Міністерство освіти та науки України
Національний університет водного господарства та природокористування
Кафедра культурології та філософії
Реферат
На тему:
Культура Древньої Греції
Рівне – 2007р.

ВСТУП
Можна визнавати незаперечно доведеним, що класове суспільство і держава, а разом з ним і цивілізація зароджувалися на грецькому ґрунті двічі з великим розривом в часі: спочатку в першій половині II тис. до н.е. і вторинні в першій половині I тис. до н.е. Тому всю історію стародавньої Греції цю годину прийнято ділити на дві великі епохи: 1) епоху мікенської, або крито-мікенської, палацової цивілізації і 2) епоху античної полісної цивілізації.
Розкажемо про культуру першої епохи.

I. КУЛЬТУРА ЕЛЛАДИ
Самобутня і багатогранна була ранньогрецька культура. Різні чинники прискорювали її рух. Наприклад, етногенез грецького народу, що завершився, укріплював внутрішні зв'язки всього грекомовного світу, не дивлячись на нерідкі локальні зіткнення.
Творча діяльність греків епохи бронзи ґрунтувалася на виробленні ними великого запасу експериментальних знань. Повинне перш за все відзначити рівень і об'їм технологічних знань, що дозволили населенню Еллади широко розвинути спеціалізоване ремісниче виробництво. Металургія включало не тільки високотемпературну (до 1083°С) плавку міді. Ливарники працювали також з оловом, свинцем, сріблом і золотом, рідкісне саморідне залізо йшло на ювелірні вироби. Створення сплавів не обмежилося бронзою, вже в XVII-XVI  ст. греки виготовляли елєктр і добре знали прийом золочення бронзових виробів. З бронзи відливали знаряддя праці, зброю і побутові предмети. Всі ці вироби відрізнялися раціональністю форми і якістю виконання.
Гончарні вироби також свідчать про вільне володіння складними термічними процесами, що проводилися в печах різної конструкції. Вживання гончарного круга, відомого ще з XXIII  в., сприяло створенню і інших механізмів, що приводяться в рух силою людини або тяглових тварин. Так, колісний транспорт вже на початку II тис. складався з бойових колісниць і звичайних возів. Принцип обертання, що відвіку використався в прядінні, застосовували у верстатах для виготовлення канатів. При обробки дерева застосовувалися токарно-свердлувальні пристосування. Досягнення інженерної думки ахеян ясно ілюструють створені в XVI-XII  ст. водопроводи і закриті водозбірники. Особливо показові знання гідравліки точність розрахунків, проведених при споруді потайних систем водопостачання у фортецях Мікен, Тірінфа і Афін біля 1250-х років.
Накопичення технологічних знань і прогрес майстерності широкого круга рядових працівників як в сільському господарстві, так і в спеціалізованих і домашніх ремеслах були основою інтенсивного економічного розвитку країни.
АРХІТЕКТУРА
Високими досягненнями відрізнялася архітектура. Архітектурні пам'ятники яскраво відображають наявність майнової нерівності і свідчать про появу ранньокласових монархій. Вже монументальні крітські палаци XIX-XVI ст. вражають масштабами. Проте характерно, що загальний план крітських палаців був як лише монументальним повторенням плану садиби заможного землероба.
Інший рівень архітектурної думки виявляють більш пізні палаци материкових царів. В основі їх лежить центральне ядро - мегарон, що також повторює традиційний план рядового житла. Він складався з передньої (продомоса), головного залу (домоса) з парадним вогнищем і задньої кімнати. Багато хто акрополі були захищені могутніми кам'яними стінами циклопічної кладки завтовшки в середньому 5-8 м. Не менше вражає майстерність архітекторів, що створювали монументальні валикоподібні царські гробниці, фалоси.
Майстерність ахейських архітекторів доповнювалася досягненнями інших видів мистецтва. Назвемо високохудожній поліхромний і рельєфний декор зовнішніх і внутрішніх стін крупних будівель. Широко застосовувалися колони і напівколони, різьблення по каменю і мармуру, розписи стін найскладнішими композиціями.

МИСТЕЦТВО ВАЗОПИСИ
Протягом XX-XII  ст. швидко розвивалося мистецтво вазового розпису. Вже на початку II тис. до н.е. традиційний геометричний орнамент крітян був доповнений мотивом спіралі, блискуче розробленим кікладськими майстрами ще в попередньому столітті. Надалі, в XIX-XV ст., у всіх областях країни вазописці звернулися і до натуралістичних мотивів, відтворюючи рослини, тварин і морську фауну. Повинне відзначити, що в деяких районах склалися яскраві локальні художні традиції, чітко характеризуючи вазописи кожного центру.
Широта художніх запитів суспільства виявилося в пильній увазі мистецтва до людини і його діяльності. Блискучим прикладом є багатоколірні розписи в будинках гора Жан Акротії, виконані декількома майстрами. Особливо важлива передача ідеї руху, що принципово відрізняє культуру Еллади в XXX-XII ст. від традицій одночасних їй інших стародавніх культур. Висока професійна майстерність дозволяла художникам в умовах ломки суспільного світогляду швидко відійти від стародавніх канонів умовності і орнаментальності. І якщо в мистецтві III тис. поки відомо небагато пам'ятників, говорючих про тягу художників до природності, то в XX-XII ст. творіння багатьох художників відрізняються умінням гармонійно поєднувати відчуття живої природи з вимогами декоративного стилю. Особливо примітно увага мистецтва до внутрішнього світу людини і прагнення зобразити індивідуальні риси персонажів, що зображаються. При цьому художники не забували про передачу фізичного вигляду людини, відтворюючи голі фігури в живописі, скульптурі, торевтиці і гліптиці. Примітно, що навіть в рядових пам'ятниках мистецтва можна помітити пошану до людини.

ЛІТЕРАТУРА
Література ранніх греків, як інших народів, сходила до традицій стародавньої фольклорної творчості, що включала казки, байки, міфи і пісні. Із зміною суспільних умов почався швидкий розвиток народної поезії-епосу, що прославляв діяння предків і героїв кожного племені. До середини II тис. епічна традиція греків ускладнилася, в суспільстві з'явилися професійні поети-оповідачі, аеди. В їх творчості вже в XVII-XII ст. помітне місце зайняли оповіді про сучасні їм найважливіші історичні події. Цей напрям свідчив про інтерес еллінів до своєї історії, що зуміли і пізніше в усній формі зберегти свою багату легендарну традицію на протязі майже тисячі років до того, як вона була записана в IX-VIII ст.
В XIV-XIII ст. епічна література склалася в особливий вид мистецтва з своїми спеціальними правилами мовного і музичного виконання, віршованим розміром-гекзаметром, обширним за пасом постійних характерних епітетів, порівнянь і описових формул. Усна передача немало сприяла строго об'єктивному відбору творів, які народ утримав в своїй пам'яті.
Про рівень поетичної творчості ранніх греків свідчать епічні поеми "Іліада" і "Одіссея" - видатні пам'ятники світової літератури. Обидві поеми відносяться до круга історичних оповідань про похід ахейських військ після 1240г. до н.е. на троянське царство.
Слід зазначити, що обидві поеми показують дивне співзвуччя епосу пластичній творчості Греції XVIII-XII  ст. Їх об'єднує сила і життєвість образів, багатство уяви і волелюбність. Високе літературне мистецтво ахеян, висунувши шиї на перший план людини і його роль в своїй долі, не дивлячись на визначення богів, є дорогоцінним внеском ранньої Греції в світову культуру.
Крім художньої літератури, в усній традиції греків часу, що вивчається, зберігалася також величезна кількість історичних, генеалогічних і міфологічних переказів. Вони були широко відомі в усній передачі аж до VII-VI ст., коли їх включила письмова літера туру, що розповсюджувалася тоді.
ПИСЕМНІСТЬ
Писемність в грецькій культурі XXII-XII ст. грала обмежену роль. Як і багато народів миру, жителі Еллади перш за все стали робити малюночні записи, відомі вже в другій половині III тис. Кожний знак цього піктографічного листа позначав ціле поняття. Крітяни деякі знаки, правда небагато, створили під впливом єгипетського ієрографічного листа, що виник ще в IV тис. Поступово форми знаків спрощувалися, а частина стала позначати тільки склади. Такий складовий (лінійне) лист, що склався вже до 1700 р., називається листом А, яке дотепер залишається розгаданим.
Після 1500 р. в Елладі була вироблена більш зручна форма писемності - складовий лист В. Він включав близько половини знаків складового листа А, декілька десятків нових знаків, а також деякі знаки якнайдавнішого малюночного листа. Система рахунку, як і раніше, ґрунтувалася на десятковому численні. Записи складовим листом велися як і раніше зліва направо, проте правила писемності сталі більш строгими: слова, розділені спеціальним знаком або простором, писали по горизонтальних лініях, окремі тексти забезпечували заголовками і підзаголовками. Тексти креслили на глиняних табличках, видряпували на камені, писали кистю або фарбою або чорнилом на судинах.
Ахейський лист був доступний лише освіченим фахівцям. Його знали служителі в царських палацах і якийсь шар імущих городян.
РЕЛІГІЯ
Релігія ранньої Греції грала велику роль в динаміці суспільної думки еллінів.
Первинно грецька релігія, як і всяка інша примітивна релігія, відображає лише слабкість людини перед лицем тих "сил", які в природі, пізніше в суспільстві і у власній свідомості, заважають, як йому здається, його діям і представляють загрозу для його існування, тим більше страшну, що він погано розуміє, звідки вона виходить. Первісну людину цікавить не природа в тій мірі, в якій вона вторгається в його життя і визначає її умови [N.1, т.1, стор. 184].
Різнохарактерні сили природи втілювалися у вигляді особливих божеств, з якими була зв'язана безліч сакральних переказів, міфів. Еллінська міфологія відрізняється багатством, причому вона зберігала і в пізніші епохи багато переказів часів родового ладу. Протягом XXX-XII ст. релігійні представлення населення Греції зазнали багато змін. Спочатку винятковим шануванням користувалися божества, що втілювали сили природи. Особливо шанували Велику богиню (пізнє Деметра, що означає "Матір хлібів"), що відала родючістю рослинного і тваринного миру. Її супроводжувало чоловіче божество, за ним слідували другорядні боги. Культові обряди включали приношення жертв і дарів, урочисті процесії і ритуальні танці. Божества мали певні атрибути, зображення яких вельми часті, причому вони служили символами цих небесних сил.
Утворення ранньокласових держав внесло нові риси в духовне життя, у тому числі і в сакральні уявлення. Співтовариство еллінських богів (пантеон) одержало більш певну організаційну структуру. Світогляд народу малював тепер відносини між богами, вельми схожі з тими, які ахеяни бачили в царських столицях. Тому на Олімпі, де мешкали головні божества, верховним був Зевс, батько богів і людей, який володарював над всім світом. Підлеглі йому інші члени ранньоеллінського пантеону мали спеціальні суспільні функції. Ахейській епос, що зберіг відомості про шанування багатьох ранньоелінських божеств, передає і властивий тільки грецькому мисленню дещо критичний погляд на небожителів: боги багато в чому схожі з людьми, їм властиві не тільки благі якості, але також недоліки і слабкості.
Витвори мистецтва і дані ахейського епосу про неприязнь олімпійців до окремих людей або племен, мабуть відображали думки ахеян про існування добрих і ворожих сил природи. Про останнє говорять дивно злі обличчя теракотових богинь з святилища на мікенському акрополе. Характерно що мистецтво ахеян надзвичайно виразно відтворювало життєстверджуючі символи релігії і доброзичливі образи богів-покровителів.

II. КУЛЬТУРА "ТЕМНИХ СТОЛІТЬ" (XI-IX ст.)
Палацова цивілізація крито-мікенської епохи зійшла з історичної сцени при загадкових, до кінця ще так і не прояснених обставинах приблизно в кінці XII ст. Епоха ж античної цивілізації починається лише через три з половиною і навіть чотири сторіччя.
Таким чином, має місце досить значний тимчасовий "зазор", і неминуче встає питання: яке місце займає цей хронологічний відрізок (в літературі його іноді позначають як "темні століття") в загальному процесі історичного розвитку грецького суспільства? Чи був він своєрідним мостом, що з'єднав дві вельми несхожі історичні епохи і цивілізації, або ж, навпаки, він розділив їх якнайглибшою прірвою?
Археологічні дослідження останніх років дозволили з'ясувати справжні масштаби страшної катастрофи, пережитою мікенською цивілізацією на рубежі XIII-XII ст., а також прослідити основні етапи її упадку в подальший період. Логічним завершенням цього процесу була глибока депресія, що охопила основні райони материкової і острівної Греції в перебігу так званого субмікенського періоду (1125-1025 рр.). Основна відмінна його риса - гнітюча бідність матеріальної культури, за якою ховалися різке зниження життєвого рівня основної маси населення Греції і такий же різкий упадок продуктивних сил країни. Вироби субмікенських гончарів, що дійшли до нас, справляють саме безрадісне враження. Вони дуже грубі формою, недбале сформовані, позбавлені навіть елементарної витонченості. Їх розписи украй примітивні і невиразні. Як правило, в них повторюється мотив спіралі - один з небагатьох елементів декоративного убрання, успадковуваних від мікенського мистецтва.
Загальна чисельність виробів з металу, що дійшли від цього періоду, украй невелика. Крупні предмети, наприклад зброя, зустрічаються украй рідко. Переважають дрібні вироби на зразок фібул або кілець. Судячи з усього, населення Греції страждало від хронічного недоліку металу, перш за все бронзи, яка в XII - першій половині XI ст. ще залишалася основній всій грецькій індустрії. Пояснення цього дефіциту слідує, мабуть, шукати в тому стані ізоляції від зовнішнього світу, в якому балканська Греція виявилася ще до початку субмікенського періоду. Відрізані від зовнішніх джерел сировини і не мали свій в розпорядженні достатніх внутрішніх ресурсів металу, грецькі общини були вимушені ввести режим найстрогішої економії.
Правда, майже в цей же самий час в Греції з'явилися і перші вироби із заліза. До самого початку періоду відносяться розрізнені знахідки бронзових ножів із залізними вкладишами. Можна припустити, що до другої половини XI ст. техніка обробки заліза якоюсь мірою була вже освоєна самими греками. Проте вогнища залізної індустрії були ще украй нечисленні і навряд чи могли забезпечити достатньою кількістю металу все населення країни. Вирішальний крок в цьому напрямі був зроблений лише в X сторіччі. 
Ще одна відмінна риса субмикенского періоду полягала в рішучому розриві з традиціями микенской епохи. Найпоширеніший в микенское час спосіб поховання в камерних гробницях витісняється індивідуальними поховання в могилах (цистах) ящиків або в простих ямах.
Ближче до кінця періоду в багатьох місцях, наприклад в Аттиці, Беотії, на Криті, з'являється ще один новий звичай - кремація і звичайно супутнє їй поховання в урнах. В цьому знову-таки слід бачити відступ від традиційних мікенських звичаїв (пануючим способом поховання в мікенську епоху було жертвоприношення; жертвоприношення зустрічається лише епізодично).
Аналогічний розрив з мікенськими традиціями спостерігається і у сфері культу. Навіть в найкрупніших грецьких святилищах, {існуючих як в мікенську епоху, так і за більш пізніх діб (починаючи приблизно з IX-VIII ст.)}, відсутні які б то не було сліди культової діяльності: залишки споруд, статуетки, навіть кераміка. Таку ситуацію, що свідчить про завмирання релігійного життя, археологи знаходять, зокрема, в Дельфах, на Делосі, в святилищі Гери на Самосі і в деяких інших місцях. Виключення із загального правила складає тільки Кріт, де шанування богів в традиційних формах мінойського ритуалу, як здається, не уривалося протягом всього періоду.
Найважливішим чинником, що сприяв викорінюванню мікенських культурних традицій, безумовно, повинна вважатися різко збільшена мобільність основної маси населення Греції. Що почався ще в першій половині XII в. відтік населення з самих потерпілих від варварського вторгнення районів країни продовжується також і в субмікенський період.
В Греції пригнічуючу більшість мікенських поселень, як великих, так і малих, було покинуто мешканцями. Сліди вторинного заселення мікенських цитаделей і городків зустрічаються лише епізодично і, як правило, після тривалої перерви. Майже всі знов засновані поселення субмикенского періоду, а їх число дуже невелике, розташовуються на деякому видаленні від микенских руїн, яких люди того часу, мабуть, марновірно сторонилися.
Мабуть, ніякий інший період в історії Греції не нагадує так близько знаменитий фукидійський опис примітивного життя еллінських племен з їх безперервними пересуваннями з місця на місце, хронологічною бідністю і невпевненістю в завтрашньому дні.
Якщо спробувати екстраполювати всі ці симптоми культурного упадку і регресу в неприступну нашому безпосередньому нагляду сферу соціально-економічних відносин, ми майже неминуче повинні будуть визнати, що в XII-XI ст. грецьке суспільство було відкинуто далеко назад, на стадію первіснообщинного устрою і, по суті, знову повернулося до тієї початкової межі, з якою колись (в XVII сторіччі) починалося становлення мікенської цивілізації.

III. КУЛЬТУРА АРХАЇЧНОГО ПЕРІОДУ (VIII-VI ст.)
ПИСЕМНІСТЬ
Одним з найважливіших чинників грецької культури VIII-VI  ст. по праву вважається нова система писемності. Алфавітний лист, що частково запозичає у фінікійців, був зручніше за стародавній складовий лист мікенської епохи: воно полягало всього з 24 знаків, кожний з яких мав твердо встановлене фонетичне значення. Якщо в мікенської суспільстві, як і в інших однотипних суспільствах епохи бронзи, мистецтво листа було доступне лише небагатьом присвяченим, входили в замкнуту касту писарів-професіоналів, то тепер воно стає загальним надбанням всіх громадян поліса, оскільки кожний з них міг оволодіти навиками листа і читання. На відміну від складового листа, який використовувався головним чином для ведення рахункових записів і, можливо, якоюсь мірою для складання релігійних текстів, нова система писемності була справді універсальним засобом передачі інформації, який з однаковим успіхом міг застосовуватися і в діловому листуванні, і для запису ліричних віршів або філософських афоризмів. Все це зумовило швидке зростання письменності серед населення грецьких полісів, про що свідчать численні написи на камені, металі, кераміці, число яких все більш збільшується у міру наближення до кінця архаїчного періоду. Якнайдавніші з них, наприклад широко відома тепер епіграма на так званому кубку Нестора з о. Пітекусса, датується третьою четвертю VIII  в., що дозволяє віднести запозичення греками знаків алфавіту Фінікії або на першу половину того ж VIII  в., або навіть до кінця попереднього IX сторіччя.
Практично в цей же час (друга половина VIII  в.) були створені і, швидше за все, тоді ж записані такі видатні зразки монументального героїчного епосу, як "Іліада" і "Одіссея", з яких починається історія грецької літератури.
ПОЕЗІЯ
Грецька поезія після гомерівського часу (VII-VI  ст.) відрізняється надзвичайним тематичним багатством і різноманіттям форм і жанрів. З більш пізніх форм епосу відомо два основні його  варіанти: епос героїчний, представлений так званими поемами "Циклу", і епос дидактичний, представлений двома поемами Гесіода: "праці і дні" і "Теогонія".
Набуває широке поширення і незабаром стає провідним літературним напрямом епохи лірична поезія, що у свою чергу підрозділяється на декілька основних жанрів: елегію, ямб, монодичну, тобто призначену для сольного виконання, і хорову лірику, або мелику.
Найважливішою відмітною особливістю грецької поезії архаїчного періоду у всіх основних її видах і жанрах слід визнати її яскраво виражену гуманістичну забарвлену. Пильна увага поета до конкретної людської особи, до її внутрішнього світу, індивідуальним психічним особливостям достатньо яскраво відчувається вже в гомерівських поемах. "Гомер відкрив новий світ - саму Людину. Це і є те, що робить його "Іліаду" і "Одіссею" ktema eis aei, твором навіки, вічною цінністю" [N.5].
Грандіозна концентрація героїчних оповідей в "Іліада" і "Одіссея" стала основою для подальшої епічної творчості. Протягом VII і першій половині VI ст. виник ряд поем, складених в стилі гомерівського епосу і розрахованих на те, щоб стулитися з "Ілліадой" і "Одіссеєю" і, разом зніми, утворити єдиний зв'язний літопис міфологічного переказу, так званий епічний "кикл" (цикл, круг). Антична традиція приписувала багато кого з цих поем "Гомеру" і цим підкреслювала їх сюжетний і стилістичний зв'язок з гомерівським епосом.[N.4, c.68]
Для грецької поезії після гомерівського часу характерне різке перенесення центру тяжкості поетичного оповідання на особу самого поета. Ця тенденція ясно відчувається вже в творчості Гесіода, особливо в його поемі "Праці і дні".
Надзвичайно складний, багатий і барвистий мир людських відчуттів, думок і переживань розкривається перед нами в творах наступного за Гесіодом покоління грецьких поетів, що працювали в різних жанрах лірики. Відчуття любові і ненависті, печалі і радості, глибокого відчаю і бадьорої упевненості в майбутньому, виражені з граничною, нечуваною до того часу відвертістю і прямотою, складають основний зміст дійшли до нас від цих поетів віршованих фрагментів, на жаль не так вже численних і в більшості своїй дуже коротких (нерідко всього два-три рядки).
В найвідвертішій, можна сказати, нарочито підкресленій формі індивідуалістичні віяння епохи утілилися в творчості такого чудового поета-лірика, як Архілох. Як би ні розуміти його вірші, ясне одне: індивід, що скинув тісні узи стародавньої родової моралі, тут явно протиставляє себе колективу як вільна особа, не підвладна нічиїм думкам і ніяким законам.
Настрої такого роду повинні були сприйматися як соціально небезпечні і викликати протест як в середовищі ревнителів старих аристократичних порядків, так і серед поборників нової полісної ідеології, що закликали співгромадян до помірності, розсудливості, дієвої любові до вітчизни і покори законам. Прямою відповіддю на вірші Архілоха звучать виконані суворій рішучості рядки з "войовничих елегій" спартанського поета Тіртея:
Славна справа - в передніх рядах з ворогами б'ючись
Хороброму чоловіку в бою смерть за батьківщину прийняти.
Гордістю служитиме і для міста і для народу
Той, хто, зробивши крок широко, в перший просунеться ряд
І сповнений завзятість, забуде про втечу ганебну
Життя свого не щадивши і багатомогутньої душі.
(фр. 9. Пер. В.В. Латишева).

Якщо Тіртей робить в своїх віршах головний упор на відчуття самопожертвування, готовність воїна і громадянина померти за вітчизну (заклик, звучний вельми актуально в такій державі, як Спарта, яка в VII-VI  ст. вела майже безперервні війни з своїми сусідами), то інший видатний майстер елегійного жанру і разом з тим прославлений державний діяч - Солон ставить на перше місце серед всіх цивільних чеснот відчуття міри, або уміння у всьому дотримувати "золоту середину". В його розумінні тільки помірність і розсудливість здатні утримати громадян від пожадливості і пересичення багатством, запобігти породжуваним ними міжусобним розбратам і встановити в державі "благозаконня" (евкомію).
Тоді як одні грецькі поети прагнули осягнути в своїх віршах складний внутрішній світ людини і знайти оптимальний варіант його взаємостосунків з цивільним колективом поліса, інші не менше настирливо намагалися проникнути в пристрій навколишнього людину всесвіту і вирішити загадку її походження. Одним з таких поетів-мислителів був відомий нам Гесіод, який в своїй поемі "Теогонія", або "Походження богів", спробував представити існуючий  світовий порядок в його, так би мовити, історичному розвитку від похмурого і безликого первородного Хаосу до світлого і гармонійного світу очолюваних Зевсом богів-олімпійців.
АРХІТЕКТУРА І СКУЛЬПТУРА
В VII-VI  ст. грецькі архітектори вперше після тривалої перерви почали зводити з каменя, вапняку або мармуру монументальні будівлі храмів. В VI  в. виробився єдиний загально грецький тип храму у формі прямокутної, витягнутої в довжину споруди, з усіх боків обнесеною колонадою, іноді одинарною (периптер), іноді подвійний (диптер). Тоді ж визначилися основні конструкційні і художні особливості двох головних архітектурних ордерів: доричного, особливо широко що розповсюдився на Пелопоннесі і в містах Великої Греції (Південна Італія і Сицилія), і іонічного, користувався особливою популярністю в грецькій частині Малої Азії і в деяких районах європейської Греції. Типовими зразками доричного ордера з такими характерними для нього особливостями, як сувора потужність і масивність важкоатлета, можуть вважатися храм Аполлона в Коринфі, храми Посейдонії (Пестум) на півдні Італії і храми Селінута в Сицилії. Більш витончені, стрункі і разом з тим відмінні деякою химерністю декоративного убрання споруди іонічного ордера були представлені в цей же період храмами Гери на о. Самосі, Артеміди в Ефесі (прославлений пам'ятник архітектури, що вважався одним з "семи чудес світла"), Аполлона в Дідімах недалеко від Мілета.
Принцип гармонійної врівноваженості цілого і його частин, чітко виражений в самій конструкції грецького храму, знайшов широке вживання і в іншій ведучій галузі грецького мистецтва - монументальній скульптурі, причому в обох випадках можна з упевненістю говорити про соціальну обумовленість цієї важливої естетичної ідеї. Якщо храм з колонадою, що нагадує ряди гоплитів у фаланзі, сприймався як модель і разом з тим символ тісно згуртованого цивільного колективу, то образ вільного індивіда, що є невід'ємною частиною цього колективу, утілився в кам'яних статуях, як одиночних, так і з'єднаних в пластичні групи. Їх перші, ще украй недосконалі в художньому відношенні зразки з'являються приблизно в середині VII  в. до н.е. Одиночна скульптура кінця архаїчного періоду представлена двома основними типами: зображенням голого хлопці - куроса і фігурою одягненої в довгий, щільно облягаючий тіло хітон дівчини - кори.
Поступово удосконалюючись в передачі пропорцій людського тіла, добиваючись все більшого життєвого
схожість, грецькі скульптори VI  в. навчилися долати спочатку властиву їх статуям статичність.
При всьому життєвтіленні кращих зразків грецької архаїчної скульптури майже всі вони підлеглі певному естетичному стандарту, зображаючи прекрасного, ідеально складеного хлопці або дорослого чоловіка, вчинено позбавленого при цьому яких би то не було індивідуальних фізичних або психічних особливостей.
ВАЗОВИЙ ЖИВОПИС
Наймасовішим і доступним видом архаїчного грецького мистецтва була, безумовно, вазовий живопис. В своїй роботі, орієнтованій на найширшого споживача, майстри-вазописці набагато менше, ніж скульптори або архітектори, залежали від освячених релігією або державою канонів. Тому їх мистецтво було набагато більш динамічним, багатоманітним і швидше відгукувалося на всілякі художні відкриття і експерименти. Ймовірно, саме цим пояснюється незвичайна тематична різноманітність, характерна для грецької вазописи VII-VI  ст. Саме у вазовому живописі раніше, ніж в якій-небудь іншій галузі грецького мистецтва, за виключенням, можливо, тільки коропластики і різьблення по кістці, міфологічні сцени почали чергувати з епізодами жанрового характеру. При цьому не обмежуючись сюжетами, що запозичають з життя аристократичної еліти (сцени бенкетів, іподромів на колісницях, атлетичних вправ і змагань і т.п.), грецькі вазописці (особливо в період розквіту так званого чьорнофігурного стилю в Коринфі, Аттиці і деяких інших районах) не нехтують і життям соціальних низів, зображаючи сцени польових робіт, ремісничі майстерні, народні святкування на честь Діоніса і навіть нелегка праця рабів в рудниках. В сценах такого роду особливо яскраво виявилися гуманістичні і демократичні риси грецького мистецтва, які були щеплені йому навколишнім суспільним середовищем починаючи з архаїчною епохою.

Список використаної літератури
1.         "История Европы", изд. "Наука",1988 г., т.1 "Древняя Европа"
2.         Андре Боннар, "Греческая цивилизация", изд. "Искусство" 1992 г., I-III книги
3.         В.С.Нерсянц, "Сократ", изд. "Наука",1984 г.
4.         А.Ф.Лосев,А.А.Тахо-Годи, из серии "Жизнь замечательных людей"-"Платон,Аристотель", изд."Молодая Гвардия" 1993 г.
5.         Проф. И.М.Тронский, "История Античной литературы", изд. УЧПЕДГИЗ, 1947 г.;
6.         Кессиди Ф.Х., "От мифа к логосу", М., 1972, с.68;
7.         М.Луи Буржея, "Наблюдение и опыт у врачей "Гиппократова сборника", 1953 г.
8.         Платон, "Политика или Государство", перевод с греческого Карпова, часть III, СПБ, 1863 г., с.284 ;
9.         Маркс К., Энгельс Ф. соч. 2-е изд., Т.20, с.193, 555, 643; Т.23 с.92, 643.