ПЛАН

ВСТУП

Актуальність роботи: історія будь-якої літературної мови, охоплюючи динаміку літературних норм та стильових різновидів, зосереджує увагу на мовній практиці письменників, культурних діячів, публіцистів тощо.

В історії української літературної мови до сьогодні маловивченою, не завжди об'єктивно оціненою є мовна індивідуальність письменника, перекладача, фольклориста, етнографа, мовознавця-лексикографа, критика і публіциста, педагога Бориса Дмитровича Грінченка (1863–1910), який належить до блискучої плеяди подвижників української науки і культури другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Природне мовне чуття, наукова інтуїція, уміння точно й образно висловити думку зумовили не лише довіру сучасників при призначенні Б.Грінченка головним редактором першої лексикографічної праці нової української літературної мови, але й високу оцінку його художнього таланту. "Кождий неупереджений мусить признати, – писав 1903 року І.Франко про двотомник письменника, – що вже з огляду на мову, поетичну форму та техніку версифікації ті томи треба вважати великим здобутком української літератури". І.Нечуй-Левицький відзначав: "Борис Дмитрович був чудовий стиліст і писав найчистішою й найкращою мовою у наш час".

Чітка й обґрунтована позиція Б.Грінченка в питаннях національно-мовного розвитку не могла бути прийнята для офіційної радянської науки. Так, наприклад, у "Курсі історії української літературної мови" (Т.1, 1958 р.) зауважено: "Б.Грінченко прикривав страшні картини невільницького життя трудящих царської Росії "солодкими" словами і фразами" (с. 291). Однак його лексикографічна праця "Словарь української мови" (1907–1909 рр.) удостоїлася високої оцінки. Словник досліджували з погляду теоретичних засад і практики укладання І.Огієнко, В.Ващенко, М.Пилинський, С.Головащук, Л.Паламарчук, А.Бурячок, О.Тараненко. Він  був і є об'єктом вивчення загальних тенденцій розвитку української літературної мови в першій половині ХІХ ст. (А.Москаленко, А.Поповський, В.Винник, О.Муромцева та інші).

Уперше на універсальний характер творчості Б.Грінченка вказали учасники науково-практичної конференції в 1988 році (м. Луганськ), здійснивши всебічний аналіз індивідуального стилю письменника. Зокрема, було визначено такі аспекти мовного доробку Б. Грінченка: трансформація рідної говірки у мовно-творчому комплексі письменника (К.Глуховцева, Б.Шарпило); структура художнього слова (Т.Возний); іншомовні слова у мовленнєвій практиці (О.Муромцева, І.Муромцев); фразеологія художнього мовлення (С.Дідик, М.Коломієць); перифрази в поезіях (І.Кобилянський); індивідуалізація мови персонажів прозових творів (О.Скорик); мова драматичних творів (Я.Януш); фольклоризми в поезії (Г.Богуцька); індивідуальний синтаксис (Н.Гуйванюк, М.Кобилянська, А.Мановицька, Т.Романюк та інші). Участь Б.Грінченка в літературно-мовних дискусіях кінця ХІХ – початку ХХ століття висвітлено в дисертаціях В.Статєєвої та Р.Трифонова. Чинники формування Б.Грінченка як мовної особистості розглянуті в дисертаційному дослідження М. Кравченко.

Мета дослідження: проаналізувати процес формування мовної особистості Б. Грінченка.

Об’єктом дослідження є особистість Б. Грінченка – відомого етнографа, бібліографа, мовознавця, громадського діяча другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

Предметом дослідження є особливості формування мовної особистості Б. Грінченка.

Завдання дослідження:

• 
  визначити чинники, що вплинули на формування Б.Грінченка як мовної особистості;
  
• 
  розглянути вплив знання Б. Грінченком народної мови на специфіку його мовної особистості;
  
• 
  проаналізувати особливості доробку Б. Грінченка як літературного критика, вплив на науковця творів української та світової класики;
  
• 
  дослідити наукові і особисті контакти Б. Грінченка з відомими українськими науковцями, громадськими і культурними діячами;
  
• 
  розглянути особливості педагогічних напрацювань Б. Грінченка;
  
• 
  простежити роль вченого у справі популяризації етнографічно-фольклористичного надбання українського народу;
  
• 
  з’ясувати значення «Словаря української мови» Б. Грінченка для збереження етнографічних особливостей українців та розкрити внесок науковця у справу вироблення методологічних засад української етнографічної науки.
  

Структура роботи: робота складається із вступу, п’яти розділів, висновку та списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1.РІДНА ГОВІРКА ПИСЬМЕННИКА-СЛОБОЖАНИНА, ДОБРЕ ЗНАННЯ НАРОДНОЇ МОВИ

Одним із актуальних напрямків сучасного мовознавства є дослідження мовної особистості письменників, які відіграли важливу роль у процесі становлення й розвитку української літературної мови.

Як письменник, етнограф, фольклорист і лінгвіст Б. Грінченко прекрасно володів сучасною йому літературною мовою в її східному варіанті. Він збагатив українську літературну мову власною художньою творчістю, разом з тим зробив вагомий внесок у розвиток наукового, публіцистичного й епістолярного стилів мови. Визначною постає роль Б. Грінченка в опрацюванні теоретичних засад і визначенні практичних завдань у розвитку й функціонуванні української літературної мови. Вагомим є його внесок у процес нормалізації української літературної мови в галузі фонетики, граматики, лексики і стилістики.

Мовознавчий доробок ученого дуже великий. Він орієнтувався на живу мову східної України. Близьким йому був і на мову його творів впливав передусім слобожанський говір, але він добре знав також середньонаддніпрянські і степові говірки південно-східного наріччя, а в галузі лексики був обізнаний з більшістю інших говорів української мови. Слова з багатьох говорів він увів у свій словник. Хоч Б. Грінченко у мові художніх творів вузьких діалектизмів уникав, проте з погляду сучасної нормативної літературної мови риси слобожанського, а також інших південно-східних говорів у них фіксуються у значній кількості. Проявляються вони на різних структурних рівнях мови [].

Ідіолект Б.Грінченка характеризується високим рівнем мовної компетенції письменника, його філософсько-світоглядними позиціями, етнонаціональними, соціальними та історико-культурними особливостями [].

До екстра- та інтралінгвальних чинників, які визначили психолінгвальний характер творчої індивідуальності Бориса Грінченка, належать:

1) рідна говірка письменника-слобожанина, добре знання народної мови (у вісімнадцятирічному віці він досконало вивчив українську літературну мову, якою в його сім'ї не говорили);

2) робота в народницьких гуртках під час навчання в Харківському реальному училищі, вивчення й поширення книг українською мовою, зокрема "Кобзаря" Т.Г.Шевченка;

3) усебічна ерудиція, висока освіченість; інтерес до найвидатніших творів української (Є.Гребінка, К.Думитрашко, І.Котляревський) і світової класики (В.Скотт, А.Байрон, В.Гюго, М.Гоголь, О.Пушкін, М.Некрасов та ін.); знання слов'янських, німецької, французької мов, опанування норвезької для читання Ібсена;

4) учителювання в селищах Сумського, Зміївського, Ізюмського повітів Харківської губернії; тривале (упродовж 6 років) перебування в с.Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії, що сприяло вивченню народної мови;

5) фольклористична діяльність, укладання праці "Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях" (1895, 1896, 1899), збірки "Из уст народа. Малорусские рассказы, сказки и пр." (1900);

6) природне мовне чуття, наукова інтуїція; уміння точно й образно висловити думку, цілеспрямоване використання виразових засобів різних мовних рівнів; індивідуальна мовна практика у трьох стилях та їх жанрових різновидах: художньому (поезії, проза, драми), науковому (статті, рецензії, книжки), публіцистичному (статті);

7) редагування та доукладання "Словаря української мови" (1907–1909 рр.), вихід якого був свідченням позитивних змін в українському мовно-літературному процесі, пов'язаних із революцією 1905 р.;

8) участь у літературно-мовних дискусіях кінця ХІХ – початку ХХ ст. з питань вироблення літературно-писемних норм, культури слововживання, стилістичних можливостей мови [].

На таких лінгвопсихологічних засадах формувалася мовна особистість Б.Грінченка; вони зумовили свідомий характер діяльності письменника у виробленні єдиної української літературної мови, відстоюванні рідномовного виховання, у виступах проти утисків української мови в різних сферах суспільного життя України.

У мовній тканині художніх творів Б.Грінченка стилістично навантаженими є розмовні іменники, дієслова, прикметники, прислівники, частки, синтаксичні форми, що відображають стан унормування української літературної мови другої половини ХІХ ст., напрямки естетизації її народнорозмовної стихії, співвідношення наддіалектних та вузькодіалектних елементів мови. Отже, ознаки слобожанських говорів виявлено щодо вирівняних дієслівних форм теперішнього часу (покосю, положе, балака), дієслів 2-ї особи однини (розквасюй, не соромляйся), форм займенника без епентетичного н (за їми, у їй, з їми), лексикалізованих паралелізмів (огонь–вогонь, пожар–пужар та ін.).

Письменник уникає натуралізму, віддає перевагу тим явищам діалектної системи, які збігаються із середньонаддніпрянським типом, що особливо помітно в доборі морфологічних структурних елементів, засобів організації речення. Це форми типу змаганнів, на діти, яково, проз, місто; цей/сей; одмовити/відмовити. Широко представлено лексико-словотвірні форми на зразок зайвина, хапанина, ломака, цурпалок, лютощі, селитьба і под. та семантичні групи наддіалектних мовних одиниць, зокрема дієслова із значенням мовлення (гиркати, доводити, торочити, брехати, шипіти, бубоніти тощо), фізичної дії (бавитись, лупцювати, писарювати та ін.), психічної діяльності (монятися, прочуматися, рішати і под.); прислівники (дурно, нездобихом, завчасу та ін.); прикметники (кебітний, задрипаний тощо) [].

Естетично-образна система Грінченкової художньої мови значною мірою визначається використанням народнопоетичних джерел. Фольклоризми (власні назви, персоніфіковані назви тварин, рослин, назви міфічних істот, постійні епітети, суфіксальні словоформи, порівняння, прикладкові конструкції, повтори, характерні оповідні синтаксичні структури) є засобами ритміко-інтонаційної стилізації, побудови народнопоетичної оповідності, створення характерної почуттєвості.

В історії української літератури й літературної мови Б. Грінченко посів визначне місце. Незважаючи на відзначені діалектизми й росіянізми в мові його художніх творів, він тонко відчував нормалізаційні тенденції у розвитку тогочасної української літературної мови, внаслідок чого мова його творів сьогодні сприймається загалом як сучасна.

Усю свою наукову діяльність Борис Грінченко пов’язав з піднесенням авторитету української мови. У "Листах з України наддніпрянської" (1917 р.) він намагався звернути увагу на недоліки української інтелігенції, яка писала твори російською мовою, “бо пишучи по-московському, ми побільшуємо московську літературу — отже, побільшуємо силу тим людям, які намагаються відняти в нас нашу національність; бо пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в цьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта”. "... Бо якою мовою говоримо й думаємо, — та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова — московські й думки у людини будуть", - робить висновок письменник.

РОЗДІЛ 2. УСЕБІЧНА ЕРУДИЦІЯ, ВИСОКА ОСВІЧЕНІСТЬ; ІНТЕРЕС ДО НАЙВИДАТНІШИХ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОЇ І СВІТОВОЇ КЛАСИКИ

Життя і діяльність Б.Грінченка для багатьох поколінь служить дієвим прикладом подвижництва на теренах розвою української культури і національної ідеї. Мабуть, найвлучніше сказав про нього інший український письменник Микола Чернявський: «Більше працював, ніж жив». І хоч за зрозумілим змістом цього визначення криється суттєва неточність — бо саме праця й була найвищим сенсом і покликанням його життя, — важливо, справді, усвідомити широту і неминуще значення творчого подвигу митця.

Постать невтомного трудівника, що беззавітно віддав усі сили і час вітчизняній культурі, по праву може стояти поруч з нашими титанами нації, як Тарас Шевченко, Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Леся Українка. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX століття, в найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстоких і безтямних визисків національної свідомості, коли придушувалися найменші прояви і спроби самоусвідомлення і самоствердження себе як народу. То був час тотального витравлення всього українського — починаючи зі слова й закінчуючи ідеєю. Саме в цих умовах на історичну арену виходила молода плеяда борців за українську національну справу, найяскравішим представником якої, безперечно, був Борис Грінченко. Один з його літературних псевдонімів — Вартовий. Звісно ж, таким чином письменник свідомо визначав свою роль і своє місце в суспільних процесах. Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно сумлінного науковця [].

Матеріалом його захоплень, предметом його досліджень, полем його діяльності стало СЛОВО. Слово — це та субстанція, що акумулює в собі творчу енергетику нації. І той, хто сповна розуміє це, — уже неординарна особистість. Б.Грінченко пішов далі у розумінні значення цього феномена. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об’єднувало студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів. У своїй програмі вони проголошували: «Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні: в родині, в усяких справах, як приватних, так і загально суспільних, у громаді, у літературі і навіть у зносинах з усіма іншими народами, що живуть на Україні. Так, кожен з нас, свідомих українців, має промовляти в родині, в товаристві і взагалі скрізь, де його зрозуміють, по-українському». Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця повинна була прищепити кожному українцеві непохитне переконання самоідентифікації, аби «відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право вкраїнської нації скрізь, де тільки можливо» [].

Головним змістом і смислом життя для Б.Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892-1893 рр., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів відродження. Письменник глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література. Його політичні роздуми торкаються й шляхів розвитку мови, культури, традицій. Саме через призму формування національної свідомості формує він і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема Г.Квітки, М.Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо «дві душі: одна українська, а друга — російська», а тому «хотілося і рідному краєві послужити», і не прогнівити того, хто може пожалувати «Станіслава на шию».

Працюючи на ниві просвітництва, Б.Грінченко наочно постійно пересвідчувався у тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро і справедливо зазначав: «Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя». Митець надзвичайної працездатності, емоційний, палкий, людина дужого інтелекту, Б.Грінченко свідомо клав на вівтар ідеї і своє життя, і свою подвижницьку творчість: Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав…

Основне завдання української літератури Б.Грінченко вбачав у пробудженні національної і соціальної свідомості народу, причому в поняття "народ" він включив, на відміну від народників, не тільки селянство, а й інтелігенцію та інші суспільні групи.

Важливим завданням письменства критик вважав консолідацію простолюду й інтелігенції для боротьбі за майбутню вільну і демократичну Україну. Б.Грінченко визнавав тільки діяльну любов до народу і, за образним висловом М.Чернявського, підганяв усіх до праці, як диктатор [].

Називаючи в "історії українського письменства" літературно-критичні виступи Б.Грінченка "популяризаторськими”, С.Єфремов мав на увазі не їх науковий рівень, а публіцистично-просвітницький характер.

Б.Грінченко прагнув, щоб його творчість "громадську працю складала". Найповніше це прагнення втілювалося у літературно-критичній діяльності, потяг до якої, як свідчить письменник в "Автобіографії”, виник у нього дуже рано, ще в підлітковому віці. Про перші свої "критичні розправи" він відгукується з певною самоіронією, а про пізніші, вже "дорослі", - з гіркотою, бо видавці галицьких журналів не тільки не хотіли їх друкувати, а й навіть не відповідали на листи автора. Першим, хто підтримав молодого критика, був радикал І.Франко, який і сприяв публікації його праць, і допомагав порадами щодо вибору їх тематики та проблематики. Напевне, не без впливу Великого Каменяра відбувається у 80-90-ті роки "полівіння" поглядів Б.Грінченка. Франко ж ставився до нього не як до свого учня, а як до колеги й однодумця, гідного поваги і навіть захоплення, що видно з листа від 31 грудня 1906 р.: “Слідячи від перших Ваших виступів на літературне поле в "Світі" 1881 р. за вашою діяльністю, я мусив дивуватися вашій енергії, витривалості в праці і широкому обсягові ваших літературних та суспільних інтересів. Смілість, з якою Ви виступали не раз у справах, про які ніхто інший не важився заговорити, вказувала в Вас чоловіка, в якому крім літературного таланту був також публічний діяч. Розширення ж Вашої діяльності на поле наукове, на поле фольклору, літературної критики та язикознавства збуджувало мою найповнішу симпатію до Вас" [].

Жанровий діапазон літературно-критичних праць письменника досить широкий: рецензії, проблемні статті, полемічні виступи в дискусіях, популярні нариси про окремих письменників, естетичні декларації у збірниках і альманахах, статті в "Большой энциклопедии", літературні матеріали в "Земском сборнике Черниговской губернии" та просвітницьких книжках для народу, відгуки про художні твори в листах до друзів і знайомих тощо. Особливо слід відзначити ґрунтовну працю Б.Грінченка "Перед широким світом", де вперше в історії українського літературознавства здійснено соціально-психологічне дослідження різних типів читачів з народу.

Палко прагнучи, щоб українська література якомога швидше вийшла з «дитячого періоду» Б.Грінченко іноді бував надто різким у своїх критичних присудах не тільки тоді, коли розглядав творчість своїх сучасників, а й навіть класиків. Водночас він об'єктивно оцінював внесок кожного письменника в розвиток літератури. Усе це яскраво виявилося у Грінченковій характеристиці творчості Г.Квітки-Основ'яненка в листі до Т.Зінківського, де критик зауважив, що від неї "сентименталізмом так і тхне (...), робленості іноді багато, і мораль іноді через лад уже дитяча тим, що світогляд вузький", але водночас підкреслював історичне значення літературної діяльності засновника нової української прози, вміння його показати "справжнє реальне життя"² Критикуючи "стару сентиментальну школу", Б.Грінченко був особливо нещадним до тих, хто намагався писати "під Квітку-Основ'яненка" [].

У працях, призначених для публікації, критик намагався уникати таких різких суджень, які висловлював у листах, акцентуючи те позитивне і нове, що вніс у літературу письменник, особливо, коли йшлося про соціально-викривальне зображення життя. Це дуже помітно у статті "Гребінчині байки", де підкреслюється, що байка "Пан та Собака" “Ніколи не забудеться у нашій літературі", а в останніх рядках байки "Рожа та Хміль" бринить 'уже серйозна соціальна нота", і вони придбають "ще більшої вази, коли ми згадаємо, що казано їх ще у 30-х роках, раніш Шевченка в українській літературі і Тургенєва і навіть Бєлінського у російській..."³

Б.Грінченка завжди обурювали епігонство і графоманія, яких так багато було в українській літературі. Віддаючи належне І.Котляревському як першому класикові української літератури, критик нещадно таврував "котляревщину".

Надзвичайна емоційність притаманна стилеві Грінченка критика і тоді, коли він щось засуджує, і тоді, коли виражає своє захоплення, що яскраво видно у його шевченкознавчих розвідках, написаних ніби на одному подиху, та тих висловлюваннях по Великого Кобзаря, що містяться в полемічних виступах, "Автобірграфії, листа тощо. "Його "Кобзар'' зробивсь моєю євангелією", - писав він в "Автобіографії", опублікованій у "Зорі" 1892 р. У статті "Шевченків "Кобзар" на селі" Б.Грінченко спростовує уявлення про Шевченка як нібито "мужицького поета", чиє художнє мислення не сягнуло вершин світової культури. Проблема народності і художньої оригінальності поезії Великого Кобзаря тут уперше розглядається в історико-функціональному аспекті. Зокрема, Б.Грінченко відзначає, що не все у творчості Шевченка доступне сприйняттю малоосвіченого селянства, - і це закономірно, бо «великий поет іде завжди поперед мас, показуючи їм такі далекі перспективи, яких вони досі не знали» [].

Особливий інтерес становить стаття "Двоє рідних", де Б.Грінченко здійснив спробу поєднання соціологічного методу дослідження з компаративним. Порівнюючи Шевченка і Гейне, автор спочатку підкреслює їхню несхожість, а далі визначає суспільний резонанс творчості двох поетів: обидва запалюють до ”боротьби зі злом", "за світ і волю" - і саме це ріднить їх та зумовлює спільність їхньої посмертної долі: "Вони живі, обидва живі й досі. Через те їх так люблять, через те їх так ненавидять" [ ].

На друге місце після Шевченкового "Кобзаря" Б.Грінченко ставив збірку "Досвітки" П.Куліша - і цю думку підхопили О.Маковей, С.Єфремов, Д.Дорошенко, О.Дорошкевич та інші дослідники. Така оцінка навряд чи може бути об'єктивною. Ще М.Зеров слушно зауважив, що навіть у контексті творчості П.Куліша "Досвітки" - не найкраща збірка. Цей літературознавець, відзначивши певну суб'єктивність Грінченкового нарису про П.Куліша, погодився з П.Чубинським, що дана праця була "першою безсторонньою та спокійною": "Б.Д.Грінченко належить до покоління, що вже не зводило боїв з самим Кулішем. Постать мотронівського "хуторянина" йому навіть імпонує непогамовністю вдачі, надзвичайною працездатністю, великим літературним хистом. Він радо признає, що Куліш був «наилучшим знатоком малорусского языка, наилучшим стилистом малоруським», і не тільки визнає, а й сам у своїй роботі великою мірою простує стежками кулішівської стилістики [].

Грінченкова мрія про те, щоб українське письменство сягнуло рівня найрозвиненіших літератур світу, виявлялася у його літературно-критичній діяльності як висока вимогливість, акцентування уваги на недоліках і аналізі їх причин. Вадою української літератури в цілому критик вважав незначну кількість творів про життя інтелігенції та невиразність позитивних героїв з цього середовища. Аналізуючи образи Сагайдачного у повісті П.Куліша "Майор", Павла Чубаня у драмі М.Старицького "Не судилось", Радюка в романі І.Нечуя-Левицького "Хмари", Петра у комедії Панаса Мирного "Перемудрив", він з гіркотою констатує: "Ті ж вишивані сорочки й широкі шта-ни(...), те ж безпредметне народолюбство...". Розглядаючи твори І.Нечуя-Левицького про інтелігенцію, критик відзначає, що вони "грішать в концепції", а герої в них бліді й невиразні насамперед тому, що в реальному житті "власне тип позитивний українського інтелігента ще й не виробився до пуття" [].

Водночас Б.Грінченко із задоволенням підкреслює художні досягнення цього автора. Зокрема, про головного героя повісті "Микола Джеря" він пише: "...дужа, вільнолюбна постать", яка ”стає перед нами як жива”. Особлива увага Б.Грінченка до проблеми позитивного героя з середовища інтелігенції пов'язана з його уявленням про месіанську роль, яку мають відігравати освічені люди серед народу.

Серед сучасних йому прозаїків Б.Грінченко перше місце відводив Панасові Мирному. Цікаві міркування про стиль цього письменника та перспективи розвитку його таланту критик висловив у рецензії на оповідання "Лихий попутав": "Вимовна мова, пластичність, образність, небажання ганятись за дешевими ефектами, уміння розгорнути велику картину, досконало її скомбінувати і обробити деталі (я маю на увазі і його романи), знання свого народу, все те обіцяє нам у ньому письмовця, котрий обновить наше письменство і стане у лавах великих письмовців європейських"¹

Серед сучасних йому поетів Б.Грінченко найталановитішими вважав Лесю Українку і В.Самійленка. Зокрема, у рецензії на збірку "З поезій Володимира Самійленка. Частина перша" (1890), він писав: "Перед мене лежить книжечка віршів, в котрих я знайшов те, чого давно не знаходив в українських віршах: поезію". Критик прихильно оцінив "космополітизм" В.Самійленка, виявивши досить своєрідне розуміння цього поняття: "Але ж знати свій край і почувати себе сином рідної землі - цього ще мало. Так само треба знати й усю людськість і почувати себе сином великої уселюдської сім'ї" Особливо схвально оцінював критик перекладацьку діяльність В.Самійленка і підкреслював, що такий спосіб збагачення української літератури вкрай необхідний для її нормального розвитку. Аналізуючи творчість цього поета у приватних листах, Б.Грінченко принагідне згадав цілу низку графоманів, назвавши їхні вірші “мотлохом” і "меканням". Свій метод боротьби з такого роду "віршописцями" він сформулював у листі до М.Комарова однозначно: винищувати! Коли ж цей метод критик застосував на практиці, народовці звинуватили його у "ненормальності" і відмовлялися друкувати рецензії з висловлюваннями на зразок; "Читати книжки не можна, ні іскорки таланту",”Шкода паперу й праці, що пішли на видання цієї нікчемної книжки!”, “Не можна читати не плюючи”. Ще дошкульніше викривав письменник графоманів та інші негативні явища літературного життя у своїх художніх сатиричних творах ("З заздрощів", "Осли на Парнасі", "Химчині співи", "Патріот" та ін.) [].

Дошкульність (а іноді й жорстокість) Грінченкової критики зумовлена вболіванням про долю рідного письменства, цим же пояснюється і його участь у численних літературних дискусіях. Особливого розголосу набула полеміка Б.Грінченка з М.Драгомановим, яка по-різному оцінювалася сучасниками та пізнішими дослідниками.

РОЗДІЛ 3. УЧИТЕЛЮВАННЯ В СЕЛИЩАХ СУМСЬКОГО, ЗМІЇВСЬКОГО, ІЗЮМСЬКОГО ПОВІТІВ ХАРКІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ; ТРИВАЛЕ (ПЕРЕБУВАННЯ В С.ОЛЕКСІЇВКА)

Ми знаємо Б.Грінченка перш за все як укладача чотиритомного «Словника української мови», який є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови.

Але не менш значущою для нас є педагогічна спадщина Бориса Грінченка. Доля нечасто усміхалася до цієї незвичайної людини. У 16 років син дрібномаєтного дворянина Борис Грінченко, на той час захоплений ідеями народництва, за читання підозрілої літератури був заарештований і виключений із середньої реальної школи в Харкові. Тільки через два роки йому вдалося скласти при Харківському університеті іспит на звання вчителя, після чого став учителювати на селі. Його робота народним учителем почалась у 1881 році, якій було присвячено десять років життя.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків приїздить до с. Олексіївка Слов'яносербського повіту Катеринославської губернії (нині Луганської області). Відома освітня діячка і письменниця Х.Д. Алчевська відкрила народну школу у маєтку свого чоловіка - Алчевського Алексія Кириловича. Христина Данилівна була незадоволена навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти. У Харкові М. Лободовський і В. Мова порадили запросити у школу Бориса Дмитровича. Завдяки старанням Алчевських тут був створений справжній райський куточок, у якому в літку любила відпочивати не тільки родина Алчевських, а й гості.

Спочатку селяни з підозрою і недовір'ям приглядались до нового вчителя, несхожого до тих, які вже були у їхньому селі. Спершу їх найбільш дивувало, що вчитель і вчителька, які приїхали до них, розмовляють "по - мужицькому". Але повільно учні і їх батьки почали розуміти і вже не розпитували, чому він, пан, розмовляє так, як вони. Рідне слово запанувало серед учнів і батьків. Вони почали пишатися рідним словом. Хоч у школі уроки проводились російською мовою, але учні вже розуміли, що ця мова чужа, не рідна, бо рідною для них є українська, яку передали їм, нащадкам, їх предки. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як педагог - новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності, тут ним написано близько двохсот творів [].

В Олексіївку до Грінченків приїжджали за порадою відомі громадські, політичні та культурні діячі. Серед них - Трохим Зінківський та Іван Липа. На Луганщині з українських письменників у цей час ніхто не одержував стільки листів з усієї України, українських газет та журналів, як Грінченко.

У селі Олексіївці Борис Грінченко з дружиною повністю присвятили себе навчально-виховній роботі. Христина Данилівна була задоволена самовідданими вчителями, надіючись на них і тому без тривоги виїжджала у Харків, де знаходився великий будинок Алчевських, а також у Москву чи Петербург. Борис Дмитрович був задоволений, що управителька школи не втручалася в навчально-трудовий процес. Вона ж була задоволена, що її школа є однією з кращих в окрузі. Шість років перебування на Луганщині стали дуже плідними для подружжя Грінченків.

Педагогічна, літературна, наукова та громадська діяльність Бориса Грінченка на Луганщині, в селі Олексіївці має всеукраїнське значення. Можна з впевненістю сказати, що саме тут сформувався Б. Грінченко як письменник. Прозові та поетичні твори, публіцистичні есе - надбання шестирічного перебування в Олексіївці.

У 1888 році, коли "не вільно було друкувати ніяких українським книжок до науки дітям чи дорослим", Б.Грінченко склав свій буквар під назвою "Українська граматика до науки читання й писання". Письменник розповідав: "Я сам написав усю граматику друкованими літерами та й учив по ній читання й писання свою дитину і чужих дітей, щоб рідною мовою озивалася до їх наука". Але вперше надруковано цей підручник було лише у 1907 році в Києві після офіційного визнання царським урядом "малороссийского наречия".

Граматика складається з чотирьох частин: власне буквар, читання після азбуки, прописи і звернення "До вчителів" (методична стаття, де автор подає поради щодо методики роботи з підручником).

Б.Грінченко був знайомий з творами К.Д.Ушинського, у своїх педагогічних публікаціях не раз посилався на його авторитет. Це позначилося на тому, що навчання грамоти він будував на засадах розробленого великим педагогом звукового аналітико-синтетичного методу. Тому хоч у граматиці і не виділено добукварний період як окремий, але в методичному зверненні значна увага приділена "першому періоду науки", якому педагог відводив близько двох тижнів. Протягом цього часу він пропонував, не говорячи з дітьми про літери, виконувати з ними усні вправи, мета яких розбивати слова на склади й окремі звуки та самостійно складати слова з пропонованими звуками. Одночасно учні повинні були писати елементи літер, зразки яких уміщені в прописах [].

У своєму букварі Грінченко пропонує зразки косого письма малих і великих букв, а також слів і фраз з ними. Вправи для письма подано послідовно, що, без сумніву, сприяло виробленню навичок правильного каліграфічного письма.

Проаналізувавши матеріал букваря, можна сказати, що методична побудова вивчення кожної букви, якої додержувався Б.Грінченко, є вдалою. Практика Грінченка збігається з поглядами сучасних методистів.

Букварна частина граматики поділена на 29 параграфів. Кожний включає предметний малюнок із підписом, до якого входить нова літера, окремі слова, речення, а згодом і невеликі оповідання. Автор відзначає, що намагався розташувати літери у такому порядку, щоб спочатку йшли легші для вимови звуки, і щоб вистачило матеріалу для читання. З другого параграфа в підручнику вміщено окремі письмові вправи граматичного характеру та поради вчителям про те, як слід організувати виконання учнями таких вправ.

Щодо алфавіту, поданого в "Українській граматиці", то Б.Грінченко в методичній статті "До вчителів" зауважив: 'Я взяв повний український алфавіт з 33 літер, тобто: всі ті літери, якими пишуться слова української мови, не викидаючи й літери Г, без якої нема змоги обійтися" [].

Особливої уваги заслуговують уміщені в букварній частині, а також у розділі "Читання після азбуки" тексти. Автор поставив перед собою завдання - давати матеріал повністю зрозумілий дітям, йдучи від легкого до складного, і цікавий за змістом. Хороший знавець фольклору, Б.Грінченко використав прислів'я, приказки, загадки, народні вірші. Спеціально для граматики він написав невеликі оповідання за мотивами народних сюжетів. Цей матеріал дібраний з урахуванням педагогічної доцільності, спрямований на виховання чуйності,чесності, почуття дружби, поваги до праці та навчання.

Б.Грінченко ознайомлює дітей з визначними іменами в українській літературі. У підручнику вміщено вірші Т.Шевченка, Л.Глібова, Є.Гребінки.

Підручник є досить цінним унеском у розвиток методики навчання грамоти українською мовою.

Місія Б.Грінченка, істинного просвітителя української нації, не завершилася по його смерті. Після довгих років забуття він знову повернувся до нас з великою інтелігентністю своєї душі, винятковою працездатністю, щирим бажанням, щоб і завдяки його зусиллям цей складний і суперечливий світ став трохи кращим. Недаремно І.Франко так високо оцінив діяльність Б.Грінченка: "...у всьому, що пише, проявляє побіч знання мови української, також гарячу любов до України" [].

РОЗДІЛ 4. ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

Борис Грінченко розпочав свою творчу діяльність за тих часів, коли свідомих культурних українських сил було дуже мало. Письменника називали «справжнім апостолом українського націоналізму», «голосом совісті українства», який дуже виділявся своїм «болісно загостреним чуттям національної і соціальної кривди». Так писали про Грінченка видатні культурні діячі уже після його смерті. А за життя його дуже часто критикували. Єдине, що не викликало нарікань, — це його етнографічна діяльність.

Борис Грінченко виріс у змосковленій сім'ї, в якій українською не тільки не розмовляли, а ще й ставилися вороже до всього мужичого. Письменник згадував, що лише на 14-му році життя «Кобзар» Тараса Шевченка зробив із нього «українського націонала». І з цього часу юнак починає записувати все українське, що чує навколо себе: пісні, казки, легенди, перекази, прислів'я, приказки і навіть окремі слова. До кожного запису він не лінувався додавати, від кого почув українське слово, в яких умовах це відбувалося [].

Сімнадцятирічного Грінченка за розповсюдження нелегальної літератури було заарештовано, а потім йому було заборонено продовжувати навчання. Пізніше він доклав величезних зусиль, щоб отримати посаду вчителя земської школи, і протягом багатьох років учителював у селах Харківщини та Катеринославщини. Та де б він не був, письменник намагався вирватися із чужомовного оточення. Він селився там, де можна було «словом своїм рідним перемовитися, ...рідну пісню почути».

Молодий учитель шукав оригінальні зразки усної народної творчості, переглядав і систематизував записане. Збираючи фольклор, він невтомно вчиться живої мови, завжди дивується багатобарвності рідного слова. Під час записування пісень Грінченко звертає увагу на те, що в різних селах існують різні варіанти однієї пісні, відзначає особливості того чи іншого варіанта, розмірковує над причинами виникнення цього цікавого явища.

Великий вплив на процес формування Б. Грінченка як етнографа мали його мандрівки в якості вчителя та земського працівника. Змінюючи місце праці, він побував на Катеринославщині, Харківщині та записав багато народних пісень, оповідань, казок, колядок і веснянок тощо.

Долю Б. Грінченка визначила й освіта, яку йому в силу життєвих обставин не вдалося закінчити (було виключено за читання нелегальної літератури і встановлено заборону на отримання освіти у вищому навчальному закладі). Працюючи на державній службі у земстві, Б. Грінченко не прагнув кар’єрного зростання, а бажав стати народним учителем.

Період педагогічної діяльності (1883-1893) помітно вплинув на формування культурно-наукових поглядів Б. Грінченка, а тісні контакти з сільським населенням дали багатий етнографічний матеріал, поглибили знання з народного життя та мови. Він познайомився з багатьма діячами української науки і культури, які сформували коло його товаришів і друзів на довгі роки. В цей час Б. Грінченко включається у загальний процес розвитку української науки про народну творчість, відсилаючи свої записи до „Киевской старины”, „Буковини”, „Зорі”, „Літературно-наукового вісника” [].

Особливо насиченим та багатогранним стало перебування Б. Грінченка в м. Чернігові. Для цього періоду є характерним поєднання громадської та наукової діяльності. Вчений продовжив спілкуватися з багатьма освіченими людьми, які мали вплив на його наукову спрямованість.

В цей час Б. Грінченко брав участь у діяльності Чернігівської Громади, українізації „Земского Сборника”, створенні української друкарні, видав значну кількість етнографічних робіт („Живі струни. Збірник пісень” (1895), „Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській та сусідніх з нею губерніях” у трьох томах (1895, 1897, 1899), „Думи кобзарські” (1897), „Колоски” (1898), „Веселий оповідач” (1898), „Каталог музею української старовини” (1900), „Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и прочее” (1900), працював над упорядкуванням Музею українських старожитностей Василя Тарновського [].

Етнографія займала чільне місце в науковій та творчій діяльності Б. Грінченка. На основі вивчення етнографічних матеріалів дослідник намагався глибше зрозуміти світоглядні уявлення народу, його спосіб життя, духовну культуру. Все це давало йому багатий матеріал до складання першого ґрунтовного Словника української мови й вироблення науково-теоретичних засад української лексикографії, а також лягло в основу фундаментального зібрання українського етнографічно-фольклорного матеріалу. Така різносторонність наукових і творчих інтересів, великий об’єм та висока якість роботи дістала високу оцінку з боку багатьох видатних етнографів і мовознавців.

Однією з фундаментальних праць в українській етнографії стало тритомне зібрання „Етнографічних матеріалів, зібраних у Чернігівській і сусідній з нею губерніях” (1895, 1897, 1899) та збірник „Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки и прочее” (1900). У підрозділі було наголошено, що робота з видання праць при „Земському Збірнику” проходила за несприятливих умов, при постійній загрозі закриття видавництва, назва збірників залежала від редакції, не вдалося включити значну частину матеріалів.

Борис Дмитрович проводив величезну роботу з організації подальших зборів. Залучивши багатьох українських діячів, він отримав від численних респондентів велику кількість не укомплектованого етнографічного матеріалу. Крім того, Б. Грінченко і сам продовжував збирати та записувати пісні, оповідання, прислів’я, казки, народні обряди, а також простудіював твори П. Куліша та Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Манжури, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Номиса, періодику та інші друковані матеріали, звідки вибирав зразки усної народної творчості, які включив до „Етнографічних матеріалів”. Підготовка та видання цих томів згуртувала велику кількість українських культурних та громадських діячів, що жили в різних містах України та Росії. Б. Грінченко надавав свої матеріали іншим упорядникам збірок, зокрема, для робіт Ф. Вовка, Т. Зіньківського, М. Комарова [ ].

Фундаментальне видання Б. Грінченка відзначається великим обсягом, – дві з половиною тисячі текстів, широкою тематичною різноманітністю та варіантністю, чіткістю паспортизації, науковою систематизацією текстів, вказівками на паралелі, до кожного тому додано передмову та широку бібліографію. Тут знайшло своє відображення багатство української народної культури східних українських губерній, Воронежчини і Курщини, Бессарабії, Галичини і Добруджі (тепер Румунія).

Роботу з укладання збірників до певної міри можна назвати колективною, оскільки разом із Б. Грінченком - упорядником працювала мережа з майже 60-и кореспондентів з усієї України. Серед них відомі науковці, літературні й громадські діячі: В. Андрієвський, Ф. Вовк, Є. Гаврилей, В. Горленко, М. Грінченко, Н. Грінченко, М. Дикарєв, Т. Зіньківський, І. Зозуля, Г. Коваленко, В. Кравченко, М. Кропивницький, І. Липа, П. Лукашевич, А. Михновський, Г. Неводовський, В. Степаненко, П. Солонина, М. Рклицький, О. Русов, П. Череватенко та ін.

Під час роботи Б. Грінченко спирався на наукові критерії, що були вироблені попередніми і сучасними дослідниками, науковими товариствами. Наукова цінність виданого ним матеріалу проявляється у збереженні автентичності народних текстів, фіксації діалектичних особливостей народної мови, поданні довідок про можливі варіанти та паралелі, широкій бібліографії.

Яскравим свідченням значущості роботи Бориса Грінченка у виданні найкращих зразків народної творчості є те, що ці збірники використовувалися багатьма дослідниками етнографії України ХХ – ХХІ століття. Посилання на праці Б. Грінченка у різний час робили такі дослідники: В. Гнатюк, М. Грушевський, К. Грушевська, В. Дашкевич, Ф. Колесса, А. Кримський, М. Сумцов, І. Франко, О. Дей, Г. Довженок, І. Колодюк, С. Мишанич, В. Скрипка та ін.

Працюючи як фольклорист, Борис Грінченко дедалі більше впевнюється в тому, що частина людей живе в рідному краю, як чужі, бо не знає ні мови, ні культури, ні почувань власного народу. Причину такого відчуження він вбачав, найперше, у тому, що суспільство недооцінює значення рідної мови для освіти; в тому, що українці не можуть прочитати українську книжку [].

Борис Грінченко став складати збірки творів старих і нових авторів, записував тексти друкованими літерами. Та найголовніше, що робив учитель, — це його домашні завдання учням. Він просив їх записувати народну творчість своєї місцевості. Не дивно, що багато його учнів стали активними збирачами усної словесності. Грінченко лише учив їх, що «кожну п'єсу (окрім приказок та іншої дрібноти) треба писати на окремій картці (чверті аркуша) чи хоч і на кількох картках, але так, щоб кожна річ була нарізно». Письменник радив, щоб збирачі додержувались автентичності народних висловів при записуванні прози. «А то іноді помітно у Вас літературну ходу в мові, мов виправки пороблено. Як кажуть, так і записуйте», — повчав фольклорист початківців.

Усе, що зібрав сам, що записали і доправили йому інші, Борис Грінченко упорядкував і видав. Але матеріалу зібралося стільки, що письменник поспішав робити все, що від нього залежало, аби встигнути скористатися сприятливими обставинами і якнайскоріше видати нові томи фольклору. Фундаментальне чотиритомне зібрання Грінченка вражає обсягом зібраного матеріалу, науковою класифікацією і систематизацією. «Етнографічні матеріали...» об'єднували різноманітні жанри фольклорної прози — міфологічні оповіді, легенди, перекази, казки, анекдоти, прикмети, повір'я, замовляння, приказки та загадки. Поява книг викликала захоплені відгуки багатьох любителів українства.

Борис Грінченко ніколи не забував про своє перше захоплення — про фольклор. Він видав декілька збірок народної прози і лірики, в передмовах до яких висловив багато цінних думок про неперервність усної народної творчості, заперечивши песимістичну теорію про її поступову загибель. Грінченко доводив, що фольклор може змінюватися, як змінюється життя, може набувати нових форм, але він ніколи не загине, доки житиме народ і його мова.

РОЗДІЛ 5. РЕДАГУВАННЯ ТА ДОУКЛАДАННЯ «СЛОВАРЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ» (1907–1909 рр.)

Серед наукових уподобань Б. Грінченка чільне місце належало мовним питанням. Поштовхом до мовознавчих студій стали публікації на сторінках українських періодичних видань, що стверджували окремішність українського народу та його мови, необхідність освіти народною мовою, твори українських письменників (у т. ч. і Б. Грінченка). У архівній колекції Б. Грінченка міститься значна кількість записів лексичних матеріалів, які він збирав, починаючи з 1880 р. і закінчуючи 1901 р., а також зразки спроб укладання українського словника.

Борис Грінченко відомий у багатьох сферах української науки і культури. Але серед багатьох здобутків Б.Д.Грінченка є праця, яка дозволяє назвати його видатним і навіть унікальним ученим. Це "Словарь української мови" (К., 1907-1909), створений і відредагований ним протягом двох з половиною років на початку нашого століття (загальний обсяг слів - 68 тисяч). Цей словник має для української науки і культури таке ж значення, як словник В.І.Даля для російської. Словник Лінде для польської, словник Гебауера для чеської [].

Б. Грінченко був широко відомий у наукових колах України і за її межами як видатний етнограф, знавець української мови, літератор, громадський діяч. Його було запрошено редакцією журналу „Киевская старина” прийняти справу з упорядкування Словника української мови, до якої мали відношення видатні діячі української науки і культури. Умови, які ставилися редакцією журналу до упорядника, що визначили досить жорсткі рамки діяльності. Вони стосувалися, у першу чергу, часових обмежень і джерельного підґрунтя роботи. Вказано, що значної допомоги в якості орієнтира для українського словника відігравав словник російської мови В. Даля, метою якого було створення словника народної мови і „чистої” літературної мови на її основі.

Проблема джерельної бази має велике значення з практичного й методологічного боку, оскільки відбір джерел дає можливість залучити не лише окремі слова, а й категорії слів. Від характеру і об’єму джерельного реєстру залежить характер й об’єм самого словника. У період роботи Б. Грінченка над Словником панували ідеї, виходячи з яких упорядники включали до словників діалектну лексику, додавали ілюстрації. Такі ж тенденції створення словника літературної мови з широким використанням лексики місцевих говорів були властиві для української лексикографії, що знайшло відображення у словниках К. Шейковського, Є. Желеховського, тому від упорядника нового великого словника чекали рівномірного і повного охоплення української літературної мови та місцевих народних діалектів [].

Із поставлених умов редакції видно, що джерела, які визначені для використання, можна звести до трьох основних груп: етнографічні і фольклорні матеріали і записи народної мови; літературні матеріали; словники. Матеріали саме першої групи стали основним першоджерелом для Словника. Така увага до матеріалів народної мови сприяла позитивним наслідкам – Словник мав розкрити багатство народної мови, сприяти розвитку й збагаченню літературної мови.

Матеріали Словника збирали упродовж тривалого часу відомі українські вчені, письменники, культурні діячі, як Г.Барвінок, М.Костомаров, М.Номис, І.Манжура, М.Лисенко, К.Михальчук, О.Русов, Є.Лимченко та ін. Однак ці матеріали не були систематизовані, точно обліковані. Редакція журналу “Киевская Старина'' у 1902 р. передала їх Б.Грінченкові. Він перевірив і переробив одержаний матеріал за всіма літерами щодо вибору слова, його пояснення, добору й уточнення ілюстративного матеріалу. Потім значно розширив реєстр Словника новими матеріалами народної та літературної мови. Були використані записи самого Б.Грінченка та його дружини Марії Миколаївни. Залучено було ще й матеріали, які зібрали П.Житецький. І.Нечуй-Левицький, Д.Яворницький. Багато часу забрало переведення матеріалів Словника з правопису, що мав назву "ярижка", на український фонетичний правопис. Словник Б.Грінченка довгий час залишався джерелом існування в українській мові літери Г , що незаслужено була вилучена з нашого алфавіту на початку 30-х років і повернена в 90-х.

Словник Б.Грінченка відбиває багатство виражальних засобів української мови ХІХ - початку XX століття. Він фіксує народнорозмовну і фольклорну мову, дібрану з різноманітних етнографічних джерел земських видань, а також записану з живих уст.

У Словнику зібрана лексика, що широко використовувалася Т.Шевченком. І.Котляревським, М.Коцюбинським, Панасом Мирним, Лесею Украінкою та іншими майстрами української словесності. Про це писав сам Борис Дмитрович: “Кращими ж для нашої роботи письменниками ми вважаємо тих, як більш чи менш майстерно володіючи словом, у той ж час черпали свій словесний матеріал безпосередньо з народної мови. До таких відносимо старіших письменників: Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітку, Макаровського, Шевченка, М.Вовчка, Г.Барвінок, Симонова і потім П. Куліша, особливо в його творах п’ятдесятих і шістдесятих років" [].

Іншомовна лексика теж знайшла місце у Словнику. Нею Б.Грінченко широко послугувався у своїх літературних творах (факультет, університет, екзамени, гімназист, історико-філологічний, економічний, соціальний та ін.).

Частина цієї лексики потрапила в реєстр Словника. Працюючи над Словником Б.Грінченко намагався подавати ті слова й вирази, в реальному існуванні яких він був особисто впевнений. Неперевірені слова, за твердженням автора, до Словника не включалися.

Цінність праці Б.Грінченка в тому, що це словник тлумачно-перекладний - унікальне на той час видання. Оригінальність його в тому, що український реєстр слів подається, звичайно супроводжуючись ілюстративним матеріалом, з перекладом російською мовою або - у тих випадках, коли не виявлено російського відповідника, - з тлумаченням російською мовою. Наприклад: Варнак, ка, м. Беглый каторжник (в Сибири). Не на Вкраїні, а далеко аж за Уралом, за Елеком старий недобиток - варнак мені розказував оттак [].

Довгий час дискусійним залишалося питання: Б.Грінченко - упорядник чи автор Словника? Більшість дослідників наукової спадщини вченого назвали його упорядником. Але М.М.Пилинський у статті “Словник Б.Грінченка. Міфи і факти” спростовує цю думку і переконливо доводить, що Б.Грінченко - автор Словника української мови і заслуговує за цю працю великої шани. Словник Б.Грінченка ввібрав у себе досвід і традиції словникарства на Україні. Він високо оцінений сучасною мовознавчою наукою, хоч довгий час залишався маловідомим для широкого загалу українців, особливо в 40-50 рр. (наприкінці 50-х рр. було здійснено його ксероскопічне видання).

Додамо, що високої оцінки він (і, звичайно, його автор) заслужив від Російської Академії наук, яка присудила Б.Грінченкові другу премію М.Костомарова за кращу українську лексикографічну працю. Академік О.О.Шахматов написав схвальну рецензію, а в 1948 р. академік М.Я.Калинович назвав Б.Грінченка "славетним українським словникарем" «Словарь української мови» був найповнішим і найавторитетнішим зібранням української лексики аж до виходу в світ шеститомного «Українсько-російського словника» (1953-1963) за редакцією М.Я.Калиновича.

Оригінальна лексикографічна праця, Словник і досі не втратив свого значення, хоч здебільшого розглядається як лексикографічна пам'ятка, як цінний документ з історії та діалектології української мови.

Словник Б. Грінченка відбив етнографічну лексику українського народу, оскільки саме етнографічні збірники і власні записи, що робились протягом життя було покладено до основи його роботи. Так, у Словнику подано слова, що відбивають: давні звичаї і обряди, повсякденне життя, ігри і танці, релігійну лексику, ремісничу термінологію, назви ремісників і членів їхніх родин, рід занять, діалектні назви одягу і головних уборів, види вишивки і мережива, діалектні назви людей, що відображають їхню спорідненість, їжу і напої, назви хлібів, землеробську і тваринницьку термінологію, назви деяких сільськогосподарських машин, назви порід тварин, лексику різних аспектів повсякденного життя тощо [].

Важливу групу у словнику становить лексика, пов’язана з господарством – землеробством, скотарством, тваринництвом, бджільництвом, рибальством, переробкою сільськогосподарської продукції, що відбиває рівень розвитку сільського господарства в Україні у ХІХ ст.

ВИСНОВКИ

В результаті виконання даного курсового дослідження, ми дійшли наступних висновків:

1. 
   Характер творчої індивідуальності Бориса Грінченка зумовили як інтенсифікація літературного, наукового, громадського життя в Україні наприкінці ХІХ століття, так і власна висока працездатність, активна позиція в питаннях національно-мовного розвитку, мовна інтуїція, усебічна ерудованість, культурно-освітня, наукова й літературна діяльність.
   
2. 
   Наукова й публіцистична творчість Бориса Грінченка є важливим джерелом для вивчення історії української літературної мови, а саме: визначення теоретичних позицій дослідника-мовознавця, педагога; відображення мовностильової практики літературно-критичних і наукових досліджень; фіксації філологічної та суспільно-політичної, педагогічної термінології, книжних сполук; вивчення процесу формування абстрактного мовомислення.
   
3. 
   Мовна практика Б.Д.Грінченка є свідченням того, що суспільно-політична термінологія, поняття книжного характеру, зокрема й виділені в роботі концепти, набувають не лише наукового, але й науково-публіцистичного звучання.
   
4. 
   Займаючи чітку позицію у питаннях історії, культури, просвіти в Україні, учений прагнув до викладення теоретичних положень зрозумілою, доступною, популярною мовою.
   
5. 
   Продовжуючи традиції Шевченка, Борис Грінченко естетизує народнорозмовну стихію, активно послуговуючись фольклорним, розмовним та книжним мовленням. Одна з визначальних ознак стилю письменника – використання народнопоетичних слів як назв усталених атрибутів пейзажу, родинних стосунків, психічних станів людини. Фольклорні лексичні, морфологічні та синтаксичні елементи набувають нових конотацій в авторській ліричній оповіді. Основу художнього стилю Бориса Грінченка становить розмовна побутова лексика. У лексиконі Грінченка зафіксовано деякі слова, що відбивали тогочасну норму художнього стилю. У цілому письменник уникає вживання вузькодіалектних елементів, орієнтуючись на середньонаддніпрянську, загалом – південно-східну говірку.
   
6. 
   Як редактор загальноукраїнського словника, Борис Грінченко був добре обізнаний з регіональними відмінностями української мови, проте відповідно до соціального та емоційного змісту творів він користується наддіалектними загальновживаними словами і формами.
   
7. 
   Дослідження біографії науковця показало складність та неоднозначність, якими позначилися відносини Б. Грінченка з рідними та близькими. Дослідження періоду вчителювання у сільських школах дозволило встановити, що саме в цей час Б. Грінченко починає публікувати зібрані етнографічні та краєзнавчі матеріали, для учнів укладає саморобні читанки, у яких вміщує зразки народної творчості. Встановлено, що наукова діяльність була найбільш плідною в період перебування Б. Грінченка у м. Чернігові, що проявилося в підготовці та виданні значної кількості досліджень з етнографії, заснуванні українського видавництва, підготовкою до відкриття музею української старовини. Висвітлення багатьох біографічних даних дало підстави скорегувати його характеристику попередніми дослідниками як діяча, зосередженого здебільшого на літературній роботі, а також показати широту й діапазон зацікавлень дослідника. У полі його зору перебували питання етнографії, історичного краєзнавства, бібліографії, музеєзнавства.
   
8. 
   З’ясовано, що науковий світогляд Б. Грінченка формувався під впливом багатьох чинників. Близьке спілкування з простим народом, любов з юності до творів українських письменників Івана Котляревського, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, а також активізація українського національно-культурного руху середини ХІХ ст. мали для нього основне значення. Значного авторитету на становлення Б. Грінченка як дослідника народної творчості справили наукові праці Ф. Вовка, В. Гнатюка, М. Драгоманова, А. Кримського, О. Потебні, М. Сумцова, І. Франка.
   
9. 
   Простежено, що вченим було зроблено значний внесок у справу не лише запису і збору етнографічних характеристик українців, а й їх популяризації. У контексті розвитку науки на Наддніпрянщині науковий доробок Б. Грінченка відзначався новизною і значним обсягом. Так до російської енциклопедії ним подано розвідки про український літературний процес та близько 80-ти біографічних статей з характеристикою наукової, зокрема, етнографічної діяльності відомих українських дослідників: Ф. Вовка, В. Гнатюка, В. Залеського, П. Іванова, А. Кониського, М. Максимовича, І. Манжури, П. Чубинського та ін., відомості про розвиток української науки. Також ним було надано близько 50-ти статей про українські народні звичаї, побут, різні жанри усної словесності. Також до дитячих підручників Б. Грінченко вмістив чимало прикладів усної народної словесності, які у більшості випадків були зібрані самим автором під час етнографічних мандрівок. Контакти з галицькими дослідниками сприяли збагаченню і розширенню наукового кругозору, а також між ними відбувався обмін виданнями. Етнографічні роботи Б. Грінченко надсилав і закордонним дослідникам, зокрема їх отримував І. Полівка.
   
10. 
    З’ясовано, що «Словник української мови» відіграв велику роль у процесі становлення сучасної української мови та її утвердження в суспільстві. Значний інтерес становлять добірки матеріалів до українського Словника, що зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАНУ, в укладанні якого протягом другої половини ХІХ ст. брали участь вітчизняні культурні і громадські діячі, а завершити цю важливу роботу випало на долю Б. Грінченка. Окремо слід наголосити, на особливостях джерельної бази роботи дослідника. Огляд використаної ним літератури дозволяє виявити забуті, а часом не відомі сучасному етнологові джерела, що засвідчує високий рівень тодішнього розвитку етнографії та краєзнавства на Україні в цілому. У Словнику відзначено усебічну характеристику життєдіяльності українського народу. У ньому відзначено найрізноманітніші види господарської діяльності українців (хліборобство, скотарство, мисливство, рибальство, промисли та ремесла), знаряддя праці, типи і види поселень, види народного одягу, народну кулінарію, терміни на позначення громадського та сімейного побуту, засоби пересування, релігійну лексику, звичаї і обряди тощо.
    

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. 
   Білоусов И. Из воспоминаний о Борисе Гринченко // Украинская жизнь. – 1913. – № 7-8. – С. 112-115
   
2. 
   Білецький О. Письменник і епоха. – К., 1963.
   
3. 
   Веркалець М.М. Педагогічні ідеї Б.Д.Грінченка. - К.: Т-во "Знання", 1990. - Ч.7. - (Сер.7. Педагогічна)
   
4. 
   Глуховцева К.Д., Шарпило Б.А. Рідна говірка Б.Д. Грінченка в його мовотворчій спадщині // Борис Грінченко. Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції, присвяченої 125-річчю від дня народження видатного українського письменника, вченого, громадського діяча. — Ворошиловград, 1988. — С. 99—101.
   
5. 
   Гуменюк М. Борис Грінченко // Жовтень. – 1963. – № 12. – С. 123-131
   
6. 
   Кравченко М.В. Мова і стиль творів Бориса Грінченка 2001 года. //Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01 /; НАН України. Ін-т укр. мови. — К., 2001. — 20 с. — укp.
   
7. 
   Кравченко М.В. Формування Б. Грінченка як мовної особистості // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. – Вип.6. – Донецьк: ДонДУ, 2000. – С.148–152.
   
8. 
   Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах / За ред. Тарасенко М.Ф. - К.: Либідь, 1997. - 328 с.
   
9. 
   Погрібний А.Г. Борис Грінченко: Нарис життя і творчості. - К.: Дніпро, 1988. - 268с.
   
10. 
    Родінова Н.Л. Етнографічна діяльність Бориса Грінченка. – Рукопис.Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.05 – етнологія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2007.
    
11. 
    Русова С. Пам’яти Б.Грінченка // Народний учитель. – 1910. – № 10. – С. 2
    
12. 
    Словарь української мови: В 4 т. - К.: Наук.думка, 1996-1997. - Надруковано з вид. 1907-1909 рр. Фотоспособом.
    
13. 
    Шубравська М. Яворницький Д.І.: Життя, фольклористично-етнографічна діяльність. – К., 1972
    
14. 
    Яценко М.Т. Грінченко Б.Д. // Українська літературна енциклопедія — К.: Головна редакція Української Радянської Енциклопедії ім. М.П.Бажана, 1988. — Т.1. —С. 408—409.