Реферат Соціальна політика 3
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ДНУ ім.Олеся Гончара
Модульна контрольна робота
За курс
загальна теорія політики
на тему: «Соціальна політика»
Виконав: Перевірив:
Студент групи СП-10-1 Пащенко В.І.
Музика Владислав
ЗМІСТ
1.Введення(3-4стр)
2.Сутність соціальної політики та її структура.(4-10стр)
*Соціальне життя
*нормальний стан соціального життя
*соціальна політика
* соціальна політика та економіка
* Соціальний конфлікт
3. Пріоритетні напрямки здійснення
соціальної політики в Україні(10-19стр)
*Здійснювана соціальна політика в різні періоди
*Регіональний аналіз соціальної політики
4.Висновок(19-21стр)
5.Використована література(21-22стр)
1.Введення
Свій життєвий шлях людина проходить у суспільстві. З моменту народження і до смерті її включено в соціальну сферу, яка охоплює все, що безпосередньо стосується людини в процесі її спільної з іншими людьми життєдіяльності. Саме так людина всебічно взаємодіє з тими, хто її оточує, засвоює встановлені норми життя суспільства і згідно з цими нормами будує власну поведінку.
Соціальне життя — це природно-історичний процес розвитку суспільства, який здійснюється за об’єктивними законами, це форма існування суспільства. Воно відбиває безперервний розвиток суспільства через взаємодію всіх складових його елементів, частин, структур. Нормальний стан соціального життя — це впорядковане функціонування всієї системи соціальних відносин між людьми, їхніми соціальними спільнотами. {1}
Соціальна сфера має надзвичайно багатоманітну, складну й динамічну структуру, яка характеризується цілою низкою взаємозв’язаних та взаємодіючих параметрів, що окреслюють соціальний простір, в якому живе, працює й відпочиває людина. Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозв’язку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб та можливість їхнього задоволення тощо.
Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі в суспільстві умови праці, побуту, дозвілля, охорони здоров’я, міра їх відповідності стандартам сучасного суспільства; стан і динаміка соціальної структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами; відносини людини й суспільства з навколишнім природним середовищем і т. п.
Реальний стан та рівень розвитку названих параметрів соціальної сфери залежить від багатьох обставин. Найважливішими з них є такі: рівень розвитку продуктивних сил, зміни у виробництві на базі досягнень науково-технічної революції, соціально-економічна модель розвитку (форми власності, характер господарського механізму і т. п.) суспільства; соціально-класова структура суспільства та рівень демократизації політичної системи; рівень розвитку духовної, у тому числі й політичної культури населення; масштаби та якість підготовки кадрів, а також характер і ефективність соціальної політики, яка є головним інструментом реалізації об’єктивних можливостей економічного, політичного й духовного потенціалів суспільства.
2. Сутність соціальної політики та її структура
Що ж таке соціальна політика? Який зміст вкладається в це поняття? У політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності
суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб і інтересів людей та соціальних спільнот [2]. Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.
Як свідчить суспільна практика, соціальна політика покликана розв’язувати суперечності між поточними й перспективними інтересами суспільства, між інтересами класів, соціальних груп та верств, які (інтереси) зовсім не однакові. Соціальна політика постійно відповідає на запитання: інтереси яких соціальних груп задовольнити негайно, а яких груп пізніше, як саме можна задовольнити ці інтереси.
Ефективна соціальна політика в суспільстві [3] перебуває у нерозривному зв’язку з процесами всебічної демократизації політичної системи. гласність та вільне виявлення думок представників усіх груп і верств суспільства з питань соціальної та економічної політики є важливим засобом «зворотного зв’язку» органів управління з масами, надійним захисним механізмом суспільства від різного роду виявів волюнтаризму й суб’єктивізму в соціальній політиці. Добре налагоджений народний контроль над реалізацією соціальної політики — це, по суті, єдине ефективне знаряддя боротьби з корумпованістю посадових осіб та порушенням законів. У разі необхідності для вирішення особливо гострих і масштабних соціальних проблем можна використати й всенародні референдуми.
Активна соціальна політика, що проводиться державними органами та установами, має охоплювати всі аспекти соціального життя, усі сектори соціальної сфери [4]. Ця обставина зумовлює й головні завдання у сфері державного регулювання та контролювання соціальної політики: надання пріоритетного значення соціальній орієнтації економіки, регулювання всієї системи соціальних та етнонаціональних відносин на засаді оптимального взаємозв’язку особистих, групових і загальнодержавних інтересів; своєчасне виявлення й розв’язання соціальних суперечностей та конфліктів; сприяння формуванню таких суспільних умов, які б позитивно впливали на розвиток соціальної структури суспільства з урахуванням потреб виробництва, науково-технічного, соціального й духовного прогресу, здійснення необхідних заходів для оздоровлення соціально-морального клімату в країні; створення дійових соціальних стимулів для високопродуктивної і якісної праці; дотримання в суспільстві (з урахуванням його об’єктивних можливостей) принципу соціальної справедливості, що є нагальною потребою внаслідок небаченого досі соціального і майнового розшарування населення України за тривалої економічної кризи. Вирішення цих проблем і має визначати основний зміст соціальної політики .
Треба відмітити,що соціальна політика тісно переплітається з економікою так як Соціальна політика (це також) — комплекс соціально-економічних заходів
держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. У межах соціальної політики забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіти та культури.
Відмічається, що ступінь нерівності в доходах менша в країнах, де держава ширше використовує перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верст через систему оподаткування та державні видатки. В державних бюджетах цих країн передбачаються більші видатки на скорочення реальної нерівності яка формується ринком.
Соціальна політика реалізується як через державні «одномоментні» рішення — соціальні заходи, так і через соціальні програми. Соціальна програма є системою заходів, спрямованих на вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми. У соціальній програмі визначаються необхідні параметри та нормативи, що регулюють різноманітні явища соціального життя в суспільстві: кваліфікація ситуації, загальне рішення, етапи вирішення конкретних завдань, заходи й способи реалізації кожного етапу. Нерідко для формування соціальних програм застосовується так зване дерево цілей, що уможливлює системний виклад процесу просування від етапу до етапу реалізації програми [5].
Соціальне життя — це насамперед життєдіяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства. Відтак соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих соціальних спільностей
і відносин між ними [6]. Соціальна спільність — це реально існуюча сукупність людей, що характеризується певними ознаками. Вона може включати і кілька людей, і десятки мільйонів, може бути тимчасовою (наприклад, пасажири в автобусі, глядачі в театрі) і дуже стійкою (наприклад, нації, класи). Кожна людина належить до тих чи інших соціальних спільностей.
У процесі еволюції людства в соціальній структурі накопичуються зміни, які кінець-кінцем приводять до якісних структурних зрушень — появи нових соціальних спільностей, зміни або заміни старих. З розвитком суспільства його соціальна структура значно ускладнюється. Це породжується об’єктивними причинами й забезпечує суспільству сталість та можливість прогресувати.
Для визначення змін у соціальній структурі вчені пропонують декілька орієнтирів і підходів. Найбільший інтерес становлять теорії класів і стратифікації, що на даний момент є найпопулярнішими у фахівців та вчених, які опрацьовують теорію соціального життя суспільства. Марксизм основними елементами соціальної структури суспільства вважав такі масштабні спільності, як класи, тобто великі групи людей, що різняться місцем у системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, своєю роллю в суспільній організації праці, способами отримання й розмірами частки суспільного багатства
[7]. Проте ця теорія недостатньо відбивала реальну соціальну структуру суспільства.
Розвиток суспільства протягом багатьох століть переконливо свідчить, що класи — тільки одна з форм суспільної організації.
Їх роль у житті суспільства зовсім не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соціальні утворення (групи, соціуми, конгломерати тощо), що формують соціальну структуру.
Відображенням цього процесу стало поширення в західній політології концепції соціальної стратифікації. Основним елементом соціальної структури суспільства згідно з цією теорією є страта (stratum — настил, шар) [8]. Якщо в марксистсько-ленінській теорії основною ознакою класового поділу суспільства є відносини власності, то в теорії стратифікації поділ суспільства на страти ведеться за іншими критеріями (наприклад, фах, дохід, освіта, кваліфікація тощо). Такий підхід до вивчення соціальної структури дає змогу більш чітко визначити зміни, які сталися в суспільстві на нинішньому етапі переходу до ринкових відносин.
Який же вигляд має соціальна структура нашого суспільства? Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці та підприємці; провідні господарські керівники об’єднань; господарські керівники середнього рівня; низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної кваліфікації та соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди; сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.
Така характеристика соціальної структури можлива лише на засаді концепції соціальної стратифікації, що враховує всю багатовимірність соціальної побудови суспільства і виходить з таких критеріїв, як влада, власність, професійно-трудова діяльність і рівень освіти. У трьохелементній моделі класової структури, що раніше була поширеною в нас, ці критерії проголошувалися, але на практиці ігнорувалися. Так, власність не мала практичного значення, вона служила скоріше ідеологічною завісою, класів у їхньому справжньому значенні не існувало. Підставою для соціальної диференціації став перерозподіл, який роз’єднав усе суспільство на дві великі верстви: управлінську «верхівку» та рядових працівників.
Перехід до ринкової економіки, приватизація державної власності з необхідністю посилюють значення власності, яка тепер може стати реальним критерієм соціальної диференціації в Україні. З’являються вже нові соціальні
групи, зокрема підприємці, в усіх сферах нашого суспільства зміцнюється підприємництво, орієнтоване на ефективну працю та отримання прибутків,
котре має стати джерелом формування середнього класу, зростання кількості якого буде гарантом соціальної стабільності та розвитку суспільства.
У вивченні динаміки соціальних змін прихильники цієї теорії часто використовують формулу вертикальної та горизонтальної стратифікації. Згідно з такою формулою людина у своєму житті може переходити (підніматися або опускатися) з одного соціального рівня на інший. Або, залишаючись на одному
рівні, пересуватися з однієї соціальної групи в іншу. Наприклад,(Я ЦЕ РОЗУМІЮ ТАК) людина із сім’ї кваліфікованого робітника, отримавши достатні кошти від батька, купила кафе, тобто піднялася до верстви дрібної буржуазії. Згодом вона за рахунок прибутку й коштів, що були отримані від продажу кафе, придбала середнє фермерське господарство, що означало перехід із соціальної групи міської дрібної буржуазії до сільської. Але та сама людина могла б і не отримати можливості для соціальних переміщень і залишитися в тій самій соціальній групі, до якої належав її батько. За сучасних умов у зв’язку з економічним і соціальним розвитком суспільства соціальні переміщення стають усе частішими.
Здійснення соціальної політики не може не зачіпати і такої проблеми, яка породжує все більшу тривогу як в Україні, так і в інших країнах СНД: зростання кількості і зміна складу маргінальних груп, що об’єднують людей, які переходять з одного класу, соціальної верстви в іншу, розриваючи свої попередні зв’язки. Слід особливо підкреслити, що ці люди перебувають на роздоріжжі. До останнього часу в нашому суспільстві були поширені традиційні маргінали — групи людей, які щороку міняли місця роботи й проживання (так, наприклад, на території колишнього СРСР їх кількість сягала 25 млн осіб.); це також студентство, молодь, яка закінчила школу й вибирала собі життєвий шлях; населення, яке мігрувало в місто або село. Після розпаду СРСР з’явилися і вже стали масовими такі нові маргінальні верстви, як біженці, вимушені переселенці (в Україні їх налічується понад 500 тис.), безробітні. Катастрофічне зростання безробіття як в Україні, так і в інших країнах СНД призводить до значного збільшення такої специфічної соціальної групи, як люмпени, що є дуже небезпечним, оскільки ці верстви втратили будь-які функціональні зв’язки із суспільством. Збільшення соціальної категорії люмпенів у суспільстві може перетворити їх у неконтрольовану силу, яка здатна на будь-які руйнівні дії. Ось чому в інтересах суспільства дуже важливо відновлювати, підтримувати, зміцнювати соціальні зв’язки представників цієї верстви. Для цього необхідно подбати про створення державної мережі професійної підготовки та перепідготовки, збільшення кількості робочих місць, соціальної адаптації та допомоги.
Важливе призначення соціальної політики полягає в тому, щоб створювати й підтримувати позитивний соціальний клімат у суспільстві. Останній параметр має інтегральний характер і дає змогу визначити якісний стан суспільних відносин, психологічної атмосфери в соціальних спільностях і суспільстві в цілому.
Суспільство може перебувати у двох станах соціального клімату. По-перше, це сприятливий соціальний клімат, що дає змогу ефективно розвивати економічну, політичну, духовну та інші сфери життя. У такому суспільстві відносини соціальних груп, етнонаціональних та інших спільностей характеризуються відносинами співробітництва, взаємодопомоги, партнерства. Такий соціальний клімат притаманний цивілізованому суспільству.
По-друге, це несприятливий соціальний клімат, характерною ознакою якого є соціальне напруження з конфліктом інтересів індивідів і соціальних
спільностей. Головною причиною цього явища можна вважати недостатню погодженість протилежних інтересів окремих людей, соціальних груп та класів. Якщо вирішення соціальних суперечностей у суспільстві затягується надовго, це може призвести до небезпечного загострення соціальних проблем. Часто таку ситуацію у своїх вузькогрупових інтересах намагаються використати занадто честолюбні лідери, політики-невдахи, а то й просто злочинні угруповання.
Як свідчить суспільно-політична практика, тривале існування в суспільстві високого рівня соціального напруження є дуже небезпечним явищем, бо може призвести до розпаду суспільства і навіть до громадянської війни. Для запобігання такому розвитку подій владні структури повинні виявити глибинні причини соціального напруження, визначити способи й засоби його подолання, знайти соціально-політичні сили, які здатні нормалізувати політичну ситуацію та об’єднати всю здорову частину суспільства.
Ситуація, яка зараз склалася в соціальній сфері в Україні (та й в інших країнах СНД), поставила перед суб’єктами соціальної політики як пріоритетну проблему прогнозування, запобігання соціальним конфліктам та оперативного їх подолання.
Соціальний конфлікт — це явний або прихований стан протиборства суб’єктивно протилежних інтересів, цінностей, цілей та тенденцій розвитку соціальних суб’єктів, пряме або непряме зіткнення соціальних сил на ґрунті протидії існуючому соціальному порядку, це особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності [9].
Необхідно підкреслити, що суб’єктами соціального конфлікту можуть бути тільки люди, які виступають як індивідуально, так і спільно. Конфліктні відносини можуть виникати між індивідом і соціальною групою, оскільки інтереси індивіда і групи не завжди збігаються. Індивід також може вступати в конфліктні відносини із соціальними верствами, класами і навіть цілим народом або державою.
Слід звернути увагу на визначення соціальних функцій конфлікту. Однією з таких функцій є сигнальна, що характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Де існує конфлікт, там у суспільних зв’язках і відносинах щось негаразд, щось потребує серйозних змін.
Близькою до сигнальної, але не тотожною їй, є інформаційна функція. Інформаційна суть конфлікту значно ширша, ніж проста вказівка на наявність
соціальної невлаштованості. Розгортання, посилення, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, які її породжують, а вивчення цих причин — важливий засіб пізнання суспільних процесів.
Динамічна функція соціального конфлікту полягає в прискоренні темпів просування до соціальних змін. Крім сказаного, можна назвати також прогресивну та регресивну функції конфліктів.
На особливу увагу заслуговує питання про способи врегулювання конфліктів.
По-перше, у разі будь-якого конфлікту величезне значення має проблема правильного визначення інтересів, що лежать в основі конфліктних подій. Це
може стати вирішальним кроком до оволодіння конкретною конфліктною ситуацією.
По-друге, не менш важливим є пошук третейського суду для вирішення конфлікту. Досвід свідчить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його зусиль згода між сторонами була б взагалі неможливою.
По-третє, якщо зусилля для мирного врегулювання конфлікту з якоїсь причини не мають успіху, слід нарощувати активний потенціал, збирати і концентрувати сили, що здатні будуть вступити в боротьбу за умов відкритого зіткнення.
По-четверте, не слід піддаватися на провокації супротивника, заінтересованого у відкритому зіткненні, а треба залишатися до кінця послідовним прибічником мирного розвитку подій.
По-п’яте, треба всіляко сприяти тому, щоб у переговорах було задіяно якомога більшу кількість учасників, бо в цьому разі обов’язково виникатимуть додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації і легше буде знайдено шляхи до примирення.
По-шосте, необхідно приділити увагу не тільки діям і намірам можливих учасників конфлікту, союзників та супротивників, а й діям досі нейтральних сторін.
На закінчення треба наголосити, що тривале ігнорування в колишньому СРСР проблематики соціальних конфліктів призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним, суспільним інститутам і політикам ґрунтовного теоретичного аналізу феномену конфліктності і практичних рекомендацій для врегулювання процесів розвитку конфліктних ситуацій. За цих умов стає надзвичайно актуальним завдання максимального засвоєння накопиченого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень у цій науці, яка тривалий час у нас уважалася «зайвою». Остання обставина має для нас особливе значення, бо зараз Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематика конфліктів може досліджуватися на дуже багатому фактичному матеріалі.
2. Пріоритетні напрямки здійснення
соціальної політики в Україні
Основні параметри здійснення соціальної політики в суспільстві зумовлені багатьма об’єктивними чинниками: рівнем розвитку продуктивних сил, структурою економіки, станом соціального життя, характером політичної влади, духовною та моральною зрілістю населення країни тощо. На характер і основні напрямки соціальної політики активний вплив справляє і зрілість суб’єктивного фактора — спроможність та готовність управлінських структур та інших суб’єктів політики забезпечити соціальну спрямованість економіки, достойні умови праці й побуту громадян; цивілізований характер соціальних відносин.
Слід зазначити, що активна соціальна політика аж ніяк не суперечить політиці економічної стабілізації. Навпаки, брак такої політики, надто низький
рівень реальних доходів більшості населення обмежують потенціал стабілізації та економічного розвитку. Ясна річ, що ця політика має бути продуманою, відповідальною та ґрунтуватися насамперед на реальних можливостях держави [10].
В Україні серйозний вплив на вибір основних напрямків соціальної політики, на їхній зміст справляють також і додаткові негативні обставини — жорстока криза, яка охопила всі сфери суспільного життя; дикий, часто стихійний, перехід до ринкової економіки, що супроводжується зубожінням більшості населення, зростанням соціально-економічної нерівності та експлуатації, поширенням групового та територіального егоїзму, дезінтеграцією єдиного економічного, кредитно-фінансового та територіального простору; розгулом злочинності, особливо у сфері економіки, постійними змінами співвідношення сил між прихильниками необмеженої та нерегульованої капіталізації суспільства й тими, хто стоїть за змішану, соціально орієнтовану економіку, рівноправні форми власності на засоби виробництва та регульовані ринкові відносини.
Здійснювана в Україні соціальна політика, як зазначено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття», має на меті забезпечити у 2000—2004 рр. зростання в 1,3—1,4 раза реальних доходів населення, створення 1 млн нових робочих місць, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму» [11].
Одним із визначальних напрямків соціальної політики має стати зростання реальних доходів і підвищення рівня життя всіх верств населення (як працюючих, так і непрацюючих), яка здійснюватиметься відповідно до «Основних напрямків соціальної політики щодо грошових доходів населення України», схвалених Указом президента України від 7 серпня 1999 року. З цією метою опрацьовується концепція реформування системи оплати праці та підвищення заробітної плати як основного джерела доходів громадян, що працюють, і засобу посилення мотивації до високопродуктивної, якісної праці.
Концепція передбачає докорінну зміну структури витрат виробництва з метою підвищення питомої ваги оплати праці в собівартості продукції. Паралельно з цим має здійснюватися посилений контроль за додержанням законодавства про оплату праці та за своєчасністю її виплати. Одночасно завершується розробка програми запобігання бідності в Україні, що визначатиме основні напрями діяльності уряду та заходи щодо формування ефективної системи соціальної підтримки населення. Правову основу для врахування прожиткового мінімуму як основного соціального стандарту за реалізації державою конституційних гарантій громадян щодо достатнього життєвого рівня закладено Законом України «Про прожитковий мінімум».
На якісно новий рівень треба піднести практику укладання колективних трудових договорів та угод, процедуру колективних переговорів та консультацій соціальних партнерів. Соціальне партнерство має стати не так формою взаємодії, як еталоном мислення у формуванні нових підходів до взаємовідносин між державою, роботодавцем та найманим працівником. Одним із інструментів, покликаних сприяти позитивному розв’язанню багатьох питань, має стати Генеральна угода між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999—2000 роки. У цьому акті соціального партнерства, спрямованому на співробітництво й досягнення злагоди в суспільстві, урегульовано не тільки основні норми та принципи реалізації соціально-економічної політики та трудових відносин, а й дії та відповідальність сторін. Виконання цієї угоди стане цивілізованою формою розв’язання багатьох існуючих у цій сфері проблем.
До найпріоритетніших напрямків соціальної політики належить розв’язання однієї з найгостріших соціально-економічних проблем сучасного суспільства — безробіття і неповної зайнятості населення. Ураховуючи характерні для сучасної кон’юнктури українського ринку праці глибокі диспропорції у співвідношенні попиту та пропозиції робочої сили, важливими в цьому плані є комплексні заходи щодо пом’якшення ситуації, передбачені, зокрема, проектом програми «Україна — 2010». Принципово важливим напрямком є розробка генеральної схеми створення робочих місць. Крім того, розробляється державна програма на виконання затверджених указом Президента України «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року». Створення умов для продуктивної праці, у тому числі через підтримку самозайнятості, розвиток малого і середнього бізнесу, сьогодні має бути в центрі уваги всіх державних органів управління, бо саме зайнятість є могутньою підоймою для подолання бідності, зростання добробуту населення України.
Важливим напрямком соціальної політики в Україні є створення всеохоплюючої системи соціального захисту громадян [12]. Ця система є науково обґрунтованою низкою заходів з відповідними виконавцями, завдання яких полягає в тому, щоб захищати різні верстви населення, будь-якого громадянина від економічної та соціальної деградації внаслідок утрати або різкого зниження доходу, виробничої травми або професійного захворювання, хвороби, інвалідності, безробіття, утрати годувальника, народження дитини. Система
соціального захисту має гарантувати працездатним громадянам рівні умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці та ініціативи.
Нагадаємо, що елементи соціального захисту населення почали виникати в Західній Європі та в США вже в другій половині ХІХ ст. Радикальні зміни в цьому процесі сталися після Другої світової війни під могутнім тиском робітничого й демократичного рухів. Нинішня ситуація характеризується тим, що механізм соціального захисту зараз діє (з різною ефективністю) в усіх розвинутих і в значній частині країн, що розвиваються. Зокрема, у США за рахунок усіх видів фінансування здійснюється 180 соціальних програм, а понад 40% американських сімей у 80-ті роки отримували допомогу за однією або кількома програмами [13].
У недалекому минулому в колишньому СРСР та в ряді інших країн так званого реального соціалізму була впроваджена патерналістська модель соціального захисту, з держбюджетним фінансуванням, бюрократичною системою розподілу фондів соціального забезпечення, невизнанням існування безробіття, що призводило до низької ефективності системи соціального захисту, неможливості її швидкого реформування. Реформування соціальної політики, що почалося у 80-ті роки на території колишнього СРСР та Східної Європи, не привело до радикальних змін у системі соціального захисту. І тільки на початку 90-х років в Україні та інших країнах СНД поступово почала формуватися цілком нова, по суті, система.
Її головні засади такі:
1. Працездатний громадянин має стати активним суб’єктом соціального захисту, нести належну відповідальність за свою соціальну захищеність та захищеність своєї сім’ї. З цією метою треба формувати суспільну свідомість людей у напрямку подолання утриманських настроїв, апатії, завищених очікувань соціальної допомоги за рахунок держави. Інакше кажучи, наш власний добробут та добробут нашої сім’ї — це справа кожного з нас. Необхідно пояснити кожному громадянину України, що за нинішніх умов держава має обмежені можливості для його соціального захисту, а тому потрібно не покладатися на милість державних органів, а шукати можливості самостійного виходу з тяжкої економічної ситуації. Новий підхід дає можливість принципово інакше шукати вирішення сьогоднішніх гострих проблем соціального життя: держава бере на себе зобов’язання створити працездатним громадянам сприятливі умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці, ініціативи, винахідливості, використання додаткових доходів (дивідендів на акції, відсотків за вкладами, зиску від вдало реалізованих приватизаційних чеків тощо).
2. Важливою умовою соціального захисту населення має стати система загальнообов’язкових видів соціального страхування, зокрема на випадок хвороби, виходу на пенсію, можливу втрату роботи чи здоров’я внаслідок травми на виробництві тощо. Комплекс законопроектів про соціальне страхування сьогодні вже напрацьовано.
Реформа системи соціального страхування, яка охопить більшу частину населення, має сприяти стабільності та злагоді в суспільстві, продовженню
соціально-ринкових реформ в Україні і, безумовно, підвищенню рівня життя її громадян. З 1 січня 2001 року набирає чинності Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання», котрий запроваджує диференційовані страхові тарифи залежно від стану охорони праці на підприємстві. Це зробить економічно невигідним для роботодавців порушення умов охорони праці, а також забезпечить стабільне фінансування витрат, пов’язаних із виплатою компенсацій працівникам у разі втрати працездатності, пенсій у зв’язку з інвалідністю та в разі смерті годувальника. Крім того, цей закон нарешті вирішить наболіле питання регресивних виплат.
3. Соціальний захист громадян буде здійснюватися через багатоканальну модель фінансування, яка вже тривалий час існує на Заході. Матеріально-фінансовою базою соціального захисту поряд з відрахуваннями з державного бюджету можуть бути й позабюджетні надходження, кошти від приватизації федеральної та муніципальної власності. Програмою передбачено збільшення асигнувань на захист населення з бюджету місцевих органів влади, підприємств, професійних спілок. Значно посилено роль благодійних асоціацій, організацій, різноманітних фондів милосердя, церкви, приватних благодійних внесків як національних, так і іноземних.
4. Переваги в користуванні суспільними фондами споживання мають бути надані насамперед непрацездатним і соціально уразливим групам населення, які потребують прямої матеріальної допомоги. З цією метою створюються спеціальні фонди й державно-суспільні органи для розподілу такої допомоги. Зокрема, в Україні створено державний фонд соціальної підтримки населення, почали функціонувати місцеві фонди соціального захисту. Ті категорії населення, що мають дохід нижчий за прожитковий мінімум, хто не здатний працювати, самотній або хворий, стають об’єктами допомоги соціальних програм. На цю категорію населення поширюються такі пільги, як обслуговування на дому, магазини з більш низькими цінами, безплатні їдальні, допомога з фондів милосердя тощо.
Особливого соціального захисту потребують пенсіонери, інваліди, діти, ті, хто не спроможний власною працею забезпечувати собі необхідні умови життя. Наявний рівень державних соціальних асигнувань, навіть попри всю його обмеженість, є таким, що за умови його раціонального використання можна отримати більш відчутні наслідки соціальної підтримки малозабезпечених громадян, ніж це є зараз.
Але в Україні існує інша проблема. Зараз соціальними субвенціями держави, які реалізуються через численні дотації на житло, комунальні та транспортні послуги, витрати на медичне обслуговування, на освіту, розвиток аграрного комплексу та інше, користується за принципом рівного доступу все населення — як бідне, так і багате. Таке становище потребує радикальних змін.
Принципово важливим напрямком соціальної роботи є вдосконалення системи пільг, які надаються окремим категоріям населення, поглиблення адресної соціальної допомоги з метою переходу до системи соціального захисту, зорієнтованої на сім’ю з урахуванням насамперед її матеріального
стану. Як засвідчує досвід, обмежені фінансові ресурси мають бути спрямовані адресно — саме тим, хто найбільше потребує державної підтримки. Сьогодні не можна розпорошувати цільові кошти, намагаючись допомогти всім і таким чином реально не захищаючи найнужденніших.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено — урядовою постановою з 1 квітня 1999 р. запроваджено адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям. Дальше реформування системи соціальної допомоги передбачає зосередження всіх видів виплат в органах соціального захисту населення, створення єдиного банку даних одержувачів допомоги, запровадження нових механізмів системи контролю за використанням бюджетних коштів.
Такий підхід у здійсненні соціальної політики в Україні, безумовно, дасть змогу локалізувати основні джерела соціального напруження в суспільстві і сприятиме поліпшенню соціального захисту населення, підвищенню рівня його життя.
З метою підвищення ефективності роботи фондів, інших соціальних заходів у державі створюється соціальна служба, яка на практиці має вирішувати питання соціального захисту населення й надання допомоги найбільш знедоленим його верствам. Організація та функціонування такої служби потребує професійно підготовлених кадрів. У країнах Заходу вже давно функціонує широка мережа навчальних закладів, де готують соціальних працівників. Ці категорії державних службовців мають бути одночасно і соціологами, і економістами, і психологами, і організаторами-адміністраторами, а головне — добрими, увічливими, високоморальними людьми. Слід зазначити, що за кількістю соціальні працівники в країнах Заходу вже зрівнялися з учителями та лікарями.
Соціальну службу почали формувати з 1991 року і в Україні.
З цією метою було створене міністерство соціального захисту і відповідні центри при місцевих органах влади. У державі сформовано службу зайнятості, яка повинна надавати допомогу безробітним в отриманні грошових виплат, працевлаштуванні, перекваліфікації, піклуватися про збільшення кількості робочих місць, організацію переміщення робочої сили тощо.
У зв’язку із проведенням лібералізації цін та валютного курсу виконавча влада здійснює комплекс заходів з метою нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку приватних підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу.
Водночас реалізується спеціальна програма захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів. Запроваджується щомісячна індексація грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції.
Передбачається, що в країні буде здійснено докорінну перебудову житлової політики, перехід до всебічного іпотечного кредитування будівництва та купівлі житла, становлення та розвитку ринку житла, послідовного
нарощування житлового будівництва. Соціально незахищені верстви населення збережуть право на безкоштовне отримання житла з державного фонду, обсяги якого будуть розширюватися.
У зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів установлено відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення. Рівень дотацій встановлено такий, щоб реальна оплата житла не перевищувала 20 відсотків середньомісячного грошового доходу окремої сім’ї. Зрозуміло, що зі зростанням доходів населення дотації поступово зменшуватимуться.
Увага місцевих органів самоврядування зосереджуватиметься на ефективній реалізації принципу адресної соціальної допомоги, що здійснюватиметься на диференційній основі в грошовій та натуральній формах, у вигляді необхідної медичної допомоги, різного роду комунальних та побутових послуг, фінансових пільг. Держава запроваджуватиме моральні та фінансові стимули для утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних організацій.
Кардинальним напрямком соціальної політики за умов переходу економіки України на нові форми, методи, принципи господарювання як на мікро-, так і на макрорівні є вдосконалення характеру праці [14]. Головні способи вирішення цієї проблеми підказують історичний досвід і світова практика: подолання відчуження працівника від засобів виробництва, від результатів його праці, удосконалення умов самої праці. Важливим кроком у цьому напрямку є процеси роздержавлення та приватизації, забезпечення на цій основі формування широкого прошарку акціонерів, їхньої активної участі у розподілі прибутків. Необхідно ухвалити законодавство, що надійно захищатиме права акціонерів. У перспективі буде створено систему державного страхування депозитних вкладів населення, поточної індексації заощаджень в ощадних банках, поетапної компенсації втрат минулих заощаджень через їх конверсію в майнові активи.
Штучне стримання приватизації, що відбувається нині на загальнодержавному рівні, не є конструктивним. Ситуацією з приватизацією в Україні зараз занепокоєні фахівці різних галузей наук: економісти, соціологи, правники. Приватизаційний процес штучно гальмується представниками місцевої влади, щоб не випустити економічну владу зі своїх рук. а коли приватизація і відбувається, то місцеві керівники все одно продовжують нав’язувати свої умови новоствореним підприємствам. Усе це позбавляє державу контрольно-регулюючих функцій, робить процес некерованим, поглиблює його «тінізацію». Забагато негативних явищ відбувається під час здійснення приватизаційного процесу, залишається надзвичайно широке поле для шахрайства і зловживань приватизаційними сертифікатами. Відтак конче необхідні законодавчі рішення щодо посилення правового захисту власників майнових сертифікатів. Потрібно запобігти негативним явищам, що мали місце в процесі ваучеризації в Російській Федерації: скуповування мафіозними структурами за безцінь ваучерів та об’єктів приватизації, спекуляція приватизаційними паперами, що штучно затримувало процес масової
приватизації, зрощування представників органів управління державним майном та представників комерційних структур.
Основна увага щодо захисту соціально незахищеного населення зосереджуватиметься на проведенні глибокої пенсійної реформи [15]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.
Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску. Передача повноважень щодо призначення пенсій від органів соціального захисту до відділень Пенсійного фонду та поєднання в одному органі функцій призначення і виплати пенсій за обов’язкової умови впровадження персоніфікованого обліку страхових внесків було випробуване в порядку експерименту у Львівській області. Експеримент дав позитивні результати, а відтак постало практичне завдання запровадження цих підходів до пенсійного реформування в масштабах усієї країни.
Предметом особливої уваги владних структур в Україні є сприяння всебічному державному захисту високого інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню, неухильному зростанню ролі та престижу інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції (учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури), еквівалентній оцінці та оплаті їхньої праці.
Владні структури України здійснюють необхідні кроки для запобігання комерціалізації і забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки та культури. Водночас стимулюватиметься розвиток недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні багатоаспектних питань соціальної політики.
Важливою складовою соціальної політики є молодіжна політика, політика підтримки сім’ї, материнства та дитинства [16]. Уже відбувається активна підготовка проектів постанов та законів, що регулюють цю сферу. Здійснюватимуться заходи з соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей для отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування. Буде запроваджено систему довгострокового кредитування підготовки кадрів, розвитку студентства та молодіжного підприємництва.
Сьогодні одним із найважливіших напрямків соціальної політики є гармонізація відносин між суспільством і природою, які останнім часом набрали драматичного характеру [17].
Десь із 70-х років спочатку науковці, а потім широка громадськість світу заговорили про небезпеку глобальної екологічної кризи, яка стала загрожувати людству. Негативні наслідки виробничої діяльності людей у глобальному масштабі настільки великі, що вони призводять до виникнення глобальної екологічної кризи. Історичний досвід свідчить, що найбільш негативно впливає на природу та господарська діяльність, рушійною силою якої є корисливі інтереси. Проте суспільство здатне обмежити негативний вплив приватних інтересів та знайти способи регулювання відносин виробництва і природи.
Екологічна загроза породила настрої песимізму, невіри в можливості запобігти руйнуванню навколишнього середовища. Звідси й нездійсненні вимоги загальмувати зростання виробництва, повернутись до «природного» способу життя. Настрої ці виливаються в масові акції з вимогами закрити деякі підприємства, що випускають дуже важливу продукцію (наприклад ліки), ліквідувати атомні електростанції і т. п. Ясна річ, що розв’язання проблем у такий спосіб може лише породити нові проблеми.
Справжня перспектива виходу з екологічної кризи — у зміні характеру виробничої діяльності, зміні свідомості людини. Науково-технічний прогрес — це не тільки тиск на природу. Найбільш прогресивні технології створюють можливості для екологічно чистого виробництва, запобігаючи негативному
впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації та надати їй природоохоронного характеру.
Забезпечення екологічної безпеки як регіональної, так і міжнародної, стало важливою складовою світової політики. Розробка погодженої міжнародної політики в галузі екології — це веління часу, що відповідає взаємозв’язку і взаємозалежності сучасного світу. Тільки спільне здійснення всесвітньої екологічної політики може забезпечити екологічну безпеку, виживання та процвітання людства. Тісне міжнародне співробітництво необхідне для вирішення таких глобальних екологічних проблем, як кліматичні зміни планетарного характеру, розробка озонобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, безвідходних виробництв, раціоналізації землекористування і т. п.
Сьогодні право на здорове навколишнє середовище — одне з нових прав людини, основа екологічної етики і культури. Неконтрольований розвиток продуктивних сил може призвести суспільство до такої межі, коли, за виразом К. Маркса, цивілізація, яка стихійно розвивається, може «залишити після себе пустелю» [18]. Щоб цього не сталося, необхідна екологізація освіти й виховання, формування екологічного мислення та грамотності, професіональної екологічної підготовки в усіх сферах діяльності, у сім’ї, школі, вузі. Уся система суспільних ідеалів і цінностей має брати участь у формуванні екологічної моралі.
В Україні відносини між суспільством та природою продовжують загострюватися. У багатьох містах і регіонах забруднення повітря в кілька разів перевищує максимально допустимі норми. Багато регіонів України є зонами екологічного лиха. Це передовсім Донбас, Криворіжжя і, безумовно, Чорнобильська зона. Мабуть, нинішня екологічна криза є однією з головних причин того, що Україна разом з іншими країнами СНД займає 50-е місце у світі за середньою тривалістю життя (з тих 52 країн, які ці дані повідомляють ООН). Ось чому поліпшення екологічної ситуації нині стало однією з найгостріших проблем соціальної політики в Україні. Розв’язання цієї проблеми дуже ускладнюється загальною кризою, яка охопила всі сфери суспільного життя.
Аналіз проблем соціальної політики в Україні, як і в інших країнах СНД, показує, що здійснені соціальні заходи були вкрай недостатніми для поліпшення життя більшості населення. Протягом дев’яти років триває поглиблення кризи в усіх сферах життя суспільства, небезпечне загострення соціально-політичного напруження. Ось чому головним напрямком оздоровлення соціального життя та підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві може бути тільки відновлення повномасштабного виробництва та стабільний і ефективний розвиток економіки держави.
Висновок
У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв´язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров´я, забезпечення житлом, відпочинку тощо. Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спільностей людей, розв´язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства.
Іншими словами, соціальна політика — це один із видів політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних спільностей людей, розв´язання соціальних суперечностей з метою забезпечення єдності, цілісності суспільства.
Причому це не просто один із видів політики, а найважливіший її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.
Залежно від об´єктів соціальної політики виокремлюється ті чи інші її різновиди, наприклад політика соціального партнерства, етнічна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою соціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості.
Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві соціальної рівності і свободи.
Соціальна рівність і свобода взаємозв´язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розумових і фізичних здібностей людей обов´язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напруженість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство об´єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток.
Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі суспільного розвитку, яка ґрунтується на абсолютизації індивідуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострення соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економічний розвиток.
Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного конкретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється неприйняття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсолютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціальної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності.
Таким чином, соціальні суб´єкти політики — це ті спільності людей, що виникли об´єктивно в процесі історичного розвитку, — суспільні класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і специфічні інтереси, які відстоюють з використанням політичної влади. Неузгодженість інтересів соціальних спільностей, загострення суперечностей між ними призводять до соціальних конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають політичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів. Інша справа — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх роз- в´язання, які залежать від ефективності політики.
Глибинне соціальне призначення політики полягає в урахуванні всієї багатоманітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфліктам, розв´язанні їх в оптимальних, ненасильницьких формах. Найбільше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, національна, демографічна, регіональна політика. Здійснювана в будь-яких формах, соціальна політика має виходити з принципу соціальної справедливості, забезпечувати стосовно кожного конкретного суспільства оптимальне поєднання соціальної рівності і свободи.
Література
23
Модульна контрольна робота
За курс
загальна теорія політики
на тему: «Соціальна політика»
Виконав: Перевірив:
Студент групи СП-10-1 Пащенко В.І.
Музика Владислав
ЗМІСТ
1.Введення(3-4стр)
2.Сутність соціальної політики та її структура.(4-10стр)
*Соціальне життя
*нормальний стан соціального життя
*соціальна політика
* соціальна політика та економіка
* Соціальний конфлікт
3. Пріоритетні напрямки здійснення
соціальної політики в Україні(10-19стр)
*Здійснювана соціальна політика в різні періоди
*Регіональний аналіз соціальної політики
4.Висновок(19-21стр)
5.Використована література(21-22стр)
1.Введення
Свій життєвий шлях людина проходить у суспільстві. З моменту народження і до смерті її включено в соціальну сферу, яка охоплює все, що безпосередньо стосується людини в процесі її спільної з іншими людьми життєдіяльності. Саме так людина всебічно взаємодіє з тими, хто її оточує, засвоює встановлені норми життя суспільства і згідно з цими нормами будує власну поведінку.
Соціальне життя — це природно-історичний процес розвитку суспільства, який здійснюється за об’єктивними законами, це форма існування суспільства. Воно відбиває безперервний розвиток суспільства через взаємодію всіх складових його елементів, частин, структур. Нормальний стан соціального життя — це впорядковане функціонування всієї системи соціальних відносин між людьми, їхніми соціальними спільнотами. {1}
Соціальна сфера має надзвичайно багатоманітну, складну й динамічну структуру, яка характеризується цілою низкою взаємозв’язаних та взаємодіючих параметрів, що окреслюють соціальний простір, в якому живе, працює й відпочиває людина. Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозв’язку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб та можливість їхнього задоволення тощо.
Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі в суспільстві умови праці, побуту, дозвілля, охорони здоров’я, міра їх відповідності стандартам сучасного суспільства; стан і динаміка соціальної структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами; відносини людини й суспільства з навколишнім природним середовищем і т. п.
Реальний стан та рівень розвитку названих параметрів соціальної сфери залежить від багатьох обставин. Найважливішими з них є такі: рівень розвитку продуктивних сил, зміни у виробництві на базі досягнень науково-технічної революції, соціально-економічна модель розвитку (форми власності, характер господарського механізму і т. п.) суспільства; соціально-класова структура суспільства та рівень демократизації політичної системи; рівень розвитку духовної, у тому числі й політичної культури населення; масштаби та якість підготовки кадрів, а також характер і ефективність соціальної політики, яка є головним інструментом реалізації об’єктивних можливостей економічного, політичного й духовного потенціалів суспільства.
2. Сутність соціальної політики та її структура
Що ж таке соціальна політика? Який зміст вкладається в це поняття? У політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності
суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб і інтересів людей та соціальних спільнот [2]. Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.
Як свідчить суспільна практика, соціальна політика покликана розв’язувати суперечності між поточними й перспективними інтересами суспільства, між інтересами класів, соціальних груп та верств, які (інтереси) зовсім не однакові. Соціальна політика постійно відповідає на запитання: інтереси яких соціальних груп задовольнити негайно, а яких груп пізніше, як саме можна задовольнити ці інтереси.
Ефективна соціальна політика в суспільстві [3] перебуває у нерозривному зв’язку з процесами всебічної демократизації політичної системи. гласність та вільне виявлення думок представників усіх груп і верств суспільства з питань соціальної та економічної політики є важливим засобом «зворотного зв’язку» органів управління з масами, надійним захисним механізмом суспільства від різного роду виявів волюнтаризму й суб’єктивізму в соціальній політиці. Добре налагоджений народний контроль над реалізацією соціальної політики — це, по суті, єдине ефективне знаряддя боротьби з корумпованістю посадових осіб та порушенням законів. У разі необхідності для вирішення особливо гострих і масштабних соціальних проблем можна використати й всенародні референдуми.
Активна соціальна політика, що проводиться державними органами та установами, має охоплювати всі аспекти соціального життя, усі сектори соціальної сфери [4]. Ця обставина зумовлює й головні завдання у сфері державного регулювання та контролювання соціальної політики: надання пріоритетного значення соціальній орієнтації економіки, регулювання всієї системи соціальних та етнонаціональних відносин на засаді оптимального взаємозв’язку особистих, групових і загальнодержавних інтересів; своєчасне виявлення й розв’язання соціальних суперечностей та конфліктів; сприяння формуванню таких суспільних умов, які б позитивно впливали на розвиток соціальної структури суспільства з урахуванням потреб виробництва, науково-технічного, соціального й духовного прогресу, здійснення необхідних заходів для оздоровлення соціально-морального клімату в країні; створення дійових соціальних стимулів для високопродуктивної і якісної праці; дотримання в суспільстві (з урахуванням його об’єктивних можливостей) принципу соціальної справедливості, що є нагальною потребою внаслідок небаченого досі соціального і майнового розшарування населення України за тривалої економічної кризи. Вирішення цих проблем і має визначати основний зміст соціальної політики .
Треба відмітити,що соціальна політика тісно переплітається з економікою так як Соціальна політика (це також) — комплекс соціально-економічних заходів
держави та місцевих органів влади, спрямованих на захист населення від безробіття, зростання цін, знецінення трудових заощаджень і т. ін. У межах соціальної політики забезпечується необхідний мінімум споживання, перерозподіляються доходи, обмежується безробіття, гарантується підтримка сім'ї, забезпечення житлом, підвищення рівня освіти та культури.
Відмічається, що ступінь нерівності в доходах менша в країнах, де держава ширше використовує перерозподіл національного доходу на користь найбідніших верст через систему оподаткування та державні видатки. В державних бюджетах цих країн передбачаються більші видатки на скорочення реальної нерівності яка формується ринком.
Соціальна політика реалізується як через державні «одномоментні» рішення — соціальні заходи, так і через соціальні програми. Соціальна програма є системою заходів, спрямованих на вирішення тієї чи іншої соціальної проблеми. У соціальній програмі визначаються необхідні параметри та нормативи, що регулюють різноманітні явища соціального життя в суспільстві: кваліфікація ситуації, загальне рішення, етапи вирішення конкретних завдань, заходи й способи реалізації кожного етапу. Нерідко для формування соціальних програм застосовується так зване дерево цілей, що уможливлює системний виклад процесу просування від етапу до етапу реалізації програми [5].
Соціальне життя — це насамперед життєдіяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства. Відтак соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих соціальних спільностей
і відносин між ними [6]. Соціальна спільність — це реально існуюча сукупність людей, що характеризується певними ознаками. Вона може включати і кілька людей, і десятки мільйонів, може бути тимчасовою (наприклад, пасажири в автобусі, глядачі в театрі) і дуже стійкою (наприклад, нації, класи). Кожна людина належить до тих чи інших соціальних спільностей.
У процесі еволюції людства в соціальній структурі накопичуються зміни, які кінець-кінцем приводять до якісних структурних зрушень — появи нових соціальних спільностей, зміни або заміни старих. З розвитком суспільства його соціальна структура значно ускладнюється. Це породжується об’єктивними причинами й забезпечує суспільству сталість та можливість прогресувати.
Для визначення змін у соціальній структурі вчені пропонують декілька орієнтирів і підходів. Найбільший інтерес становлять теорії класів і стратифікації, що на даний момент є найпопулярнішими у фахівців та вчених, які опрацьовують теорію соціального життя суспільства. Марксизм основними елементами соціальної структури суспільства вважав такі масштабні спільності, як класи, тобто великі групи людей, що різняться місцем у системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, своєю роллю в суспільній організації праці, способами отримання й розмірами частки суспільного багатства
[7]. Проте ця теорія недостатньо відбивала реальну соціальну структуру суспільства.
Розвиток суспільства протягом багатьох століть переконливо свідчить, що класи — тільки одна з форм суспільної організації.
Їх роль у житті суспільства зовсім не залишається незмінною. Дедалі більшого значення набувають інші соціальні утворення (групи, соціуми, конгломерати тощо), що формують соціальну структуру.
Відображенням цього процесу стало поширення в західній політології концепції соціальної стратифікації. Основним елементом соціальної структури суспільства згідно з цією теорією є страта (stratum — настил, шар) [8]. Якщо в марксистсько-ленінській теорії основною ознакою класового поділу суспільства є відносини власності, то в теорії стратифікації поділ суспільства на страти ведеться за іншими критеріями (наприклад, фах, дохід, освіта, кваліфікація тощо). Такий підхід до вивчення соціальної структури дає змогу більш чітко визначити зміни, які сталися в суспільстві на нинішньому етапі переходу до ринкових відносин.
Який же вигляд має соціальна структура нашого суспільства? Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці та підприємці; провідні господарські керівники об’єднань; господарські керівники середнього рівня; низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної кваліфікації та соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди; сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.
Така характеристика соціальної структури можлива лише на засаді концепції соціальної стратифікації, що враховує всю багатовимірність соціальної побудови суспільства і виходить з таких критеріїв, як влада, власність, професійно-трудова діяльність і рівень освіти. У трьохелементній моделі класової структури, що раніше була поширеною в нас, ці критерії проголошувалися, але на практиці ігнорувалися. Так, власність не мала практичного значення, вона служила скоріше ідеологічною завісою, класів у їхньому справжньому значенні не існувало. Підставою для соціальної диференціації став перерозподіл, який роз’єднав усе суспільство на дві великі верстви: управлінську «верхівку» та рядових працівників.
Перехід до ринкової економіки, приватизація державної власності з необхідністю посилюють значення власності, яка тепер може стати реальним критерієм соціальної диференціації в Україні. З’являються вже нові соціальні
групи, зокрема підприємці, в усіх сферах нашого суспільства зміцнюється підприємництво, орієнтоване на ефективну працю та отримання прибутків,
котре має стати джерелом формування середнього класу, зростання кількості якого буде гарантом соціальної стабільності та розвитку суспільства.
У вивченні динаміки соціальних змін прихильники цієї теорії часто використовують формулу вертикальної та горизонтальної стратифікації. Згідно з такою формулою людина у своєму житті може переходити (підніматися або опускатися) з одного соціального рівня на інший. Або, залишаючись на одному
рівні, пересуватися з однієї соціальної групи в іншу. Наприклад,(Я ЦЕ РОЗУМІЮ ТАК) людина із сім’ї кваліфікованого робітника, отримавши достатні кошти від батька, купила кафе, тобто піднялася до верстви дрібної буржуазії. Згодом вона за рахунок прибутку й коштів, що були отримані від продажу кафе, придбала середнє фермерське господарство, що означало перехід із соціальної групи міської дрібної буржуазії до сільської. Але та сама людина могла б і не отримати можливості для соціальних переміщень і залишитися в тій самій соціальній групі, до якої належав її батько. За сучасних умов у зв’язку з економічним і соціальним розвитком суспільства соціальні переміщення стають усе частішими.
Здійснення соціальної політики не може не зачіпати і такої проблеми, яка породжує все більшу тривогу як в Україні, так і в інших країнах СНД: зростання кількості і зміна складу маргінальних груп, що об’єднують людей, які переходять з одного класу, соціальної верстви в іншу, розриваючи свої попередні зв’язки. Слід особливо підкреслити, що ці люди перебувають на роздоріжжі. До останнього часу в нашому суспільстві були поширені традиційні маргінали — групи людей, які щороку міняли місця роботи й проживання (так, наприклад, на території колишнього СРСР їх кількість сягала 25 млн осіб.); це також студентство, молодь, яка закінчила школу й вибирала собі життєвий шлях; населення, яке мігрувало в місто або село. Після розпаду СРСР з’явилися і вже стали масовими такі нові маргінальні верстви, як біженці, вимушені переселенці (в Україні їх налічується понад 500 тис.), безробітні. Катастрофічне зростання безробіття як в Україні, так і в інших країнах СНД призводить до значного збільшення такої специфічної соціальної групи, як люмпени, що є дуже небезпечним, оскільки ці верстви втратили будь-які функціональні зв’язки із суспільством. Збільшення соціальної категорії люмпенів у суспільстві може перетворити їх у неконтрольовану силу, яка здатна на будь-які руйнівні дії. Ось чому в інтересах суспільства дуже важливо відновлювати, підтримувати, зміцнювати соціальні зв’язки представників цієї верстви. Для цього необхідно подбати про створення державної мережі професійної підготовки та перепідготовки, збільшення кількості робочих місць, соціальної адаптації та допомоги.
Важливе призначення соціальної політики полягає в тому, щоб створювати й підтримувати позитивний соціальний клімат у суспільстві. Останній параметр має інтегральний характер і дає змогу визначити якісний стан суспільних відносин, психологічної атмосфери в соціальних спільностях і суспільстві в цілому.
Суспільство може перебувати у двох станах соціального клімату. По-перше, це сприятливий соціальний клімат, що дає змогу ефективно розвивати економічну, політичну, духовну та інші сфери життя. У такому суспільстві відносини соціальних груп, етнонаціональних та інших спільностей характеризуються відносинами співробітництва, взаємодопомоги, партнерства. Такий соціальний клімат притаманний цивілізованому суспільству.
По-друге, це несприятливий соціальний клімат, характерною ознакою якого є соціальне напруження з конфліктом інтересів індивідів і соціальних
спільностей. Головною причиною цього явища можна вважати недостатню погодженість протилежних інтересів окремих людей, соціальних груп та класів. Якщо вирішення соціальних суперечностей у суспільстві затягується надовго, це може призвести до небезпечного загострення соціальних проблем. Часто таку ситуацію у своїх вузькогрупових інтересах намагаються використати занадто честолюбні лідери, політики-невдахи, а то й просто злочинні угруповання.
Як свідчить суспільно-політична практика, тривале існування в суспільстві високого рівня соціального напруження є дуже небезпечним явищем, бо може призвести до розпаду суспільства і навіть до громадянської війни. Для запобігання такому розвитку подій владні структури повинні виявити глибинні причини соціального напруження, визначити способи й засоби його подолання, знайти соціально-політичні сили, які здатні нормалізувати політичну ситуацію та об’єднати всю здорову частину суспільства.
Ситуація, яка зараз склалася в соціальній сфері в Україні (та й в інших країнах СНД), поставила перед суб’єктами соціальної політики як пріоритетну проблему прогнозування, запобігання соціальним конфліктам та оперативного їх подолання.
Соціальний конфлікт — це явний або прихований стан протиборства суб’єктивно протилежних інтересів, цінностей, цілей та тенденцій розвитку соціальних суб’єктів, пряме або непряме зіткнення соціальних сил на ґрунті протидії існуючому соціальному порядку, це особлива форма історичного руху до нової соціальної єдності [9].
Необхідно підкреслити, що суб’єктами соціального конфлікту можуть бути тільки люди, які виступають як індивідуально, так і спільно. Конфліктні відносини можуть виникати між індивідом і соціальною групою, оскільки інтереси індивіда і групи не завжди збігаються. Індивід також може вступати в конфліктні відносини із соціальними верствами, класами і навіть цілим народом або державою.
Слід звернути увагу на визначення соціальних функцій конфлікту. Однією з таких функцій є сигнальна, що характеризує конфлікт як показник певного стану суспільства. Де існує конфлікт, там у суспільних зв’язках і відносинах щось негаразд, щось потребує серйозних змін.
Близькою до сигнальної, але не тотожною їй, є інформаційна функція. Інформаційна суть конфлікту значно ширша, ніж проста вказівка на наявність
соціальної невлаштованості. Розгортання, посилення, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, які її породжують, а вивчення цих причин — важливий засіб пізнання суспільних процесів.
Динамічна функція соціального конфлікту полягає в прискоренні темпів просування до соціальних змін. Крім сказаного, можна назвати також прогресивну та регресивну функції конфліктів.
На особливу увагу заслуговує питання про способи врегулювання конфліктів.
По-перше, у разі будь-якого конфлікту величезне значення має проблема правильного визначення інтересів, що лежать в основі конфліктних подій. Це
може стати вирішальним кроком до оволодіння конкретною конфліктною ситуацією.
По-друге, не менш важливим є пошук третейського суду для вирішення конфлікту. Досвід свідчить, що вдало підібраний посередник може швидко врегулювати конфлікт там, де без його зусиль згода між сторонами була б взагалі неможливою.
По-третє, якщо зусилля для мирного врегулювання конфлікту з якоїсь причини не мають успіху, слід нарощувати активний потенціал, збирати і концентрувати сили, що здатні будуть вступити в боротьбу за умов відкритого зіткнення.
По-четверте, не слід піддаватися на провокації супротивника, заінтересованого у відкритому зіткненні, а треба залишатися до кінця послідовним прибічником мирного розвитку подій.
По-п’яте, треба всіляко сприяти тому, щоб у переговорах було задіяно якомога більшу кількість учасників, бо в цьому разі обов’язково виникатимуть додаткові варіанти виходу з конфліктної ситуації і легше буде знайдено шляхи до примирення.
По-шосте, необхідно приділити увагу не тільки діям і намірам можливих учасників конфлікту, союзників та супротивників, а й діям досі нейтральних сторін.
На закінчення треба наголосити, що тривале ігнорування в колишньому СРСР проблематики соціальних конфліктів призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним, суспільним інститутам і політикам ґрунтовного теоретичного аналізу феномену конфліктності і практичних рекомендацій для врегулювання процесів розвитку конфліктних ситуацій. За цих умов стає надзвичайно актуальним завдання максимального засвоєння накопиченого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень у цій науці, яка тривалий час у нас уважалася «зайвою». Остання обставина має для нас особливе значення, бо зараз Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематика конфліктів може досліджуватися на дуже багатому фактичному матеріалі.
2. Пріоритетні напрямки здійснення
соціальної політики в Україні
Основні параметри здійснення соціальної політики в суспільстві зумовлені багатьма об’єктивними чинниками: рівнем розвитку продуктивних сил, структурою економіки, станом соціального життя, характером політичної влади, духовною та моральною зрілістю населення країни тощо. На характер і основні напрямки соціальної політики активний вплив справляє і зрілість суб’єктивного фактора — спроможність та готовність управлінських структур та інших суб’єктів політики забезпечити соціальну спрямованість економіки, достойні умови праці й побуту громадян; цивілізований характер соціальних відносин.
Слід зазначити, що активна соціальна політика аж ніяк не суперечить політиці економічної стабілізації. Навпаки, брак такої політики, надто низький
рівень реальних доходів більшості населення обмежують потенціал стабілізації та економічного розвитку. Ясна річ, що ця політика має бути продуманою, відповідальною та ґрунтуватися насамперед на реальних можливостях держави [10].
В Україні серйозний вплив на вибір основних напрямків соціальної політики, на їхній зміст справляють також і додаткові негативні обставини — жорстока криза, яка охопила всі сфери суспільного життя; дикий, часто стихійний, перехід до ринкової економіки, що супроводжується зубожінням більшості населення, зростанням соціально-економічної нерівності та експлуатації, поширенням групового та територіального егоїзму, дезінтеграцією єдиного економічного, кредитно-фінансового та територіального простору; розгулом злочинності, особливо у сфері економіки, постійними змінами співвідношення сил між прихильниками необмеженої та нерегульованої капіталізації суспільства й тими, хто стоїть за змішану, соціально орієнтовану економіку, рівноправні форми власності на засоби виробництва та регульовані ринкові відносини.
Здійснювана в Україні соціальна політика, як зазначено в посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у ХХІ століття», має на меті забезпечити у 2000—2004 рр. зростання в 1,3—1,4 раза реальних доходів населення, створення 1 млн нових робочих місць, поступове підвищення мінімального рівня трудових пенсій до межі прожиткового мінімуму» [11].
Одним із визначальних напрямків соціальної політики має стати зростання реальних доходів і підвищення рівня життя всіх верств населення (як працюючих, так і непрацюючих), яка здійснюватиметься відповідно до «Основних напрямків соціальної політики щодо грошових доходів населення України», схвалених Указом президента України від 7 серпня 1999 року. З цією метою опрацьовується концепція реформування системи оплати праці та підвищення заробітної плати як основного джерела доходів громадян, що працюють, і засобу посилення мотивації до високопродуктивної, якісної праці.
Концепція передбачає докорінну зміну структури витрат виробництва з метою підвищення питомої ваги оплати праці в собівартості продукції. Паралельно з цим має здійснюватися посилений контроль за додержанням законодавства про оплату праці та за своєчасністю її виплати. Одночасно завершується розробка програми запобігання бідності в Україні, що визначатиме основні напрями діяльності уряду та заходи щодо формування ефективної системи соціальної підтримки населення. Правову основу для врахування прожиткового мінімуму як основного соціального стандарту за реалізації державою конституційних гарантій громадян щодо достатнього життєвого рівня закладено Законом України «Про прожитковий мінімум».
На якісно новий рівень треба піднести практику укладання колективних трудових договорів та угод, процедуру колективних переговорів та консультацій соціальних партнерів. Соціальне партнерство має стати не так формою взаємодії, як еталоном мислення у формуванні нових підходів до взаємовідносин між державою, роботодавцем та найманим працівником. Одним із інструментів, покликаних сприяти позитивному розв’язанню багатьох питань, має стати Генеральна угода між Кабінетом Міністрів, Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України на 1999—2000 роки. У цьому акті соціального партнерства, спрямованому на співробітництво й досягнення злагоди в суспільстві, урегульовано не тільки основні норми та принципи реалізації соціально-економічної політики та трудових відносин, а й дії та відповідальність сторін. Виконання цієї угоди стане цивілізованою формою розв’язання багатьох існуючих у цій сфері проблем.
До найпріоритетніших напрямків соціальної політики належить розв’язання однієї з найгостріших соціально-економічних проблем сучасного суспільства — безробіття і неповної зайнятості населення. Ураховуючи характерні для сучасної кон’юнктури українського ринку праці глибокі диспропорції у співвідношенні попиту та пропозиції робочої сили, важливими в цьому плані є комплексні заходи щодо пом’якшення ситуації, передбачені, зокрема, проектом програми «Україна — 2010». Принципово важливим напрямком є розробка генеральної схеми створення робочих місць. Крім того, розробляється державна програма на виконання затверджених указом Президента України «Основних напрямків розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року». Створення умов для продуктивної праці, у тому числі через підтримку самозайнятості, розвиток малого і середнього бізнесу, сьогодні має бути в центрі уваги всіх державних органів управління, бо саме зайнятість є могутньою підоймою для подолання бідності, зростання добробуту населення України.
Важливим напрямком соціальної політики в Україні є створення всеохоплюючої системи соціального захисту громадян [12]. Ця система є науково обґрунтованою низкою заходів з відповідними виконавцями, завдання яких полягає в тому, щоб захищати різні верстви населення, будь-якого громадянина від економічної та соціальної деградації внаслідок утрати або різкого зниження доходу, виробничої травми або професійного захворювання, хвороби, інвалідності, безробіття, утрати годувальника, народження дитини. Система
соціального захисту має гарантувати працездатним громадянам рівні умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці та ініціативи.
Нагадаємо, що елементи соціального захисту населення почали виникати в Західній Європі та в США вже в другій половині ХІХ ст. Радикальні зміни в цьому процесі сталися після Другої світової війни під могутнім тиском робітничого й демократичного рухів. Нинішня ситуація характеризується тим, що механізм соціального захисту зараз діє (з різною ефективністю) в усіх розвинутих і в значній частині країн, що розвиваються. Зокрема, у США за рахунок усіх видів фінансування здійснюється 180 соціальних програм, а понад 40% американських сімей у 80-ті роки отримували допомогу за однією або кількома програмами [13].
У недалекому минулому в колишньому СРСР та в ряді інших країн так званого реального соціалізму була впроваджена патерналістська модель соціального захисту, з держбюджетним фінансуванням, бюрократичною системою розподілу фондів соціального забезпечення, невизнанням існування безробіття, що призводило до низької ефективності системи соціального захисту, неможливості її швидкого реформування. Реформування соціальної політики, що почалося у 80-ті роки на території колишнього СРСР та Східної Європи, не привело до радикальних змін у системі соціального захисту. І тільки на початку 90-х років в Україні та інших країнах СНД поступово почала формуватися цілком нова, по суті, система.
Її головні засади такі:
1. Працездатний громадянин має стати активним суб’єктом соціального захисту, нести належну відповідальність за свою соціальну захищеність та захищеність своєї сім’ї. З цією метою треба формувати суспільну свідомість людей у напрямку подолання утриманських настроїв, апатії, завищених очікувань соціальної допомоги за рахунок держави. Інакше кажучи, наш власний добробут та добробут нашої сім’ї — це справа кожного з нас. Необхідно пояснити кожному громадянину України, що за нинішніх умов держава має обмежені можливості для його соціального захисту, а тому потрібно не покладатися на милість державних органів, а шукати можливості самостійного виходу з тяжкої економічної ситуації. Новий підхід дає можливість принципово інакше шукати вирішення сьогоднішніх гострих проблем соціального життя: держава бере на себе зобов’язання створити працездатним громадянам сприятливі умови для підвищення добробуту за рахунок власної праці, ініціативи, винахідливості, використання додаткових доходів (дивідендів на акції, відсотків за вкладами, зиску від вдало реалізованих приватизаційних чеків тощо).
2. Важливою умовою соціального захисту населення має стати система загальнообов’язкових видів соціального страхування, зокрема на випадок хвороби, виходу на пенсію, можливу втрату роботи чи здоров’я внаслідок травми на виробництві тощо. Комплекс законопроектів про соціальне страхування сьогодні вже напрацьовано.
Реформа системи соціального страхування, яка охопить більшу частину населення, має сприяти стабільності та злагоді в суспільстві, продовженню
соціально-ринкових реформ в Україні і, безумовно, підвищенню рівня життя її громадян. З 1 січня 2001 року набирає чинності Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання», котрий запроваджує диференційовані страхові тарифи залежно від стану охорони праці на підприємстві. Це зробить економічно невигідним для роботодавців порушення умов охорони праці, а також забезпечить стабільне фінансування витрат, пов’язаних із виплатою компенсацій працівникам у разі втрати працездатності, пенсій у зв’язку з інвалідністю та в разі смерті годувальника. Крім того, цей закон нарешті вирішить наболіле питання регресивних виплат.
3. Соціальний захист громадян буде здійснюватися через багатоканальну модель фінансування, яка вже тривалий час існує на Заході. Матеріально-фінансовою базою соціального захисту поряд з відрахуваннями з державного бюджету можуть бути й позабюджетні надходження, кошти від приватизації федеральної та муніципальної власності. Програмою передбачено збільшення асигнувань на захист населення з бюджету місцевих органів влади, підприємств, професійних спілок. Значно посилено роль благодійних асоціацій, організацій, різноманітних фондів милосердя, церкви, приватних благодійних внесків як національних, так і іноземних.
4. Переваги в користуванні суспільними фондами споживання мають бути надані насамперед непрацездатним і соціально уразливим групам населення, які потребують прямої матеріальної допомоги. З цією метою створюються спеціальні фонди й державно-суспільні органи для розподілу такої допомоги. Зокрема, в Україні створено державний фонд соціальної підтримки населення, почали функціонувати місцеві фонди соціального захисту. Ті категорії населення, що мають дохід нижчий за прожитковий мінімум, хто не здатний працювати, самотній або хворий, стають об’єктами допомоги соціальних програм. На цю категорію населення поширюються такі пільги, як обслуговування на дому, магазини з більш низькими цінами, безплатні їдальні, допомога з фондів милосердя тощо.
Особливого соціального захисту потребують пенсіонери, інваліди, діти, ті, хто не спроможний власною працею забезпечувати собі необхідні умови життя. Наявний рівень державних соціальних асигнувань, навіть попри всю його обмеженість, є таким, що за умови його раціонального використання можна отримати більш відчутні наслідки соціальної підтримки малозабезпечених громадян, ніж це є зараз.
Але в Україні існує інша проблема. Зараз соціальними субвенціями держави, які реалізуються через численні дотації на житло, комунальні та транспортні послуги, витрати на медичне обслуговування, на освіту, розвиток аграрного комплексу та інше, користується за принципом рівного доступу все населення — як бідне, так і багате. Таке становище потребує радикальних змін.
Принципово важливим напрямком соціальної роботи є вдосконалення системи пільг, які надаються окремим категоріям населення, поглиблення адресної соціальної допомоги з метою переходу до системи соціального захисту, зорієнтованої на сім’ю з урахуванням насамперед її матеріального
стану. Як засвідчує досвід, обмежені фінансові ресурси мають бути спрямовані адресно — саме тим, хто найбільше потребує державної підтримки. Сьогодні не можна розпорошувати цільові кошти, намагаючись допомогти всім і таким чином реально не захищаючи найнужденніших.
Перший крок у цьому напрямку вже зроблено — урядовою постановою з 1 квітня 1999 р. запроваджено адресну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям. Дальше реформування системи соціальної допомоги передбачає зосередження всіх видів виплат в органах соціального захисту населення, створення єдиного банку даних одержувачів допомоги, запровадження нових механізмів системи контролю за використанням бюджетних коштів.
Такий підхід у здійсненні соціальної політики в Україні, безумовно, дасть змогу локалізувати основні джерела соціального напруження в суспільстві і сприятиме поліпшенню соціального захисту населення, підвищенню рівня його життя.
З метою підвищення ефективності роботи фондів, інших соціальних заходів у державі створюється соціальна служба, яка на практиці має вирішувати питання соціального захисту населення й надання допомоги найбільш знедоленим його верствам. Організація та функціонування такої служби потребує професійно підготовлених кадрів. У країнах Заходу вже давно функціонує широка мережа навчальних закладів, де готують соціальних працівників. Ці категорії державних службовців мають бути одночасно і соціологами, і економістами, і психологами, і організаторами-адміністраторами, а головне — добрими, увічливими, високоморальними людьми. Слід зазначити, що за кількістю соціальні працівники в країнах Заходу вже зрівнялися з учителями та лікарями.
Соціальну службу почали формувати з 1991 року і в Україні.
З цією метою було створене міністерство соціального захисту і відповідні центри при місцевих органах влади. У державі сформовано службу зайнятості, яка повинна надавати допомогу безробітним в отриманні грошових виплат, працевлаштуванні, перекваліфікації, піклуватися про збільшення кількості робочих місць, організацію переміщення робочої сили тощо.
У зв’язку із проведенням лібералізації цін та валютного курсу виконавча влада здійснює комплекс заходів з метою нагромадження необхідних фінансових ресурсів для здійснення відповідної допомоги по безробіттю, для збереження робочих місць у процесі роздержавлення та приватизації, стимулювання розвитку приватних підприємств та індивідуальної трудової діяльності, запровадження системи громадських робіт, фахової перепідготовки осіб, що втратили роботу.
Водночас реалізується спеціальна програма захисту малозабезпечених багатодітних і неповних сімей, непрацюючих пенсіонерів, інвалідів. Запроваджується щомісячна індексація грошових виплат зазначеним категоріям населення відповідно до фактичних темпів інфляції.
Передбачається, що в країні буде здійснено докорінну перебудову житлової політики, перехід до всебічного іпотечного кредитування будівництва та купівлі житла, становлення та розвитку ринку житла, послідовного
нарощування житлового будівництва. Соціально незахищені верстви населення збережуть право на безкоштовне отримання житла з державного фонду, обсяги якого будуть розширюватися.
У зв’язку з лібералізацією квартирної плати та комунальних платежів установлено відшкодування витрат на оплату житла з урахуванням матеріального розшарування населення. Рівень дотацій встановлено такий, щоб реальна оплата житла не перевищувала 20 відсотків середньомісячного грошового доходу окремої сім’ї. Зрозуміло, що зі зростанням доходів населення дотації поступово зменшуватимуться.
Увага місцевих органів самоврядування зосереджуватиметься на ефективній реалізації принципу адресної соціальної допомоги, що здійснюватиметься на диференційній основі в грошовій та натуральній формах, у вигляді необхідної медичної допомоги, різного роду комунальних та побутових послуг, фінансових пільг. Держава запроваджуватиме моральні та фінансові стимули для утворення та розширення сфери діяльності територіальних фондів соціальної підтримки населення, розвитку благодійних організацій.
Кардинальним напрямком соціальної політики за умов переходу економіки України на нові форми, методи, принципи господарювання як на мікро-, так і на макрорівні є вдосконалення характеру праці [14]. Головні способи вирішення цієї проблеми підказують історичний досвід і світова практика: подолання відчуження працівника від засобів виробництва, від результатів його праці, удосконалення умов самої праці. Важливим кроком у цьому напрямку є процеси роздержавлення та приватизації, забезпечення на цій основі формування широкого прошарку акціонерів, їхньої активної участі у розподілі прибутків. Необхідно ухвалити законодавство, що надійно захищатиме права акціонерів. У перспективі буде створено систему державного страхування депозитних вкладів населення, поточної індексації заощаджень в ощадних банках, поетапної компенсації втрат минулих заощаджень через їх конверсію в майнові активи.
Штучне стримання приватизації, що відбувається нині на загальнодержавному рівні, не є конструктивним. Ситуацією з приватизацією в Україні зараз занепокоєні фахівці різних галузей наук: економісти, соціологи, правники. Приватизаційний процес штучно гальмується представниками місцевої влади, щоб не випустити економічну владу зі своїх рук. а коли приватизація і відбувається, то місцеві керівники все одно продовжують нав’язувати свої умови новоствореним підприємствам. Усе це позбавляє державу контрольно-регулюючих функцій, робить процес некерованим, поглиблює його «тінізацію». Забагато негативних явищ відбувається під час здійснення приватизаційного процесу, залишається надзвичайно широке поле для шахрайства і зловживань приватизаційними сертифікатами. Відтак конче необхідні законодавчі рішення щодо посилення правового захисту власників майнових сертифікатів. Потрібно запобігти негативним явищам, що мали місце в процесі ваучеризації в Російській Федерації: скуповування мафіозними структурами за безцінь ваучерів та об’єктів приватизації, спекуляція приватизаційними паперами, що штучно затримувало процес масової
приватизації, зрощування представників органів управління державним майном та представників комерційних структур.
Основна увага щодо захисту соціально незахищеного населення зосереджуватиметься на проведенні глибокої пенсійної реформи [15]. Як відомо, пенсійну реформу розпочато відповідно до Указу Президента від 13 квітня 1998 року «Про основні напрями реформування пенсійного забезпечення в Україні». Необхідність її проведення зумовлена низьким рівнем та незначною диференціацією розмірів пенсій; несприятливими демографічними процесами, спричиненими постарінням населення; збільшенням кількості пенсіонерів у зв’язку з достроковим та пільговим виходом на пенсію, що об’єктивно збільшує навантаження на пенсійну систему; високим розміром пенсійних внесків та неадекватним їх впливом на розмір пенсій; значним зростанням несплати зборів до Пенсійного фонду.
Усі ці чинники зумовили необхідність проведення глибокого реформування системи пенсійного забезпечення через впровадження загальнообов’язкового державного та добровільного пенсійного страхування і встановлення розмірів пенсій залежно від особистого трудового внеску. Передача повноважень щодо призначення пенсій від органів соціального захисту до відділень Пенсійного фонду та поєднання в одному органі функцій призначення і виплати пенсій за обов’язкової умови впровадження персоніфікованого обліку страхових внесків було випробуване в порядку експерименту у Львівській області. Експеримент дав позитивні результати, а відтак постало практичне завдання запровадження цих підходів до пенсійного реформування в масштабах усієї країни.
Предметом особливої уваги владних структур в Україні є сприяння всебічному державному захисту високого інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному використанню та примноженню, неухильному зростанню ролі та престижу інженерно-технічних кадрів, менеджерів, наукової та творчої інтелігенції (учених, діячів літератури та мистецтва, медиків, учителів, працівників закладів культури), еквівалентній оцінці та оплаті їхньої праці.
Владні структури України здійснюють необхідні кроки для запобігання комерціалізації і забезпечення стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної сфери, освіти, науки та культури. Водночас стимулюватиметься розвиток недержавних закладів науки, культури, освіти, становлення страхової медицини, здійснення партнерства держави з приватними інституціями у вирішенні багатоаспектних питань соціальної політики.
Важливою складовою соціальної політики є молодіжна політика, політика підтримки сім’ї, материнства та дитинства [16]. Уже відбувається активна підготовка проектів постанов та законів, що регулюють цю сферу. Здійснюватимуться заходи з соціальної адаптації молоді до умов ринкової економіки, надання юнакам та дівчатам гарантованих можливостей для отримання освіти, професійної підготовки та працевлаштування. Буде запроваджено систему довгострокового кредитування підготовки кадрів, розвитку студентства та молодіжного підприємництва.
Сьогодні одним із найважливіших напрямків соціальної політики є гармонізація відносин між суспільством і природою, які останнім часом набрали драматичного характеру [17].
Десь із 70-х років спочатку науковці, а потім широка громадськість світу заговорили про небезпеку глобальної екологічної кризи, яка стала загрожувати людству. Негативні наслідки виробничої діяльності людей у глобальному масштабі настільки великі, що вони призводять до виникнення глобальної екологічної кризи. Історичний досвід свідчить, що найбільш негативно впливає на природу та господарська діяльність, рушійною силою якої є корисливі інтереси. Проте суспільство здатне обмежити негативний вплив приватних інтересів та знайти способи регулювання відносин виробництва і природи.
Екологічна загроза породила настрої песимізму, невіри в можливості запобігти руйнуванню навколишнього середовища. Звідси й нездійсненні вимоги загальмувати зростання виробництва, повернутись до «природного» способу життя. Настрої ці виливаються в масові акції з вимогами закрити деякі підприємства, що випускають дуже важливу продукцію (наприклад ліки), ліквідувати атомні електростанції і т. п. Ясна річ, що розв’язання проблем у такий спосіб може лише породити нові проблеми.
Справжня перспектива виходу з екологічної кризи — у зміні характеру виробничої діяльності, зміні свідомості людини. Науково-технічний прогрес — це не тільки тиск на природу. Найбільш прогресивні технології створюють можливості для екологічно чистого виробництва, запобігаючи негативному
впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації та надати їй природоохоронного характеру.
Забезпечення екологічної безпеки як регіональної, так і міжнародної, стало важливою складовою світової політики. Розробка погодженої міжнародної політики в галузі екології — це веління часу, що відповідає взаємозв’язку і взаємозалежності сучасного світу. Тільки спільне здійснення всесвітньої екологічної політики може забезпечити екологічну безпеку, виживання та процвітання людства. Тісне міжнародне співробітництво необхідне для вирішення таких глобальних екологічних проблем, як кліматичні зміни планетарного характеру, розробка озонобезпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, безвідходних виробництв, раціоналізації землекористування і т. п.
Сьогодні право на здорове навколишнє середовище — одне з нових прав людини, основа екологічної етики і культури. Неконтрольований розвиток продуктивних сил може призвести суспільство до такої межі, коли, за виразом К. Маркса, цивілізація, яка стихійно розвивається, може «залишити після себе пустелю» [18]. Щоб цього не сталося, необхідна екологізація освіти й виховання, формування екологічного мислення та грамотності, професіональної екологічної підготовки в усіх сферах діяльності, у сім’ї, школі, вузі. Уся система суспільних ідеалів і цінностей має брати участь у формуванні екологічної моралі.
В Україні відносини між суспільством та природою продовжують загострюватися. У багатьох містах і регіонах забруднення повітря в кілька разів перевищує максимально допустимі норми. Багато регіонів України є зонами екологічного лиха. Це передовсім Донбас, Криворіжжя і, безумовно, Чорнобильська зона. Мабуть, нинішня екологічна криза є однією з головних причин того, що Україна разом з іншими країнами СНД займає 50-е місце у світі за середньою тривалістю життя (з тих 52 країн, які ці дані повідомляють ООН). Ось чому поліпшення екологічної ситуації нині стало однією з найгостріших проблем соціальної політики в Україні. Розв’язання цієї проблеми дуже ускладнюється загальною кризою, яка охопила всі сфери суспільного життя.
Аналіз проблем соціальної політики в Україні, як і в інших країнах СНД, показує, що здійснені соціальні заходи були вкрай недостатніми для поліпшення життя більшості населення. Протягом дев’яти років триває поглиблення кризи в усіх сферах життя суспільства, небезпечне загострення соціально-політичного напруження. Ось чому головним напрямком оздоровлення соціального життя та підвищення ефективності соціальної політики в суспільстві може бути тільки відновлення повномасштабного виробництва та стабільний і ефективний розвиток економіки держави.
Висновок
У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, упередженні й розв´язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, насамперед соціальної. У науковій літературі і політичній практиці основне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров´я, забезпечення житлом, відпочинку тощо. Насправді ж головне призначення соціальної політики має бути іншим: її слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спільностей людей, розв´язання соціальних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства.
Іншими словами, соціальна політика — це один із видів політики, спрямований на інтеграцію інтересів соціальних спільностей людей, розв´язання соціальних суперечностей з метою забезпечення єдності, цілісності суспільства.
Причому це не просто один із видів політики, а найважливіший її вид, бо саме соціальна політика забезпечує виконання основного призначення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її використання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.
Залежно від об´єктів соціальної політики виокремлюється ті чи інші її різновиди, наприклад політика соціального партнерства, етнічна, демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональна політика тощо. Відповідно визначаються завдання соціальної політики. Головною ж проблемою соціальної політики є забезпечення в суспільстві соціальної справедливості.
Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві соціальної рівності і свободи.
Соціальна рівність і свобода взаємозв´язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності, і навпаки. Реалізація неоднакових розумових і фізичних здібностей людей обов´язково призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напруженість у суспільстві, породжує конфлікти. Тому суспільство об´єктивно заінтересоване в обмеженні соціальної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обмеження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, створення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що гальмує суспільний, насамперед економічний, розвиток.
Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі суспільного розвитку, яка ґрунтується на абсолютизації індивідуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до різкого розшарування суспільства, загострення соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютизація соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспільного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи людей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціального споживацтва, що гальмувало економічний розвиток.
Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного конкретного суспільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності і свободи. Для цього потрібно врахувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно знаходиться, суспільної свідомості тощо. В протилежному разі здійснювана державою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтримки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється неприйняття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсолютизацією індивідуальної свободи та ігноруванням соціальної рівності більшістю населення колишніх соціалістичних країн, вихованою на ідеях соціальної рівності.
Таким чином, соціальні суб´єкти політики — це ті спільності людей, що виникли об´єктивно в процесі історичного розвитку, — суспільні класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і специфічні інтереси, які відстоюють з використанням політичної влади. Неузгодженість інтересів соціальних спільностей, загострення суперечностей між ними призводять до соціальних конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають політичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів. Інша справа — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх роз- в´язання, які залежать від ефективності політики.
Глибинне соціальне призначення політики полягає в урахуванні всієї багатоманітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфліктам, розв´язанні їх в оптимальних, ненасильницьких формах. Найбільше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, національна, демографічна, регіональна політика. Здійснювана в будь-яких формах, соціальна політика має виходити з принципу соціальної справедливості, забезпечувати стосовно кожного конкретного суспільства оптимальне поєднання соціальної рівності і свободи.
Література
Див.: политология. Энциклопедический словарь. — М., 1993. — с. 269.
Див.: Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. — К., 1998. — С. 325—333.
Там само. — С. 325—333.
Гравитц М., Пенто Р. Методы социальных наук. — М., 1972. — с. 190.
Цит. за: Цыганков П. Политология Роберта Даля // Социально-политические науки. — 1990. — №10. — с. 88.
Див.: Санистебан Л. С. Основы политической науки. — М., 1992. — с. 7.
Див.: Демидов А. И., Федосеев А. А. Основы политологии. — М., 1995. — с. 6.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 25. — Ч. 1. — с. 257.
Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. — Т. 9. — с. 72.
Див.: Політологія: історія та методологія / За заг. ред. Ф. М. Кирилюка. — К.: Здоров’я, 2000. — С. 20.
Див. Політологія: історія та методологія / За заг. ред. І. С. Юзюбка, К. М. Левківського. — К.: Вища шк., 1998. — С. 18.
Див.: Политология: Энциклопедический словарь.— М., 1993. —
с. 256.
Freund Y. L’Essense du politique. — Paris, 1965. — p. 374.
Макиавелли Н. Государь. — М., 1910. — с. 14.
