Міністерство освіти і науки України

Київський національний лінгвістичний університет

Кафедра теорії та історії зарубіжної літератури

Самостійна робота на тему:

“Сакральність і світськість простору

в новелі Х.-Л. Борхеса «Дім Астуріона»”

Студентки 401 групи

факультету романських мов

Голіневич-Куліш Юлії Борисівни

Київ - 2011

Згідно Мірче-Еліаде час для людини не безперервний. Священний час є оборотним. Часова реальність знаходить опору, фіксується у сакральному, абсолютному, сповненому присутності таїни ритуалу. Завдяки ритуалу людина стверджувалася у власному бутті. Так і в «Домі Астуріона» Х.Борхеса кожного року мінотавр здійснює ритуал:

«…Каждые девять лет в доме появляются девять человек чтобы я избавил их от зла.»

І так з року в рік, без перерв, Священний час повертається, і він є таким самим, незмінним. Але Астуріон все ж чекає на визволення з цього неперервного кола часу «..когда-нибудь придет и мой освободитель.» Мінотавр-господар лабіринту, у якому поєднані всі блукання, на які приречена людина.

Хорхе Борхес у своєму творі «Будинок Астуріона» створив образ лабіринту як моделі всесвітнього устрою. Астуріон означає «зірковий», а його домівка – Всесвіт: «Дом подобен миру, вернее сказать, он и есть мир.»

Лабіринт Мінотавра постає як будинок, якому немає рівного на землі. Астуріон не вважає цей лабіринт пасткою, оскільки «… его двери открыты днем и ночью для людей и для зверей. Пусть входит кто хочет.» Складність цього лабіринту полягає лише у повторенні однакових елементів: «Все части дома повторяются много раз, одна часть совсем как другая».

На думку У. Еко, борхесівський лабіринт Всесвіту можна охарактеризувати як системний і структурований, вихід з нього передбачений самим фактом його існування. Італійський письменник навіть розробив систему класифікації світів-лабіринтів у “Примітках” до роману “Ім’я троянди”:

• 
  безальтернативний лабіринт Мінотавра, в якому неможливо заблукати, тому що усі шляхи ведуть до невідворотної зустрічі з чудовиськом;
  
• 
  маньєристичний лабіринт, який складається з розгалужених коридорів з безліччю глухих кутів, знайти вихід з нього можна шляхом кінце вої кількості спроб і помилок;
  
• 
  дійсна схема лабіринту світоустрою – “ризома”, в якій кожна стежка має можливість перетнути іншу. Неможливо визначити центр, тому немає периферії, нема виходу. Потенційно така структура є безмежною. “Подорож таким лабіринтом є станом постійного вибору. Простір здогадки – простір ризоми” (Еко) [1: 99]. У. Еко пояснює, що третій варіант лабіринту– це структура, яка не має ані початку, ані кінця, він завжди залишається недобудованим. Світ такого лабіринту непідвладний раціональному розумінню. Такий постмодерністичний, ризомний лабіринт приходить на зміну традиційному, класичному, світоподібному лабіринту. Саме тому знаковий образ моделі лабіринту стає компонентом символічного трикутника “Мінотавр=Астуріон” ↔ “Дім=Лабіринт” ↔ “Всесвіт”.
  

Мірче-Еліаде стверджує, що жінка – космічна модель образу Матері-Землі, оскільки жінка має домінуючу роль у суспільстві. Це пов’язано з соціальним і культурним феноменом «матріархату». Жінка подібна Землі, виношування дитини асоціюється з родючістю Землі. Людська мати тільки наслідує і повторює цей первісний акт появи життя в надрах Землі. Таким чином, жінка повинна перебувати в безпосередньому контакті з Великою Праматір`ю, щоб та була їй поводирем у здійсненні цієї таємниці – народження життя, щоб передала їй свою благодатну енергію і взяла її під свою материнську опіку. Народження людей Землею – всесвітньо поширена ідея, саме тому існують вірування, що Земля може зачати дитину без батька. Це знаходить себе у віруванні мимовільної здатності жінки до дітородіння. І у Борхеса зустрічаємо:

«И царица произвела на свет сына, которого назвали Астерием.»

Немає ні слова про батька Астуріона, оскільки саме цариці надається головна роль особи, що дає життя. Також Астуріон прирівнює себе до незрівнянної істоти, і він згадує у творі тільки матір, це вказує на те, що його батько є настільки земним, що навіть Астуріон не згадує про нього:

«Недаром моя мать была царицей, я не могу смешаться с чернью, даже если бы по скромности хотел этого.»

Необхідно відмітити, що саме у епіграфі прочитується міфологічний інтертекст, оскільки епіграфом є рядки із праці „Бібліотека” грецького історика та філолога Аполлодора (II ст. до Р. Х.), присвяченої давньогрецькій міфології:

Інтертекстуальна взамодія фіксується на всіх рівнях художньої структури твору. Ситуації, персонажі, деталі ремінісцентно відсилають читача до міфологічних подій, але водночас дають новий контекст. Борхес за допомогою міфу знову повертається до теми замкнутого часу та простору. Завершується твір непрямою цитатою із міфу:

„Луч утреннего солнца осветил бронзовый меч. Высохла последняя капля крови. Поверишь ли, Ариадна, – сказал Тесей, – Минотавр почти несопротивлялся”.

Ремінісцентною є деталь, що символізує „безкінечну безліч” – число „чотирнадцять” (воно неодноразово повторюється в тексті), яка також відсилає читача до давньогрецького міфа. Інтертекстуальність у зазначеній мініатюрі простежується також на рівні авторської примітки:

„В оригинале значиться число „четырнадцать”, но имеется достаточно оснований полагать, что для Астериона это числительное означает „безконечность”.

Отже, у творі існує борхесівська семіотична точка зору, яка спонукає читача розглядати Всесвіт як єдину Книгу, котру потрібно прочитати й розшифрувати. Всесвіт і культура рівнозначні, невичерпні, безкінечні.

1. Эко У. Заметки на полях “Имени розы” //Иностранная литература. – № 10. – 1988. –С. 89-104.