Вступ

На всіх етапах розвитку економіки основною ланкою вважалося підприємство. Саме на підприємстві проводиться виготовлення продукції,  виникає зв`язок між робітником та засобами виробництва. Під самостійним підприємством розуміється виробнича одиниця, яка володіє організаційно-адміністративною та господарською самостійністю. Підприємство самостійно здійснює свою діяльність, розпоряджається власною продукцією, отриманим прибутком, залишеним в його розпорядженні після сплати податків та інших обов`язкових платежів.

Напрямки діяльності взаємозв`язані й у сукупності характеризують ту чи іншу стратегію функціонування й розвитку підприємства, механізм його господарювання. Тому підприємство, як самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який володіє правами юридичної особи, виготовляє і реалізує продукцію, виконує роботи чи надає послуги, чи займається іншим видом діяльності має діяти в межах законодавства, що регулює всі напрямки його діяльності.

Актуальність даної теми полягає в тому, що підприємство як господарюючий суб’єкт, на даному етапі становлення в Україні ринкових відносин, займає своє важливе місце на рядку з іншими суб’єктами підприємництва.

         Метою курсової роботи є дослідження правових основ функціонування підприємств.

Для досягнення мети курсової роботи необхідно вирішити наступні завдання: ознайомитись з видами та організаційно-правовими формами підприємств, особливостями правового статусу окремих видів підприємств та розглянути проблеми створення і функціонування підприємств в Україні.











1. Поняття підприємств: ознаки і види його діяльності

1.1. Поняття підприємства та його основні ознаки

Домінуюче місце серед суб'єктів господарського права належить такому суб'єктові, як підприємство. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах та послугах. Тому законодавчий інститут підприємства або господарюючого суб'єкта є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються виходячи з економічного та правового становища підприємства.

Поняття "підприємство" є узагальнюючим, або збірним. Воно,           по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, це поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торговельні та інші підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як господарюючий суб'єкт і суб'єкт права.

Закон встановлює, що підприємство є основною організаційною ланкою народного господарства України. Ця організаційна ознака кваліфікує підприємство як організаційну форму господарської ("бізнесової") організації, тобто організації, в якій власники засобів виробництва і робочої сили об'єднують свої виробничі ресурси для здійснення господарської діяльності з метою одержання прибутку. Визначення "основна ланка", з одного боку, відмежовує підприємство від інших організаційних форм економічної діяльності (типу домашніх господарств, індивідуальних промислів без створення підприємств, так званих тіньових структур тощо), а з іншого – від суб'єктів господарського права, які не належать до основної ланки: об'єднань підприємств, фінансових і посередницьких інститутів, органів управління економікою.

Закон також встановлює, що підприємство – це господарюючий суб'єкт. Суть визначення "господарюючий суб'єкт" полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовим колективом, який на професійній основі виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб'єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність. Термін "господарюючий" означає, що підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій – релігійних, об'єднань громадян тощо).

Нарешті, підприємство – це статутний господарюючий суб'єкт. Статут підприємства як локальний акт господарського законодавства нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи[1].

Підприємство має необхідне для господарюючого суб'єкта майно – основні і оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, повного господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб'єктом права. Основні і оборотні кошти перебувають на самостійному бухгалтерському балансі, гроші – на поточному рахунку підприємства в банку.

Підприємство є самостійним суб'єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов'язки) як господарюючого суб'єкта, з другого – зазначає, що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб. Цим підприємство істотно відрізняється від об'єднань підприємств (господарських об'єднань), до складу яких входять юридичні особи[2].

Як господарюючий суб'єкт з правами юридичної особи підприємство починає діяти від дня його державної реєстрації. Таким чином,   підприємство – це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.

Правове становище підприємств в українському законодавстві, що почало формуватися після набуття державної незалежності, вперше було визначено За­коном України від 27.03.1991 р. «Про підприємства в Україні», більшість положень якого була врахована при розробці проекту Господарського кодексу України, що набував чинності з 01.01.2004 р. Слід зазначити, що в новому Цивільному кодексі поняття підприємства дається в главі 12 «Загальні положення про об'єкти цивіль­них прав» у ст. 191 «Підприємство як єдиний майновий комплекс». Відповідно до цієї статті, «підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності», є сукупністю нерухомих і рухомих речей, майнових та інших прав, а також може бути в цілому чи в частині об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного кодексу Господарський кодекс визначає підприємство самостійним суб'єктом господарювання, якому притаманні такі риси:

·                   безпосереднє здійснення виробничої, науково-дослідницької, торговельної та іншої господарської діяльності – як комерційної (підприємницької), так і некомерційної;

·                   належність до основної ланки економіки;

·                   можливість функціонування на будь-якій формі власності: державній (дер­жавні та казенні підприємства), комунальній (комунальні підприємства), колективній (підприємства у формі виробничих кооперативів, господар­ських товариств, колективних підприємств), приватній (приватні підпри­ємства);

·                   установчий документ - зазвичай статут, якщо інше не встановлено законом (так, для підприємств, що діють у формі повного чи командитного товари­ства, установчим документом буде засновницький договір - ч. 1 ст. ГК 82; для командитного товариства з одним повним учасником – меморандум, що передбачено ч. З ст. 134 ЦК України);

·                   функціонування на базі відокремленого майна, що знаходить вираз у на­явності самостійного балансу та рахунку в банку; це майно може бути за­кріплено за підприємством на праві власності (підприємства у формі гос­подарських товариств і виробничих кооперативів, приватне підприємство, якщо засновник (власник майна) сам (без найманого керівника) управляє цим підприємством), праві господарського відання (державні підприємства, комунальні підприємства, приватні підприємства з найманим керівником, а також підприємства громадських, релігійних, кооперативних організації!, якщо засновник застосував цей правовий титул при закріпленні за підпри­ємством виділеного йому майна), праві оперативного управління (казенні підприємства, а також інші унітарні підприємства, якщо власник для закрі­плення за останніми майна обирає цей правовий титул), праві користуван­ня (може застосовуватися як додатковий правовий титул до одного з вище­названих, як це має місце, наприклад, в орендному підприємстві);

·                   наявність господарської правосуб'єктності, в тому числі статусу юридич­ної особи з одночасною забороною мати у своєму складі інших юридичних осіб; підприємство, може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо), а також мати філії, представництва, інші від­окремлені підрозділи;

·                   індивідуалізація підприємства як самостійного суб'єкта господарювання забезпечується наявністю у нього власного найменування (фірмової на­зви), що відображається в його вихідних документах, печатці; як платник податку підприємство повинно мати ідентифікаційний код;

·                   порядок управління підприємством залежить від типу підприємства - уні­тарного (управління здійснюється одноособовим керівником, що призна­чається власником майна підприємства) чи корпоративного типу (управ­ління здійснюється (а) за допомогою органів, створених учасниками; збо­ри учасників, виконавчий і контрольний органи, або (б) уповноваженими учасниками - в повному та командитному товариствах);

·                   ступінь самостійності підприємства (обсяг його прав та обов'язків) залежність від правового титулу майна підприємства: а) підприємства – власники майна мають максимальний обсяг прав (затверджують свій статут, вирішу­ють усі питання стратегічного плану – щодо реорганізації та ліквідації під­приємства, зміни напрямів діяльності, використання майна, в тому числі розподілу прибутку тощо) та мінімум обов'язків (сплата податків та інших обов'язкових платежів, ведення бухгалтерського обліку та подання статис­тичної звітності, внесення змін до відомостей державної реєстрації у разі наявності підстав для цього; дотримання вимог екологічного, трудового, містобудівного та іншого законодавства; виконання умов укладених дого­ворів та дотримання прав і законних інтересів інших осіб); б) щодо підпри­ємств - невласників (правовий титул майна такого підприємства – або пра­во господарського відання, або право оперативного управління) стратегічні питання створення та діяльності таких підприємств вирішуються власни­ками їх майна (їх представниками), які затверджують статут підприємства, призначають його керівника, визначають правовий титул майна та межі майнової самостійності підприємства, в тому числі порядок використання його прибутку, вирішують питання реорганізації та ліквідації підприємства тощо. Частина питань погоджується з власником майна (створення філій, представництв підприємства, випуск облігацій підприємства тощо). Лише деякі питання вирішуються підприємством самостійно (формування ви­робничої програми, прийняття (неприйняття) державного замовлення, встановлення господарських зв'язків, наймання та звільнення працівників, організація виробничого процесу тощо). Таке підприємство має додаткові обов'язки, крім уже названих: виконувати вказівки власника або погоджу­вати з ним питання діяльності підприємства у передбачених законом та статутом підприємства випадках (якщо це не суперечить вимогам законо­давства), відраховувати власнику визначену ним частину чистого прибутку підприємства; використовувати закріплене за підприємством майно лише в межах, визначених законом і статутом підприємства.[7, с.86-88]

1.2. Види та організаційно-правові форми підприємств

Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм(Рис.1.1). Відповідно до Господарського Кодексу України, підприємства класифікуються за різними озна­ками[3]:

1. Залежно від форм власності в Україні можуть  діяти підприємства таких видів:

                     приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

                     підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колек­тивної власності);

                     комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територі­альної громади;

                     державне підприємство, що діє на основі державної власності;

                     підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання май­на різних форм власності).



                               











          

   

          

Рис. 1.1. «Види та ознаки підприємств»

2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвести­ції та розміру останньої Господарський Кодекс розрізняє:

                     підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підпри­ємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%);

                     іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%)[4].

3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до малих підприємств, середніх або великих підприємств:

                     малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро за се­редньорічним курсом Національного банку України щодо гривні;

            великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 1000 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Націо­нального банку України щодо гривні;

            усі інші підприємства вважаються середніми (середньооблікова чисельність працюючих за звітний рік від 50 до 1000 осіб; обсяг валового доходу від реа­лізації продукції (робіт, послуг) за рік у межах гривневого еквівалента суми від 500 тис. євро до 5 млн євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні)[5].

      Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фон­ду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприєм­ства та корпоративні підприємства:

                     унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, неподілений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосе­редньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує пи­тання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання гро­мадян, релігійної організації або на приватній власності засновника;

          корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше за­сновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учас­ників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учас­ників) у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є ко­оперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі госпо­дарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб[6].

Підприємства, що використовують закріплене за ними майно на праві господарського відання чи оперативного використання, є залежними від власника майна (засновника) підприємства. Проте і підприємства-власники попри наявність у них майна на праві власності, можуть опинятися в організаційній та/або економічній залежності від іншого суб'єкта. Зазначена обставина зумовила ще одну класифікацію підприємств: за критерієм залежності від іншого суб'єкта господарювання або можливості впливу на інше підприємство розрізняють асоційовані підприємства двох видів:

                     залежне підприємство (контрольним пакетом акцій або відповідною часткою в майні чи голосів на загальних зборах якого володіє інший суб'єкт господарю­вання);

                     контролююче підприємство (підприємство, яке здійснює вирішальний вплив на інше підприємство через володіння контрольним пакетом акцій чи відповід­ною часткою в майні залежного підприємства, або на підставі володіння більшістю голосів у загальних зборах чи в інших органах управління залежного підпри­ємства).

Разом з тим слід зазначити, що в Господарському кодексі не згадуються деякі види підприємств, зокрема:

                     підприємство художніх промислів, особливості правового становища якого ви­значається Законом України від 21.06.2001 р. «Про народні художні промисли». Згідно зі ст. 9 цього Закону, підприємство народних художніх промислів – це під­приємство, у випуску товарів і послуг яких вироби народних художніх промислів становлять не менше, ніж 60% загальної вартості товарів і послуг за відповідний звітний період. Метою діяльності підприємства народних художніх промислів є: збереження і розвиток особливостей певних народних художніх промислів; забез­печення випуску виробів народних художніх промислів відповідно до національної самобутності місцевих традицій народного мистецтва; дотримання й удосконален­ня традиційних технологій виготовлення виробів народних художніх промислів; створення умов для підвищення кваліфікації та творчої активності майстрів народ­них художніх промислів шляхом сприяння творчому варіюванню при виготовленні виробів народних художніх промислів тощо. Підприємство набуває статусу підпри­ємства народних художніх промислів у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, на підставі відповідної звітної документації підприємства;

                      інноваційне підприємство, особливості правового статусу якого визначаються Законом України від 04.07.2002 р. «Про інноваційну діяльність»; таке підприєм­ство, попри різні назви (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо), має визначальну ознаку – грошовий вимір частки іннова­ційного продукту має перевищувати 70% грошового виміру загального обсягу продукції.[6, с.72]

2. Особливості правового статусу окремих видів підприємств

2.1. Підприємства державної форми власності

Підприємства державної форми власності були основним суб'єктом господа­рювання за планово-розподільчої економіки, і в ринкових умовах господарюван­ня (з притаманною ринковим відносинам конкуренцією) їх частка серед суб'єктів господарювання залишається досить значною попри приватизаційні процеси (Рис. 1.2). Це пов'язано з необхідністю залишення в державній власності об'єктів загальнодер­жавного значення, що забезпечують:

•                    виконання державою своїх функцій, обороноздатність та економічну самостійність української держави (підприємства з лісовідновлення, лісорозве­дення та охорони лісу, сортовипробувальні станції, підприємства, що забез­печують випуск і зберігання грошових знаків і цінних паперів тощо);

•                    соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового потенціалу, духовних цінностей (об'єкти Національного космічного агентства при Кабінеті Міністрів України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України та ін.);

•                    життєдіяльність держави в цілому (підприємства авіаційної промисловос­ті; підприємства залізничного транспорту; метрополітен; хлібоприймальні та хлібозаготівельні підприємства, що забезпечують розміщення та збері­гання мобілізаційних запасів, та ін.);

•                    контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання або реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (підпри­ємства з виготовлення усіх видів зброї, яка є на озброєнні Збройних сил України, Служби безпеки України; підприємства з випуску наркотичних, біологічних, бактеріологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів (крім аптек), підприємства, що забезпечують діяльність у сфері обігу зброї та радіоактивних речовин, та ін.).[4]










































Рис. 1.2 «Підприємство державної форми власності»

Види діяльності, що є державною монополією та, відповідно, можуть здій­снюватися лише підприємствами державної форми власності, визначаються ст. 4 Закону України від 07.02.1991 р. «Про підприємництво», а перелік підприємств, майно яких має державне значення і не підлягає приватизації, - ч. 2 ст. 5 Закону України від 04.03.1992 р. (в ред. Закону від 19.02.1997 р.) «Про приватизацію дер­жавного майна» та Законом України від 07.07.1999 р. «Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації».

Правове становище підприємств державної форми власності регулюється Господарським кодексом України (статті 73-77 – щодо державних комерційних і казенних підприємств, статті 167-172 – щодо корпоративних прав держави, яких вона набуває при створенні державних/національних акціонерних товариств і державних холдингових компаній, а також участі в так званих змішаних товари­ствах – за участю суб'єктів різних форм власності).

Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерцій­не підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - дер­жавне (національне) акціонерне товариство.

Державне унітарне підприємство – це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу.

Державному унітарному підприємству, крім загальних ознак (характерних для всіх підприємств), притаманні специфічні риси:

•                    господарська організація унітарного типу;

•                    підприємство-невласник, що зумовлює необхідність виконання вказівок власника (відповідно до його компетенції) і погодження з ним основних питань діяльності;

•                    функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за держав­ним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оператив­ного управління;

•                    функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве мі­ністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підпри­ємство;

•                    управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;

•                    обов'язкове включення до найменування державного унітарного підприєм­ства слів «державне підприємство».

Порівняно з іншими підприємствами-невласниками державні унітарні під­приємства мають додаткові обмеження в своїх повноваженнях:

1)                засновницьких (заборонено створювати підприємницькі структури і брати участь у таких структурах);

2)                щодо розпорядження закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном; при цьому межі повноважень щодо розпо­рядження майном залежать від правового титулу майна;

3)                щодо розпорядження прибутком (відповідно до вимог закону і положень статуту);

4)                щодо укладення договорів (обов'язковість прийняття державного замовлення та укладення державного контракту; дотримання процедур закупівель, визначених Законом «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти»);

5)                щодо затвердження фінансового плану підприємства компетентним ор­ганом держави (зазвичай господарським міністерством/відомством, до сфери управління якого належить підприємство, а у передбачених законом випадках – Кабінетом Міністрів України).

Державні унітарні підприємства залежно від комплексу ознак (виду госпо­дарської діяльності – комерційна чи некомерційна, правового титулу майна – право господарського відання чи право оперативного управління, можливості чи неможливості бути суб'єктом банкрутства, порядку створення та ін.) поділяються на державні комерційні підприємства і казенні підприємства.

Основні ознаки державного комерційного підприємства:

•                    наявність статусу суб'єкта підприємницької діяльності, що діє на основі статуту на принципах підприємництва;

•                    основний правовий титул майна - право господарського відання, відповідно до якого державне комерційне підприємство володіє, користується і розпо­ряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне під­приємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управ­ління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах; відчужувати нерухоме майно, повітряні та морські судна - ще й за погодження з Фондом державного майна України; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів – лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних за­садах; одержані від продажу зазначених об'єктів кошти використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану підприємства;

•                    обов'язковість формування засновником, функції якого виконує уповнова­жений орган держави (галузеве міністерство/відомство чи державне госпо­дарське об'єднання), статутного фонду з дотриманням вимог закону щодо його мінімального розміру до реєстрації цього підприємства як суб'єкта господарювання;

•                    обов'язковість формування з дотриманням встановлених законом норма­тивів і порядку спеціальних (цільових) фондів: амортизаційного, резервно­го, фонду розвитку виробництва, фонду споживання (оплати праці), інших фондів, передбачених статутом підприємства;

•                    необхідність підтримання майново-фінансового стану (розміру активів) державного комерційного підприємства не нижче встановленого мінімаль­ного розміру статутного фонду, який досі законом не передбачений;

•                    наявність обов'язку приймати та виконувати доведені до підприємства в установленому законодавством порядку державні замовлення та державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, ви­значенні перспектив економічного та соціального розвитку підприємства й виборі контрагентів;

•                    затвердження фінансового плану підприємства до 1 вересня року, що пе­редує плановому, компетентним органом держави, а саме: а) щодо підприємств, що є суб'єктами природних монополій, і підприємств, плановий роз­рахунковий обсяг чистого прибутку яких перевищує 50 млн грн., - Кабінетом Міністрів України; б) щодо інших підприємств – органами, до сфери управління яких вони входять;

•                    обов'язок самостійної відповідальності за наслідки своєї діяльності усім на­лежним на праві господарського відання майном (у тому числі у разі визна­ння банкрутом);

•                    можливість перетворення у передбачених законом випадках і порядку в корпоратизоване підприємство (державне/національне акціонерне товари­ство) чи казенне підприємство.[7, c.94-97]

Різновидом підприємств державної форми власності є казенні підприємства, які були легалізовані Законом України від 04.02.1998 р. «Про внесення змін до Закону України «Про підприємства в Україні».

Казенне підприємство – це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає прива­тизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.[11, с.235]

Основними рисами казенного підприємства є такі:

•                    господарська організація унітарного типу;

•                    створюється шляхом заснування і реорганізації;

•                    здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднан­ня з комерційною чи без такого поєднання);

•                    функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство: затверджує статут казенного підприємства, призначає його керівника, здійснює контроль за додержанням положень статуту та ефективністю використання закріпленого за казенним підприємством державного майна; здійснює планування та фінансовий контроль за господарською ді­яльністю казенного підприємства; затверджує фінансовий план і план роз­витку казенного підприємства; укладає з ним державні контракти на по­ставку продукції (виконання робіт, надання послуг) для державних потреб; визначає порядок використання чистого прибутку казенного підприємства шляхом встановлення обов'язкових нормативів розподілу такого прибутку; затверджує умови та фонд оплати праці з урахуванням умов, передбачених галузевою угодою;

•                    належить до підприємств-невласників; функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативно­го управління.[13, с.145]







2.2. Підприємства комунальної форми власності

Значною мірою подібними (за своїм правовим становищем) до державних під­приємств є комунальні підприємства, оскільки перші й другі функціонують на базі публічних (державної та комунальної) форм власності (комунальна власність, від­повідно до першої редакції Закону «Про власність», належала до підвиду держав­ної форми власності; виділення комунальної власності в окрему форму права влас­ності пов'язано з прийняттям Конституції України, в ст. 41 якої містяться окремі положення щодо форм права власності – приватної, державної та комунальної).

Закон «Про підприємства в Україні» не містив спеціальних положень щодо комунальних підприємств. У Господарському кодексі України цим підприємствам присвячена ст. 78, яка визначає основи правового становища лише унітарних кому­нальних підприємств, не приділяючи уваги підприємствам корпоративного типу.

Комунальне унітарне підприємство – це таке унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини комунальної власності, без поділу її на частини, створюється за рішенням органу  місцевого самоврядування в розпорядчому порядку і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним комунальним майном.

Комунальним унітарним підприємствам притаманні такі характерні риси:

•                    господарська організація унітарного типу;

•                    створюється за рішенням органу місцевого самоврядування (уповноваже­ним ним органом) у розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності;

•                    функції власника майна щодо комунального підприємства виконує уповно­важений орган, тобто орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство;

•                    функціонує на базі майна, що перебуває у комунальній власності та закрі­плюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство);

•                    статутний фонд комунального унітарного підприємства має бути сформова­ним до його реєстрації як суб'єкта господарювання уповноваженим органом;

•                    мінімальний розмір статутного фонду комунального унітарного підприєм­ства встановлюється відповідною місцевою радою;

•                    найменування комунального унітарного підприємства має містити слова «комунальне підприємство» та вказівку на орган місцевого самоврядуван­ня, до сфери управління якого входить це підприємство;

•                    відсутність у підприємства субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями органу місцевого самоврядування та уповноваженого ним органу;

•                    управління підприємством очолює керівник підприємства, що признача­ється органом, до сфери управління якого входить підприємство, і є під­звітним цьому органові;

•                    збитки, завдані комунальному унітарному підприємству внаслідок вико­нання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню зазначеними органами добровільно або за рішенням суду;

•                    поділ комунальних унітарних підприємств (як і державних унітарних під­приємств) на комерційні та некомерційні обумовлює можливість застосу­вання до цих видів підприємств положень Господарського кодексу щодо державних комерційних підприємств і казенних підприємств (з урахуван­ням відмінностей між ними).

Комунальні підприємства можуть бути корпоративного типу з використанням форми акціонерного товариства (що зазвичай пов'язано з корпоратизацією кому­нальних підприємств) чи товариства з обмеженою.



2.3. Підприємства колективної власності. Виробничі кооперативи

Господарський кодекс України за ознакою форми власності, на базі якої функціонують підприємства, виділяє такий їх різновид, як підприємства колективної власності. До них належать:

•                    виробничий кооператив;

•                    колективне підприємство (в тому числі колективне сільськогосподарське підприємство);

•                    унітарне дочірнє підприємство, створене виробничим кооперативом чи ко­лективним підприємством;

•                    унітарне підприємство, що створюється суб'єктами права колективної власності (споживчим товариством, релігійною організацією, громадською організацією та ін.).

Підприємством корпоративного типу, що функціонує на базі колективної форми власності, є виробничий кооператив.

Виробничий кооператив – це господарська організація корпоративного типу, яка створюється на добровільних засадах громадянами для спільного здійснення господарської (виробничої) діяльності з метою отримання доходу і діє на підставі статуту, на засадах членства, обов'язкової трудової участі в його діяльності, са­моуправління та самофінансування.

Основні риси виробничого кооперативу:

•                    господарська організація корпоративного типу;

•                    мета діяльності – отримання доходу та забезпечення зайнятості населення;

•                    створення на добровільних засадах;

•                    безпосереднє здійснення господарської діяльності;

•                    наявність статусу юридичної особи;

•                    наявність статуту як обов'язкового установчого документа, який повинен містити відомості, визначені ст. 8 Закону (найменування кооперативу, його тип і місцезнаходження; мета створення кооперативу і вичерпний перелік видів його діяльності; склад його засновників; умови і порядок вступу до кооперативу та виходу чи виключення з нього; права і обов'язки членів кооперативу; порядок внесення змін до статуту кооперативу; порядок встановлення розмірів і сплати внесків і паїв членами кооперативу; форми участі членів кооперативу в його діяльності; порядок формування, склад і компетенція органів управління та органів контролю кооперативу, а також порядок при­йняття ними рішень, у тому числі з питань, рішення з яких приймається одноголосно чи кваліфікованою більшістю голосів членів кооперативу, які беруть участь у загальних зборах; порядок формування, використання та розпорядження майном кооперативу; порядок розподілу його доходу та покриття збитків; порядок обліку й звітності у кооперативі; порядок реор­ганізації та ліквідації кооперативу, вирішення пов'язаних з цим майнових питань);

•                    корпоративний устрій: мінімальна кількість засновників (членів) – 3 – як правило, фізичні особи, що досягли 16-річного віку, і наявність основного капіталу, поділеного на паї;

•                    здійснення виробничо-господарської діяльності на засадах самофінансу­вання;

•                    наявність власного майна, яке формується за рахунок таких джерел: паї членів кооперативу (основний та додаткові); внески членів кооперативу (вступний, членські, цільові); кошти, що надходять від господарської діяль­ності кооперативу; кошти, що надходять від створених кооперативом під­приємств, установ та організацій; грошові та майнові пожертвування, благо­дійні внески, гранти, безоплатна технічна допомога юридичних та фізичних осіб, у тому числі іноземних; інші надходження, не заборонені законом; відсутність законодавчих вимог до мінімального розміру основного капіта­лу виробничого кооперативу;

•                    обов'язкова наявність таких фондів: пайового фонду (формується за раху­нок паїв членів кооперативу); неподільного фонду (формується за рахунок вступних внесків членів кооперативу та відрахувань від доходу кооперати­ву; стабілізує майнову базу кооперативу, оскільки не може розподілятися між членами кооперативу, крім передбачених законом випадків); резервно­го фонду (формується за рахунок відрахувань від доходу кооперативу, пе­рерозподілу неподільного фонду, пожертвувань, безповоротної фінансової допомоги та за рахунок інших не заборонених законом надходжень для по­криття можливих втрат/збитків); спеціальний фонд (формується за раху­нок цільових внесків членів кооперативу та інших не заборонених законом надходжень для забезпечення його статутної діяльності; використовується за рішенням органів управління кооперативу); в сільськогосподарських ВК до обов'язкових фондів належать пайовий фонд і неподільний фонд; основні засади використання доходу кооперативу (формується з надхо­джень від господарської діяльності кооперативу після покриття матері­альних та прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманих . працівників і розподіляється в такому порядку: сплата податків і зборів до – відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань до фондів кооперативу; кооперативні виплати (виплати чле­нам кооперативу залежно від їхньої участі в господарській діяльності коо­перативу); виплати на паї;

•                    загальна частка члена кооперативу у майні кооперативу визначається як сума його паїв у фондах кооперативу (пайовому, резервному та спеціально­му); у разі виходу чи виключення з кооперативу громадянин (фізична осо­ба) має право на одержання своєї загальної частки в натуральній, грошовій формі чи цінними паперами (за бажанням такої особи), а земельної ділян­ки - в натурі; право власності на загальну частку успадковується;

•                    загальні збори/збори уповноважених (обов'язковий орган управління): по­вноваження (затвердження статуту кооперативу та внесення до нього змін, прийняття інших рішень, що стосуються діяльності кооперативу; утворен­ня органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу, ін­ших органів кооперативу; заслуховування звітів його органів управління та органів контролю; затвердження порядку розподілу доходу кооперати­ву; визначення розмірів вступного і членського внесків і паїв; визначення розмірів, порядку формування та використання фондів кооперативу; ви­значення розмірів оплати праці голови правління, голови ревізійної комісії (ревізора), а також кошторису на утримання апарату органів управління та органів контролю за діяльністю кооперативу; затвердження річного звіту і балансу кооперативу; затвердження рішення правління або голови прав­ління про прийняття нових членів і припинення членства; прийняття рі­шень щодо володіння, користування та розпорядження майном; утворення спеціальних комісій із залученням як консультантів найманих працівників; прийняття рішень про вступ кооперативу до кооперативних об'єднань; при­йняття рішень про реорганізацію або ліквідацію кооперативу; інші питання діяльності кооперативу); види (чергові, позачергові); періодичність (у разі потреби, але не рідше одного разу на рік);

•                    виконавчий орган (обов'язковий орган управління): а) може бути колегі­альним – правління (очолюється головою правління, повноваження якого визначаються статутом кооперативу) або одноособовим - голова ВК (якщо до складу кооперативу входить менше ніж 10 членів); б) обирається загаль­ними зборами членів кооперативу на строк, визначений статутом, але не більше ніж на п'ять років; в) підзвітний вищому органу управління коопе­ративу і несе перед ним відповідальність за ефективність роботи коопера­тиву; г) повноваження визначаються законом та статутом ВК (у тому числі здійснює управління кооперативом у період між загальними зборами чле­нів кооперативу, забезпечує виконання їх рішень; представляє кооператив у відносинах з органами державної влади та органами місцевого самовря­дування; міжнародними організаціями, юридичними та фізичними особа­ми; укладає угоди між кооперативом та іншими особами; може бути наді­лений іншими повноваженнями, визначеними вищим органом управління кооперативу або статутом кооперативу; діє від імені кооперативу в межах, передбачених статутом кооперативу); д) порядок обрання або відмикання членів правління та голови ВК, а також порядок проведення засідань прав­ління ВК та прийняття ним рішень визначаються статутом ВК);

•                    виконавчий директор (необов'язковий орган): а) наймається правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу та виконання функ­цій, делегованих правлінням кооперативу; формує виконавчу дирекцію; б) виконує свої функції на умовах контракту, який укладає з ним правління кооперативу; в) не може бути членом кооперативу; г) несе персональну відповідальність за виконання покладених на нього обов'язків, визначених контрактом і статутом кооперативу;

•                    обов'язковий контрольний орган – колегіальний (ревізійна комісія) чи одно­особовий (ревізор – у кооперативі з кількістю членів менше ніж 10 осіб).[7, с.102-111]

Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) – це виробничий кооператив, створений громадянами – сільськогосподарськими виробниками для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства на за­садах обов'язкової трудової участі у процесі виробництва.

Особливості правового становища сільськогосподарського виробничого коопе­ративу:

•                    специфічний предмет діяльності – виробництво продукції сільського, риб­ного і лісового господарства;

•                    мінімальна кількість засновників (членів) – 3 фізичні особи, які досягли 16-річного віку;

•                    відсутність обов'язкових вимог до розміру майна СВК, яке формується за рахунок таких джерел: майнових внесків його членів; виготовленої СВК продукції; одержаних від її реалізації доходів; інших джерел, не забороне­них законом;

•                    обов'язкова наявність пайового фонду (формується за рахунок пайових вне­сків) і неподільного фонду (стабілізує майнову базу кооперативу та форму­ється за рахунок вступних внесків учасників і майна кооперативу (за ви­нятком землі); у разі виходу члена кооперативу з останнього вступні внески не повертаються і виплати із зазначеного фонду не здійснюються; цей фонд може бути поділений між членами кооперативу лише у разі його ліквідації після виплати заробітної плати працівникам, виконання зобов'язань перед бюджетом, банками та іншими кредиторами);

•                    виключно добровільні засади сплати членом СВК додаткового паю (спла­чується понад обов'язковий пай) до пайового фонду кооперативу;

•                    доход кооперативу як одне з основних джерел формування його майна: а) утворюється з надходжень від господарської діяльності після покриття ма­теріальних і прирівняних до них витрат та витрат на оплату праці наймано­го персоналу; б) розподіляється на: сплату податків і зборів (обов'язкових платежів) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; ви­плату часток доходу на паї (до 20%, визначених до розподілу); в) порядок використання доходу кооперативу встановлюється його статутом;

•                    вимоги до змісту статуту СВК найменування кооперати­ву та його місцезнаходження; предмет і мета діяльності; порядок вступу до кооперативу і виходу з нього; порядок визначення розміру та порядок внесення вступного внеску і паю; склад засновників кооперативу; права й обов'язки членів кооперативу; органи управління, порядок їх формування і компетенція; формування неподільного та інших фондів; форми трудової участі та оплати праці членів виробничого кооперативу; розподіл доходів кооперативу; співвідношення між кооперативними виплатами і виплатами на паї; умови реорганізації та ліквідації кооперативу;

•                    набуття статусу члена СВК – шляхом прийняття у його члени в передбаченому статутом СВК порядку; припинення член­ства в кооперативі у разі: добровільного виходу з кооперативу; припинення трудової участі в діяльності СВК; виключення у випадках і в порядку, ви­значених статутом кооперативу; несхвалення загальними зборами рішення правління (голови) про прийняття до кооперативу; смерті члена коопера­тиву; реорганізації та ліквідації кооперативу;

•                    права членів СВК: участь в управлінні справами кооперативу, право голосу на загальних зборах кооперативу, право обирати і бути обраним в органи управління кооперативом; користування послугами кооперативу; одер­жання кооперативних виплат – частини доходу кооперативу, що підлягає розподілу між його членами; одержання частки доходу на пай (додатковий пай); одержання паю в разі виходу з кооперативу в порядку і термін, визна­чені статутом кооперативу; бути повідомленим про час і місце проведення та порядок денний загальних зборів членів СВК не пізніше ніж за 10 днів; інші передбачені статутом кооперативу права;

•                    обов'язки члена СВК: сплата вступного та пайового внеску в порядку, ви­значеному статутом кооперативу; трудова участь у виробничій діяльності СВК; дотримання статуту та виконання рішень загальних зборів і правлін­ня кооперативу; інші передбачені статутом кооперативу обов'язки; загальні збори – вищий орган управління СВК: а) компетенція: внесення змін і доповнень до статуту; вступ СВК до об'єднання кооперативів; ство­рення дочірніх підприємств СВК; реорганізація або ліквідація СВК; при­йняття нормативних документів кооперативу (правил внутрішнього роз­порядку; положення про фонди кооперативу та ін.); затвердження річно­го звіту і балансу кооперативу, порядку формування та розподілу доходу кооперативу, рішень правління кооперативу про прийняття нових членів; обрання шляхом прямого таємного голосування голови кооперативу та членів правління кооперативу, членів ревізійної комісії (ревізора), членів спостережної ради у разі її формування відповідно до статуту СВК тощо; заслуховування звітів органів управління кооперативу про їх діяльність; інші питання, пов'язані зі статутною діяльністю кооперативу; б) види – чергові та позачергові; в) періодичність скликання: чергових зборів – щорічно після закінчення фінансового року; позачергових – за рішенням правління кооперативу або з ініціативи не менше третини членів кооперативу; г) за­гальні збори є правомочними у разі присутності на них більше половини членів кооперативу;

•                    виконавчий орган: а) може бути колегіальним – правління (обирається у кооперативі, до складу якого входить не менше ніж 10 членів) чи одно­особовим – голова кооперативу; б) обирається загальними зборами СВК; в) термін повноважень – не більше трьох років; г) компетенція: розробка напрямів розвитку кооперативу та винесення їх на затвердження загаль­них зборів; скликання загальних збори членів кооперативу та контроль ви­конання прийнятих ними рішень; винесення на затвердження загальних зборів рішення про прийняття до кооперативу нових членів і припинення членства укладення трудових договорів (контрактів) членів виконавчої дирекції (у разі її формування); делегування виконавчій дирекції коопера­тиву права на прийняття поточних рішень; контроль за її діяльністю; вирішення питань навчання членів кооперативу, співробітництва з вітчизняними та іноземними органі­заціями; вирішення інших найсуттєвіших питань господарської діяльності СВК згідно зі статутом; д) можливість обрання правлінням зі свого складу голови кооперативу, заступника голови та секретаря правління (якщо така можливість передбачається статутом СВК); е) виконання обов'язків чле­нів правління СВК переважно на громадських засадах; є) рішення правлінням приймається більшістю голосів за наявності не менше ніж 2/3 складу членів правління кооперативу;

•                    виконавчий директор (необов'язковий орган) наймається на умовах контр­акту правлінням для оперативного управління діяльністю кооперативу; не може бути членом кооперативу; формує виконавчу дирекцію та виконує функції, делеговані йому правлінням;

•                    спостережна рада (необов'язковий орган): а) утворюється за умови, якщо кількість членів кооперативу становить не менше ніж 50 осіб; б) обирається з членів кооперативу, які не входять до складу правління чи ревізійної ко­місії, на загальних зборах у кількості 3-5 чоловік, якщо інше не передбачено статутом кооперативу; в) здійснює функції контролю за діяльністю вико­навчого органу кооперативу;

•                    обов'язковий контрольний орган: а) ревізійна комісія чи ревізор (в коопе­ративах з кількістю членів менше 10 осіб); б) обирається загальними збо­рами з членів СВК, які не входять до складу виконавчого органу та спосте­режної ради; в) підзвітний загальним зборам; г) компетенція: контроль за фінансово-господарською діяльністю кооперативу;

•                    відповідальність СВК та його членів: СВК відповідає за своїми зобов'язаннями всім належним на праві власності майном; члени коопера­тиву не несуть субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями кооперати­ву; ризик членів СВК за результати діяльності кооперативу обмежується розміром пайового внеску кожного з них;

•                     для виконання статутних завдань СВК може створювати дочірні унітарні підприємства та брати участь у створенні господарських організацій корпоративного типу (господарських товариств, об'єднань та ін.);

•                     форми припинення СВК – реорганізація та ліквідація;

•                     порядок ліквідації: а) підстави – рішення загальних зборів членів СВК (добровільна ліквідація) або рішення суду (примусова ліквідація); б) створення органом, що прийняв рішення про ліквідацію, ліквідаційної комісії, до якої переходять повноваження з управління кооперативом; в) публікація в одному з офіційних друкованих засобів масової інформації ліквідаційною комісією у триденний термін з часу її призначення інформації про ліквідацію кооперативу із зазначенням строку подачі заяв кредиторами своїх претензій; г) виявлення ліквідаційною комісією кредиторів; е) розподіл між членами СВК майна кооперативу, що залишилося після розрахунків з бюджетом, банками та іншими кредиторами, пропорційно вартості їхнього паю; є) складання ліквідаційною комісією ліквідаційного балансу та за­твердження його органом, що прийняв рішення про ліквідацію кооперативу (повнота і достовірність ліквідаційного балансу мають бути підтверджені аудиторами); ж) розпорядження землею кооперативу, що ліквідується, здійснюється залежно від підстав її набуття СВК в порядку і на умовах, передбачених земельним законодав­ством.[7, с.111-114]

2.4. Приватні підприємства

Різновидом підприємств за ознакою форми власності, на базі якої функціонує підприємство, є приватні підприємства. Особливості правового становища таких підприємств регламентуються законодавством лише схематично.

Приватним підприємством є підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їхньої) праці чи з використанням найманої праці. Приват­ним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господа­рювання – юридичної особи (дочірнє підприємство іншого приватного підприєм­ства). Отже, основною особливістю такого підприємства є лише форма власності, на базі якої воно функціонує.[11, c.292]

Приватні підприємства можуть бути двох типів – унітарного та корпоратив­ного. За підприємством унітарного типу майно може закріплюватися на будь-якому з основних правових титулів – праві власності, праві господарського віда­ння, праві оперативного управління.

Приватне підприємство корпоративного типу має ту особливість, що майно за ним зазвичай закріплюється на праві спільної часткової приватної власності (на відміну від господарського товариства та виробничого кооперативу). Проте слід зазначити, що ГК України не містить положень щодо правового титулу майна та­кого підприємства, а отже – й  не виключає застосування таких правових титулів, як право господарського відання чи право оперативного управління).

Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з метою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на основі оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального підприємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприємства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурного підрозділу), де створено цю організацію.

Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.

Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це майно. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.

Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отриманого в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановленому законом.

Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочірніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняється, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, іншими законодавчими актами.

Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відповідно до законодавства України.[7, с.116-120]

2.5. Господарські товариства

Господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об'єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку. У випадках, передбачених цим Кодексом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника.

Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб'єкти господарювання, інші учасники господарських відносин,  а також громадяни, які не є суб'єктами господарювання. Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб'єктів господарювання або інших осіб встановлюються цим Кодексом, іншими законами.

Господарські товариства є юридичними особами.

Суб'єкти господарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи.

Господарські товариства можуть здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, якщо інше не передбачено законом.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій.

Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.

Повним товариством є господарське товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).

Учасниками повного товариства, повними учасниками командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як суб'єкти підприємництва.[8, с.181-182]

3. Проблеми створення і функціонування підприємств в Україні

У цілому закони "Про підприємства в Україні" та "Про господарські товариства" прогресивні, проте, створюють правові колізії вже з самого початку створення підприємства.

У Законі "Про підприємства в Україні" законодавець визначає індивідуальне підприємство як таке, що засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці, і разом з тим передбачає можливість створення приватного підприємства, заснованого на власності окремого громадянина з правом наймати робочу силу. У такому разі не зовсім зрозуміла різниця між індивідуальним і приватним підприємництвом, і чому одному можна наймати робочу силу, іншому - ні? Розмежувати їх за якимись юридичними критеріями неможливо, і тому сьогодні органи державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності реєструють індивідуалів, тобто приватних підприємців, і приватні підприємства.

Різниця між ними полягає в тому, що перші діють без створення юридичної особи, а другі набувають такого статусу. Але при створенні приватного підприємства виникають певні проблеми. Законом не передбачено створення тут статутного фонду. В результаті досить часто з'являються "фірми", які не мають ані власних коштів, ані власного майна.

А позаяк приватне підприємство є юридичною особою, а засновник юридичної особи не відповідає за її зобов'язаннями власним майном, то досить часто такі підприємства стають зручним знаряддям для проведення незаконних операцій.

Щоб уникнути зазначених недоліків, у законі необхідно чітко розмежувати поняття "приватного підприємця" і "приватного підприємства", а також ввести поняття "підприємства з обмеженою відповідальністю". Тоді потенційним діловим партнерам буде зрозуміло, з ким вони мають справу.

Саме така практика існує в багатьох країнах з розвиненою ринковою економікою. Наприклад, законодавство Франції дозволяє одній фізичній особі бути засновником підприємства (юридичної особи), але на це підприємство поширюються ті ж правила, що й на товариство з обмеженою відповідальністю. Тобто підприємство має створити статутний фонд розміром не менше 50 000 франків, сплачувати податок на корпорації тощо.

Є проблеми і з тлумаченням окремих положень статті 3 Закону "Про підприємства в Україні". Визначено, що підприємства можуть об'єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми і концерни. Щодо перших двох, то тут ще можна, застосовуючи теоретичні положення цивільного права, побудувати якусь логічно завершену схему створення їх і діяльності, а от із консорціумами і концернами – складніше.

Визначивши консорціум як тимчасове статутне об'єднання підприємств, законодавці, не зрозуміло чому і за яким принципом, пропонують об'єднувати підприємства в консорціум саме на підставі статуту. Але ж за логікою консорціум як тимчасове об'єднання юридично й економічно незалежних підприємств має бути договірним об'єднанням, а не статутним.

Перейдімо до концернів. Законом визначено, що це є статутне об'єднання підприємств промисловості, банків, наукових організацій, транспортних, торговельних тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Але в законі знову ж чітко не визначено принципи об'єднання цих підприємств, управління концерном, межі відповідальності суб'єктів за своїми зобов'язаннями.

Тепер щодо Закону "Про господарські товариства", який також потребує вдосконалення. Аналізуючи окремі його положення, які регулюють діяльність товариств із обмеженою відповідальністю, можна зробити висновок: у статті 63 досить невдало визначено, що діяльність директора товариства контролює ревізійна комісія у складі не менше 3-х осіб і що члени цієї комісії мають бути саме з числа засновників. Але постає запитання: що робити, коли один із трьох засновників – директор товариства, який не може бути членом ревізійної комісії? Закон не дає відповіді. Недостатньо врегульоване й питання відповідальності осіб, які не внесли або не повністю внесли свою частку до статутного фонду.

Також багато незручностей спричиняє і брак визначення понять "дочірнє підприємство" і "контрольний пакет акцій". Особливо це стосується відкритих акціонерних товариств, де у зв'язку з великою кількістю акціонерів інколи майже неможливо одночасно зібрати їх більшість і виконати вимоги статті 41 Закону України "Про господарські товариства", в якій зазначено, що загальні збори АТ визнаються правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, яким належить понад 60% голосів.

Це ускладнює управління товариством і стримує його розвиток. Досвід більшості економічно розвинених країн вчить, що для ВАТ оптимальною є норма в 20-30%, це значно полегшує управління товариством і дає можливість оперативно реагувати на зміни ринкової ситуації.[17]


Висновок

Отже, підприємство – це самостійна господарська організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб у товарі (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, яка діє на підставі статуту, користується правами і виконує обов'язки щодо своєї діяльності, є юридичною особою, має самостійний баланс, поточний та інші рахунки в банках.

Існують такі види  підприємств: приватні, колективні, господарські товариства, підприємства засновані на власності об'єднання громадян, комунальні, державні (в тому числі  казенні).

Державна реєстрація підприємств є обов'язковою юридичною дією при їх  створенні. Відповідно до законодавства України підприємство визначається діючим, стає юридичною особою, набуває прав та обов'язків з дня його державної реєстрації. Діяльність незареєстрованих підприємств не допускається.

          Держава гарантує дотримання законних прав та інтересів кожного підприємства. Здійснюючи господарську та іншу діяльність, підприємство має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення в межах чинного законодавства України. Окрім передбачених законодавством випадків, втручання державних і громадських органів, політичних партій і рухів у діяльність підприємства не дозволяється. Держава забезпечує будь-якому підприємству однакові економічні й правові умови господарювання. З цією метою вона: сприяє розвитку ринку, здійснює його регулювання за допомогою економічних методів та антимонопольного законодавства.


Література:

1.                Господарський кодекс від 16.01.03 №436-ІV зі змінами.

2.                Закон України “Про господарські товариства”, від 19.09.1991, з наступними змінами і доповненнями // ВВР. – 1991.

3.                Закон України “Про кооперацію” від 10.07.2003 р.

4.                Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991, з наступними змінами і доповненнями.

5.                Закон України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17.07.1997р.

6.                Вінник О.М. Господарське право: Курс лекцій.- К.: Атіка, 2004. - 560с.

7.                Вінник О.М. Господарське право: Навчальний посібник. - 2-ге вид., змін. та доп. - К.: Всеукраїнська асоціація видавців "Правова єдність", 2008. - 766 с.

8.                Грущинський І.М., Цікало В.І. Збірник законодавства з підприємницького права України. Збірник нормативних актів. – К.: Атіка, 2000. – 1152 с. 

9.                Економіка підприємства: Навч. посіб. — 2-ге вид., стер. Рекомендовано МОН/ Манів З.О., Луцький І.М. – К.: Знання, 2006. – 580 с.

10.           Економіка підприємства: Структурно-логічний навч. посібник/ За ред. С.Ф. Покропивного. - К.: КНЕУ, 2001. - 457 с.

11.           Енциклопедія/ За ред. Романа Дяківа, - К.: Міжнародна економічна фундація. – 2000. – 703 с.

12.           Підприємницьке право: Навч. посібн. / Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Пальчук П.М., Іванченко Л.М. – Київ: Істина, 2001

13.           Шакун В.І., Мельник П.В. Правові аспекти підприємницької діяльності. – Київ: Джерела. - 1997.

14.           Большой экономический словарь/ Под ред. А.Н. Азрилиян, 2 изд. – М.: Институт новой экономики. – 1997. – 859 с.

15.           Уманцив Г., Уманцив Ю., Лысенко О. Некоторые экономико-правовые аспекты функционирования объединения предприятий в Украине // Предпринимательство, хозяйство и право. – 1997. - №5.

16.           Экономика предприятия/ Под ред. О.И. Волкова. - М.: ИНФРА-М. 1999. 416 с.

17.           Березюк О. Двозначність занапащує хороші закони про підприємництво // http://www.kontrakty.com.ua

---