Реферат Актуальні питання інституту міжнародно-правової відповідальності
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-10-28Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ I
Загальна характеристика міжнародно-правової відповідальності
1.1.Поняття міжнародно-правової відповідальності як інституту міжнародного права 5
1.2.Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності 7
1.3.Види і форми міжнародно-правової відповідальності 11
Розділ II
Суб’єкти відповідальності у міжнародному праві
2.1.Держава як суб’єкт міжнародно-правової відповідальності 17
2.2.Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організацій 23
Розділ III
Актуальні питання інституту міжнародно-правової відповідальності
3.1.Обставини, що звільняють від міжнародно-правової відповідальності 26
3.2.Міжнародно-правові зобов’язання, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди внаслідок учинення дії, що не становить міжнародного протиправного діяння 30
Висновки 37
Список використаних джерел 39
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Сучасні загальносвітові процеси інтеграції та глобалізації вимагають вдосконалення правового забезпечення в усіх сферах міжнародних відносин. Однією з важливих проблем сучасного міжнародного права є розуміння сутності та умов реалізації міжнародно-правової відповідальності суб′єктів міжнародного права за міжнародно-протиправні діяння. З кожним роком вона набуває все більш важливого значення та вимагає нагального правового вирішення в умовах сучасного реформування міжнародних відносин.
Унікальне значення міжнародної відповідальності пояснюється тим, що вона сприяє єдності та організації системи міжнародного права, свідчить про належний рівень її розвитку. Крім того, роль інституту міжнародно-правової відповідальності стає важливою для Української держави саме сьогодні, коли визначаються новітні вектори зовнішньої політики. За цих обставин необхідно розуміти юридичні механізми вирішення можливих суперечок, взаємні межі відповідальності України та інших держав.
Про актуальність вивчення проблем міжнародної відповідальності свідчить Резолюція Генеральної Асамблеї ООН про відповідальність держав, ухвалена на основі Проекту статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння 2001 р., а також прийняття проекту Кодексу про злочини проти миру й безпеки людства 1996 р., створення Міжнародних кримінальних трибуналів із Руанди й колишньої Югославії, Міжнародного кримінального суду. Особливо слід відзначити Проект статей про відповідальність держав 2001 р., який має виняткове значення для закріплення міжнародно-правової відповідальності як міжгалузевого інституту міжнародного права.
Водночас, важливі напрями зазначеної проблеми ще не стали об’єктом спеціального вивчення в сучасній українській науці міжнародного права і лише частково розкриті зарубіжними науковцями.
Об’єктом дослідження є інститут міжнародно-правової відповідальності.
Предметом дослідження є міжнародно-правові норми, проекти й чинні акти міжнародних організацій щодо відповідальності суб′єктів міжнародного права за міжнародно-протиправні діяння.
Мета і завдання дослідження. Основною метою дослідження є з’ясування й вдосконалення теоретичних й нормативних засад інституту міжнародно-правової відповідальності, забезпечення відповідності розроблених теоретичних основ сучасним тенденціям міжнародного права, аналіз практики реалізації регулятивно-охоронних правовідносин.
Мета визначила необхідність виконання таких завдань:
розглянути та систематизувати сучасні тенденції, теорії та концептуальні підходи щодо існування інституту міжнародно-правової відповідальності;
встановити умови виникнення міжнародної відповідальності;
дослідити процес становлення та розвитку цього інституту й особливості виникнення міжнародної відповідальності суб′єктів міжнародного права на окремих прикладах, визначити загальні критерії процедури її реалізації;
з’ясувати та узгодити теоретичні основи механізму виникнення й реалізації міжнародної відповідальності за протиправні діяння згідно з останніми тенденціями у міжнародному праві;
з’ясувати обставини, що звільняють від відповідальності.
Методологічною основою роботи є праці фахівців з міжнародного права – Д.Анцилотті, І.П.Бліщенка, Я.Броунлі, М.В.Буроменського, В.Г.Буткевича, Ю.М. Колосова, П.М.Куріса, Д.Б.Левіна, І.І.Лукашука, Г.І.Тункіна, М.О.Ушакова та ін..
Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів,що об’єднують сім підрозділів, висновків та списку використаних джерел.
РОЗДІЛ I
Загальна характеристика міжнародно-правової відповідальності
1.1.Поняття міжнародно-правової відповідальності як інституту міжнародного права
Відповідальність у міжнародному праві відіграє важливу роль в забезпеченні стабільного функціонування міжнародної системи.
В основу права міжнародної відповідальності покладено принцип міжнародно-правової відповідальності, який є також принципом міжнародного права в цілому. Вже у 1928 р. в рішенні у справі про фабрику в м. Хожуві, Постійна палата міжнародного правосуддя кваліфікувала принцип відповідальності як один "з принципів міжнародного права і, більше того, загального поняття права". Сьогодні можна сміливо стверджувати, що цей принцип є загальновизнаним як в міжнародній практиці, так і в доктрині.
Принцип відповідальності відбиває юридичну природу міжнародного права, передбачаючи, що порушення цього права породжує юридичну відповідальність. Через це він тісно пов'язаний з принципом, що визначає юридичний характер міжнародного права, з принципом добросовісного виконання зобов'язань по міжнародному праву [40, с.85].
Проте погляди вчених на саме визначення міжнародної відповідальності є неоднозначними. Одними вона розуміється як специфічний обов'язок порушника відшкодувати заподіяний ним збиток, іншими - як реалізація санкцій відносно суб'єкта, що порушив свої міжнародні зобов'язання, третіми - як комплексне утворення, що включає одночасно обов'язок порушника та санкції, що застосовуються по відношенню до нього. Усі ці погляди в рівній мірі користуються підтримкою в міжнародно-правовій доктрині [22, с.412].
Міжнародно-правова відповідальність - це сукупність правових відносин, що виникають в сучасному міжнародному праві у зв'язку з
правопорушенням, здійсненим якою-небудь державою або іншим суб'єктом міжнародного права, або у зв'язку із збитком, заподіяним однією державою іншій в результаті правомірної діяльності. В одних випадках ці правовідносини можуть торкатися безпосередньо тільки держави-правопорушника і постраждалої держави, в інших - можуть зачіпати права та інтереси всього міжнародного співтовариства. У науці міжнародного права під міжнародно-правовою відповідальністю розуміють негативні юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародного зобов'язання. Комісія міжнародного права ООН визначила зміст міжнародної відповідальності як "ті наслідки, які те або інше міжнародно-протиправне діяння може мати відповідно до норм міжнародного права в різних випадках, наприклад внаслідок діяння в плані відшкодування збитку й відповідних санкцій" [6, с.120].
Відповідальність суб'єктів міжнародного права пов'язана із суворим дотриманням міжнародного правопорядку, боротьбою за збереження і зміцнення миру, забезпеченням міжнародної співпраці. Вона виступає певним інструментом правового регулювання міжнародних відносин і стимулює функціонування міжнародного права.
Формулюючи загальні принципи міжнародно-правової відповідальності, Комісія міжнародного права визначила міжнародну відповідальність держав як "усі види нових правовідносин, що можуть виникнути у рамках міжнародного права в результаті міжнародно-протиправного діяння держави, незалежно від того, чи обмежуються ці стосунки правовідносинами між державою, що зробила протиправне діяння, і державою, безпосередньо постраждалою, або ж поширюються на інших суб'єктів міжнародного права, і незалежно від того, чи зосереджуються вони на зобов'язанні винної держави відновити в правах постраждалу державу і стягнути завданого їй збитку або ж охоплюють також право самої постраждалої держави або інших суб'єктів МП застосувати до винної держави санкцію, що допускається міжнародним правом" [7, с.204].
У свою чергу, зміст міжнародної відповідальності визначається як «наслідки діяння в плані відшкодування шкоди та застосування відповідних санкцій» [6, с.120].
Норми, що визначають відповідальність держав у міжнародному праві, утворюють особливий міжнародно-правовий інститут. Зміст цього інституту змінювався відповідно до змін у розвитку міжнародного права.
Норми, що становлять інститут міжнародно-правової відповідальності, носять переважно звичаєвий характер, що надає підвищену значимість їхньої кодифікації. Комісія міжнародного права ООН провела значиму роботу із цього питання. На даний момент КМП ООН підготувала три проекти статей стосовно міжнародної відповідальності (про відповідальність держав, про відповідальність міжнародних організацій та про запобігання транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності) та почала роботу над Проектом статей про захист людей у разі лих.
Інший важливий напрямок у діяльності Комісії міжнародного права ООН - підготовка проекту Кодексу злочинів проти миру й безпеки людства, що проводилася з 1947 по 1954 р. і відновилася в 1982 році.
1.2.Підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності
У науці міжнародного права велика увага приділяється проблемі підстав міжнародної відповідальності, тобто умов її виникнення [38, с.19].
Замість терміну "міжнародно-правової відповідальності" іноді застосовується вираз "походження міжнародної відповідальності" як "визначення того, на підставі яких даних і за яких обставин можна встановити відносно якої-небудь держави наявність міжнародно-протиправного діяння як джерела міжнародної відповідальності" [7, с.197].
Категорія "основа відповідальності" є загальноправовою і включає дві основи відповідальності: нормативне (правове) та юридико-фактичне.
Під нормативною основою відповідальності розуміють закон, договір або інше джерело права, в силу або на підставі якого субєкт може нести юридичну відповідальність. Без припису нормою права певної дії юридична відповідальність недопустима.
Нормативною підставою міжнародної відповідальності служать міжнародно-правові акти, що встановлюють міжнародні зобов'язання, порушення яких може бути кваліфіковане як міжнародне правопорушення. До них В.А.Василенко зараховує міжнародний договір і міжнародний звичай, рішення міжнародних судів, рішення міжнародних (міжурядових) організацій, що являються, згідно із статутами цих організацій, обов'язковими для держав-членів, а також односторонні міжнародно-правові акти держав [39, с.83-84].
Також потрібно розрізняти нормативні підстави міжнародної відповідальності та норми, на підставі яких поведінка держави може бути кваліфікована як міжнародне правопорушення.
Нормативною основою міжнародної відповідальності можуть бути тільки міжнародно-правові акти. У ст. 4 Проекту статей про відповідальність сказано: "Діяння держави може бути кваліфіковане міжнародно-протиправним лише на підставі міжнародного права. На таку кваліфікацію не може впливати кваліфікація цього ж діяння як правомірного згідно з внутрішньодержавним правом".
Нормативна основа припускає можливість настання відповідальності, але його недостатньо для виникнення конкретних відносин юридичної відповідальності. Для реалізації відповідальності потрібна наявність спеціальних юридико-фактичних обставин або так званих юридичних фактів, що породжують правоохоронні відносини [40, с.173].
Правопорушення як певний різновид юридичних фактів і складає юридико-фактичну основу відповідальності. Сукупність ознак, що
характеризують певне правопорушення називається складом правопорушення. Ця категорія є загальноправовою і тому застосована до міжнародного права. У міжнародних арбітражних і судових рішеннях вона, як правило, прямо не згадується, проте часто вказується на сукупність умов, необхідних для встановлення наявності конкретного правопорушення.
Склад - це мінімальна сукупність головних об'єктивних і суб'єктивних ознак, достатніх для покладання відповідальності на правопорушника. З твердження, що саме склад правопорушення, що виявляється в поведінці окремої держави, є основою її міжнародно-правової відповідальності, не витікає, що відповідальність можлива лише за умови доведеності усіх елементів складу і що виконання цієї умови лежить на потерпілій стороні. Специфіка сучасних міжнародних відносин і міжнародного права, відсутність загальнообов'язкових для держав судової або іншої процедури роблять неможливим покладання обтяження доведення існування міжнародного правопорушення на потерпілу державу.
Теоретично розрізняється проблема встановлення юридико-фактичної основи відповідальності від проблеми встановлення умов її існування. Якщо основою міжнародно-правової відповідальності держави є склад правопорушення як сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак, то, як правило, для того, щоб потерпілі або уповноважені міжнародні органи могли почати процес покладання відповідальності, досить об'єктивного факту порушення міжнародного зобов'язання державою, що виражається в міжнародно-протиправному діянні її органів або посадовців.
При визначенні поняття міжнародного правопорушення потрібно вирішити питання про включення в нього певних елементів. Першим елементом є вказівка на те, що протиправне діяння держави в міжнародному плані може виникнути в силу як дії, так і бездіяльності. Також усі правопорушення завдають певної шкоди міжнародному правопорядку. Порушення міжнародних зобов'язань перешкоджає дотриманню міжнародного права, зазіхає на блага, що захищаються їм. Тому
протиправність охоплює поняття шкідливості правопорушення.
Факт того, що основною ознакою, що характеризує міжнародне правопорушення, має бути порушення міжнародного зобов'язання, широко визнаний міжнародною дипломатичною, судовою і арбітражною практикою, а також доктриною міжнародного права. Таким чином, міжнародне правопорушення можна визначити як протиправну дію або бездіяльність держави, що порушує її міжнародне зобов'язання.
У складі правопорушення розрізняють об'єктивні та суб'єктивні елементи. Комісія міжнародного права виділила два елементи, що утворюють склад міжнародно-протиправного діяння держави. Ст. 3 Проекту статей про відповідальність держав під назвою "Елементи міжнародно-протиправного діяння" свідчить: "Міжнародно-протиправне діяння держави в наявності у тому випадку, коли:
а) яка-небудь поведінка, що полягає у дії або бездіяльності, може, згідно з міжнародним правом, привласнюватися державі і б) така поведінка є порушенням міжнародного зобов'язання цієї держави".
Перший з цих елементів "кваліфікується зазвичай як суб'єктивний елемент і характеризується вчинком, який може бути присвоєний не окремій особі або групі осіб, що фактично зробили його, а державі як суб'єкту міжнародного права", а другий - "як об'єктивний елемент: держава цим вчинком порушує взяте нею міжнародне зобов'язання"[8, с.252].
Загальний склад міжнародного правопорушення включає наступні елементи: а) об'єкт протиправного діяння; б) протиправна поведінка держави, що виражається в діяннях його органів; в) шкода, що є наслідком протиправної поведінки держави; г) причинний зв'язок між протиправною поведінкою держави і шкідливими наслідками, що наступили.
Кожен з цих елементів присутній у складі конкретного правопорушення, тобто лише наявність цих ознак свідчить про те, що в поведінці суб'єкта є склад міжнародного правопорушення.
1.3.Види і форми міжнародно-правової відповідальності
Відповідальність держави - порушника міжнародного зобов'язання реалізується в конкретних видах і формах. Існує два види міжнародно-правової відповідальності держав: матеріальна і нематеріальна.
У міжнародно-правовій доктрині для позначення нематеріальної відповідальності використовуються також три інші терміни: моральна, політична, морально-політична відповідальність. Деякі автори робили спроби уточнити термінологію, зокрема Г. І.Тункін висловився проти використання терміну "моральна відповідальність". "Передусім, вислів "моральна відповідальність" може розумітися як відповідальність не правова, а така, що витікає з правил міжнародної моралі. Далі правильніше говорити про політичну відповідальність, оскільки так зване моральне задоволення, що мається на увазі, є політичною акцією" підкреслював він [41 с.208].
Інші автори, погоджуючись з думкою Г.І.Тункіна з цього питання, виразили сумніви з приводу позначення нематеріальної відповідальності як відповідальності політичної. Зокрема М.Х.Фарукшин писав: "На нашу думку, неточним і не зовсім виправданим є виділення політичної відповідальності як самостійного виду відповідальності держав. Правильніше було б говорити про матеріальну і нематеріальну (і в тому і в іншому випадку політичну) відповідальність держави" [27, с.165-166].
Оскільки поведінка держави, у тому числі міжнародно-протиправна, є поведінкою політичного соціального механізму, будь-який вид відповідальності держави в міжнародній публічно-правовій сфері має політичний характер. Тільки за відсутністю більш відповідного терміну нематеріальну відповідальність в літературі означають як політичну.
У реальному житті види відповідальності взаємозв'язані. Поділ відповідальності на матеріальну і нематеріальну в принципі умовний, але проте необхідний для її практичного здійснення.
Від специфіки міжнародного правопорушення залежить, який вид
відповідальності нестиме держава-порушник. За деякі правопорушення можуть застосовуватися обидва види відповідальності одночасно. Форми відповідальності означають конкретні засоби здійснення несприятливих для держави-порушника наслідків за невиконання міжнародного зобов'язання.
У рамках нематеріального виду відповідальності виділяються такі форми: репресалії, реторсії, ресторації, сатисфакції, призупинення прав та привілеїв, що витікають з членства в міжнародній організації або виключення з міжнародної організації та санкції.
Репресалії - це правомірні примусові дії держави, що мають на меті відновлення своїх прав, порушених іншою державою. Згідно сучасного міжнародного права в якості репресалій неприпустимо застосування сили або погрози силою. Репресалії можуть виражатися в заморожуванні або арешті банківських рахунків, накладання ембарго і т.п.. Заходи, що приймаються потерпілою державою як репресалії, мають бути пропорційні правопорушенню, що викликало їх, і припиняються з моменту відновлення status quo (положення, що існувало до зміни ситуації).
Реторсії є правомірними примусовими діями держави у відповідь на недружній акт з боку іншої держави, за допомогою якої посадові, фізичні або юридичні особи першої держави були поставлені в дискримінаційні умови. Реторсії націлені на відновлення принципу взаємності у відносинах відповідних держав.
Ресторація — це такий вид політичної відповідальності, що являє собою відновлення правопорушником колишнього стану матеріального об’єкту. Прикладом ресторацій можуть служити звільнення незаконно зайнятої території і несення в зв'язку з цим майнових витрат, відновлення якості забрудненої води і т.п..
Сатисфакція як форма політичної відповідальності має два види: ординарну та надзвичайну. Ординарна сатисфакція - це задоволення державою-правопорушником правомірних нематеріальних вимог потерпілої держави. Мета сатисфакції - відновлення нематеріального збитку,
заподіяного честі та гідності потерпілої держави. Найбільш характерні форми - принесення вибачень; висловлювання жалю або співчуття; урочисте підняття прапору чи виконання гімну потерпілої держави; завірення в тому, що подібні неправомірні акції не повторюватимуться; дезавуювання дій офіційних представників; покладання обов'язку матеріального відшкодування на осіб, причетних до здійснення міжнародного правопорушення, або їх карне чи адміністративне переслідування; видання спеціальних законів, спрямованих на забезпечення дотримання міжнародних зобов'язань, і т.п. [23, с.434-435].
У міжнародній практиці характерними рисами сатисфакції є її суворо офіційний характер, урочистість і гласність. Ординарні сатисфакції в основному є символічними обтяженнями, вони не повинні бути принизливими та надмірними [31, с.118].
Надзвичайна сатисфакція являє собою різного виду тимчасові обмеження суверенітету та правоздатності держави, що скоїла міжнародний злочин. Її метою є викорінювання причин, що породили міжнародний злочин, і створення гарантій його неповторення.
Як надзвичайні сатисфакції можуть виступати: тимчасове припинення або обмеження прерогатив законодавчих, виконавчих і судових органів держави-правопорушника; реорганізація окремих елементів політичної системи і скасування громадських інститутів, наявність яких сприяла здійсненню державою міжнародного злочину.
Призупинення прав та привілеїв, що витікають з членства в міжнародній організації реалізується в таких формах: позбавлення права голосу, права на представництво в головних органах, права на отримання допомоги і обслуговування та ін., і як крайній захід - виключення з міжнародної організації. Наприклад, за агресію проти Фінляндії всупереч існуючому міжнародному Договору між СРСР і Фінляндією про ненапад СРСР був виключений з Ліги Націй в 1940 р. [36, с.265].
Санкції - це індивідуальні або колективні правомірні примусові
заходи, що застосовуються проти держави-порушника, в цілях припинення її неправомірної поведінки або покарання за таку поведінку. Індивідуальні санкції, вживані потерпілою державою відносно держави-порушника, не можуть включати використання озброєної сили. Найчастіше вони зводяться до часткового або повного розриву торговельно-економічних стосунків, транспортних зв'язків, спортивних контактів і т.п.. Колективні санкції можуть використовуватися тільки на підставі рішення Ради Безпеки ООН відносно держав, чиї дії є загрозою миру або порушенням миру (ст. 39 Статуту ООН). Колективні санкції можуть включати повний або частковий розрив економічних стосунків, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо- або інших засобів зв′язку а також розрив дипломатичних стосунків (ст. 41). Якщо ж ці заходи виявляться недостатніми, то Рада Безпеки ООН може прийняти рішення про санкції з використанням озброєної сили для підтримки або відновлення міжнародного миру та безпеки (ст. 42). Міжнародній практиці відомі випадки результативного застосування санкцій згідно ст. 41 Статуту ООН проти расистських режимів Південної Родезії та ПАР, що проводили політику апартеїду [1].
За міжнародні злочини, здійснені Німеччиною і Японією в роки другої світової війни, проти цих держав були застосовані санкції, пов'язані з обмеженням їх суверенітету, - окупаційний режим, обмеження права мати збройні сили, обмеження в діяльності політичних сил та ін..
Суть матеріальної відповідальності полягає в повній або частковій компенсації матеріального збитку, заподіяного міжнародно-протиправним діянням держави. Формами відповідальності цього виду виступають репарації, реституції та субституції.
Репарації – форма матеріальної відповідальності, що має два види: ординарну та надзвичайну. Ординарна репарація є відшкодуванням державою-правопорушником матеріального збитку шляхом виплати грошових сум, постачання товарів, надання послуг, еквівалентних сумі, що підлягає відшкодуванню потерпілим суб'єктам. До репарацій прибігають
зазвичай разом з реституцією, а також в тих випадках, коли матеріальне відшкодування в натурі неможливе. Репарація включає відсотки та упущену вигоду. Деякі автори використовують для позначення форм матеріальної відповідальності держави термін "компенсація". Держава-правопорушник, будучи зобов'язаною виплатити репарації, самостійно знаходить і визначає джерела засобів для виплати матеріальної компенсації потерпілим суб'єктам.
Надзвичайні репарації - це особливі обтяження, що полягають в тимчасовому обмеженні правомочності держави, що скоїла міжнародний злочин, розпоряджатися своїми матеріальними ресурсами. Їх мета полягає не лише в забезпеченні максимально можливого матеріального збитку, понесеного потерпілими суб'єктами, але і у виключенні чинників, що можуть спричинити міжнародний злочин. Відповідно вони можуть обмежувати самостійність держави-правопорушника у виборі джерел репарацій.
Вперше норми про репарації з'явилися в мирних договорах версальської системи після закінчення першої світової війни. Відповідно до Версальського мирного договору 1919 р. Німеччина повинна була відшкодувати не лише збиток, заподіяний незаконним веденням війни та військовими діями німецьких збройних сил, але й усі збитки та втрати, понесені союзними державами та їх громадянами внаслідок війни. Після другої світової війни норми міжнародного права про репарацію отримали подальший розвиток. Вони були втілені в тексти мирних договорів і інших угод та домовленостей. У зв'язку з тим що матеріальний збиток, заподіяний Німеччиною державам антигітлерівської коаліції, склав більше 200 млрд. доларів США, що перевищувало усе національне надбання переможеної Німеччини, було прийнято рішення про відшкодування збитку не в повному обсязі. З 1 січня 1954 р. СРСР в односторонньому порядку відмовився від стягування репарацій з ГДР в будь-якій формі.
Історично репарації передувала контрибуція, тобто виплата грошових сум переможеною державою переможцеві після закінчення війни. Основу контрибуції складало "право переможця", незалежно від того, справедливу
чи загарбницьку війну вела держава, що перемогла. Розмір, порядок і форми виплати контрибуції визначалися виключно державою-переможцем.
Реституція - одна з форм матеріальної відповідальності, що полягає в поверненні в натурі майна, неправомірно вилученого і вивезеного державою-правопорушником (повернення неправомірно захопленого майна: того ж самого — конкретні твори мистецтва, транспортні засоби, устаткування заводів та ін.) При цьому реституції підлягає майно, що знаходиться не лише під контролем сторони-порушника, але і що виявилося під контролем будь-якої третьої держави [34, c.77].
Субституція є різновидом реституції, і полягає в поверненні майна аналогічного роду і приблизно рівноцінного тому, яке було неправомірно вилучене і вивезене державою-правопорушником з території іншої держави. Згідно з мирною угодою з Італією 1947 р. ця держава зобов'язалася повернути усе монетне золото, награбоване і незаконно вивезене в Італію, або передати кількість золота, рівну по вазі та пробі вивезеному.
Перераховані форми матеріальної відповідальності пов'язані зі скоєнням міжнародного злочину - агресії. Проте матеріальний збиток може заподіюватися міжнародними деліктами та навіть в результаті правомірної діяльності держав при використанні джерел підвищеної небезпеки. У цих випадках компенсації підлягає дійсний матеріальний збиток. Міжнародні угоди зазвичай передбачають обмеження абсолютної матеріальної відповідальності, тобто відповідальності за правомірну діяльність. У таких договорах вказується максимальна сума, яка може бути виплачена постраждалій стороні як компенсація за заподіяну шкоду. Таке положення міститься, зокрема, у Віденській конвенції про цивільну відповідальність за ядерний збиток 1963 р.
РОЗДІЛ II
Суб’єкти відповідальності у міжнародному праві
2.1.Держава як суб’єкт міжнародно-правової відповідальності
Питання про відповідальність держав займає особливе місце в міжнародному праві. Норми, що відносяться до відповідальності держав, охоплюють не одну яку-небудь галузь міжнародного права, а усю сукупність міжнародно-правових відносин. Можна сказати, що ці норми сприяють здійсненню усіх інших норм міжнародного права і є як би загальною гарантією їх дотримання. Ось чому в багатьох джерелах по міжнародному праву неодноразово зустрічається твердження, що заперечення міжнародно-правової відповідальності держави було б рівносильне руйнуванню МП.
На теперішній час головним документом, який регулює питання про відповідальність держав, є Проект статей про відповідальність держав, прийнятий Комісією міжнародного права ООН в 2001р [11]. Деякі норми загального характеру, регулюючі питання відповідальності, закріплені в міжнародних договорах, а також підтверджені в резолюціях ООН і інших міжнародних організацій. Так, наприклад, ст. 39, 41 і 42 Статуту ООН встановлюють процедури реалізації відповідальності за скоєння міжнародних злочинів проти миру та безпеки. Іншими міжнародними актами, в яких закріплено питання відповідальності, є: ряд угод по космосу, Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р., Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. та ін. [9].
Міжнародно-правова відповідальність держав розглядається нині і в теорії та на практиці як один з найважливіших принципів міжнародного права. У міжнародно-правовій літературі в цілому переважає розуміння міжнародної відповідальності держави як правовідносин, що виникають у зв'язку із здійсненням міжнародного правопорушення.
Автори, що визначають міжнародну відповідальність як обов'язок
відшкодування і відновлення, залишаються в меншості. Дійсно, юридичні наслідки порушення норм міжнародного права різноманітні і залежно від характеру правопорушення можуть включати, наприклад, обов'язок держави-порушника відшкодувати заподіяний збиток, право потерпілої держави застосувати до держави-порушника дозволені міжнародним правом заходи, право інших держав надати допомогу, право і, можливо, обов'язок міжнародної організації зробити певні дії проти держави-порушника [21, с.431].
Розвиваючи це положення, Н. А.Ушаков підкреслює, що міжнародна відповідальність, як вид юридичної відповідальності, "пов'язана з державним примусом", служить "застосуванням і реалізацією санкції у разі міжнародного правопорушення" [37, с.130].
Міжнародно-правова відповідальність - це не просто обов'язок усунути шкоду й відновити порушений міжнародний правопорядок, але і реальне відшкодування шкоди, реалізація прав потерпілих суб'єктів міжнародного права. Зведення відповідальності лише до обов'язку держави-делінквента веде до висновку, що вона вже несе відповідальність з моменту здійснення правопорушення, хоча в реальності цього свого обов'язку вона не виконує. Проте міжнародне правопорушення є усього лише юридичним фактом, необхідним щоб компетентний орган (держава, міжнародна організація) констатував, що конкретні факти є абстрактно визначеними.
Існує два види суб'єктів правовідносин, що виникають у разі міжнародно-правової відповідальності: суб'єкти міжнародного правопорушення і суб'єкти міжнародних претензій.
До перших відносяться держави-правопорушники, які безпосередньо несуть міжнародно-правову відповідальність. До других відносяться потерпілі в результаті здійснення міжнародного правопорушення, в широкому сенсі це ті, хто вимагають відшкодування заподіяного правопорушенням збитку або приймають заходи відносно держави-правопорушника. Іноді в міжнародному праві держав-правопорушників називають активними суб'єктами відповідальності, а потерпілих - пасивними.
Суб'єктами міжнародного правопорушення можуть бути держави, які є основними суб'єктами міжнародного права. У зв'язку з цим виникає питання про міжнародно-правову відповідальність членів федеративної держави. Загальноприйнято вважати, що за правопорушення, здійснене членом федерації, несе відповідальність сама федерація, навіть якщо компетенція федерації не поширюється на питання, що відносяться до міжнародного правопорушення.
Проте в деяких випадках разом з федеральною державою відповідальність несе і сам член федерації. Йдеться про ті випадки, коли він виступає на міжнародній арені як суб'єкт міжнародного права і є безпосередньо міжнародним правопорушником. У цих випадках, вказує Фердросс, "відповідальність держави-члена доповнюється ще відповідальністю союзної держави за дії цієї держави-члена" [33, с.372].
Суб'єктами міжнародних претензій, витікаючих з відповідальності держави-правопорушника, є суб'єкти міжнародного права, тобто передусім це держави. При цьому коло держав, які можуть бути суб'єктами претензій з приводу відповідальності, не обмежується тільки тими державами, які постраждали від міжнародного правопорушення. У разі звичайних міжнародних правопорушень суб'єктом претензій про відповідальність є потерпіла держава. Зовсім інша справа у випадках, коли йдеться про міжнародні злочини. Наприклад, у випадках агресії і інших порушень миру й у випадках інших міжнародних злочинів, не лише безпосередньо потерпіла держава, але й інші держави мають право виступати суб'єктами претензій, витікаючих з відповідальності, і приймати пов'язані з нею заходи по відношенню до держави-правопорушника. Таким чином, в результаті міжнародного правопорушення суб'єктами цих правовідносин можуть бути не лише держава-правопорушник і постраждалі держави, але й у ряді випадків також інші держави [21, с.295].
Підставою міжнародно-правової відповідальності держави є порушення нею міжнародного зобов'язання, тобто здійснення цією державою
міжнародного правопорушення. Щоб зробити висновок про наявність міжнародного правопорушення, необхідно встановити, чи мала місце дія або бездіяльність посадовців або органів держави, яка по діючих нормах міжнародного права може бути присвоєна державі, і ця поведінка порушила міжнародне зобов'язання цієї держави [28, c.117].
У зв'язку з тим що держава може здійснювати певні дії або не діяти за допомогою своїх органів і посадовців, їй може присвоюватися міжнародно-протиправна поведінка лише таких індивідів, які мають статус органу держави або її посадової особи. Дія чи бездіяльність цих осіб, що порушує норму міжнародного права, розглядається в міжнародній практиці як поведінка самої держави. Це положення відображено Комісією міжнародного права в ст. 5 Статей, згідно якої "Поведінка особи чи установи, що не є органом держави відповідно до статті 4, але уповноваженої правом цієї держави здійснювати елементи державної влади, розглядається як діяння цієї держави по міжнародному праву, за умови що в даному випадку ця особа чи установа діє в цій якості". Ця поведінка присвоюється державі «незалежно від приналежності такого органу до законодавчої, виконавчої, судової або іншої влади» (ст. 6) [25, с.95-110].
Держава нестиме міжнародну відповідальність за дії свого законодавчого органу в тому випадку, якщо він ухвалив закон або інший нормативний акт, що йде врозріз з міжнародними зобов'язаннями цієї держави. Основою для виникнення відповідальності буде офіційне обнародування такого акту парламенту. Неприйняття ж парламентом держави законодавчого акту, який потрібний для виконання його міжнародного зобов'язання, може спричинити відповідальність цієї держави тільки у разі, якщо це заподіяло моральний або матеріальний збиток. Найчастіше держава несе відповідальність за дії або бездіяльність своїх виконавчих органів: міністерств і відомств, армійських і поліцейських підрозділів, пограничних і спеціальних служб, аж до нижчої ланки виконавчої влади. Відповідальність держави може мати місце і внаслідок
порушення її міжнародних зобов'язань діяльністю національних судів.
Державі також присвоюється поведінка її адміністративно-територіальних одиниць і організацій, уповноважених виконувати державно-владні функції, зокрема при перевищенні ними своїх повноважень, встановлених внутрішньодержавним правом, або порушенні інструкцій, що відносяться до їх діяльності (ст. 11 Статей). Держава не може відхилитися від відповідальності, посилаючись на ту обставину, що відповідно до внутрішнього законодавства ці дії не слід було здійснювати або слід було здійснювати іншим чином. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. встановлено, що держава "не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання нею договору" (ст. 27) [32, с.177].
Тільки у разі, якщо особа діяла або не діяла не як посадовець або орган держави, його поведінка не присвоюється державі. Проте, якщо фізична особа, що не має офіційного державного статусу, своїми діями зазіхає на ті права та інтереси іншої держави, що охороняються міжнародним правом, держава, яка не забезпечила захист цих прав та інтересів, нестиме міжнародно-правову відповідальність. Найчастіше ці дії фізичних осіб зводяться до замаху на честь і гідність іноземної держави, образу її прапора і герба, замаху на честь і гідність. В цьому випадку держава несе відповідальність за невиконання своїх зобов'язань по забезпеченню прав і законних інтересів іноземної держави на своїй території, що виразилося в бездіяльності державних органів, покликаних захищати ці права і інтереси.
Те або інше діяння органів держави та її посадових осіб може вважатися основою для міжнародно-правової відповідальності тільки у тому випадку, якщо в наявності буде сукупність наступних ознак, що утворюють склад міжнародного правопорушення: 1) об'єкт протиправного діяння; 2) протиправний характер поведінки держави, що виразився у дії або бездіяльності її органів і посадовців; 3) наявність шкоди, як результату протиправної поведінки держави; 4) причинно-наслідковий зв'язок між
поведінкою держави та шкідливим результатом, що настав.
Проблема об'єкту міжнародного правопорушення нерозривно пов'язана з ширшою проблемою об'єкту міжнародного права і суб'єкта міжнародних правовідносин. Визнаючи, що "об'єктом норм права і правових відносин є певні матеріальні блага, до досягнення яких прагнуть держави та які відповідають життєвим інтересам суб'єктів, що беруть участь в правових відносинах", то доведеться зробити висновок, що об'єктом протиправного діяння будуть ті ж самі матеріальні та нематеріальні блага [26, с.164].
До подібних благ відносяться, наприклад, мир і безпека, честь, гідність і права іноземної держави, недоторканість дипломатичних і консульських представництв і т.д.. Ці блага є безпосереднім об'єктом посягання для певних міжнародних правопорушень. Наприклад, мир і міжнародна безпека є об'єктами міжнародного злочину агресії.
Шкідливий результат або збиток, заподіяний протиправною поведінкою держави, може бути двоякого роду: матеріальним (збиток, заподіяний життю і здоров'ю людей, майну, фінансам держави) і нематеріальним (наприклад, порушення державного суверенітету, замах на честь і гідність держави і т.п.). Іноді протиправною поведінкою держави заподіюється одночасно як матеріальний, так і нематеріальний збиток.
Відносно провини як основи міжнародно-правової відповідальності держави єдиної думки в науці міжнародного права немає. У міжнародній практиці та доктрині вважається, що будь-яка міжнародно-протиправна поведінка держави винна. В той же час при здійсненні міжнародних деліктів (простих правопорушень) держава-порушник має право доводити свою невинність, наприклад при порушенні режиму територіального моря, виключної економічної зони і континентального шельфу, пограничних інцидентах і т.д., і посилатися при цьому на форс-мажорні обставини, непередбачений випадок або лихо. Скоєння ж міжнародних злочинів через специфіку цих протиправних діянь може бути тільки винним. [24, c.97].
2.2.Міжнародно-правова відповідальність міжнародних організацій
Міжнародні міжурядові організації як суб’єкти міжнародного права грають усе більше активну роль у міжнародних відносинах. У зв’язку з цим виникає питання: чи несуть відповідальність і яким чином міжнародні організації? Оскільки міжнародні організації мають неоднаковий обсяг міжнародної правосуб′єктності, що фіксується в їхніх установчих актах, то характер і обсяг відповідальності в них теж різний.
У 2002 р. Комісія міжнародного права ООН за дорученням Генеральної Асамблеї приступила до розробки теми «Відповідальність міжнародних організацій», та у 2009 р. у своїй річній доповіді представила Проект статей про відповідальність міжнародних організацій [4, с.18].
Відповідальність міжнародної організації буде випливати з факту порушення її органами й посадовими особами як статутних положень організації, так і загальних норм міжнародного права. У практиці ООН мали місце випадки визнання цією організацією відповідальності за дії, зроблені особами зі складу збройних сил ООН. Наприклад, в 1957-1965 рр.. ООН уклала угоди з Бельгією, Грецією, Італією, Люксембургом і Швейцарією про відшкодування шкоди, заподіяної громадянам цих країн і майну цих громадян внаслідок операцій Збройних сил ООН в Конго [38, с.43].
На міжнародній арені міжнародна організація діє через свої органи й посадових осіб, тому фактично міжнародні правопорушення можуть робити саме вони. У цьому випадку може виникнути подвійна відповідальність організації. По-перше, перед державами-членами за порушення посадовою особою або органом організації статутних положень і, по-друге, перед міжнародним співтовариством у цілому при порушенні норм загального міжнародного права.
Міжнародні організації можуть нести як політичну, так і матеріальну відповідальність. Наприклад, політична відповідальність може настати у разі прийняття міжнародною організацією дискримінаційних рішень, що
утискають суверенні права держави (групи держав), або які впливають на їх суверенітет; за порушення угоди про штаб-квартиру з державою перебування або угод про співпрацю з іншими суб'єктами міжнародного права.
Матеріальна відповідальність міжнародної організації може наступити за нанесення нею збитку в процесі діяльності (наприклад, діяльності в космічному просторі), за невиконання міжнародних зобов'язань, де стороною є ця організація; за нанесення шкоди джерелом підвищеної небезпеки (наприклад, автомобілем або судном ООН); за порушення контрактів; недотримання санітарних норм та ін..
Але при цьому форми відповідальності, що діють стосовно держав, не можна механічно переносити на міжнародні організації, так як вони мають специфічні особливості: не набули розвитку конкретні форми політичної та матеріальної відповідальності; при настанні матеріальної відповідальності поряд з міжнародною організацією, як правило, несуть відповідальність держави - члени цієї організації.
Міжнародна організація може бути залучена до міжнародної відповідальності за порушення законодавства країни перебування її штаб-квартири. Уряди багатьох країн ухвалили законодавчі акти про статус міжнародних організацій, що знаходяться на їх території, та їхніх службовців, за порушення яких міжнародні організації можуть бути притягнуті до матеріальної відповідальності [36, с.273-274].
В даний час у міжнародній практиці проблема відповідальності міжнародних організацій вирішується переважно в площині компенсації матеріального збитку. Так, у ряді угод по космосу, - Договорі про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 р.; Угоді про рятування космонавтів, поверненні космонавтів і поверненні об′єктів, запущених у космічний простір, 1968 р.; Конвенції про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об′єктами, 1972 р. - є норми, що встановлюють відповідальність міжнародних організацій і держав, що беруть
участь у них, за збиток, що став результатом космічної діяльності.
Оскільки міжнародні організації часом не можуть самостійно компенсувати заподіяний ними збиток, виникає питання про необхідність солідарної відповідальності як самої організації, так і її держав-членів. Такий вид відповідальності, зокрема, передбачений ст. V Конвенції про міжнародну відповідальність за збиток, заподіяний космічними об'єктами 1972 р. [30, c.283-284].
Специфіка діяльності міжнародної організації може привести до заподіяння матеріального збитку її посадовим особам, майну й приміщенням. У цих випадках міжнародна організація може виступати суб'єктом міжнародних претензій до причинителя збитку. Це знайшло підтвердження в консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. «Про відшкодування збитку, понесеного на службі ООН». На підставі факту вбивства ізраїльськими терористами посередника ООН у збройному конфлікті між Ізраїлем і арабськими державами графа Бернадота й полковника Серо Міжнародний Суд ООН визнав, що Організація Об'єднаних Націй як суб'єкт міжнародного права й носій міжнародних прав і обов'язків може здійснювати свої права шляхом пред'явлення міжнародних претензій.
Всі ці положення про міжнародну відповідальність міжнародних організацій випливають із Проекту статей про відповідальність міжнародних організацій, активну роботу над яким проводить Комісія міжнародного права ООН, підготувавши та представивши за 8 років плідної праці (з 2002 по 2009 рр.) Генеральній Асамблеї текст Проекту. Цей Проект потребує подальшої розробки, до моменту його прийняття світовим співтовариством та затвердження в якості офіційного джерела міжнародного публічного права.
РОЗДІЛ III
Актуальні питання інституту міжнародно-правової відповідальності
3.1.Обставини, що звільняють від міжнародно-правової відповідальності
Як правило, всяке протиправне діяння держави тягне міжнародну відповідальність цієї держави. Проте насправді можуть мати місце обставини, які перешкоджають на цьому етапі виконанню державою своїх зобов'язань, у тому числі виконанню їх в строк. Ці обставини можуть виключити міжнародно-правову відповідальність держав.
Під час кваліфікації поведінки держави слід враховувати обставини, наявність яких виключає протиправність дії (без
діяльності) держави, а отже і звільняє державу від міжна
родно-правової відповідальності. Розрізняють дві групи об
ставин: обставини, які виключають виникнення міжнарод
но-правової відповідальності, та обставини, які виключають реалізацію міжнародно-правової відповідальності.
У першому разі поведінка держави, яка за нормальних умов кваліфікується як правопорушення, визнається пра
вомірною та не породжує відповідальності. У другому — це фактичні ситуації, за яких відповідальність, яка наступає за правопорушення, фактично не здійснюється. [35, с.320].
Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння, підготовлені Комісією міжнародного права і схвалені (точніше, "взяті до відома") LXV сесією Генеральної Асамблеї ООН 6 грудня 2010 року, містять перелік обставин, що виключають протиправність. Відповідальність держав виключається за наступних певних умов:
У разі досягнення між державами взаємної згоди відносно дій, які суперечать раніше взятим ними зобов'язанням або відповідним нормам МП (ст. 29 Статей). Наприклад, введення іноземних військ на територію держави зазвичай розглядається як серйозне порушення суверенітету держави, а
частіше як акт агресії. Проте подібна дія не може бути визнана такою, якщо вона здійснюється на прохання або з відома держави.
Виключення відповідальності держави в даному випадку настає за наявності наступних умов:
згода держави має бути міжнародно-правомірною;
згода має бути явно вираженою (а не що мається на увазі);
згода повинна передувати здійсненню дій.
Проте така згода не може бути дана на здійснення дій, що суперечать імперативним нормам міжнародного права (наприклад, згода на використання території для здійснення агресії відносно третьої держави).
У разі, якщо дії держави викликані протиправними діями іншої держави і є правомірними з точки зору міжнародного права заходами відносно держави-правопорушника, або, іншими словами, коли є провина самої потерпілої сторони (ст. 30 Статей). Такі заходи можуть бути застосовані також за дорученням або уповноваженням компетентної міжнародної організації (наприклад, ООН, відповідною організацією).
Якщо діяльність держави була викликана непереборною силою або непіддатливими контролю непередбаченими зовнішніми подіями (ст. 31 Статей). Причому передбачається, що обидві вказані події не дозволили державі діяти відповідно до раніше прийнятих на себе зобов'язань. Зокрема, може йтися про ситуації, викликані явищами природи (повінь, землетрус, епідемія) або діяльністю людей, і позначаються вони термінами "форс-мажор", або "непередбачений", "непереборний" випадок. Форс-мажор як основа для звільнення держави від відповідальності передбачений, наприклад, в статті 41 Конвенції про територіальне море і прилеглу зону 1958 року, статті 18 Конвенцій ООН з морського права 1982 року.
Проте держави не звільняються від відповідальності, якщо форс-мажорна ситуація обумовлена - або цілком, або у поєднанні з іншими чинниками - поведінкою держави, що посилається на неї, або держава перейняла на себе ризик виникнення такої ситуації.
Якщо суб'єкт поведінки, що представляє цю державу, в ситуації крайнього лиха не мав іншої можливості врятувати своє життя або життя ввірених йому людей (ст. 32 Статей). На практиці випадки лиха були в основному пов'язані з повітряними або морськими судами, які виявлялися на території держави із-за поганих погодних умов, технічної несправності і т.п..
Лихо як обставина, що виключає відповідальність держави, передбачено, наприклад, в статтею 14 Конвенцій про територіальне море і прилеглу зону 1958 р., статтею 98 Конвенцій ООН з морського права 1982 р.
Держава несе відповідальність, якщо вона сама сприяла виникненню ситуації крайнього лиха або якщо поведінка, про яку йде мова, могла викликати тяжче лихо. Наприклад, підводний човен з ядерною силовою установкою, що потерпів серйозну аварію, може викликати ядерний вибух в порту, в якому він намагається сховатися і зробити необхідний ремонт. В цьому випадку буде поставлено під загрозу життя набагато більшого числа людей, і держава, чий прапор несе підводний човен, не може звільнятися від відповідальності.
Якщо держава була вимушена порушити прийняті на себе зобов'язання за наявності крайньої необхідності (ст. 33 Проекту). Проте посилання на крайню необхідність правомірне лише за наявності ряду одночасно діючих умов, зокрема абсолютно-виняткового характеру ситуації, на яку посилається держава; неминучості характеру небезпеки, загрозливої життєво важливим інтересам держави та її населенню; неможливості усунути таку небезпеку іншими засобами; неодмінно тимчасовий характер дії, обмежений рамками періоду небезпеки.
Держава не може посилатися на стан крайньої необхідності ще, принаймні, в наступних двох випадках: 1) якщо міжнародне зобов'язання, якому не відповідає діяння цієї держави, встановлене договором, в якому прямо або побічно унеможливлюється посилання на стан крайньої необхідності відносно цього зобов'язання; 2) якщо держава, про яку йде мова, сама сприяла виникненню стану крайньої необхідності, який і не дозволив
виконати свої міжнародні зобов'язання [36, с.270].
Як приклад можна взяти рішення Міжнародного Суду у справі про проект "Габчиково-Надьмарош". При розгляді справи Угорщина посилалася на те, що порушення нею договору виправдовується станом необхідності. Суд визначив: "Стан необхідності, на який посилається Угорщина, навіть якщо б його наявність була встановлена, не дозволив би зробити висновок про те, що вона діяла відповідно до її зобов'язань за Договором 1977 року… Він дозволив би тільки стверджувати, що за даних обставин, Угорщина не нестиме міжнародної відповідальності за свої дії". З цього видно, що стан необхідності не дає підстав для висновку про те, що договір не був порушений, але він міг би звільнити від відповідальності за порушення [21].
Якщо держава, що завдає збитку іншій державі всупереч діючим нормам міжнародного права, діє в цілях самооборони від агресії відповідно до статті 51 Статуту ООН, що здійснюється цією іншою державою (ст. 34 Проекту). Таким чином, в цій статті йдеться про законну міру самооборони держави відповідно до Статуту ООН, що передусім відповідає умовам ст. 51 Статуту. Такими умовами є: 1) наявність озброєного нападу на державу іншої держави, що створює виключно серйозну і явну загрозу її територіальній цілісності і політичній незалежності, як це витікає з коментаря Комісії МП; 2) самооборона здійснюється до тих пір, поки Рада Безпеки не прийме заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки; 3) Рада Безпеки має бути негайно повідомлена про зроблені заходи самооборони; 4) такі заходи не зачіпають повноважень і відповідальності Ради Безпеки стосовно підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки [1].
Протиправність діяння держави, що не відповідає міжнародно-правовому зобов'язанню цієї держави відносно іншої держави, якщо і виключається, то в тій мірі, в якій це діяння є контрзаходом.
Отже, як бачимо, в Проекті йдеться про обставини, які в цілому властиві і внутрішньому праву держав, тобто є загальними принципами права. Наведений перелік є вичерпним і загальновизнаним. Ці обставини
застосовуються до будь-яких міжнародних зобов'язань, незалежно від їх джерела, будь то договір, звичай чи односторонній акт. Слід зазначи
ти, що міжнародне право не допускає посилань на обстави
ни, що звільняють від відповідальності, коли порушують
ся норми jus cogens [40, с.167].
3.2.Міжнародно-правові зобов’язання, що виникають у зв’язку з заподіянням шкоди внаслідок учинення дії, що не становить міжнародного протиправного діяння
У визначенні права міжнародної відповідальності професора І.І.Лукашука знайшло відображення існування двох складових частин права міжнародної відповідальності — відповідальності за протиправні діяння і відповідальності за шкідливі наслідки дій, що є результатом діяльності, не забороненої МП. По своїй юридичній природі ці види відповідальності різні, вони регулюються різними комплексами норм, різними є також зміст і форми, котрими вони можуть характеризуватися. По суті, відповідальність держави за шкідливі наслідки дій є відповідальністю за ризик. Беручи до уваги відмінності у юридичній природі, Комісія ООН з міжнародного права почала роботу над темою «Міжнародна відповідальність держави за шкідливі наслідки дій, не передбачених міжнародним правом». У доктрині часто таку відповідальність називають абсолютною або об’єктивною. Назви «об'єктивна» і «абсолютна» є некоректними. Останнім часом почала з’являтись критика подібних тверджень, утім, на жаль, далеко не завжди підкріплена належною аргументацією. Але недоліки аргументації не впливають власне на правильність оцінки. Дійсно, об’єктивною таку відповідальність називати не можна, оскільки, термін «об’єктивна відповідальність» застосовується абсолютно в іншому контексті.
В свою чергу, «абсолютна відповідальність» є просто некоректним терміном, який з позицій юриспруденції не має сенсу, оскільки існують
випадки звільнення від відповідальності. Зокрема, такі випадки передбачені навіть у міжнародному космічному праві, положення якого щодо відповідальності вважаються найбільш жорсткими [28, c.137].
Внаслідок розвитку науки і техніки та застосування їх досягнень в практичних цілях державами використовуються космічні ракети, ядерні кораблі, супертанкери, атомні електростанції. Ці об'єкти відносяться до джерел підвищеної небезпеки, тобто вони є такими об'єктами, котрі через свої специфічні техніко-функціональні характеристики при настанні непередбачених ситуацій можуть виходити з-під контролю та завдавати матеріальних збитків іншим суб'єктам міжнародного права.
Такі збитки завдаються незалежно від волі держави, яка управляє цими джерелами підвищеної небезпеки та не дивлячись на бажання держави забезпечити всі можливі міри безпеки. Розміри таких збитків потенційно можуть бути величезними. Вірогідність настання подібних ситуацій та бажання держав регламентувати питання настання наслідків визначили виникнення в системі сучасного міжнародного публічного права норм, що мають забезпечити належне регулювання питання відшкодування збитків, завданих експлуатацією таких видів техніки. На сьогодні такі норми існують в окремих галузях міжнародного права, зокрема, в міжнародному космічному праві, міжнародному морському праві, міжнародному ядерному праві та міжнародному повітряному праві [30, с.290].
Тема міжнародно-правової відповідальності держав за шкідливі наслідки дій, не заборонених МП, вперше була занесена у програму Комісії з міжнародного права ООН у 1978 році під час роботи її тридцятої сесії. Остаточно Проект статей про відповідальність держав за шкідливі наслідки діянь, не заборонених міжнародним правом КМП розробила у 2001 році під час роботи своєї п'ятдесят третьої сесії. Цей Проект призначений Генеральній Асамблеї ООН та є частиною звіту комісії щодо роботи сесії. Саме у ньому Комісія вперше висловила свою точку зору щодо цього специфічного виду міжнародно-правової відповідальності. Утім, обговорення Генеральною
Асамблеєю Проекту статей з цієї теми наочно розкрило велику кількість проблем у цій сфері та неприйняття її рядом держав. Через це Комісія вирішила спочатку розглянути питання про запобігання транскордонним збиткам від небезпечних видів діяльності, і як результат – поява Проекту статей про запобігання транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності 2001р., та затвердження їх LXII сесією Генеральної Асамблеї ООН 6 грудня 2007р..
Даний Проект статей має за мету розвинути концепцію запобігання та регулювання питання шкідливих наслідків дій, які можуть завдати значних збитків іншим суб'єктам МП. Запобігання появи таких збитків у даному Проекті розглядається як зобов'язання або процедура, яка має справу із фазою, попередньою до завдання шкоди та заподіяння збитків. Внаслідок заподіяння шкоди, держави можуть звертатися до органів міжнародної юстиції або ж просити про компенсаційні заходи державу-порушника. Такі компенсаційні заходи розглядаються як вид відповідальності [12].
Питання запобігання збитків має велике значення та актуальність. Запобігання має бути ключовим аспектом, тому що навіть відшкодування завданих збитків та шкоди не завжди повністю відновлює ситуацію. Адже ці дії можуть призвести до смерті людей та невідворотних змін у екосистемі. Держави мають чітко усвідомлювати до яких наслідків можуть призвести джерела підвищеної небезпеки. З юридичної точки зору, держави повинні усвідомлювати весь причинно-наслідковий зв'язок між можливостями своїх джерел підвищеної небезпеки та завданими збитками. Наявність цього причинно-наслідкового зв'язку примушує держави приймати заходи щодо запобігання шкоді. Адже запобігання завжди краще відшкодування.
Питання запобігання виникнення збитків як шкідливих наслідків дій, не заборонених МП, особливо набуло ваги після підписання у 1992 році Декларації у Ріо-де-Жанейро та висновку МС ООН щодо правомірності використання державою ядерної зброї у військовому конфлікті у 1996 р [20].
Преамбула Проекту статей пояснює, чому Комісія міжнародного
права ООН взялася розробляти дану тему, маючи на увазі своє доручення від Генеральної Асамблеї по кодифікації міжнародного права. Заходи щодо цієї теми передбачають участь залучених держав за їхньою згодою. Ці заходи мають захищати інтереси всіх держав, що приймають у них участь. Держави є вільними у формуванні своєї власної політики щодо захисту навколишнього середовища і мають формувати її відповідно до потреб населення. При цьому держави мають поважати свободу інших суб'єктів МП та їх суверенітет.
Стаття 1 Проекту визначає межі сфери дії статей щодо шкідливих наслідків дій, не заборонених міжнародних правом, які можуть завдати серйозних збитків. Пункт d статті 2 згодом зменшує сферу дії статей до тих дій, що відбуваються на території держави або на території, що їй підконтрольна. Будь-яка діяльність, яка може мати своїм наслідком завдання шкоди фізичної, знаходиться у сфері дії цих статей. Різні види діяльності можуть розглядатися під цією категорією. Сюди також відносяться джерела підвищеної небезпеки. Ризик завдання ними шкоди є невеликим, адже зазвичай держави уважно слідкують за діяльністю таких об'єктів. Проте, можливі наслідки їх негативних дій можуть спричинити шкоду та збитки багатьом суб'єктам МП.
Незважаючи на існування даного Проекту, держави мають право визначати для себе види небезпечної діяльності, що можуть нанести їм шкоду, та закріплювати їх у двосторонніх договорах або внутрішньому законодавстві. В будь-якому разі, сфера дії Проекту статей визначається чотирма критеріями, які викладені у статті 1.
Першим критерієм визначення сфери дії Проекту статей є поняття «дій, не заборонених міжнародним правом». Цей підхід був розроблений для того, щоб відокремити поняття міжнародної відповідальності від поняття відповідальності держави. Використання цього критерію також має на меті дати можливість державі, що вірогідно постраждала від шкідливих наслідків певних дій, попросити іншу державу провести заходи по запобіганню, хоча
саме ця дія не була заборонена МП. Дані статті не можуть використовуватися державою як засіб доведення, що дія була забороненою МП. Також необхідно розуміти, що невиконання будь-яких засобів по запобіганню шкоди згідно даних статей не визначить дію як заборонену.
Другим критерієм, який визначає сферу дії даного Проекту статей є те, що засоби по запобіганню настання шкоди плануються або виконуються на території держави, або на території, що знаходиться під контролем або юрисдикцією даної держави. Тут використовуються три поняття: «територія», «юрисдикція» та «контроль». Хоча, у деяких джерелах набагато частіше зустрічається поняття «юрисдикція або контроль держави», Комісія МП вважала за необхідне включити сюди також поняття «територія», для того, щоб наголосити на важливості територіальної приналежності. Для виконання цих статей провідним критерієм є «територіальна юрисдикція». Як наслідок, коли дія, що відноситься до даного Проекту статей, виникає на території певної держави, ця держава має виконати зобов'язання по запобіганню настання шкоди. Також Комісія МП вказує на ситуації, коли держава має визнати межі своїх кордонів на користь іншої держави. Прикладом такої ситуації є законний прохід в територіальні води держави іноземного корабля. Якщо ця дія веде до настання шкідливих наслідків, то відшкодовувати завдані збитки або запобігати їх появі має держава, під юрисдикцією якою знаходиться даний корабель (під прапором якої він ходить), а не держава, територіальні води якої цей корабель використовує.
Поняття «контролю» часто використовується в міжнародному праві, коли юрисдикція над певними діями або подіями не визнається міжнародним правом. Це трапляється тоді, коли держава має юрисдикцію де-факто, але не має юрисдикції де-юре. Прикладами цього можуть бути незаконна інтервенція, окупація та анексія. Посилання тут можна зробити на консультативний висновок Міжнародного Суду ООН про юридичні наслідки перебування Південної Африки на території Намібії, незважаючи на резолюцію Ради Безпеки ООН (1970 р.). У цьому висновку МС ООН
постановив, що хоча ПАР вже не має ніякого права поширювати свою юрисдикцію на цю територію, вона має відповідати за всі дії, котрі могли вплинути на дану територію [20, с.16].
Третім критерієм визначення сфери дії цього Проекту статей є «ризик завдання серйозних збитків, що можуть поширитися на території багатьох країн». Тут мається на увазі, що можливі завдані збитки повинні мати шкідливі наслідки і поширюватися на територію не тільки держави, під юрисдикцією якої знаходиться дане джерело підвищеної небезпеки, а й на території інших держав. Щодо поняття «ризику», то тут маються на увазі майбутні можливі негативні наслідки. Простий факт того, що шкідливі наслідки виникли в результаті певних дій не означає, що вони мали елемент ризику. Наявність елементу ризику означає, що відповідальні особи були свідомі можливих негативних наслідків такої діяльності, але продовжували її, сподіваючись відвернути настання шкідливих наслідків.
Четвертим критерієм визначення сфери дії Проекту є те, що значні матеріальні збитки мають бути породжені наслідками правомірної діяльності. Комісія МП погодила, що до цієї правомірної діяльності не буде відноситися валютна та соціально-економічна політика держави. Матеріальна складова має поєднувати діяльність із її шкідливим наслідком. Це означає, що діяльність, зазначена у цих статтях, повинна мати матеріальну складову, із якої мають випливає наслідки.
Отже, стаття 1 Проекту визначає сферу його дії та вказує на найважливіші категорії, які застосовуються в ньому, а також вказує на підстави виникнення міжнародно-правової відповідальності держави за шкідливі наслідки дій, не заборонених міжнародним правом.
Порядок визначення такої відповідальності зазвичай визначається в міжнародних договорах. За відсутності в них необхідних норм держава-заподіювач шкоди і потерпіла сторона на основі взаємної домовленості можуть вдатися до традиційних способів визначення матеріальної відповідальності, застосовуваних при здійсненні звичайних деліктів.
Абсолютній відповідальності як специфічному інституту міжнародного права властиві свої особливі форми: грошова компенсація, послуги, технічна допомога, надання різного роду матеріальних цінностей замість знищеного або пошкодженого майна, природних ресурсів і т.п.
Як бачимо, Проект статей Комісії ООН з міжнародного права про запобігання виникненню серйозних збитків є досить прогресивним та інноваційним. Вперше Комісія МП дослідила питання відповідальності держав за правомірну діяльність, у даному Проекті дані досить чіткі визначення прав та обов'язків зацікавлених держав. Проект включає у себе максимальну кількість питань, пов'язаних із відповідальністю за правомірну діяльність. Тут ми можемо знайти і запобігання, і санкціонування, і консультації з приводу засобів попередження. Даний Проект на сьогодні є абсолютно повним викладом усього, що стосується даного виду міжнародно-правової відповідальності. Звичайно, з часом він може бути доповнений, адже прогрес людства, напевно, призведе до виникнення нових видів небезпечної діяльності. Саме тому, Комісія ООН з МП повинна пильно слідкувати за прогресивним розвитком людства та, за потреби, доповнювати цей Проект [29, с.24-41].
Головною ж проблемою на сьогодні, пов'язаною із Проектом, є його офіційне затвердження як джерела міжнародного права. Cаме це дасть державам можливість із впевненістю дивитись у майбутнє та бути впевненими у своїх правах. В 2010 р. ГА ООН своєю резолюцією 65/28 від 6 грудня 2010 року ще раз підкреслила важливість Проекту, та необхідність створення конвенції з цього питання, й постановила включити питання про запобігання транскордонної шкоди від небезпечних видів діяльності та розподіл збитків у разі такої шкоди в повістку дня своєї шістдесят восьмої сесії. До того часу держави-члени повинні представити свої пропозиції щодоположень Проекту.
ВИСНОВКИ
Проблеми міжнародно-правової відповідальності специфічні, багатогранні і досить складні. Розвиток і кодифікування норм і принципів відповідальності в міжнародному праві вимагають аналізу і узгодженості багатьох питань, кожне з яких має бути розглянуте і враховане з тим, щоб правильно відбити ті зміни, які сталися до теперішнього часу в області МП.
Необхідність спеціального дослідження проблем кодифікування і розвитку норм і принципів міжнародно-правової відповідальності продиктована збільшеною роллю МП як юридичної основи міжнародних відносин, підвищенням його ефективності в підтримці світового правопорядку, в рішенні найважливіших проблем світової спільноти.
На сучасному етапі існування суверенних держав міжнародні відносини проявляються як міжнародно-правова поведінка держав, що грунтується на юридично закріплених принципах і нормах. Функції міжнародного права полягають в нормативному закріпленні прав і обов'язків держав, що виникають в процесі їх існування.
У завдання міжнародного права входить не лише встановлення правил поведінки держав в тій або іншій області їх міжнародної діяльності, але і вироблення норм і принципів, що гарантують дотримання цих правил. На практиці одним з найважливіших міжнародно-правових інструментів є принцип міжнародної відповідальності держав і інших суб'єктів міжнародного права за порушення їх міжнародних зобов'язань, а також за шкідливі наслідки при правомірній діяльності в окремих сферах міждержавної співпраці.
Розвиток міжнародного права є взаємозв'язаним процесом становлення та удосконалення як правил поведінки держав, так і норм і принципів, що забезпечують їх дотримання, у тому числі і правил міжнародної відповідальності. Проте в даний момент в розробці норм і принципів міжнародної відповідальності в міжнародному праві існує
прогалина. Незважаючи на зростаючу необхідність, норми і принципи міжнародно-правової відповідальності держав так і не кодифіковані, хоча робота над цим ведеться Комісією міжнародного права ООН.
Таким чином, завданням сучасного міжнародного права є заповнення цього пропуску в праві. Кодифікування і розвиток норм і принципів міжнародно-правової відповідальності може послужити важливою умовою в подальшому розвитку міжнародного права в цілому.
Аналіз роботи КМП ООН з вивчення питань міжнародної відповідальності держави за правопорушення приводить до висновку про те, що в постановці цих проблем сталося певне зрушення. Виконана Комісією робота в цій області і проекти відповідних статей, що укладаються нею, можуть служити основою для подальшого просування вперед.
Але на мою думку доцільно було б об’єднати ці проекти в один єдиний документ – одну єдину Конвенцію, яка б кодифікувала інститут міжнародно-правової відповідальності. Таку Конвенцію було б легше затвердити, адже легше ратифікувати один документ – а ніж по черзі ратифіковувати три чи чотири різні.
У числі цілого ряду чинників, що призводять до все більшого ускладнення міжнародних відносин, важливе місце належить прогресу в науці та техніці, що дозволяє державам здійснювати такі види діяльності, які не обмежуються рамками державних територій.
Політика України спрямована на тісну співпрацю зі світовою спільнотою, тому числі і в області забезпечення світового правопорядку, використання ядерної енергії, космічного простору, захисту довкілля.
Про це свідчать і ініціативи в міждержавній співпраці, і участь в численних міжнародних угодах, що зайняли важливе місце в сучасній міжнародній практиці. Розроблені і затверджені в цих угодах принципи і норми міжнародно-правової відповідальності служать базою для охорони інтересів держав і окремих громадян, сприяють розвитку теоретичних досліджень.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Нормативно-правові акти
Статут Організації Об′єднанних націй 1945 р.
Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.
Доповідь про роботу шістдесят другої сесії Комісії міжнародного права ООН 2010 р. дод.10 A/65/10.
Доповідь про роботу шістдесят першої сесії Комісії міжнародного права ООН 2009 р. дод.10 A/64/10.
Доповідь про роботу п′ятдесят третьої сесії Комісії міжнародного права ООН 2001 р. дод.10 A/56/10.
Доповідь про роботу тридцять шостої сесії Комісії міжнародного права ООН 1986 р. дод.10 A/39/10.
Доповідь про роботу двадцять п′ятої сесії Комісії міжнародного права ООН 1973 р. дод.10 A/9010/Rev.1.
Доповідь про роботу двадцять третьої сесії Комісії міжнародного права ООН 1971 р. дод.10 A/8410/Rev.1.
Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.
Конвенція про запобігання злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.
Проект статей про відповідальність держав за міжнародно-протиправні дії 2001 р.
Проект статей про запобігання транскордонної шкоди від небезбечних видів діяльності 2001 р.
Проект статей про відповідальність міжнародних організацій 2009 р.
Проект статей про захист людей у разі лих 2010 р.
Проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства 1996 р.
Резолюція ГА ООН 56/83 від 12 грудня 2001 р.
Резолюція ГА ООН 62/68 від 6 грудня 2007 р.
Резолюція ГА ООН 65/19 від 6 грудня 2010 р.
Резолюція ГА ООН 65/28 від 6 грудня 2010 р.
I.C.J. Reports, 1996.
Література
Вопросы теории международного права. / Тункин Г. И. – М.: Международные отношения, 1962. – 436 с.
Курс международного права. - М., Наука, 1969. – 648 с.
Курс международного права. / Анцилотти Д. - М.: Иностр. лит., 1961.
Международное право. Общая часть: учеб, для студентов юрид. фак. и вузов / Лукашук И.И. - Рос. акад. наук, Ин-т го
сударства и права, Академ, правовой ун-т, — Изд. 3-е. — М.: Волтерс Клувер, 2008. — 432 с.
Международные правонарушения и ответственность государств. / Курис П.М. – Минтис, 1973. – 278 с.
Международные правоотношения. / Шуршалов В.М. - М.: Международные отношения, 1971. – 240 с.
Международно-правовая ответственность: (Сущность и основание) / Фарукшин М.Х. - М.: Юрид. лит., 1971.
Міжнародне право. Основи теорії: Підручник. / Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. - К.: Либідь, 2002. - 608 с.
Міжнародно-правова відповідальність за шкідливі наслідки діянь, не заборонених міжнародним правом. / А.Кориневич - Стаття - Київський студентський журнал міжнародного права, випуск №4, 2006. – с. 24-41.
Международное право: Учебник. / Колосов Ю.М., Кузнецов В.И. – Изд. 2-е, доп. и перераб – М.: Международные отношения, 1998. – 624 с.
Международное право. Книга 2. Броунли Я. / - Под ред. Г.И.Тункина. – М.: Прогресс, 1977. – 507 с
Международное право: Учебник для вузов. / Отв. ред. проф. Г.В. Игнатенко и проф. О.И. Тиунов. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Норма, 2006. – 624 с.
Международное право. / Фердросс А. – М.: ИЛ, 1959.
Міжнародне право. / Під ред. Баймуратова А.В. – Донецьк, 2008. – 436 с.
Міжнародне право: Навч. Посібник. / За ред. Буроменського М.В.– К.: Юрінком Інтер, 2005. – 336 с.
Международное публичное право: учебник. / Отв. ред. К.А. Бекяшева. – 5-е изд., перераб. и доп. - М.: Проспект, 2009. - 1008 с.
Основания международной ответственности государств. / Ушаков Н.А. . - М.: Международные отношения, 1983. - 183 с.
Ответственность государств в современном международном праве. / Левин Д.Б. М.: Международные отношения, 1966. – 152 с.
Ответственность государства за международные правонарушения. / Василенко В. А. – К.: Вища школа, 1976. – 264 с.
Право международной ответственности. / Лукашук И.И. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.
Теория международного права. / Тункин Г.И. - М.:, Международные отношения, 1970. – 345 с.
