуватися і для характеристики стадій людства. Льюис Морган виразив цю ідею в назві своєї книги «Древнє суспільство , або дослідження шляхів людського прогресу від дикості через варварство до цивілізації» (1877р.)
4.2.4. Некласична цивілізаційна концепція історії Арнольда Дж. Тойнбі
Арнольд Дж. Тойнбі — один з найвидатніших історичних мислителів XX ст. Його грандіозна філософсько-історична система, створенню якої він присвятив, по суті, все своє зріле життя, вже тривалий час була й донині залишається однією з найвпливовіших у світовій філософії історії XX ст. Яким же чином спромігся англійський історик на вивершення такої всеохоплюючої й водночас оригінальної за ідеями та глибокої за своїм змістом праці?
4.2.4.1. Тойнбі про себе
Йому пощастило так автентично й продуктивно реалізувати свої унікальні нахили, своє покликання до історії завдяки не лише власним унікальним за обсягом і цілеспрямованістю зусиллям, а й зовнішнім чинникам, зокрема тій обставині, що до історії він почав залучатися, що називається, з молоком матері. Про це він сам добре написав у своїй книзі "Пережите": "Але чому я обрав саме історію? Допитливість всеїдна. У світі існує незліченна кількість інших речей, крім історії, котрі можуть потішати людську допитливість. Чому моя допитливість зосередилась на історії? І на це питання я знаю цілком точну відповідь. Я історик тому, що істориком була моя мати. Відколи я сам пам'ятаю, я завжди й у всьому поділяв її інтереси й схильності. Коли мені виповнилося чотири роки, батько сказав, що вони більше не можуть дозволити собі тримати для мене няню. Моя мати запитала, чи не можна залишити няню ще на рік, якщо вона заробить на її утримання, написавши книгу, й батько погодився. Я добре пам'ятаю моє хвилювання, коли надійшла коректура "Оповідей з історії Шотландії". Гонорар складав двадцять фунтів, і це була річна платня няні в Англії у 1893 р. Один рік закінчився, няня пішла, й мама сама почала вкладати мене спати. Я не капризував і відразу влягався в постіль, тому що вона щовечора оповідала мені історію Англії від витоків ії до 1896 р.
Звичайно ж, — підсумовує Тойнбі, — саме мати вдихнула в мене бажання стати істориком, але я сприйняв ії схильність по-своєму"68.
Тоді як мати, за висловом історика, любила конкретні історичні факти заради них самих, він, хоч і любив їх також, бо без цього не міг би взагалі стати фахівцем-істориком, але не заради них самих.
Він любив, однак, ці факти любов'ю мислителя, а не спеціаліста-"галузевика". Відповідно й історія цікавила його переважно не як хронологічна послідовність подій, а як самосвідомість людства, певної культури чи окремої людини. "Я, — зазначав Тойнбі, — люблю факти історії, але не заради них самих. Я люблю їх як ключики до чогось такого, що лежить за їх межами, як ключі до природи й значення таємничого світу, в котрому кожна людина прокидається до самосвідомості"69.
4.2.4.2. Програма на півстоліття та її "opus magnus"
Осягненню природи й значення таємничого світу історії як шляху до людської самосвідомості він і присвятив, властиво, все своє творче життя, виконавши, як він сам писав у січні 1966 p., масштабну програму своїх славнозвісних історичних студій, у полоні якої він перебував, за власними словами, більш ніж півстоліття. її ядром є, безумовно, його "Дослідження історії" у 12 томах.
4.2.4.3. Шлях до "Дослідження історії"
Цікаво, що ідея цієї праці визріла у англійського вченого вже влітку 1920 p., проблемою ж залишалась не тільки, а можливо й не стільки текстова реалізація згаданої ідеї, скільки форма реалізації. Спочатку він спробував викладати свою ідею як коментар до одного з хорів "Антігони" Софокла, однак такий "середньовічний підхід до теми через давньогрецький шедевр був надто складним і практично нездійсненним"70. Лише через рік, повертаючись до Лондона після одного з відряджень, Тойнбі записав на клаптику паперу з десяток заголовків, що виявилися пізніше назвами основних розділів майбутнього дослідження. Текст же останнього він почав писати лише влітку 1930 р.71 Вже на початкових етапах розробки власної філософсько-історичної системи Тойнбі задумується над питаннями — що ж відрізняє "ті нечисленні суспільства, котрим вже вдавалося піднятися на корабель, що зветься цивілізацією", від примітивних людських спільнот, які становлять більшість; що саме пробуджує ці спільноти від сплячки, заціпеніння, яке більшість традиційних суспільств так і не змогла скинути з себе, і привести в потужний цивілізаційний рух лише окремі з них? У пошуках коректної постановки і шляхів розв'язання цих питань Тойнбі виявив конгеніальність, тобто співзвучність цих пошуків, принаймні деяких з них, ідеям Шпенглера. "Я подумав про те, чи ж не перехопив Шпенглер все моє дослідження, перш ніж навіть самі питання, не кажучи вже про відповіді на них, встигли чітко сформуватися у мене в голові. Одним з кардинальних положень моєї теорії була думка про те, що найменшим осередком умосяжного поля історичного дослідження має слугувати ціле суспільство, а не випадкові ізольовані його фрагменти, на кшталт національних держав сучасного Заходу чи міст-держав греко-римського періоду. Іншою відправною точкою для мене було те, що історії розвитку всіх суспільств, які підпадають під визначення цивілізації, були у певному сенсі паралельні й сучасні одна одній; і ось оці головні думки були також наріжним каменем системи Шпенглера"72.
Втім і на долю Тойнбі, як він поступово з'ясував у процесі подальшої дослідницької роботи над цивілізаційною проблематикою, теж залишилося ще немало невирішених питань, і передусім стосовно генези цивілізацій, де Шпенглер, на думку Тойнбі, виявився вже не на такій висоті, як щодо проблем, про які йшлося вище. "Однак, — зазначає англійський теоретик, — коли я почав шукати у книзі Шпенглера відповідь на питання про генезу цивілізацій, я побачив, що мені залишилося ще над чим попрацювати, оскільки якраз у цьому питанні Шпенглер виявився, на мою думку, вражаючим догматиком і детерміністом"73. Варто зауважити, що внесок Тойнбі стосується не тільки питання про генезу цивілізацій, а й не меншою мірою проблеми внутрішнього механізму існування й розвитку цивілізацій, яка у Шпенглера дістала побіжну й описову, поверхневу, якщо не сказати поверхову, характеристику.
У чому ж полягає суть цивілізаційної теорії Тойнбі як некласичної філософсько-історичної системи?
4.2.4.4. Умосяжне поле історичного дослідження
Загалом Тойнбі виходить з того, що основною одиницею історичного процесу і відповідно умосяжним полем історичного дослідження є не окрема нація., народ чи локальна держава, а суспільство. Завершуючи розгляд питання про поле історичного дослідження, він таким чином підбиває підсумки:
а) умосяжні поля історичного дослідження, межі яких були приблизно встановлені з урахуванням історичного контексту певної країни, становлять собою на теперішній час суспільства з ширшою протяжністю як у просторі, так і в часі, ніж національні держави, міста-держави чи будь-які інші політичні союзи;
б) такі політичні союзи (національні держави, міста-держави тощо) не тільки вужчі у своїй просторовій протяжності, а й коротші за часовою тривалістю суспільств, до складу яких вони входять, як частина входить у ціле: вони є частковим вираженням конкретних соціальних спільнот. Суспільство, а не держава є тим соціальним "атомом", на котрому слід фокусувати свою увагу історикові;
в) суспільство, що об'єднує незалежні національні держави типу Великобританії, і суспільство, що складається з міст-держав типу Афін, порівнянні одне з одним, становлять собою суспільства єдиного типу;
г) жодне з досліджуваних суспільств не обіймає всього людства, не поширюється на всю заселену Землю й не має однолітків серед суспільств свого виду; наше західне суспільство, наприклад, не сприймалося як щось ціле, доки еллінське суспільство, будучи одним з першопочаткових представників суспільств цього виду, не сягнуло своєї зрілості. У будь-якому випадку повний час життя окремого суспільства не збігаєтьоя з часом життя виду;
д) неперервність, спадкоємність у розвитку суспільств виражені значно слабкіше, ніж неперервність між фазами історії одного суспільства (настільки слабкіше, що є сенс розрізняти ці два типи неперервності), однак, розглядаючи часовий зв'язок між двома конкретними суспільствами різних епох — у нашому випадку західним і еллінським, — ми виявимо відносини, які метафізично можна було б назвати "синівсько-батьківськими".
4.2.4.5. Два різновиди "умосяжного поля" та основні відмінності між ними
У світлі цих висновків можна зробити ще низку узагальнень, підходячи до історії як до галузі дослідження людських взаємин, її справжній предмет — життя суспільства, взятий у внутрішніх і зовнішніх його аспектах. Внутрішній бік є вираженням життя будь-якого суспільства за послідовністю глав його історії, за сукупністю всіх общин, що його складають. Зовнішній аспект — це взаємини між окремими суспільствами, розгорнуті в часі та просторі74.
Суспільство як умосяжне поле історичного дослідження постає, за трактуванням Тойнбі, загальним, родовим поняттям, що охоплює два види — примітивні суспільства та ті, що прилучилися до процесу цивілізації. Одна з істотних відмінностей між цивілізаціями та примітивними суспільствами в тому, що кількість цивілізацій незначна, тоді як кількість суспільств доцивілізаційних — чимала. Посилаючись на той факт, що ще у 1915 р. кілька західних антропологів, які поставили перед собою завдання скласти список лише тих примітивних суспільств, інформація про які була достатньо достовірною й повною, нарахували їх близько 650, англійський дослідник констатує, що переважна більшість подібних суспільств живе й донині. І хоча неможливо навіть приблизно визначити кількість примітивних суспільств, що існували протягом всієї історії людського роду, їх чисельна перевага над цивілізаціями величезна75.
Інша відмітна ознака, яку фіксує Тойнбі у цивілізованих суспільств щодо примітивних, — це велика перевага у розмірах — як за кількістю людей, так і щодо просторових та часових. "Примітивні суспільства, ім'я яким легіон, — писав А.Дж. Тойнбі, — живуть порівняно недовго, вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об'єднують не так багато людських створінь. Вельми ймовірно, що якби ми могли провести перепис населення всіх нині живих цивілізацій протягом тих небагатьох сторіч, поки вони живуть, ми виявили б, що кожна з цивілізацій-левіафанів об'єднує в собі більше людей, аніж могли б їх назбирати всі примітивні суспільства, разом узяті, від часів появи людського роду"76.
Подекуди суспільство вищого порядку й суспільство примітивне розрізняються за наявністю у першого інституцій як передавальних механізмів безособових відносин між окремими людьми. Тойнбі, однак, не вважає цю позицію коректною, доводячи, що інституції властиві обом видам суспільств і деякі а них у примітивному суспільстві не менш розвинуті й досконалі, ніж властиві цивілізаціям. Те саме, на його думку, стосується й поділу праці, адже у примітивному суспільстві він, хай і в менш розвиненому вигляді, теж досить чітко фіксується.
Значною мірою саме спрямованість мімезису, наслідування як явища життєдіяльності суспільного масштабу є, на переконання Тойнбі, істотною відмінністю між суспільствами примітивними й цивілізованими. У примітивному суспільстві мімезис спрямований у минуле, на старше покоління та мертвих предків, тут панують традиція та звичай, пасивність, статичність. У цивілізованих же суспільствах об'єктом наслідування є творчі особистості, що генерують і навіть роблять можливим, спонукають рух суспільства вперед, його динамізм, активність та швидкий розвиток.
4.2.4.6. Основні "живі" цивілізації сучасного людства
Групування суспільств-цивілізацій здійснюється англійським істориком по-різному, залежно від точки відліку чи конкретного пізнавального завдання, яке розв'язується у тому чи іншому випадку. Скажімо, якщо йдеться про живі, що існують і сьогодні, суспільства вищого, цивілізованого типу, то Тойнбі виокремлює п'ять цивілізацій: 1) сучасний західнохристиянський світ;
2) православне християнське суспільство у Південно-Східній Європі та в Росії;
3) ісламське суспільство, розселене в зоні сухих степів і пустель, яка перетинає діагонально Північну Африку та Середній Схід, від Атлантичного узбережжя до Великого Китайського Муру;
4) індуїстське суспільство на тропічному субконтиненті Індії;
5) далекосхідне суспільство у субтропічному та помірному регіонах на територіях, розташованих між зоною степів та пустель і Тихим океаном77.
4.2.4.7. Основні цивілізації всієї історії людства
Здійснюючи порівняльне дослідження цивілізацій, учений виокремлює вже двадцять одну цивілізацію, оскільки йдеться вже не тільки про сучасні, а й про минулі суспільства вищого типу. "Таким чином, — підсумовує він, — наші студії дозволили нам вирізнити дев'ятнадцять суспільств, більшість із яких поєднана "материнсько-дочірніми" взаєминами з одним або кількома іншими. Це суспільства західне, православне, іранське, арабське (ці двоє нині об'єдналися в одне, ісламське), індуїстське, далекосхідне, еллінське, сирійське, індське, давньокитайське, мінойське, шумерське, хеттське, вавилонське, єгипетське, андське, мексиканське, юкатанське і майянське. Ми висловили сумнів щодо поділу між суспільствами вавилонським та шумерським, і ще кілька пар теж, можливо, варто розглядати як одне суспільство, наділене "епілогом" за єгипетською аналогією. Але ми шануватимемо їхню індивідуальність доти, доки не знайдемо слушні підстави для протилежних висновків. Зрештою, вельми бажано розділити також православне християнське суспільство на православно-візантійське і православно-руське, а суспільство далекосхідне — на китайське і корейсько-японське. Це збільшило б наше число до двадцяти одного"78.
4.2.4.8. Підсумкова класифікація цивілізацій
Нарешті, крім розглянутих вище, до основних слід, звичайно, зарахувати й ще одну, загальнопідсумкову класифікацію цивілізацій за Тойнбі. Вона має такий вигляд:
Остаточна класифікація цивілізацій за Тойнбі
І. Повністю розвинені цивілізації
А
Незалежні цивілізації, не споріднені з іншими
— Центральноамериканські (майя, мексиканська, юкатанська; крім того, додано класичну фразу про центральноамериканську цивілізацію на плато Мексики і Юкатану та на плато Гватемали).
— Андська.
Не споріднені з іншими
— Шумеро-аккадська (в тому числі вавилонська).
— Єгипетська.
— Егейська (цей термін тепер включає мінойську і елладський варіант егейської цивілізації).
— Інду.
— Давньокитайська (цей термін охоплює далекосхідну та перед-Шан цивілізації).
Споріднені з іншими (перша група)
— Сирійська (споріднена з шумеро-аккадською, єгипетською, егейською та хеттською).
— Еллінська (споріднена з егейською).
— Індійська (споріднена з Інду; сюди треба ще додати індуїстську).
Споріднені з іншими (друга група)
— Православно-християнська.
— Західна (споріднені із сирійською та еллінською).
— Ісламська.
Б
Сателітні цивілізації
— Міссісіпська (сателіт центральноамериканської),
— Південно-західна (сателіт центральноамериканської).
— Північноандська (сателіт андської).
— Еламська (сателіт шумеро-аккадської).
— Хеттська (сателіт шумеро-аккадської).
— Урарту (сателіт шумеро-аккадської).
— Іранська (сателіт спершу шумеро-аккадської, а згодом сирійської).
— Корейська (сателіт давньокитайської).
— Японська (сателіт давньокитайської).
— В'єтнамська (сателіт давньокитайської).
— Італійська (сателіт еллінської, включно з етрусками).
— Південно-східна азіатська (спочатку сателіт індійської, в Індонезії та Малайї — ісламської).
— Тибетська (сателіт індійської, включно з Монголією і Калмикією).
— Руська (спочатку сателіт православної, згодом — західної). II. Недорозвинені цивілізації
— Перша сирійська (часів гіксосів; затьмарена єгипетською цивілізацією).
— Несторіансько-християнська (далекосхідна християнська; затьмарена ісламською).
— Монофізитсько-християнська (затьмарена ісламською).
— Далекозахідна християнська (кельтська; затьмарена західною).
— Скандинавська (затьмарена західною).
— Середньовічний західний "космос" міст-держав (затьмарений західною)79.
4.2.4.9. Тойнбі, Данилевський та Шпенглер: збіги й розбіжності.
Хоча Тойнбі пропонує власне, глибоко оригінальне розуміння цивілізацій, проблему історичного поступу людства як спільноти цивілізацій щодо майбутнього він розглядає загалом у мінорній тональності, солідаризуючись у цьому з Шпенглером. Між цими мислителями є принаймні ще одна дуже важлива точка дотику — там, де Тойнбі тлумачить цивілізацію не як синонім історичної культури на всьому протязі її існування, а вже у вужчому значенні — як етап існування певної культури вже після її надлому, тобто на стадіях деградації та дезінтеграції. Однак те, що у Тойнбі виступає як цивілізація у вузькому сенсі цього слова, у Шпенглера постає як вичерпна, єдино можлива характеристика цивілізації. В оцінці ж перспектив цивілізацій, розглянутих під таким кутом зору, обоє сходяться у тому, що перспективи ці є не дуже радісними. І це цілком природно, оскільки цивілізація у даній площині розглядається як старіюча, стареча й умираюча культура.
Щоправда, математичною границею їх майбутнього розвитку він все ж вважав утворення всеєдиної планетарної цивілізації. В цьому аспекті він ближчий вже не до Шпенглера, а до Данилевського. Але на відміну від останнього змальовує її далеко не рожевими барвами. Монадність цивілізацій і Тойнбі вбачає не в єдності їх самодостатності, замкненості, доцентровості, з одного боку, і взаємоуособлення, взаємо-відтворення, взаємовіддзеркалення — з іншого, а, по суті, лише в першій із сторін, тобто в замкненості, самодостатності.
4.2.4.10. Поняття "цивілізація": версія Тойнбі
Тойнбі пропонує власне, оригінальне тлумачення цивілізаційної проблематики, відмінне від усіх інтерпретацій, здійснених Данилевським і Шпенглером. Поняття "цивілізація" англійський історик розглядає як полісемантичне і вживає у "плаваючому режимі", актуалізуючи те чи інше значення цього поняття відповідно до потреб конкретної пізнавальної ситуації. Тому робоче визначення цивілізації він сформулював на початку роботи — як умоглядне поле дослідження, шкала значень якого, з одного боку, впирається у рамки національної держави, з іншого — людства в цілому80. Це визначення є усвідомлено аморфним, що допускає різні за обсягом, змістом і формою конфігурації. Крім того, у певних відношеннях термін "цивілізація", як вважав
Тойнбі, може збігатися з термінами "культура", "суспільство" тощо. Однак цивілізація постає не як довільне суспільство, а таке, що відмінне від суспільства первісного, примітивного.
4.2.4.11. Виклик середовища як пусковий механізм цивілізаційної трансформації примітивного суспільства
Для того, щоб здійснився поступ від первісного суспільства до цивілізації, повинен, на думку Тойнбі, порушитися усталений традиційний хід речей, середовище має кинути виклик примітивному суспільству, виклик своєрідного цивілізаційного стимулу. Останній може бути різним: стимул суворих країн, стимул нової землі, стимул ударів, стимул тиску, стимул гноблення тощо81. І лише спромагаючись на ефективну відповідь на подібний виклик, це суспільство переживає докорінну трансформацію, стає цивілізацією. Виклик при цьому має відповідати правилу "золотої середини", тобто не бути ні занадто слабким, ні занадто радикальним. Адже у першому випадку, як це підтверджує, на Його думку, приклад народу Крайньої Півночі, він пригнічує активність відповідних суспільств, надломлює їхні сили назавжди, позбавляючи їх у принципі надій на майбутнє, не залишаючи їм перспективи на цивілізаційну метаморфозу.
У Другому ж випадку, як доводить історія примітивних суспільств, що мешкають в оптимальних природних умовах, заслабкий виклик взагалі залишається непомітним для суспільств і не стає спонукою, достатньою для цивілізаційного зрушення.
Якщо ж виклик відповідає вимогам золотої середини, а суспільство спроможне відреагувати на нього належним чином — виникає цивілізація.
4.2.4.12. Життєдіяльність цивілізації як послідовність циклів "виклик — відповідь"
Отже, виникнення цивілізації є своєрідною відповіддю суспільства на виклик середовища. Але цим поодиноким співвідношенням (виклику — відповіді) роль викликів і відповідей у існуванні цивілізації, з погляду Тойнбі, аж ніяк не вичерпується. Англійський історик був переконаний, що не тільки виникнення, а й увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через все нові виклики природного (а пізніше й соціального) середовища, які з необхідністю ініціюють належні відповіді. Тому в певному ракурсі все існування цивілізації, від її народження аж до смерті, постає як своєрідна низка циклів "виклик — відповідь". І доти, доки цивілізація здатна адекватно і повноцінно відповідати на нові виклики середовища, вона йде по висхідній.
У цілому ж цивілізація, за Тойнбі, вичерпує свій життєвий цикл, проходячи такими етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція. І кожний із цих етапів реалізується теж через певну послідовність викликів та відповідей на ці виклики. Втім, не можна, звісно, ігнорувати й ту обставину, що на різних етапах цивілізація реагує на виклики теж по-різному. Справді повноцінними, ефективними такі відповіді є, фактично, лише на першому, поступальному відтинку життєдіяльності цивілізованого суспільства.
Завдяки чому стають можливими ефективні відповіді цивілізації на виклики природного, а пізніше — природно-історичного, середовища?
4.2.4.13. Механізм успішної відповіді цивілізації на виклик
Англійський мислитель був переконаний, що основною умовою ефективних відповідей є наявність у суспільстві так званої творчої меншості, тобто меншої частини суспільства, яку становлять обдаровані люди — "генератори ідей".
Таким був протягом періоду, що охопив усю єлизаветинську добу та більшу частину XVII ст. "англійський надпотужний конституційний ривок, завдяки якому парламент перестрибнув через прірву, що пролягла між критикою державного управління та його здійсненням"82, зробила англійська творча меншина в інтересах західного суспільства, що сприяло чималою мірою переходу від сільськогосподарсько-аристократичного до індустріально-демократичного устрою. Решта суспільства (пасивна більшість) має творчу меншість за взірець, прагне уподібнюватися до її представників. Саме наслідування членами пасивної більшості тих, хто становить творчу меншість і утворює те, що Тойнбі називає мімезисом, витлумачуючи його як механізм передачі нових ідей від творчої меншості до пасивної більшості та їх реалізації пасивною більшістю, і є запорукою успішної відповіді цивілізації на виклик середовища. До тих пір, поки творча меншість спроможна продукувати нові ідеї, здатні стати основою належної відповіді цивілізації на черговий виклик, така цивілізація продовжує йти шляхом поступального розвитку і прогресуючої структурної диференціації суспільства.
"Кожний успішний відгук, — зазначає вчений, — спричиняє диференціацію всередині суспільства, і чим довшими бувають низки викликів, тим чіткіших обрисів набуває подібна диференціація. Більше того, якщо процес розвитку сприяє у такий спосіб розмежуванню всередині одного суспільства, де всі мають давати раду одному виклику, то a fortiori цей самий процес ще дужче має розмежовувати суспільства, адже різні суспільства часто стикаються з викликами різного характеру"83.
4.2.4.14. Надлом цивілізації
Однак з плином часу творча меншість (раніше чи пізніше, але неминуче) вироджується, втрачає здатність генерувати нові ідеї. З творчої меншості вона перетворюється на меншість панівну, лідируюче положення якої у суспільстві забезпечується вже не талантами її представників, а силою примусу і спеціальним апаратом насилля. Люди ж творчі витісняються з привілейованої меншості, і реалізація їхніх здібностей із сфери соціального замовлення зміщується у сферу індивідуальних захоплень, хобі.
"Коли в історії будь-якого суспільства творча меншина вироджується у панівну меншість і намагається силоміць утримати становище, яке вона здобула завдяки своїм високим заслугам, — зазначав Тойнбі, — така зміна в природі правлячого елемента сприяє відокремленню пролетаріату, який більше не захоплюється своїми правителями і не наслідує їх, а повстає проти свого уярмлення' 84.
Внаслідок того, що привілейована меншість перестає бути об'єктом наслідування для пасивної більшості, перестає діяти й механізм мімезису. Усе це закономірно призводить до того, що на певному етапі цивілізація стає неспроможною до адекватних відповідей на наступні виклики середовища. Відбувається надлам цивілізації. Він виявляється і в тому, що основна маса населення, що є суб'єктом цивілізаційного процесу, з пасивної більшості перетворюється на внутрішній пролетаріат, а молодші суспільства, що існують поряд з підупалою цивілізацією, — на пролетаріат зовнішній. "Пролетаріат, — писав дослідник, — коли він усвідомлює свою окремішність, від самого початку поділяється на дві дуже різні частини. Існує внутрішній пролетаріат, зневажений і непокірний, і зовнішній пролетаріат за кордонами держави, який чинить затятий опір будь-яким спробам поневолити його"85.
4.15. Старість цивілізації: вади і зваби
Втім Тойнбі, на противагу Данилевському і Шпенглеру, не розглядає, принаймні намагається не розглядати, історичні культури як органічні утворення на кшталт біологічних організмів. Він вважає, що суспільства — це такий вияв діяльності живого, який сам життям не є. За такого підходу цивілізація, навіть підупавши, може ще досить повнокровно існувати вельми тривалий час, переживаючи час від часу періоди повторних піднесень, своєрідних відроджень (палінгенезів) і знову занепадів. Загалом таке існування графічно можна умовно зобразити як синусоїду, яка, проте, врешті-решт, все ж сходить нанівець.
Крім того, "історична виправданість" існування цивілізації після надлому зумовлюється, за Тойнбі, чималою мірою ще й тим, що на післянадломних етапах поступової деградації й не менш тривалої дезінтеграції цивілізації також відбуваються творчі, конструктивні процеси. Це передусім формування універсальної держави, етерифікація і, особливо, створення нової, вистражданої саме цією цивілізацією на основі власного духовного досвіду, релігії. Останню Тойнбі розглядав як своєрідний результат духовних устремлінь цивілізації, один з найважливіших підсумків її духовного розвитку.
4.2.4.16. Утворення світової держави як свідчення деградації та розпаду цивілізації
Розбудову світової держави англійський скептик оцінює досить реалістично, в усіх її нюансах — не лише світлих, а й темних, показуючи досить переконливо, що утворення подібної держави є швидше симптомом серйозної вікової хвороби суспільства, аніж свідченням його сили та могутності. "Однією з найпримітніших ознак розпаду, — доводив він, — як ми вже відзначали, є одне явище на передостанній стадії занепаду і загибелі — це коли цивілізація, що увійшла в процес розпаду, купує собі короткий перепочинок, дозволивши силоміць об'єднати себе в одне політичне ціле — світову державу"86. В історії античного суспільства на передостанньому етапі його існування уособленням такої світової держави для сучасних дослідників постає Римська імперія. Та й для кожної з живих цивілізацій, крім західнохристиянської, період світової держави або вже пройдено, або ж він вже на порозі. Тойнбі був переконаний, що для православного християнства такою державою була Оттоманська імперія; відгалуження православно-християнського світу в Росії проминуло етап світової держави ще в кінці п'ятнадцятого століття внаслідок політичного об'єднання Москви з Новгородом; світовою державою для індуїстської цивілізації була Імперія Моголів та її наступниця — Британська Індія; для головного стовбура далекосхідної цивілізації — Монгольська імперія; для японського ж відгалуження цього стовбура — держава, створена сегунами Токугава. Нарешті, ідеологічним провісником близького утворення світової держави ісламського суспільства історик вважав панісламський рух. Та й стосовно західнохристиянської цивілізації, коли виходити з суб'єктивного критерію, як евфемістично пише Тойнбі, "нашого власного ставлення до теперішньої доби", найпроникливіші спостерігачі заявили б, що й вона вступила вже в тривалу, щоправда, "добу лихоліття", яка передує етапові світової держави.
Який же висновок випливає, за Тойнбі, з усього наведеного вище? "Якщо ми погодимося з тим, що утворення світової держави є знаком занепаду, то дійдемо висновку, що шестеро незахідних цивілізацій, які дожили до сьогодні, надломилися внутрішньо ще до того, як затріщали під зовнішнім тиском західної цивілізації. На подальших етапах цього дослідження, — додає він, — ми знайдемо підстави вважати, що цивілізація, яка стала жертвою зовнішнього відторгнення, насправді вже була надломлена зсередини і зупинилася у своєму розвитку. Для нашої теперішньої мети досить зазначити, що з нині живих цивілізацій кожна вже надломилася й увійшла в процес розпаду, крім нашої власної (тобто західнохристиянської. — І.Б.)"87.
4.2.4.17. Занепад цивілізації: три основні стадії
Загалом же суть занепаду цивілізацій мислитель зводив до трьох основних етапів:
на першому — творча меншина втрачає свої творчі потенції та інтенції;
на другому — нетворча більшість відмовляється наслідувати меншості, що виродилася з творчої в панівну;
на третьому, останньому, похідному щодо перших двох — порушується єдність цивілізованого суспільства, розпочинається його, хай інколи дуже і дуже тривалий, занепад і розклад.
4.2.4.18. Релігія як духовна субстанція цивілізованого суспільства
Особливого значення історик надає ролі релігії у перебігу цивілізаційних процесів. Релігія, на його думку, постає, по-перше, як лялечка цивілізації, її зародок; по-друге — як один із інтегративних чинників та рушіїв її поступу і, по-третє — як підсумок цивілізаційного процесу.
Інакше кажучи, релігія є не тільки альфою й омегою життєвого циклу цивілізації, а й тим ефіром, в якому цивілізація перебуває протягом всього часу свого існування. Саме релігія, створена переважно зусиллями внутрішнього пролетаріату ще в контексті попередньої, старшої цивілізації, закладає духовні основи цивілізації молодої. "В рамках універсальної (інакше — світової. — І.Б.) держави, — писав Тойнбі, — під владою правлячої меншості пролетаріат створює вселенську Церкву. І після чергового, й останнього, бунту, під час котрого дезінтеграція остаточно завершується, ця Церква здатна зберегтися й стати тією лялечкою, з якої згодом виникне нова цивілізація"88 . Найкраще ці процеси відомі за пізньої історії греко-римського світу. Але, як наголошує вчений, "подібні ж взаємини між в'янучою цивілізацією та релігією, що підноситься, можна спостерігати в десятках інших випадків. Наприклад, на Далекому Сході імперія Дінь і Хань відігравала роль Римської імперії, а в ролі християнської Церкви виступала буддистська махаяна"89.
4.2.4.19. Циклічність і поступ у цивілізаційному процесі
Всі ці паралелі породжують питання, а чи не є історичний процес існування людства понурим чергуванням одних і тих самих за своєю суттю циклів життєдіяльності, у рамках яких різні актори (народи) в різних сценічних лаштунках (історичних обставинах) виконують, проте, одні й ті самі ролі? Циклічний погляд на процес історії був справді чимось само собою зрозумілим, як констатує Тойнбі, навіть для кращих умів стародавніх Греції та Індії, наприклад, Арістотеля й Будди. Однак і подібне коловоротне, і, втім, протилежне йому прогресистське, висунуте ще древніми Пророками Ізраїлю та Ірану, тлумачення, англійський історик небезпідставно вважав однобічними, а через це такими, що не взаємовиключали, а взаємодоповнювали одне одного. В цьому теж чималою мірою виявляється некласичний характер трактування Тойнбі історії як процесу не лінійного, а історичного осягнення, — як такого, що не вичерпується в принципі якимось одним, моністичним тлумаченням. Мислитель дає цим надскладним явищам дуже чітке пояснення, не позбавлене, щоправда, надії не лише на власні, а й на божественні сили. "Цілком ймовірно, — зазначав він, — що дві точки зору в основі своїй не є непримиренними. Врешті-решт, якщо транспортному засобові належить рухатися у напрямі, обраному його водієм, рух певною мірою залежить і від коліс, що обертаються рівномірно та монотонно, оберт за обертом. Оскільки цивілізації переживають розквіт і занепад, даючи життя новим, таким, що в чомусь перебувають на вищому рівні, цивілізаціям, то, можливо, розгортається якийсь цілеспрямований процес, божественний план, за яким знання, отримане через страждання, викликане крахом цивілізацій, у підсумку стає вищим засобом прогресу"90. Ці афористично стислі за формою, вельми глибокі за змістом, філософські за масштабами роздуми над долями людей, суспільств і людства є автентичним вираженням за своїм підсумковим враженням гіркуватої історичної мудрості англійського мислителя.
Тойнбі Арнольд (1889-1975) – видатний англійський історик, соціолог і геополітик. Закінчив Оксфордський університет (1911) і Британську Антропологічну школу (1912). Викладав в Лондонському університеті (1919-1924) та Лондонській школі економічних наук (1925-1955). У той же час керував Королівським інститутом міжнародних відносин т. зв. «Чатем-Хауз», завданням якого було складання щорічних оглядів політичних подій у світі. Читав лекції в Америці (Гарвард, Прінстон) і Канаді (Торонто, Канадський інститут міжнародних відносин). Учасник двох паризьких конференцій (1919 і 1945), які підвели підсумки двох світових воєн.
Світову славу йому принесла 20-томна робота «Осягнення історії», якій він присвятив майже тридцять років (1934-1961). На його думку осягнення історії – це переосмислення процесу розвитку людства в контексті цивілізаційного підходу. Однією із головних завдань, поставлених А.Тойнбі, було довести хибність концепції «єдності цивілізацій» і створення теорії безлічі одночасно існуючих цивілізацій. Західне суспільство повинно представляти собою не домінуючу цивілізацію, а одну із багатьох, яка відрізняється тими чи іншими ознаками від інших цивілізацій. Тойнбі відмовився від позиції євроцентризму, визначаючи одночасне існування відразу багатьох розвинутих і відмінних культур в сучасному і минулому.
Він виділив 19 типологічних структур або суспільств, ґенеза яких і складає історію людства: західну, православну, іранську, арабську (зараз вони входять в ісламську), сірійську, індуїстську, далекосхідну, елінську, індуську, китайську, мінойську, шумерську, хетську, вавілонську, андську (імперію інків), юкатанську, мексиканську (імперія ацтеків), майянську (імперія майя), єгипетську цивілізацію. Пізніше Тойнбі збільшив їх кількість до двадцяти однієї, однак об’єднав їх у дванадцять типологій: єгипетську (і споріднену андську), китайську, сірійську, індуську, західну, православна християнська в Росії, православна християнська із центром в Греції та Візантії, іранська, арабська, мексиканська, юкатанська, вавілонська.
Чинники, що сприяють появі нових цивілізацій він виділив взаємодію рас і цивілізацій, а також вплив географічного та історичного середовища.
Руйнівними силами історії, а відповідно і геополітики, у А. Тойнбі виступають «виклики» і «відповіді». У главі «Зіткнення цивілізацій» А. Тойнбі зробив нарис теорії зіткнень: головним змістом історії за останні 450 років був могутній вплив на решту світу мала західна цивілізація, яка знаходилася у зіткнення із рештою існуючих цивілізацій.
Цимбалюк Н.М.,
доктор соціологічних наук, професор Київського
національного університету ім. Тараса Шевченка,
зав. лабораторії УЦКД
ЦИВІЛІЗАЦІЯ ДОЗВІЛЛЯ ЯК ГЛОБАЛЬНИЙ ПРОЕКТ РОЗВИТКУ СВІТОВОГО СУСПІЛЬСТВА
Розбудова держави ставить українське суспільство перед складним вибором подальшого шляху розвитку, який передбачає визначення певної моделі суспільної трансформації та великою мірою залежить від того, з якою цивілізацією ототожнює себе Україна.
Слід зазначити, що на початку ХХ1 ст. для вирішення складних соціальних проблем науковці все частіше звертаються до цивілізаційного підходу, що має майже двохсотрічний науковий набуток, та широко використовується у соціально-культурних дослідженнях.
У зв’язку з тим, що визначальною характеристикоюю розвитку українського суспільства вважається культурна складова, що презентує себе в поширенні ідеї культурного відродження, виникає необхідність у дослідженні генези цивілізаційного підходу з урахуванням особливостей його культурної складової та її впливу на становлення нового порядку цивілізацій.
Теоретичні засади цивілізаційного підходу закладалися та були розвинені Л. Февром, М. Данилевським, П. Сорокіним, О. Шпенглером, Ф. Фукуямою, С. Гантінгтоном та багатьма іншими.
Саме поняття “цивілізований”, відповідно до етимології латинського слова civilis, означає найвищий рівень соціальності, опанування особистістю нормативною системою суспільства, наявністю у неї високого рівня освітнього та культурного розвитку.
У наукових розвідках поняття „цивілізація” розглядається як синонім культури, що включає прогрес освіти, науки та мистецтв. У ширшому сенсі цивілізацію тлумачать як прогресивний розвиток економічної, політичної та духовної сфер розвитку суспільства. Отже, цивілізація асоціюється з певним моральним ідеалом, ціннісною моделлю розвитку суспільства, що уособлює розумно побудовану структуру, здатну збезпечити всі необхідні потреби соціуму.
Одна з перших праць, у якій грунтовно досліджується поняття “цивілізація“, належить Люсьєну Февру, який у 1930 році розглянув генезис її значень у роботі “Цивілізація: еволюція слова та групи ідей”.
Концепцію цивілізацій, основою якої було визначено особливості культурного розвитку суспільства, розробив російський вчений М.Данилевський. За його думкою у кожній цивілізації домінує певна ознака, що має культурно-історичний характер. Автор зазначив, що таких ознак може бути принаймні чотири: релігійна, культурна, політична або суспільно-економічна. Відповідно до цього формується тип цивілізації. Характерно, що згідно з концепцією М.Данилевського, переважання тієї чи іншої ознаки визначає напрямок розвитку суспільства (скажімо, у єврейському суспільстві домінує релігійний, у грецькому – культурний, у романо-германському – суспільно-економічний чинник тощо).
Згідно з цією ідеєю М.Данилевський виокремлює 12 основних цивілізацій, що існували протягом розвитку людства. Ідеальна модель цивілізації має гармонійно поєднувати сукупність визначених ознак, проте жодна з визначених М.Данилевським цивілізацій їх не мала.
Розвиток цивілізацій ніколи не припиняється. На цій підставі дослідник робить припущення про формування ще однієї, тринадцятої цивілізації, що, зважаючи на свою культурну самобутність та потужність, з часом має стати провідною, являючи собою повний чотирьохосновний культурно-історичний тип цивілізації людства.
Розроблена М.Данилевським у Х1Х ст. цивілізаційна теорія отримала назву “теорії культурно-історичних типів цивілізацій” та, як бачимо, була побудована на основі культурних ознак. На її ж базі постала можливість, у відповідності з певною системою, розглянути минуле суспільства, систематизувати розвиток суспільства за певними ознаками та розглядати його у просторі та часі як співіснування різних за характером цивілізацій.
Ідеї, проголошені М.Данилевським, набули подальшого розвитку у першій чверті ХХ ст. у працях німецького культуролога О.Шпенглера, який також базував свою концепцію на визначенні певних культурно-історичних типів цивілізацій. На цих засадах О.Шпенглер визначав вісім цивілізацій, що існували протягом історії людства. Солідаризуючись із М.Данилевським, автор наголошував на великих перспективах російсько-сибірського типу цивілізації, що, з нашої точки зору, складає безумовну аналогію слов’янському типу.
Значний внесок О.Шпенглера у розвиток цивілізаційного підходу визначається тим, що метою своїх наукових розвідок автор вважав не лише осягнення історичного минулого розвитку людства, а й визначення його історичної перспективи, прогнозування майбутнього. Отже, О.Шпенглер довів можливість використання цивілізаційного підходу у практиці наукового прогнозування, розробці проектів майбутніх цивілізацій та підкреслив значення у цих розвідках культурної складової. Зазначена концепція була викладена у праці “Занепад Європи” та набула широкого розголосу в науковому світі.
Згідно з прогнозами О.Шпенглера, подальший розвиток світового співтовариства перестає визначатися європейською цивілізацією. У 50-і роки ХХ ст. він виявляє себе як “біополярний”, побудований на взаємному протистоянні радянської та американської цивілізацій. Проте однією з головних складових зазначених цивілізацій продовжує бути культура, що включає протистояння ідей, моральних норм і принципів, способу життя.
Аналізуючи генезис цивілізаційного підходу, не можна обійти увагою концепцію цивілізацій англійця А.Дж.Тойнбі, якому належить розробка поліциклічної системи розвитку цивілізацій (середина ХХ ст.).
У радянській науці поняття “цивілізація”, як і цивілізаційний підхід, фактично не використовувалися. Перспективи розвитку світового суспільства пов’язували з поступовим еволюційним переходом до соціалістичної, а потім і комуністичної формації, що у програмних документах радянських ідеологів, підтверджених науковими розвідками радянських суспільних наук, розглядалися як втілення ідеального образу будівника комунізма, який будує світ у відповідності з комуністичними ідеалами, зафіксованими в Моральному кодексі будівника комунізму. У цей час було створено ідеальну суспільну модель, що здатна була захопити своєю розумністю та раціональністю, урахуванням усіх необхідних потреб як соціуму вцілому, так і окремих соціальних груп. Проте подальший суспільний розвиток переконливо довів неможливість реалізації даної моделі, адже соціальні проблеми, конфлікти та суперечності супроводжують розвиток навіть найбільш розвинутих країн світу. Утопічна ідея комуністичного суспільства була спростована самою суспільною практикою, а її реалізація призвела до численних людських жертв, встановлення тоталітарних режимів, виникнення економічної стагнації, а зрештою – розпадом СРСР і т.зв. “соціалістичної співдружності”.
Цікаво, що згадані події засвідчили реалізацію деяких передбачень американського соціолога Френсіса Фукуями, зроблених ним на основі цивілізаційного підходу майже за десятиріччя до цієї події (80-ті роки ХХ ст.). Завдяки цьому цивілізаційний підхід до аналізу розвитку світового суспільства знову набуває популярності та починає широко застосовуватися науковцями.
За Ф.Фукуямою наприкінці ХХ ст. виникають умови, згідно з якими американське суспільство може претендувати на одноосібне лідерство у світі, бути зразком єдиної вестернізованої планетарної цивілізації, що виступає як завершення ідеологічної еволюції людства та універсалізації західної ліберальної демократії як кінцевої форми правління [2].
Подальші пошуки прихильників цивілізаційного підходу привели до нових нетрадиційних висновків щодо основ та причин розвитку цивілізацій. Серед них найбільш поширеними у концепціях розвитку цивілізацій ХХ - початку ХХІ століть стали ідеї щодо визначальної ролі етносів у процесах розвитку світового суспільства.
Наслідком зазначеного дискурсу можна вважати геостратегічну концепцію конфлікту, висунуту Семюелом Гантінгтоном (1993 р.). Розвиваючи у своїй концепції набутки М.Данилевського, О.Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету доводить, що розвиток суспільства визначається взаємодією восьми головних цивілізацій. Природа етносів, які закладають основу цивілізацій, наділяє їх неповторними рисами, що проявляються у вигляді цілісних систем та визначають їх роль у розвитку світового суспільства. Питання щодо остаточної кількості світових цивілізацій залишається проблемним. Адже, базуючись на визначених системних ознаках, науковець називає спочатку 100 цивілізацій, а потім зменшує їх число до 36… 21… 13.
Адже з точки зору А.Дж.Тойнбі у 10-20-і роки XX століття основною одиницею суспільного розвитку була національна держава, в 30-40-ті рр. – “просторово-часовий регіон”1, у 50-60-і роки – приналежність до “найвищих релігій світу”.
Згідно з концепцією Тойнбі, вирішальна роль у становленні цивілізацій належить “відповіді” тих чи інших народів на ”виклик”соціально-історичних обставин та Бога. Характер відповідей етносів на ці виклики визначає напрям розвитку цивілізації. Процес становлення цивілізації пов’язується з тенденцією щодо зміщення спрямування її дій від зовнішнього оточення до внутрішніх викликів. Саме вони стають вирішальними, забезпечують самодостатність цивілізації або етносу, що її формує, стимулюють прогресивний рух у напрямку самовизначеності.
Незважаючи на достатню розвиненість цивілізаційного підходу, кількість цивілізацій та критерії їх визначення як у минулому, так і в майбутньому розвитку суспільства залишаються остаточно не визначеними.
У цивілізаційних концепціях поняття “цивілізація” продовжують ототожнювати з поняттям “культура”, і висловлюють гіпотезу щодо наявності кількісного коду цивілізацій, зашифрованого у вершинних досягненнях матеріальної культури людства. З цією метою досліджують архітектурні пропорції єгипетських пірамід, античних і давньоруських храмів, вивчають архітектурні пропорції, що відповідають закону ”золотого перетину”.
Звернемо увагу на те, що кількісне співвідношення цивілізацій, визначене А.Дж. Тойнбі (36, 21, 13) співпдає з числами ряду Фібоначчі. Аналогічний числовий ряд знаходимо і в давньоруських храмах, кількість куполів на яких складає: 21 (церква Спаса в Кижах), 13 – (собор Святої Софії у Києві), 8 – (центральний собор храму Василя Блаженного у Москві), а також найчастіше 5 чи 3 або ж 1 – на дзвіницях.
Усе це дозволяє зробити висновок щодо суттєвої ролі культурних характеристик у можливому визначенні універсального закону розвитку світової цивілізації і дає підставу висловити гіпотезу щодо фіксації кількісних параметрів цивілізації людства у найвищих досягненнях культури. Можливим стає припущення щодо гармонійного розподілу цивілізацій у просторі та часі у формі циклічної спіралі, що відповідає підвищенню якості життя людини та суспільства. Таку “криву гармонійного розвитку” Й.-В. Гете проголошував математичним символом життя та духовного розвитку.
Саме виходячи із циклічних закономірностей розвитку цивілізацій, Узагальнюючу концепцію культурно-історичних типів цивілізацій запропонував Питирим Сорокін (“Криза нашого часу”, 1941 р.). У цій роботі вперше до наукового обігу вводиться така ключова категорія, як “соціокультурна суперсистема”. Кожен тип суперсистеми формується на базі визначеного способу пізнання, де інтегруючим фактором виступають такі чотири посилки: бачення природи об’єктивного світу, природи потреб, рівня задоволення та шляхів і методів насичення останніх [1, с.5].
Ідеї, на засадах яких П.Сорокіним було створено типологію суперсистем, були у 70-і роки ХІХ ст. визначені вченим В.Хлєбниковим. Базуючи свою типологію на основі ціннісних орієнтацій, він визначив три типи цивілізацій: чуттєву, утилітарно-реалістичну та ідеалістично-релігійну. Згідно з цим, пріоритетом чуттєвих цивілізацій є матеріальна насолода, особливо чуттєве кохання, що прирівнюється тут до найвищого роду людських потреб та санкціонується усіма формами пропаганди як культовий феномен. Навіть Бог, якому всі поклоняються, на думку Хлєбникова, сприяє чуттєвості й відповідним чином тлумачить регулятори – добро, справедливість та право. Цивілізації цього типу регресивні за своєю природою. Індивідуалізм та егоїзм, жадоба мати насолоду за будь-яку ціну лежать у їх основі. Але спадкоємність у прихильності до насолоди не гарантує відтворення нації, навпаки, виснажує духовні сили народу. Зв’язок між поколіннями дуже крихкий, і вони легко залишають історичну сцену.
Отже, підкреслюючи визначальну роль культурної складової у розвитку цивілізацій та враховуючи силу впливу вестернізованої культури, спрямовність останньої на нав’язування своїх цінностей суспільствам, що перебувають у стані трансформації та остаточно не визначили напрямок свого розвитку, слід намагатися максимально нейтралізувати її вплив, вбачаючи у ньому загрозу національній безпеці.
Продовжуючи розвивати визначену попередниками ідею взаємодії цивілізацій та ”міжцивілізаційного спілкування”, Л.Гумільов вважав, що діалог цивілізацій сприяє пасcіонарному поштовху та розвитку фази піднесення етногенезу, що формує, в кінцевому підсумку, цивілізацію. Для того, щоб один народ сприйняв цивілізацію іншого, необхідна духовна асиміляція – ”благородний донор”, за допомогою якого відбувається процес мавпування, який далеко не завжди має позитивні наслідки. На думку вченого, така “взаємодія цивілізацій” відіграє негативну роль у культурному розвитку народів: цивілізації або зовсім зникають, або розчинюються в інших.
Одну з найбільш сміливих, хоча й суперечливих ідей ХХ ст. в цьому напрямку висунули соціологи Франції. Вони виступили перед науковим світом з ідеєю цивілізації дозвілля. Вчені стверджували, що кінець ХХ ст. стане епохою переходу до цивілізації дозвілля, яка запанує у прийдешньому ХХІ ст.
Одним з перших розробив ідею “цивілізації дозвілля” Ж.Дюмазедьє. На його думку, вона вже настала, хоча й знаходиться лише на початку свого розвитку. Аргументами на користь її існування є швидкий ріст обсягу вільного часу у всіх прошарків населення, зростання цінності дозвілля і особливо зростання його автономії. Дозвілля і праця як цінності, на думку Дюмазедьє, міняються місцями: дозвілля перестає бути простою компенсацією праці, стає необхідністю, перетворюється в “незалежну перемінну”, в “сенс еволюції розвинутих індустріальних суспільств”. Праця ж перестає бути “першою життєвою потребою” і стає лише засобом самореалізації індивіда, що здійснюється саме в дозвільній діяльності, надаючи їй соціального значення та самоцінності.
Веблен у праці «Теорія дозвіллєвого класу» навіть зафіксував та обгрунтував появу нової соціальної спільності, соціальної групи сенсом життя якої стає саме дозвіллєва діяльність.
Однак Ж.Фурастьє, відомий французський футуролог, поділяючи в загальному вигляді ідею “цивілізації дозвілля”, відносив її до далекого майбутнього, аргументуючи це тим, що “ми ще не дозріли для цивілізації дозвілля“, її “ще немає”, але є “дозвіллєвий вибух”, “перехідний період”. Вільний час в його сучасному вигляді, вважав Фурастьє, не сприяє розвитку особистості, необхідно ще навчити маси, як проводити вільний час. Таким чином, Фурастьє інакше оцінював ту ж дійсність, приділяючи більше уваги аналізу самої праці, і виводив з нього характер дозвілля.
Висновки:
Узагальнення різних цивілізаційних концепцій доводить, що сьогодні цивілізації мають надетнічний характер, а основними факторами їх утворення та розвитку стають культурні характеристики, домінуючими серед яких виступають культурні цінності.
Визначальною характеристикую сучасних цивілізацій виступає культурно-ментальна спорідненість утворюючих його народів та рельєфно визначена територія спільного проживання населення.
Формування цивілізації відбувається на грунті домінування однієї чи кількох визначених ознак культурно-історичних типів цивілізацій, визначених М.Данилевським, М.Хлєбниковим та П.Сорокіним.
Цивілізаційний вибір України пов’язаний з відтворенням циклічно-цивілізаційної концепції, що базується на географічно-континентальній та культурно-ментальній основі.
Література:
Сорокин П.А. Главные тенденции нашего времени. – М.: Наука, 1997. – 351 с.
Фукуяма Ф. Конец истории? // Философия истории: Антология. – М.: Аспект Пресс, 1995. – С. 291.
Хантингтон С. Столкновение цивилизаций? // Полис. – 1994. – № 3. – С. 30-49.
Sorokin P.A. Social and Cultural Dynamics: Vol. I-IV. – N.Y., 1937-1941.; Crisis of our age. – N.Y., 1941.
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОЇ ТА ДИСТАЦІЙНОЇ ОСВІТИ
КАФЕДРА СОЦІОЛОГІЇ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з курсу: «Соціологічна думка в Україні»
на тему: «Історія соціологічної думки України. Основні проблеми та задачі курсу.»
Виконала:
студентка групи СЦ-09-01з
Ніздрань О.О.
Перевірила:
Васильєва Н.А.
Дніпропетровськ
2011
Структура сучасних цивілізацій. Основні поняття структури: стрижневі держави, концентричні кола, цивілізаційний порядок
План
Вступ
Концепція цивілізації
Структура сучасних цивілізацій
Висновки
Список літератури
Вступ
В останню чверть ХХ століття, коли людство усвідомило себе єдиною загальною глобальною цивілізацією, яка містить основні елементи – регіональні, локальні та інші, з нижчим рівнем типології, зріс інтерес до даної проблеми. Збільшилась кількість дискусій, які можна класифікувати у двох основних вимірах: перший наголошує на зіткненні і боротьбі цивілізацій, на своєрідності розвитку так званих „розколотих” цивілізацій (С.Хантінгтон), а другий – акцентує увагу на розвитку глобальної земної цивілізації в умовах „однополюсного світу”, коли на Землі існує тільки одна наддержава – США, яка спроможна не допустити конфлікту (особливо збройного) (З.Бжезінський). Хоча стратегічні висновки С.Хантінгтона і З.Бжезінського близькі у визнанні США арбітром у міжнародних і міжцивілізаційних відносинах, вони неоднозначно сприйняті теоретиками і політиками Заходу, які вважають роль США у цьому статусі тимчасовою.
Складність проблеми посилюється позицією російських політиків, оскільки сучасне керівництво Росії не може змиритися з втратою ролі наддержави і розробляє стратегії його повернення. Неухильно зростає роль Китаю, який також активно прагне стати наддержавою, обґрунтовуючи роль китайської цивілізації як глобальної (інколи пишуть про “конфуціанську” цивілізацію).
Актуальність цивілізаційної проблематики зумовлена виникненням „інформаційного суспільства”, становленням і функціонуванням регіональних і локальних цивілізацій, розвитком світової та національних культур, формуванням особистості в контексті суперечностей загальноцивілізаційного і національного.
В Україні цивілізаційна проблематика стала популярною наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття. Українські дослідники В.Андрущенко, В.Бех, Л.Губерський, В.Кремень, В.Крисаченко, С.Кримський, М.Михальченко, Б.Парахонський, Ю.Павленко, Ю.Пахомов, М.Попович, В.Рижко, В.Ткаченко, О.Черниш, Р.Шпорлюк та інші аналізують українську цивілізацію під різними кутами зору, але переважає соціально-філософський і політологічний аналіз. Водночас філософсько-освітянське і культурологічне дослідження української цивілізації в контексті світової здійснюється ще недостатньо. Досі триває дискусія, якою цивілізацією є Україна: регіональною чи локальною (М.Михальченко, Ю.Павленко).
За твердженням С.Хантінгтона Україна належить до розколотого типу цивілізації, що знаходить підтвердження у ряді вітчизняних публікацій.
Концепція цивілізації
Термін “цивілізація” запроваджений у науковий вжиток з XVII ст. у процесі виокремлення соціогуманітарного знання із загальної системи знань, набуття ним власної ідентичності. Цим поняттям означували більш високий ступінь суспільного розвитку, пов’язаний із стрімкою ходою капіталістичних, ринкових відносин, насамперед у Європі. Одним із перших застосував поняття „цивілізація” француз маркіз де Мірабо у трактаті „Друг законів” (1757). Значного розвитку категорія „цивілізація” набула у працях шотландського вченого А.Фергюссона (1723-1816) та у французьких просвітників.
Росіянин А.Данилевський, німці Ф. Енгельс та О. Шпенглер внесли ряд уточнень у визначення цивілізації, розширено витлумачуючи це поняття і включаючи в нього науку, мистецтво, релігію, політичний, громадянський, економічний розвиток.
Надалі під впливом ідей О.Шпенглера, А.Тойнбі, К.Ясперса, під цивілізацією, як правило, розуміли різноманітні культурно-історичні одиниці. Водночас Ф.Бродель зробив наголос на матеріальних складових цивілізації.
Французький історик Л. Февр дає таке визначення: „Цивілізація – це рівнодіюча сил матеріальних і духовних, інтелектуальних і релігійних, що діє у даний відрізок часу у даній країні на свідомість людей”.
Б.С.Єрасов визначає цивілізацію як соціокультурну спільність, що формується на основі універсальних, тобто надлокальних цінностей, що відбиваються у світових релігіях, системах моралі, права, мистецтва. Ці цінності співвідносяться з широким комплексом практичних та духовних знань і опрацьованими символічними системами, які сприяють подоланню локальної закритості первинних колективів”.
Ю.В.Павленко під цивілізацією розуміє „деяке більшістю поліетнічне внутрішньо цілісне і своєрідне соціокультурне утворення на етапі суспільного розвитку, що слідує за первинністю”.
Із плином часу розуміння цивілізації збагачувалось новими визначеннями і у кінці XX ст. перетворилось у змістовне комплексне поняття.
Отже, цивілізація походить від лат. civilis – громадський, громадянин, житель міста. Означає: в широкому розумінні – будь-яку форму існування живих істот, наділених розумом; синонім культури; історичний тип культури, локалізованої в часі і просторі (наприклад, цивілізації Єгипту, Месопотамії, Індії тощо); етап суспільного розвитку, що приходить на зміну варварству.
Власно кажучи, термін виник в тісному зв’язку з поняттям „культура”. Як система культури, протягом тривалого існування якої культурні цінності матеріалізувалися у всіх сферах суспільного життя (економіці, політиці, свідомості людей, мистецтві, побуті тощо).
Цивілізація являє собою культурну спільність високого рангу і визначається комплексом загальних рис об’єктивного характеру, таких як мова, історія, релігія, звичаї, інститути, а також суб’єктивною самоідентифікацією людей.
Цивілізація може охоплювати декілька національних держав або лише одну (наприклад, Японія). Західна цивілізація має два основних варіанти – європейський і північноамериканський, в ісламській цивілізації є арабський, турецький і малайський „підрозділи”. А.Тойнбі нарахував 21 велику цивілізацію в історії людства, з них дійшли до наших часів шість-вісім.
У концепції цивілізації можна використовувати наступні функціонально значимі та взаємопов’язані критерії:
1. Наявність писемності і засобів зберігання та розповсюдження писемних записів.
2. У якості центральної системи, що формує цивілізацію у соціокультурному відношенні, виступає релігія або сполучення релігійної системи та морально-філософського вчення (наприклад, конфуціанська цивілізація у Китаї). Кожній процвітаючій цивілізації притаманний певний мінімум дійових етнічних цінностей.
3. Цивілізація – це насамперед мистецьке суспільство. Цивілізація відрізняється розвинутою соціальною стратифікацією і структурою, специфічним співвідношенням культурних систем міста і села. Особливою ознакою цивілізації є наявність міст-мегаполісів, які розривають родинні відносини із батьківським домом або вітчизною.
4. Розвинута та освічена еліта, здібна генерувати ідеї, спрямовані на розвиток цивілізації.
5. Наявність „високого мистецтва” з його опрацьованими та витонченими стилями на противагу народному або примітивному мистецтву. У той же час слід вказати на нерозривний зв’язок і взаємовплив „високого мистецтва” і живлячих його фольклорів націй та народів, що входять до цивілізації. Народна або „низька”, „архаїчна”, „язичницька” культура, вірування, народна мудрість, фольклорні образотворчі засоби тощо - це суттєвий компонент будь-якої цивілізації, оскільки він заповнює великий соціокультурний простір і неминуче впливає на „високе мистецтво”.
6. Наявність торгівлі на великі відстані і розвиненої мережі обміну продуктів і послуг, які б контролювалися купецтвом або державними чиновниками.
7. Розвинена система економічних відносин і як специфічний показник – ефективність сільськогосподарського виробництва – економічного базису цивілізації.
8. Виникнення і розвиток різних систем часу. Ретроспективне та перспективне сприйняття часу. „Осьовий час” та „лінійний час”. Числове фіксування часу, простору та ваги.
9. Наявність політичної структури управління. Племінна організація, що заснована на родинних чи земельних зв’язках, замінюється політичною управлінською елітою, яка формується за визначеними законами.
10. Розвинена та цілісна багаторівнева система семіотичних кодів та значень. Специфічна система символів.
11. Величезна строкатість та багатоваріантність характерні для сучасних визначень цивілізації, які формуються під впливом різноманітної сукупності чинників, що діють у світовому науковому і суспільному просторі, включаючи домінуючі ментальні структури, наукові та суспільно-політичні парадигми.
Основою сучасного цивілізаційного знання є п’ять відносно самостійних цивілізаційних парадигм, сукупність яких і дає більш-менш цілісне уявлення про генезис, структуру та динаміку сучасних цивілізаційних процесів: загальноісторична; філософсько-антропологічна; соціокультурна; економічна.
Історична першооснова цивілізації пов’язана з її наступаючим розвитком від нижчих до вищих форм у процесі еволюційних стрибків та революційних змін у відносинах людини з природою (неолітична революція і перехід від привласнюючого до виробляючого господарства); у взаємовідносинах між самими людьми та їхніми спільностями (зародження приватної власності і класів); формування ієрархічних (вертикальних) та партнерських коопераційних (горизонтальних) зв’язків; у наукових та технологічних винаходах (промислові перевороти, наукові та науково-технологічні революції); у розвитку та поглибленні поділу та кооперації праці тощо.
У загальноісторичному контексті виділяють локальні та світові цивілізації, а також синхронні, що співіснували одночасно в історії, та діахронні цивілізації, між якими встановлювалася велика історична відстань.
Філософсько-антропологічна парадигма вважається основою, ядром цивілізаційного підходу. її суть полягає у проведенні соціального, індивідуального, наслідком чого стає не зростання соціальності взагалі, а соціальності людини, її ментального і життєвого простору, світу людини. В історико-філософському і релігійному аспектах це пов’язано з осьовим часом (за К.Яспером – сприятливий час), з виникненням так званих осьових цивілізацій та з людською пасіонарністю (за Л.Гумільовим). Водночас саме філософсько-антропологічний підхід засвідчує неперервність, наступність у розвитку цивілізації, відкидає спрощені, бінарні, дихотомічні концепції.
Соціокультурна парадигма вказує на тісний зв’язок цивілізацій та культури, які досить часто навіть ототожнюються. Зокрема, цивілізація співвідноситься не просто з культурою, а з її піднесенням чи занепадом. У широкому сенсі культура є формою взаємодії людини з її матеріальним оточенням та способом духовного функціонування і самовираження своїх сутнісних сил. Узагальнюючим показником культурної ідентичності є створена людиною друга природа (natura naturans, за С.Булгаковим), на відміну від першоприроди (natura naturata). Але ж загальновідомо, що багата культурна спадщина межує з деградацією і забрудненням довкілля, з промисловим і мегаполісним утиском людського розвитку. Тому звичайно було б спрощенням зводити цивілізацію до культури навіть у її багатоманітних проявах. Очевидно, слід вважати іманентними атрибутами сучасної цивілізації такі надбання і цінності людства, як демократія, ринковий економічний устрій, громадянське суспільство, які не приходять самі по собі, а є результатом відповідної соціокультурної еволюції того чи іншого суспільства.
Технологічна парадигма пояснює способи створення другої природи за допомогою суспільних технологій, що включають в себе і матеріальні, і духовні компоненти. Вона охоплює всі наявні засоби матеріального і духовного виробництва, в тому числі мову та інші сучасні знакові, зокрема, комп’ютерні системи, соціальні та техніко-технологічні норми і стандарти, які закріплені в традиціях, звичаях, у державно-юридичних нормах і положеннях, законотворчості, правопорядку, в технічній документації тощо. Домінантою технологічної парадигми є відносини людина-техніка. Вони не лише відображають поступальну еволюцію трудових функцій людини від ручної праці до машинної і до сучасних автоматизованих, самокерованих кібернетичних систем, а й процес соціалізації самої людини - зміну її кругозору, професійних та інших навичок, досвіду, знань, світогляду, оточуючого соціально-природного середовища, життєвих орієнтирів та установлень, соціальних позицій, що перетворюють людину на соціального індивіда. Саме на цих засадах сформувались поняття доіндустріального, індустріального, постіндустріального суспільств.
Економічна парадигма тісно пов’язана з технологією. Вона розглядає такі глибокі фундаментальні категорії, як власність, зміст і характер виробництва чи ширше – взаємодію людини і природи, суспільні форми праці, насамперед поділ і кооперацію праці як засоби зростання її продуктивності. Економічні чинники є основою періодизації макроцивілізацій (світових цивілізацій).
Крім вищеназваних, критеріями цивілізаційного підходу є просторові чинники, пов’язані з особливостями навколишнього природного середовища, ландшафту. Часові чинники формують спільність історичного буття (синхронні цивілізації), культури, мови. Соціально-технологічні – створюють суперетнічну спільність шляхом формування спільних ціннісно-нормативних механізмів, усвідомлення спільності, самоідентифікації людських популяцій.
Таким чином, цивілізація означає високий рівень розвитку суспільства, що значно перевищує рівень первісних примітивних чи традиційних суспільств на основі якісно нових економічних, соціальних та духовних надбань.
Структура сучасних цивілізацій
Отже, в кінці ХХ століття поняття „цивілізація” набуло особливо широкого вжитку у зв’язку з активним використанням цивілізаційного підходу для вивчення історії розвитку світового суспільства. Цей метод значно збагачує і розвиває формаційний аналіз. Цивілізаційний підхід дозволяє перебороти однолінійність, властиву формаційному уявленню про історичний процес. Він припускає включення в історичне дослідження не тільки матеріальної основи суспільства, але й усіляких феноменів культури, геоекономічних, демографічних, етнічних і навіть психологічних особливостей окремих груп країн і регіонів, націй і рас, а також їхній взаємний вплив один на одного. Внаслідок цього вивчення історії стає конкретнішим, а сама вона набуває властивої їй багатобарвності.
Нову формулу розуміння „цивілізаційного” пропонує американський соціолог і політолог С.Хантінгтон. Досліджуючи класичні підходи М.Вебера, Е.Дюркгейма, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі, А.Кребера, Ф.Бегбі, К.Квіґлі, Р.Колборна, К.Даусона, С.Айзенштата, Ф.Фернан-дез-Арместо. Хантінгтон виділяє такі загальні риси об’єктивного порядку, як мова, історія, звичаї, інститути і релігія, підкреслюючи особливу роль останньої.
Цивілізація за Хантінгтоном – це „найвища культурна спільнота людей та найширший рівень культурної ідентифікації, те, що відрізняє людину від інших біологічних видів. Цивілізації – це найбільші „ми”, усередині яких кожен відчуває себе в культурному плані як вдома і відрізняє себе від усіх інших”. У результаті аналізу досліджень класиків Хантінгтон робить висновок, що цивілізації всеосяжні. Він вважає, що держави в рамках однієї цивілізації тісніше пов’язані одна з одною, ніж з державами за межами цивілізації. Вони можуть частіше воювати одна проти одної і частіше вступати в дипломатичні відносини. Вони будуть взаємозалежніші в економічних відносинах. У них будуть існувати взаємопроникаючі естетичні і філософські течії. Також автор відзначає, що цивілізації не мають чітко позначених меж, вони смертні, але разом з тим живуть довго – еволюціонують, адаптуються і є найбільш стійкими людськими об’єднаннями. Проаналізувавши різні стадії цивілізацій, виокремлені Квіглі, Мелко, Тойнбі та іншими, він відзначив, що цивілізації проходять через добу труднощів або конфліктів, виникнення універсальної держави і дезінтеграції. Російський вчений М.Ільїн критикує твердження Хантінгтона про смертність цивілізацій: „цивілізації як аналітичні моделі, чи ідеальні типи не можуть зникнути. Дійсні цивілізації, як і культури можуть лише витіснятися заміщенням; при цьому, однак, утворюють моделі другого, третього і наступного поколінь. Цивілізації вічні і безсмертні”.
Заслуговує уваги акцент С.Хантінгтона на тому, що цивілізації – це культурні, а не політичні цілісності. Вони можуть містити в собі як одну, так і безліч політичних одиниць, що мають найрізноманітніші форми правління і територіальний устрій. Узагальнюючи, зазначимо, що він пропонує, з одного боку, класифікацію цивілізацій, а з іншого – класифікацію країн світу за критерієм цивілізаційної приналежності.
Він виділяє країни-члени, стрижневі держави, країни-одиночки, розколоті країни і розірвані країни. У класифікації С.Хантінгтона усі види країн охарактеризовані з точки зору двох протилежних явищ – цілісності і розколотості. Країни, що належать до ядрової зони світової чи регіональної цивілізації, він вважає цілісними, а ті, що належать до периферійних зон декількох цивілізацій, – розколотими.
На його думку, це відносно однорідні у культурному плані системи, в яких немає згоди серед населення стосовно того, до якої цивілізації точно вони належать. Керівництво таких держав, як правило, прагне долучитися до Заходу, але історія, культура і традиції цих країн мають глибокі національні корені (витоки), актуальні національні інтереси.
Категорії цілісності і розколотості застосовують не лише щодо окремих країн, але й локальних цивілізацій, які в силу історичних та етнічних особливостей часто збігаються з кордонами тієї чи іншої країни.
Цивілізаційну структуру сучасного світу можна розглядати у двох вимірах. Перший припускає її аналіз у ракурсі концепції „світу-системи” І. Валлерстайна, який передбачає виділення: „світ-системного ядра” – групи найбільш розвинених і багатих країн; „напівпериферії” – країн середньорозвинених; „периферії” – бідних і відсталих аграрно-сировинних держав з низькими, а то і від’ємними показниками темпів розвитку.
Другий вимір виходить з того, що людство, як колись, так і тепер, являє собою складну динамічну систему окремих взаємодіючих цивілізаційних світів, регіональних цивілізацій, їхніх субцивілізаційних складових, філіацій і анклавів. У глобалізованому світі вони структуруються в ієрархічну систему, у межах якої між різними групами людства останніми десятиліттями виразно збільшується розрив у технологічному й економічному розвитку, рівні та якості життя. Північна Америка, Західна Європа і Японія, які є лідерами в інформаційній, технологічній та економічній сферах, належать до світ-системного ядра, тоді як інші цивілізаційні спільноти – до світових напівпериферії та периферії.
У стадіальному відношенні перші, що становлять „золотий мільярд”, вийшли на рівень інформаційного, точніше, за М. Кастельсом, інформаціонального суспільства. Другі цивілізаційні спільноти загалом залишаються на стадії індустріального суспільства (іноді з анклавними вкрапленнями інформаціональних структур, що працюють у найтіснішому взаємозв’язку з провідними центрами світ-системного ядра, але більше спираються на свою аграрно-сировинну базу), а треті – частково перебувають на примітивній індустріальній стадії, однак демонструють широку, у багатьох випадках переважаючу, присутність доіндустріальних систем виробництва.
„Правлять бал” країни світ-системного ядра, що виступають у ролі інформаціонального, технологічного, економічного авангарду сучасного людства. Однак основна частина населення Землі мешкає у залежних від них державах світової напівпериферії і периферії, де зростає масове невдоволення сформованою на зламі XX і XXI століть глобальною системою відносин. Останнє, як і відзначена нерівномірність в економічному і технологічному розвитку, у розподілі світового багатства, накладається на власне цивілізаційні відмінності, які відбиваються насамперед у різних ідейно-ціннісно-мотиваційних підставах окремих цивілізацій. Це визначає розбалансування, деструкцію системи відносин на планеті.
За безумовної економічної, військової та інформаційної гегемонії Заходу, насамперед США, такий стан справ провокує відповідні реакції з боку багатьох політично активних груп незахідних народів. І подібні реакції часто набувають злочинних форм. Але суть проблеми аж ніяк не в несумісності цінностей окремих цивілізацій (які різні, але загалом мають розглядатися як такі, що повинні взаємодоповнюватися), а в неприйнятті утилітарно-егоїстичного духу і рекламно-комерційних квазі-цінностей суспільства масового споживання багатьма представниками традиційних цивілізацій. Це не горезвісне хантінгтонівське „зіткнення цивілізацій”, а неприйняття квазіцінностей Західної цивілізації людьми, орієнтованими на цінності і традиції інших цивілізацій, змушених реагувати на її виклики та болісно трансформуватися у пошуках адекватного відгуку на останні.
У загальному плані сьогодні виокремлюються два цивілізаційних світи, які, у свою чергу, складаються з окремих цивілізацій, дві цілком самодостатні за своїми ідейно-ціннісними засадами цивілізації, що не входять до цих світів, одну цивілізаційну спільність, котру часто також визначають як самостійну цивілізацію, і кілька цивілізаційних стиків — регіонів, традиційно причетних до різних цивілізацій. Два цивілізаційних світи – це Макрохристиянський і Китайсько-Далекосхідний. Дві окремі, що не входять до них, цивілізації: Мусульмансько-Афроазіатська й Індійсько-Південноазіатська. Згадана цивілізаційна спільність – Транссахарська Африка. Крім того, у світі існує кілька цивілізаційних стиків, різних за своїми масштабами: Балканський, Левантійсько-Палестинський, Кавказький, великий Центральноазіатський з його підрозділами, регіон Південно-Східної Азії та інші. На цивілізаційних стиках часто спостерігаються затяжні конфлікти (Боснія, Кіпр, Чечня, Карабах, Кашмір, Синцзянь-Уйгурія). Однак у ряді випадків бачимо загалом добросусідське співіснування і місцеве плідне співробітництво (Південно-Східна Азія, Океанія).
Висновки
У такий спосіб загалом можна представити цивілізаційну структуру сучасного світу в соціокультурно-просторовому вимірі. Її співвіднесення з цивілізаційною структурою глобалізованого світу, за принципами світ-системного аналізу, показує, що тільки дві цивілізації – Західна (і то не цілком: у вигляді Північноамериканської та групи найрозвиненіших країн Західноєвропейської субцивілізацій) і Японсько-Далекосхідна (в особі Японії) входять до світ-системного ядра держав, яке досягло стадії інформаційного (інформаціонального) суспільства. Інший світ належить до його напівпериферії та периферії.
Однак в оточенні представленого країнами „золотого мільярда” світ-системного ядра відбуваються складні і динамічні процеси. Якщо одні його частини, як більшість держав Транссахарської Африки, помітно деградують, інші, – подібно до латиноамериканських чи арабських країн, не можуть похвалитися відчутними успіхами, то треті, зокрема такі світові велетні, як Китай та Індія, демонструють високі темпи розвитку. Останнє дає підстави сподіватися, що при виборі та послідовному проведенні адекватного вітчизняним умовам курсу розвитку Україна також має шанси в недалекому майбутньому досягти помітних результатів. Допомогти в такому виборі і покликане усвідомлення цивілізаційної структури сучасного світу і місця в ній нашої держави.
Список літератури:
1. Андрущенко Т.В. С.Хантінгтон: зіткнення цивілізацій як політичний прогноз // http://www.nbuv.gov.ua
2. Глобалізація і безпека розвитку / Білорус О.Г., Лук’яненко Д.Г. та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
3. Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский анализ. – К.: Феникс, 2002.
4. Павленко Ю. Структура глобальної цивілізації // Вісник НАН України. – 2005. – №3.
5. Скотна Н. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії. – Львів: Українські технології, 2005. – 384 с.
6. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
