Реферат на тему:
«Поняття стресу та дії людини в стресовій ситуації»

План
1. Психологічний стрес: проблеми визначення
2. Аналіз проблеми подолання несприятливих наслідків травматичного досвіду
3. Психофізіологія людини в стресовій ситуації
Список використаної літератури

1. Психологічний стрес: проблеми визначення

Для позначення психічних станів людини в скрутних умовах психологи користуються різними поняттями, серед яких найчастіше зустрічається «стрес».
Стрес більшою мірою – продукт наших когнітивних процесів, образу думок і оцінки ситуації, знання власних ресурсів, ступені навченої способам управління і стратегії поведінки, їх адекватному вибору[1]. І в цьому закладено розуміння того, чому умови виникнення і характер прояву стресу в однієї людини не обов'язково такими ж для іншої.
Дослідників все більше цікавлять особливості прояву стресових переживань на психологічному рівні: аналізуються характерні перебудови в мотиваційній структурі діяльності, роль емоційних регулювальників поведінки, стійкість різних когнітивних функцій, що забезпечують ефективність переробки інформації, індивідуальні прийоми компенсації і подолання труднощів.
Р. Лазарус, вивчивши стрес з позиції фізіологічного, психологічного і поведінкового рівнів, прийшов до висновку, що фізіологічний стрес – це безпосередня реакція організму, що супроводиться “вираженими фізіологічними зрушеннями, на дію різних зовнішніх і внутрішніх стимулів фізико-хімічної природи”[2]. Інакше кажучи, при фізіологічному стресі реакції високостереотипні, при психологічному ж - реакції індивідуальні і не завжди можуть бути передбачені. Так, на загрозу одна людина реагує гнівом, а інший – страхом. Значення індивідуальної схильності зменшується за надзвичайних, екстремальних умов, природних або антропогенних катастроф, воєн, кримінального насильства, але навіть в цих випадках посттравматичний стрес виникає далеко не біля тих, що всіх перенесли травматичну подію.
У В.А. Бодрова можна зустріти наступне визначення: психологічний стрес – своєрідна форма віддзеркалення суб'єктом складної, екстремальної ситуації, в якій він знаходиться. Специфіка психічного віддзеркалення обумовлюється процесами діяльності, особливості яких (їх суб'єктивна значущість, інтенсивність, тривалість протікання і так далі) в значній мірі визначаються вибраними або прийнятими цілями, досягнення яких спонукає змістом мотивів діяльності. В процесі діяльності мотиви «наповнюються» емоційно, сполучаються з інтенсивними емоційними переживаннями, які грають особливу роль у виникненні і протіканні стану психічної напруженості.
Лазарус і Фолкман вважають, що психологічний стрес – це значущі для благополуччя особи взаємини з середою, які піддають випробуванню наявні в розпорядженні ресурси організму і у ряді випадків можуть їх перевищувати. Характер і інтенсивність стресової ситуації визначається, в основному, “ступенем розбіжності між вимогами, які пред'являє конкретна діяльність до особи, і тими потенціями, якими володіє суб'єкт”.
Коло стресорів, істотних для розвитку психологічного стресу, вельми широкий. «До їх числа входять фізичні стресори (завдяки процесу психологічної переробки їх дії), психічні стресори, що мають індивідуальну значущість, і ситуації, в яких відчуття загрози пов'язане з прогнозуванням майбутніх, у тому числі і маловірогідних, стресогенних подій. Вже та обставина, що стрес виникає при взаємодії суб'єкта з широким довкола стресорів, індивідуальна значущість яких істотно варіює і розвивається як відповідь не лише на реальні, але і на гіпотетичні ситуації», унеможливлює встановлювати безпосередню залежність психологічного стресу від характеристик середовища.
У літературі вказується, що психологічні стреси можна розділити на інформаційних і емоційних. «Інформаційний стрес виникає в ситуаціях інформаційних перевантажень, коли людина, що несе велику відповідальність за наслідки ухвалюваних ним рішень, не справляється з пошуком потрібного алгоритму, не встигає ухвалювати вірні рішення в необхідному темпі. Яскраві приклади інформаційних стресів дає робота операторів технічних систем управління» [3]. Емоційний стрес виникає в ситуаціях, загрозливих фізичній безпеці людини (війни, злочини, аварії, катастрофи, важкі хвороби і тому подібне), його економічному благополуччю, соціальному статусу, міжособовим стосункам (втрата роботи, засобів існування, сімейні проблеми і тому подібне). Емоційний стрес виявляється в двох обличчях. Як короткочасний спалах емоцій, під зовнішнім проявом яких ховаються складні фізіологічні, біохімічні процеси. І як тривала напруга з складними змінами поведінки, мислення, поглядів на життя і т. д.
Стосовно психологічного стресу ступінь шкідливості або несприятливості стимулу також залежить від характеру структури особи. Шкідливість стимулу, що створює психологічну стресову реакцію, сприймається символічно у вигляді сукупності уявлень про подію з несприятливим результатом, наслідками. Інколи воно формується в психічний образ майбутньої події з небажаним результатом і в цьому випадку шкідливість стимулу як би передбачається. Людина переживає несприятливу ситуацію ще до того, коли вона виникає, насправді, готується до зустрічі з ураженням, невдачею. Прогнозована негативна емоція може опинитися сильніше реальною – цьому сприяє суммация і накопичення слабких емоцій. Стресова реакція опосередкована оцінкою загрози, яка є передбаченням людиною можливості небезпечних наслідків ситуації, що впливає на нього. Процес оцінки включає сприйняття, пам'ять, мислення, елементи минулого досвіду суб'єкта, його навчання і тому подібне Іншими словами, з психологічної точки зору стрес пов'язаний з пізнанням, емоціями і дією.
Форма відповіді на стресогенну дію виробляється індивідом у міру того, як він продовжує взаємодіяти з ситуацією через процеси ідентифікації і оцінки сигналів, вироблення стратегії поведінки і так далі – особова реакція в цьому процесі є визначальний. При менш інтенсивній і повільній дії екзогенних чинників роль особової реакції виявляється виразніше. Тимчасова послідовність появ різних фізіологічних і біологічних реакцій більшою мірою обумовлена індивідуальними особливостями суб'єкта.
Модальність емоційно-психічного сприйняття стимулу (або ситуації) як проміжна змінна перетворить величезну різноманітність індивідуальних характеристик стресового впливу в процес, що виявляється певними психологічними, фізіологічними і поведінковими параметрами. Оцінка стимулу, дії, ситуації, психологічна оцінка негативного, аверсивного (відкидного) сигналу при неможливості позбавлення від нього або непідготовленості механізмів «уникнення стереотипного захисту» є визначальним чинником для класифікації подальшої комплексної реакції організму як емоційно-стресовою.
Не саме по собі по собі дія як таке є причиною подальшої реакції організму, а відношення до цієї дії, його оцінка, причому оцінка негативна, заснована на неприйнятті стимулу з біологічною, психологічною, соціальною і інших точок зору індивіда. Якщо особу не визнає стимул шкідливою, будучи таким об'єктивним, він не є стрессором[4]. Не зовнішні, а внутрішні психологічні умови і процеси є визначальний для характеру у відповідь реагування організму.
У проблемній ситуації людина може демонструвати 2 типи поведінки по її подоланню: поведінка, зосереджена на проблемі, і поведінка, зосереджена на суб'єктивних переживаннях особи.
Потрібно відзначити, що особові когнітивні оцінки зовнішніх подій визначають ступінь їх стресового значення для конкретного суб'єкта. Відмінності в сприйнятті ситуації як стресовою або нормальною можуть бути пов'язані із змінами у фізіологічному стані або психічному статусі суб'єкта.
У розвитку психологічного стресу провідне значення мають негативні емоційні стани, перенапруження, обумовлені негативними емоціями, конфліктними ситуаціями.
Таким чином, процес подолання стресу передбачає як безпосередні дії суб'єкта, так і когнітивну роботу, що включає різного роду інтерпретації, емоції і оцінки складності завдання, внутрішніх ресурсів суб'єкта, вірогідності успіху. «Цей тип когнітивної роботи Фішер називає «роботою незадоволення» і розглядує як засіб створення оптимістичної, орієнтованої на успіх установки, яка є основою контролю і ефективного управління стресом»[5].

 

2. Аналіз проблеми подолання несприятливих наслідків травматичного досвіду

Сьогодні дослідження проблеми переживання психічної травми набуває особливої значущості в зв'язку з різким зростанням в різних регіонах планети антропогенних катастроф, терористичних актів. Перед фахівцями коштує завдання розробки програм психологічної профілактики кризових станів і реабілітації осіб, що пережили важку психічну травму. Для її вирішення необхідна розробка теоретичної концепції переживання людиною наслідків травматичних обставин. Проте, не дивлячись на зростаючий інтерес до цього питання, психологія до цих пір не має в своєму розпорядженні сформованої системи уявлень щодо природи психічної травми.
Проблема впливу травматичних життєвих подій на життєдіяльність людини привертає увагу представників багатьох наукових дисциплін: медицини, соціології, філософії, юриспруденції, соціальної роботи і, природно, психологічної науки. Мабуть, найбільший вклад в розвиток уявлень про феномен психічної травми в психологію внесли дослідження в області медицини, що стосуються проблеми посттравматичних стресових порушень. Особливу увагу фахівців в області психічного здоров'я звертали на себе ті факти, що інколи наслідки переживання психічної травми мають тенденцію не лише не зникати з часом, але і ставати більш вираженими, а також виявлятися раптово на тлі спільного благополуччя. Дослідження цього феномену лягло в основу виділення категорії посттравматичного стресового розладу (ПТСР), що став важливим етапом у вивченні дії психічної травми на психологічне благополуччя людини. Схожість поведінкових проявів віддалених наслідків перебування в екстремальній ситуації дозволила M. J. Horowitz в 1980 році виділити їх як самостійний синдром посттравматичного стресового розладу (Posttraumatic Stress Disorder). Надалі група авторів на чолі з M. J. Horowitz розробила діагностичні критерії ПТСР, які були прийняті спочатку для американського Керівництва по Діагностиці Психічних Хвороб (DSM-III і DSM-IV), а пізніше – для прийнятої в європейських країнах Міжнародної Класифікації Хвороб (МКБ-10).
У подальшому уявлення, що склалися на підставі вивчення патологічних розладів, пов'язаних із стресом, лягли в основу клінічного підходу до вивчення психічної травми.
На справжній момент накопичена вже достатня кількість теоретичних і емпіричних даних, підтверджуючих, що концепція ПТСР охоплює далеко не весь спектр феноменів, пов'язаних з переживанням травмуючого досвіду. Такі наслідки психічної травми, як, наприклад, сенсовтратність, відчуження і відчуття провини, вже самі по собі створюють важкі психологічні проблеми для індивіда навіть у тому випадку, коли у нього не діагностується ПТСР[6]. Проте незалежно від того, чи обмежується автор при вивченні віддалених наслідків психічної травми симптоматикою посттравматичного розладу, що діагностується, або включає в контекст їх розгляду ширший спектр психологічних проблем, орієнтація на клінічний підхід має на увазі розгляд можливих наслідків психологічної травми в термінах хвороби і психопатології.
Так, Ц.П. Короленко дотримується думки, що за межами кількісного оптимуму екстремальної ситуації у індивіда розвиваються порушення різних функцій. Помічаючи, що в ситуаціях тривалої емоційної напруги необхідно враховувати можливість нормальної адаптації до фрустрацій, їм одночасно підкреслюється, що у ряді випадків тривалі психологічно травмуючі ситуації можуть приводити до значних змін психічного стану людини, що виражаються в порушенні ієрархії значущості, зникненні властивих раніше оцінок, підходів в міжособистісних стосунках. Ці стани, як правило, короткочасні і зникають після виходу людини із стресової ситуації. Проте зміни, що виникли при стресі, здатні викликати і тривалі, малооборотні зрушення в структурі особи[7].
Аналіз динаміки психологічних особливостей особи в процесі адаптації до екстремальних умов діяльності (військові дії в Чечні) і дії психогенних чинників вітальної загрози, проведений А.Р. Маклаковим, свідчить на користь підтвердження того ж факту. Було виявлено, що чим більше тривалість психоемоційних навантажень і інтенсивніша дія психогенних чинників реальної загрози, тим більше важкі наслідку для психічного стану військовослужбовців. Навіть через 4 – 5 місяців після завершення бойових дій у ветеранів чеченських подій наголошується значний рівень нервово-емоційної напруги і тривоги, що зазвичай характерний для стресових ситуацій. Дослідники роблять вивід про те, що зміни структури психологічних характеристик тривалі і в основному носять негативний характер.
С.І. Кривокінь, вивчаючи дію стресових чинників на динаміку структури особи, визначив їх вплив як деструктивне, відносно особового "Я", вищих смислових утворень, лежачих в основі духовних і творчих проявів особи. Підкреслюється, що після дії травматичних стресових чинників біля особи неминуче залишаються психофізіологічні "шрами" – передпатологічні зміни особі і організму, симптоми прикордонних психічних розладів.
Соматичне захворювання також може виявитися джерелом психологічної травматизації для особи. А.Ш. Тхостов відзначає, що особливості сприйняття своєї хвороби, специфіка світовідчування, зміни в структурі цінностей, поведінка хворого багато в чому пов'язана з сенсом хвороби для цієї людини. Сенс хвороби А.Ш. Тхостов визначає як життєве значення для суб'єкта обставин хвороби у відношенні до мотивів його діяльності. Їм було виділено три основні сенси хвороби: "преградный", "позитивний" і "конфліктний".
На його думку, хвороба, несучи людині як фізичні, так і психологічні страждання, в більшості випадків звужує свободу людського існування і обмежує перспективу майбутнього, особливо в разі смертельного небезпечного захворювання. У випадку якщо хвороба фрустирує основні потреби фізичного і соціального існування і перешкоджає самореалізації людини, можна говорити про перешкоди (негативному) сенс хвороби.
Використовуючи поняття "Позитивний сенс хвороби", А.Ш. Тхостов обґрунтовано заявляє, що інколи хвороба допомагає людині позбавитися від того, що мучило і пригноблювало його раніше; тоді вона може бути використана як засіб досягнення якоїсь мети. Наприклад, діагноз психічного захворювання як би автоматично знімає з людини відповідальність за неуспішність адаптації, а за допомогою фізичної хвороби можна добитися інтересу і співчуття у інших людей.
Конфліктний же сенс хвороби реалізується тоді, коли вона сприяє досягненню одних мотивів і перешкоджає досягненню інших, наприклад, коли хворий обмежує активність в цілях збереження здоров'я, а цілеспрямованість, самореалізація, досягнення втрачають свій сенс. Мотив збереження життя стає головною рушійною силою, позбавляючи своєю спонукальною функцією багато інших мотивів. Таким чином, мотив картині миру і соціальному функціонуванні особи або ж відкладає певний збереження життя, стаючи домінуючим, протирічить необхідності реалізації інших мотивів.
Як вже було відмічено, в концепції, що апелює до даного підходу, акцент робиться на високій вірогідності тривалих несприятливих змін в поведінці і психіці людини, що пройшла через негативний досвід. Завдяки цим дослідженням, сучасній психологічній науці стало відомо про те, що важкі життєві ситуації, і що особливо виходять за рамки звичайного людського досвіду, роблять украй несприятливий вплив на психіку людини, викликаючи не лише прикордонні психічні розлади, але і різного роду порушення самосвідомості і поведінки, конфліктність, соціальні девіації. Відкривши руйнівність екстремального досвіду для сучасної науки, дослідження, виконані в руслі цієї концепції, визначили кордон свободи реалізації природи особи як межу, за якою страждаюча людина вже не несе відповідальності за здійснення своєї життєдіяльності.
Проте, проливши світло на причини виникнення і динаміки викликаних стресом порушень, ці дослідження в той же час залишили без уваги можливості людини долати істотні обмеження, пов'язані з наслідками переживання психічної травми, і творчо личити до вибору власного життєвого шляху. Також до цих пір залишається невирішеним круг питань, пов'язаних із застосуванням до визначення переживання психічної травми понять "норма – патологія". Наявність акцентуації характеру, а тим більше патохарактерологічних рис і хворобливої симптоматики, безумовно, ускладнює соціально-психологічну адаптацію індивіда і не сприяє підвищенню ефективності його функціонування. Проте наскільки адекватним є клінічне уявлення про "норму" як про відсутність вираженої патології? Яке проходження людини через травматичний досвід вважати за "успішніший": що не залишає після себе виражених наслідків у вигляді психофізіологічних індикаторів неблагополуччя і нічого що не міняє в відбиток на індивідуально-особові особливості, але що дозволяє при цьому задіювати до того моменту нереалізований особовий потенціал?

Ця лава питань може бути вирішений тільки з урахуванням існування в сучасній науці іншого переконання на психологічні наслідки "негативного" життєвого досвіду.
Середній рівень реактивної тривожності по обстеженій популяції в умовах звичайного учбового процесу дорівнював 39.8 ± 0.7 балу, а перед іспитом - 56.5 ± 0.8 балу (р < 0.001). Слід зазначити, що ситуація іспиту не лише сприяла підвищенню спільного показника тривожності по групі, але і приводила до виявлення осіб з «надвисокими» показниками за шкалою Спілбергера. У таких студентів наголошувалися гострі невротичні реакції у вигляді сильного страху перед екзаменатором або у вигляді дифузної, мало обґрунтованої тривоги за результат іспиту, що супроводилася вираженими вегетативними реакціями. Якщо в нормі реактивна тривожність такого рівня була відмічена тільки у однієї студентки з обстеженої популяції, то безпосередньо перед іспитом 9 студентів демонстрували надвисокі показники тривожності з симптоматикою близькою до психопатологічних форм реагування, а у 12 студентів показники тривожності складали від 66 до 70 балів.
Екзаменаційний стрес виявлявся у вигляді значного погіршення як суб'єктивного, так і об'єктивного стану студентів під час сесії. За даними анкетування, 34% студентів скаржилися на почастішання серцебиття перед іспитом, 32% відзначали розлад сну в міжекзаменаційний період, 20% - порушення нормального тонусу скелетної мускулатури (некероване м'язове тремтіння, скутість рухів і ін.), 8% говорили про неприємні відчуття в грудях, 4% студентів скаржилися на головні болі і так далі Суб'єктивні скарги студентів на своє самопочуття знайшли об'єктивне підтвердження в результатах дослідження їх фізіологічних показників (див. таблицю). Іспит приводив до достовірного підвищення частоти сердечних скорочень і величин артеріального тиску, що узгоджується з даними, отриманими іншими авторами. Дослідження активності вегетативної нервової системи показало, що ці реакції обумовлені як посиленням діяльності симпатичної системи (збільшенням показника ІН), так і ослабінням активності парасимпатичної системи (зниженням стандартного відхилення кардиоінтервалів SDNN).
Таблиця 1
Показники (*) стану системи кровообігу і вегетативної нервової системи студентів під час звичайного учбового процесу ("норма") і емоційного стресу ("іспит")

Показник	АДС мм рт. ст.	АДД мм рт. ст.	ВІК ум. од.	ІН ум. од.	SDNN мс
Норма	114.3 ± 0.9	73.1 ± 0.6	4.2 ± 1.2	72.6 ± 4.9	63.6 ± 1.9
Іспит	129.2 ± 1.5	81.9 ± 0.9	17.1 ± 1.4	161.6 ± 11.4	47.9 ± 1.8
Достовірність відзнак	р < 0.001	р < 0.01	р < 0.001	р < 0.001	р < 0.001

 (*) АДС - артеріальний тиск систоли; АДД - артеріальний тиск діастоли; ВІК - вегетативний індекс Кердо; ІН - індекс напруги регуляторних систем; SDNN - стандартне відхилення кардиоінтервалів.
Величина індексу напруженості регуляторних систем позитивно корелювала з рівнем реактивної тривожності, спостережуваної перед іспитом (r = 0.27; р=0.023). У нашому дослідженні не спостерігалося достовірної кореляції між ІН і рівнем особової тривожності по Спілбергеру в умовах відносного спокою, про яку повідомляли деякі автори, проте під час екзаменаційного стресу між цими показниками наголошувалася позитивна кореляція (r = 0.33; р=0.006). Також був виявлений зв'язок між особовою тривожністю і приростом ІН у студентів на іспиті в порівнянні з величиною ІН, що реєструється під час звичайного учбового процесу (r = 0.24; р=0.038). Це може означати, що особи, які володіють підвищеною особовою тривожністю, приріст активності симпатичної системи на іспиті відбувається більшою мірою, ніж у малотривожних студентів. Питання про відношення між рівнем тривожності і успішністю діяльності студентів залишається поки дискусійним. Одні дослідники відзначають негативний характер зв'язку між цими показниками, інші наводять дані про те, що високі рівні тривожності позитивно впливають на успішність навчання студентів. Зіставлення показників успішності навчання і стану вегетативної системи дозволило виявити у відмінників найбільшу вираженість вегетативній дисфункції, що трактується авторами як зростання фізіологічної ціни за успішне навчання.
Альтернативою дослідженням, що зв'язують потенціал психологічної дії екстремальних ситуацій з патологією психічної діяльності, з'явилася концепція, в рамках якої переконання на наслідки травматичного досвіду не зводилися до однозначності негативного впливу на розвиток особи. Сенс цієї точки зору на функціонування людини, що підпала під негативний вплив важких подій, може бути вдало переданий висловом Ф. Ніцше: "Що не вбиває мене, робить мене сильніше"[8]. Мова йде про тих небагатьох роботах, в яких з неминучості втрати чогось важливого для людини фокус уваги переміщається на можливість придбання, звернення кризи і обумовлених стресом психічних поломок в потенційні людські можливості. Дослідженням, що дотримуються такої точки зору на суть людської природи, більшою чи меншою мірою властиво розуміння особових обмежень не як слабостей або вад, але як потенційних людських можливостей. Страждання, володіючи часом руйнівною силою для особи, одночасно може сприяти і актуалізації цих можливостей.
На думку Дж. Б’юдженталя, в стражданні поміщена потужна сила позитивних особових змін. Воно ж є і найбільш важливим поштовхом, що примушує людину вирішити звернутися за професійною допомогою до психолога. Проте, за його твердженням, одного тільки страждання, яким би сильним воно не було, явно не достатньо для зміни свого життя на краще.
Для визначення комплексу відчуттів і стосунків людини, що серйозно задумалася про своє життя і знаходиться в стані готовності змінити звичний спосіб буття, обставини відношення або внутрішні орієнтації свого життя, Б’юдженталь використовує термін "турбота". Як цілісне утворення, турбота є системою, що складається з наступних елементів: болю, надії, зобов'язань і внутрішньої орієнтації. Біль у формі емоційного дистресу, тривоги або реального фізичного болю є природним сигналом того, що у людини щось йде не так. Надія – це віра, не обов'язково усвідомлена, в те, що життя може стати краще. Проте людина може насправді мучитися від болю, але майже не мати актуальної надії. Зобов'язання означають бажання перейняти на себе відповідальність за свою діяльність, якщо вона направлена на досягнення хоч скільки-небудь значущих результатів. Внутрішня орієнтація вимагає залучення уваги людини до того, що відбувається усередині нього, усвідомлення саме себе і того, як формується його віра в світ. Таким чином, турбота є потенціалом людської істоти, що робить його відкритим новому досвіду і що інтуїтивно просувається у напрямі якнайповнішої реалізації своїх можливостей.
Проте, не дивлячись на підкреслення необхідності і можливості актуалізації навіть слабо вираженої турботи, Бьюдженталь одночасно обмовляється і про можливість її повного, не підмета відновленню руйнування: "Життєвий досвід інколи так руйнує або спотворює внутрішнє відчуття людини, що не дивлячись ні на які практичні потреби встановити контакт з внутрішнім світом виявляється неможливим"[9].
Р. Мей також переконаний, що страждання є одним з чинників позитивної трансформації особи. "Людське его непокірно і уперто; воно відштовхує те, що може потривожити, із-за сильної боязні глибокої невпевненості, що приходить в той момент, коли стиль життя людини опиняється в хитному положенні"[10]. Людина частіше вважає за краще витримувати нещастя справжньої ситуації, чим ризикувати невпевненістю, яка настане із зміною. І тоді тільки нестерпне страждання і відчай підштовхнуть його до усвідомлення необхідності змін.
Подібно до прихильників екзистенціального підходу в психології, S. R. Maddi схильний вважати, що все, що б ми не робили, грунтується на ухваленні рішень і відповідальності за свободу змін в своєму житті. Це означає, що, ухвалюючи рішення, рано чи пізно людина неминуче встає перед проблемою вибору між вже випробуваними у минулому альтернативами і між майбутнім, відносно незвичним і незнайомим. Так, людина може вирішити залишатися на роботі, що давно стала для нього пригноблюючий рутинною і нудною. При цьому він автоматично відмовляється від розгляду інших, перспективніших, але вимагаючи отримання додаткових знань і перейняття на себе більшої відповідальності варіантів. Від ухвалення орієнтованих на саморозвиток рішень людей часто утримує сильне занепокоєння від неможливості передбачити, чим може обернутися такий вибір, страх невдачі і розчарування, які, у свою чергу, можуть привести до краху надій і психологічної кризи. Проте, згідно екзистенціальної психології, постійний вибір добре відомого і знайомого не є якнайкращим, оскільки не сприяє особовому зростанню і актуалізації своїх можливостей, а приводить до особової стагнації.
Те, що створює для нас передумови здійснення цінніших, але одночасно і небезпечних виборів, – це, в концепції Maddi, життєстійкість, синонімічне поняттю "Екзистенціальна мужність". На його думку, зміни в житті людини, як позитивні, так і ті, які приводять до невдач і навіть тяжких наслідків для психіки людини, можуть обернутися актуалізацією його потенційних можливостей і зростанням екзистенціальної мужності.
Ми вважаємо, що не існує такого об'єктивного критерію, на підставі якого людський досвід (і навіть досвід, пов'язаний з перебуванням в екстремальній ситуації) можна було б однозначно віднести до одного з полюсів дихотомії "негативний, – позитивний". Така характеристика подій нерозривно пов'язана з тим сенсом, який має для конкретної людини те або інша життєва обставина. Тому залежно від того, як сенс події співвідноситься з системою особових цінностей індивіда, воно може і обмежувати функціонування людини, і розширювати кордони його потенційних можливостей. Згідно думки Ф.Е. Василюка, існує такий клас людських переживань, цільова детерміація яка не зводиться до задоволення насущної потреби, впорядкування внутрішнього світу або усунення перешкод самоактуалізації. Позначені ним як вищі людські переживання, вони розглядуються ним в контексті освоєння культурних цінностей, є по своєму характеру творчими і можуть виводити людину за межі самого себе. Тоді при зіткненні із зовнішніми труднощами і небезпеками душевні і фізичні сили людини зосереджуються не на досягненні власного благополуччя і безпеки, а на служінні вищій цінності. "Гранична точка цього руху – стан безумовної готовності до самопожертвування, точніше, абсолютно очищений від будь-яких егоїстичних фіксацій стан повного самозабуття"[11]. Тоді стан неможливості, лежачий в основі психологічної кризи, проривається зсередини і наділяє сенсом що здаються безрозсудними в подібній ситуації дії.
Народжений в практиці екзистенціальний і гуманістично орієнтованих підходів до психологічної допомоги людині, такий, що опинився в стані кризи, підхід до психічної травми як до невід'ємної частки життєвого шляху особи постулювала неадекватність думки про можливості людини через призму його попереднього досвіду або якійсь достатньо умовної кількісної норми, за якою настає зрив оптимуму функціонування. На наш погляд, обмеженням даної концепції є те, що, роблячи значний ухил убік здебільше феноменологічного опису чинників переживання психологічних наслідків психічної травми, її прихильники мало уваги приділяють експериментальному вивченню умов, сприяючих трансформації особи, в основі якої лежить перетворення обмежень, що накладаються важкими життєвими обставинами.

 

3. Психофізіологія людини в стресовій ситуації

Психофізіологічна адаптація людини до стресової ситуації не може розглядуватися без врахування психологічних реакцій, що виникають у межах норми. Доцільне виділення вже в цих кордонах особливостей, услід за якими можуть виникати ранні форми дезадаптаційної патології, порушення донозологічного етапу.
В процесі тривалої еволюції людина пристосована до певних умов існування, включаючи такі чинники зовнішнього середовища, як кліматометеорологічні умови, соціально-психологічні стосунки. Розвиток сучасної цивілізації поставив перед людиною лаву нових завдань, привело до появи принципово нових дій, перш за все пов'язаних з науково-технічною революцією, прискоренням темпу життя, збільшенням кількості змін в одиницю часу, частим виникненням ситуацій, для дозволу яких необхідне застосування підходів, що не укладаються в рамки звичних стереотипів.
Проникнення людей на території з украй важкими кліматометеорологічними умовами, будівництво в цих районах житлових комплексів, пов'язане з розвитком промисловості, пред'являє значно великі вимоги до психофізіологічної адаптації. При цьому можуть створюватися умови, коли людині доводиться максимально використовувати адаптивні ресурси, жити в умовах, що наближають організм до "ліміту" адаптаційних можливостей. Подальше збільшення навантаження на адаптивні механізми або приєднання додаткових, умовно-патогенних, чинників, які в звичайних умовах не здатні порушити резистентність організму, може привести до розвитку патології. Крайні варіанти норми психофізіологічної адаптації виявляються при вивченні функціонування на межі адаптаційних "лімітів".
Згідно І.М. Давидовському, хвороба є формою пристосування організму до умов існування.
Якісна своєрідність патології полягає в тому, що організму доводиться жертвувати якийсь однією або декількома функціями для збереження життєво важливіших, без яких існування в умовах, що створилися, опиняється неможливим. Виникненням хвороби є вихід організму за межі адаптаційних "лімітів", вироблених в процесі тривалої еволюції для найбільш високого рівня інтеграції. При цьому можливі:
а) збереження високого рівня інтеграції при одночасній втраті яких-небудь функцій, зазвичай менш важливих для збереження життєздатності організму;
б) порушення властивого організму високого рівня інтеграції, перехід на нижчий рівень інтеграції функцій;
в) поєднання першого і другого варіантів. Межі адаптації в умовах високого рівня інтеграції для окремих функціональних систем різні і можуть бути охарактеризовані фізіологічними і психологічними параметрами.
Певні умови можуть сприяти звуженню або розширенню кордонів адаптивної психофізіологічної норми. У людини особливо важливого значення набувають соціально-психологічні чинники, зокрема характер мотивації.
Адаптаційні механізми в умовах патології є віддзеркаленням іншого рівня пристосування. І на цьому рівні відбувається інтеграція, що забезпечує максимально можливе збереження системи і її функціонування.
Кордони між нормою і патологією є рухливою регульованою системою, включаючи певний діапазон допустимих відхилень, кількісне визначення яких, що поєднується з обов'язковою якісною характеристикою, може мати певне практичне значення. Зміни, що знаходяться ще в рамках психофізіологічного здоров'я, стосуються, перш за все, психічного рівня. Вони повинні, тому досліджуватися психологічними методами. Роль інших рівнів зростає у міру того, як розвиток прогресує у напрямі дезадаптаційної патології[12].
Аналіз змін психічного рівня доцільно почати з поняття фрустрації.
У психології проблема дії важких ситуацій і наслідків, які вони викликають, аналізується головним чином в плані вивчення наслідків фрустрацій.
Термін "фрустрація" уживається в психологічній літературі в двох значеннях:
1) як несприятливі обставини, які гальмують або заважають досягненню певної мети;
2) як стани, що виникають внаслідок перешкоди, враження. Фрустрруючі події призводять до певного типу поведінки.
Виділяють позитивні і негативні реакції на фрустрацію.
Позитивні реакції представляють конструктивні дозволи, подолання перешкоди, що заважає досягненню стимулу. Ефект досягається шляхом посилення прагнення, направленого на дозвіл проблеми. Очевидно, багато наукових відкриттів, успіхи в розвитку техніки, культури стимулювали фруструючими подіями в житті людей. В іншій ситуації фрустрація здатна направити енергію індивідуума по іншому, але також конструктивному каналу активності.
Негативні реакції фрустрації можуть викликати також різні форми неконструктивної поведінки. До них відносяться агресія, регресія, фіксація, відмова, негативізм, репресія.
Агресія направлена на інше обличчя або об'єкт. Форми агресії можуть бути фізичними і вербальними. Інколи агресія носить прихований, замаскований характер. Агресія, перехідна в гнів, виявляється в бурхливих і неадекватних реакціях.
Агресія зазвичай не приводить до досягнення мети, тому вона не є конструктивною формою поведінки. Агресія може бути направлена як на саму перешкоду, так і на абсолютно інші замісні об'єкти. Це обумовлено, як правило, великою небезпекою, ризиком прояву агресії до особи, що є винуватцем перешкоди в задоволенні прагнення. Якщо такою людиною виявляється, наприклад, начальник, то агресія може переміститися на колег, що займають рівне положення, підлеглих або на членів своєї сім'ї.
Іншою формою реакції на фрустрацію є регресія. Регресія виражається в поверненні до форм реагування, поведінки, властивої людині на ранньому етапі життя. При цьому можливе виникнення інфантильних реакцій, властивих дитячому віку. До регресивної форми реагування деякі автори відносять примітивізацію в поведінці, посилення жестикуляції, застосування фізичної сили.
Регресія спостерігається в окремих випадках біля осіб з початковими явищами емоційної зміни, що виражається в появі деякого занепокоєння зазвичай без певного змісту. Обличчя ці відмовлялися від активної поведінки, планерування, відзначали, що думки про майбутнє їм неприємні, приводять до посилення напруги. Особливо дратували зустрічі з новими ситуаціями, що не укладаються в стереотипні звичні рамки. Виникало відчуття невпевненості в собі і в можливому розвитку ситуації, страх перед відповідальністю.
Як компенсаторна реакція відбувалося пожвавлення проекцій на те, що минуло, повернення до вироблених раніше форм поведінки, які виправдовували себе в колишніх, пережитих раніше ситуаціях. У ситуаціях подібного роду велике позитивне значення мала підтримка з боку друзів, осіб, що мають авторитет, колективу. Їх дія призводила зазвичай до появи контролю над емоційним станом.
Порівняно нерідко можна зустріти наслідки фрустрації у вигляді фіксації. Фіксація виражається в повторенні неефективних способів поведінки. Вона може виявлятися в безуспішному повторенні одного і того ж підходу в міжособових стосунках, повторення недієвої моделі поведінки, що опинилася. По суті справи, з явищем фіксації доводиться зустрічатися в різних сферах життя, наприклад, біля осіб, схильних до демонстративності в поведінці, до псевдології, які, не дивлячись на неодноразову дискредитацію в стосунках з людьми, систематично повторюють застосування одних і тих же нерезультативних прийомів.
Відмова представляє тенденцію індивідуума не брати участь у вирішенні проблеми, що стосується його. Таким чином, розвивається апатичний підхід до ситуації. Реакція типа відмови є найбільш несприятливим наслідком фрустрації. Ярош пропонує виділяти двох типів відмови: відмова "з легким серцем", коли людина відносно легко погоджується з неможливістю справитися з ситуацією. Така відмова супроводиться одночасно пошуком інших сфер діяльності, в цьому випадку зберігається значна ефективність адаптаційних механізмів, уміння перемикатися, зберігаючи позитивну мотивацію. Другим видом відмови є відмова з дезорганізацією поведінки. Тут виступають апатія, пригноблення, зниження активності.
Одній з форм негативних реакцій на фрустрацію є негативізм, для якого характерне негативне відношення не лише по відношенню до безпосередньо зухвалої фрустрацію ситуації, але і до інших, що має з нею які-небудь риси схожості, проблемам.

Список використаної літератури

 

1.     Базарус Р. Теория стресса и психофизиологические исследования // Эмоциональный стресс. – Л.: Лениздат, 1970. – С. 178 – 208.
2.     Леонова А.Б., Кузнецова А.С. Психопрофилактика стрессов. – М.: Изд-во Моск. университета, 1993. – 123 с.
3.     Филоненко К. Сигналы личности. Воронеж: НПО “Модэк”, 1993. 159 с.
4.     Люшер М. Цвет вашего характера. Сара Д. Тайны почерка. М.: Вече, Персей, АСТ, 1996. С. 11-245.

---