Реферат Наслідки Шенгенської угоди для України
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
З М І С Т
ВСТУП................................................................................................................. 3
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ................. 5
2. ПРОЦЕС ПРИЄДНАННЯ ДО ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ ТА
ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ ДЛЯ УКРАЇНИ............. 9
ВИСНОВКИ...................................................................................................... 18
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ........................................................ 21
ВСТУП
У середині ХХ сторіччя під впливом інтеграційних і глобалізаційних процесів почали відкриватися кордони між країнами. Перші реальні практичні кроки були здійснені в 50-ті роки, коли з’явилися три нові організації в Європі, які стали основою створення Європейського Союзу.
Сьогодні європейські країни і, відповідно, їхню імміграційну політику навряд чи можна назвати цілком самостійними з огляду на те, що ввійшовши до складу ЄС, вони перетворилися в підсистеми загальноєвропейської системи і виконують відведену їм роль.
ЄС поступово, і це особливо добре проглядається останніми роками, починає реалізувати власну, спільну для країн-членів, імміграційну політику. Така політика необхідна не лише для втілення історичних зобов’язань Євросоюзу щодо побудови простору свободи, безпеки і правосуддя, але й заради вирішення проблем, які створює нинішня європейська реальність і глобальні міграційні процеси, зокрема трудові.
За перші десятиліття після другої світової війни було вироблено дві моделі міжнародного регулювання міграції, насамперед трудової: модель МОП і модель у рамках GATS. ЄС запропонував власну модель спільного регулювання міграції, яка поєднує елементи двох попередніх і є вдалим прикладом управління міграцією заради економічного результату з наголосом на правах індивідів. Міграційна політика Євросоюзу є гібридом, який включає міжурядові й наднаціональні елементи: міграція в межах ЄС є значною мірою наднаціональною, тоді як міграція з-за меж ЄС в основному залишається предметом міжурядового співробітництва. Тобто спільна політика базується на поєднанні принципу національної переваги з принципом європеїзації.
14 червня 1985 року у замку Шенген (Люксембург) було підписано Угоду «Про поступове скасування перевірок на внутрішніх кордонах» між Бельгією, Люксембургом, Королівством Нідерланди, Францією та Німеччиною. Угода складалась із двох розділів. У першому регулювалися заходи, які мали застосувати країни-учасниці у короткостроковий період, а в другому – довгострокові. До короткострокових належали в основному умови перетину сухопутних кордонів між країнами-учасницями. Другий розділ установив довгострокову програму заходів, які мали бути здійснені з метою остаточного скасування контролю на кордонах. Його норми складають чіткий план законодавчих та інших реформ. Угода 1985 року закріпила спільні напрямки та графік реформування законодавства, зміни мали бути внесені пізніше, на основі Конвенції 1990 року. Основним досягненням цього документа стала юридична констатація готовності країн-учасниць до повного відкриття кордонів, а також було встановлено програму заходів із реалізації поставлених завдань.
Через 5 років ті ж 5 країн, також у Шенгені, уклали нову угоду, яка мала міждержавний характер – «Конвенція про застосування Шенгенської угоди 14 липня 1985 року про поступове скасування перевірок на спільних кордонах». Цей договір вже остаточно утвердив відкриття кордонів між країнами-учасницями.
Для українців, особливо в цій угоді, важливі положення про в’їзд іноземних громадян на територію цих країн, яка отримала назву «Шенгенська зона». Іноземним громадянам видається єдина віза, котра дає право вільно пересуватися територією всіх країн Шенгенської зони.
1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ
Загальним для європейських країн є істотна соціальна особливість і специфічний європейський контекст, у рамках якого вони стали країнами, що приймають, і розробили режими міграційної політики, а також зробили перші кроки щодо її регулювання.
Спроби зробити пересування людей в ЄС вільним були й раніше. Так, відповідну угоду ще 1949 року підписали Велика Британія та Ірландія. Пізніше саме ці дві країни, побоюючись втратити контроль над імміграційними процесами, відмовилися приєднуватися до Шенгенської угоди в частині, яка стосується спільної візи. 1954 року Ісландія, Норвегія, Данія й Швеція об’єдналися у Північний паспортний союз, до якого 1955 року приєдналася й Фінляндія. Проте до 1985 року прихильники ідеї вільного пересування країнами Європи не могли дійти порозуміння щодо того, на кого це право поширюється: винятково на громадян країн-членів ЄС чи також на іноземців, які тимчасово перебувають на території ЄС. Крапку над «і» поставила саме Шенгенська угода, яка була підписана учасниками Економічного союзу Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Німеччина і Франція у Люксембурзькому містечку - Шенген 1985 року.[1]
Шенгенська зона є європейським простором вільного пересування осіб. Головними елементами цього простору є:
а) скасування контролю на внутрішніх кордонах країн-учасниць;
б) гармонізація умов перетину зовнішніх кордонів країн-учасниць, а також принципів візової політики;
в) створення спільної Шенгенської інформаційної системи (SIS та SIS-II), що дозволяє країнам-учасницям обмінюватися даними про осіб, які перетнули зовнішні кордони простору.[2]
Історія Шенгенської співпраці після 1985 року складалося з таких етапів: 1990-1992 р. - до підписаної на початку 90-х Шенгенської конвенції (далі - ШК) долучаються Італія, Іспанія, Португалія та Греція; 1995 р. - ШК набирає чинності; 1996 р. - ШК підписують Данія, Фінляндія, Австрія та Швеція (до них також долучаються Норвегія та Ісландія, які не входять до ЄС); 2000 р. - Велика Британія частково приєднується до ШК (віднині вона бере участь у співпраці поліційних та судових органів держав-учасниць ШЗ); 2002 р. - Ірландія частково приєднується до ШК (віднині вона також бере участь у співпраці поліційних та судових органів держав-учасниць ШЗ); 2004 р. – розширення ЄС: 10 країн Східної та Центральної Європи приєднуються до Європейського Союзу. Цього самого року Швейцарія підписує угоду про асоціацію зі ШЗ; 2007 р. - до ЄС приєднуються Румунія та Болгарія, які починають частково виконувати норми Шенгенського acquis. Ці норми передбачають адаптацію дорожніх, повітряних та морських інфраструктур, приєднання національних інформаційних мереж до Шенгенської інформаційної системи (SIS) та застосування механізмів захисту особових даних; 2007 р., грудень-січень 2008 р. - до ШЗ увійшли 9 країн, що приєдналися до ЄС у травні 2004 року: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія та Мальта.[3]
У травні 2007 року ЄС підписав угоди зі спрощення візової процедури й реадмісію з 5-ма західно-балканськими країнами - Албанією, Боснією й Герцеговиною, Чорногорією, Сербією та Македонією. Угода про реадмісію передбачає повернення до країн – підписантів нелегальних мігрантів, які проникли в ЄС з їхньої території.[4]
У процесі обговорення положень Шенгенської угоди, зокрема, яким чином проводити скасування прикордонного контролю, стало очевидним, що потрібна додаткова угода, яка визначає умови цього процесу. Кордони можуть бути ліквідовані лише в тому разі, якщо буде відповідна взаємодія між державами в таких питаннях, як безпека, поліція, юстиція, питання надання притулку і видачі віз, і, якщо всі учасники ШУ будуть мати доступ до бази даних заяв з цих питань.[5]
Для цього як вже було раніше зазначено, представники Економічного союзу Бенілюкс, Франції і Німеччини прийняли 1990 р. ШК, якою була передбачена двоступінчаста система застосування норм: спочатку набирають чинності правила ст.139 про Виконавчий комітет, а відтак - інші положення ШК, включаючи ст.2 про скасування внутрішньо-прикордонного контролю. Тому ШК іноді порівнюють з колесом, спицями якого є цілий ряд порівняльних заходів, що з’єднуються з положеннями про усунення внутрішньо-прикордонного контролю.[6]
Найважливіше положення ШК міститься в ст.2, що передбачає вільне переміщення через внутрішні кордони в будь-якому місці без прикордонного огляду. Звільнення від прикордонного контролю не означає права вільного в’їзду в ШЗ. За загальним правилом громадяни з третіх країн при в’їзді у ШЗ повинні мати візу (однак є розходження між державами).
Держави зобов’язалися, починаючи з 1993 року, піддавати особистому контролю пасажирів авіарейсів з третіх держав, які пересідають на внутрішні авіарейси, а також контролювати їхню ручну поклажу в аеропорту пересадки (ст.4 ШК). Пасажири внутрішніх авіарейсів, які пересідали на рейси в треті держави, підлягали попередньому контролю в аеропорту пересадки. Контроль зданого багажу проводиться в аеропорту призначення чи в аеропорту вильоту. До 1993 року аеропорти, з яких здійснювалися внутрішні рейси, розглядалися як пункти перетину зовнішніх кордонів.
Основою контролю для громадян третіх країн, при в’їзді в Шенгенську зону, є пред’явлення відповідних документів, причому візові документи обмежують термін перебування до 3 місяців. Через те, що в’їзд у Шенгенську зону здійснюється через зовнішні кордони, що є також зовнішніми національними кордонами «держави першого в’їзду», згідно зі ст.5 ШК, мають зважати на такі обставини: по-перше, наявність дійсного документа чи документів, що дозволяють громадянину перетинати кордон; по-друге, наявність, у разі потреби, дійсної візи; по-третє, подання у відповідних випадках документів, що обґрунтовують мету та умови планованої поїздки, а також наявність достатніх коштів для існування; по-четверте, громадянин не має фігурувати в ШІС як особа, якій не дозволено в’їзд (ст.96 ШК); по-п’яте, особа не має становити погрози державній політиці, національній безпеці і міжнародним відносинам. Як виняток, особі може бути дозволено в’їзд на територію держави з гуманітарних розумінь або через національні інтереси чи міжнародні зобов’язання, при цьому немає перешкод для здійснення права притулку (ст.28 ШК).[7]
Адже згідно з Амстердамським договором, що його було підписано 2 жовтня 1997 року і який набрав чинності 1 травня 1999 року, шенгенський простір визнано складовою частиною розвитку інтеграції в рамках ЄС не лише за суттю, а й формально.
Для уніфікації візової політики введено єдину шенгенську візу (ст.10 ШК), що видається консульськими установами за кордоном держави основного призначення поїздки. Якщо це неможливо визначити, то віза видається державою першого в’їзду (ст.12 ШК).
Поліцейські однієї держави отримали право переслідувати злочинця на території іншої шенгенської держави. Щоправда, це право обмежене в часі й у просторі і не стосується винних в особливо тяжких злочинах (убивствах, викраденнях людей, наркобізнесі).
Найважливішим і проблематичним технічним і зрівняльним заходом є Шенгенська інформаційна система. Вона служить для обміну даними, пов’язаними з в’їздом, видачею візи і поліцейським співробітництвом. Ця система має на меті забезпечити суспільну безпеку і порядок, включаючи безпеку держави, і застосування положення ст.93 ШК під час пересування громадян. ШІС складається з національних частин і єдиного технічного центру підтримки у Страсбурзі. Угода, підписана 14 червня 1985 року в невеличкому селі Шенген у найменшій країні ЄС - Люксембурзі, стала, без перебільшення, символом принципово нового етапу розвитку європейської інтеграції.
2. ПРОЦЕС ПРИЄДНАННЯ ДО ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ ТА ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ШЕНГЕНСЬКОЇ УГОДИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Шенгенські домовленості почали набирати чинності з 1995 p.: спочатку для семи країн ЄС (Бельгія, Іспанія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Франція), а згодом - ще для трьох (Данія, Швеція і Фінляндія). На основі спеціальних угод у 1996 р. до них приєдналися Норвегія та Ісландія, які не були членами ЄС. У 1997 р. до Шенгенських угод також долучилися Італія, Австрія і Греція.
Ще один крок формування єдиної міграційної політики ЄС розпочався в листопаді 2004 р. прийняттям так званої Гаазької програми з її планами досягти до 2010 р. спільних політичних рішень у сфері міграції і притулку. Її важливі риси полягають у: по-перше, визнанні невідворотності розвитку міграційних процесів; по-друге, прийнятті вже розширеним складом ЄС; по-третє, акцентуванні на питаннях безпеки, що віддзеркалювало світові реалії після 11 вересня 2001 р. У програмі сформульовано завдання створити єдину європейську систему притулку, розвивати легальну міграцію і боротися з нелегальним працевлаштуванням, забезпечити інтеграцію громадян третіх країн, розвивати зовнішньополітичний вектор міграційної політики, удосконалювати менеджмент міграційних потоків. Важлива її особливість - це виокремлення зовнішньополітичного виміру міграційної політики. Нове формулювання передбачає перетворення питань міграції і притулку на складову спільної зовнішньої політики Євросоюзу[8].
Для реалізації Гаазької програми в червні 2005 р. Європейська Рада затвердила План дій. Відповідно до нього впродовж п’яти років передбачено створити прозорі і зрозумілі спільні правила легальної імміграції. Водночас мала тривати подальша координація дій у запобіганні нелегальній міграції за повної поваги прав мігрантів, у тому числі тих, хто перебуває на території ЄС у неврегульованому статусі. З метою безпеки повинен посилюватися скоординований контроль на зовнішніх кордонах ЄС. Нові члени Євросоюзу мають повністю інтегруватися до Шенгенської системи, контроль на кордонах з ними і між ними буде припинено. У зв’язку з цим буде створено нову Шенгенську інформаційну систему, введено біометричні показники до ідентифікаційних документів громадян. У перспективі діятиме єдина консульська служба ЄС для громадян третіх країн.
На виконання Плану дій 1 вересня 2005 р. Єврокомісія затвердила пакет ініціатив щодо спільних стандартів повернення іноземців, які нелегально перебувають у країнах ЄС, а також розглянула питання інтеграції іммігрантів і співробітництва в міграційній сфері в інтересах розвитку.
Визначені ЄС принципи інтеграції зводять до такого[9]: інтеграція є двостороннім динамічним процесом взаємного погодження між іммігрантами і мешканцями країн-членів ЄС; імміграція передбачає повагу до базових цінностей ЄС; працевлаштування є ключовою умовою інтеграції і вирішальною умовою забезпечення участі іммігрантів у суспільстві, їхнього внеску в суспільство й очевидності цього внеску для інших його членів; для інтеграції іммігрантів необхідні базові знання мови, історії, структури суспільства, а створення умов для того, щоб вони ці знання отримали, є вкрай важливим; освіта є вирішальною для підготовки іммігрантів, особливо їхніх нащадків, до активнішої ролі в суспільстві; доступ іммігрантів до суспільних інституцій і послуг нарівні з місцевими жителями є базисом інтеграції; взаємодія між іммігрантами і громадянами є фундаментальним механізмом інтеграції; розмаїття культур і релігій гарантоване Хартією фундаментальних прав, якщо це не суперечить іншим правам чи національному законодавству; участь самих іммігрантів у демократичному процесі і формуванні інтеграційних політик, особливо на місцевому рівні, сприяє інтеграції; включення питань інтеграції в галузеві політики на всіх рівнях - важлива складова формування політики інтеграції та її реалізації.
21 грудня 2007 року до Шенгенської зони приєдналися 9 країн з числа тих, що вступили до Європейського Союзу 1 травня 2004 року, а саме: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія та Мальта. З цього моменту до зони вільного переміщення осіб повною мірою входять 22 із 27-и держав ЄС (окрім Великої Британії, Ірландії, Кіпру, Болгарії та Румунії), а також Норвегія та Ісландія, які не входять до Європейського Союзу.
Від 1 січня 2008 року до Шенгенської зони приєдналися 9 нових держав-членів ЄС, що вступили до Союзу у 2004 році (окрім Кіпру, що приєднається до неї пізніше): Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія й Естонія. Входження до Шенгенської зони передбачає скасування контролю на внутрішніх наземних і морських кордонах для громадян країн-учасниць Шенгену.
Віднині громадяни нових східно- та центральноєвропейських країн ЄС можуть вільно вирушати у подорож до країн Західної Європи чи до своїх центральноєвропейських сусідів, не стикаючись із тривалими та обтяжливими перевірками на кордонах». Там же зазначено: «Розширення Шенгенського простору нестиме також відчутні переваги для громадян України. Віднині українці, які отримуватимуть шенгенські візи у консульській установі однієї із східно- та центральноєвропейських держав-членів ЄС, зможуть відвідати не тільки цю країну, але й вільно подорожувати територією всіх держав, які входять до Шенгенської зони».[10]
Щодо України, то План дій Україна - ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки, що діє з 2001 р. та переглянутий у 2007 р., створює загальні рамки для співпраці між Україною та ЄС у сфері ЮСБ. На міністерських засіданнях у форматі Україна - ЄС з питань юстиції, свободи та безпеки, Підкомітету з питань ЮСБ регулярно здійснюється моніторинг виконання його пріоритетів. У якості першого послідовного кроку на шляху до довгострокової перспективи запровадження безвізового режиму поїздок, що визнана у Плані дій, з 1 січня 2008 р. набули чинності Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз та про реадмісію осіб.[11]
У ході саміту Україна - ЄС (9 вересня 2008 р., м. Париж) сторони вирішили «започаткувати візовий діалог з метою розробки відповідних умов запровадження безвізового режиму між ЄС та Україною у довгостроковій перспективі». Безвізовий діалог між Україною та ЄС з метою вивчення умов запровадження безвізового режиму поїздок громадян України до ЄС у довгостроковій перспективі, було офіційно розпочато 29 жовтня 2008 р. Україна вже скасувала візовий режим для громадян ЄС з 1 травня 2005 р.
15.01.2008 р. Україною було ратифіковано Угоду про спрощення оформлення віз між Україною та ЄС.
Угода про спрощення візового режиму передбачає суттєві преференції для українських громадян, зокрема визначає категорії українських громадян, які мають право на 5-річні візи. Це журналісти, бізнесмени, члени офіційних делегацій, родичі громадян України, які мають право на проживання в країнах-членах ЄС. Однорічні багаторазові візи отримуватимуть діячі культури, науки, спортсмени. У договорі також визначено категорії громадян, яким видаватимуться безкоштовні візи. До них належать учні, студенти, діти віком до 18 років, пенсіонери, журналісти, професійні перевізники, громадяни, які подорожують з гуманітарною метою, інваліди та супроводжуючі особи, члени екіпажів поїздів, представники центральних та місцевих органів влади, учасники програм обміну між спорідненими містами.
В угоді зафіксований консульський збір для громадян України на рівні 35 євро, який не буде підвищений до 60 євро. Скорочено терміни розгляду заяв на видачу віз до 10 днів у звичайних випадках та до двох днів у термінових.
Крім того, угодою встановлено чіткий і вичерпний перелік документів, які подаватимуть громадяни України для оформлення віз у залежності від конкретної мети поїздки.
Вперше в угоді впроваджено інститут апеляційного оскарження відмови у видачі візи, який закріплює зобов’язання консула повідомляти причину відмови в оформленні візи, а також окрему декларацію щодо забезпечення прозорості та доступності візових процедур для аплікантів.
Саміт Східного партнерства (7 травня 2009 р., м. Прага) підтвердив довгострокову мету ЄС щодо повної лібералізації візового режиму для окремих країн-партнерів в індивідуальному порядку, за умов дотримання вимог впорядкованого та безпечного руху осіб.
На Саміті Україна - ЄС (4 грудня 2009 р., м. Київ) було надано оцінку прогресу у безвізовому діалозі та схвалено перехід до «структурованого безвізового діалогу, який зосереджуватиметься на послідовних пріоритетах щодо заходів та рекомендацій для українських властей».
Під час засідання у форматі Україна - ЄС з питань юстиції, свободи та безпеки 9 червня 2010 р. сторони схвалили перехід до повномасштабної операційної фази безвізового діалогу на основі Плану дій, що встановлюватиме всі технічні умови, які має виконати Україна перед можливим запровадженням безвізового режиму поїздок.
22 листопада 2010 р. відбувся саміт Україна - ЄС, на якому виправдалися надії української влади - був прийнятий План дій щодо безвізового режиму між Україною та ЄС. Але, побоюючись чергового «нападу» оптимізму з боку України, дипломатична служба ЄС відразу прокоментувала цю подію: «Надання плану дій - це лише початок шляху щодо скасування віз».
Безумовно, українському суспільству треба усвідомити, що цей документ - поки не більше, ніж «політичний реверанс» з боку Європи. План містить у собі досить серйозний перелік конкретних умов, які вимагають виконання у чітко зазначені терміни.
7 жовтня 2010 р. депутати Європарламенту схвалили надання безвізового в’їзду до країн Шенгенської зони громадянам Боснії і Герцеговини (БіГ), а також Албанії. А у 2009 році ЄС скасував візи для громадян Македонії, Чорногорії та Сербії. При цьому у Європі висловлюють побоювання, що скасування віз для України призведе до напливу нелегальних мігрантів і збільшення злочинності. Але якраз Албанія і БіГ - найпроблемніші регіони у плані нелегальної міграції, проникнення кримінальних структур до країн ЄС, а також з «високим порогом» адаптації населення до загальноєвропейських цінностей.
Наприклад, основною проблемою прикордонних служб Греції та Італії були і залишаються нелегальні мігранти, які прагнуть потрапити до ЄС через територію Албанії. Рівень злочинності та обсяги наркоторгівлі в обох державах далеко відомі за їхніми межами, але все це не завадило ЄС відкрити їм свої «візові обійми». Причому план дій щодо скасування візового режиму для БіГ та Албанії, за оцінкою більшості експертів, більш м’який у своїх вимогах, ніж для України.
Причина існуючого євровідчудження щодо України криється не тільки у нашій державі. У першу чергу вона - в історії самого Євросоюзу. Давно відомий так званий «міф про постійне розширення ЄС». Тут можна повністю погодитися з висновками експертів Міжнародного центру перспективних досліджень, які пояснюють, що з моменту створення у 1952 році Європейського об’єднання вугілля і сталі, яке і стало прабатьком сучасного Євросоюзу, головною метою було повернення Європи до її історичних кордонів.
Єдині країни, які були у довоєнній Європі і зараз поки не є членами ЄС - балканські, до яких і належать Боснія і Герцеговина, Албанія, Македонія, Чорногорія та Сербія. Україна ж для Європи - чужинець, і у своїх сучасних кордонах ніколи не була частиною європейського довоєнного світу. Швидше за все, цим і пояснюється «нерішучість» єврочиновників у візовому питанні для України.
За даними соціологічних досліджень, 55% українських громадян вважають найважливішим те, що Європа може дати Україні залучення інвестицій і скасування візового режиму. Також протягом останніх двох років, за даними різних досліджень, пересічні європейці ставлять Україну на перше місце серед країн, які вони хотіли б бачити у ЄС. Як бачимо, в українському та європейському соціумах давно існує готовність до безвізового режиму. Цілком очевидно, що завищені візові вимоги для короткострокових поїздок є однією із головних перешкод на шляху до розвитку взаємного співробітництва Україна – ЄС, оскільки кількість іноземних поїздок українських громадян досить висока, щоб обмежити її прикордонним рухом між сусідніми регіонами.[12]
Однією із головних вимог ЄС є запровадження закордонних паспортів з біометричними даними, адаптованих до європейських систем електронного зчитування. Підкреслю, що зразок такого паспорта вже розроблений Консорціумом «ЄДАПС» і схвалений багатьма міжнародними та європейськими організаціями, які спеціалізуються на безпеці, наприклад, Міжнародною організацією цивільної авіації (ICAO).
Крім того, у нашій країні є всі технології для персоналізації документів, визнані найкращими у світі, а «ЄДАПС» виготовляє біометричні паспорти і ID-картки для співробітників міжнародної поліції INTERPOL. За заявами керівництва Консорціуму, він зможе оснастити необхідним обладнанням паспортні столи та дипломатичні консульства України упродовж одного місяця. Українській владі залишилося прийняти відповідне політичне рішення, що, сподіваюся, відбудеться у найближчому майбутньому.
Друга вимога ЄС - уніфікація законодавства у сфері захисту персональних даних. 6 липня 2010 р. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію Ради Європи про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних та Додатковий протокол до неї. Подальше завдання - укладення Угоди про співпрацю з Європейським бюро судової співпраці (Євроюст), що стане важливим етапом виконання вимог ЄС для безвізового режиму.
Але поступ у підготовці до підписання Угоди про співробітництво виглядає можливим тільки після прийняття необхідних нормативно-правових актів в Україні у сфері захисту інформації та персональних даних. Саме для цього Кабінет Міністрів України наприкінці листопада запропонував внести зміни до деяких українські законодавчих актів у цій сфері. Відповідний проект закону вже розроблений Міністерством юстиції і ухвалений урядом. Зміни стосуються запровадження кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення законодавства у сфері захисту персональних даних. Також пропонується врегулювати права уповноваженого державного органу з питань захисту персональних даних.
Третя вимога ЄС - вдосконалення системи інтегрованого управління кордонами з допомогою сучасних технічних засобів та обладнання. І у цьому напрямі Україна встигла зробити конкретні дії. 1 листопада 2010 Кабмін схвалив Концепцію інтегрованого управління кордонами. Документ передбачає:
- Координацію та вдосконалення діяльності компетентних держорганів щодо забезпечення безпеки державного кордону, пропуску в установленому порядку через державний кордон осіб, транспортних засобів і товарів;
- Діяльність щодо запобігання, виявлення, розкриття транскордонних злочинів;
- Створення чотирирівневої системи контролю над в’їздом та перебуванням в Україні іноземців та осіб без громадянства.
Зараз Україні необхідно вдосконалити діяльність прикордонного представництва, забезпечити співпрацю з Місією Європейської Комісії з надання допомоги щодо питань кордонів України та Республіки Молдова, розвинути прикордонне і митне співробітництво з країнами ЄС щодо обміну інформацією.
Перелічені вище вимоги - не єдині, які поставлені Європою перед Україною. Серед них – ще уніфікація процедури видачі дипломатичних паспортів і реформування цілої низки законодавчих актів.
Крім того, виконуючи пункти Плану дій щодо скасування короткочасних віз з ЄС, українська влада повинна продемонструвати Європі здатність упорядкувати власну міграційну політику. Це в інтересах безпеки самої України, яка повинна перестати бути транзитною зоною для нелегалів, які прагнуть до ЄС. Для управління міграцією потрібно три ключові параметри:
1. формування міграційної політики та закріплення її єдиним законодавчим актом;
2. створення єдиного міграційного органу, відповідального за реалізацію цієї політики;
3. коректування міграційних потоків на вході: запровадження так званого міграційного квотування.
Як бачимо, протягом останніх шести місяців Україна зробила більше конкретних кроків, які наближують її до безвізового режиму, ніж за останні п’ять років. Але отримавши чіткий План дій, Україна повинна взяти на себе максимум ініціативи при існуючій «нерозторопності» Європи і в конкретні календарні терміни надати виконані вимоги. Права на помилки або роздуми у нас більше нема. Таким чином, у Європи не залишиться ні аргументів, ні фактів на користь збереження візового режиму з Україною.
ВИСНОВКИ
14 червня 1985 року в замку Шенген (Люксембург) між Бельгією, Люксембургом, Королівством Нідерланди, Францією та Німеччиною була підписана Угода «Про поступове скасування перевірок на внутрішніх кордонах». Угода складалась із двох розділів. У першому регулювалися заходи, що їх мали застосувати країни-учасниці у короткостроковий період. В основному вони стосувалися умов перетину сухопутних кордонів між країнами-учасницями. Другий розділ установив довгострокову програму заходів, в тому числі щодо проведення законодавчих та інших реформ, що мали бути здійснені з метою остаточного скасування контролю на кордонах.
Шенгенська угода – це міжнародний договір, що ліквідує контроль на внутрішніх кордонах країн Європейського Союзу. Свобода пересування осіб стосується громадян країн-членів ЄС і всіх осіб, які перетинають внутрішні кордони на території, де чинний договір.
Угода 1985 року закріпила спільні напрямки та графік реформування законодавства, юридично зафіксувала готовність країн-учасниць до повного відкриття кордонів.
У 1990 році також у Шенгені укладено нову угоду міждержавного характеру – «Конвенцію про застосування Шенгенської угоди 14 липня 1985 року про поступове скасування перевірок на спільних кордонах», яка остаточно утвердила відкриття кордонів між країнами-учасницями.
За роки існування до «зони Шенгену» увійшли ще десять країн, а 21 грудня 2007 року до Шенгенської зони приєдналися 9 країн з числа тих, що вступили до Європейського Союзу 1 травня 2004 року, а саме: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія та Мальта. 12 грудня 2008 року до Шенгенського безвізового простору приєдналася Швейцарія, ставши 25-м членом Шенгенської угоди.
Таким чином, зона вільного переміщення осіб впритул наблизилася до кордонів України.
Сучасний етап лібералізації візового режиму між Україною та ЄС потребує приведення нормативно-правової бази у відповідність до базових умов та вимог ЄС, без чого безвізовий режим з ЄС залишатиметься недосяжною метою. Українське законодавство у сферах, що беруться до особливої уваги Європейським Союзом в процесі переговорів про надання безвізового режиму, є суттєво недосконалим. Його стан нині визнається експертами Європейського Союзу однією із найбільш очевидних перешкод для подальшого прогресу у візовому діалозі, метою якого є скасування віз для громадян України. У неформальних висновках Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ від 23 лютого 2010 року констатується необхідність досягнення хоча б мінімального прогресу (насамперед у сферах міграційної політики та захисту персональних даних) як передумови надання Україні Дорожньої карти до безвізового режиму. Тому наразі актуальними є здійснення законодавчих змін, необхідних для надання Україні безвізового режиму з боку ЄС, досягнення відповідності з загальноприйнятими нормами Європейського Союзу та Ради Європи, та удосконалення чинної Угоди між Україною та ЄС про спрощення оформлення віз, яка наразі майже себе вичерпала.
Для того, щоб безвізовий режим став для українців реальністю, Україні потрібно зробити чимало:
1. Запровадити біометричні закордонні паспорти. Вони міститимуть спеціальний чіп, на який можна записувати інформацію про його власника: фото, відбитки пальців, зразок голосу, знімок райдужної оболонки очей.
2. Створити єдиний міграційний орган. Поки що українська влада не вирішила, хто займатиметься всіма питаннями міграції.
3. Створити електронний демографічний реєстр. Держава зберігатиме інформацію про кожного громадянина в електронній уніфікованій формі.
4. Ратифікувати конвенцію Ради Європи про захист персональних даних. Мова йде про обмеження доступу до автоматизованих баз даних, що містять відомості про громадян.
5. Облаштувати кордони. Зокрема, потрібно посилити охорону кордонів з країнами Європи, а також закінчити демаркацію українсько-російського морського кордону. Також необхідно запровадити систему електронного декларування товарів, щоб полегшити пересування людей і товарних потоків через кордони.
6. Вирішити проблему нелегалів. Від України вимагатимуть виконувати договір з ЄС про реадмісію. Тобто повертати на батьківщину нелегальних мігрантів з третіх країн. Також вимагатимуть повідомляти Інтерполу про всі кримінальні справи, які порушуються в Україні.
7. Реформувати судову систему за європейськими нормами. Іншими словами Україна має знизити рівень корупції.
Однак, у жовтні 2010 р. під час засідання Ради закордонних справ ЄС у Люксембурзі був прийнятий документ щодо лібералізації візового режиму. В ньому зазначалось, що автоматичного скасування віз для України не буде.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Гайдош І. Регіональний аспект українсько-угорських відносин в нових реаліях шенгенського кордону (соціолого-політологчний аналіз) // Науковий вісник. - Ужгород, 2009. - Вип. 11. - С.157–163.
2. Жукова Н. Н. Миграционная политика Европейского Союза / Н. Н. Жукова. - Ставрополь, 2005. - 278 с.
3. Луць Л. Входження сучасної правової системи України у Шенгенський правовий простір: загальнотеоретичні та практичні проблеми // Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні. - Львів, 2002. - С.3–7.
4. Максименко С.В. Шенгенское право и свобода передвижения: международно-правовые аспекты глобальной миграции. - О.: Астропринт, 2005. - 192с.
5. Малий прикордонний рух: відповідь на виклики Шенгену: матеріали міжнародного «круглого столу» експертів (18 жовтня 2007 р., м. Ужгород) / Регіональний філіал Національного ін-ту стратегічних досліджень в м. Ужгороді; Фонд ім. Фрідріха Еберта. Регіональне представництво в Україні та Білорусі / С.І. Мітряєва (голов.ред.). - Ужгород, 2007. - 272с.
6. Малиновська О.А. Формування спільної міграційної політики Європейського Союзу [Електронний ресурс] / Малиновська О. А. // Стратегічна панорама. - 2006. - №2. - С 142-151. - Режим доступу: http://www. niisp. org/vydanna/panorama/issue. php?s=gupr0&issue=2006_2.
7. Мітряєва С. Розширення Шенгенського простору до кордонів з Україною: виклики та перспективи // Геополітика України: історія і сучасність. - Ужгород, 2009. - Вип. 1. - С.272–287.
8. Підлісецький Л. Включення Шенгенських угод до правової системи Європейського Союзу // Вісник. - Львів, 2004. - Вип.11. - С.104–109.
9. Пономарьова О. П. Правове регулювання порядку перетинання кордонів країн Шенгенської зони (не) громадянами ЄС // Вісник. - Х., 2008. - Вип.43. - С. 35–42.
10. Сушко О., Пархоменко Н., Стародуб А. Україна і Шенген: приватний вимір європейського вибору: Інформ.- аналіт. вид. - К., 2001. - 67с.
11. Токар П. Оцінка громадянами стану міждержавної та прикордонної співпраці за нових правил Шенгенського простору (соціолого-політологічний аналіз проблем українсько-угорського кордону) // Геополітика України: історія і сучасність. - Ужгород, 2009. - Вип. 1. - С.288–309.
12. Фомичева О. В. Структурирование миграционного пространства в эпоху глобализации: роль развитых государств [Текст] / О. В. Фомичева // Международные отношения. Политология. Регионоведение: Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. - 2007. - №5. - С. 167 -174.
[1] Жукова Н. Н. Миграционная политика Европейского Союза / Н. Н. Жукова. - Ставрополь, 2005. – С. 9.
[2] Максименко С.В. Шенгенское право и свобода передвижения: международно-правовые аспекты глобальной миграции. - О.: Астропринт, 2005. – С. 14.
[3] Мітряєва С. Розширення Шенгенського простору до кордонів з Україною: виклики та перспективи // Геополітика України: історія і сучасність. - Ужгород, 2009. - Вип. 1. - С.272–287.
[4] Мітряєва С. Розширення Шенгенського простору до кордонів з Україною: виклики та перспективи // Геополітика України: історія і сучасність. - Ужгород, 2009. - Вип. 1. - С.272–287.
[5] Малиновська О.А. Формування спільної міграційної політики Європейського Союзу [Електронний ресурс] / Малиновська О. А. // Стратегічна панорама. - 2006. - №2. - С 142-151. - Режим доступу: http://www. niisp. org/vydanna/panorama/issue. php?s=gupr0&issue=2006_2.
[6] Підлісецький Л. Включення Шенгенських угод до правової системи Європейського Союзу // Вісник. - Львів, 2004. - Вип.11. - С.104–109.
[7] Підлісецький Л. Включення Шенгенських угод до правової системи Європейського Союзу // Вісник. - Львів, 2004. - Вип.11. - С.104–109.
[8] van Selm J. The Hague Program Reflects New European Realities [Електронний ресурс] / J. van Selm ; Migration Information Source, 1 January 2005, -
[9] Малиновська О.А. Формування спільної міграційної політики Європейського Союзу [Електронний ресурс] / Малиновська О. А. // Стратегічна панорама. - 2006. - №2. - С 142-151. - Режим доступу: http://www. niisp. org/vydanna/panorama/issue. php?s=gupr0&issue=2006_2.
[10] Мітряєва С. Розширення Шенгенського простору до кордонів з Україною: виклики та перспективи // Геополітика України: історія і сучасність. - Ужгород, 2009. - Вип. 1. - С.272–287.
[11] Токар П. Оцінка громадянами стану міждержавної та прикордонної співпраці за нових правил Шенгенського простору (соціолого-політологічний аналіз проблем українсько-угорського кордону) // Геополітика України: історія і сучасність. - Ужгород, 2009. - Вип. 1. - С.288–309.
[12] Гайдош І. Регіональний аспект українсько-угорських відносин в нових реаліях шенгенського кордону (соціолого-політологчний аналіз) // Науковий вісник. - Ужгород, 2009. - Вип. 11. - С.157–163.
