Реферат Принципі трудвого права

Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 21.9.2024

ЗМІСТ

Вступ........................................................................................................................ 3

1.2. Поняття і головні характеристики принципів права................................... 10

1.3. Дія принципів права.................................................................................... 14

1.4. Поняття принципів трудового права України............................................ 18

Розділ 2. Принципи трудового права в системі правового регулювання трудових відносин................................................................................................................................ 23

2.1. Принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці............................................................................................................................ 23

2.2. Принципі оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання, єдності та діференціації правового регулювання трудових відносин 24

2.3. Принцип соціального партнерства і договірного встановлення умов праці 31

2.4. Принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників....................................................................................... 33

Розділ 3. Проблеми реалізації принципів трудового права................................... 36

Література.............................................................................................................. 43

Вступ

Актуальність теми дослідження. Побудувати громадянське суспільство і відповідну йому демократичну, соціальну, правову державу, що передбачено Конституцією України, можна, тільки здійснивши комплексне, системне реформування всіх сфер суспільного життя. Складовою частиною такої реформи має стати правова реформа, яка повинна охопити більшість існуючих правових явищ.

Зрозуміло, що міри і заходи у межах правової реформи слід починати з удосконалення основоположних джерел, керівних ідей усього права, тобто з принципів права. Саме це дасть змогу послідовно, комплексно і системно здійснювати правову реформу, а відповідно і аналогічно цьому вдосконалити право в Україні загалом. Адже принципи права – це явища, які пов'язують право не тільки з політикою, економікою, духовним життям суспільства, це – категорії, що забезпечують єдність різних власне правових процесів, форм, теорій, ідей і концепцій, понятійно-категоріальних рядів.

Актуальність дослідження принципів права зумовлена також тим, що право вже не обмежується тільки позитивістсько - нормативістським його сприйняттям і тлумаченням. Праворозуміння в нашій країні все помітніше переходить на позиції інтегративної школи, рецептуючи надбання "класичного" і "відродженого" природного права, соціологічної юриспруденції.

Принципи права довгий час не розглядалися, як головні, сутнісні його категорії. Адже у нормативному уявленні право здебільшого ототожнюється з законами або юридичними нормами. Насправді ж право – це складне і неодноманітне явище, що створює юридичну надбудову суспільства. Воно пронизане певними загальними ідеями, що його цементують при досягненні цілей і пов'язують із соціальним (політичним, економічним, духовним) життям. Ці найбільш загальні ідеї у праві визначаються принципами права. Без їх досконалого розуміння не можна загалом зрозуміти правової системи тієї чи іншої країни або окремих її елементів.

До того ж ст. 15 Конституції України визначає, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а це дає можливість розглядати принципи права, як загальнолюдські надбання.

Надзвичайно істотна роль і місце принципів власне у праві. Саме принципи і насамперед принципи консолідують, наприклад, правотворчість і правосуддя, надають внутрішньої цілісності діючій правовій системі, слугують зміцненню законності і правопорядку, громадської дисципліни, гарантують реалізацію інтересів і прав українських громадян. Вони, за умови їх закріплення у Конституції, забезпечують єдність процесів створення права, його реалізації і охорони. Принципи права є критерієм оцінки права і методологічною основою його подальшого вдосконалення у тому розумінні, що одночасно на підставі принципів оцінюють рівень і ефективність реалізації права і на ґрунті саме цих категорій пізнають і поліпшують його.

Принципи трудового права досліджували вчені-трудовики Н.Г. Александров, M.I. Бару, В.В. Жернаков, Р.З. Лівшиць, С.П. Маврин, В.І. Нікітінський, О.В. Смірнов, О.С. Пашков, П.Д. Пилипенко, В.І. Прокопенко та ін. Під принципами трудового права, на думку О.В. Смирнова, потрібно розуміти закріплені в чинному законодавстві основоположні керівні засади (ідеї), які виражають сутність норм трудового права і головні напрями політики держави в галузі правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з функціонуванням ринку праці, застосуванням і організацією найманої праці.

Проблема принципів сучасного трудового права є актуальною проблемою, особливо щодо підготовки нового Трудового кодексу України. Поки що відкритим залишається як питання про перелік принципів, так і про їхній зміст в умовах перехідного періоду. Принципи як керівні ідеї мають надзвичайно важливе значення для ефективного функціонування всієї системи норм певної галузі права. За допомогою принципів не тільки формулюється сучасний державний підхід до правового регулювання праці, а й визначається сутність майбутніх правових норм. Це дуже важлива проблема для держави в перехідному періоді. Не менш важливим є те, що правильно сформульовані принципи дають можливість усувати прогалини в законодавстві при застосуванні правових норм. Сучасне законодавство про працю України в багатьох питаннях є незавершеним, неповним і суперечливим. Ринкові засади, впроваджувані в економіку України, породили нові відносини, що не знайшли ще свого адекватного регулювання. І в цій справі значення принципів трудового права важко переоцінити.

Ще один аспект заслуговує на увагу. Принципи мають утворювати певну систему, бути узгодженими між собою, а також із загальними принципами права і принципами державної політики. Сьогодні необхідно говорити і про їх узгодженість з принципами міжнародно-правового регулювання праці, в тому числі регіонального, на рівні Ради Європи, Європейського Союзу.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність теми дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є правовідносини у сфері трудового права.

Предмет дослідження – галузеві принципи трудового права.

Метою курсової роботи є дослідження галузевих принципів трудового права.

Мета роботи передбачає виконання таких завдань:

– визначити теоретичні аспекти дослідження галузевих принципів трудового права;

– охарактеризувати галузеві принципи трудового права України.

Методи дослідження: історико-типологічний, метод теоретичного аналізу й систематизації, соціокультурний аналіз.

Практичне значення. Результати роботи можуть бути використані у підготовці до семінарських та практичних занять, а також для розробки матеріалів конференцій, спецкурсів.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ (ГАЛУЗЕВИХ) ПРИНЦИПІВ ТРУДОВОГО ПРАВА

1.1. Конституційні засади розвитку принципів права України

Зафіксована на конституційному рівні ідея правової державності в Україні втілюється через реалізацію певних принципів, які є визначальними, в тому числі і у сфері права. Принципи правової держави – це найголовніші, найзагальніші закономірності цієї теорії. До них слід віднести:

1. Принцип верховенства права, передбачений ст. 8 Конституції України. Він у правовій державі визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто порядок створення, існування і функціонування державних органів і громадських організацій, соціальних спільностей, відношення до них, а також між собою окремих громадян, а тому є базовим, найбільш значущим. Завдяки цьому він модифікується у різних сферах функціонування держави і права, наприклад, у правоутворенні, правореалізації, правоохороні. Він також означає, що не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій. А звідси випливає і твердження про те, що не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу. Виходячи з цього, вітчизняній юридичній науці і практиці слід по-новому підійти до визначення зовнішнього виразу права, тобто до розуміння закону і загалом законодавства. Цей принцип має свої особливості у сфері економіки, політики, соціального і духовного життя суспільства, що й демонструється у дослідженні.

2. Принцип розподілу влад, зафіксований у ст. 6 Конституції України. В теорії правової держави він являє собою певну модель побудови державного апарату. Проте практичне її втілення в державному будівництві України вносить свої зміни у принцип розподілу влад. Адже у демократичній правовій державі влада належить народу, який є її єдиним джерелом і носієм, суверенітет влади народу – це основа суверенітету державної влади. Але безумовним є те, що, забезпечуючи рівновагу влад у процесі їх функціонування і взаємодії, не можна забезпечити їх цілковиту рівновеликість; якась із влад має бути головною. Таке положення, до речі, попередить непотрібну і навіть, як свідчить практика державного життя України, шкідливу боротьбу за першість серед влад. Такою владою може і повинна виступати влада законодавча в особі представницького органу, або ж, що ще краще, самого народу[1]

Діяльність Верховної Ради України з огляду на це не можна оцінити однозначно, але її вдосконаленню сприяло б: чітке визначення сфери її дії; поліпшення процедурної регламентації законодавчого процесу; запровадження двопалатної структурно-організаційної моделі парламенту та інші заходи.

Для більш ефективного здійснення виконавчої влади слід чіткіше визначити правовий статус Президента України; вдосконалити конституційний статус Кабінету Міністрів України. Одне з глобальних завдань майбутньої адміністративної реформи – чіткий розподіл компетенції Кабінету Міністрів України і центральних органів виконавчої влади на користь останніх.

Щодо судової влади, то головне – забезпечити її реальну самостійність і незалежність, як системи органів, що здійснюють правосуддя між різними суб'єктами суспільства. А для цього слід сконструювати судову владу як складовий елемент захисту прав, свобод, обов'язків і законних інтересів представників громадянського суспільства. Саме громадянське суспільство повинно формувати, будувати і організовувати діяльність судової влади. У цьому розумінні було б доцільним запровадження інституту безпосередніх виборів суддів, після того як, призначені Президентом, вони відпрацюють певний час. До того ж доцільно на конституційному рівні передбачити створення і основи функціонування самостійної контрольно-наглядової влади.

3. Принцип реальності прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина, зосереджений у розділі 2 Конституції України. Сутність його у тому, що права, свободи, обов'язки і законні інтереси людини і громадянина повинні бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, але й забезпечені і гарантовані всіма соціальними суб'єктами і насамперед державою. Для цього остання повинна створювати зовнішні і внутрішні механізми. А отже, насамперед, потрібно: 1) створити єдину Концепцію забезпечення прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина; 2) у згаданій Концепції, або ж у іншому законодавчому акті, передбачити шляхи підвищення правової культури посадових осіб, конкретні міри відповідальності за відхід від права, який найбільш очевидно проявляється в неповазі до прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина; 3) активно пропагувати, а можливо навіть і вчити, самих громадян відстоювати свої права, використовуючи правосуддя, можливість звернення до вітчизняних державних органів і міжнародних та національних недержавних органів і організацій; 4) реальність прав, свобод, обов'язків і законних інтересів людини і громадянина безпосередньо залежить від сили (авторитету) держави. А тому вкрай важливо визначитись, яку державу ми будуємо, але безумовно одне: вона має бути міцною і демократичною.

Правова форма взаємовідносин держави і суспільства відбивається у визнанні відносно незалежного існування і функціонування правової держави і громадянського суспільства.

Виходячи з теоретичних розробок послідовників громадянського суспільства, а також практичного досвіду у країнах, де і яким воно існує, можна виділити наступні принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають або прямо передбачені Конституцією України: свобода та ініціативність особистості (ст. ст. 22, 23, 29 та інші Конституції України); розвиток суспільних відносин у відповідності з фундаментальним принципом кантівської філософії, за яким людина завжди повинна розглядатися як мета і ніколи – як засіб (ст. ст. 21, 22 Конституції України); ліквідація відчуженості людини, несприйняття людьми соціально-економічних реформ і перетворень, економічних і політичних структур і інститутів (ст. ст. 34, 35 Конституції України); реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливостей (ст. 24 Конституції України); постійний захист прав і свобод людини і громадянина (ст. 22 Конституції України); плюралізм усіх форм власності (ст. 41 Конституції України); існування серед абсолютної більшості населення так званого "середнього прошарку" (ст. 48 Конституції України); плюралізм духовного життя суспільства (ст. 15 Конституції України); офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів абсолютної регламентації і будь-якого втручання у приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України); існування і функціонування розвинутої соціальної структури; активна участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільностей (ст.ст. 36-40 Конституції України); розвиток ринкових відносин (ст. 42 Конституції України); визнання і гарантування ідей верховенства Права; підпорядкованість громадянському суспільству демократичної правової соціальної держави [2]

Навіть загальний аналіз цих принципів у їх співставленні з сучасним економічним, політичним і духовним станом України переконує, що далеко не усі компоненти громадянського суспільства у ній існують. А тому саме на їх створення та розвиток і повинна спрямовуватись діяльність демократичної правової соціальної держави, формування якої повинно відбуватись інтенсивно і паралельно зі становленням громадянського суспільства. При цьому така держава теж має відповідати певним вимогам-принципам, які б взаємодіяли з принципами громадянського суспільства.

Таким чином, громадянське суспільство – це така організація людей, у якій кожна людина є вільною в своїй поведінці і може приймати власні рішення. Виходячи саме з такої теоретичної конструкції, Конституція України і проголосила у ст. 5, що носієм і єдиним джерелом влади в Україні є її народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади і місцевого самоврядування. Тобто, Конституція України офіційно визнала владу громадянського суспільства і затвердила верховенство цієї влади над усіма іншими. Але шлях України до поглиблення безпосередніх форм здійснення влади народом був би більш послідовним, якби одночасно з проголошенням народної ініціативи щодо всеукраїнського референдуму відбулося конституційне встановлення права народної законодавчої ініціативи. А також якби і сама Конституція України була прийнята на всеукраїнському референдумі. Здається, що шлях України до побудови громадянського суспільства був би послідовнішим і виваженішим.

1.2. Поняття і головні характеристики принципів права

Спочатку їх зміст визначається суспільними потребами, передбачається у суспільних соціальних відносинах, які складаються у реальному житті і отримують пізніше регламентацію і захист з боку держави у комплексах суб'єктивних прав учасників правовідносин. Виникнення принципів права, як загальносоціальних, є необхідною умовою наступного їх закріплення у вигляді юридичних принципів і норм тому, що свідчить про актуальність їх для суспільства і необхідність їх юридичного оформлення. До того ж головна роль у виявленні і конструюванні таких принципів належить не правотворчості, а саме правоутворенню, а більш конкретно – юридичній практиці, яка за своєю природою покликана оперативно реагувати на можливі зміни у сфері права. Адже юридична практика в процесі правореалізаційної і правоохоронної діяльності першою зустрічається з вказаними проблемами і самим соціальним життям (соціальними потребами) вона примушується першою відкривати істотні закономірності і відображати отримані результати спочатку у вигляді індивідуальних вимог, що висуваються до поведінки учасників правовідносин, а у подальшому вони набувають загального характеру. Важливе значення у цьому розумінні мають узагальнення судової і адміністративної практики, інші види юридичної діяльності. Саме так у надрах громадянського суспільства, в межах правоутворення, за допомогою юридичної практики зароджуються юридичні принципи.

Вказаний шлях генези принципів права (суспільні відносини правоположення юридичної практики – норми-принципи) найбільш характерний для розвинених, стабільних і сучасних правових систем, що мають досить високий рівень правової культури. На більш ранніх етапах становлення права процес їх формування мав примітивніший характер – принципи створювались у вигляді правових аксіом і постулатів.

До найсуттєвіших ознак принципів права слід віднести їх: регулятивність, яку не можна ототожнювати з регулятивними характеристиками норм права. Регулятивний характер принципів права ще більше повинен посилитися і вирости на сучасному етапі розвитку суспільства і держави у зв'язку з формуванням демократичної, соціальної, правової держави і громадянського суспільства в Україні; внутрішню єдність, яка проглядається у їх системно-структурній внутрішній збалансованості, несуперечливості, інтегрованості і водночас диференційованості на певні види; об'єктивну зумовленість, під якою слід розуміти їх відповідність характеру суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві; ідеологічність, яка означає, що вони, як і право загалом, є формою суспільної свідомості, яка здійснює ідейний, інформаційно-виховний вплив загального характеру. Ось чому правову реформу в Україні необхідно розпочинати з оновлення, формування і реального запровадження принципів права. І це пояснюється тим, що у цілісному системному утворенні, якими є суспільство і держава, виділяється деяка група структур (явищ), взаємозв'язки між якими найбільш інтенсивні і які через це накладають своєрідний відбиток на все цілісне утворення. Такими активними центрами правової системи і є її принципи; матеріалізованість у праві. Розрізняють два способи виразу принципів права: безпосереднє формулювання їх в нормах права (текстуальне закріплення) і виведення принципів права зі змісту нормативно-правових актів (змістовне закріплення). Слід у майбутньому посилити практику текстуального закріплення принципів в нормативно-правових актах; історичність, яка означає, що історичні умови розвитку суспільства і держави висувають відповідні принципи: вони такі, яка епоха, люди і їхні потреби, спосіб життя, суспільні відносини.

Таким чином, ми дійшли висновку, що категорія "принципи права" повинна використовуватись у всіх випадках, коли йдеться про відправні ідеї і положення, які відносяться до юриспруденції. Тому принципи права – це такі відправні ідеї його буття, які виражають найважливіші закономірності і підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими з сутністю права і складають його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальнозначимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу.

Принципи права самостійно впливають на суспільні відносини. При цьому йдеться як про норми-принципи, так і про принципи-програми, принципи-завдання, що є навіть самостійними законодавчими актами. До таких з повною упевненістю можна віднести "Декларацію про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року і "Акт проголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 року.

Спрямовуючим центром механізму правового регулювання є принципи права. Вони не тільки пронизують кожну ланку цього механізму (правової системи у цілому), але й переломлюються у специфіці цих ланок. А за умови, що правова система достатньо сформувалась і набула чіткої структури, а тому її елементи стали відносно самостійними, таке переломлення принципів права веде до створення відносно самостійних (спеціалізованих) принципів – системи, структури права, правоутворення, правореалізації, правоохорони.

Виділення структурних принципів і загалом новий теоретичний погляд на принципи права став можливим у результаті поєднання таких компонентів, як положення загальної теорії систем, ідея механізму правового регулювання, але не як категорії, що охоплює усі правові явища, а як механізму життя права у суспільних відносинах і концепції про подвійну природу права, яка вбачається у твердженні про те, що право, з одного боку, є елементом надбудови (інформаційною підсистемою), а з другого – елементом, засобом, що виникає з об'єктивного права у процесі урегулювання конкретного варіанту поведінки. Тобто принципи права мають розглядатися не тільки, як основоположні ідеї, керівні засади права, а як відображення у праві головних зв'язків, що реально існують у правовій системі.[3]

Звідси можна стверджувати, що у праві необхідно виділяти принципи, які право містить як відображення об'єктивно існуючих зв'язків у правовому регулюванні суспільних відносин (принципи системи), і принципи, властиві структурній організації системи права. У цьому випадку йдеться вже про зв'язки між його найважливішими частинами: публічним і приватним правом, окремими галузями права і т. ін. Безсумнівний взаємозв'язок між принципами структурної організації права і принципами, які право отримує, як регулятор суспільних відносин. Обумовленість останніх принципами-зв'язками між усіма правовими засобами і зв'язками в предметі і методі окремої галузі створює певний ланцюг закономірностей, що виступають об'єктивною основою побудови і вдосконалення системи і структури законодавства. Таким чином, система зв'язків (відносин) – це те, що у теорії системного підходу називають структурою. Тому питання про систему правових принципів-зв'язків – це проблема структурних принципів права. Виходячи саме з цього, можна твердити про реальність існування загальносоціальних і юридичних (публічних і приватних, охоронних і регулятивних, матеріальних і процесуальних, об'єктивних і суб'єктивних) принципів, а відповідно до цього і галузей права.

Викладене про принципи системи і структури права підтверджує ту думку, що принципи права – це головні, визначальні, найважливіші структурні зв'язки в предметі, методі, механізмі правового регулювання, всередині правової системи і поза нею (зв'язки з соціальним середовищем), які офіційно і навіть не офіційно відображаються в загальносоціальному і юридичному праві.[4]

Отже можна виділяти: 1) принципи правосвідомості; 2) принципи правоутворення; 3) принципи правотворчості, а серед них законотворчості і нормотворчості; 4) принципи системи права: а) загальноправові (основні); б) міжгалузеві; в) галузеві; г) принципи інститутів права; 5) принципи структури права: а) загальносоціального і юридичного; б) публічного і приватного; в) регулятивного і охоронного; г) матеріального і процесуального; д) об'єктивного і суб'єктивного; 6) принципи правореалізації, а серед них принципи правозастосування; 7) принципи правоохорони, а серед них, особливо, принципи правосуддя і юридичної відповідальності. Принципи системи і структури права, що заломлюються у принципи правоутворення, правореалізації і правоохорони, ми вважаємо принципами правового регулювання, визнаючи при цьому особливу роль загальноправових (основних) принципів.

1.3. Дія принципів права

Дія принципів права і розвиток правової системи України вимагає з'ясування розуміння самої правової системи, а також методики її дослідження і функціонування. Визначальними при цьому є методологічні принципи і підходи, а найголовнішими з них стають принципи системності, цілісності, комплексності, функціональності.

Якщо врахувати ці принципи, то з точки зору теоретичного моделювання правової системи за законами системного підходу, правова система – це сукупність усіх взаємопов'язаних матеріальних і нематеріальних, об'єктивних і суб'єктивних, статичних і динамічних правових явищ, що функціонують у суспільстві з приводу створення, реалізації і охорони права. Тобто, правова система – це надзвичайно широке поняття, що зумовлює існування і необхідність виділення у ній таких її сторін як: 1) цілі та інтереси; 2) матеріальна база; 3) нормативна основа; 4) духовна основа; 5) організаційна структура; 6) інституційна; 7) органічна; 8) функціональна; 9) ідеологічна; 10) комунікативна.

Згадані підсистеми і елементи правової системи поєднані її принципами, які у ній виступають головними структурними зв'язками. Принципи правової системи, у тому числі й України, – це об'єктивно зумовлені її витоки, за якими вона розвивається і які становлять основу її системності. Це елементи правової системи, що мають найбільш загальний зміст, фіксують найважливіші напрямки і способи її дії. Вони у найбільшій мірі поєднуються з об'єктивними законами розвитку суспільства, з загальними принципами організації і функціонування суспільних відносин.

Найбільш важливим завданням нашої держави у цьому аспекті є створення повноцінної Концепції правової реформи в Україні, у відповідності саме з таким розумінням правової системи і її принципів.

Принципи правоутворення – це найбільш загальні і важливі правові явища, за якими відбувається переведення об'єктивних закономірностей суспільного життя на мову юридичних принципів і норм. У найбільшій мірі принципи правоутворення існують у вигляді принципів правосвідомості. Виникнувши у вигляді ідей правосвідомості, юридичні принципи втілюються в принципах права через правоутворення, а вже потім і через правотворчість, яка включає нормотворчість і законотворчість.

Правотворча діяльність носить складний і специфічний характер, а тому досить важко перерахувати всі основні ідеї правотворчості. Проте у правовій державі вона повинна здійснюватися на основі таких найважливіших принципів: гуманізму; демократизму; науковості; правності; законності; юридичної формалізованості; внутрішньої системності і структурованості; врахування специфіки предмета, методу регулювання, властивих кожній галузі права; об'єктивної оцінки можливостей діючої правової системи і її співвідношення з іншими системами; використання засобів і прийомів юридичної техніки; врахування необхідності подальшої систематизації нормативно-правових актів тощо.

Цим принципам мають відповідати принципи законотворчості, які зафіксовані у Конституції України і мають стати відправними джерелами при реформуванні цього виду юридичної діяльності. Їх систему складають принципи: 1) верховенства права; 2) верховенства закону у системі нормативно-правових актів; 3) демократизму у законотворчій діяльності; 4) соціальної доцільності; 5) системності і узгодженості; 6) наукової обґрунтованості.

У відповідності з таким розумінням правоутворення і висвітленими принципами надзвичайно важливим уявляється створення повноцінної Концепції реформування правоутворення і правотворчості в Україні. Остання має розроблятися за тими методологічними підходами, які були застосовані щодо Концепції правової реформи в Україні і деталізуватись Концепцією реформування законодавства України, Орієнтовною програмою розвитку законодавства України, Законами "Про нормативно-правові акти в Україні" і "Про закони і законодавчу діяльність в Україні". Лише за таких умов можна забезпечити кардинально-якісні зміни у цьому процесі.

Виходячи з загальнотеоретичного розуміння реалізації норм права, можна підійти до аналізу шляхів втілення його принципів у фактичній поведінці учасників суспільних відносин.

Насамперед звертаємо увагу на можливість і корисність прямої дії принципів права. Для цього вони повинні матеріалізуватись у чинному законодавстві. Подібне їх юридичне оформлення і закріплення безперечно має нормативно-регулятивний і орієнтаційно-керівний характер щодо усіх соціальних інституцій. Пряма дія принципів права здатна також забезпечити цілеспрямованість і одноманітність правового регулювання суспільних відносин. При цьому не можна віддавати перевагу якомусь одному різновиду принципів.

Другим шляхом реалізації принципів права є їх опосередкування через механізм правового регулювання, що вимагає їх конкретизації у нормах законодавства і підзаконних нормативно-правових актах, юридичних документах судової і адміністративної практики. Таким чином, принципи виражаються у правах і обов'язках суб'єктів, у юридичних зв'язках і відносинах. Вказаний шлях реалізації принципів права найбільш розповсюджений. Завдяки закріпленню у юридичних нормах, правах і обов'язках, правовідносинах і правопорядку принципи набувають саме регулятивно-нормативної специфіки. А тому можна говорити про три рівні реалізації принципів у праві. На першому – суб'єкти мають справу з юридичними принципами, що є найбільш високим узагальненням і регулятором фактичних суспільних відносин. На другому – принципи права виступають, як модифіковані юридичні норми, що містять моделі суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. І третій – це рівень реалізації принципів, коли вони деталізуються у вигляді рішень судової і адміністративної, загалом усієї юридичної практики.

Це дає змогу виділити і обґрунтувати загальні принципи правореалізації. До них насамперед слід віднести принципи: законності; реальності; обґрунтованості; доцільності; справедливості й ефективності.

Усі названі і не згадані принципи правореалізації, як і сама ця діяльність, є системними явищами, а тому вони мають розглядатися як складова і безперечно одна з найбільш головних частин правової системи, в тому числі і щодо правової реформи в Україні. Завданням останньої у цій сфері є створення на підставі науково обґрунтованої теорії повноцінної Концепції реформування реалізації права в Україні. Вважаємо, що подібно до Концепції правової реформи в Україні, інших Концепцій (реформування законодавства, охорони права), Концепція реформування реалізації права в Україні повинна прийматися Верховною Радою України на підставі участі і врахування пропозицій від усіх зацікавлених суб'єктів. Її офіційним, більш конкретним, вираженням мають стати Закони України "Про створення державного механізму реалізації нормативно-правових актів в Україні", "Про застосування нормативно-правових актів в Україні".

Щодо реалізації принципів права в правоохоронній діяльності. То охорона права це надзвичайно широка категорія, яка включає у себе усі правові явища, що функціонують у правовій системі, щодо забезпечення правомірного його втілення у поведінці усіх соціальних суб'єктів.

Правоохоронна діяльність, у свою чергу, є складовою частиною суспільної охоронної діяльності (поряд із політичною, економічною, ідеологічною охоронною діяльністю), а тому може диференціюватись на суспільну (здійснюється усім суспільством), державну (реалізується державними органами), правоохоронну діяльність окремих колективів людей (наприклад, політичних партій, громадських об'єднань, трудових колективів) і навіть окремих індивідів (наприклад, необхідна оборона у кримінальному праві). І це пояснюється тим, що у демократичному громадянському суспільстві і правовій державі за кожним соціальним організмом визнається право самому забезпечувати свою охорону, своє співіснування з іншими соціальними суб'єктами.

Зрозуміло, що у сфері правоохоронної діяльності, як самостійної правової форми діяльності, реалізуються принципи права. При цьому з повною упевненістю можна стверджувати, що у ній так чи інакше, як, до речі, і в правоутворенні і правореалізації, модифікуються усі раніше згадані принципи права (системні і структурні), принципи правового регулювання, правосвідомості і законності. Але найактуальнішими з них у цій сфері є принципи: законності; доцільності; взаємної відповідальності; паритетності; демократизму; гуманізму; системності.

Найбільш актуальним завданням українського суспільства і держави у цій сфері є створення і забезпечення реалізації на вже названих методологічних засадах повноцінної Концепції реформування охорони права. Її головним завданням є забезпечення одноманітності у здійсненні усіх видів охоронної діяльності, про які йшлося, а кінцевою, найбільш загальною, метою гарантування національної безпеки України. Мабуть, саме враховуючи останнє, її інколи ще називають Концепцією національної безпеки України.

Ця Концепція має деталізуватись Концепцією або ж Законами України "Про державну правоохоронну діяльність" та "Про недержавну правоохоронну діяльність". Останні повинні передбачити головні напрямки, принципи, завдання, структуру, права та обов'язки, форми і методи, гарантії діяльності, відповідальність конкретних інститутів, органів, закладів, що займаються правоохоронною діяльністю в Україні.

1.4. Поняття принципів трудового права України

У юридичній літературі вважалося свого часу, що принципи права – це продукт людської діяльності, їх джерелами є сфера ідеології. І щоб одержати статус принципів права, певні керівні положення мають бути відображені у самому праві, у змісті норм права.

Сучасні дослідження принципів права обґрунтовують об'єктивний характер цієї категорії. Це такі засадничі основи права, які відповідають характеру суспільних відносин, економічним, політичним, ідеологічним процесам, що відбуваються у суспільстві. Саме така залежність зумовлює характер правотворчості, зміст правових норм, способи й методи реалізації права.[5]

Загальносоціальне право і юридичне право можна розглядати сьогодні як ціле і його частину у нерозривному їх взаємозв'язку. Загальносоціальне право щодо юридичного права є первинним, воно з'являється задовго до появи держави, продуктом якої є власне юридичне право, яке виникає у надрах уже існуючого загальносоціального права. Принципи права необхідно виводити із самої правової матерії, а не з ідеологічних категорій. Вони охоплюють усю правову матерію – і ідеї, і норми, і відносини – та надають їй логічності, послідовності, збалансованості. У принципах права ніби синтезується світовий досвід розвитку права, досвід цивілізації. Принципи – це свого роду "сухий залишок" найбагатшої правової матерії, її суть, звільнена від конкретики.

Принципи відіграють роль орієнтирів у формуванні права" . Тому юридичне право не може суттєво відступати від усталених і апробованих постулатів загальносоціального права. Більшість з них держава закріплює у правових нормах і вони продовжують свою регулятивну функцію вже як юридичне право.

Водночас у державно організованому суспільстві існують норми загальносоціального права, які з різних причин не трансплантувались у норми юридичного права, тобто загальносоціальне право не зникає з появою держави і юридичного права. Воно виступає підґрунтям для юридичного права, а тому можна вважати, що загальносоціальне право якраз і є тими принципами, на яких базується юридичне право як система норм.

"Принципи загальносоціального права, – пише А.М. Колодій, – передаються юридичному праву, тому що законодавець не може не враховувати думки суспільства і тому, що ця думка акумулюється насамперед у цих принципах – особливо це стосується демократичного (громадянського) суспільства" .

Принципи права як основа системи юридичного права, підґрунтя, на якому воно розвивається, не перетворюються на якісь інші правові субстанції, а існують реально і водночас з самою системою права.

Система чинного юридичного права повинна своїм змістовним нормативним наповненням чітко відповідати конкретним принципам права. Якщо через якісь об'єктивні обставини ті чи інші принципи права припиняють своє існування, то норми права, інститути або галузі, які на них спиралися, втрачають свої регулятивні властивості. Так само, якщо певні правові акти розроблено і прийнято законодавцем без врахування вимог принципів права, то вони не забезпечуватимуть ефективного регулювання суспільних відносин і їх, зрештою, потрібно буде або скасовувати, або вдосконалювати.

Принципи права як надбання всього історичного процесу розвитку людської цивілізації не можна змінювати, скасовувати чи, навпаки, створювати певним політичним силам чи групам, які визначають політику держави, зокрема і в сфері правотворення. їх можна лише пізнавати, вивчати з більшою чи меншою проникністю в їхню сутність і дотримуватись (або ігнорувати – собі ж на шкоду).

Крім принципів права потрібно розрізняти і таку категорію, як правові принципи. Вони, на відміну від попередніх, відображаються у нормативних актах у вигляді окремих загальних положень (норм-принципів), наприклад, "кожен, хто працює, має право на відпочинок" (ст. 45 Конституції України), або ж у "прихованому" вигляді, коли їх зміст випливає з багатьох норм. Зокрема, "право на належну винагороду за працю", "право на охорону праці" та ін.

Тобто, якщо принципи права первинні щодо права юридичного і становлять його сутність і зміст, то правові принципи визначаються у самому юридичному праві, а тому є вторинними, похідними. Принципи права як об'єктивні засади самого права містяться у надрах загальносоціального права незалежно від того, чи є юридичне право, чи на певному історичному етапі його ще немає. Правові ж принципи можуть існувати тільки за наявності юридичного права. Більше того, сама наявність юридичного права ще не означає, що у ньому обов'язково мають бути визначені правові принципи. Вони за певних специфічних обставин можуть і не мати свого відображення – прямого чи опосередкованого – у правових нормах, що, однак, зовсім не слід розцінювати як недолік тієї чи іншої системи або галузі права. Головне, щоб ці системи чи галузі ґрунтувалися на належних принципах права, і цього достатньо для забезпечення повноти правового регулювання.

Встановлення та вивчення принципів трудового права має важливе як теоретичне, так і практичне значення. Без урахування загальних засад, на яких формується українське трудове право, ми не зможемо ні належно його тлумачити, ні ефективно застосовувати його норми, що особливо важливо в умовах ринкових відносин. Виняткового значення набуває усвідомлення справжньої ролі принципів трудового права в процесі кодифікації трудового законодавства. Це саме той випадок, коли є можливість прийняти ефективний і стабільний закон.[6]

Отже, принципами трудового права як системи норм, покликаних забезпечувати трудові та тісно пов'язані з ними відносини, є такі засадничі ідеї (засади), які визначають сферу його дії порядок встановлення прав та обов'язків суб'єктів, гарантії захисту їх прав та законних інтересів.

До таких принципів, які визначають сутність і закономірності розвитку трудового права, можна віднести:

–       обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці;

–       оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання;

–       соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці;

–       забезпечення єдності та диференціації правового регулювання;

–       визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників, у трудових правовідносинах порівняно з умовами, встановленими в нормативно-правових актах [24, 45].

Можна виділити й інші якісь закономірності, властиві цій галузі, та вони не будуть уже головними, а виступатимуть лише як принципи окремих, інститутів трудового права. Наприклад, принцип договірного визначення трудової функції працівника можна розглядати як принцип тільки одного інституту – інституту трудового договору.

У юридичній літературі принципом трудового права іноді визнають і такий принцип, як безпека праці або принцип охорони праці, згідно з яким усе трудове право пронизане ідеєю забезпечення охорони праці найманих працівників. Проте важливо пам'ятати, що охорона праці, створення безпечних і здорових умов для працівників у трудових відносинах є головним завданням і призначенням трудового права, а ототожнювати принципи права ( з його завданнями не можна.

Треба мати на увазі й те, що трудовому праву властиві і деякі загальноправові принципи, зокрема ті, що визначають сферу приватноправових відносин. До них можна віднести принцип пріоритетності норм міжнародного права щодо норм національного права, принцип забезпечення захисту законних інтересів учасників правовідносин, та ін.

Водночас трудове право з огляду на своє соціальне призначення визначило також чимало правових принципів, яких треба дотримуватися, застосовуючи і реалізовуючи його приписи. Такими правовими принципами трудового права є: рівність трудових прав громадян України; свобода трудового договору; взаємне погодження зміни умов трудового договору; належна оплата праці та деякі інші.

Маючи похідний від права характер, правові принципи у поєднанні з принципами права забезпечують функціонування трудового права як самостійної галузі в системі права України.

Розділ 2. Принципи трудового права в системі правового регулювання трудових відносин

2.1. Принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці

Цей принцип є визначальним для всієї галузі права. Трудове право виникло саме як інструмент захисту інтересів найманої праці. Зароджуючись у надрах цивільного приватного права, воно на ранніх етапах розвитку ринкових відносин забезпечувало юридичне оформлення купівлі-продажу робочої сили як товару. Проте робоча сила – це товар особливого порядку, невід'ємний від особи його власника, тому й регламентація відносин, пов'язаних з наймом робочої сили, не вписувалась у сферу цивільно-правових угод. У результаті виникає трудовий договір як юридична форма використання найманої праці.

З усього розмаїття суспільно-трудових відносин трудове право обирає тільки відносини, які постають у результаті застосування найманої праці, тобто праці на когось, праці, що виникає на підставі укладення трудового договору у його різних формах і видах.

Останніми десятиліттями під сферу трудового права і на Заході, і в Україні поступово починають підпадати відносини, які хоча і не є відносинами найму у чистому вигляді (державні службовці, члени сім'ї фермерів та ін.), але у своїй основі – відносини залежної праці і юридично оформлюються укладенням трудового договору.

Треба також зазначити, що цей принцип трудового права послідовно не – дотримувався у соціалістичному трудовому праві за часів його існування. Відомо, що тоді велися навіть дискусії про так звані широку і вузьку сфери дії трудового права. Проте ми ще й досі не можемо позбутися старих підходів до розуміння і врахування принципів права при кодифікації трудового законодавства. Тому і тепер маємо досить розпливчасту за змістом ст. 3 у Кодексі законів про працю України [7], згідно з якою трудове право нібито регулює все, що тільки називається трудовими відносинами. Та як уже було показано, палітра трудових відносин у суспільстві досить широка. Більшість із них урегульовані правовими нормами найрізноманітніших галузей права: трудового, аграрного, комерційного, кримінально-виконавчого, військового тощо. Трудове право з-поміж названих є найавторитетнішим, що звичайно, пояснюється його предметом, вагомістю і значенням тих суспільно-трудових відносин, які регулюються нормами цієї галузі. Та мало хто з учених-трудовиків звертає увагу на суперечливість ст. 3 та ст. 21 КЗпП, яка, по суті, є визначальною в даному випадку і обмежує сферу застосування Кодексу законів про працю України лише тими працівниками і тими відносинами, які виникають на підставі укладення трудового договору у його різноманітних формах.

Автори науково-практичного коментарю до законодавства України про працю зазначають, наприклад, що ст. 3 КЗпП досить складна для застосування як сама по собі, так і особливо у зв'язку з суперечностями між її змістом і змістом деяких інших нормативних актів. Та замість того, аби показати, що всі ці суперечності є наслідком недосконалого формулювання коментованої статті, вони занадто захопилися пошуком протиріч між ст. 3 КЗпП та окремими законами.

Отже, при визначенні сфери трудового права необхідно внести зміни до Кодексу законів про працю України, виклавши ст. 3 відповідно до основного принципу цієї галузі права, і все стане на свої місця. Адже ця сфера уже фактично визначена у ст. 21, яка передбачає виникнення трудових відносин найманої праці на підставі укладення трудового договору.

2.2. Принципі оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання , єдності та діференціації правового регулювання трудових відносин

Оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання – ще один з основних принципів трудового права України. [8]Він визначає порядок та умови встановлення прав і обов'язків суб'єктів трудових і пов'язаних з ними правовідносин. Його зміст зводиться до того, що основні гарантії захисту трудових прав учасників трудових правовідносин встановлюються законами і підзаконними актами, а решту правил регулювання праці сторони визначають за погодженням між собою або в порядку, передбаченому централізованими нормами, самостійно. При цьому локальне правовстановлення не повинне виходити за межі і суперечити стандартам, визначеним для нього централізовано.

Незважаючи на те, що в умовах ринкової економіки спостерігається тенденція до розширення сфери локального регулювання, не варто думати, що з часом потреба у централізованому регулюванні праці цілком відпаде, тобто, що цей принцип трудового права не є перспективним. Держава продовжуватиме виконувати свою функцію гаранта основних трудових прав громадян, тому відповідний мінімум таких гарантій визначатиметься як у Конституції, так і в Кодексі законів про працю та інших нормативних актах. Крім того, сфера локального регулювання – це, переважно, власне трудові відносини: трудовий договір, робочий час, час відпочинку, трудова дисципліна тощо. Інші ж інститути трудового права: працевлаштування, нагляд і контроль за дотриманням трудового законодавства, вирішення трудових спорів – традиційно і справедливо вважаються ділянками централізованого правового забезпечення.[9]

Отже, специфіка цього принципу полягає в тому, що повнота правового регулювання забезпечується завдяки оптимальному поєднанню як централізованого, так і локального правовстановлення.

Цей принцип дуже виразно виділяє трудове право з-поміж інших галузей вітчизняного права, в тому числі – й галузей приватноправового спрямування.

Локальна нормотворчість властива для багатьох галузей права (адміністративного, земельного, аграрного, цивільного), проте там вона допускається як виняток і не впливає суттєво на загальний стан правового забезпечення відповідних суспільних відносин. У трудовому праві це фактично такий же напрям встановлення умов праці, як і централізовані правові приписи.

При цьому, якщо для деяких інших галузей права (адміністративного) сфера локального правовстановлення визначається територіальними ознаками (місто, район), то за трудовим правом локальними вважаються норми, прийняті безпосередньо на підприємствах самими ж учасниками трудових правовідносин.

Локальна правотворчість у сфері трудового права відбувається переважно для конкретизації централізованих норм щодо умов відповідних підприємств, установ, організацій. Самі ці централізовані норми вже є своєрідною базою для видання на їх основі локальних правил. І фактично, такі централізовані норми не можуть самостійно регулювати трудові відносини. Тобто локальні норми ніби логічно доповнюють загальні правила, які отримують регулятивні властивості тільки завдяки поєднанню централізованого і локального правовстановлення.

Інший варіант локальної нормотворчості полягає у забезпеченні додаткових правових гарантій найманих працівників за рахунок прийняття локальної норми, яка передбачає інші правила регулювання трудових відносин, аніж ті, що встановлені централізованою нормою.

Тут існує дві можливості такого локального правовстановлення. Перша, це коли у самій централізованій нормі міститься правило, яке допускає з метою поліпшення правового становища працівників того чи іншого підприємства, прийняти локальну норму, яка б встановлювала більш пільгові умови праці, ніж передбачаються загальною нормою. Наприклад, згадувана вже ст. 50 КЗпП України визначає нормальну тривалість робочого часу 40 годин на тиждень. Але у частині другій вона передбачає, що підприємства, установи, організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж 40 годин на тиждень.

Отже, маючи відповідні економічні можливості, підприємства мають право обирати для регулювання трудових відносин або централізовану норму, або ж прийняти для цього своє правило. Головне тут, щоб локальна норма не погіршувала умови праці порівняно з тими, що гарантуються централізованим законодавством. Друга можливість прийняття первинної локальної норми випливав безпосередньо із загальноправового принципу "можна все, що не заборонено" та ст. 9¹ Кодексу законів про працю країни, якою передбачено, що підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Такі локальні норми можуть встановлюватися як при укладенні колективних договорів, так і при прийнятті інших актів локального характеру: правил внутрішнього трудового розпорядку, положень про оплату праці, про преміювання тощо.

У зв'язку зі змінами, що відбуваються у сфері суспільно-трудових відносин, переходом до ринкової економіки потребують корекції загальні вимоги щодо суб'єктів локальної нормотворчості. Трудове законодавство, що було орієнтоване на соціалістичну суспільну організацію праці, передбачає право ухвалювати локальні норми за власником підприємства, установи, організації і обов'язковим погодженням (за згодою) з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником). Такий порядок був прийнятним, коли профспілки вважалися незамінним суб'єктом організації праці на підприємствах. У нинішніх умовах, коли вони на підприємствах або зовсім відсутні, або ж є декілька профспілок одночасно, ухвалення локальних правил стає проблематичним. Доводиться приймати такі норми з порушенням загальних вимог (оскільки за відсутності профспілки ні з ким погодити її прийняття) або ж зовсім відмовитися від встановлення додаткових умов праці на локальному рівні.

Очевидно, що існують цілком об'єктивні чинники для зміни на законодавчому рівні загального порядку прийняття локальних норм у сфері трудового права. їх повинні приймати самі власники (роботодавці) в особі органів управління підприємства, як це передбачено у країнах з розвиненою ринковою економікою. Участь профспілок при ухваленні локальних норм права можлива тільки щодо актів договірного характеру (колективних договорів, угод), а решта – має бути прерогативою самого роботодавця.

Побоювання, що при такій спрощеній процедурі можуть порушуватися трудові права найманих працівників, не мають достатніх підстав. Адже КЗпП України у ст. 9 визначає недійсними умови договорів про працю, якщо вони погіршують становище працівників.

Принцип оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання – це одна з важливих засад функціонування у системі права України трудового права як однієї з провідних галузей.

Принцип єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин – один з найстаріших принципів трудового права. Цей принцип, як видно з його назви, передбачає подвійну мету: встановлення єдиних, однакових умов праці для всіх найманих працівників і водночас диференціацію умов праці для певних категорій працівників за певних обставин.

Право передбачає застосування однакового масштабу до різних людей. Тому і трудове право, встановлюючи у своїх нормах єдині для всіх працівників правила щодо прийому на роботу і звільнення з роботи, робочого часу і часу відпочинку, оплати праці, трудової дисципліни і охорони праці, забезпечує всім громадянам справедливі і рівні можливості заробити собі на життя своєю працею.

Єдність правового регулювання трудових відносин означає, що норми трудового права встановлюють високий рівень умов праці, їх повинні дотримуватись усі роботодавці, що здійснюють найм працівників на підставі трудового договору.

Такі єдині норми поширюються на трудові відносини працівників державних підприємств, установ, організацій, працівників приватних і колективних підприємств, а також тих осіб, які працюють за трудовим договором у фізичних осіб (роботодавців).

Єдність правового регулювання забезпечується переважно нормами централізованого рівня. Зокрема, це норми Кодексу законів про працю України, які мають загальний характер, а також норми спеціальних законів "Про оплату праці" від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР, "Про колективні договори і угоди", "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р. № 137/98-ВР та ін.

Не менш важливу роль у встановленні єдиних правил використання найманої праці відіграють підзаконні нормативні акти, якщо вони приймаються на виконання загальних приписів тих чи інших законів України. Такими підзаконними актами можуть бути постанови Кабінету Міністрів України, а також акти Міністерства праці та соціальної політики України. Наприклад, "Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників" була затверджена наказом Мінпраці України, Мін'юсту України, Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993 р. № 58.

Та не тільки законами та підзаконними актами досягається єдність правового регулювання трудових відносин найманих працівників в Україні. Останнім часом єдині правила у сфері трудових відносин почали приймати і на договірному рівні. Йдеться насамперед про Генеральну угоду, яка укладається на тристоронній основі між Кабінетом Міністрів України, об'єднаннями роботодавців та профспілковими об'єднаннями України. Положення Угоди діють безпосередньо і поширюються на всіх суб'єктів незалежно від форми власності і господарювання, які перебувають у сфері дії сторін, що підписали Генеральну угоду.

Водночас трудове право не може не враховувати об'єктивних обставин, зумовлених специфікою галузей виробництва, професійними, статевими, віковими особливостями працівників, місцезнаходженням підприємств тощо, які потребують особливого підходу до правового забезпечення умов праці. Всі ці обставини врешті-решт призводять до порушення єдиних правил, що регулюють застосування праці, і вимагають видання спеціальних норм, які пристосовують загальні правові приписи до специфічних умов праці.[10]

У юридичній літературі з трудового права визначають три напрями диференціації, які залежать від:

1)     характеру і особливостей виробництва (галузева, міжгалузева і локальна диференціація);

2)     статевих, вікових та інших особливостей працівників (суб'єктна диференціація);

3)     місця розташування підприємств, установ, організацій (територіальна диференціація).

Усі ці три чинники і зумовлюють прийняття спеціальних норм, які регламентують особливості трудових відносин державних службовців, суддів, прокурорських працівників, медичних працівників, працівників освіти, осіб, які не досягли повноліття, жінок, інвалідів, працівників, які поєднують працю з навчанням, та ін. Диференціація забезпечується як шляхом прийняття нормативних актів на рівні законів, підзаконних, у тому числі відомчих актів, так і локальною нормотворчістю. При цьому найбільш оптимальному поєднанню загального і особливого у забезпеченні єдності та диференціації правового регулювання з використанням локальних норм слугує розробка і прийняття примірних чи типових нормативних актів як основи локальної нормотворчості.

Принцип диференціації правового регулювання не суперечить проголошеному у ст. 2¹ КЗпП України правилу про рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. Спеціальні норми, прийняті з метою забезпечення диференційованого підходу до регулювання трудових відносин певних категорій працівників зовсім не передбачають створення якихось пільгових умов праці для них або надання їм додаткових привілеїв. Вони спрямовуються передусім на досягнення балансу гарантій трудових прав окремих категорій працівників відповідно до умов їх праці.

Для цього трудове законодавство передбачає встановлення диференційованих правил регулювання трудових відносин лише на законодавчому рівні. Так, ст. 7 КЗпП України вказує, що особливості регулювання праці осіб, які працюють у районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров'я, тимчасових і сезонних працівників, а також працівників, які працюють у фізичних осіб за трудовими договорами, встановлюються законодавством. Тим самим законодавець виключає у даному випадку диференціацію умов праці зазначених працівників відомчими чи локальними нормами.

Принципи єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин є однією з характерних ознак не тільки трудового права України, а й інших держав, незважаючи на те, що Для багатьох з них трудове право вважається відокремленим інститутом цивільного (приватного) права.

2.3. Принцип соціального партнерства і договірного встановлення умов праці

Соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці як принцип трудового права виявляється в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучають недержавні структури (об'єднання роботодавців, об'єднання трудящих), які разом з органами виконавчої влади (або і без їхньої участі), на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом співробітництва, пошуку компромісів і прийняття узгоджених рішень встановлюють обов'язкові для учасників трудових правовідносин правила регулювання праці. Соціальне партнерство як явище і як принцип трудового права є новим для вітчизняної правової системи на відміну від правових систем у ~ країнах з розвиненою ринковою економікою. Відомі на Заході як біпартизм (США, Канада) чи трипартизм (Франція, Німеччина) форми соціального партнерства давно посіли належне місце у сфері колективно-договірного регулювання трудових відносин. Взаємно погоджуючи інтереси роботодавців та найманих працівників з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, соціального забезпечення та ін., соціальні партнери домагаються зниження гостроти соціальних конфліктів, погодження інтересів власників і найманих працівників.

Світовий досвід показує, що одним з найефективніших чинників урегулювання соціальних протиріч є інститут соціального партнерства, основною метою якого передбачається врегулювання і вирішення конфліктів, збалансування соціально-економічних інтересів працівників і підприємців. У суспільних відносинах, що виникають у сфері застосування найманої праці, формуються різноманітні інтереси, які за своїм змістом можуть не співпадати. Відслідковуючи процес взаємовідносин між суб'єктами трудового права, можна узагальнити три групи інтересів: інтереси найманої праці, інтереси капіталу та інтереси суспільства.[11]

Історично організаціями, що створюються з метою захисту інтересів найманої праці, є професійні спілки. Проте інтереси працівників можуть представляти й інші органи чи організації, які будуть ними на те уповноважені. У колективно-договірному регулюванні профспілки чи інші уповноважені на представництво органи можуть ефективніше здійснювати захист своїх інтересів, ніж це робитиме той чи інший працівник.

Інтереси капіталу направлені на максимальне використання кадрового потенціалу підприємства, збільшення прибутків, що може досягатися також за рахунок масових звільнень працівників. Тобто у своїй основі інтереси найманих працівників і капіталу є об'єктивно протилежними та внутрішньо суперечливими, тому їх поєднання нерідко веде до конфліктів, що можуть негативно впливати на розвиток усього суспільства. Держава як єдиний представник і виразник суспільних інтересів зобов'язана представляти їх у колективно-договірному регулюванні з метою збереження миру, створення соціального середовища терпимості та взаєморозуміння. Тому держава безпосередньо зацікавлена у врегулюванні інтересів найманої праці та капіталу мирними шляхами.

Сторони соціального партнерства покликані не лише вирішувати конфліктні ситуації, пов'язані з виробничими, соціально-економічними та трудовими відносинами, а й попереджувати виникнення випадків, коли може бути застосована сила як з боку працівників, так і підприємців. З цією метою практично в усіх державах з розвиненими ринковими відносинами на рівні держави або безпосередньо підприємств, установ, організацій опрацьовуються профілактичні заходи впливу та попередження негативних наслідків конфліктів найманої праці та капіталу.

Соціальне партнерство і колективно-договірне регулювання тісно переплетені, оскільки мають єдині цілі: забезпечення і збереження соціального миру та ефективне регулювання колективних трудових відносин, тому засади їх здійснення мають спільні витоки.

В Україні соціальне партнерство здійснюється на національному, галузевому, регіональному та локальному рівнях. На перших трьох з них практикуються тристоронні відносини (між об'єднаннями роботодавців, об'єднаннями трудящих, органами виконавчої влади), а на локальному рівні колективний договір укладається між роботодавцем і органом, який представляє найманих працівників.

Інститутами "соціального партнерства є проведення його сторонами консультацій і переговорів, спрямованих на запобігання і розв'язання колективних трудових спорів, розгляд і вирішення претензій та розбіжностей, що можуть виникати між сторонами, взаємне надання необхідної інформації тощо.

2.4. Принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників

Останнім у переліку принципів трудового права стоїть принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників у трудових правовідносинах порівняно із нормативно встановленими умовами. Він тісно пов'язаний з попередніми принципами і полягає у тому, що ті норми – гарантії, державні стандарти в галузі регулювання трудових відносин, визначених на рівні держави, за жодних обставин не повинні погіршуватись при встановленні умов праці на галузевому, регіональному і локальному рівнях.

Термін договори про працю треба розглядати у широкому значенні. Це можуть бути як договори у прямому розумінні цього слова (трудовий, колективний, про повну матеріальну відповідальність), що виражаються у формі власне договору, так і угоди, які стосуються умов праці (про іспитовий строк, про переведення чи переміщення працівника, про встановлення неповного робочого часу та ін.).

Крім того, дія цього принципу поширюється і на акти локальної нормотворчості, які ухвалюються за погодженням між роботодавцем і виборним органом первинної профспілкової організації, чи іншим уповноваженим найманими працівниками органом. Більше того, очевидно, що і акти локального характеру, які приймаються роботодавцем одноособово або ж (як це передбачено тепер для "Правил внутрішнього трудового розпорядку") затверджуються трудовим колективом так само повинні визнаватися незаконними у тій своїй частині, яка містить норми, що погіршують становище працівників порівняно із законодавством України.

Наявність цього принципу є важливою гарантією трудових прав найманих працівників (що особливо відчувається в умовах переходу до ринкових відносин) та утвердження приватного підприємництва в Україні. Не секрет, що зустрічаються випадки, коли приватні підприємці з метою одержання прибутків намагаються не дотримуватися при використанні праці найманих працівників загальних вимог трудового законодавства, погіршуючи при цьому права громадян. Такі трудові договори мають визнаватися недійсними у тій частині, що суперечить чинному трудовому законодавству.

Трудове законодавство України не містить спеціальних правил, за якими б мало відбуватися визнання умов договорів про працю, що погіршують становище працівників, недійсними. Тому нерідко порушені трудові права захистити не вдається. І лише у випадку звернення до комісії по трудових спорах чи суду працівника, який вважає, що існує порушення його трудових прав з боку роботодавця, відкриває можливості для оцінки стану трудового договору та визнання недійсним тих його умов, які погіршують права працівника як учасника трудових правовідносин. Однак звернення до органів, що розглядають трудові спори, відбувається здебільшого тільки в разі незаконного звільнення працівника з роботи, переведення без його згоди на іншу роботу, невиплати зарплати або накладення дисциплінарного стягнення. Що ж до звернення з метою визнання тих чи інших умов трудового договору недійсними, то судова практика тут є не дуже багатою.

Розділ 3. Проблеми реалізації принципів трудового права

3.1. Проблеми застосування принципів трудового права

         Кожна правова система базується на засадах,які визначають її функціонування і розвиток. Такі засади в теорії права прийнято називати принципами права. Залежність принципів від характеру суспільних відносин, економічних, політичних, ідеологічних процесів, що відбуваються в суспільстві, зумовлює характер правотворчості зміст правових норм, способи і методи реалізаціі права[12].

         З огляду на це, важливим є визначення переліку принципів трудового права в сучасних умовах.

         Наукова та навчальна література містить цілий комплекс принципів трудового права, пропонує різноманітні критерії іх поділу. Для визначення критеріїв, необхідних для класифікації принципів трудового права, потрібно враховувати їх зв'язок з основними трудовими правами й обов’язками, а також юридичними гарантіями, важливим для їх реалізації.

         При будові і функціонуванні системи трудового права діє ієрархія принципів, які за сферою дії поділяються на загальноправові, міжгалузеві та галузеві принципи. Дана класифікація принципів трудового права знаходить своє втілення в працях вітчизняних та зарубіжних науковців як радянського, так і сьогодення.

         Так, на думку Н.Б. Болотіної, Ю.П. Орловського, А.Ф. Нуртдинової, М.В. Молодцова, В.С. Венедиктова, В.С. Андрєєва та ін.. загальноправові принципи – це ключові ідеї, які є основою правової системи в цілому[13]. Загальнолюдські принципи, їх ще так називають, залежать від рівня розвитку суспільства і виступають універсальним критерієм становлення правових систем різних держав. Базовими принципами, які відображають соціальне призначення права в суспільстві, виступають закріплені, зазвичай, в Основному Законі – Конституції України та міжнародно – правових документах принципи свободи, законності, соціальної справедливості, рівності всіх перед законом і судом, демократизму і ін.[14]

         Міжгалузеві принципи – це принципи, яка існують у декількох галузях права. Так, до міжгалузевих принципів, які мають значення в трудовому праві, можно віднести:

–       недоторканність власності;

–       свободу договору;

–       забезпечення поновлення порушених прав, їх судовий захист;

–       право на захист своїх прав і свобод від порушень і протиправних посягань будь-якими, незабороненими законом способами;

–       гласність та змагальність у судовому процесі, який є характерним як для трудового права, зокрема для процесуально – трудових відносин, які виникають у зв’язку з розглядом трудових спорів у суді, так і для кримінально – процесуального та цивільного процесуального права ін.

Наявність галузевих принципів права, поряд із предметом та методом

правового регулювання свідчить про самостійність галузі права в системі права держави. Варто погодитись із думкою В.С. Венедиктова, який зазначає, що хоча принципи права є більш стабільною категорією, ніж норми права, однак і вони можуть змінюватися під впливом різних факторів.[15] Так, до галузевих принципів належать:

–       свобода праці і заборона примусової праці в трудових відносинах;

–       реалізація права на працю шляхом укладення трудового договору;

–       захист від безробіття і сприяння в працевлаштуванні;

–       рівність прав та можливостей працівників;

–       дотримання дисципліни праці;

–       заборона дискримінації у сфері праці;

–       захист трудових прав не забороненими законом способами і ін.[16]

Інша класифікація принципів трудового прав – залежно від того, де саме

вони вміщуються: у Конституції України, у Кодексі законів про працю України чи в інших законодавчих актах про працю. Такий критерій поділу принципів трудового права був взятий за основу К.Н.Гусовим, В.Н. Толкуновою, Н.М. Хуторян та ін.

         Дещо іншу класифікацію принципів трудового права пропонують М.В. Молодцов, О.М. Крапивін, В.І. Власов. На їх думку, залежно від сфери дії цільового спрямування принципи трудового права поділяють на шість груп.

         А наприклад, Венедиктов пропонує поділяти на принципи трудового правового регулювання суспільної організації праці та принципи окремих інститутів трудового права. Автор акцентує увагу на тому, що принципи суспільної організації праці і трудового права не можна формулювати як основні трудові права та обов’язки громадян, якими є права на працю, право на відпочинок, право на матеріальне забезпечення і ін.

         На відміну від запропонованих вище класифікацій принципів трудового права, О.В. Смирнов, Н.Б. Болотіна, М.Д. Бойко, Г.І. Чанишева виділяють чотири групи принципів трудового права,а саме ті, що:

–       виражають політику держави в галузі правового регулювання ринку праці й ефективної зайнятості;

–       містять керівні засади в галузі встановлення умов праці працівників;

–       визначають правове регулювання застосування праці працівників;

–       виражають головні напрямки правової політики в галузі охорони здоров’я і захисту трудових прав працівників[17]

Виходячи з даної класифікації суспільних відносин, які є предметом сучасного трудового права, Н.Б. Болотіна та Г.І. Чанишева принципи трудового права поділяються на два види:

–       принципи правового регулювання індивідуальних трудових відносин;

–       принципи правового регулювання колективних трудових відносин.

Оригінально та найбільш ґрунтовною і повною, на думку Старчука О.В.,є

класифікація принципів трудового права, яка запропонована П.Д. Пилипенком, В.Я. Буряком, З.Я. Козак та ін. Автори до принципів, що визначають сутність і закономірності розвитку трудового права, відносять:

–       обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці;

–       оптимальне поєднання централізованого і локального правового регулювання;

–       соціальне партнерство і договірне встановлення умов праці;

–       забезпечення єдності та диференціації правового регулювання.[18]

Отже, проблема принципів трудового права є актуальною і важливою та, у

свою чергу, вимагає багато зусиль для того, щоб об’єднати і досягнення загальної теорії права, і права людини, які закріплені не лише національним законодавством, а й ратифікованим Верховною Радою України міжнародними нормативно - правовими актами.

         Принципи трудового права перебувають на стадії становлення та пошуку і потребують глибокого аналізу та дослідження.

         Слід також зауважити, що, незважаючи на прагнення науковців запропонувати свою класифікацію принципів трудового права України, змістовна сторона всіх вищезазначених принципів не містить кардинальних змін, незважаючи на їх формулювання і розбіжності в кількісному складі. Тому можна стверджувати, що погляди представників сучасної науки щодо принципів трудового права практично збігаються. Доцільно було б лише всі пропозиції, що стосуються проблеми визначення та класифікації принципів трудового права України, звести до єдиної внутрішньо узгодженої системи, яка не ставила б під сумнів можливість їхнього забезпечення на основі єдності трудового права як самостійної галузі права.

ВИСНОВКИ

Отже, під принципами трудового права України слід розуміти закріплені у праві основні керівні положення (ідеї), які виражають сутність, найважливіші властивості й ознаки, загальну спрямованість правових норм трудового права України, а також стратегічні напрями політики держави в реалізації та гарантіях соціально-економічних прав і свобод людини.

Правові принципи мають важливе значення в правовому регулюванні процесу праці, в правозастосовній і правотворчій діяльності. Даючи загальну характеристику ролі принципів, слід зазначити, що вони:

–       слугують основою об'єднання окремих норм в єдину логічну систему, дають змогу визначити специфічні риси галузі трудового права України порівняно з іншими галузями;

–       дають змогу глибше з'ясувати зміст конкретних норм трудового законодавства і визначити загальну спрямованість та основні тенденції розвитку трудового права України;

–       дають змогу правильно зрозуміти зміст законодавства про працю і його взаємозв'язок з економікою, політикою, моральністю і правосвідомістю;

–       допомагають працедавцям і працівникам, фізичним і юридичним особам правильно застосовувати чинні норми права, а також здійснювати правозастосовну діяльність у нестандартних життєвих ситуаціях, які недостатньо врегульовані законодавством, використовувати аналогію закону, а в необхідних випадках – аналогію права;

–       є основою для здійснення тлумачення, особливо у випадках, коли в різних нормативних актах є різного роду суперечності.

Принципи правового регулювання трудових відносин і безпосередньо пов'язаних з ними інших відносин стосуються концептуальних питань трудового права. Правові принципи – це не тільки правова, а й філософська, соціологічна категорія. Кожна галузь права має свої принципи, які визначають для цієї галузі найсуттєвіше, характерніше.

Принципи трудового права визначені законами України і насамперед – Конституцією України, міжнародно-правовими документами про працю, КЗпП та іншими нормативно-правовими актами. Принципи трудового права лежать в основі правового регулювання праці всіх видів трудових відносин, пронизують трудове право, виражають сутність чинного трудового законодавства.

У науковій літературі існують різні точки зору щодо поняття принципів трудового права. Професор В. І. Прокопенко під основними принципами трудового права розуміє виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу у формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найістотніші риси його змісту.

Професор О.В. Смірнов вважає, що під принципами трудового права слід розуміти закріплені в чинному законодавстві основоположні керівні засади (ідеї).

На думку правознавців Н.Б. Болотіної і Г.І. Чанишевої, під принципами трудового права слід мати на увазі основні керівні ідеї (засади); вони закріплені в нормах або виводяться з них, і є такими, що характеризують зміст трудового права й напрями його подальшого розвитку.

Професори К.Н. Гусов і В.Н. Толкунова виходять з того, що принципи права не можна вважати ідеями, позаяк правові ідеї – це категорія правосвідомості, яка може значно випереджати чинне право. Правові принципи – принципи самого чинного права. Основні принципи правового регулювання праці – це головні положення, що в стислій формі розкривають сутність чинного трудового законодавства.

Професори Р.З. Лівшиц і В.І. Прокопенко виокремлюють два різновиди принципів права – це принципи-норми і принципи, що виводяться з норм.

Усі принципи поділяються на загальноправові, міжгалузеві, галузеві і принципи окремих інститутів.

До загальноправових належать принципи, що діють у форматі всієї системи права (принцип законності; принцип демократизму; принцип захисту прав людини; принцип, що закріплює пріоритет загальнолюдських цінностей; принцип, який закріплює рівність прав і свобод та рівні можливості для їх реалізації, що надаються як чоловіку, так і жінці тощо).

До міжгалузевих належать ті принципи, які поширюються на кілька галузей права (наприклад, принцип свободи праці, заборони примусової праці є керівним положенням у галузях права, які стосуються відносин, пов'язаних з працею, – в трудовому, цивільному, адміністративному праві). До міжгалузевих принципів належать: право на охорону здоров'я, право на освіту, право на об'єднання, право на захист прав і свобод усіма способами, не забороненими в законі, тощо. Деякі міжгалузеві принципи знаходять своє віддзеркалення і конкретизуються в галузевих принципах (наприклад, міжгалузевий принцип – право на охорону здоров'я – знайшов віддзеркалення у принципі трудового права, який називають "право на умови праці, що відповідають вимогам безпеки і гігієни"; міжгалузевий принцип – право на об'єднання для захисту своїх інтересів у трудовому праві – реалізується як право на об'єднання в профспілки на конкретному підприємстві, в організації, установі).

До галузевих належать такі правові принципи, які властиві якій-небудь одній галузі. Трудове право має свої правові принципи, що пов'язані з усіма або з більшістю складових її правових інститутів. Правові принципи трудового права в літературі називають принципами правового регулювання праці, до яких належать:

–       принцип обмеження сфери правового регулювання відносинами найманої праці;

–       принципі оптимального поєднання централізованого і локального правового регулювання;

–       принцип соціального партнерства і договірного встановлення умов праці;

–       принцип єдності і диференціації правового регулювання трудових відносин;

–       принцип визнання незаконними умов договорів про працю, які погіршують правове становище працівників.

Література

1.            Конституція України. Прийнята на V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996

2.            Кодекс законів про працю України від 10.22.1971 року, N 322-VIII // ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375, // зі змінами та доповненнями станом на 15.02.2011.

3.         Бару М.Н. Правове регулювання трудових відносин: закон, мораль, справедливість // Право України. – 1998. – №2. – С. 66.

4.            Бойко М.Д. Трудове право України. Навчальний посібник. Курс лекцій – К.: Олан, 2002 – 335 с.

5.            Болотіна Н.Б. Трудове право України: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2008. – С 64-67.

6.            Болотіна Н.Б. Трудове право України: Підручник. – 4-те вид., стер. – К.: Вікар, 2006. – 725 с.

7.            Жарков Г.М. Трудове право України. – К.: Левіт, 2007. – 428 с.

8.            Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Советское трудовое право: вопросы теории. – М.: Наука, 1978.

9.            Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

10.        Лившиц Р.З. Теория права. – М., 1994. – С. 195-196.

11.   Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права // Советское государство и право. – 1974. – № 8.

12.   Маврин С.П. Принципы трудового права в условиях рыночной экономики // Правоведение. – 1992. – № 2. – С. 52.

13.        Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. – Львів: Видавничий центр Львівського національного ун-ту ім. Івана Франка, 1999.

14.        Пилипенко П.Д., Бурак В.Я., Козак З.Я., Синчук С.М. Трудове право України Академічний курс Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. – К.: ІН ЮРЕ, 2007.

15.        Принципи трудового права, закріплені в Кодексі законів про працю України та інших законодавчих актах про працю // http://yurist-online.com/
ukr/uslugi/grazhdane/kursi.php.

16.        Прокопенко В. И. Основные принципы трудового права. – К., 2000.

17.        Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник – 3 вид. – Х.: Консум 2002 – 528 с.

18.    Смирнов О.В. Основные принципы советского трудового права. – М., 1998.

19.        Стычинский Б. С, Зуб И. В., Ротань В. Г. Научно-практический комментарий к законодательству Украины о труде: В 2 т. – Симферополь, 1998. – Т. 1. – С. 23.

20.        Теліпко В.Е. Трудове право України. Навчальний поcібник. – К.: ЦУЛ, 2009. – 342 с.

21.        Трудове право України: Академ. курс: Підруч. / Ред. Н.М. Хуторян – К.: А.С.К., 2004. – 608 с.

22.        Трудове право України: Академічний курс: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл. / П.Д. Пилипенко, В.Я. Бурак, З.Я. Козак та ін.; За ред. П.Д. Пилипенка. – 2-е вид., перероб. і доп. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2006. – 544 с.

23.        Чанишева Г. Теоретичні проблеми правового регулювання колективних трудових відносин в сучасних умовах. // Право України. – 2000. – № 8. – С. 31.

[1] Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права // Советское государство и право. – 1974. – № 8.

[2] Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права // Советское государство и право. – 1974. – № 8.

[3] Колодій А.М. Принципи права України: Монографія. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.

[4] Пилипенко П.Д. Трудове право України: Курс лекцій, 1996. – с.280

[5] Трудове право України: Академ. курс: Підруч. / Ред. Н.М. Хуторян – К.: А.С.К., 2004. – с.93

[6] Теліпко В.Е. Трудове право України. Навчальний поcібник. – К.: ЦУЛ, 2009. – с.240

[7] Кодекс законів про працю України від 10.22.1971 року, N 322-VIII // ВВР, 1971, додаток до N 50, ст. 375,

[8] Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. – Львів,1999,с.-58

[9] Бару М.Н. Правове регулювання трудових відносин: закон, мораль, справедливість // Право України. – 1998. – №2. – С. 66.

[10] Стычинский Б. С, Зуб И. В., Ротань В. Г. Научно-практический комментарий к законодательству Украины о труде: В 2 т. – Симферополь, 1998. – Т. 1. – С. 23.

[11] Бойко М.Д. Трудове право України. Навчальний посібник. Курс лекцій – К.: Олан, 2002 – с.120

[12] Колодій А.М. Принципи трудового права України.-К.: Юрінком Інтер,1998.с.-53

[13] Андреев В.С. Трудовое право. – М.:Знание, 1978. – с.11.; Болотіна Н.Б., Чанишева Г.І. та ін.. Трудове право України: Підручник. – К.:Знання,2007. –с.86.;Венедиктов В.С. Конспект лекцій по трудовому праву Украины. – Учеб. пос. для вісших уч. Зав. – Ч.1. – Х.: Консум, 1998. – с.26

[14] Венедиктов В.С. Трудовое право Украины: Учебное пособие. – Х.: Консум,2004. – С.- 35

[15] [15] Венедиктов В.С. Трудовое право Украины: Учебное пособие. – Х.: Консум,2004. – С.-78

[16] Пилипенко П.Д., Буряк В.Я. Трудове право України: Академічний курс:підручник для студ.-К. Ін Юре,2006. – с.70

[17] Бойко М.Д. Трудове право України: Навчальний посібник.Курс лекцій. – К.: Олан, 2002,с -21; Болотіна Н.Б., Чанишева Г.І. та ін.. Трудове право України: Підручник. – К.: Знання,2000-с.86-87

[18] Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права: Монографія. – Львів: Видавнчий центр Львівю нац.. у-ту ім.. Франка, 1999. – с.-214

Bukvasha