Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Донбаська державна машинобудівна академія

Кафедра українознавства та гуманітарної освіти


Застарілі слова та їх стилістичні функції у текстах різних стилів


Курсова робота

студента ІІ курсу

факультету автоматизації машинобудування та інформаційних технологій

групи ІТ-09-2

Байцара Владислава Олександровича
Науковий керівник –

викл. Ковальова Г.М.
Краматорськ 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

Велике благо для нації, для країни, для кожного її громадянина – пам'ять минулого. Історична пам'ять – це святиня народного духу, велич, доблесть і міць держави, надійний гарант єдності, наступності і спадкоємності поколінь, згуртування нації, атрибут шляхетності національної вдачі, запорука щасливої долі.

Нема гіршої кари, як історичне безпам’ятство. Послаблення історичної пам’яті до смерті подібне.

Пам'ять – закріплення, збереження й відтворення у свідомості того, що відбувалося в минулому досвіді людини. Пам'ять – належить до одного з провідних феноменів розумової діяльності індивіда. Завдяки їй кожне покоління має можливість передавати свої знання і досвіт наступному. У цій спадковості історія людства набула не лише хронологічного, а й логічної зрілості форми.

Історія в перекладі з грецької означає оповідь про минулі події, дослідження, знання. Історизм – вивчення та оцінка предметів і явищ у їх історичному розвитку. Під принципом історизму розуміємо плекання історичної пам’яті підростаючих поколінь через прищеплення учням любові до рідного слова, батьків, пошана до своїх предків, національної віри, інтересу до минулого України.

Це курсова робота присвячена вивченню функціональних застарілих слів та вживання їх у різних стилях мовлення.

Тема даної курсової роботи називається «Застарілі слова, їх стилістичні функції у текстах разних стилів».

Актуальність дослідження даного питання полягає у використанні застарілих слів не тільки в сучасний український літературній мові, але й у широкому використанні їх в творчості відомих українських письменників і поетів.

Об’єктом дослідження є лексичний запас української мови.

Предметом даної курсової роботи є функціонування застарілих слів.

Мета даної роботи полягає у дослідженні функціонуванні застарілих слів.

Завдання курсової роботи

• 
  дослідження стилістичних функцій застарілих слів;
  
• 
  визначення поняття застарілих слів;
  
• 
  дослідження та вивчення семантичних груп історизмів.
  

Під час вирішення визначених завдань використовувались наступні методи дослідження:

1. 
   Теоретичний: синтез, аналіз та узагальнення наукової літератури.
   
2. 
   Метод порівняльного аналізу.
   
3. 
   Статистичний.
   
4. 
   Метод ретроспективного аналізу.
   

Структура курсової роботи складається із плану роботи, вступу, основної частини, яка в свою чергу складається з трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРИЧНІ ЗМІНИ СЛОВНИКОВОГО СКЛАДУ МОВИ

§1 Лексикологія та лексичний запас мови

Лексикою називають словниковий склад мови, причому, коли говорять про словниковий склад мови, мають на увазі слова в їх індивідуальних (лексичних - на противагу граматичним) значеннях. Кожне слово є позначенням певної реалії, - саме ця здатність слів позначати ті або інші предмети, ознаки, явища дійсності й характеризує слова як одиниці лексики [21; 34].

Деякі слова (або значення слів) сприймаються як застарілі (архаїзми й історизми), інші - як нові, ще не цілком "звичні", що не повністю закріпилися в літературній мові. Стилістична значимість слів не залишається незмінною (окремі застарілі слова повертаються в активний фонд словника з новими значеннями; спеціальні терміни в ряді випадків, іноді видозміна значення, стають загальновживаним і т.д.).

Безпосередній вплив на лексику позамовної дійсності спричиняється її рухливістю - у мові постійно відзначається не тільки поява нових слів (і нових значень), витиснення застарілих позначень, що втрачають свою актуальність, але й стилістичні перерозподіли різних груп слів, зміна лексичної й синтаксичної сполучуваності слів і т.д.

Розділ науки про мову, у якому вивчається лексика, називається лексикології. Історична лексикологія вивчає історію слів, словникового складу мови в цілому. Словниковий склад мови змінюється (з'являються нові слова, окремі слова забуваються, змінюються значення цілого ряду слів і т.д.) в результаті всіляких причин, деякі з яких вдається встановити з достатньою вірогідністю. При з'ясуванні історії окремих слів і груп слів виявляється як важливі мовні, так і позамовні (екстралінгвістичні) фактори змін. Безпосередній зв'язок лексики із позамовною дійсністю спричиняється те, що поява нових предметів, виникнення нових понять приводить до поповнення словника новими позначеннями цих предметів і понять, способи їхнього позначення, тобто способи номінації (створення нових слів від існуючих у мові за допомогою афіксів, створення складених іменників, семантична деривація, запозичення іншомовних слів) багато в чому визначається тими лексичними реаліями, якими розташовує дана мова, і тими лексико-семантичними відносинами, які існують у мові в ту або іншу епоху.

Слово – центральна функціо­нально-структурна одиниця мови. Усі інші елементи мови іс­нують або для слова й у слові (фонеми та морфеми), або зав­дяки йому (речення) [21; 39].

Задовільного, логічно бездоганного визначення слова мовознавча наука ще не має, хоча мовці завжди чітко відчувають і виділяють у мовленні окремі слова. Це зумовлено тим, що, ло-перше, слова в мові дуже різні за своїм значенням і функціями, а по-друге – визначення, яке підходить для однієї мови, часто не придатне для іншої.

Найбільш точно й стисло окреслив слово французький мовознавець А. Мейє (1866–1936): «Слово – це вираження асоціації певного значення з певним комплексом звуків, що піддається певному граматичному використанню». Проте на­віть це визначення далеко не досконале: у ньому чітко не відмежовується слово від морфеми, з одного боку, і від сло­восполучення, з іншого; не враховано існування в мові бага­тозначних слів [21; 40].

Певне значення (зміст, поняття) властиве не тільки слову, а й морфемі (наприклад, у слові безхмарний реальне значення мають і префікс без-, що вказує на відсутність чогось, і корінь -хмар-) та фразеологічному словосполученню (пекти раків, пе­редати куті меду, мати олію в голові), яке складається з двох і більше слів. Є багатозначні слова (голова на плечах, голова колони, голова зборів). є слова, зокрема займенники (він, такий, стільки), які не мають самостійного лексичного значення набувають його тільки в контексті. Отже, значення не є Означальним для слова, хоч і обов'язковим.

Не можна вважати визначальною рисою слова і його цільноформленість (непроникність). Наприклад, дієслово читати в складеній формі майбутнього часу (буду читати, читати (буду) виступає в розчленованому вигляді. Складена форма вищого ступеня порівняння прикметників може виражатися дво­ма частинами: більш поміркований, менш придатний.

Основна відмінна риса слова, якою воно відрізняється і від морфеми, і від словосполучення, – це наявність у ньо­му певного граматичного значення. Наприклад, наведена вище форма буду читати – дійсний спосіб, майбутній час, перша особа однини. Граматичне значення має і прислівник швидко (належить до певної частини мови), і прийменник над (крім того, що належить до певної частини мови, ще й вимагає після себе орудного або знахідного відмінка). А в нерозкладному фразеологічному словосполученні гнути кирпу, що передає одне значення «зазнаватися», граматичні значен­ня має кожне слово (гнути – дієслово, неозначена форма і т. д.; кирпу – іменник, жіночий рід і т. д.). Поза контек­стом займенник він не має лексичного значення, а грама­тичні значення має: займенник, чоловічий рід, називний відмінок, однина.

Отже, слово – це самостійна, наділена одним або кількома граматичними значеннями одиниця мови, яка передає одне чи більше лексичних значень, легко відтворюється і є бу­дівельним матеріалом для речення.

Якщо розглядати слово з погляду психології, то це – мі­німальний звуковий (чи графічний) подразник, який викли­кає у свідомості людини певне уявлення – реальний або не­реальний образ. Наприклад, словосполучення книжка на столі і книжка під столом викликають у свідомості різні уявлення, бо в них такими мінімальними подразниками виступають, крім іменників книжка і стіл, що повторюються в обох ви­словах, два різні прийменники на і під. Саме вони й визнача­ють різницю в значенні обох словосполучень, і це дає підста­ву сприймати їх як окремі слова [5; 270].

Слова виника­ють по-різному. Назва кенгуру, наприклад, виникла через не­порозуміння. Коли англійці запитували в Австралії тубільців про назву дивовижних тварин, яких вони побачили тут упер­ше, ті, не знаючи англійської мови, природно відповідали: «не розумію», що для англійців звучало як «кенгуру». А такі сло­ва, як ампер, вольт, ват, – це переведені до розряду загальних назв прізвища видатних учених.

Кілька назв створили окремі особи: слово газ придумав у XVII ст. голландський учений Ван-Гельмонт; слово ліліпут належить англійському письменникові Джонатанові Свіфту; від чеського письменника XX ст. Карела Чапека пішло слово робот; слово мрія українській мові дав Михайло Старицький (його він утворив від дієслова мріти «ледь виднітися, мерехтіти»).

Однак подібні випадки найменувань поодинокі, нетипові. Звичайно ж назви виникають стихійно. Люди виділяють у предметі якусь суттєву для них у цей час ознаку і роблять її представником усього предмета. Як писав О. Потебня, «слово виражає не весь зміст поняття, а одну з ознак, саме ту, яка видається народному поглядові най­важливішою». Наприклад, колись учні писали на окремих ар­кушах паперу, але хтось здогадався зшити їх – і за цією озна­кою предмет дістав назву зошит. Тепер аркуші скріплюють металевими скобками або склеюють, проте назва залишається незмінною – зошит.

Яку ознаку той чи інший народ покладе в основу назви, залежить і від його фантазії, і від особливостей світосприй­мання. Ту саму комаху українці назвали досить ніжно коник (мабуть, тому, шо скаче), французи – la sauterelle (букв.: «ска­кунка»; означає також «сарана»); англійці – grasshopper (букв.: «трав'яний стрибунець»); росіяни – кузнечик («малий коваль» – за звуком).

Ознака предмета, покладена в основу його назви, називається внутрішньою формою слова. Внутрішня форма пере­дається за допомогою морфем (коренів, суфіксів, префіксів). Внутрішня форма – це вмотивованість назви (наприклад, місяць жовтень, бо все жовтіє; олівець, бо колись стрижень для нього виготовляли з олова). З часом слова можуть втрачати свою внутрішню форму і стають немотивованими (наприклад, тепер уже ніхто не відчуває зв'язку слова жир із жити; поліно, полин, попіл із палити те що, хоча колись такий зв'язок був самоочевидний)

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна слово недостатньо. Тому в лексикології використовують ще поняття лексема й словоформа.

Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприк­лад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значен­нями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему – голова. Лексема – це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа – це окреме слово в певній граматичній фор­мі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем – це одна лек­сема, але чотири різні словоформи [18;565].

Словниковий склад найбільш рухливий рівень мови, зміни й поповнення якого особливо помітні. Вони безпосередньо пов'язані з виробничою діяльністю людини, з економічним, соціальним, політичним і культурним розвитком життя народу.

У лексиці відбиваються всі процеси історичного розвитку суспільства. Одні предмети, реалії побуту, поняття, якості, явища існують здавна, і слова, їхні назви, активно використовуються носіями мови; інші предмети й поняття відмирають - з ними йдуть їхні значення. Слова, рідко вживані, існують у пасивному словнику.

До пасивного запасу слів відносяться такі, які або є застарілими, або в силу своєї новизни ще не стали досить відомими й не завжди зрозумілі носіям мови. Слова пасивного словника, у свою чергу, утворять дві групи: застарілі й нові слова. Застарілими називаються такі слова, які вийшли з активного вживання. Так, перестали вживатися у зв'язку зі зникненням понять слів боярин, цар й ін. Слова цієї групи з історизмами.

Процес переходу слів із групи активного вживання в пасивну тривалий, поступовий. Він обумовлений і позамовними причинами (наприклад, соціальними змінами) і власне мовними, з яких досить істотну роль відіграють системні зв'язки застаріваючих слів: тематичні, зв'язок різних його значень і т.д. Чим обширніші ці відносини, чим вони різноманітніші й прочніші, тим повільніше переходить слово в пасивно використовувану частину лексики. Цей процес неминуче пов’язаний зі зміною її стилістичної характеристики, точніше створює нову стилістичну характеристику слова.

§2. Проблема лексичного запасу мови

У високорозвинених мовах, таких, як українська, налічу­ють сотні тисяч слів. Словниковий запас – активний і пасив­ний – сучасної культурної людини становить не менш ніж 70–80 тис. слів. Для того щоб вільно користуватися таким багатством, останнє має бути якимось чином упорядковане, систематизоване.

Систематизація лексики утруднюється тим, що слова відби­вають позамовну дійсність, яка не завжди усвідомлюється як система.

Класифікація лексики має такі особливості:

а) слова на групи поділяються нерівномірно: в одних групах є десятки тисяч слів, в інших – тільки одиниці (на­приклад, іменників – величезна кількість; числівників, займенників – небагато);

б) те саме слово внаслідок своєї багатозначності може належати одночасно до кількох груп (наприклад, слово назустріч виступає то як прислівник: подався на­зустріч, то як прийменник: назустріч товаришеві, то як поєднання іменника з прийменником: на зустріч з: однокласниками; слово морда, коли йдеться про тва­рину, сприймається як стилістично нейтральне, коли ж мовиться про людину – потрапляє до розряду вульгаризмів);

в) межі між групами не завжди чітко окреслені; у групі, як правило, розрізняється ядро (основа) і периферія (наприклад, у тематичній групі «Зима» ядро становлять слова мороз, лід, сніг, хуртовина, сани, замерзати, білий тощо; периферію – сонце, небо, похмурий, сірий, які, входячи до цієї тематичної групи, так само належать і до інших, наприклад до тематичної групи «Осінь»);

г) групи слів можуть розпадатися на окремі підгрупи з різною ієрархічною віднесеністю (наприклад, слова, що належать до іменних частин мови, поділяються на імен­ники, прикметники, числівники, займенники; а імен­ники, у свою чергу, – на загальні й власні назви, назви істот і назви неістот тощо) [18;384].

У лексиці є чимало перехідних явищ. Наприклад, слово зірка – це і назва предмета (небесне тіло, геометрична фігура), j назва рослини {червоніють зірки у квітнику), і назва тварини {морська зірка). Слово немає, нема – якоюсь мірою дієслово, а якоюсь – предикативний прислівник.

Групувати слова можна по-різному, за різними критеріями.

За наявністю спільних коренів слова групу­ються в словотвірні гнізда. Наприклад, слова рука, рукав, ру­кавиця, ручка, ручний, зручний, безрукий, наручники, рушник, рушниця, ручатися, порука, доручати, приручений, поруч, зару­чини та ін. становлять одне словотвірне гніздо, бо мають той самий корінь -рук- (-руч-, -руш-), хоч іноді вони бувають до­сить різні за своїм значенням.

За частотою вживання слова умовно поділяють на часто вживані, без яких практично не можна побудувати тек­сту, помірно вживані і рідкісні. Перша група – це переважно займенники та службові слова (прийменники, сполучники, ча­стки). Вона охоплює порівняно невелику кількість слів (до сотні). Друга група налічує приблизно 10...15 тис. слів, які стосуються різних сторін життя людини та навколишнього світу. Частота вживання решти слів надзвичайно мала: як стверджують мовознавці, вони трапляються не частіше одного разу на мільйон слів тексту, хоч їх у мові є сотні тисяч. Зро­зуміло, і в цих групах є частіше й рідше вживані слова. Крім того, частота вживання тих чи інших слів залежить і від пред­мета розмови.

Можливі також інші групування слів: за походженням (питомі й запозичені), за стилістичною віднесеністю (стилістично нейтральні й стилістично забарвлені), за сферою вжи­вання (загальновживані й вузьковживані). Найважливішою для мови є класифікація слів за їхнім лексичним значенням (семантикою).

§3. Причини історичних змін у лексиці

У процесі історичного розвитку словниковий склад кожної мови зазнає різних змін. Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється, причому порівняно з фонологічною і граматичною системами – найшвидше. Одні слова зникають із мови, інші – з’являються. Змінюється й значення слів.

Зміни в лексиці зумовлені як позамовними, так і внутрішньомовними причинами.

Позамовні (позалінгвальні) причини – це зміни в навколишньому світі. Будь-яке нововведення в техніці, побуті, суспільному житті, у сфері культури та ідеології супроводжується появою нових слів, а зникнення тих чи інших знарядь, форм побуту, суспільних явищ спричинює зникнення відповідних слів. Таким чином, мова в своєму словнику віддзеркалює всі суспільні зміни.

Внутрішньомовні (інтрамовні, внутрішньолінгвальні) причини зміни словникового складу представлені тенденціями до економії, уніфікації, системності мовних засобів, варіювання номінацій із різними мотивацією, походженням, завданнями експресивно-емоційної та стилістичної виразності.

Є чотири типи змін у лексико-семантичній системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.

РОЗДІЛ 2. ЗАСТАРІЛІ СЛОВА ТА ЇХ СТИЛІСТИЧНІ ФУНКЦІЇ У ТЕКСТАХ РІЗНИХ СТИЛІВ

§1. Застарілі слова та їх класифікація

Отже, одні слова архаїзуються, переходять з активної лексики до пасивної у зв'язку з тим, що зникають з побуту й життя людського суспільства позначувані ними предмети, події, явища, поняття, тобто у зв'язку з дією екстралінгвістичних факторів. Інші слова переходять з активного словника в пасивний, перестають бути загальновживаними, зрозумілими для носіїв мови, або й зовсім зникають з суспільного вжитку, забуваються носіями мови через витіснення їх рівнозначними словами, що з тих чи інших причин виявляються більш прийнятними для називання тих самих предметів, подій, явищ, понять, для вираження тих самих думок, почуттів. Процес цей зумовлений дією внутрішніх факторів розвитку мови.

Ступінь застарілості того чи того слова залежить від місця його в лексичній системі, від часу використання в мо­ві протягом її існування, від семантичних та граматичних якостей. Що довше вживалося слово, що тісніші були його значеннєві та словотворчі зв'язки, то менше зачіпає його процес старіння. Відмінності між застарілими словами та межі їх використання в сучасній, мові залежать від причин виходу цієї лексики з активного вжитку. Такими причина­ми є, по-перше, зникнення з життя певних понять, по-дру­ге, заміна окремих назв іншими. Отже, одні слова перехо­дять до розряду пасивної лексики або й зовсім припиняють своє існування разом з позначуваними поняттями; інші по­ступаються місцем новим лексемам, котрі виявляються придатнішими для називання тих самих понять.

У межах застарілої лексики виділяються слова, що зовсім вийшли з ужитку і семантика їх майже невідома сучасним мовцям: галити – радіти, буй – хоробрий, гудець – музикант, правотар – адвокат, синовець – син брата, сестринець – син сестри, нетій – племінник (хоч вони мають у своєму складі зрозумілі й тепер компоненти).Ще одну групу цієї лексики становлять слова з меншим ступенем застарілості. Вони можуть використовуватися мовцями в сучасній мові з певною стилістичною метою: атратмент, боярин, отверзати, рать, прах.

Перша група застарілих слів — це матеріальні архаїзми, або історизми.Наприклад: війт «сільський староста», осавула «прикажчик у панському будинку», волосний «посадова особа, яка працювала у волосній справі», десяцький «поліцейський служитель на селі», сотник «особа, що очолювала сотню – складову частину полку», січовик «січовий стрілець», кожум’яка «майстер, що виробляв сирицю», чумак «візний і торговець, який перевозив на волах хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу», досвітки «зібрання сільської молоді, організовані для спільної праці та розваг в осінній та зимовий час»; рос. боярин, кадет, вкрой (складноскорочене слово зі словосполучення школьный работник), колесовать і укр. колесувати «піддавати дуже жорстокій смертній карі, ламаючи кістки на спеціально обладнаному колесі, що крутиться»; англ. halberd «алебарда», musket «мушкет», visor «забрало», whipping-boy «хлопчик, який виховувався разом із принципом і якого карали биттям за провину принца», manbote «штраф, який виплачувався сеньйору за вбивство селянина», фр. bailli «балії – королівський чиновник».

Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатися в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії. Так, зокрема, в останні роки отримали друге життя колишні історизми: гривня, віче, пластуни; рос. дума, губерния, губернатор, тощо. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно, як, наприклад, лікнеп, раднаргосп, перебудова.

Слова, що належать до другої групи, звуться сти­лістичними архаїзмами, або просто архаїзма­ми (гр. archaios «стародавній»), 3-поміж них виділяються

лексичні архаїзми (застарілі, синоніми до слів су­часної мови) : атрамент – чорнило, десниця — права рука, правиця, перст — палець, ланіти – щоки, рать – військо, дзиґар – годинник, вікторія – перемога, узріти – побачити, ректи – сказати, одесную – праворуч, оний – той, сиріч – тобто, вия – шия, ликувати- радіти, тріумфувати, зріти – бачити, відати – знати, марець – березень, паздерник – жовтень, пря – спір;

с л о в о т в о р ч і архаїзми (мають спільні корені, але відрізняються суфіксами чи префіксами): письмовець — письменник, возсіяти — засяяти, словеса- слова, рибар – рибалка, сіятель – свяч, творитель – творець, возвеличувати – звеличувати, фортеція – фортеця, урозуміти – зрозуміти, возсіяти – засяяти, женський- жіночий;

лексико-фонетичні (від сучасних слів відрізняються звуковим оформленням): злато:— золото, серебро — срібло, враг – ворог, глас – голос, зерцало – дзеркало, сподар – господар, піїт – поет, прах – порох, храм – хороми, вольний – вільний;

фонетичні архаїз­ми (характеризуються застарілою вимовою окремих зву­ків, наприклад о замість і в закритих складах, із/іс як варіант префікса з): зіма — зима, ріжниця – різниця, сей – цей, братік – братик, збірати – збирати, крівавий, кровавий – кривавий, ізгаснути, ісходити;

семантичні архаїзми (застарілі в одному із своїх значень): держати в розумінні «мати за дружину»: «Сам Мотуз докопався, що Грицаїв дядько дер­жав його рідну тітку» (І. Нечуй-Левицький), лікоть – міра довжини, живіт – життя, колода – вулик, поїзд - валка підвід, братися – одружуватися, староста – голова сільської громади, язик – народ, етнос;

фразеологічні архаїзми: во врем’я оно, ситник берднику не товариш;

морфологічні архаїзми: збереження давніх особливостей формотворення, словозміни, наприклад нестягнені форми слів прикметникового відмінювання (молодая – ж.р., молодеє - с.р., молодії – мн.), короткі форми прикметників у функції означення (фольклорне «дрібен дощик іде»), форми наказового способу другої особи множини з закінченням –іте («Кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте» - у Т. Шевченка; «торгував єси» - у П. Куліша), форми дієприслівників теперішнього часу без суфікса –чи (ходя, сидя, лежа: «Полюбила козаченька при місяці стоя» - з народної пісні);

синтаксичні архаїзми, наприклад форма називного – знахідного відмінків при назвах осіб (з народних пісень: «Через рідну неньку, через рідні сестри...», «Перечула через люди, що батенько в гості буде»).

Деякі архаїзми зберігаються тільки в стійких словосполученнях, наприклад «святая святих», «многая літа» (старі форми середнього роду множини зі старослов’янської мови).

Архаїзми мають синоніми: чоло-лоб, перст – палець, отчий – батьківський, бран – полон, уповати – надіятися, отверзати – відкривати, вельми – дуже, всує – даремно.

Однак на означення назв зниклих предметів, явищ, понять, тобто усього того, що належить до старовини, історії суспільства, минулого науки, культури і т. д., набагато ширше вживають термін історизми, а для всіх інших застарілих слів — архаїзми.

Отже, історизми — слова або сталі словосполучення, які означують реалії, що вийшли з ужитку й належать до старовини. Як стилістичний засіб історизми відтворюють історичний колорит певної доби.

Матеріальні архаїзми відрізняються від стилістичних також характером і можливістю їх використання в сучасній українській літературній мові. Вони використовуються «сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідань та інших творів. Відтворюючи факти і події минулих історичних епох, письменник, природно, активізує, відживлює і слова-позначення, що належать до тих епох».

§2. Семантичні групи історизмів

Серед матеріальних архаїзмів, або історизмів, можна виділити такі головніші семантичні групи слів:

1. Слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів, наприклад: бай, боярин, бояриня, вельможа, вінценосний, владика, вотчинник, дворянин, дука, імператор, князь, король, купець, купчиха, лях, магнат, опричник, пап, панич, пані, панок, поміщик, поміщиця, цар, цариця, чиновник, шляхта, шляхтич, яничар та інші, з одного боку, і бидло, біднота, голота, закуп, ізгой, кріпак, міщанин, мужик, наймит, невільник, нетяга, сірома, смерд, хлоп, хлопство, челядь, чернь; гімназист, гімназистка, інститутка, курсистка, реаліст, семінарист і інші, — з другого. До цієї групи належить також лексика на позначення колишнього державного і політико-економічного устрою деяких країн: кріпацтво, кріпаччина, панщина, половинщина, скіпщина, імперія, самодержавство, бусурман, вождь, воєвода, гайдук, дозорець, каштелян, підкоморій, посполитий, сейм, шляхта, ясновельможний, аманат, аскер, візир, мурза, султан, хан та інші; назви податків, наприклад, віконне, волове, дань, десятина, жолудне, звірове, крамарне, ловче, мито, осип, очкове, перевози, подимне, подушне, покопитне, посесія, рибне, спасне, ставщина, сухомельщина, чинш тощо. Наприклад: “І на цей раз мене стерегли вже самі яничари”[9,] , „Султан Мехмет?”[9,], „Принижені вожді принижених народів”[9,] , „Оце тобі супряга з бусурманом...”[9,].

2. Назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад: бурмістр, війт, волосний старшина, гончар, городовий, градоначальник, губернатор, гусар, десятник, десяцький, дяк, жандарм, збирач податків, зброяр, земський начальник, капрал, криміналітер, лава, лавник, обозний, окольничий, осавула, підданці, піддячий, підстароста, поліцай, полковник, посланець, предводитель, пристав, райці, сотник, соцький, становий, столоначальник, стольник, стражник, таможиик, унтер, урядник, фельдфебель, хорунжий та інші. До цієї ж групи слід віднести й слова, що відбивають структуру козацької військово-адміністративної організації на Україні, наприклад: бунчужний, виписчик, гайдамака, гайдамацтво, генеральна рада, генеральний писар, генеральний підскарбій, гетьман, джура, запорожець, Запорозька Січ, козак (реєстровий, нобілітований, низовий), кошовий, курінний, отаман, рада старшин, січовик, товариство (козацьке, січове) і подібні. Наприклад: “А запорожці – люди без круть-верть...” [10,21], „Гусар крилатий...”[10,7], „Хіба я гетьман?”[10,5], „Зброяр і джура стережуть вали”[10,50], „Пане Пушкарю, полковнику полтавський, а добродію наш!” [10,18];

3. Назви не існуючих у наш час установ і організацій, як-от: віче, волость, гетьманство, жандармерія, зборня, земство, козацтво, лицарство, магістрат, ратуша, сенат, собор (земський), суд (гайдуцький, громадський, коронний), тартак, управа та ін. Наприклад: „І довго ще літав над руїнами магістрату легенький попіл...”[10,5], „Ліси шуміли, моє зелене віче...”[10,21], „Богдан козацтво стягує під Білу!”[10,20], „То все народи західні, лицарство”[9,69], „Бо що ж гетьманство з тим його величчям?” [9,62].

4. Назви колишніх професій: бондар, бочарник, вугляр, гутник, дігтяр, кожум'яка, козачок, коногон, лакей, лучник, мечник, писар, прикажчик, сажотрус, саночник, списник, чумак; бонна, гувернантка, гувернер, лакей, камердинер, покоївка тощо. Наприклад: „...і сажотрус з дробинкою”[9,33], „Он сидить писар...”[9,18].

5. Назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят: великдень, маслосвяття, піст, спас, сповідання, досвітки, хрестини та ін.

6. Назви старовинної зброї, амуніції, військових реалій: башта, булава, бунчук, ватага, гаківниця, гармата, гульдена, доспіх (булатний, золочений), карабеля, картеч, келеп, клейноди, ковчег, колчан, корогви, кубок, куверта, лати, лук, меч, мортира, мушкет, нагрудник, орда, панцир, пернач, печатка, пістоль, ратище, рейвах, рогатини, сагайдак, самопал, свита, скаба, скипетр, стріла, спис, таран, трон, універсал, фальконет, фортеця, фузія, щабля, шолом, щит, ясир тощо. Наприклад: „Шолом, нагрудник, все на нім як влито... ”[9,72], „Уже рука не вдержить булави.”[9,52], „Зірвав полковник повагом печатку...”[10,20], „Володислав, що створений для трону...”[9,76].

7. Назви колишніх знарядь праці, якими тепер не користуються в господарстві і на виробництві, як-от: драч, жорна, кайло, мотика, обушок, прядка, рало, соха, ступа і подібні.

8. Назви старовинного чоловічого та жіночого одягу, взуття, головних уборів, які вийшли з ужитку: архалук, бебешка, бекеша, бурнус, джерга, жупан, запаска, карас, кацавейка, каптур, кирея, кобеняк, крайка, кунтуш, ліврея, намітка, очіпок, плахти, сап'янці, свита, сіряк, сукняк, талійка, черкеса, чумарка, чушка, ферязь, шушон (адамашковий) та ін. Наприклад: „....ледь видно архалук...”[9,5].

9. Назви старовинних монет, грошових одиниць: алтип, гривеник, гріш, гульден, динарій, дукат, злот, злотий, злотківець, золотник, ефімки, катеринки, крейцер, крижак, московка, орлянка, осьмак, півдипарій, півкопи, полтипа, полтинник, полушка, рубель, семишник, серебреник, сороківець, срібняк, таляр, флорин, червінець, шаг, шеляг і подібні.

10. Назви старовинних одиниць виміру і ваги: аршин, безмін, берковець, верства, вершок, гарнець, гони, десятина, камінь, капа, ківш, копа, корець, лашт, лікоть, миля, морг, око, пасмо, пуд, п'ядь, сажень, фунт, чисниця та ін.

11. Назви старовинного посуду: баняк, бордюг, ведмедик, коновки, куманці, куфа, обертас, таріль, шмига, штофи тощо. Наприклад: „Сідло, бордюг, баняк, кобеняк...”[9,43], „... а ще кручу оцього обертаса...”[9,104].

12. Імена і прізвища відомих історичних діячів, наприклад: Олександр Невський, Дмитрій Донської!, Козьма Мінін, Дмитро Пожарський, Олександр Суворов, Михайло Кутузов, Богдан Хмельницький, Устим Кармалюк, Максим Кривоніс, Іван Богун, а також похідні від деяких зазначених імен і прізвищ, що виступають як синоніми до слова воїни. До історизмів належать також реальні й міфічні імена та прізвища царів, імператорів: Ірод, Нерои, Сардаиапал, Торквемада, Наполеон, Микола, Катерина та ін.

13. Назви зниклих народів та племен, які відіграли певну роль в історії людства: ассірійці, вавілопці, варяги, гуни, кривичі, печеніги, половці, поляни, радимичі, тиверці, торки,угличі, ятвяги та ін.

14. Назви релігійних організацій та їх представників:

орден (єзуїтський, тевтонський), єзуїт, крилошаи, патер, пробощ, бернардини, домініканці, тевтонці і багато інших.

§3. Стилістичні функції застарілих слів в текстах художнього стилю

Застарілі слова як компонент мови володіють значними стилістичними можливостями. Стилістичні функції застарілих слів виявляються в максимальній реалізації цих можливостей у контексті.

Наявність застарілих слів у тканині художнього твору, взаємодія та співвіднесеність їх з іншими словами на різних рівнях є виявом стилістичного функціонування застарілої лексики в контексті творів сучасних прозаїків.

Слова застарілої лексики досить часто використовуються саме в художніх творах, переважно на історичні теми. Є вони, наприклад, у поемах Т. Шевченка «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія», у п'єсах І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», І. Кочерги «Ярослав Мудрий», «Свіччине весілля», О. Корнійчука «Богдан Хмельницький», в романах 3. Тулуб «Людолови», П. Памча «Гомоніла Україна», Н. Рибака «Переяславська Рада», І. Лє Северин Наливайко», в історичних повістях І. Франка Захар Беркут», Ю. Мушкетика «Семен Палій», Я. Качури Іван Богун», П. Кочури «Світлий ранок», Б. Кучера «устим Кармалюк», у поемі М. Бажана «Данило Галицький», у багатьох поезіях М. Рильського, П. Тичини тощо.

Серед тих специфічних проблем, які постають перед письменниками — представниками художньо-історичного жанру, особливої майстерності вимагає відтворення культурно-побутового колориту епохи. Письменникам доводиться відшукувати такі засоби художнього розкриття історичного минулого, які б допомагали їм, з одного боку, найбільш адекватно і рельєфно відтворити особливості зображуваної епохи, досягти того, щоб читачі почували себе якщо не співучасниками епохи, громадянами країни, в якій відбуваються події роману, то хоча б споглядальниками, а з другого боку, не захоплюватись надмірно історичною екзотикою, побутовізмом, що завжди загрожує перетворитись на самоціль. Відчуття епохи в художньо-історичному творі досягається широким введенням архаїчної лексики, яка характеризує різні сторони соціально-економічного та культурного життя народу, особливості побуту та звичаїв.

Історизми найбільш чітко закріплені за певною історичною епохою. Вони виступають у тексті в ролі темпорального показника, що відносить зміст твору до певного реального часу, тобто в ролі тих особливих мовних засобів, що співвідносять зміст тексту з певним реальним часом.

Письменники, зображуючи в художніх творах факти, події минулого, змальовуючи образи історичних осіб, використовують лексичні історизми здебільшого в нейтральному плані як необхідні мовні засоби, без яких неможливо дати правдиву соціальну характеристику суспільства певного історичного періоду, відтворити культурно-побутовий колорит зображуваної епохи, намалювати портрет історичного персонажа. Наприклад:

Ґуля Максим, ґуля батько,

А за ним хлоп'ята.

Запорожці ті хлоп'ята.

Йде Залізняк

Чорним шляхом,

За ним гайдамаки.

(Т. Шевченко)

«Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав із сіромою, бо розумів, що голота - велика сила» (З. Тулуб); «— Аж моторошно, аж страшно стає, як згадаєш! Одні монопольки чого варті були, а волость, урядники і стражники. А також поміщицькі гайдуки, економи., та бароні» (Є. Кротевич); «Збиратимуть віче? — Зберуть» (А. Хижняк); «[Свічка:] До зброї, кожум'яки» (І. Кочерга); «Коронний хорунжий, бажаючи доскочити гетьманської булави, не скупився па банкети, і дозорці не встигали стягати з маєтків чиншів і оренди, щоб задоволити свого пана грішми» (II. Панч); «Вдягнені, хто в чому міг. Бо були на них і ношені польські кунтуші і подільські свити, козачі чумарки і навіть татарські легкі для літа чапани» (І. Ле); «[Богун:] Коли батьківщину звільнимо,., береги Дніпра новими селами вкриються, а тут, у Дикому степу, де тур і вовк господарює, ми ралом пройдемо» (О. Корнійчук); «Петро Ярош платив подать нарівні з чиншовою шляхтою і ще давав осипу від вола по корцеві жита» (М. Стельмах).

Як і історизми, архаїзми можуть бути засобом створен­ня колориту минулих епох, відтворення тогочасних мовних особливостей:

А люта мати!

Спустила друге бісновате

Своє скаженеє звіря.

Та вже такого сподаря,

Що гради й весі пожирало.

(Т. Шевченко)

Власне архаїчна лексика більш нейтральна в цьому плані. Так історизми боярин, воєвода є основними характеризаційними засобами в описі подій Київської Русі, тоді як архаїзми типу чадо, десниця можуть бути в однаковій мірі співвіднесені з іншими періодами в розвитку держави.

Відтворюючи мовний колорит епохи, особливості слововживання, типового для зображуваного історичного періоду, письменники вводять у тексти творів для позначення певних груп чи окремих представників «простого народу» слова типу смерд, чернь, голота, хлоп, хлопство, чага та інші, мовна оболонка яких свідчить про те, що у свій час вони виникли в середовищі панівних верст, які не приховували свого презирливого ставлення до «неімущих». У історичних романах другої половини ХХ століття ці слова виступають лише як історично типові терміни, які в контекстах (у мові автора і в мові персонажів — вихідців з народу) втрачають відтінок презирливості:

«Ти хто єси ? Смерд а чи челядник ?

• 
  Смерд! — гордовито відповідав хлопець.
  
• 
  А я — м ... челядниця. Роба». [1:86].
  

У інших контекстах, навпаки, служать для підкреслення зневажливого ставлення до простого люду (в мовних партіях персонажів — представників панства): «Не знаються з хлопством! — набундючніше відмовила пані Раіна, вже й не знаючи кому посилаючи те хлопство». [6:30].

Частіше суспільно-політична лексика введена в канву історичних романів без особливого емоційного забарвлення:

«Восьмеро дужих смердів несли маленьку княжну». [5:371].

«Все дамо тобі, не журися, — і землі, й села, і челядь» [8:45].

Застаріла лексика не створює відчуття архаїчності мови художнього твору, а лише є мовними натяками на зображуваний час. Її вживання дає змогу наблизитися та зрозуміти загальний характер цілої епохи, її мову.

Використання застарілої лексики української мови зумовлене необхідністю вибрати найбільш виграшний у художньому розумінні варіант серед можливих номінацій. Можливість вибору полягає у самій природі застарілих слів: вони належать до стилістично забарвлених одиниць, що мають певну стилістичну значущість. Віднесеність застарілої лексики до категорії стилістично відзначених слів зумовлена тим, що вони несуть на собі особливий стилістичний відтінок — відбиток застарілості.

Висока архаїчна забарвленість, експресивність, властива їм часова приуроченість виділяють архаїзми та історизми серед інших стилістичних категорій, роблять їх цінним засобом художнього зображення дійсності. Через те, що застарілі слова рідко вживані у мові, вони яскраві, своєрідні, контрастні іншим загальновживаним лексемам, і тому вносять у текст певне емоційне напруження.

Архаїзми в художньому тексті перебувають у актуальнішій стилістичній позиції, ніж історизми, тому що на фоні своїх нейтральних синонімів їх незвичайність, експресивність здаються більш випуклими, і стилістичний вибір падає переважно на архаїзми.

Можливість використання цієї архаїчної групи лексики у переносному значенні і в системі тропів підсилює їх стилістичний потенціал. Архаїзми, введені письменниками в історичні романи, стилістично різнорідні і виконують різні стилістичні функції, які тісно пов’язані зі стилістичною забарвленістю цих слів. Часто архаїчна лексика набуває в сучасній українській мові новацій, що дає їй змогу виразити нові поняття сучасної дійсності й ожити заново, одержавши нову сполучуваність і нові зв’язки у мові.

З появою нових значень застарілі слова можуть набувати нової емоційної або нової функціонально-стильової забарвленості, і тоді їх вживання у мові зумовлене не тільки семантичною, а й стилістичною парадигматикою. Можливість використання застарілих слів залежить від їх експресивності, внаслідок рідшої вживаності вони вносять у мову деяку незвичайність, виразність. Головною причиною звернення письменників до застарілих слів є здатність цих слів набувати у контексті мовленнєвої стилістичної забарвленості, а також здатність сполучатися у деяких випадках з нейтральними лексемами різних функціональних стилів. Це викликає певний стилістичний ефект, внаслідок того що їх стилістична забарвленість у синтагматичному плані не збігається зі стилістичним забарвленням у плані парадигматики, тобто в мовленні вони мають зовсім інше стилістичне значення. У випадках використання архаїзмів з метафоричним переосмисленням вони служать для реалізації таких рис художнього стилю як образність, емоційність. Головне завдання таких слів — емоційно впливати на читача.

Мова історичних художніх творів двопланова за своєю природою.

У них успішно співіснують сучасна письменникові мова та мова зображуваної епохи. Характер сполучення цих двох мовних стихій, їх обсяг, способи, прийоми введення елементів мови зображуваної епохи у тканину художнього твору можуть виявитись специфічними для різних авторів, спрямувань, жанрів.

Публіцистичне й художнє мовлення вживають історизми як опорні слова перифраз: нащадки славних запорожців, нащадки Хмельницького, Богуна, Кривоноса, нащадки великого Шевченка (тобто українці). Особливо значний ефект дає така перифраза-прикладка в поетичному жанрі:

Ще гори куряться від снігу, гір

Сім стріл неначе сім пісень,

І юнака вітає день

Окриленим найменням: Ігор.

Горять скрипки в весільній брамі,

На ній стобарвний прапор дня.

Іду в захопленні й нестямі,

Весни розспіваної князь.

(Б.-І. Антонич)

Слова історичної лексики нерідко вживаються сучасними українськими письменниками як важливі мовні компоненти не лише перифраз, описово-метафоричних зворотів, а й порівнянь та метафор, наприклад: «Другий [вершник], з горбатим носом, з вусами, як ятагани, глянув їй просто у вічі» (II. Панч); «Сіявся дрібний, холодний дощ, і обрій танув у брудно-сірій намітці» (3. Тулуб).

Українські письменники нерідко вводять історичну лексику і в твори з сучасного життя. В одних випадках вони вставляють її у звичайній номінативній функції в ті тексти, що являють собою відступи від основної розповіді або спогади, історичні ремінісценції тощо. В таких текстах, як правило, використовуються слова, що вказують на історичний характер описуваних предметів, явищ, фактів, подій або на те, що згадувані персонажі жили в далекому минулому. Наприклад: «Так було і під час навали Наполеона» (О. Корнійчук); «Вони вийшли в сіни, до самої стелі захаращені книгами, старовинними речами, виготовленими з дерева й заліза, що вже давно вийшло з ужитку. Захар помітив серед того рейваху ступу, рало, різьбленого кужеля, личаки і ще багато інших предметів, про які вже й забули» (В. Кучер); «У Семена Непийводи за цісаря Франца-Иосифа, а потім за маршалка Иосифа Пілсудського було аж два з половиною морги землі» (О. Вишня); «Мирно в долині розташувалися подвір'я нащадків славних колись кожум'як, гончарів, дігтярів» (Ю. Яновський); «Жила Таня Турбай на Подолі, недалеко Жовтневого заводу. Тут колись оселялися подільські зброярі і кожум’яки, сніцарі й стельмахи, пекарі і ковалі» (В. Собко).

В інших випадках деякі групи історичної лексики (зокрема імена і прізвища історичних діячів українського та інших народів, назви історичних міст і місць бити, старовинної зброї, амуніції, військових регалій) використовуються письменниками як засіб створення урочистості, пафосу, піднесеності в зображенні сучасних авторові подій, у змалюванні подвигів героїв-сучасників, небуденних подій у житті народу. Цим ніби перекидається місток між минулим і сьогоденням, підкреслюється нероз­ривний зв'язок між предками та нащадками:

Я був сліпий — і кінь помстив мені,

Коли на нього позирнув я вдруге:

Мені він кинув душу в пломені,

І трісли неіснуючі попруги.
Зробив він з мене дикий сизий степ,

Байдужого жбурнувши літ на триста.

І мчала по мені крізь марево густе

Орда іржача, буйна і розхристана.
Я подивився вдруге. Він мене

Зробив Дніпром, чи то пак Бористеном.

Я ждав — він зараз орди прожене

Нутром блакитним в розпалі шаленім...

А скіфський кінь із мазаної хати

Чумацьким Шляхом зорі прогортає...

Ну, що ти скажеш, бісе плутуватий,

Про хуторянську долю мого краю?!

(І. Драч)

Особливо активізувалися ці групи історичної лексики в українській художній літературі в часи громадянської і Великої Вітчизняної воєн, наприклад: «Затремтів радістю лівий берег, завмер у сподіванні правий: зачерпнув уже воїн шоломом Дніпра. Зачерпнув, ледве змочив спраглі вуста, набрався нової сили і не спинився, — п'ять радянських фронтів рвуться до берегів Славути» (О.Ільченко).

Для досягнення ефекту урочистості й небуденності арха­їзми потребують відповідного лексичного оточення:

Прекрасний Києве на предковічних горах!

Многострадальному хвала тобі, хвала!

Хай на просторищах, де смерть, як ніч пройшла,

Воскресне день життя і весен неозорих!

(М. Рильський)

Поставлені в невідповідний контекст, архаїзми набу­вають іронічного, сатиричного, гумористичного звучання. Для цього вони мають бути оточені лексикою розмовною, просторічною, вузькопобутовою, вульгарною: «Ваше горде вивищування над хмарами в афганському небі обходилося народові, проти волі якого Ви виконували «інтернаціональ­ний обов'язок», тисячами жертв, а також і тисячами життів Ваших співвітчизників. І ось Ви знову у «воздусях». І знову брязкаєте зброєю»; «То було правилом доброго тону—брикнути Михайла Грушевського; своєрідним актом благонадійності. Здається, свого часу і аз, грішний, дозво­лив собі нечемний виголос проти великого історика, даруй мені, Боже, сей мимовільний прогріх нерозумної молодості» (І.Білик).

Як засіб гумору виступають також анахронізми — слова і словосполучення, перенесені з однієї епохи в іншу: «Мені снилося, що я в рясі, бородатий, довгогривий... Опиняюся на лаві в сквері біля університету, витягаю з кишені номер «Футболу», намагаюсь читати. Отже, після останнього туру наше «Динамо»... Літери скачуть перед очима... На лаву сідають якісь хлопці з книжками. Студенти. Вони з йвістю приглядаються до мене. Пересміхуються, Один питає: «Батюшко, а Ви за яку команду вболіваєте?» — Дру­гий додає: «Певно, за єпархіальну збірну «Алілуя»?» (Ю. Івакін).
У публіцистиці, зокрема в полемічних творах, історизми можуть бути використані для зіставлення фактів сучасності з подіями, що відбувалися в минулому: «Чи не припускаєте Ви, що «историческое самосознание» водночас раптово за­грає в серцях таких же щирих патріотів десь у Римі, Улан- Баторі, Стамбулі, Відні? І візьмуться вони відроджувати велич і могутність своїх держав у межах історичних, відпо­відно — великої Римської імперії, Золотої Орди, Візантії, Османської Порти, Австро-Угорської монархії?».
Значний стилістичний ефект досягається поєднанням у текстовому фрагменті архаїчних та сучасних слів. Примі­ром, у романі Б. Лепкого «Мазепа» героїня твору спочатку звертається до Івана Мазепи як ігуменя монастиря: «Бла­гословення господнє да будет з тобою однині й до скончанія днів твоїх, мій сину,— відповіла, підносячи голову на скле­піння, котре висіло над ними і придавлювало їх, як людей, що були зависокі для нього», а далі як мати: «Спасибі то­бі, Іване, що зайшов провідати мене. Скучилося мені за тобою, синку, давно ми не бачилися;.. А може ти не рад, що я так до тебе говорю, на тобі ж орден почеплений, як бачу, і царя ти вчора в себе гостив, великою ложкою з ним їв, високу ти, значиться, пісню співаєш».

Імена і прізвища людей, уславлених у минулому подвигами в боротьбі за свободу і незалежність своєї батьківщини часто виступають опорними словами перифраз воїни, українці, батьківщина, місця битв (нащадки великого Шевченка, Тарасові діти, земля Хмельницького, перначі Кривоноса), а також описово-метафоричних зворотів (тут бив панів Кармалюк, де бився з ворогом Котовський, тут водив полки Щорс та ін.). Наприклад: «Німецькі загарбники давно мріяли про багаті українські землі. У 1918 році вони прийшли з вогнем і мечем на українські землі. Але нащадки славних запорожців, нащадки Хмельницького, Богуна, Кривоноса, нащадки великого Шевченка взяли зброю — і Україна запалала в огмі повстань» (О. Корнійчук); «Громам» прокотився по селах і містах України грізний заклик.., усміхнулась нескорена земля українська, розкрились могили на славному Запорожжі, на Дніпрових кручах, у степах чорноморських, і запалав над ними священний невгасимий вогонь, і знову побачили в ту ніч Шевченкові діти грізну бойову булаву славного Богдана, перначі Кривоноса, Богуна і славних рицарів України, а над Дніпром залунав орлиний клекіт Тараса: «І вражою злою кров'ю волю окропіте» (О. Корнійчук).

Імена і прізвища історичних діячів також часто використовуються письменниками як певні символи. Так, у поезіях Т. Шевченка імена і прізвища Архімед. Галілей і Дайте, Танка, Коллар і Шафарик, Гус, Жижка і Вашіигтои. Сковорода і Котляревський, Іван Гонта і Максим Залізняк, Семен Палій і Тарас Трясило, Іван Богун набувають значе?Іня символів світла і прогресу, боротьби за свободу і незалежність народу, батьківщини. Наприклад:

Коли Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Імена ж царів-деспотів Ірод і Давид, Сарданапал і Нероп, Микола і Катерина та інші поет вживає як традиційні символи зради і зла, тиранії і сваволі. Наприклад:

Як була я молодою —

І гадки не мала,

По садочку походжала,

Квічалась, пишалась.

А він мене і побачив, Ірод!

Фельдфебель ваш, Сарданапал,

Послав на каторгу святого.

Імена історичних осіб часом стають основою розгорнених антитез: «Саме в світовій культурі, де гідно представлена культура Пушкіна, Толстого, Достоєвського, Герцена, Глинки, Брюллова, Пастернака, ми бачимо джерело духовного відображення російського народу. Бо джерело те глибоко демократичне, співзвучне сподіванню кожної чеснлї людини. Це культуру тираноборча, як і культура, явлена світові іменами Шевченка, Лесі Українки, Франка, Грушевського. Ми ніколи не заперечували того, що існують спільні джерела, котрі живили культуру українську та російську, як і того, що український духовний потенціал у таких великих явищах, як Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Микола Гоголь, Микола Костомаров, Володимир Короленко, Володимир Вернадський, спрайював більше на користь Росії».

Архаїзми в нейтральній функції тепер не вживаються, бо цю функцію виконують нейтральні синоніми сучасної мови. Використовуються архаїзми як стилістичний засіб, тому в офіційно-діловому стилі вони майже повністю відсутні, за винятком окремих термінологізованих слів та слово­сполучень на взірець глава (уряду). Зрідка можуть бути використані архаїзми в науковому стилі, особливо в літе­ратурознавчих та історичних дослідженнях для наближен­ня розповіді до описуваної епохи, для створення колориту доби: «Вдовольнивши всі претензії запорожців, Мазепа по­чав збирати відомості про наміри бусурманів, для чого від­дав наказ по своїх полках, аби охочі польові козаки дбали про здобування татарських язиків» (Д. Яворницький); «Один із вічних образів світової літератури — це образ Каї­на, що зажив не меншої популярності, ніж Дон-Жуан чи Фауст. Біблійна новела про братів Каїна й Авеля знайшла алегоричні тлумачення в «отців церкви» — Амвросія (бли­зько 340—397 рр.), Августина Блаженного та Іоанна Злато- устого (між 344 і 354 — 407 рр.). Останній богослов ото­тожнював, наприклад, Авеля з Ісусом Христом, бо, будучи пастирем овець, він приносить у жертву Богові агнця і за­знає смерті від руки свого-брата» (С. Гальченко).

Архаїзми вживаються обмежено, в певних мовних стилях, зокрема в мові фольклору (найбільше в думах), в поезії, або з певними стилістичними настановами.

Найбільш поширений цей вид лексики в художньо-бе­летристичному та публіцистичному стилях. Архаїзми нале­жать, як правило, до піднесених, патетичних слів, їх інколи навіть важко вирізнити з-поміж інших урочистих компонен­тів лексичного складу. Це старослов'янські, давньоруські, староукраїнські елементи в сучасній українській мові. З цьо­го приводу академік Л. Булаховський зауважував: «Емо­ція урочистості легко забезпечується добором синонімічних слів старослов'янського походження, навіть тих, у яких ми не змогли б з точки зору сучасної мови помітити ознаки архаїчності».

§4. Стилістичні функції застарілих слів в публіцистичному стилі. Особливості сучасного вживання застарілої лексики.

Актуалізація лексичних елементів відбувається завдяки поверненню з периферії до активного вжитку слів, що давно існували в мові й колись належали до її активного фонду, але з часом відійшли у пасив. Частина такої відновленої актуалізованої лексики зазнає семантичного переосмислення, значеннєвих модифікацій та перетворень.

У сучасному вживанні застарілої лексики поєднуються два різні процеси: 1) активізація її використання (при цьому застаріле слово виступає в якості стилістичного засобу); 2) актуалізація значення слова (при цьому слово перестає бути історизмом і використовується як нейтральна номінація). Початковий етап актуалізації слова зазвичай пов’язаний із яскравою стилістичною маркованістю мовного засобу, яка згодом поступово зникає. [Какорина 1996, с. 68]. Актуалізація застарілих мовних одиниць зумовлена відродженням у нових умовах реалій та понять минулого, напр.: «На борту викраденого піратами Сомалі українського судна «Фаїна» розгортається справжня драма» (УМ № 183, 01.10.2008), відтворенням мовного колориту минулих епох, напр.: «Тим більше що вказаний у листі нормативний акт зовсім не зобов’язує місцеву владу надавати саме те приміщення, в яке тицьне перстом законотворець» (УМ № 20, 31.01.2008); «Пікет відбувався у середу ввечері, коли Каспарова, арештованого за участь в Марші незгідних, мусили випустити з буцегарні» (УМ № 222, 30.11.2007), а також набуттям нових значень, стилістичного забарвлення (піднесено-урочистого або навпаки, жартівливо-іронічного звучання), напр.: «У тій частині своєї промови, що стосувалася висування на лідерство й підсумовувала «чолобитні» однопартійців, Віктор Ющенко сказав таке: «Я розумію, наскільки я зобов’язаний партії і наскільки маю бути відданий її платформі»» (УМ № 60, 03.04.2007).

Традиційним для газетно-публіцистичного стилю стало широке використання застарілої лексики в якості стилістичного засобу, простежується тенденція її активного використання для підвищення експресивної функції, підсилення виразності й емоційності, наприклад: «На прес-конференцію з’явилися сам режисер і одна з двох суперзірок, зайнятих у фільмі, Кейт Бланшет. Інша артистична величність – Джордж Клуні не приїхав» (УМ № 27, 13.02.2007); «Цікаво, що саме у ті дні тодішній Президент Леонід Кучма провів відповідну кадрову ротацію: звільнив із посади міністра оборони Євгена Марчука і повернув у це крісло перевіреного «вірнопідданого» генерала Кузьмука» (УМ № 100, 03.06.2006).

Серед лексем, що походять з книжної застарілої лексики найбільш значними ресурсами оцінності виділяються історизми, міфологічна та біблійна лексика. Потенційна оцінність їх зумовлюється багатьма чинниками – як загальними, що відносяться до всієї застарілої лексики, так і окремими, що диференціюються за розрядами цієї лексики. Наприклад, оцінність історизмів пояснюється самою природою їх як лексичної категорії. Позначаючи реалії побуту, господарства, культури і т.п. різних часів та народів, історизми з плином часу нарощують різноманітні емоційно-оцінні (конотативні) відтінки, пов’язані з переосмисленням понять, які номіновані застарілою лексикою [Солганик 1981, с. 96].

У сучасних газетних текстах повернуті до активного вжитку застарілі слова та історизми «набувають нових контекстуальних значень: історизми використовуються не лише для відтворення реалій давно минулого, а й для оцінки явищ суспільного життя нинішньої доби, книжна лексика нейтралізується» [Коць 1997, с. 18].

Потрапляючи в контекстуальне оточення стилістично нейтральних слів, лексеми, що відносяться до лексики історичного фонду, набувають експресивного характеру. В образному вживанні таких лексичних одиниць переважають метафори іронічного або негативно-оцінного звучання, наприклад: «Також із мінімальним рахунком збірна Північної Ірландії скинула з трону шведів» (УМ № 58, 30.03.2007); «У шахтарських селищах, десь у донбасівській глибинці, директор шахти по-старому буде цар, бог і батько рідний» (УМ № 60, 03.04.2007). Деякі слова набули переносного значення, зафіксованого у сучасних тлумачних словниках [СТСУМ 2006]: крамола – бунт, заколот (пряме значення), антидержавні погляди, висловлення (переносне значення): «Напередодні президентських перегонів 2004 року уряд, яким тоді командував кандидат у президенти Віктор Янукович, вирішив у стислі терміни змінити в областях керівництво комбінатів преси – аби свої люди перекрили кисень можливій появі крамоли» (УМ № 176, 27.09.2007); холоп – у Давній Русі – підневільна особа, за своїм становищем близька до раба, згодом – двірський слуга, кріпак (пряме значення); той, хто принижено схиляється, плазує перед ким-небудь, плазун, холуй (переносне значення): «Я навіть злякався, бо усвідомив, що одного ранку кияни прокинуться холопами клану Черновецького» (УМ № 232, 14.12.2007); глашатай – те саме, що оповісник (пряме значення), той, хто прилюдно проголошує що-небудь і бореться за його здійснення (переносне): «Невже комусь потрібно насилати спецназ на товстопузих глашатаїв коаліції?» (УМ № 67, 13.04.2007).

Мовна практика сучасної української періодики підтверджує широке використання застарілої лексики в переносному значенні, ця категорія актуалізованих лексичних одиниць слугує матеріалом для активного утворення нових яскравих метафоричних образів. Ефектним засобом вираження авторської емоції є вживання таких лексем в якості негативно-оцінних, іронічних метафор: «Перши ніж відправити на Батьківщину, місяців зо два в німецькому місті Ростоці їх перевіряли сталінські опричники» (УМ № 86, 17.05.2007); «За даними міліції, вчора до Києва прибуло 14 тисяч «рекрутів» із регіонів» (УМ № 67, 13.04.2007).

Як показують спостереження, деякі застарілі лексичні одиниці, актуалізувавшись на сучасному етапі, вже закріпили за собою переносні значення, які й зафіксовані у новітніх тлумачних словниках [СТСУМ 2006; НТСУМ 2006]. Близькими до аналізованої групи є лексичні одиниці, що в сучасних словниках не позначені ремаркою як застарілі або історичні, але походять з фонду історичної або міфологічної лексики, наприклад: реверанс – шанобливий уклін з присіданням (пряме значення); перебільшений вираз шанобливості, розшаркування (переносне значення): «Я вже звик до закидів стосовно «жлобської» назви, в якій начебто вчувається реверанс перед «старшим братом»» (УМ № 72, 20.04.2007); вакханалія – за часів античності- –свято на честь бога родючості і виноградарства Вакха, що супроводжувалось оргіями (пряме значення); оргія, розгульне бенкетування, невгамовне пияцтво (переносне значення): «Слід зупинити вакханалію зловживань у сфері, де беззастережно панує держава…» (УК № 39, 25.02.2006). Деякі лексеми (барон, принц, король, престол), що позначають явища, поняття і реалії, властиві сучасному державному ладу інших країн, але не є характерними для державного устрою України, використовуючись на сторінках української преси в переносному значенні надають експресії і виразності контекстам, наприклад: «У одних новоявлені земельні барони забрали землю, яка належала законно колгоспникам після розпаювання, в інших – крутії від бізнесу серед білого дня вкрали заощадження…» (УК № 95, 01.06.2007); «Лискучий, переконливий посткомуністичний «принц» Олександр Кваснєвський лишається одним із найулюбленіших українцями зарубіжних політиків» (УМ № 58, 30.03.2007); «Тепер він справжній король Донбасу. Якщо спитати будь-кого, хто стикається з бізнесом, то він знає прекрасно: на всі підприємства, на всі найзапитаніші галузі діяльності має вплив Рінат Ахметов» (УМ № 176, 27.09.2007); «Багато облич спадкоємиці узбецького «престолу»» – назва статті про доньку президента Узбекистану (УМ №238, 22.12.2007).

Перегрупування активного і пасивного шарів лексики супроводжується різноманітними семантичними зрушеннями, перетвореннями та формуванням нових значень. Показовими є зміни, що сталися з давно відомими в українській мові лексемами, які через актуалізацію в газетному узусі зазнали модифікації семантичної структури. Наприклад, лексема бомонд відома як застаріла (пряме значення – «вишукане аристократичне товариство») і в мові друкованих мас-медіа новітнього часу більш вживана у переносному значенні, що вже фіксують деякі новітні тлумачні словники: «пересічні люди, які вважають себе належними дотовариства і тому зверхньо ставляться до інших» [СТСУМ 2006]. Але деякі сучасні контексти свідчать про подальший розвиток семантики: помічаємо зрушення, що відбуваються в структурі цього нового значення – відсутність семи «зверхнє ставлення до інших», а також підміна семи «пересічні люди» на сему «коло людей, що складають найвпливовішу частину суспільства, публічні особи, видатні, популярні люди з різних сфер діяльності»: «Сьогодні весь столичний бомонд, включаючи політиків і представників шоу-бізнесу, вальсуватиме на Віденському балу в Національній опері України аж до світанку» (УМ № 232, 14.12.2007). В аналізованому прикладі спостерігаємо переосмислення значення, заміну одних компонентів семантичної структури слова іншими, тобто модифікацію семантики, що призвела до появи нового значення вишуканого.

Лексема патронат також зазнає змін у семантиці: зі значень, що зафіксовані словником, смислові зрушення відбуваються з першим, історичним – «форма покровительства у стародавньому Римі, що призводила до залежності незаможних або неповноправних громадян від багатих і впливових патронів» [СТСУМ 2006]. Слово патронат почало інтенсивно функціонувати в мові сучасних ЗМІ майже з тією ж, але більш конкретизованою семантикою «форма покровительства впливових людей, можновладців», втративши при цьому додаткову сему «що призводила до залежності незаможних громадян». Наприклад: «Національна експедиція «Україна – Гімал 2007», яка проходила під патронатом Кабінету Міністрів України, підтвердила необмежений потенціал наших спортсменів, їх професійність, високу моральну і фізичну підготовку, здатність досягати мети за найскладніших природних умов» (УК № 95, 01.06.2007). У даному випадку простежується розширення семантичного обсягу слова, що відбувається за рахунок вилучення уточнюючого компонента в його значенні.

Інші семантичні зрушення сталися з актуалізованою в новітній період лексичною одиницею світлиця. Зміни відбулися із відродженою у нових умовах самою реалією (об’єктом), і відповідно, сталося оновлення, розширення змістового обсягу лексеми, що її позначає. Традиційна семантика «чиста, світла, парадна кімната у будинку; покій, горниця, вітальня» [НТСУМ 2006] набула більш узагальненого значення, розширила змістовий обсяг – «спеціально обладнане в національному стилі найкраще приміщення в певних громадських закладах, освітніх установах для проведення урочистостей, суспільно-політичних заходів, виховання патріотизму, для відпочинку тощо». Слід зауважити, що за рахунок такого змістового оновлення названа лексема із загальнонародної лексики перейшла в розряд спеціальної, тобто термінологізувалася (такі приміщення спеціально облаштовують у навчальних закладах, військових частинах, музеях, на виставках, з патріотично-виховною та просвітницькою метою). Наприклад: «А значить, учасники Варшавського ярмарку з 31 країни світу і поляки попробують української горілки, побачать танці ансамблю Вірського, подивляться на українську світлицю(!) – так буде оформлений експозиційний зал України, ну і послухають вузький прошарок україномовної інтелігенції» (УМ № 86, 17.05.2007). Отже, у сфері газетно-публіцистичного мовлення спостерігається активна міграція слів всередині лексичної системи від периферії до центру, результатом якої є процес актуалізації застарілих лексичних засобів. Частина такої лексики зазнає семантико-стилістичного переосмислення, значеннєвих модифікацій та перетворень, найбільш поширені з яких – розширення обсягу значення, звуження обсягу та смислові трансформації в семантичній структурі. Застаріла лексика, актуалізована у мові сучасних друкованих мас-медіа, активно використовується в якості стилістичних засобів, що здатні викликати й виражати різного роду емоції, оцінки та забезпечують експресивність і образність висловлювання.

§5. Стилістичні функції застарілих слів в науковому, офіційно- діловому, конфесійному стилях та в усному розмовному мовленні

У науковому стилі та його різновидах істо­ризми є єдиним засобом називання реалій минулих епох. Часто вони виступають як терміни в історичних працях: «У другій половині XV і особливо в першій половині XVI ст. феодали, не відмовляючись від збільшення натуральної і грошової ренти, посилено розширювали свої орні землі за рахунок селянських земель, створювали власні господарст­ва — фільварки і збільшували панщину. Внаслідок цього площа селянського землекористування зменшувалась, зро­стало число малоземельних і безземельних селян (загородники, або городники, підсусідки, халупники, комірники)» (УРЕ). Їх застосовують при написанні праць з історії, словників.

Матеріальні архаїзми також використовуються з пізнавальною метою у науково-навчальних і науково-популярних працях, коли йдеться про події, факти, явища, які мали місце в минулому, про життя й діяльність історичних осіб, про дослідження історії, культури, літератури минулих епох тощо, наприклад: «Міста, які одержували магдебурзьке право, звільнялись у ряді випадків від управління і суду великокнязівських або королівських намісників — воєвод і старост, компетенції яких переходили до магістрату — ради на чолі з війтом. Рада складалася з радців (обраних міщанами) і бурмістрів (обраних з-поміж радців), які по черзі головували в раді. Рада відала цивільним, а інколи і кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею і т. д. В ряді міст, крім ради, була і друга колегія — лава, що складалася з обраних довічно міщан - лавників і відала судом у кримінальних справах, крім справ про вбивство, підпали і т. п.» («Історія УРСР»).

Тут історизми, як бачимо, не мають жодного стилістичного навантаження, виконують суто номінативну функцію, допомагаючи розкривати картини минулих епох, розповіда­ти про життя історичних осіб і пйд. У номінативній функ­ції історизми використовуються й у художньо-белетристичних творах. Описуючи колишнє, автор активізує в своєму творі лексику, що перейшла до розряду історизмів, бо тільки за її сприяння можна змалювати взаємини представників тогочасного суспільства, державний та політико-господарський лад, особливості світосприймання людей минулого. Широко вживаються історизми в творах Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, І. Кочерги, С. Скляренка, М. Бажана, 3. Тулуб, Р. Іваничука та інших митців українського слова. Історизми використовуються для правдивої характеристики суспільства певного історичного періоду, для відтворення колориту доби: «Минуло кїлька годин. Мрячів невеликий дощик, а вітрець, що дедалі дужчав, погнав, над містом важкі чорні хмари. На ґанку міської ратуші стояли губернатор Младанович, капітан Ленарт і ще кілька шляхтичів, а перед ними, чітко карбуючи крок, проходили лизні. Попереду сотні йшов хорунжий із шляхтичів і ніс блакитний прапор із зображенням золотого патріаршого хреста, який був гербом володаря краю графа Шотоцького» (М. Глухенький); «Саме було свято «брикси», тобто жіночий день, яйий завжди бучно відзначався в Україні у червні. Дівчата і жінки мали право «брикатися», тобто змушувати чоловіків робити всю жіночу роботу і ви­конувати їхні найдивовижніші побажання й витребеньки» (Ю. Колісниченко, С. Плачинда). Архаїзми в науковому стилі майже не використовуються.

В усному розмовному мовленню застаріла лексика влас­тива мало. Здебільшого архаїчні слова використовуються тут для створення жартівливих, гумористичних, рідше — іронічних ситуацій. Також для мовної характеристики пер­сонажів: «— Рци одно слово: «люблю Вас, пане Возний», і аз, вищеупом'янутий, виконаю присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою» (І. Котляревський). Без стилістичної наста­нови застарілі слова можуть уживатися в мовленні людей старшого покоління.

Іноді висловлюється думка, що застарілі слова вживаються й в офіційно-діловій мові. Дійсно, у юридичних документах іноді зустрічаються слова, що в інших умовах ми вправі віднести до архаїзмів: діяння, кара, відплата, учинена. У ділових паперах пишуть: до сему додається, цього року, підписаний нижче, вищепойменований. Такі слова варто розглядати як спеціальні. Вони закріплені в офіційно-діловому стилі і ніякого експресивно-стилістичного навантаження в контексті не несуть. Однак використання застарілих слів, що не мають строгого термінологічного значення, може стати причиною невиправданої архаізації ділової мови.

У діловому стилі архаїзми вживаються дуже рідко. Вийшли з ужитку архаїчні форми займенників: сей, оний, при сьому, вище означений; канцеляризми типу вищепойменований, при сьому додано, на предмет, при цьому представляємо, вище означений. Проте, у певних типах ділових паперів деякі архаїзми збереглися. Так, у мові законодавчого характеру можна зустріти слова, які в загальнонародній мові вважаються застарілими, але в ділових документах цього типу мають чітко визначений юридичний зміст. Їх використовують не для того, щоб надати текстові більшої виразності, урочистості, а на позначення конкретних понять. Наприклад: екзекуція – у загальнонародній мові застаріле слово на позначення тілесного покарання (вживається лише іронічно, жартівливо); у міжнародному праві – застосування каральних заходів однією країною проти іншої; добровільне чи примусове виконання рішень судових і адміністративних органів. В офіційно – діловому стилі історизми використовуються для означення конкретних предметів.

Зі сталим значенням і чіткими межами вживаються у ділових паперах ідеякі – застарілі або рідковживані у загальнонародній мові –словосполучення: дійти згоди, покладати відповідальність, спричинятися до чогось. Зрідка застарілі слова використовуються в офіційних документах зстилістичною настановою, надаючи особливо важливим серед них відтінку монументальності, високої урочистості. Це слова типу священний, грядущий, Вітчизна, благотворний, воістину, воєдино, прах, глава уряду. При перекладі текстів з української мови на російську і навпаки, слід пам’ятати, що процес перетворення слів у застарілі проходить своєрідно у кожній мові. Так, у російській мові архаїзмами є слова чути, полон, які замінені словами слышать, плен, в українській мові ці слова сприймаються як елементи активної лексики. І навпаки, для сучасної української мови застарілими є слова враг, злато, влага, а в сучасній російській мові вони вільно вживаються.

Не тільки історизми в українській мові можуть реактивізуватися, але і слова вузької сфери вживання. У першу чергу, це конфесійна лексика (патріарх, владика, митрополит, монастир, храм і ін.). Відзначимо, що в сфері церковнорелігійної лексики існує досить вузьке коло термінів, що вийшли з повсякденного уживання віруючих: белец, вериги, вретище, волосяниця й ін. Подібні слова залишаються застарілими. Основна ж частина слів даного семантичного значення (що залишалася дуже частовживаною у середовищі віруючих і священнослужителів) повернулася зі сфери лексики соціально обмеженого вживання в сферу загальнонародного вживання. Тому сьогодні ці поняття широко застосовуються у конфесійній сфері.

До релігійних термінів тісно примикає старослов'янська лексика, зв'язана з православ'ям: добродійність, духовність, чеснота, милосердя, лагідність, смиренність, каяття і т.зв. На відміну від церковно-релігійной лексики, актуалізація даних слів нерідко супроводжується визначеними семантичними трансформаціями, зміною сполучуваності (соборність, милосердя й ін.). Як бачимо, архаїзми широко використовуються й у конфесійному стилі.

У різні періоди боротьби з українським «буржуазним» націоналізмом, надто в 30-ті й 70-ті роки XX століття, роз­виток української мови гальмувався діями, спрямованими на штучне зближення з російською. Оригінальні українські слова, граматичні форми, синтаксичні конструкції оголо­шувалися «вигаданими», «неприродними», діалектними або застарілими. На цій підставі не рекомендувалися до вжит­ку, наприклад, слова попри (незважаючи на), допіру (щой­но), завваги (зауваження), либонь (мабуть), позаяк (оскільки), доки, заки (поки), аби (в значенні щоб), син­таксичні конструкції красне письменство (художня літера­тура), мені болить голова (поряд з «у мене болить голова») та багато інших. У рамках кампанії за суцільну атеїзацію суспільства архаїчними словами або «соціальними діалек­тизмами» вважалися назви релігійних свят: Великдень, Спас, Покрова, Різдво тощо. Тепер є всі підстави поверну­ти ці компоненти лексики в актив.

ВИСНОВКИ

На основі аналізу даного дослідження можна зробити наступні висновки.

Лексикою називають словниковий склад мови, причому, коли говорять про словниковий склад мови, мають на увазі слова в їх індивідуальних (лексичних - на противагу граматичним) значеннях. Кожне слово є позначенням певної реалії, - саме ця здатність слів позначати ті або інші предмети, ознаки, явища дійсності й характеризує слова як одиниці лексики.

Розділ науки про мову, у якому вивчається лексика, називається лексикологією. Історична лексикологія вивчає історію слів, словникового складу мови в цілому.

Деякі слова (або значення слів) сприймаються як застарілі (стилистичні архаїзми й історизми – матеріальні архрїзми), інші - як нові, ще не цілком "звичні", що не повністю закріпилися в літературній мові. Стилістична значимість слів не залишається незмінною (окремі застарілі слова повертаються в активний фонд словника з новими значеннями; спеціальні терміни в ряді випадків, іноді видозміна значення, стають загальновживаним і т.д.).

Матеріальні архаїзми відрізняються від стилістичних характером і можливістю їх використання в сучасній українській літературній мові. Вони використовуються «сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідань та інших творів. Відтворюючи факти і події минулих історичних епох, письменник, природно, активізує, відживлює і слова-позначення, що належать до тих епох.

Не можна ставитися до так званої застарілої лексики, як до зношеного одягу.

Весь словниковий запас мови є дорогоцінним набутком нації. Це скарбниця, з якої будь-коли можна дістати потрібну коштовність.

Застаріле слово знадобиться для відтворення певного історичного періоду, для характеристики персонажів, а може повнити і сучасний лексичний фонд.

Все ж той самий Рильський писав, що автор, який без усякої потреби архаїзує мову в своєму творі, вартий осуду.

Тож проблема не в тому, звертатися чи не звертатися до історизмів. Головне: чи є в них потреба.

Історизми не мають синонімів у сучасній мові, однак вони можуть повертатися в мову, якщо відновлюються відповідні чи подібні реалії. Так, зокрема, в останні роки отримали друге життя колишні історизми гривня, віче, пластун; губернатор тощо. Водночас нерідко до історизмів переходять слова, які виникли зовсім недавно, як, наприклад, лікнеп, раднаргосп, перебудова.

Застарілі слова використовуються у художній літературі для відтворення історичного колориту, а архаїзми – для створення піднесеного і зниженого стилів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. 
   Білик І.. Меч Арея: Роман. – К., 1990.
   
2. 
   Бондар М. Образ України в поезiї Т.Г.Шевченка//Вiсник АН України.—№6.—1993.—С.56-60.
   
3. 
   Дзюба І.М. У всякого своя доля: Літ-критичний нарис.- К., 1989.—261с.
   
4. 
   Єрмоленко С. Нариси з української словесності: Стилістика і культура мови. – К.: Довіра, 1999. - С. 270-284
   
5. 
   П.Загребельний. Євпраксія: Роман. – К., 1987.
   
6. 
   П.Загребельний. Я, Богдан: Роман. – К., 1983.
   
7. 
   Івакін Ю. Поезія Шевченка періоду заслання.- К., 1984.— 236 с.
   
8. 
   Іванченко Р. Отрута для княгині: Роман. – К., 1995.
   
9. 
   Костенко Л. Берестечко
   
10. 
    Костенко Л. Маруся Чурай
    
11. 
    Коцюбинська М.Х. Етюди про поетику Шевченка.- К., 1990, 270 с.
    
12. 
    Лепкий Богдан. Про життя і твори Тараса Шевченка.- К.— 1994.—125 с.
    
13. 
    Маланюк Євген. Три літа// Дивослово.- №3,— 1993.— С.8-11.
    
14. 
    Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Підручник/ Л.І.Мацько, О.М.Сидоренко, О.М.Мацько; За ред. Л.І. Мацько.- К.: Вища шк., 2003.-462
    
15. 
    Неділько Г.Я. Тарас Шевченко: життя і творчість.-К.—1988.— 245 с.
    
16. 
    Павлів І. Поема – містерія Великий льох Тараса Шевченка.// Слово і час.— №1.—1991.—С.25-35.
    
17. 
    Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник.- К.: Либідь, 1993.- 248 с.
    
18. 
    Сучасна українська літературна мова: Стилістика. – К.: Наукова думка, 1973. – С. 561-582
    
19. 
    Сучасна українська мова: Підручник/ О.Д.Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шнвченко та ін.; За ред. О.Д. Пономарева. – 2-ге вид., перероб.- К.: Либідь, 2001.- 400 с.
    
20. 
    Українська мова. Енциклопедія. Видання третє. Київ. Видавництво «Українська енциклопедія» імені М.П.Бажана. 2007.
    
21. 
    Фомин М.И. Современный русский язык. Лексикология. – М.: Высшая школа, 1978. – 366 с.
    
22. 
    Ющук І.П. Українська мова. – К.: Либідь, 2004.- 640 с.