Реферат Роль наукового семінару, конференції та інших форм комунікації у науці
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ПЛАН
Вступ
I. Положення семінару у науці та його аналіз
II. Аналіз проведення конференції
III. Наукова революція
IV. Актуальність застосування методів і технологій паблік рілейшнз
V. Суть інформаційно-рекламного забезпечення у бізнесу
Висновок
Список використаних джерел
Вступ
Семінар — це загальновживана назва широко застосовуваного виду занять з різноманітних навчальних дисциплін, частіше - з гуманітарних наук.
Семінарське заняття є однією з найважливіших форм навчального заняття у вищому навчальному закладі, яке проводиться у формі дискусії навколо попередньо визначених тем, до котрих студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань. Семінари проводяться з основних тем навчальної програми і є ефективною формою закріплення теоретичних знань, отриманих на лекціях і під час самостійної роботи з навчальною і науковою літературою.
Головна мета семінарських занять - опанування студентами навчальної дисципліни, забезпечення глибокого і всебічного аналізу та колективного обговорення основних проблем курсу, навчання їх елементам творчого застосування отриманих знань на практиці.
Положення семінару у науці та його аналіз
Основними завданнями семінарських занять є:
- закріплення у студентів теоретичних знань;
- оволодіння ними науковим апаратом, навичками усного і письмового викладання навчального матеріалу;
- залучення їх до науки, наукових досліджень;
- прищеплення їм навичок творчого мислення, самостійного формулювання та висловлювання власних думок, а також захисту висунутих наукових положень і висновків;
- формування в них правового світогляду, здатності пов'язувати загальнотеоретичні положення з вимогами повсякденної практики державно-правового будівництва в країні.
Види проведення семінарських занять можуть бути різноманітними. Вони залежать від типу семінару, змісту і особливостей теми, складу студентів. Найбільш поширеними видами на семінарі є: розгорнута бесіда; виступи з рефератами, доповідями; диспут у формі діалогу; круглий стіл тощо.
Треба пам'ятати, що якість семінару перш за все залежить від підготовки студентів до нього, тому при підготовці до семінару кожен студент повинен уважно ознайомитися з планом, який відображає зміст чергової теми заняття; прочитати і продумати свої лекційні записи, які відносяться до теми семінару; вивчити чи законспектувати рекомендовану літературу; скористатися при потребі консультацією викладача; скласти розгорнутий план, тези чи конспект виступу з усіх питань теми заняття.
Студентам необхідно відвідувати кожне семінарське заняття. Пропуск семінару позбавляє студента можливості усвідомити, закріпити та отримати цілісне уявлення по тій чи іншій темі. Крім того, це створює значні труднощі при підготовці до підсумкового модульного контролю, іспиту.
Деякі питання роботи на семінарі:
переважну більшість семінарських занять буде проведено у формі інтерактивної дискусії, під час якої викладач здійснює поточний контроль якості знань студентів, перевіряє виконання їх завдань самостійної роботи;
семінарське заняття починається вступним словом викладача, в якому він розкриває значення теми і цілі заняття, форми і методи його проведення;
студент, розкриваючи зміст того чи іншого питання теми семінарського заняття повинен пов'язувати матеріал з актуальними проблемами сучасності, розглядати правові явища з позиції Конституції та чинного законодавства України, наводити приклади;
кожному студенту необхідно постійно вдосконалювати навички володіння державною мовою, правильного вживання понять і термінів. Систематичні виступи на семінарах сприяють поповненню словарного запасу, а також вмінню лаконічно і точно висловлювати свої думки;
студенти повинні уважно слухати виступи своїх однокурсників і оцінювати наскільки глибоко розкрите питання. Це дає можливість кожному присутньому на семінарі висловити свою точку зору та подолати прогалини, які мали місце у відповіді. Активна участь на семінарських заняттях прищеплює навички участі в дискусії, аналізі різних точок зору, вмінню відстоювати свою позицію;
після закінчення виступу студента відбувається обговорення проблеми. При цьому викладач не тільки направляє обговорення на розкриття вузлових питань, але і дає змогу виступити усім учасникам семінару. Якщо ж доповідач чи інший виступаючий на семінарі припускає явні помилки, то для виключення втрати часу викладач може його зупинити і надати слово іншому;
закінчується семінарське заняття заключним словом викладача, в якому аналізується ступінь розкриття теми, оцінюються всі форми участі студентів на семінарі (виступ зпитання, реферат, повідомлення, доповнення, зауваження тощо) та нараховуються рейтингові бали, дається завдання на наступне заняття. Обов'язковим компонентом семінарського заняття з навчальної дисципліни «Правознавство» є підготовка рефератів з найбільш актуальних та складних тем курсу.
Реферат не є дослівним переказом тексту підручника або навчального посібника, а являє собою одну з форм наукового дослідження на певну тему, творчо перероблену на основі знайомства зі станом сучасних наукових досліджень (науково-проблемний реферат) або виклад основних положень певних видань чи їх частин (оглядово-інформаційний реферат).
Реферат має бути виконано самостійно. Мета написання реферату полягає у набутті студентом знань з правознавства, вміння і навичок працювати з науковою літературою і нормативно-правовими актами, самостійно аналізувати і узагальнювати матеріал, робити і формулювати власні висновки та пропозиції.
За допомогою рефератів студент глибше вивчає найбільш складні проблеми навчальної дисципліни, вчиться правильно оформлювати роботу та докладати результати своєї праці.
Підготовка реферату включає в себе наступні етапи:
вибір теми;
підбір і вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів;
складання плану реферату;
викладення змісту теми;
оформлення реферату,
усний виклад реферату.
1. Вибір теми
Студент самостійно обирає тему реферату із запропонованого переліку. Допускається закріплення декількох студентів за однією і тією ж темою реферату. В такому разі на семінарських заняттях один з них доповідає, а інші виступають здоповненнями та уточненнями. Студент може в обсязі навчальної програми дисципліни сам запропонувати тему реферату, узгодив її з викладачем.
При виборі теми студенту слід керуватися своїми інтересами до певної проблеми, можливостями підбору літератури та інше.
2. Підбір і вивчення спеціальної літератури та нормативно-правових актів.
Роботу над рефератом потрібно починати з вивчення стосовно обраної теми відповідного розділу підручника, навчального посібника, конспектів лекцій. Після того як загальне уявлення про обрану тему склалося, студенту слід приділити серйозну увагу підбору і вивченню нормативно-правових актів та літератури.
Вивчаючи ту чи іншу наукову працю, студент повинен сприймати її крізь призму тих основних проблем, що їх вирішував автор. Без усвідомлення проблеми неможливо виділити головне й істотне, важко відокремити тезу від аргументів і практично неможливо перебороти формальне ставлення до змісту досліджуваної праці.
3. Складання плану реферату
Після ознайомлення з літературою та нормативно-правовими актами студент складає план реферату, в якому конкретизуються питання обраної теми та який включає в себе:
вступ;
основну частину (виклад змісту теми);
висновки;
список використаної літератури.
Вступ є обов'язковою частиною реферату, в якому стисло обґрунтовується актуальність, наукова і практична значимість обраної теми, вказується на її місце в структурі курсу правознавства, формулюються цілі дослідження.
Основна частина реферату складається з розділів та підрозділів, в яких мають бути послідовно розглянуті всі питання теми. При цьому слід мати на увазі, що кількість розділів та підрозділів не регламентується, але недоцільно їх робити невеликими за обсягом. Якщо матеріал важко розбити на декілька частин через його тісну змістовну і логічну послідовність, розділ можна не розбивати на підрозділи.
При визначенні назв розділів і підрозділів необхідно знати, що назва розділу не може повторювати назву теми роботи, а назва підрозділу повторювати назву розділу.
Заключна частина реферату має містити висновки, в яких формулюються результати дослідження, оцінки проаналізованого матеріалу, пропозиції чи рекомендації з досліджуваної проблематики.
Вступ і висновки реферату разом не повинні перевищувати одну чверть його обсягу.
4. Викладання змісту теми
Після підбору і вивчення літератури, визначення плану реферату слід приступити до узагальнення та систематизації зібраного матеріалу. Виклад матеріалу повинен бути чітким, логічним та послідовним. Викладати матеріал у рефераті рекомендується у безособовій формі висловлювання (наприклад, "вважаємо", "думаємо", "рахуємо" та інше). Необхідно вживати терміни, властиві даній науці, уникати незрозумілих понять та складних граматичних оборотів. Терміни, окремі слова і словосполучення допускається змінювати прийнятими текстовими скороченнями, значення яких зрозуміле з контексту реферату.
При використанні цитат з літературних та наукових джерел слід пам'ятати, що вони необхідні для підтвердження думки автора реферату, або ж для висловлювання своєї думки на противагу іншій. Занадто зловживати ними не слід.
Студенту доцільно звернути увагу на такі характерні недоліки, які трапляються при написанні реферату і які можуть привести до незадовільної оцінки:
механічне, дослівне переписування використаної літератури; поверховий, не аргументований виклад основних теоретичних положень;
невідповідність між змістом роботи та її планом;
абстрактний виклад теми, відсутність посилань на чинне законодавство України;
недбалість і неграмотність викладу.
Отже, основними вимогами до написання реферату є вміння виділяти головні теоретичні питання і роз'яснювати їх на конкретному матеріалі, логічно та послідовно розкривати зміст теми, використовуючи при цьому сучасну юридичну літературу.
5. Оформлення реферату
Студент повинен пам'ятати, що через оформлення реферату, його зовнішній вигляд, викладач формує першу думку про зміст матеріалу. Тому кожному студенту необхідно опанувати техніку й етику оформлення наукової праці та дотримуватись стандартних вимог, які висуваються щодо рефератів.
Починається робота з титульного листа, після чого на другій сторінці реферату подається план роботи.
Кожна структурна частина роботи повинна починатися з нової сторінки та мати заголовок, який відповідає плану реферату. Заголовки слід розташовувати посередині рядка і друкувати великими літерами без крапок в кінці, не підкреслюючи. Якщо заголовок складається з двох і більше речень, тоді їх розділяють крапкою. Перенесення слів у заголовку не допускається.
Відстань між заголовком і подальшим чи попереднім текстом має бути не менше, ніж три інтервали, якщо реферат виконаний рукописним або машинописним способом, та не менше, ніж два інтервали, якщо робота виконана за допомогою комп'ютера.
Розділи слід нумерувати арабськими цифрами без крапок в кінці. Підрозділи повинні мати порядкову нумерацію в межах кожного розділу. Номер підрозділу складається з номеру розділу і порядкового номеру підрозділу, відокремлених крапкою (наприклад - 1.1, 1.2).
Усі сторінки, починаючи з другої, послідовно нумеруються з проставленням арабських цифр за загальним правилом у нижньому правому куті, без крапки в кінці. Слід мати на увазі, що першою сторінкою реферату є титульний лист, на якому нумерація сторінки не ставиться, але враховується при нумерації наступної сторінки.
Реферат пишеться чітким, розбірливим почерком, або друкується на одному боці аркуша білого паперу формату А4 (розмір 210x297 мм) через півтора міжстрокових інтервали для комп'ютера, з обов'язковим додержанням при цьому такої ширини полів: зверху і знизу - 20 мм, зліва - 25-30 мм, справа - 10 мм. На одній сторінці повинно бути не більше 32-40 рядків.
Загальний обсяг реферату не повинен перебільшувати 24 друкованих сторінок тексту через 2 інтервали чи 16 - через 1,5 інтервали.
Робота повинна бути зброшурована і підшита. На останній сторінці ставиться число, місяць та рік виконання роботи, а також підпис виконавця.
Оформлення списку використаної літератури є важливою складовою написання реферату. В список включаються тільки ті джерела, які використовувались при написанні реферату або на які зроблено посилання в самій роботі. Список літератури в загальний обсяг реферату не включається, але нумерація сторінок продовжується.
При оформленні списку використаної літератури його слід умовно розділити на дві частини: нормативно-правові акти і спеціальна література (нумерація, при цьому залишається наскрізною).
Нормативно-правові акти розмішуються за їх юридичною силою (Конституція, закони, підзаконні нормативні акти - укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України і т. ін.). Нормативно-правові акти однакової юридичної сили розміщуються в хронологічному порядку.
Наприклад:
Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Голос України. - 1996. - 13 липня.
Декларація про державний суверенітет України: (16 липня 1990 р.). - К., 1991. - 8с.
Постанова Верховної Ради УРСР "Про оголошення незалежності України" від 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - №38 - Ст. 502.
Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. // ВВР України. - 1991. - №53. - Ст.793.
До спеціальної літератури відносяться монографії, підручники, навчальні посібники, наукові статті та ін. Дані джерела розміщуються в алфавітному порядку назв або прізвищ перших авторів. Спочатку вказують прізвище автора, його ініціали. Потім - назву праці, місто видання, видавництво, рік видання, кількість сторінок. Якщо праця автора розміщена у збірнику робіт, журналі чи газеті, то після назви ставиться дві косі лінії, а далі назва збірника чи журналу, місце, рік видання та його номер (або випуск), і на яких сторінках даний матеріал надрукований. Для газетної статті, крім назви і року видання, вказують так само дату. При цьому джерела треба писати мовою оригіналу.
Наприклад:
1. Опришко В. Державно-правова реформа в Україні: основні напрямки. // Право України. - 1998. - №1. - с. 27-32.
2. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. Вид. третє. - X., Консум, 2002. - 528 с.
Важливе значення має правильне оформлення посилань на джерела та матеріали, які студент використовує при написанні реферату. Рекомендується наступний варіант оформлення посилань. Нумерація усіх посилань з визначенням номера джерела даного посилання у списку використаної літератури. У такому разі посилання оформлюється у квадратних дужках з указанням сторінки.
Наприклад:
Цитата в тексті: „В адміністративній науці загальноприйнято, що..." [11,с.145].
6. Усний виклад реферату
Після написання реферату студент повинен докласти його зміст на семінарському занятті. Автор роботи протягом десяти хвилин має викласти основні положення розділів та підрозділів свого дослідження, обґрунтувати наукову і практичну значимість обраної теми, сформулювати пропозиції чи рекомендації. Після виступу, при необхідності, відповісти на запитання викладача та інших учасників семінару.
За результатами обговорення написаного і докладеного реферату студенту виставляється відповідна кількість балів, які враховуються при виставленні підсумкової оцінки з навчальної дисципліни.
Аналіз проведення конференції
Ця широко використовувана в усьому світі форма роботи зі ЗМІ придбала останнім часом на Україні особливе значення в зв'язку з розвитком ринкових відносин в економіці і демократизацією суспільства. На таких зустрічах повною мірою виявляється уміння менеджерів і фахівців зі зв'язків із громадськістю піднести досягнення свого товару, продемонструвати продукцію, що випускається, представити нові, оригінальні проекти і налагодити зв'язки з пресою, спонсорами, банківськими структурами, торговими посередниками.
Найпридатнішою з найбільш важливих форм практичного використання методів і технологій паблік рілейшнз у бізнесі є проведення прес-конференцій і брифінгів.
Відповідно до класичної точки зору, «прес-конференція - це зустріч журналістів із представниками державних установ, суспільно-політичних організацій, комерційних структур, що має метою надати ЗМІ фактографічну, проблемну й інформацію, що коментує презентований проект (товар)».
Прес-конференція припускає авторитетність джерела новин (н’юсмейкера), одержання «інформації з перших рук», можливість перевірки даних і уточнення версій за допомогою питань. Деякі фахівці виділяють у процесі підготовки і проведення прес-конференції кілька етапів, кожний з який має характерні риси.
У світі бізнесу на прес-конференцію запрошуються журналісти відповідних специфіці товару ведучих видань, щоб викласти їм історію/версію розвитку подій. Прес-конференції варто проводити тільки тоді, коли є значимий інформаційний привід. Якщо скликати прес-конференцію і не повідомити на ній нічого нового, то наступного разу журналісти стануть насторожено ставитися до подібним до запрошень.
Для проведення прес-конференції необхідний ведучий, який буде координувати питання і стежити, щоб були порушені всі ключові теми. Ідеальними кандидатурами можуть бути розробники товару, керівництво фірми і т.п.. Також можна запросити людину, що працює в тій же області, чиє ім'я має значення саме по собі. Якщо головування на прес-конференції зв'яже його ім'я з товаром, яким він займається, то може зробити для виробника дуже гарну роботу.
Існують кілька підходів до визначення ключових моментів при проведенні спеціальних заходів:
час,
місце,
учасники,
запрошені,
програма
і т.д.
Наприклад, А. Н. Чуміков у своїй книзі «Зв'язку з громадськістю» думає, що в сучасних умовах кращий час для проведення такого роду заходів можна визначити в такий спосіб. В ідеалі кращі дні – вівторок, середу і четвер. П'ятниця погана лише тим, що якщо матеріал про ваш товар не потрапив у суботні газети, то в наступний випуск (вівторковий, оскільки в неділю і понеділок газети не виходять) він, швидше за все, теж не потрапить, тому що «зістариться». Іноді у понеділок поряд з відомими мінусами є і свої плюси: в умовах відносного інформаційного голоду, що утворився за вихідні дні, ЗМІ йдуть на інформаційні контакти на початку тижня досить охоче.
Час проведення:
якщо ви хочете побачити матюкався про прес-конференцію в ранкових газетах, починайте прес-конференцію в 11.00, 12.00 чи максимум у 13.00;
якщо ви орієнтуєтеся на телебачення, радіо, щотижневики і щомісячники, годинник проведення прес-конференції не мають значення;
якщо ж у вас у руках дійсно «гаряча новина», проводьте прес-конференцію в будь-який час (ранком, увечері, уночі, у суботу, неділю і т.д. – ЗМІ все рівно зберуться), при зволіканні новина «захолоне».
Оповіщувати ЗМІ слід попередньо за кілька днів. Поширення анонсу менш, ніж за добу до прес-конференції призведе до складностей з явкою журналістів. Розсилання анонсів-запрошень краще здійснювати ввечері і вночі (коли канали зв'язку найбільш вільні) у режимі автоматичного факсу з дублюванням по електронній пошті. Не пізніше, ніж за стукоти до прес-конференції доцільно зробити контрольний обдзвін ЗМІ по телефону для з'ясування питань:
Чи отримане запрошення?
Чи планується явка?
Чи не потрібна якась додаткова інформація?
Припустимо запрошувати на прес-конференцію людей, що не є журналістами, але які мають відношення до обговорюваної проблематики (товару), це лише підніме статус прес-конференції і збільшить вихід матеріалів у ЗМІ.
При проведенні самої прес-конференції варто дотримуватись наступної схеми:
збір журналістів і учасників;
вступне слово ведучого;
виступ учасників з викладом своєї позиції стосовно теми прес-конференції;
питання журналістів.
Проводити прес-конференцію повинний досвідчений фахівець, здатний вчасно відбити небажане питання і направити бесіду в потрібне русло. Як правило, цим займається прес-секретар компанії чи професіонал з PR-агентства.
Ще однією розповсюдженою формою взаємодії фахівця з PR і журналіста є брифінг. Від прес-конференції він відрізняється меншим масштабом, темою (тут увага приділяється більш спеціалізованим сюжетам), відповідно, тривалістю проведення і кількістю учасників. Проте, це не означає, що до організації брифінгу варто підходити з меншою відповідальністю.
По закінченні прес-конференції і брифінгу в обов'язковому порядку проводиться моніторинг ЗМІ.
У традиційному розумінні прес-конференції являють собою своєрідне змагання, у якому сторона, що виступає намагається довести до широкої аудиторії своє бачення якогось питання, а журналісти намагаються відітнути "локшину" і одержати потрібну їм (як чомусь думають і читачам) інформацію. Класичний варіант таких зустрічей вимагає від одної до півтора годин і регламенту, при якому менша частина спілкування припадає на виступ організаторів і велика — на сесію питань і відповідей.
Сучасна ж ідеологія "преса = PR-агентство" має на увазі, що зустрічні питання журналістів повинні включати лише уточнення запропонованих їм формулювань. І найоптимальніше — взагалі не витрачати на ці деталі дорогоцінного часу, підсиливши інформаційний потік із президії зборів. Щоб учасники заходу краще розуміли, що мають справу з новою формою спілкування, термін "прес-конференція" замінюється на "презентація" ("презент"="подарунок", а дарованому коню...). Відповідно, доповнюючи цитату О.Генрі: "Мистецтво PR — так і не сказати цікавого слухачам”.
Однак серед журналістської братії дотепер не перевелися ще ретрогради, що виявляють невдоволення прогресивними нововведеннями і намагаються повернутися до неефективної схеми одержання зовсім непотрібної (з погляду постачальників) інформації. Для припинення подібного підступу фахівці з роботи з пресою розробили кілька методичних рішень.
На жаль, PR-менеджери рідко діляться своїм досвідом, тому багато хто з них користується лише обмеженою кількістю прийомів. Приведені нижче рекомендації є спробою узагальнити і систематизувати технологію проведення прес-заходів з урахуванням наробітків маркетингових служб різних компаній.
Не використовуйте термін "прес-конференція", щоб не будити в тих, що зібралися непотрібні ілюзії і з самого початку припинити можливі претензії. "Презентація" дозволяє говорити, скільки і що завгодно. Алі варто мати на увазі: відмовивши від обов'язкової для прес-конференції дискусії, потрібно організувати обов'язковий для презентації пристойний фуршет.
Слухачам найкраще роздати у вигляді друкованих матеріалів тексти з інформацією, що ви хочете побачити опублікованою. Деякі керівники компаній (особливо іноземні візитери) часом захоплюються і приводять у доповідях набагато більше даних. Зрозуміло, роздавати роздруківки таких презентацій не слід ні в якому разі. Особливо наполегливим журналістам пообіцяйте відіслати матеріали сьогодні ж увечері. Самим настирним, котрі будуть діставати вас по телефону протягом тижня, відправте 10-20 Мб на його домашню електронну адресу. Швидше за все, клієнт не зможе прокачати такий файл через модем і тому не буде засмучуватися, що йому відправили не те, що він просив.
Якщо потрібно провести презентацію (а тім більше прес-конференцію), але при цьому бажано, щоб туди прийшло якнайменше журналістів, то додайте у файл із запрошенням побільше логотипів (не менш 500 Кб).
Іноді в керівництва з'являється бажання висловитися про щось наболіле перед громадськістю, наприклад, про користь Інтернет-технологій. Наважитися на двогодинне прослуховування азбучних істин зможе навіть не кожен студент-практикант. У цьому випадку в запрошенні можна вказати щось начебто "презентація локалізованої версії". Але все ж таки наприкінці лекції прийдеться відвести хвилин десять для показу чогось локалізованого.
Інакше потрібно надійти, якщо оголошена тема (та ж "локалізована версія") дійсно цікавить журналістів, і вони можуть задати небажані питання. Тоді краще сказати про неї десь у середині доповіді, щоб до його кінця усі забули, про що йшла мова.
Найкраще взагалі не повідомляти регламент заходу (хто, про що і скільки говорить). Якщо ви мали необережність роздати регламент, те не потрібно стежити за його виконанням — нехай виступаючі поговорять у волю.
Варто покінчити із забобонами про те, що лекція не повинна перевищувати 45 хвилин (академічна година). 1,5-2 години з триразовим повторенням ключових тез — це мінімальні вимоги для засвоєння матеріалу журналістами. Правда, не всі доповідачі готові до такого навантаження. Отут є простий вихід — серія повідомлень зі зміною персонажів ("танцюємо без перерви").
Уникайте приведення якихось абсолютних характеристик бізнесу. Використовуйте тільки відносні показники, тим більше, що багато комп'ютерних користувачів (журналісти відносяться до них) не в ладах з усним рахунком. Якщо ви повідомите їм, що торік доход компанії упавши на 40%, а в цьому — зріс на 60%, те більшість з їх буде упевнено, що за два роки ваш бізнес збільшився на 20%. (1*0,6*1,6 = 0,96).
Особливу увагу варто звернути на сесію питань і відповідей. Отут саме головне — не комплексувати через давно застарілий висновок: "відсутність питань свідчить або про повне нерозуміння тими, що зібралися на прес-конференції, або про її тривіальність". Ось декілька порад, як боротися з непотрібними запитаннями журналістів.
Отут є два варіанти: принципово не проводити якихось дискусій чи таки
зробити видимість її наявності. У першому випадку можна запропонувати такі варіанти.
З самого початку не виключати можливість якихось питань. Найкраще це виходить,
коли йде серія доповідей, на кожну з який приділятися 15 хвилин, але для виразного
викладу шкірного питання потрібно не менш, ніж півгодини. У цьому випадку саме
потрібно суворо дотримуватися регламенту.
Якщо мова йде про захід, що раніше називався прес- конференцією, те можна весь інший час, відведений на неї, зайняти доповідями, наприкінці яких повідомити, що час оренди приміщення вичерпано. Непогано було б при цьому додати, що фуршет готовий, але зал закривається через п'ятнадцять хвилин. Видимість сесії питань і відповідей можна створити, запропонувавши обговорити проблеми в неформальній обстановці.
В іншому випадку, потрібно вміло керувати ходом дискусії: Навіть на питання, що
припускає відповідь типу, " так чи ні", потрібно відповідати не менш 10-15 хвилин.
Добре враження на публіку робить використання принципу "алаверди" з передачею
слова першому виступаючому і далі по колу. Після триразового повторення цієї
технології навіть найбезглуздіші журналісти зрозуміють, що з питаннями пора
зав'язувати.
Відхід від прямої відповіді може виконуватися декількома способами. Наприклад, після зв'язку типу "до речі, про пташок" можна почати розповідь про прочитані в дитинстві книги. Красиво виглядає бажання повернутися до джерел проблеми — "Адам, Ева й ін.".
Елегантним варіантом є задушевна півгодинна дискусія з ким-небудь із постійних відвідувачів прес-конференцій на злободенну (актуальну) тему "Коли було краще жити — у часи DOS, RTE чи OS/360?"
Можна ненав'язливо показати всім присутнім, що той хто, задав питання — страшний зануда. Отут краще за все перейти на дружній тон: "Старий, адже ми з тобою вчора вже говорили на цю тему дві години..."
Даний перелік порад не є, звісно ж, вичерпним, але може стати у нагоді при вирішенні деякийх складних ситуацій при проведенні прес-конференції.
Наукова революція
Ситуація у галузі дослідження та викладання історико-економічних наук (економічної історії, історії економічної думки, історії галузевих економік тощо) в Україні (як і в інших пострадянських республіках) наприкінці 90-х років докорінно відрізняється від тієї, в якій доводилось працювати українським радянським історикам-економістам кінця 80-х років.
“Перестройка” відкрила можливості для виявлення і констатації кризового стану історико-економічних наук у колишньому СРСР і на рівні досліджень, і на рівні навчальних дисциплін, які дедалі більше відставали від світових досягнень.
У зв’язку з цим критикувалися серйозні недоліки в галузі історико-економічних наук, хоч критичний аналіз незадовільного стану не розкривав його глибинних причин.
Вихід з кризи вбачався в перебудові марксистсько-ленінського економічного вчення, теорії та практики соціалізму, тим часом історія економічних вчень як навчальна дисципліна перебувала у жалюгідному стані.
Пізніше проф. Є. М. Майбурд (Росія) охарактеризував цей стан таким чином: ”Справедливо заслуживши у студентському середовищі славу одного з найнудніших занять, історія економічної думки перебувала на задвірках економічних наук замизкана і недорікувата, що пильно охоронялася від свіжих підходів псевдовченими”[1].
Треба лише додати, що абсолютна більшість навіть студентів-економістів були взагалі позбавлені можливості вивчати таку дисципліну.
Протягом 90-х років у сфері дослідження та викладання історико-економічних дисциплін відбулися помітні позитивні зрушення, викликані, безперечно, докорінним зламом в історичній долі України, суспільно-економічних відносинах, у вітчизняній системі вищої освіти.
Вони невіддільні від процесів системної трансформації ринкового типу, що здійснюються нині в країні, від загального розвитку української економічної науки.
Найпримітнішою рисою цього розвитку на зламі двох тисячоліть є подолання автаркічної замкнутості, інтенсивна інтеграція вітчизняної науки у світову для спільного наукового прогресу. Тим самим поступово має бути подолана (хоч і не без проблем) багаторічна свідома ізоляція української економічної науки, насильно нав’язана їй командно-адміністративною системою.
Водночас — це відродження основних традицій, закладених в українській економічній науці у минулому столітті.
Нинішній процес інтеграції, на нашу думку, відбувається за трьома основними напрямами.
Перший — інтенсивне творче осмислення й переосмислення, освоєння вітчизняними вченими матеріалу, накопиченого світовою наукою, доведення його на належному рівні через навчальні курси до майбутніх спеціалістів.
Свідченням цього є потік перекладної літератури, насамперед найвідоміших на Заході підручників та навчальних посібників, стажування, навчання викладачів та студентів на різних курсах, семінарах тощо за кордоном. Другий — критичне осмислення проблем минулого розвитку економіки й економічних наук, своєрідна інвентаризація здобутків, прорахунків та ін. Наприклад, потребує критичного аналізу викладені у вітчизняній літературі концепції та практика проведення чисельних економічних реформ упродовж 20—80-х років у колишньому СРСР.
Третій — оригінальні дослідження складних проблем системної трансформації, тобто сучасного переходу від централізовано-планової економіки до ринкової, осмислення нової ролі науки.
Зрозуміло, всі три напрями переплітаються і взаємодіють, у межах кожного з них здійснюються дослідження на новій парадигмі (парадигмах) світової економічної науки.
У галузі історії економічної думки процес інтеграції української економічної науки у світову відбувається специфічно і складно.
Віднайти можливі засоби творчого вирішення цих труднощів — важливе і актуальне завдання.
Наукова революція.
Стан загальної економічної теорії та історико-економічних наук, що склався в Україні з початку 90-х років, на наш погляд, можна охарактеризувати, як наукову революцію.
Дійсно, визріли і вступили у взаємодію всі ключові елементи моделі розвитку науки, що були розроблені і досліджені відомим американським вченим Т. Куном: парадигма, наукове товариство, нормальна наука, криза, екстраординарне дослідження, традиція, наукова революція та ін.
Коротко суть ситуації і вихід з неї виявилися такими. Панівна марксистська парадигма опинилася у глибокій кризі. Методи, що були прийняті в теорії, не могли вирішити поставлені парадигмою основні завдання, а сама теорія не відповідала новим реаліям, не давала відповіді на актуальні питання. Вихід з кризи відбувається шляхом наукової революції, сутність якої полягає у заміні попередньої парадигми новою.
На прикладі економічної науки підтвердилися положення моделі Т. Куна про те, що “будь-яка криза розпочинається з сумніву щодо парадигми”, що “нова теорія з’являється як безпосередня реакція на кризу” [2].
Специфіка наукової революції в галузі історії економічної думки у постсоціалістичних країнах, і в Україні також, полягає насамперед у відмові від марксистської моделі розвитку економічної науки як від неспроможної. Всім відомі ключові поняття марксизму: класовий, партійний підхід до економічної теорії та оцінки економічних вчень; поділ науки за класовою ознакою (буржуазна, дрібнобуржуазна, пролетарська); загострення ідеологічної форми класової боротьби; поділ розвитку науки відповідно до так званого критерію проникнення дослідника у глибину явищ та процесів (“класична” — в цілому наукова і “вульгарна” — ненаукова, апологетична); “перманентна криза” “вульгарної” економічної теорії; формаційний підхід до аналізу суспільно-економічних процесів; основоположні теорії — трудової вартості, додаткової вартості, нагромадження капіталу та ін.
Специфічно трактувався і предмет історії економічної думки, специфічним був і базовий категоріальний інструментарій за повної безапеляційності нормативних суджень. Йдеться також про відкидання “марксистсько”- і “соціалізмоцентристської” структуризації економічних вчень та відповідного характеру дослідження й викладання матеріалу в курсі історії економічних вчень. Та чи обмежується наукова революція лише відмовою від корінних положень парадигми ортодоксального марксизму? Ствердна відповідь свідчила б фактично про “антимарксистську революцію”, яка справді має місце, з урахуванням переходу на нові парадигми. Проте цей перехід доповнюється новими важливими процесами.
Нова парадигма освоюється у принципово відмінних від минулого умовах: духовної свободи, творчості, концептуального плюралізму, вільних дискусій, неупередженого пошуку істини тощо.
Цитати основоположників марксизму, рішення партійних лідерів і з’їздів, монолітність поглядів (вимушена, штучна), згода більшості тощо перестали діяти як критерій істини або істина в останній інстанції.
Значно активізувалось вивчення історії економічної думки України. З початку 90-х років вийшло у світ близько двох десятків монографій з цієї проблематики, які заповнили деякі “білі плями” у вітчизняній економічній науці, підняли нові актуальні теми. Згідно з моделлю розвитку науки Т. Куна зміна парадигми в результаті наукової революції не обов’язково означає цілковиту відмову від попередніх знань.
Положення старої парадигми можуть слугувати новій як “частковий випадок” загальніших поглядів. З огляду на це важливим є використання в ході освоєння нової парадигми дійсно цінних елементів марксового підходу: діалектичного та історичного методів дослідження, врахування суперечностей соціально-економічного розвитку, допущення моментів дискретності в розвитку науки, врахування досягнень загальнолюдської й національної культури та ін.
Парадигми, альтернативні марксовій, не виключають всіх цих елементів за умови “зняття” з них класових, ідеологічних та інших шкідливих нашарувань.
Безперечно, марксизм як напрям (течія) світової економічної думки залишається об’єктом вивчення в курсі історії економічних вчень, хоч це вивчення й оцінка його історичного місця в економічній науці принципово змінюється. Нового осмислення та оцінок вимагає також розкол (наприкінці ХІХ ст.) марксизму на два табори: ортодоксальний марксизм і ревізіонізм (критичний марксизм), боротьба між ними, її наслідки, вплив на сучасність.
Отже, наукова революція в економічній науці на теренах України відбулась. ЇЇ не можуть відмінити чи спростувати ніякі недоліки в економічній теорії та історії економічної думки, у викладанні цих наукових дисциплін, помилки у здійсненні радикальних економічних перетворень чи ще якісь внутрішні або зовнішні обставини.
На відміну від загальної економічної теорії, де наукова революція супроводжувалась масовою зміною вивісок, перейменувань колишніх кафедр політичної економії і навчального предмета, дискусіями про співвідношення політичної економії, економічної теорії та “економікс”, шараханням у крайнощі, в історії економічної думки зовнішньо революція пройшла майже непомітно.
Не довелося міняти вивісок і вдаватися до перейменувань з кількох причин.
По-перше, через відсутність в Україні відповідних кафедр. (Цей факт — одне з яскравих свідчень жалюгідного значення, яке надавалося історії економічної думки українських, і не лише в українських, вузах.) На жаль, на рівні вузів ситуація щодо цього майже не змінилася. По-друге, тому що у всьому світі, і в колишніх соціалістичних країнах також, у ХХ ст. історія економічної думки (вчень) завжди досліджувалась і викладалась відповідно як наукова й навчальна дисципліна.
Відрадно, що завдяки новій стратегії Міністерства освіти України значно розширилося коло майбутніх спеціалістів у галузі економіки, зобов’язаних вивчати історико-економічні науки. До цього залучені студенти державних і недержавних економічних вузів, де курси економічної історії та історії економічних вчень набули статусу нормативного.
Заради справедливості слід констатувати існування в літературі точки зору, за якою не лише марксизм, а “вся сучасна економічна теорія, незважаючи на вражаючий прогрес, перебуває у глибокій кризі” [3].
Нову її парадигму ще потрібно виробити. Отже, наукова революція — справа майбутнього. Роль традиціїУ моделі розвитку науки Т. Куна важлива роль відведена традиції. “Нормальна наука, на розвиток якої змушені витрачати майже весь свій час більшість вчених, грунтується на припущенні, що наукове товариство знає світ, який нас оточує. Багато успіхів науки породжуються завдяки прагненню товариства захистити це припущення, і якщо необхідно, то й дуже дорогою ціною. Нормальна наука, наприклад, часто пригнічує фундаментальні нововведення, тому що вони неминуче руйнують її основні настанови” [2].
В економічній науці до цього додаються ще й інші фактори, насамперед партійні інтереси (“фурії приватного інтересу”, за висловом К. Маркса).
Отже, за моделлю розвитку науки Т. Куна, традиція у науковому товаристві відіграє подвійну роль: стимулятора розвитку науки у межах панівної парадигми і гальма щодо усвідомлення кризового стану науки й пошуку нової парадигми. Дещо розвинемо це положення стосовно панівної раніше марксистської парадигми. З одного боку, традиція (заклики до “творчого розвитку науки”) не виключала введення в парадигму певних нових положень.
Неодмінною умовою цього було те, що ці положення не повинні розхитувати чи руйнувати панівну парадигму. Мета — гнучкіше пристосування до змін у світовій та національній економіці, економічній теорії Заходу, введення у марксистські ортодоксальні трактування елементів реалізму тощо. Такими були, наприклад, теза про дві функції “сучасної буржуазної політекономії” — ідеологічну та практичну, уточнення хронологічних меж та сутності “кризи вульгарної політекономії”, розвиток ідеї Ф. Енгельса про політичну економію у широкому і вузькому значенні та ін.
В історії економічної думки наведені вище тези й положення активно розвивало багато українських вчених (Р. Х. Васильєва, С. М. Злупко, І. І. Кукурудза, С. В. Мочерний, В. Д. Сікора та ін.). До цього ж розряду слід віднести і положення про подолання догматизму в розробці й викладанні політичної економії (В. К. Черняк, А. К. Покритан, І. С. Ястремський та ін.), матеріальне і нематеріальне виробництво тощо.
З другого боку, традиція (заклики до захисту статус-кво, підтримувані владою) гальмувала розвиток справді нових положень, небезпечних для панівної парадигми, обгрунтованих українськими вченими (В. П. Корнієнко, Ю. М. Пахомов): положення про робочу силу як товар в умовах соціалізму; концепція “ринкового соціалізму”.
Більше того, автори подібних трактувань підлягали остракізму, шельмуванню. Це та реальна “дорога ціна” захисту панівної парадигми, про яку в абстрактній формі висловлювався Т. Кун, не говорячи вже про загальний застій в економічній науці.
Подвійна роль традиції в українсько-радянському науковому товаристві сприяла такому самому подвійному впливу політичної економії й історико-економічних наук на економічну політику держави. З одного боку, заохочувався пошук шляхів підвищення ефективності суспільного виробництва, реформування господарського механізму, вивчення досвіду та досягнень країн розвинутої ринкової економіки. З іншого, всупереч зазначеному вище, обмежувалося поле пошуку, він гальмувався, в цілому прирікався на невдачу. Таким чином, традиція у науковому товаристві з панівною марксистською парадигмою активно перешкоджала будь-якій системній трансформації економіки. Іншими словами, вона ефективно виконувала свою функцію захисту існуючого в ті часи державного соціалізму. Натомість традиція наукового товариства Заходу за будь-яких парадигм економічної науки спрямована на захист ринкового типу економіки, а тим самим і на системну трансформацію ринкового типу.
Вибір парадигм.
До якої ж наукової парадигми (парадигм) відбувся перехід? Чи існує тут вибір взагалі? На основі якої парадигми досліджувати і викладати історію економічної думки у подальшому?Гіпотеза про здійснення революції в галузі економічної науки на терені постсоціалістичних країн передбачає прийняття парадигми розвитку науки Т.
Куна.
Однак існує ще одна площина проблеми переходу до нової парадигми, тобто концептуальної моделі постановки та розв’язання проблем історико-економічної науки.
Виявляється, що існує свобода вибору у межах загальної парадигми розвитку науки конкретних парадигм щодо історії економічної думки. Йдеться насамперед про релятивістський і абсолютистський підходи до вивчення історії. На думку професора М. Блауга, релятивіст розглядає кожну окрему теорію, висунуту в минулі епохи, як більш чи менш точне відображення тодішніх умов — кожна теорія, по суті, однаково виправдана у власному контексті.
Абсолютист стежить тільки за строго інтелектуальним розвитком предмета, який він розглядає як неухильний прогрес від помилки до істини. Релятивісти не можуть класифікувати теорії різних періодів у термінах “краще” чи “гірше”; абсолютисти не можуть утриматися, щоб не зробити цього. Майже кожного історика економічної думки можна віднести до того чи іншого полюсу своєрідного континууму підходів до теорій минулого [4].
Отже, реально існує множинність підходів до вивчення історії економічної думки, свобода їх вибору і дискусія з приводу такого вибору.
Зрозуміло, що кожен з підходів має свої переваги й недоліки. Парадигма релятивістів дає змогу дослідити та викласти економічні теорії у їх історичній неповторності, у контексті їх виникнення та розвитку, розкрити їх специфіку. Як приклад, М. Блауг звертає увагу на те, що класична економічна теорія була такою ж макро-, як і мікроекономікою; неокласична теорія була вже лише мікроекономікою; макроекономіка знову віднайшла себе з допомогою Кейнса і протягом десятиліття фактично замінила мікроекономіку.
Сумнівно, щоб подібні драматичні зрушення фокусування пояснювалися лише через терміни інтелектуальних сил, як це схильні стверджувати абсолютисти [4]. З релятивістської точки зору, цінність подібних сумнівів особливо зростає з урахуванням того факту, що сам М. Блауг — прибічник абсолютизму.
Недоліком релятивістського підходу є те, що він не дає змоги простежити за внутрішньою логікою виникнення та розвитку економічної теорії, провести грунтовний порівняльний аналіз різних концепцій економічної думки.
Коридор вибору розширюється також за рахунок визначення та дотримання певного напряму економічної науки, з позицій якого трактується й оцінюється історія різних економічних теорій.
Адже відомо, що світова економічна думка відзначається множинністю альтернативних теорій, шкіл, напрямів. Проте існують певні традиції. Представники інституціонально-соціального напряму виступають зазвичай з релятивістських позицій (Р. Хейлбронер. “Філософи світу. Життя, часи та ідеї великих економічних мислителів” (3-е вид., 1968); Дж. К. Гелбрейт. “Історія економічної науки: минуле як теперішнє” (1989); У. Дж. Семюелс. “Історія економічної думки як інтелектуальна історія” (1974)). Слабкіше виражений зв’язок з релятивістським підходом у представників інших напрямів сучасної економічної думки. Американські історики-економісти Дж. Шпенглер, А. Чолк, К. Гудвін вважають, що після останньої третини ХІХ ст.
у прибічників різних напрямів економічної теорії посилюється абсолютивістське тлумачення історії економічної науки. Але хоч би яким було це тлумачення, перехід на нові парадигми вимагає грунтовного вивчення усіх течій світової економічної думки, їх перехресної наукової критики, макро- і мікрорівневого, позитивного і нормативного підходів тощо. До того ж не виключена поява нових теорій, шкіл, синтез попередніх.Національне і міжнародне: проблема поєднанняОсвоєння нової парадигми потребує висвітлення в історії світової економічної думки історії розвитку вітчизняної науки.
Навіть у нинішніх навчальних курсах історія української економічної думки розглядається, по суті, відірвано від світової і тим самим мимоволі створюється хибне уявлення про її нібито периферійний (“хуторянський”) характер (поза основними школами та течіями світової економічної науки). Грунтовне дослідження та висвітлення відповідних питань становлення і розвитку національної економічної науки у межах розділів, присвячених аналізові цих течій, в органічному зв’язку з генеральними тенденціями їх розвитку дало б змогу зняти це непорозуміння.
Проте головним завданням залишається піднесення наукового рівня досліджень історії, становлення та розвитку різних галузей вітчизняної економічної думки (політекономії, статистики, фінансів та ін.). Тут можливі оригінальні знахідки, до яких варто віднести думку відомого українського вченого-економіста, проф. Київського та Харківського університетів Г. М. Цехановецького (1833—1898) про уявність суперечності різних концепцій цінності (вартості) товарів. Ще у 1859 р. він писав: “У поняття цінності входять поняття і праці, і корисності. Корисність становить необхідну основу для цінності, але не виробляє останньої; праця необхідна для виробництва цінності, однак цінність не пропорційна праці” [5].
Лише на зламі століть стало можливо достойно оцінити плодотворність постановки питання про синтез затрат праці та корисності у світлі минулого і сучасного розвитку світової економічної науки. До сьогодні не досліджені питання історії розвитку українськими вченими різних теоретичних систем і економічних категорій (цінності, продуктивної і непродуктивної праці, заробітної плати, прибутку, ренти, капіталу і т. ін.).
Слід підкреслити, що чимало значних праць відомих українських економістів минулого дотепер ще не стали об’єктом грунтовного наукового дослідження, не кажучи вже про неопубліковані рукописи (наприклад, В. Я. Железнов. “Экономические воззрения первых русских агрономов XVIII — начала XIX вв.”).
Крім суто наукової цінності, такі дослідження матимуть ще одне благородне призначення: вони сприятимуть подоланню традиційного ігнорування вітчизняної економічної науки у зарубіжних курсах історії економічних вчень. Перехід на нові парадигми докорінно змінює оцінку досвіду 20—80-х років ХХ ст. у галузі вітчизняної економічної науки. Відкидається також поділ економічної теорії на так звану політичну економію соціалізму, капіталізму, докапіталістичних формацій. Однак при цьому не слід впадати у крайнощі, ігноруючи певні реальні здобутки вітчизняної економічної науки у радянський період. Таким чином, творче засвоєння нових парадигм — це одночасно і їх насичення національною специфікою, поєднання загальноцивілізаційного з особливим національним.
Історія економічної думки і сучасна економічна трансформаціяЧи існує зв’язок між історією економічної думки і сучасною системною трансформацією? На перший погляд напрошується заперечна відповідь, бо процеси економічної трансформації, що відбуваються у постсоціалістичних країнах, — це наше сьогодення, яке не має історичних аналогів. Об’єкт трансформації — централізовано-планові національні економіки, що перетворюються на ринкові, — виник лише на початку 90-х років. Однак це не заперечує багатостороннього зв’язку минулого, теперішнього і майбутнього часів.
По-перше, історія економічної думки має справу з масивом питань, що стосуються передумов економічної трансформації (зокрема, дискусії про реформованість чи нереформованість соціалістичної економіки, причини її краху, роль економічної науки в обгрунтуванні господарських реформ). Аналіз таких питань наводить багатьох вчених на думку про безальтернативність переходу від централізовано керованої, планової економіки до ринкової, що його здійснюють понад 30 країн світу.
По-друге, історія економічної думки вивчає концепції економічної трансформації та теорії, з позицій яких трактується суть та хід системних перетворень ринкового типу (змішаної економіки, монетаризму, соціального ринкового господарства та ін.).
Ретроспективний погляд на ці концепції і особливо на їх нормативну складову у контексті конкретного соціально-економічного розвитку дає змогу глибше зрозуміти сутність та ймовірні наслідки їх застосування у процесі системної трансформації.
По-третє, з позицій відкинутої марксистської парадигми і її ядра – п’ятиформаційної моделі розвитку суспільства — нинішня системна трансформація виглядає як регрес, якщо не нонсенс. Перехід на нові парадигми в умовах перетворень ринкового типу загострює питання про історизм теорій та історизм суспільного розвитку. Історія економічної думки переконує, що подолання антиісторизму у немарксистській економічній теорії сприяло виникненню концепцій шести стадій економічного зростання У. Ростоу; трьох типів суспільства (доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне, або інформаційне) представників неоінституціоналізму (Д. Белл, Дж. К. Гелбрейт, А. Тоффлер та ін.); мегатрендів Дж. Несбіта; теорій неолібералізму.Отже, історія економічної думки — це минуле, що виступає як сучасне і майбутнє.
Актуальність застосування методів і технологій паблік рілейшнз
З початку 90-х рр. на Україні спостерігалося повільне і поступове, а середини 90-х рр. – швидкий і стрибкоподібний розвиток різних структур «паблік рілейшнз» у державних органах, комерційних фірмах, суспільних об'єднаннях, нарешті, просто самостійних PR-агентств. Паралельно наростав обсяг підготовки фахівців, орієнтованих на роботу в PR-галузі. Разом зі збільшенням числа вітчизняних навчальних курсів, посібників, дисертацій по зв'язках із громадськістю проходило інтенсивне становлення української школи «паблік рілейшнз».
Оцінюючи цей «бум», багато хто з аналітиків констатували, що він зовсім не є даниною моді, а цілком закономірний: оскільки зв'язки з громадськістю покликані виконувати об'єктивну і необхідну для суспільства функцію, остільки можна і потрібно вести мову про структури і фахівців, що постійно і професійно займалися б цією роботою. При цьому комерційний сектор не є виключенням.
Для того щоб краще зрозуміти механізм роботи служби паблік рілейшнз варто звернутися до класичних схем і тлумачення основних понять.
У загалі PR-діяльність можна представити в наступному вигляді. PR здійснюється з метою спонукання цільових груп до здійснення певних дій. Щоб таке спонукання мало реальний ефект, варто впливати на наступні позиції:
на цінності, що керують потребами,
на інтереси, що формують відносини, що виявляються в думках, що мотивують (викликають) дії.
Далі варто розшифрувати основні поняття. Цінності – базисні, формовані протягом тривалого періоду часу, а тому стійкі і важкозмінні компоненти, що визначають поведінку людей. Цілком змінити ціннісні орієнтації навряд чи здатна навіть сама масштабна PR-кампанія. Але намагатися вчинити на них вплив і у всякому разі враховувати їхній можна і необхідно, оскільки саме ціннісні орієнтації керують потребами, тобто ієрархічним комплексом бажань – матеріальних, інтелектуальних духовних, соціальних - без який людина не мислить свого життя. Сукупність потреб і їхня ієрархія носять більш гнучкий, динамічний характер і PR-методи цілком здатні впливати на їхнє формування.
Усвідомлені потреби - це інтереси. Вони вже не тільки усвідомлюються як щось необхідне, але сприймаються як власне, своє, в ім'я чого варто починати конкретні дії. Сприяти кращому розумінню інтересів людини (споживача) – це вже пріоритетний напрямок роботи PR-фахівців.
Однак за інтересами відразу не випливають дії. Між ними існує прошарок відносин, коли з величезної кількості оточуючих його об'єктів людина починає виділяти ті, котрі її стосуються, і думок, коли деякі зі сприйнятих об'єктів індивід починає оцінювати з тією чи іншою мірою симпатії, а інші – з різним ступенем негативізму. Стати своєрідним «маркером» у формуванні думок, м'яко і ненав'язливо роз'яснити, «що таке добре і що таке погано», - це вже не тільки профільна, але і першорядна задача PR. Звідси зовсім недалеко до дій: підтримати те, що подобається (купити, проголосувати і т.п.), і відкинути сприймане зі знаком «мінус».
У світлі вищесказаного можна зробити загальний висновок. Ніж далі від фінальної ланки розглянутого ланцюжка, а саме «дії», починається PR-вплив, тим більше значимий результат може бути досягнуть, і навпаки: прямий заклик до здійснення негайних дій має дуже низький ефект.
Наступний етап полягає в розумінні того, як саме діє PR-механізм. Тут також є присутнім ланцюжок, що складається з наступних ланок.
Існує об'єкт у вигляді приватної особи чи організації, яким необхідно довести до своїх цільових аудиторій деяку інформацію з метою досягнення необхідного ефекту. Об'єкт діє самостійно або вдається до допомоги посередника ( PR-фахівця чи PR-фірми), що допомагає об'єкту в реалізації зазначеної функції і складає повідомлення (message) для цільових аудиторій у вигляді текстів усних мовлень, матеріалів для використання в друкованих ЗМІ, аудіо- і відеороликів і т.д. Повідомлення спрямовуються до цільових аудиторій через різні канали передачі інформації, перелік яких досить різноманітний, однак домінуюче положення серед них займають ЗМІ. На шляху до свідомості цільових груп виникають бар'єри сприйняття інформації, що залежать як від ментальних рівнів, ситуаційних станів, психофізіологічних особливостей самих цільових груп, так і від технологій проходження інформаційних потоків через навколишнє середовище цільових груп. Переборовши ці бар'єри, «сухий залишок» інформації закріплюється у свідомості цільових аудиторій.
У даному ланцюжку теж існують свої особливості. Об'єкт може відтворювати інформацію спонтанно («що бачу, про те і співаю»), а може її ретельно готувати. Нарешті, він має можливість звернутися до посередників – професіоналам PR, що постараються додати інформації оптимальний характер і зробити повідомлення максимально адекватним.
Далі йде процедура вибору і завантаження повідомленнями найбільш ефективних каналів передачі інформації. На своєму шляху до цільових аудиторій інформація неминуче зіштовхується з бар'єрами сприйняття і тому в більшому чи меншому ступені спотворюється. Причому перекручування це з'являється вже на початковому рівні продукування інформації, а потім продовжується на всіх наступних рівнях.
Можна зробити наступний висновок. Якщо об'єкт обмежує свою діяльність завданням простого доведення потрібної йому інформації до цільових аудиторій, перекручування, швидше за все, буде досить великим; якщо ж у додачу до цього ставиться задача досягнення відповідності послань, що направляються, особливостям цільових груп, каналів передачі інформації і навколишнього фону, рівень перекручувань можна істотно знизити.
Іншими словами, мова йде про принципи сегментування інформаційного простору, диференційований маркетинг, коли кожному сегменту пропонується свій інформаційний товар, або недиференційований маркетинг, коли той самий інформаційний товар пропонується усім, без врахування особливих потреб і очікувань кожної цільової групи.
Тому повідомлення повинне бути:
адекватно складене (спеціально для даної аудиторії);
спозиціоноване (підготоване для даної аудиторії послання потрапляє саме до неї);
проведено через адекватні канали інформації (канали інформації працюють саме на дану аудиторію і користаються в неї довірою).
Наступний етап: як повинна бути організована PR-діяльність, щоб адекватність повідомлень була найбільшою. Слід зазначити, що на відміну від перших двох етапів, де позначені схеми носили характер загальних орієнтирів, схема, що приводиться нижче, є загальноприйнятою у світовій практиці і широко використовується як для планування, так і при оцінці PR-проектів.
Як коротку формулу вона відома як RACE, де R - Research (дослідження: аналіз і постановка задачі), A – Action (дія: розробка програми і кошториси), C - Communication (комунікація – здійснення програми інформаційно-комунікативними засобами), E – Evaluation (оцінка: визначення результатів і внесення коректив у програму).
Основною метою дослідницького етапу є визначення існуючого ставлення цільових аудиторій до наявної особистості, організації, товару чи послуги, а також їх актуального (бажаного) стану.
На етапі «дія» готується концепція PR-компанії, визначаються технології і перелік ключових акцій, принципи здійснення медіа-політики, розробляється поетапний робочий план реалізації проекту.
На комунікаційному етапі відбувається здійснення намічених дій. Ця робота супроводжується регулярним моніторингом ситуації, динамічним реагуванням на зміни. За підсумками кожного з етапів здійснюється корекція PR-стратегії, а по завершенні всієї кампанії готується аналітична довідка про її ефективність і розробляються рекомендації на перспективу.
Така загальна модель використання можливостей паблік рілейшнз. Зрозуміло, у бізнесі є свої характерні риси практичного використання описаних вище механізмів комунікації.
Тепер варто перейти до аналізу складу, призначення і функцій PR-підрозділу в комерційній структурі. Для кращого розуміння особливостей зв'язків із громадськістю в комерційному секторі, варто провести порівняння з виконанням аналогічної функції в державних організаціях.
Насамперед, необхідно відзначити, що паблік рілейшнз у комерційних структурах не набагато відрізняється від аналогічної діяльності в держструктурах. З теоретичної точки зору розбіжностей майже не існує, однак на практиці вони виражаються у вигляді деякій специфіці діяльності.
По-перше. Якщо в держустанові рівень мінімальної PR-діяльності визначається наявністю секретаря чи прес-центру, то в комерційній структурі мова в першу чергу піде про менеджера по рекламі, що реалізує поряд з рекламною ще і PR-функцію. Це природно: у той час як державний орган має на меті щось довести, роз'яснити, те комерційна організація – продати. Тому часто початковий PR-проект випливає з прямої реклами, що потім починає доповнюватися рекламою непрямої і далі приводить до повноцінних PR-дій.
По-друге, у будь-якій комерційній структурі присутня усвідомлена необхідність здійснення лобістської функції. Отже, виникає посада менеджера по зв'язках з державними (в інших випадках – з державними і суспільними) організаціями, від якого потрібно постійна робота з встановлення і підтримки відповідних позитивних контактів.
По-третє, великі комерційні фірми, на відміну від державних (чи, у всякому разі, набагато частіше останніх) стурбовані побудовою внутрифірмових (корпоративних) зв'язків і з цією метою вводять посади менеджерів по персоналу, або їм подібні. З цією посадою у великих фірмах найчастіше тісно сусідить ще одна – координатора навчання (координатора тренінговых програм). Це особливо важливо в сучасному бізнесі, де спілкування і рівень взаєморозуміння між співробітниками відіграють особливу роль.
Продовжуючи цей перелік, потрібно сказати, що в PR-підрозділі комерційної структури частіше в порівнянні з державними аналогами присутні соціологи чи навіть їх цілі дослідницькі групи. Те ж можна сказати про фахівців в області індивідуальної і групової психології.
У цілому, деяку ідеальну модель PR-служби у великій комерційній структурі можна представити в такий спосіб. Її курує один із представників вищого менеджменту – віце-президент фірми, заступник генерального директора, начальник рекламного відділу і т.п. У PR-службі виділяються підрозділи чи окремі співробітники, що займаються наступними питаннями:
замовлення маркетингових, соціологічних і інших досліджень, їхній аналіз і синтез, розробка програм по формуванню суспільної думки чи зміні її на користь фірми, організацією тендерів і вибором спеціалізованих PR-агентств для можливої спільної роботи;
налагодження корпоративних зв'язків із громадськістю, формування іміджу фірми серед широких шарів населення, комунікація з лідерами, що впливають на суспільну думку, - офіційними політиками, лобістами, діячами культури, письменниками, ученими, представниками університетської еліти й ін.;
взаємодія зі ЗМІ, організація прес-конференцій, підготовка прес-релізів, статей, радіо- і телепередач, брошур, каталогів, бюлетенів, звітів про комерційну і суспільну діяльність фірми, включаючи спонсорство, меценатство і добродійність;
організація презентацій фірми і вироблених нею товарів і послуг, семінарів, екскурсій на фірму, ювілеїв, і інших торжеств;
участь у спеціалізованих професійних заходах: виставках, конференціях і т.д.
внутрифірмові паблік рілейшнз: оптимізація кадрової політики фірми, створення системи внутрифірмового статусу, підтримка програм по роботі з молодими співробітниками, ветеранами, пенсіонерами, представниками різних національностей і конфесій, участь у розробці і проведенні акцій соціального, культурного, спортивно-оздоровчого характеру, планування і здійснення заходів для співробітників фірми в неробочій обстановці.
Підводячи деякий підсумок, слід зазначити, що в практичному плані всі описані вище методи і технології активно використовуються в сучасному бізнесі.
Суть інформаційно-рекламного забезпечення у бізнесу
Як уже було сказано раніше, дисципліна паблік рілейшнз розвивається по наступним основних напрямках:
суспільна думка і суспільні взаємини,
урядові відносини,
економічні відносини,
фінансові відносини,
міжнародні відносини,
дослідження і статистика.
Тому в бізнесі для PR будуть приділятися наступні основні функції:
встановлення і підтримка відносин із громадськістю (аналіз і інтерпретація суспільної думки);
створення позитивного іміджу (репутації) фірми;
формування в співробітників почуття відповідальності і зацікавленості в справах фірми;
запобігання конфліктів і непорозумінь в колективі;
рекламно-інформаційний супровід поширення продукції фірми;
і, як наслідок перерахованого вище збільшення прибутковості діяльності підприємства в цілому.
Відповідно до класичного підходу, заходи паблік рілейшнз у бізнесі проводяться за планом, що включає в себе, як правило, чотири етапи:
дослідження й аналіз;
постановка завдань, розробка програми і кошторису підприємства;
практична реалізація програми;
і оцінка результатів і підведення підсумків.
Розглянемо більш докладно аспекти PR-діяльності, що відбивають специфіку комерційної діяльності.
Висновок
Підводячи підсумок зупинимося на основних моментах, що визначають специфіку використання методів і технологій комунікації у бізнесі.
Насамперед, комунікація являє собою вид продуктивної діяльності, що характеризується: цільовим характером; наявністю засобів виробництва, якими обробляється об'єкт виробництва – товар (послуга); взаємодією виробника і покупця товару в рамках (що припускають варіації) моделі «виробник – споживач».
У той же час «комунікація» - це і мистецтво, і виробництво, і вид інтелектуальної діяльності, що має широкі границі професійних критеріїв. Адже, сучасний бізнес містить у собі:
вивчення ринку,
аналіз отриманої інформації,
випуск продукції,
вихід на ринок,
рекламний супровід товару,
надання сервісних, гарантійних і ін. специфічних додаткових послуг,
просування і збут продукції,
і т. д
Тому і ринок певної продукції має свої особливості і відмінності. Ця відмінність полягає, насамперед, у тім, що кожен товар задовольняє широкий спектр різноманітних по суті і природі потреби покупця. У зв'язку з цим визначаються й основні методи і технології паблік рілейшнз, застосовувані у певній сфері бізнесу.
У практичному плані методи і технології паблік рілейшнз активніше за все використовуються на стадії просування готової продукції. Одним із пріоритетних напрямків діяльності є робота з засобами масової інформації, оскільки ЗМІ виявляються найбільш ефективним каналом для повідомлення ключових повідомлень до цільових аудиторій. Результатом роботи служб PR у комерційному секторі повинні стати інформаційні і рецензійні статті про матеріали, що вийшли на ринок товарів,, у теле-, радіооглядах і т.п.
Окреме місце в програмі інформаційно-рекламного супроводу комерційних проектів займає прес-конференції і брифінги. У світі бізнесу проведення таких заходів має ряд особливостей (склад учасників, місце, час, програма і т.д.). Подібні заходи паблік рілейшнз проводяться за планом, що включає в себе, як правило, чотири етапи: дослідження й аналіз; постановка задач, розробка програми і бюджету; практична реалізація програми; і оцінка результатів і підведення підсумків.
Ще одним важливим напрямком додатка зусиль у підприємництві є участь у таких професійних заходах як спеціалізовані виставки і ярмарки, а також церемонії вручення професійних премій, нагород і т.п.. Тут відкриваються особливо широкі перспективи для діяльності PR-фахівців.
Що стосується майбутнього паблік рілешйнз у торговому секторі економіки, то тут намічається збільшення ролі дисципліни PR з одночасним розвитком даної сфери. Сьогодні на вітчизняному ринку відбувається випуск усе більшої кількості нових товарів; не тільки національних, але й іноземних брендів.
Очевидно, що в майбутньому в комерційному секторі попит на фахівців в області зв'язків із громадськістю буде зростати. Разом з тим будуть зростати і вимоги до підготовки майбутніх фахівців. Вони повинні мати знання в області соціології, психології, економіки, поліграфії, етики, управлінської науки, маркетингу і теорії організаційної поведінки. Крім того, вони повинні уміти вивчати й аналізувати соціально-політичний стан суспільства і суспільна думка, володіти навичками і прийомами організації зв'язків зі ЗМІ, проведення інформаційних кампаній, прес-конференцій, презентацій, брифінгів, книжкових виставок і ярмарків. До всьому іншому фахівці з PR обов'язково повинні знати основні правові норми законодавства в області збереження і поширення інформації, авторських прав і т.п.
Що стосується подальшого вивчення особливостей використання методів і технологій паблік рілейшнз в бізнесі, потреба в яких буде зростати найближчим часом, те це - дослідження особливостей конкурентної боротьби, керування кризовими ситуаціями (crisis management) у видавничій галузі, а також нових форм поширення і продажу продукції.
Список використаних джерел
Література:
Жан-Пьер Бодуан «Управление имиджем компании. Паблик рилейшнз: предмет и мастерство». – М.: Консалтинговая группа «ИМИДЖ-Контакт», 2001.
Катлип С.М., Сентер А.Х., Брум Г.М., Паблик рилейшенз.Теория и практика, 8-е изд.: Пер. с англ. – М.: Издательский дом «Вильямс», 2000.
Международный PR: самые успешные акции в практике паблик рилейшнз. – М.: Консалтинговая группа «ИМИДЖ-Контакт», 2001.
Пашенцев Е.Н. Паблик рилейшнз: от бизнеса до политики., 2-е изд. – М.: Финпресс, 2000.
Рожков И.Я. Международное рекламное дело. – М.: ЮНИТИ, 1994.
Филипп А. Буари «Паблик рилейшнз или стратегия доверия». – М.: Консалтинговая группа «ИМИДЖ-Контакт», 2001.
Чумиков А.Н. Связи с общественностью: Учеб. Пособие. – М.: Дело, 2000.
«PR сегодня: новые подходы, исследования, международная практика». Сборник статей. – М.: Консалтинговая группа «ИМИДЖ-Контакт», 2001.
Періодичні видання:
Коммерсант. 2000. Окт. Нояб. Дек.
Советник. 2000 Окт. Нояб. Дек., 2001 Янв. Фев. Март.
Інтернет:
http://www.pr.7st.ru/
http://www.prinfo.webzone.ru/
http://www.prnews.ru/start.asp
www.rupr.ru
www.sovetnik.ru
www.blackpr.ura.ru
