МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ ТА УПРАВЛІННЯ

ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ

«Україна»
Економічний факультет
КУРСОВА РОБОТА

на тему:
ПОНЯТТЯ ПРО ЗНАКИ, ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Напрям підготовки: 0201 – культура

Спеціальність: 6.020100 – документознавство та інформаційна діяльність
Біла Церква – 2010

ЗМІСТ
ВСТУП……………………………………………………………………………..3

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ НАУКИ ПРО ЗНАКИ

1.1 Історичний розвиток та еволюція семіотики ………………………………5

1.2 Основні класифікації знаків, їх характеристика……………………………5

1.3 Особливості картографічні знаки……………………………………………12

Висновки до першого розділу..…………………………………………………14
РОЗДІЛ 2. МОВА, ЯК ЗНАКОВА СИСТЕМА

2.1 Характеристика мовних знаків ………………………………………….….16

2.2 Структура знакового процесу, його виміри та рівні …………………..... 25

2.3 Термінологічні аспекти вивчення мови права………………...……………38

Висновки до другого розділу……..…………………………………………….42
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………….43

СПИСОК ВИКОРИТСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….…………45

ВСТУП
Актуальність теми. Документ створюється для збереження і передачі соціальної інформації в просторі і часі. Саме документ організує, систематизує інформацію, дає її у фіксованому вигляді. В будь-якому документі вона подається у певному порядку, узагальненні, взаємозв’язку різних даних.

Слово “інформація” має багато значень, з яких найбільш загальне і широке – “відбиття різноманіття”. Таке значення дозволяє розглядати як інформаційні процеси, які відбуваються в технічних механізмах, живій і неживій природі, в суспільстві.

З давніх-давен людина намагаєлася зберегти інформацію, записуючи її у вигляді знаків (букв, малюнки, ієрогліфи та ін.) на різних носіях (дерев’яних та глиняні дощечки, сувої папірусу, скельні малюнки). Зараз ці носії мають інший вид, але вони не змінили свого призначення – збереження та передача інформації в часі. Вивченням знаків, займається така наука симіотика.

Ступінь дослідження теми. Н.Н.Кушнаренко, Г.М. Швецова-Водка, Ч.С. Пірсом, С.Н. Зигуненко, Альфредом Тарським

Метою кусової роботи є дослідження теоретичних аспектів поняття «знак» та його класифікацію.

Для досяг поставленої мети потрібно розглянути такі завданням:

• 
  розглянути семіотику, як науку про знаки;
  
• 
  розподілити знаки, та їх класифікувати;
  
• 
  розглянути функції знаків;
  
• 
  розглянути мову, як знакову систему
  
• 
  розгянути структуру знакового процесу, її виміри та рівні.
  

Об’єктом досліждення є висвітлення основних факторів функціонування знаку в системі семіотики.

Предметом дослідження виступають класифікації знаків за трактуваннями різних науковців.

У процесі написання курсової роботи були використані такі методи дослідження: метод збору даних, описовості, історичний, метод аналізу.

Ключові терміни: семіотика, знак, класифікація знаків, функції знаків, видання, картографічні знаки, мова, прагматики, синтаксис.

Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, кожен з яких поділяється на підрозділи для якнайповнішого розкриття теми дослідження та висновків.
РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ НАУКИ ПРО ЗНАКИ

1.1 Історичний розвиток та еволюція семіотики

Семіотика — це наука, яка вивчає знаки і знакові процеси.

Семіотика — молода наукова дисципліна. Вона сформувалася лише у XX ст., хоча знакові підходи до вивчення певних явищ і процесів можна зустріти вже в творах античних та середньовічних вчених.

Дескриптивна семіотика — це семіотика, яка вивчає конкретні знакові системи.

Окрім дескриптивної, науковці також виділяють теоретичну семіотику.

Теоретична семіотика — це семіотика, яка вивчає загальні властивості та відношення, що притаманні будь-яким знаковим системам, незалежно від їх матеріального втілення.

Теоретичну семіотику цікавлять насамперед загальні принципи побудови будь-яких знакових систем, а також загальні принципи щодо їх виникнення і функціонування.

До складу теоретичної семіотики відносять логічну семіотику, яка має справу з аналізом природних і штучних мов у різних аспектах їхнього функціонування.

До знаків відносяться, наприклад, слова, дорожні знаки, гроші, нагороди, знаки відмінності, сигнали, жести і багато що інше.

Знак грає ключову роль в семіозисі (знаковому процесі). Семіозис визначається як якась динамічна ситуація, що включає певний набір компонентів.
1.2 Основні класифікації знаків, їх характеристика
Існує значне число класифікацій знаків, заснованих на відмінностях форми, змісту, зв'язку форми із змістом і інших параметрів. До теперішнього часу зберігає своє значення класичне (введене Ч.С. Пірсом) розбиття знаків на три групи: ікони, індекси і символи. Ця класифікація заснована на типології співвідношення форми і змісту. Так, іконами (або іконічними знаками) називаються знаки, чиї форма і зміст схожа якісно або структурно. Наприклад, батальне полотно або план битви є знаками-іконами, якщо вважати їх змістом сама битва. Індексами (або индексальными знаками) називаються знаки, чиї форма і зміст суміжна в просторі або в часі. Сліди на піску, дозволяючі припустити про те, що раніше в цьому місці хтось пройшов, дим, що припускає наявність вогню, симптоми хвороби, що припускають саму хворобу, – все це индексальные знаки. Мабуть, точніше б говорити не про суміжність форми і змісту, як це прийнято традиційно, а про наявність між ними певних причинно-наслідкових зв'язків. Нарешті, символами (або символічними знаками) називаються знаки, для яких зв'язок між формою і змістом встановлюється довільно, за угодою, що стосується саме даного знака. Для іконічних і индексальных знаків форма дозволяє здогадатися про зміст знака навіть не знайомому з ним адресату. Що ж до символічних знаків, то їх форма сама по собі, тобто зовні спеціального договору, не дає ніякого уявлення про зміст. Ф. де Соссюр говорив в цьому випадку про невмотивованість вибору означає або відсутність природного зв'язку між означуваним і що означає. Наприклад, знак складання «+» ніяк не пов'язаний з самою цією арифметичною операцією: ні схожістю, ні суміжністю, ні причинно-наслідковими зв'язками. Їх зв'язок довільний в тому значенні, що визначається особливою угодою, або конвенцією, що обумовлює використовування відповідного значка для передачі даного значення.

Серед мовних знаків переважна більшість відноситься до символів. Це і дозволило Ф. де Соссюру говорити про довільність мовного знака. Між тими, що означають російської, англійської і німецької мов стіл, table і Tisch мало загального, хоча всі вони позначають одне і те ж: “стіл”. Довільність означає, не свободу вибору форми знака взагалі, оскільки в рамках однієї знакової системи цей вибір обмежений: наприклад, по англійськи відповідне значення виражається словом table і ніяким іншим. Довільний сам зв'язок між означуваним і що означає, встановлювана і визначувана мовною конвенцією, а не якимись природними причинами.

Втім, в мовах є і слова, що позначають якісь схожості на означувані (тобто іконічні знаки). Такі звуконаслідування, або ідеофони: і-го-го, няв-няв, бр-р-р, апчхі та ін. Іконічним знаком може бути не тільки слово. Так, по зауваженню Р.О. Якобсона, іконічним є порядок слів у фразі “Прийшов, побачив, переміг”, оскільки лінійний порядок слів повторює послідовність відповідних дій.

До індексальних мовних знаків традиційно відносять особисті і вказівні займенники і деякі інші займенникові слова (я, ти, це, тут, зараз та ін.). Робиться це по аналогії з жестами, хоча навряд чи тут доречно говорити про суміжність або причинно-наслідкові зв'язки.

Відповідно до способу сприйняття означає знаки діляться на зорові, слухові, дотикові, нюхові і смакові. В людській комунікації використовуються в основному перші три типи. Так, мовні знаки відносяться до першого або до другого типу (письмова і усна форми). До зорових знаків відносяться також сигнали світлофора, регулювальника, дорожні знаки, міміка, жести, пози і т.д. Серед слухових знаків можна відзначити гудки і сирени, дзвінки (телефонні, шкільні і ін.), постріл стартового пістолета і т.п. До розряду дотикових знаків належать, наприклад, жести-торкання: поплескування, потиску, погладжування та ін. Для сліпих і глухих людей цей вид знаків стає основним. В комунікації багатьох видів тварин особливу роль грають нюхові знаки. Наприклад, ведмеді і інші дикі тварини позначають житло клаптями шерсті, що зберігає запах, щоб відлякати чужака і показати, що дана територія вже зайнята.

По тривалості існування означає знаки діляться на моментальні і тривалі (стабільні). До моментальних, тобто зникаючим відразу після використовування, відносяться, наприклад, звучні слова, тоді як написані слова є тривалими знаками. Серед класифікацій, задаючих типологію змісту знаків, головним слід рахувати розбиття знаків на слова і пропозиції, особливо важливе для природної мови. Відповідно до будови розрізняються прості (елементарні) і складні (неелементарні) знаки.

Як правило, в комунікації використовуються не окремі знаки, а їх об'єднання, які називаються знаковими системами. Об'єднання знаків в систему грунтується на декількох критеріях: спільності функцій, схожості форм і подібності структур. Знакова система складається з набору елементарних знаків, відносин між ними, правил їх комбінування, а також правил функціонування. Так, природну мову з деяким огрубленням можна розглядати як набір слів, що знаходяться в певних відносинах між собою (словник і граматика), правила комбінування слів (синтаксис), а також правила функціонування (наприклад, різні прагматичні і комунікативні постулати).

До знакових систем відносяться природні мови, мови програмування, грошова система, мова жестів і т.д. При комунікації знакові системи можуть взаємодіяти. В процесі мовного спілкування звичайно використовується не тільки мова, але і жести, і міміка, причому знаки різних знакових систем певним чином корелюють між собою.

Відносини, які існують між знаками в знаковій системі, називаються парадигматичними. Серед найважливіших парадигматичних відносин – синонімія, омонімія і ін. Разом з парадигматичними відносинами між знаками існує і інший тип відносин – синтагматичні. Синтагматичні називаються відносини між знаками, виникаючі в процесі їх комбінування. Саме синтагматичні відносини забезпечують існування тексту – результату дії знакової системи в процесі комунікації.

Знаки мають свою класифікацію, і класифікуються вони так.

Одиничні та системні: одиничний знак є єдиним у своєму класі знаків, системний знак — це знак, який входить до певної знакової системи.

Умовні та природні: у природних знаків, на відміну від умовних, означаюче та означуване утворюють природну єдність (міміка). Умовні знаки в свою чергу поділяються на довільні та символічні: зображення довільного знаку нічого не говорить про його значення, символічний знак подібний до свого значення.

Прямі та опосередковані: прямі знаки безпосередньо посилаються на предмет або явище, опосередковані мають денотатом інші знаки.

Синтагматичні та асинтагматичні: синтагматичний знак є частиною повідомлення, асинтагматичний знак несе ціле повідомлення.

Тематичні (обмежені) та атематичні: тематичні знаки використовуються винятково для передачі певної спеціалізованої (тематичної) інформації, атематичні знаки можуть використовуватись для передачі будь-якої інформації.

Статичні та операційні: операційні знаки означають операції над іншими знаками, статичні знаки такої функції не виконують.

Ситуативні та аситуативні: ситуативні знаки набувають різних значень в залежності від ситуації, аситуативні знаки своїх значень не змінють.

Класифікація знакових систем за особливостями знакового складу:

Замкнені та відкриті знакові системи: в замкнених системах кількість знаків чітко визначена, і кожен новий знак перетворює вихідну знакову систему у нову; у відкритих системах поява нових знаків не порушує старої системи.

Прості та складні знакові системи: прості складаються з однорідних знаків, складні — з різнотипних знаків. Складні системи можуть бути одно- та багатоярусними. В останніх виникає ієрархічне підпорядкування — знаки однієї підсистеми можуть бути зведені, спрощені до знаків іншої.

Перехресні та самобутні знакові системи: всередині перехресних систем містяться одні і ті самі знаки, самобутні — не перетинається з іншими.

Класифікація знакових систем за матеріальною природою:

звукові (усна мова, музика тощо), сприймаючий аналізатор — слуховий;

графічні (алфавіт, живопис, фотографія, стенографія, загальнонаукові символи, ноти, ієрогліфи тощо), сприймаючий аналізатор — зоровий;

рух (танець, мова глухонімих, положення рук регулювальника), сприймаючий аналізатор — зоровий;

запах, сприймаючий аналізатор — органи нюху;

колір (світлофор, кольори як символи), сприймаючий аналізатор — зоровий;

форма (співвідношення опуклостей та впадин в алфавіті сліпих), сприймаючий аналізатор — тактильний, органи дотику;

предмет (ялинка як символ новорічних свят, обручка як символ одруженості), сприймаючий аналізатор — зоровий;

матеріал (золото як символ багатства, сталь як символ міцності), сприймаючий аналізатор — зоровий;

вчинок (заручини як символ обіцянки вступити у шлюб), сприймаючий аналізатор — переважно зоровий.

На основі узагальнення літературних даних і досліджень можна визначити шість функцій знаків і знакових систем в діяльності людини:

• 
  сигнальну — як спонука до діяльності: знак виступає в ролі сигналу;
  
• 
  наочно-образну — як опору для зовнішньої і внутрішньої наочності при рішенні оперативних задач в діяльності (знаки-ознаки, знаки- символи, іконічні знаки);
  
• 
  інформуючу — про стан і характеристики предметів і явищ, що позначаються (кодові знаки);
  
• 
  інтеграційну — об'єднання і ущільнення інформації в знаку або ЗС за рахунок узагальнення в числовому значенні і багатовимірності знакових систем, що використовуються (складені знаки);
  
• 
  структуруючу — організуючу і настроюючу систему прийому і переробки знакової інформації;
  
• 
  комунікативну — як засіб організації даного спілкування.
  

Результатом переробки інформації є формування образно-понятійної моделі діяльності, а також оперативних образів, що відображають взаємозв'язок знаків і позначених предметів.

Процес формування цієї моделі має три ступені:

• виділення інформативних блоків (формування семантичних груп і комплексів, які забезпечують найбільшу ефективність рішення задачі);

• формування на основі інформативних блоків семантичного поля і простору, найхарактернішого для даного типу діяльності;

• локалізація інформативних пунктів шляхом уявного встановлення просторово-часових орієнтирів або опорних осей, які необхідні для визначення взаємозв'язків об'єктів, що позначаються.

Наочність нами розглядається в двох аспектах: як схожість знака із зовнішнім виглядом предмету (зовнішня наочність), що позначається, і як відволікання і виділення з об'єкту найістотніших сторін і відносин, необхідних для успішного вирішення задачі в діяльності, і представлення їх в знаку так, щоб вони давали можливість відразу відтворювати корисну інформацію, як би «бачити» рішення задачі (внутрішня наочність).

Таким чином, при формуванні образно-понятійної моделі діяльності створюється інформаційна система зорових образів, вербальних і семантичних компонентів, які об'єднуються для вирішення певних оперативних задач і виконують в цьому процесі різні функції: пізнавальні і керівники.

Ми розглянемо два приклади знаків, це нотні та картографічні знаки.

Нотні знаки передають інформацію за допомогою нот.

Ноти-це умовні графічні знаки, які служать для запису музичних звуків. Вони виникли у відповідь на суспільну необхідність графічно закріпити музику.

Ноти є елементами нотного письма – системи графічних знаків, які застосовують для запису музики. Запис музики за допомогою нот також називаються нотацією. Звуки, які використовують в музиці, відрізняються від немузичних звуків своєю визначеною висотою і подовженістю, які відображені в нотному записі.

Форма і назва нот змінюється в залежності від системи нотації, прийнятої в різні епохи і в різних країнах.

Ноти пишуться на п’яти горизонтальних лінійках, які називають нотним станом.

На лінійках і між лінійками, а також на додаткових лінійках і між ними записуються ноти – знаки, що означають звуки. Подовженість звуку позначається білою або чорною головкою ноти, а також крапками після нот, що збільшують подовженість ноти на її половину або три четверті.

Точну висоту нот визначає ключ. Найбільш поширений ключ соль або скрипічний ключ.

Існує і ключ фа або басовий ключ. Біля ключа проставляють так звані ключові знаки – дієзи і бемолі, що відповідають визначеній тональності.

Найбільш поширені у музиці ноти п’яти категорій:

1. 
   ціла нота – порожній овал;
   
2. 
   половинна нота – паличка з боку ноти, направлена вверх або вниз;
   
3. 
   четверта нота – заповнений овал (завжди з паличкою);
   
4. 
   восьма нота – заповнений овал із штилем і двома з’єднаннями.
   

Кожне наступне з’єднання означає, що нота звучить на половину коротше.

Використовується і ряд особливих знаків:

5. 
   аколада – скоба, яка з’єднує два або більше нотних стани у записі багатоголосної музики для одного інструмента, а також для ансамблю голосів або інструментів;
   
6. 
   ліга – зігнута лінія, що показує межі музичних фраз або означає уривки, які повинні використовуватися зв’язано;
   
7. 
   вольта – знак, який відмічає різні закінчення твору розділу, що продовжується.
   

Таким чином, ноти – це умовні графічні знаки, які служать для запису музики за лінійною нотною системою.
1.3 Особливості картографічні знаки
Картографічне видання (КВ) виділяють з масиву видань за ознакою знакової природи інформації або за формою інформаційних знаків, за допомогою яких фіксується інформація.

Велику частину картографічного видання займає картографічний твір (один або декілька). Під картографічним розуміють твір, головною частиною, якого є зображення, постійне в картографічній проекції – зменшене зображення поверхні Землі, поверхні іншого небесного тіла або неземного простору в визначеній системі умовних знаків.

Специфіку КВ визначають наступні відмінні риси: математично-визначена побудова; використання особливих знакових систем – картографічних знаків-символів; відбір явищ, що зображуються; системне зображення дійсності.

Зображення в КВ об’єкти і явища володіють геометричною точністю. Для цього використовують ті чи інші математичні способи відображення, так звані картографічні проекції, які встановлюють строгу функціональну залежність між географічними координатами точок картографічних явищ і прямокутними координатами цих самих точок на площині.

Оскільки всі об’єкти неможливо показати на обмеженій площі карти, виникає питання їх відбору, вибору найголовніших і типовіших. Відбір і виділення головних об’єктів для зображення на картографічному виданні називається картографічною генералізацією. Вона завжди здійснюється з урахуванням масштабу і призначення карти. Генералізація звільнює карту від другорядних у даному масштабі деталей місцевості, забезпечує виразну передачу головних географічних особливостей.

Основою системи відображення дійсності в картографічних виданнях є системний підхід.

Вивченням і розробкою картографічних видань, їх суті, різновидів, системи, форми, окремих елементів, символів, особливостей їх оформлення і створення, виробництвом і використанням займається картографія – галузь науки, техніки і виробництва, яка займається вивченням, створенням і використанням картографічних видань. Картознавство – це наукова дисципліна, яка вивчає карти, розглядає їх як особливий спосіб відображення дійсності і просторові моделі реальних явищ, що містять їх кількісні і якісні характеристики.

За структурою і матеріальною конструкцією картографічні видання поділяються на 3 види: карти, атласи, глобуси. Глобус до видань відноситься умовно, як недрукований, об’ємний документ.

Картографічні видання відносяться до ідеографічного виду документа, так як для фіксування інформації тут використовуються умовні позначення – картографічні знаки, не схожі на реальні об’єкти і явища. Спочатку для картографічних видань було характерне картинне зображення місцевості з допомогою малюнків гір, рослин, населених пунктів та інших об’єктів.

Картографічні знаки – умовні уніфіковані позначення, які застосовуються для створення картографічних зображень.

За своєю формою картографічні знаки можуть бути геометричними, літерними та наочними. Геометричні знаки – це найпростіші геометричні фігури, центр яких співпадає з пунктом, де розміщений об’єкт. Літерні знаки – це одна або дві початкових літери, назви зображуваного явища. Наочні знаки нагадують форму зображуваного предмету. Іноді в якості знаку використовуються цифри. Розмір умовного знаку характеризує величину або значимість зображеного на карті об’єкта.

В картографічних виданнях застосовуються й інші види зображення. Спосіб якісного фонду застосовується, тоді коли вся територія поділяється на частини, райони, що розрізняються за будь-якою якісною ознакою. Використовується також спосіб ізоліній – плавні криві лінії, які з’єднують на картах точки з однаковими заголовками величин, що характеризують будь-яке явище. Лінії руху показують на карті стрілками. Область розповсюдження будь-якого явища позначаються контуром, область розповсюдження замальовують, заштриховують або просто підписують.

Поряд з картографічними знаками – основною мовою КВ – використовують слова звичайної мови для назви видання і деяких пояснень, які є своєрідним дороговказом по карті.
Висновки до першого розділу:

Отже, в цьому розділі, ми розглянули загальні поняття про знаки. Також розглянули науку про знаки, Семіотику. Особливої уваги набув розподіл знаків. Тому що, це є одним з основних часник класифікації чи складання знаків, для кращого їхнього подальшого застосування. В залежності від того як знаки будуть класифіковані, залежить те, наскільки користувачеві буде удобно шукати інформацію про них а також використовувати певну групу знаків, для передачі інформації.

В своєму житті, на практиці, ми не задумуємось над тим, які ми знаки використовуємо, для чого сами ці знаки ми використовуємо, а не інші, але клафікація знакі дуже важлива. Хотя ми і не задумуємось над тим, до якого класу відноситься той, чи інший знак, але при пошуці якосьго певного знака, чи певної групи знаків нам дуже допоможе ця класифікація знаків.

В цьому розділі ми побачили поділ знаків на три великі групи:

1. ікони

2. індекси

3. символи

А також ми конкретно розглянули кожну з цих груп знаків. А основною частиною цих знаків, є їхні функції, саме від функції знаків, їх і використовують, від того що знак дає в цій чи іншій галузі, там його і використовують. На прикладі нотних знаків ми розглянули функції та корокту характеристику цієї групи знаків.

І на завершення першого розділу, ми розглянули картографічні видання та їхні знаки. Коротку характеристику про ці видання.
РОЗДІЛ 2

МОВА ЯК ЗНАКОВА СИСТЕМА
2.1 Характеристика мовних знаків
Різновидами знаків є також мовні знаки, які можуть бути або знаками-символами, або знаками-індексами. Людина мислить за допомогою мови (природної або штучної), тобто мова є засобом мислення, способом опредметнення та об'єктивізації думки. У зв'язку з тим, що міркування звичайно виражається за допомогою мови, у логіці досліджуються тільки мовні знаки, інші різновиди знаків до сфери її вивчення не належать.

Мова — це знакова система, яка служить засобом вираження думок, засобом спілкування між людьми, засобом передачі думок, знання, інформації від людини до людини, від покоління до покоління.

Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків.

З мовних знаків будуються слова, які об'єднуються в речення.

Основні соціальні функції мовних знаків: позначення предметів, вираження людського духу, думок, почуттів, настрою, бажань, потреб людини; пізнавальна (людина пізнає світ за допомогою мислення, а мислення реалізується через мову);

• 
  інформаційна, тобто за допомогою мовних знаків передаються відомості, знання від людини до людини, від покоління до покоління;
  
• 
  комунікативна, тобто функція спілкування;
  
• 
  культурологічна (мовні знаки, знакові системи є засобом засвоєння національної та загальнолюдської культури окремою людиною або соціальною групою, засобом передачі культурних традицій, особистого та колективного досвіду, навичок, умінь).
  

Усі мови поділяються на природні (розмовні) та штучні (формалізовані).

Природні (розмовні) мови виникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. Природні мови називають ще національними мовами.

У природній мові розрізняють алфавіт і граматику.

Алфавіт — це сукупність знаків (букв), з яких будують слова, а зі слів утворюють речення.

Сукупність усіх слів, наявних у будь-якій мові, називається лексикою (гр. - слово).

Граматика — це правила, за допомогою яких зі слів і речень будують тексти (сукупність речень).

Природні мови функціонують на різних рівнях і в різних формах, як то: мова буденна і наукова, народно-розмовна і літературна, мова засобів масової інформації і професійна і т.д. Усі природні мови історично розвиваються, тобто, в історичному часі змінюються лексика і структура побудови речень.

Штучні (формалізовані) мови — це особливі системи знаків і символів, які створюються людьми з певною метою: для скорочення запису текстів, здійснення математичних та логічних операцій із знаками, уникнення багатозначності (полісемії) природної мови.

До штучних або формалізованих мов належать різноманітні системи знаків-сигналів (наприклад, знаки дорожнього руху), кодових систем (наприклад, азбука Морзе), мова формул або наукова мова, яка створюється в різних науках вченими (формули у математиці, логіці, фізиці, хімії та ін.), мова програмування (Алгол, Фортран, Кобол та ін.) Основна особливість штучних мов — їх допоміжна роль у відношенні до природних мов, вузькофункціональний характер використання, більша умовність виразу.

Щодо мови, то в ній знаками виступають слова і словосполучення. Справді, слова і словосполучення є ма­теріальними об'єктами (при усній мові — коливання пові­тря, при письмовій — сліди чорнила, фарби). При цьому слова і словосполучення завжди мають певні предметні значення, тобто вказують на відповідні об'єкти.

Застосування знаків властиве різноманітним формам людської діяльності. Предметом спеціального вивчення знак стає за часів античності. У Новий час до цієї про­блеми зверталися Локк, Гоббс, Лейбніц.

Лейбніц вказував на те, що знак своєю чуттєвою наоч­ністю полегшує логічні операції. Використовуючи знаки, люди не тільки передають думки один одному, а й підви­щують ефективність процесу мислення. Лейбніц вважав, що знаки повинні відповідати двом основним вимогам:

по-перше, бути короткими і стислими за формою і містити максимум смислу в мінімумі протяжності;

по-друге, ізоморфно відповідати позначуваним ними поняттям, представляти прості ідеї найбільш природ­ним способом.

Знаки поділяють на три види:

— знаки-індекси;

— знаки-образи;

— знаки-символи.

Знаками-індексами називають знаки, які безпосередньо вказують на позначуваний ними пред­мет. У цьому випадку між знаком і предметом існує зв'язок, аналогічний зв'язку наслідку з причиною. Напри­клад, дим вказує на наявність вогню, зміна висоти ртутно­го стовпчика — на відповідні зміни в атмосфері.

Знаки-образи мають певну подібність з від­повідними предметами. Наприклад, карта, план місце­вості, картина, креслення.

Знаки-символи фізично ніяк не пов'язані з предметами на які вони вказують. Тут зв'язок між знаком і предметом складається або за угодою, або стихійно при формуванні мови і практичного її засво­єння конкретною людиною. Саме ці знаки складають ос­нову мови. Слова і є знаками-символами.

Перевага знака-символу над іншими знаками полягає в тому, що за його допомогою можна відображати різномані­тний зміст; маючи гнучкий зв'язок з предметом, знак-символ може виразніше представити зміст (мається на ува­зі саме той аспект змісту, який зараз нас цікавить).

Тобто, використовуючи знак-символ, ми можемо одно­значно вказати на те, що для нас суттєве саме зараз у пред­меті, про який ми говоримо, який ми розглядаємо, дослі­джуємо.

Іншими словами, відмінність між знаками полягає саме в характері зв'язку, який може мати знак конк­ретного виду з предметом.

Найдосконаліший за характером зв'язок між знаком-символом і предметом. Це дає право розглядати ос­новні характеристики знака на прикладі знаку-символу, оскільки все, що притаманне знаку-символу, можна з пев­ною мірою умовності екстраполювати на знаки-індекси і знаки-образи.

Кожний знак повинен вказувати на певний предмет і нести певну інформацію про цей предмет. Тобто, кож­ний знак характеризується предметним значенням і смислом.

Предметним значенням знака назива­ється об'єкт, який позначається цим знаком. Такими об'єктами можуть бути окремі предмети, множини предме­тів, явища, події, властивості, відношення тощо.

Смислом є інформація, яку несе знак про предмет.

Тут необхідно зауважити, що, говорячи про смисл зна­ка, ми маємо на увазі інформацію про предмет, завдяки якій ми однозначно виділяємо предмет і відрізняємо йо­го від інших предметів. Тобто не будь-яка інформація про предмет може відігравати роль смислу. Таку інформацію називають прямим смислом.

Прямий смисл слів і словосполучень необхідно відрізня­ти від переносного та етимологічного (буквального).

Переносний смисл слова вказує лише на подібність одних об'єктів до інших. Наприклад, для характеристики нафти застосовують вираз «чорне золото». Етимологічний смисл слова вказує на буквальне походження слова. На­приклад, «біографія» — буквально означає «опис життя».

Знакам і знаковим системам притаманні різні відно­шення.

По-перше, це відношення між знаками у знаковій си­стемі, яке називається синтаксичним (від грецького sіпtахіs — складання, побудова, порядок).

По-друге, між знаком та об'єктом і знаковою систе­мою об'єктів існує відношення, яке називається семан­тичним (від грецького sеmantikоs — позначуваний).

По-третє, між суб'єктом, який використовує знакову систему, і самою знаковою системою має місце відно­шення, яке називають прагматичним (від грецького ргаgmаtісиs — практичний).

Синтаксичні, семантичні та прагматичні відношен­ня називають семіотичними відношеннями.

У XIX ст. американський філософ і логік Чарльз Пірс засновує спеціальну науку про знаки — семіотику, яка ви­вчає властивості семіотичних відношень (семіотичні вла­стивості) і дає методологію побудови знакових систем.

Семіотика як теорія знакових систем має три роз­діли:

— синтаксис,

— семантику

— прагматику.

Синтаксисом називають розділ семіотики, який вивчає синтаксичні відношення. На перший погляд здається, що таке визначення синтаксису є тавтологічним. Насправді ж це не так. Мається на увазі ось що. Синтакси­сом називають і синтаксис знакової системи (синтаксичні відношення або правила, що визначають ці відношення), і синтаксис як науку про синтаксис знакової системи. В останньому випадку доцільніше було б вживати термін «синтактика». Але практично до цього терміна зверта­ються рідко, оскільки з контексту завжди видно, про який синтакс йдеться.

При синтаксичному аналізі знакової системи абст­рагуються від смислу і значення знаків.

Семантика як розділ семіотики вивчає властивості семантичних відношень. Зрозуміло, що термін «семан­тика» також має два смисли: ним позначають і семантич­ні відношення знакової системи і науку про семантичні відношення знакової системи. Розрізнити смисли цього тер­міна в кожному конкретному випадку допомагає контекст.

Сема́нтика мовна (давніше семасіологія), розділ мовознавства, пов'язаний з лексикологією; вивчає значення (теж у діяхронному, іст. перекрої) слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Слово походить від грецького слова σημαντικός (семантікос), "значимий",з σημαίνω (семаіно), "значити, вказувати" та також від σήμα (сема), "знак, позначка, символ".

Походить від семантики пов`язаної з визначенням символізму знаків (символи, зображення, ієрогліфи, клинописні знаки, кодові знаки та символьні зображення в астрономії, правилах дорожнього руху, значки в інтернеті).

Слова за звуковою формою і взаємопов'язанням значеннєвих піль поділяються на полісемні (ручка, гатити) й моносемні (кисень — в узагальненому чи словниковому й конкретному вживанні); виділяються гомоніми (омоніми) (пара), пароніми (рибалка, рибак), антоніми (білий, чорний) й синоніми (блакитний, голубий), за емоційним забарвленням на чуттєвоневтральні з номінативно-комунікативною функцією (назви конкретних речей: побутовізми, технічні професіоналізми й наукові термінологізми та абстрактизми — димар, шило, вуглець, доброта) й чуттєво-забарвлені, що виявляють ще й ставлення мовця до називаної речі чи дії (пейоративізми, в тому числі аротизми й сленґізми — ножище, ходуля, куля, каліка 'нога', пестливі — ніж(еч)ка, евфемізми й табуїзми — нічний метелик, дівчина легких звичаїв 'повія', лихий 'чорт' урочисті й поетизми — правиця, десниця, рам'я 'рука', що за походженням можуть бути спершу історичними — архаїзми й неологізми — чи географічними алотопізмами — етранжизми, діалектизми). Їх функційне застосування вивчає стилістика. Систематичного викладу української семантики нема.

Питання семантики переважно висвітлювалися в працях нормативно-стилістичного характеру і в працях про мову окремих письменників або жанрів (М. Левицький, Іван Огієнко, В. Сімович, М. Сулима, М. Гладкий, І. Троян, Б. Ткаченко, В. Ващенко, І. Чередниченко, І. Білодід, Алла Коваль та ін.). Матеріали з семантики окремих слів і груп слів містили журнали, насамперед «Рідна мова» (ред. Іван Огієнко, 1933-1939) і «Питання мовної культури» (редактор М. Жовтобрюх, потім Й. Багмут, пізніше Віталій Русанівський, 1967 і далі; від 1971 п. н. «Рідне слово»).

І, нарешті, прагматика ( грец. pragma: справа, дія) – розділ семіотики, що висвітлює стосунки між учасниками комунікації, адресантом та адресатом, мовцем і слухачем, відмінний від семантики, яка вивчає відношення означника до означуваного, та синтактики, що досліджує зв’язки між знаками.

Прагматика стала методом філософії мови, відмежовується від широкого розуміння тексту, тлумачить його як механізм спілкування та риторичного структурування у відповідному, зокрема художньому, контексті.

Синтаксис, семантика, прагматика як розділи семіотики розробляють спеціальний інструментарій дослідження зна­кових систем. Зважаючи на цей інструментарій, визнача­ють три рівні семіотичного аналізу знакових систем:

— синтаксичний,

— семантичний,

— прагматичний.

На синтаксичному рівні аналізу досліджують знаки самі по собі, тобто визначають принципи побудови знаків.

Семантичний рівень аналізу розкриває принципи співвідношення знака і значення.

Прагматичний рівень аналізу висвітлює відношення між знаковою системою та її носієм.

Виділення трьох рівнів аналізу мови обумовлено насам­перед тим, що мова розглядається як засіб, інструмент спілкування. Саме з тлумачення мови як інструменту спілкування випливає, що будь-який акт спілкування передбачає:

а) відношення, які існують всере­дині цієї системи. Іншими словами, тут спілкування роз­глядається як звичайна маніпуляція знаками, що обумов­лена їх структурними властивостями та відношеннями.

б) систему явищ, до яких відносяться фрагменти мо­ви. Ці явища знаходяться за межами мови і складають позалінгвістичну дійсність;

в) системи, між якими відбувається спілкування, їх називають комунікантами або інтерпретаторами.

Кожний із рівнів семіотичного аналізу розглядається як певна абстракція від реального процесу спілкування, де вони (рівні) виступають в єдності.

У цьому розумінні на синтаксичному рівні беремо до уваги лише систему Семантичний рівень аналізу визначається як система а), до якої додали систему в). Але це не просто система а), тобто чисті знаки, а знаки, пов'язані (або можуть бути пов'язані) з певними типами значень. Тут предметна сто­рона знака виступає на передній план, є визначальною. Власне знаку надається другорядна роль. Певний об'єкт визначається знаком лише тому, що він може фіксувати певний зміст.

І, нарешті, прагматичний рівень є така абстракція від реального процесу спілкування, яка дає можливість роз­глядати системи а) і в) з позицій того, ким і в яких умовах вони застосовуються. Йдеться про те, що на прагматично­му рівні знак і його значення сприймаються і вживаються через зміни смислової характеристики слів та виразів, че­рез явища емоційного забарвлення того, про що йдеться, через передумови світоглядного характеру суб'єктів, які спілкуються.

Таке розрізнення рівнів семіотичного аналізу мови, яке свого часу запропонував Ч.Морріс, по-перше, дозволяло розглядати семіотику як єдину галузь дослідження мо­ви, а по-друге, формувало цілісний підхід до висвітлення мови як соціокультурного феномена.

На розрізнення рівнів семіотичного аналізу звертає ува­гу Р.Карнап у своїй праці «Вступ до семантики». Він пропонує розрізняти емпіричну семіотику від чистої се­міотики.

Завдання емпіричної семіотики — вивчати мови, що історично виникли. Завдання ж чистої семіотики — аналізувати штучні мовні системи, насамперед створені для потреб і в межах логіки. Звідси під «чистим» синтак­сисом, «чистою» семантикою і «чистою» прагматикою (до визначення якої він приходить пізніше) Карнап розумів логічний синтаксис, логічну семантику та логічну прагма­тику. Виділенням логічної семіотики Карнап показав, що логіка користується специфічною мовою, яка є не мовою спілкування, а інструментом, методом дослідження пред­мета логіки. Мова логіки є втіленням, реалізатором мис­лення і, головне, методом дослідження мислення.

Оскільки природна мова, інструмент спілкування, є та­кож втіленням у собі мислення, то результати її синтакси­чного, семантичного та прагматичного аналізу це база, фон, на якому могла вирости чиста семіотика. Іншими словами, численні результати емпіричної семіотики дають ключ до розуміння специфічних проблем логічної семіоти­ки. А іноді те, що в логічній семіотиці є нормою, в емпі­ричній семіотиці є винятком, який обумовлений певними рамками дослідницького та практичного характеру.

Наприклад, аналізуючи розрізнення рівнів семіотич­ного аналізу, К.Огден і Дж.Річардс звертаються до схе­ми, яка дістала назву «трикутник співвіднесення»:
С


Вершини трикутника репрезентують три різні системи: А, В, С, відношення між якими забезпечує спілкування.

А — символ (у природній мові насамперед слово);

В — предмет, до якого відноситься символ (слово). Предмет, на який вказує символ, називають референ­том, денотатом;

С — посередник між символом і референтом. Цим посе­редником є думка, яку називають смислом, інформацією про предмет.

Суцільні лінії трикутника вказують на реальні відно­шення між символом та предметом і водночас на те, що відношення між символом і предметом виникли завдяки посередництву думки (смислу).

Отже, смисл — це така інформація про предмет, яка однозначно характеризує предмет.

Звідси випливає, що знаки можуть мати один денотат, але різний смисл, і не можуть нести різний смисл, а вка­зувати на один і той самий денотат.

Наприклад, вирази «Засновник логіки» і «Вчитель Олександра Македонського» мають один і той самий дено­тат, але різний смисл.

Ці міркування, що випливають із розгляду «трикут­ника співвіднесення», є загальними як для емпіричної, так і для логічної семіотики (оскільки в природних і штуч­них мовах мають місце ситуації відношення знака і пред­мета).

Аналіз наведеної схеми показує, що вона зображує, по суті, не відношення трьох рівнів аналізу мови, не процес спілкування, а інформацію семантичного відношення (тоб­то відношення між знаком і значенням через посередницт­во смислу). У цій схемі відсутній прагматичний рівень. Він лише передбачається у вигляді різноманітних станів сві­домості.

Але головна мета цієї схеми полягає у тому, щоб по­казати, що синтаксис, семантика і прагматика — це рівні аналізу, і якщо брати їх ізольовано один від одно­го, то вони стають своєрідними абстракціями. Але це не означає, що кожен із рівнів аналізу не може бути засто­сований самостійно. Фактично це є нормою в логічній се­міотиці.

Якщо досліджують знакові системи не як засіб спілку­вання, а як засіб фіксації, переробки, зберігання інформа­ції, то отримують семантичний рівень аналізу, який вини­кає в результаті абстрагування від комунікативної функції мови. А це означає, що знакова система перестає бути мо­вою в лінгвістичному смислі. Ця абстракція застосовується під час вивчення мов науки логіки та математики.

Якщо аналізують знакові системи з погляду їхніх стру­ктурних властивостей і відношень, то отримують синтак­сичний рівень аналізу, який виникає завдяки абстрагуван­ню від семантичного і прагматичного аспектів знакових систем.

Найчастіше наведені абстракції використовуються в ло­гіці у процесі дослідження формалізованих мов.
2.2 Структура знакового процесу, його виміри та рівні
Процес, в якому щось функціонує як знак, називається знаковим процесом або семіозисом.

Цей процес (згідно з традицією, що сягає часів Стародавньої Греції) розглядається з точки зору чотирьох його основних компонентів. Серед них:

1. 
   знаковий засіб (те, що виступає знаком);
   
2. 
   значення (те, на що вказує знак);
   
3. 
   інтерпретатор (той, хто сприймає знак);
   
4. 
   інтерпретанта (дія, поведінка, реакція того, хто сприймає знак).
   

Зазначені компоненти прояснюють загальну тезу: «знак вказує на щось для когось».

Розглянемо для прикладу таку ситуацію: викладач читає лекцію з логіки студентам юридичного факультету.

З'ясуємо основні компоненти цієї знакової ситуації:

1. 
   знаковий засіб — текст лекції;
   
2. 
   значення — зміст лекції;
   
3. 
   інтерпретатор — студенти, присутні на лекції;
   
4. 
   інтерпретанта — поведінка студентів на лекції (слухають, конспектують, задають запитання тощо).
   

Основним компонентом знакового процесу є знак. Кожний знак має значення, тобто щось позначає. Розрізняють два основних типи значення знака:

1. 
   предметне значення;
   
2. 
   смислове значення.
   

Предметне значення (денотат) знака — це предмет, що позначається цим знаком.

Предметні значення різноманітні: це можуть бути окремі предмети і класи предметів, явища, процеси, властивості предметів та відношення між ними тощо.

Смислове значення (смисл) знака — це зміст знака, який засвоюється в процесі його розуміння. Інакше кажучи, смисл знака — це сукупність суттєвих рис, властивостей, характеристик предмета, який позначається цим знаком.

Розглянемо мовний вислів (знак) «Аристотель». Предметним значенням цього знака буде виступати сама людина, яку звали «Аристотель», а смисловим значенням у різних знакових ситуаціях можуть бути ті чи інші властивості цієї людини: «засновник логіки», «вчитель Олександра Македонського» тощо.

Розглянемо мовний вислів «студент». Предметним значенням цього знака буде виступати певний клас людей, що навчаються у вищих навчальних закладах, а смисловим значенням — така суттєва характеристика цього класу, як «навчатися у вузі».

На перший погляд здається, що визначити предметне і смислове значення різноманітних мовних висловів зовсім не важко. Однак насправді це не так. Дуже багато непорозумінь і навіть конфліктів виникає між людьми саме тому, що вони чітко не визначилися зі структурою значення мовних висловів, які вони застосовують.

Така ситуація обумовлена тим, що у процесах мислення і спілкування люди застосовують мовні вислови (знаки), які є:

1. 
   багатозначними;
   
2. 
   неточними;
   
3. 
   неясними.
   

Багатозначний мовний вислів — це вислів, який може мати різні предметні і смислові значення.

Більшість мовних висловів є багатозначними. У природній мові це явище називається омонімією.

Відкрийте будь-який тлумачний словник — і ви побачите, що слова, які широко розповсюджені в українській мові, мають не одне, а кілька значень. Так, наприклад, слово «новий» може означати «сучасний», або «наступний», або «невідомий» тощо. Коли щось називають новим, то одразу навряд чи буде зрозуміло, про що йдеться: про нову традицію, яка щось заперечує, або лише про новий етап, який є розвитком попереднього. Така багатозначність слова «новий» може спричинити серйозні помилки і непорозуміння.

Як приклад наведемо міркування, за допомогою якого людина з новатора перетворюється на консерватора: «Він підтримує усе нове. Однак, як відомо, нове — це забуте старе. Отже, він підтримує усе старе, що було забуте».

Багатозначність — це характерна риса будь-якої природної мови. Сама по собі вона не є недоліком, однак неуважне ставлення до цього явища може призвести до логічної помилки.

Загальним правилом будь-якої комунікації є вимога заборони у міркуваннях комунікаторів зміни значень (як предметних, так і смислових) мовних висловів, скільки б разів вони не повторювалися. У логіці це правило отримало назву правила однозначності. Як тільки воно порушується, виникає логічна помилка, яка називається «еквівокація».

Логічна помилка «еквівокація» наявна, наприклад, у такому міркуванні: «Рух вічний; ходіння до університету — рух; отже, ходіння до університету вічне».

Тут багатозначним є слово «рух». У першому засновку міркування цей термін застосовується як філософська категорія, а у другому — як позначення певних фізичних дій людини.

Відомі софізми «Рогатий» і «Протагор і Еватл». В них допускаються логічної помилки «еквівокація». Спробуйте з'ясувати самостійно, у чому вона полягає.

Зверніть увагу на те, що багатозначними можуть бути не тільки окремі слова, а й цілі речення.

Історик Геродот розповідає, як лідійський цар Крез запитував божество у Дельфах, чи треба йому розпочинати війну з Персією. На це він отримав таку відповідь: «Якщо цар піде війною на Персію, то знищить велике царство». Коли розгромлений Крез, який потрапив у полон, зауважив дельфійським жерцям, що вони сказали неправду, ті у відповідь заявили, що у війні дійсно знищене велике царство, але не Персидське, а Лідійське.

Неточний мовний вислів — це вислів, предметне значення якого не можна чітко визначити.

Такі мовні вислови відсилають нас до нечітко визначеного, розпливчастого класу предметів, або до класу, межі якого неможливо встановити.

Прикладами неточних мовних знаків можуть бути такі вислови: «молода людина», «висока людина», «низька людина» тощо. Ще з часів Стародавньої Греції відомі парадокси, які ґрунтувалися на використанні в міркуваннях неточних слів і словосполучень. Розглянемо два таких парадокси.

Парадокс «Лисий»: якщо з голови, що густо вкрита волоссям, виривати по одній волосині, то врешті-решт волосся залишиться так мало, що людину можна буде назвати лисою. Але яка саме волосина буде «вирішальною» у цьому відношенні? Як і коли можливо встановити ту межу (ту конкретну волосину), коли людина ще не була лисою і коли (після її видалення) з'являється лисина (людину вважають лисою)?

Парадокс « Купа»: одне зерно — це не купа зерна. Два зерна також ще не купа і т.д. Яка ж зернина виявиться «вирішальною» для купи? Яка кількість зерна є необхідною для створення купи?

Неясний мовний вислів — це вислів, смислове значення якого неможливо чітко визначити.

Термін «жива істота» є точним, бо будь-хто може без особливих зусиль встановити його предметне значення, а саме — чітко визначити, чи є деякий об'єкт живим, чи ні. Однак смисл цього вислову не є цілком зрозумілим. Тому невипадково існує ціла низка визначень життя, жодне з яких не вважається бездоганним.

Термін «людина» так само, як і термін «жива істота» є точним, але неясним. Протягом історії людства з ним пов'язувалися різноманітні смислові значення. Давньогрецький філософ Платон визначав людину як «двоногу істоту, яка не має пір'я”. Інший філософ Діоген обскубав курча і кинув його до ніг Платона зі словами: «Ось твоя людина». Після цього Платон уточнив своє визначення: «Людина — це двонога істота, яка не має пір'я і має широкі нігті”. Ще один філософ охарактеризував людину як «істоту, яка має м'яку мочку вуха». Визначення Аристотеля: «людина — це політична тварина». Подібні дефініції можна продовжувати.

Велика кількість мовних висловів є одночасно неточними і неясними. З одного боку, неможливо чітко встановити клас об'єктів, які позначають ці вислови, а з іншого — смислу таких висловів бракує визначеності.

Прикладом неточного і неясного вислову є слово «гра». Його смисл позбавлений визначеності, оскільки важко сказати, чи кожна гра має правила, чи в кожній грі є переможці та переможені тощо. Водночас важко встановити і предметне значення цього вислову. Якщо брати до уваги лише діяльність людини, то тоді грою вважають спортивні ігри, дитячі ігри, працю акторів тощо.

Знаки мають свої виміри, які можна поділити на групи, що ми і побачимо далі.

Відповідно до трьох зафіксованих компонентів знакового процесу (знак, значення, інтерпретатор) можна виділити низку відношень:

1. 
   відношення між знаком та іншими знаками, які з ним пов'язані;
   
2. 
   відношення між знаком і його значенням;
   
3. 
   відношення між знаком і його інтерпретатором.
   

Ці три види відношень між компонентам знакового процесу фіксують відповідно три його виміри:

1. 
   синтаксичний;
   
2. 
   семантичний;
   
3. 
   прагматичний.
   

Синтаксичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаками в структурі знакового процесу.

Семантичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаком та його значенням в структурі знакового процесу.

Прагматичний вимір — це вимір, який фіксує відношення між знаком та його інтерпретатором в структурі знакового процесу.

Найчастіше в знаковому процесі присутні всі три виміри. Проте можливі й такі ситуації, у яких деякі виміри зникають. Так, знак може не мати зв'язків з іншими знаками (відсутність синтаксичного виміру); знак може мати зв'язки з іншими знаками, але при цьому не мати значення (відсутність семантичного виміру); і, нарешті, у знака може бути відсутнім інтерпретатор (відсутність прагматичного виміру).

Відповідно до трьох вимірів семіозису виділяють три основні розділи семіотики як науки:

1. синтактику;

Синтаксис вивчає систему відношень між знаками всередині певної мови, виявляє різні зв'язки між словами і реченнями, що утворюють певну мовну систему.

2. семантику;

3. прагматику.

Прагматика вивчає відношення знакових систем до тих, хто їх використовує, умови використання знакових систем, мовні знаки як засіб встановлення взаєморозуміння між людьми.

Семантика (гр. - той, що позначає) — це особлива теорія (складова частина семіотики), яка в наш час аналізує природну і штучну мову у двох напрямах — відношення мовних виразів (слів, імен) до предметів, які вони позначають, і зміст мовних виразів.

Відповідно, в семантиці розрізняють, теорію смислу і теорію реферації (позначення).

Основні семантичні категорії: висловлювання, ім'я, смисл, значення, реферація. Дамо їм загальну характеристику.

Висловлювання — це граматично правильно побудоване речення, яке має певний смисл.

Складовою частиною висловлювань є імена.

Ім’я — це слово або словосполучення, яке позначає будь-який предмет (об'єкт) або властивість предмета.

Імена бувають

1. 
   одиничні або власні (Сократ, Шевченко, Юстініан),
   
2. 
   загальні (людина, юрист, право),
   
3. 
   конкретні (книга, автомобіль, злочинець),
   
4. 
   абстрактні (доброта, дієздатність, законність),
   
5. 
   нульові (Кентавр, Зевс, Перун).
   

Слово "термін" (гр. - межа, кінець, границя) має два значення:

а) у широкому значенні "термін" — це слово чи словосполучення, які позначають реальний або абстрактний предмет. У цьому випадку слово "термін" збігається за смислом із "ім'ям", тобто "термін" означає те ж, що й "ім'я". У вузькому значенні „термін” — це слово або словосполучення, що введені в науку для позначення предметів, явищ, процесів, які вивчає наука, або для побудови наукової теорії відповідно з певними правилами введення наукових термінів. Наукові терміни специфічні за своїм смислом. Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).

б) у логіко-семантичному значенні "терміни" — це слова і словосполучення, які вводять до складу висловлювань і які поділяються на описові (дескриптивні) і логічні.

До дескриптивних термінів належать:

а) вирази, які називають або позначають емпіричний та абстрактний об'єкт. Вони мають назву "терм". Терм— це одиничні (власні) імена і загальні імена;

б) предикатний вираз (предикатор) — слово чи словосполучення, яке позначає властивості і якості предметів і відношення між предметами;

в) предметно-функціональні вирази, або предметні функтори-вирази, які позначають предметні функції і операції, до яких належать спеціальні математичні і логічні знаки, а також слова, як обсяг, вага, ріст, колір. До логічних термінів належать логічні зв'язки, логічні оператори, описові вирази, про які мова піде у відповідних розділах.

Слово "смисл" вживають у таких значеннях:

1. 
   В повсякденній мові як синонім слова "значення".
   
2. 
   Як зміст мовного виразу.
   
3. 
   Як думка, що виражена в словах і словосполученнях.
   
4. 
   Як мета (призначення) якоїсь події, вчинку (смисл життя, смисл навчання у вузі, тобто для чого людина живе, для чого вона вчиться у вузі).
   

Мовні вирази можуть мати прямий та переносний, широкий та вузький смисл, а залежно від контексту — філософський і релігійний, науковий і буденний, юридичний і політичний смисл.

Усі імена, в тому числі порожні, мають певний смисл, проте можуть не мати конкретного предметного значення.

Предметне значення імені ( мовного виразу, мовних знаків) — це предмет (об’єкт), який позначається даним іменем. Для позначення окремих предметів або сукупності предметів, тобто класу, до яких застосовується мовний знак (ім'я), введено термін "денотат".

Денотат — предмет або клас предметів, який позначається особистим або загальним іменем у певній мовній (семантичній) системі, або, інакше, предметне значення імені (слова), або об'єкт позначення. Наприклад, слово "Київ" є особисте ім'я, яке позначає столицю України, а саме місто Київ є денотат, тобто реально існуючий предмет, який позначають особистим іменем "Київ".

Німецький логік і математик Г.Фреге (1848-1925) розробив концепцію смислу і значення, згідно з якою предмет, який носить дане ім'я, — це предметне значення даного імені, а зміст імені — це його смисл, тобто за Фреге, смисл — це спосіб, яким мовний знак (ім'я) позначає предмет.

Предметне значення мовного виразу може бути істинним або хибним, а смисл мовного виразу, тобто його зміст, може бути зрозумілим або незрозумілим тією чи іншою людиною. Зрозуміти смисл мовного виразу означає його засвоєння. У процесі засвоєння мовних виразів потрібно спочатку правильно зрозуміти смисл мовних виразів (що саме виражає те або інше ім'я, термін, в певному контексті, яку інформацію вони містять у собі), а потім адекватно встановлювати їх предметне значення, тобто співвідносити з реально існуючими або з абстрактним об'єктами.

У сучасній логіко-лінгвістичній літературі співвідношення між іменем і його смислом та предметним значенням зображають за допомогою наглядної моделі (схеми), яка дістала назву "семантичного трикутника".

Семантичний трикутник - (англ. semantic triangle) - схематичне зображення для уявлення про те, що в кожного знаку є, принаймні, 2 типи значень (денотативное і сигніфікативне). Вершини семантичного трикутника утворюють сам знак (або його зовнішня форма) і 2 його значення. З цією виставою зв'язана також думка про те, що у всіх знаків є, щонайменше, 2 семантичних функції: номінатівна (що ідентифікує) і сигніфікативна. Терміни, що позначають типів «значень», утворюють вельми строкатий ряд: Пірс розрізняє «об'єкт» і «інтерпретанту» знаку; Фреге - «значення» і «сенс» імені; Моріс і Черч - «денотат» і «десигнат»; Огден і Річардс - «референт» і «думка про нього»; Виготський (кажучи про слово як знак) - «наочну віднесеність» і «значення». Майже син. семантична тріада.

Слово "референція" (лат. - називати, позначати) означає те ж саме що денотат, тобто стосується процесу встановлення відношення між предметом і його іменем.

Для референції (вказівки, назви, позначення) окремого предмета з метою виділення його з певного класу використовують такі способи:

а) називають особисте (власне) ім'я предмета;

б) дають теоретичний опис предмета, як носія певних специфічних властивостей та ознак, без вказівки особистого імені. Такий спосіб називають дескрипцією (лат, - опис). Автором теорії дескрипції є філософ, логік, математик Б.Рассел (1872-1970). Наведемо приклади дескрипцій, які вказують на предмет: "автор Кобзаря", "засновник науки логіки", "римський юрист", "Кримінальний кодекс України". Усі дескрипції поділяються на визначені, тобто такі, що вказують на конкретний предмет ("перший президент України", "автор першої кодифікації права"), і невизначені, які вказують на будь-який елемент з певного класу ("якась книга", "український юрист", "працівник органів внутрішніх справ"). Для дескрипції предметів використовується висловлювання з операторами (знаками) дескрипції: "існує "х" ...", "такий "х" .., що ..."; "той "х", якому притаманна властивість Р" та ін. Символічне позначення оператора (знака) дескрипції — "ІхР/х/", де "І" - позначає дескрипцію, "х" - предметна змінна (предмет думки), "Р" - властивість (предикат), яка приписується предмету думки.

У логічній семіотиці відповідно виділяють:

• 
  логічний синтаксис;
  
• 
  логічну семантику;
  
• 
  логічну прагматику.
  

Логічний синтаксис — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками в структурі логічної теорії.

Логічна семантика — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками та їх значеннями в структурі логічної теорії.

Логічна прагматика — це розділ логічної семіотики, який вивчає відношення між мовними знаками та носіями мови в структурі логічної теорії.

Зверніть увагу на те, що треба розрізняти поняття: «семантичне значення знака» і «прагматичне значення знака».

Семантичне значення знака є сталим і незмінним у різних контекстах. На відміну від нього, прагматичне значення є відносним: воно залежить від знань, вірувань, бажань, намірів конкретної людини, а також від позамовного контексту (наприклад, від місця, часу, фізичних, культурних, історичних обставин промовляння якогось мовного вислову).

♦ У кримінології навіть були сформульовані прагматичні парадокси, які пов'язані саме з прагматичним значенням того чи іншого вислову. Одним із таких парадоксів є парадокс суспільної небезпечності діяння.

У соціологічному аспекті термін «суспільна небезпечність» означає таку властивість діяння, яка пов'язана з актуальним або потенційним руйнуванням життєво важливих соціальних структур. У цьому смислі термін «злочин» позначає будь-які дії, які чинять або можуть чинити суттєву шкоду інтересам суспільства та його членам.

У правовому аспекті термін «злочин» означає тільки те, що заборонено законом під страхом кримінального покарання. У такому контексті висловлювання «злочин є суспільно небезпечним діянням» перетворюється у висловлювання: «Діяння, яке заборонене кримінальним законодавством, є суспільно небезпечним» Таким чином, термін «суспільно небезпечне діяння» у правовому контексті змінює свій денотат та смисл і набуває явно вираженого юридичного характеру. Усе це свідчить про те, що терміни «злочин» і «суспільно небезпечне діяння» мають різні значення в соціологічному і правовому контекстах. Парадокс суспільної небезпечності діяння виникає саме у випадку, коли ці контексти змішуються.

“Логічна семантика“,“логічний синтаксис“, “логічна прагматика“ є розділами металогіки, яка вивчає логічні числення і формалізовані логічні теорії. Металогіка (метатеорія) здійснює рефлексивний аналіз логічних теорій (формальних систем знання), створюючи для цього спеціальну систему понять — "метасимвол", "метатермін", "метависловлювання", "метаформула" та ін.

Окрім вимірів знакового процесу, розрізняють також його рівні. На першому рівні семіозису інтерпретатор безпосередньо включений у знаковий процес. На другому рівні він абстрагується від своєї участі у знаковому процесі та робить спробу дослідити його структуру на іншому, вищому теоретичному рівні. Таких рівнів семіозису може бути нескінченна кількість. Кожен з них представляє різні рівні абстракції при розгляді одного й того ж знакового процесу.

Для розрізнення рівнів аналізу знакового процесу в логіці запроваджуються два поняття:

• 
  об'єктна мова;
  
• 
  метамова.
  

Об'єктна мова — це мова, за допомогою якої фіксується, описується окрема предметна (позамовна) дійсність.

Метамова — це мова, засобами якої описуються і досліджуються властивості та відношення об'єктної мови.

Отже, якщо об'єктна мова — це предмет аналізу, то метамова — засіб такого аналізу.

Змішування метамови й об'єктної мови може призвести до парадоксів і протиріч. Це зауваження стосується не стільки мов логіки, скільки природних мов, де відсутнє чітке розрізнення між цими двома рівнями.

Парадокс — це міркування, яке приводить до двох протилежних висновків. Існує такий варіант парадоксів, коли міркування, що здається правильним, приводить до висновку, який суперечить життєвому досвіду і загальновизнаним істинам.

У логіці королем парадоксів вважається парадокс «Брехун» Його відкриття пов'язують з ім'ям давньогрецького філософа (мегарської школи) Евбуліда (IV ст. до н. є).

Існують різні варіанти формулювання цього парадокса. Наведемо один із найпростіших. Уявимо ситуацію, коли якась людина виголошує лише одну фразу. Одразу ж виникає проблема: як оцінити цю фразу, тобто, яку відповідь давати на запитання: «Чи є висловлювання цієї людини «Я кажу неправду» істинним, чи воно є хибним?» Якщо це висловлювання («Я кажу неправду») є хибним, тоді людина говорить правду і, відповідно, її висловлювання є істинним. Якщо ж це висловлювання («Я кажу неправду») є істинним, а той, хто виголошує його, стверджує, що воно хибне, тоді його висловлювання є хибним.

Отже, виявляється, якщо людина (стверджуючи «Я кажу неправду») говорить неправду, то вона говорить правду, і навпаки, якщо вона говорить правду, то вона говорить неправду.

Один із засобів усунення цього парадокса був запропонований польським логіком і математиком Альфредом Тарським (1902—1984). Він вважав, що цей парадокс є характерним прикладом тих труднощів, які виникають при змішуванні двох мов: об'єктної мови та метамови. У природній мові між ними різниці не існує: і про позамовну дійсність, і про висловлювання, що описують цю дійсність, ми говоримо, використовуючи одну і ту ж природну мову. Для людини, яка користується, наприклад, українською мовою, не існує великої різниці між такими двома висловлюваннями:

«Ця людина склала іспит з логіки»;

«Вірно, що ця людина склала іспит з логіки».

Проте більш детальний аналіз цих висловлювань показує, що в першому випадку йдеться про факт складення іспиту людиною, а в другому — про висловлювання щодо людини і складання нею іспиту.

Якщо дослідити парадокс «Брехун» з точки зору чіткого розрізнення об'єктної мови і метамови, то виявиться, що твердження «Я кажу неправду» не може бути сформульованим за допомогою об'єктної мови (у нашому випадку це українська мова). У ньому стверджується хибність того, що сказано за допомогою української мови, а не факт дійсності. Тому його треба віднести до метамови і висловити мовою, що відрізняється від української.

Отже, якщо ми хочемо сказати, що означає зворот «висловлювання, яке є істинним (хибним) у деякій мові», то, крім висловів цієї мови, необхідно користуватися також висловами, які в ній відсутні. Терміни «істинно» і «хибно» виражають не властивості речей, а властивості висловлювань щодо цих речей, і тому ці терміни є термінами не об'єктної мови, а метамови.
2.3 Термінологічні аспекти вивчення мови права
Якщо в природній мові ситуація наявності багатозначних, неточних і незрозумілих висловів є цілком припустимою, то в спеціалізованих мовах наук намагаються запобігти їх виникненню та існуванню. Однозначність, усність і точність — це три вимоги, що висувають до мови будь-якої науки, зокрема до мови права.

Невизначеність правової термінології у більшості випадків як практичної, так і теоретичної діяльності правознавця може призвести до небажаних результатів. Тому мова права містить, як правило, таку термінологію, яка відповідає вищезазначеним вимогам.

Так, наприклад, у судочинстві завжди потрібно знати, чи підпадають дії людини під ту чи іншу статтю закону. Від цього знання безпосередньо залежить життя та доля людини, визначення її винності або невинності. В зв'язку з цим у правових кодексах намагаються однозначно, чітко та ясно зафіксувати термінологію, яка використовується в судочинстві. Зокрема, намагаються чітко вказати, які саме дії підпадають під означення «злочину», «крадіжки», «спекуляції», «хуліганства» тощо.

Однак треба зазначити, що в праві також існують терміни, які можна охарактеризувати як багатозначні, нечіткі або неясні.

Наведемо декілька прикладів.

У сучасній літературі з порівняльного правознавства щодо терміна «загальне право» зазначається: термін «загальне право», як зараз з'ясовується, неоднозначний. Часто під цим терміном розуміють право англо-американської правової сім'ї в цілому. Окрім того, цей термін охоче протиставляють терміну «цивільне право», під яким розуміють правову систему країн континентальної Європи, що знаходиться під сильним впливом джерел римського права, і споріднені правові системи. Під «загальним правом» у вузькому значенні цього слова розуміють лише право англійських королівських судів. Його слід відрізняти, з одного боку, від «статутного» права, що формується законодавчими актами англійського парламенту, а з іншого боку — від права справедливості».

У кримінально-правовій літературі щодо терміна «склад злочину» існує ціла низка спірних питань. Одне з них стосується його предметного значення, тобто визначення того, яке реальне явище позначає цей вислів.

Так, існує точка зору, що цей термін позначає законодавчу модель злочину, що містить сукупність юридичних ознак, які характеризують окремі елементи злочину і в сукупності утворюють його склад.

Прихильники іншої точки зору вважають, що термін «склад злочину» позначає соціально-правове явище, факт реального життя.

Ще за однією точкою зору цей вислів позначає суто теоретичну конструкцію, наукову абстракцію, яку майже кожен автор, котрий торкається проблеми складу злочину, розуміє і тлумачить по-своєму.

У кримінально-правовій літературі термін «кваліфікація» може набувати різноманітних смислових значень. Він застосовується:

1) як одноразова правова оцінка вчиненого, що полягає у виборі відповідної норми і фіксації прийнятого рішення в офіційному юридичному акті (судових, слідчих і прокурорських органів);

2) як процес, спрямований на встановлення юридичної природи скоєного злочину.

Кваліфікацію можна визначити також інакше — як встановлення ознак складу злочину, передбаченого кримінальним законом, у дії (бездіяльності) особи і констатацію тотожності ознак скоєного діяння складу відповідного злочину»

Наявність в мові права багатозначних, нечітких і неясних термінів не можна однозначно вважати її недоліком. Право — це не стала наука, а наука, що розвивається, її розвиток може супроводжуватися невизначеністю термінології. Однак, застосовуючи подібні терміни у процесах дискусій, суперечок, у науковій діяльності, юрист повинен враховувати їхню невизначеність і оговорювати значення, в якому він їх застосовує, для того, щоб запобігти критичних зауважень або непорозумінь.

Творча активність професійного (правового) мислення юристів полягає у створенні особливої мови як знакової системи (системи мовних виразів), яка служить засобом виразу думок, засобом професійного спілкування, засобом передачі професійної інформації (знання). Ця мовна система складається із спеціальних юридичних термінів, які мають особистий правовий смисл і які об'єднуються між собою в висловлювання за правилами синтаксису певної природньої мови. Ця семантична система називається мовою права або юридичною мовою.

Мова права конкретизується в таких формах функціонування, як мова юридичної науки (загальної і спеціальних теорій права), мова законодавства, мова судочинства, мова нормативно-правових актів та ін.

В межах цієї семантичної системи можна визначити такі семантичні категорії: висловлювання, імена (загальні, одиничні, абстрактні, конкретні), юридичні терміни ("право", "юридичний закон", "законність", "правопорядок", "правопорушення", "злочин", "покарання" і т.д.), які мають особистий смисл і предметне значення. Всі юридичні терміни з точки зору семіотики є знаками, мовними виразами, які позначають певний правовий об'єкт.

Референція юридичних термінів, тобто співвідношення терміна з об'єктом пов'язана:

а)з визначенням їх особистого смислу;

б)з точною вказівкою предмета (денотата), який позначається даним терміном.

Денотатом для юридичних термінів будуть:

а) суб'єкти права, носії юридичних властивостей (фізичні особи, соціальні групи людей, державні та недержавні об'єднання);

б) правовідношення;

в) правомірна чи неправомірна поведінка людей;

г) рівень правосвідомості, куди включається правова ідеологія та правова психологія;

д) правова (юридична) наука, яка узагальнює державно-правові явища;

є) об'єктивне позитивне право, тобто система юридичних норм, які встановлюються державою.

Ситуація співвідношення юридичних термінів (мовних знаків) і денотата (предмета, який позначається даним терміном) називається знаковою ситуацією. Наприклад, юридичний термін "злочинець" (або загальне і конкретне ім'я) співвідноситься з людиною (особою "х"), яка має особисте ім'я (прізвище, ім'я, по батькові) і яка зробила певну дію, скажімо, крадіжку індивідуального майна у громадянина "у".

Прагматичний аспект даної знакової ситуації означає використання мови права (семантичної системи, побудованої за правилами синтаксису) як засобу адекватної і точної вказівки денотату в конкретних умовах.

Логічний аналіз мови права передбачає визначення:

а) структурних рівнів мови;

б) її специфіки як засобу виразу думок і засобу передачі інформації;

в) її можливостей для створення певних знаково-символічних моделей в різних галузях права.

Мова права або юридична мова з точки зору логіки розрізняється за такими характеристиками:

— теоретична мова (мова юридичних теорій, мова юридичних законів);

— емпірична мова (прикладна мова), тобто, мова правового аналізу, правозастосування, мова тлумачення та ін.;

— об'єктний рівень мови права або об'єктна мова — це система знаків і символів природної і штучної (формалізованої) мови, які репрезентують і відображають реальні об'єкти (предмети, явища, процеси), які досліджують (пізнають) юристи у процесі правової діяльності.

— метарівень (метамова), тобто система символів і знаків, які використовуються для аналізу самої мови, в тому числі об'єктної мови. Наприклад, такі юридичні терміни, як "право", "правовідношення", "правопорядок", "закон", "законність" і т.п. відносяться до об'єктного рівня мови права, а висловлювання: "Слово "право" складається з п'яти букв" — до метарівня. Природна мова, яка є засобом мислення і пізнання для людей, часто виконує функцію "метамови" по відношенню до формалізованої мови. Відповідно, спеціальна мова права, яка відноситься до природної мови, може бути використана як метамова по відношенню до формалізованої мови права (при використанні мови кодів, знаків дорожнього руху, мови програмування), мови логіки і математики у правовій діяльності, коли мова права береться як знаково-символічний засіб вказівки і аналізу використання формалізованої мови у правовому пізнанні.
Висновки до другого розділу:

Отже, у другому розділі ми розглянули мову, як знакову систему. А також структуру значення знака, його типові логічні помилки. Ми розглянули три підрозділи знаків, це знаки-індекси, знаки-образи, знаки-символи.

При використанні знака, часто допускаються багато помилок, і ми розглянули типові логічні помилки, а саме, це неточні мовні вислови, багатозначні мовні вислови, неясні мовні вислови та ін.

Також розглянули три прагматичні виміри, це синтаксичний семантичний., та прагматичний. Кожний вимір має щото особливе, це також ми побачили розглядаючи цю тему.

А також розглянули мову права, що це за мова, що вона собою несе, де використовується, яке її значення.
ВИСНОВКИ
Отже, в цій курсовій роботі ми дослідили:

1. 
   Науку про знаки їх росподіл та класифікацію.
   

Наука, яка вивчає знаки – Семіотика. Вона вивчає знаки, їхню класифікацію, росподіл, функції, і все, що пов’язано зі знаками. Різні вчені ділять знаки на різні групи, але є три основні групи, яких придержується більшість. Це ікони, індекси і символи. Ці три великі групи, це лише основні групи, в середині яких ще є класифікація знаків та знакових систем, а меньші групи, та підгрупи.

Також розглянувши функції знаків, ми тепер чітко можемо розуміти всі їхні функції. Чітко і лаконічно можемо пояснити всі функції знаків.

2. 
   Картографічні видання та їхні знаки.
   

Ми розглянули що таке картографічні видання, які вони бувають, де вони використовуються. Розглянули що містять ці видання, як вони оформлюються.

Картографічні знаки, та їхні видання є дуже важливими для нас. Саме на картографічних виданнях зображуються карти землі, різних предметів. І тому вони для нас є дуже важливими, щоб знати якусь річ, ми маємо ці видання, де ми можемо побачити те, що нам потрібно. Тому важливою частиною для цих видань є їхнє правильне оформлення. І від того як оформлене видання, як в ньому подана інформація, залежить і те, як це видання сприйме і зрозуміє людина.

3. 
   Мову як знакову систему та мовні знаки.
   

Мова є дуже важливо частиною нашого існування. Завдяки мові, ми досягаємо багато різних великих результатів, і тому важливою частиною нашого життя є мова, і саме в цьому розділі ми розглянули що собою являє мовний знак, що таке мова. Також розглянули основні соціальні функції мовних знаків, що входить до мови, що є її структурною частиною. А також розглянули основні поділи мови, це штучний та природний. Що являє кожний з цих поділів, де вони використовуються.

4. 
   Структура знакового процесу, виміри і рівні знакогового процесу.
   

В цих розділах ми розглянули предметне значення знака ти його смислове значення. Також розглянули які є основні три помилки при спілкуванні, при передачі якоїсь інформації. Це є багатозначні, неточні та неясні вислови.

А також розглянули виміри знакового процесу. А насамперед, три його основні виміри це: синтаксичний, семантичний та прагматичний виміри.

5. 
   Мову права.
   

І на кінець, ми розглянули мову права. Мова права, або ж юридинчна мова, хоча вона і є мовою, але не так часто вона використовується, не всі її використовують. Не завжди і не всім її треба й знати, але всерівно вона існує, і вона також використовується, але не в такому широкому аспекті. І коли ми розглядали цю мову ти побачили що вона собою являє. Де вона використовується. Розглянули її характеристику.
СПИСОК ВИКОРИСТАН
ИХ ДЖЕРЕЛ:

1. 
   ДСТУ 2394-94. Інформація та документація. Комплектування фонду, бібліографічний опис, аналіз документів. Терміни та визначення. – К.: Держстандарт України, 1994. – 89 с.
   
2. 
   ДСТУ 2628-94. Системи оброблення інформації. Оброблення тексту. Терміни та визначення. – Чинний від 1995-01-07. – К.: Держстандарт України, 1994. – 35с.
   
3. 
   ДСТУ 2737-94. Записування і відтворення інформації. Терміни та визначення. – Чинний від 1995-07-01. – К.: Держстандарт України, 1994. – 158 с.
   
4. 
   Бенуас Люк. Знаки, символы и мифы / А. Калантаров (пер.). — М. : АСТ, 2004. — 160с. — (Cogito, ergo sum; Университетская библиотека). — ISBN 5-17-022697-7 (ООО "Издательство АСТ"). — ISBN 5-271-08182-6 (ООО "Издательство Астрель") ; 2 13 044285-4 (франц.).
   

Індекс рубрикатора НБУВ: Ш100.1 + Ш3(0)-60 + Ш147.11-420 + Ю224.2

Шифр зберігання книги в НБУВ: ВА654139

5. 
   Графічні символи; Кольори та знаки безпеки / А. Рубцов (пер.і наук.-техн.ред.), В. Свірко (пер.і наук.-техн.ред.). — Офіц. вид — К. : Держспоживстандарт України, 2006. — (Національний стандарт України).
   
6. 
   Данилова Нина Константиновна. "Знаки субъекта" в дискурсе. — Самара : Самарский университет, 2001. — 225 с. — Библиогр.: с. 213-224. — ISBN 5-86465-173-7.
   
7. 
   Документація та технічні вироби ; Шрифти. — Вид. офіц. — К. : Держспоживстандарт України, 2008. — (Національний стандарт України).
   
8. 
   Зигуненко Станислав Николаевич. Знаки и символы. — М. : АСТ; Астрель; Транзиткнига, 2004. — 463с. : ил. — (Великие и знаменитые). — На обл. авт. не указ.. — ISBN 5-17-025590-X (ООО "Издательство АСТ"). — ISBN 5-271-09662-9 (ООО "Издательство Астрель") ; 5-9578-1079-7 (ООО "Тразиткнига").
   
9. 
   Індекс рубрикатора НБУВ: Т3(0)0-7 я20 + Т215 я20 + Ш100.1 я20 + Э2 я20
   
10. 
    Книговедение: Энциклопедический словать / Ред. коллегия: Н.М. Сикорский (гл. ред.) и др. – М.: Сов. Энциклопедия, 1982. – 664 с.
    
11. 
    Кушнаренко Н.Н. Документоведение: учебник / Н.Н. Кушнаренко ; “Знання” – К. , 2001. – 459 с.
    
12. 
    Омелян Ярослав. Екслібриси: книжкові знаки / Ярослава... Дакура (упоряд.біограф.довідок). — 7. вид. — Т., 2006. — 109с. : іл.
    
13. 
    Омелян Ярослав. Екслібриси пам'яти: книжкові знаки / Тернопільська обласна держ. адміністрація ; Тернопільська обласна рада ; Тернопільська міська рада ; Тернопільська обласна організація Національної спілки художників України ; Тернопільський міський осередок НТШ ; Державний архів Тернопільської області / Ярослава... Дакура (упоряд.біограф.довідок). — Вид. 8 — Т., 2007. — 156с. : іл.
    
14. 
    Омелян Ярослав. Екслібриси пам'яти: книжкові знаки / Тернопільська обласна держ. адміністрація ; Тернопільська обласна рада ; Тернопільська міська рада ; Тернопільська обласна організація Національної спілки художників України ; Тернопільський міський осередок НТШ / Наталія... Дащенко (упоряд.біограф.довідок). — Т., 2006. — 102с. : іл.
    
15. 
    Символы, знаки, эмблемы: Энциклопедия / Вадим Леонидович Телицын (общ.ред.)В.Э. Багдасарян (авт.-сост.). — М. : Локид-Пресс, 2003. — 496с. : ил. — Библиогр.: с. 493-495. — ISBN 5-320-00435-4.
    
16. 
    Соколов А.В. Информационнsй подход к документальной коммуникации: Учеб. пособие. – Л., 1988. – 85 с.
    
17. 
    Соколов А.В. Эволюция социальных коммуникаций. – Спб., 1995. – 163 с.
    
18. 
    Швецова-Водка Г.М. Типольгія документа: Навч. Посібник для студ. Ін-тів культури / Рівн. держ. ін-т культури. – К.: палата України, 1998. – 80 с.
    
19. 
    [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Режим доступу http
    :
    //filestore.com.ua, назва з екрану.
    
20. 
    Верховна Рада України [електронний ресурс]. – Електрон. дан. - К. : Верховна Рада України. – Режим доступу : http://portal.rada.gov.ua/. Назва з екрану.
    
21. 
    Волинські реферати [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – режим доступу : http://referaty.com.ua , вільний. Назва з екрану.
    
22. 
    Allbest ru [Електронний ресурс]. – Електрон. дан. – режим доступу : http://referats.allbest.ru , вільний. Назва з екрану.
    
23. 
    Інформаційне агенство Уніан [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Режим доступу : http://www.unian.net. Назва з екрану.
    
24. 
    Книжкова Палата України імені Івана Федорова. [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Режим доступу : http://www.ukrbook.net. Назва з екрану.
    
25. 
    Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського. [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – К. : Нац б-ка України ім В.Вернадського. 1997. – Режим доступу : http://nbuv.gov.ua. Назва з екрану.
    
26. 
    Научная єлектронная библиотека eLIBRARY.RU [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Режим доступу : http://elibrary.ru/defaultx.asp. Назва з екрану.
    
27. 
    Психологічний словник [Електронний ресурст]. – Електрон. дан. – режим доступу : http://psychologyword.info/word/Semantichnij-Trikutnik-3130.html , вільний. Назва з екрану.
    
28. 
    MIGnews.com.ua [електронний ресурс]. – Електрон. дан. – Режим доступу : http://www.mignews.com.ua. Назва з екрану.