Реферат з культурології на тему: Культура козацької доби та українського бароко

Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України з середини XIII ст. Князівства опинились у повній залежності від татарського хана. З середини XIV ст. українські землі (Київ, Чернігів, Переяслав, Поділля, Волинь) приєднані до Великого князівства Литовського. За ці часи литовські князі прийняли православ’я, руська мова стала офіційною. У другій половині XIV ст. починається експансія Польщі, що завершилася окупацією Галичини і частини Волині (1366). Виник гострий релігійний, соціальний, етнічний конфлікт. Згодом Польща і Литва дійшли згоди і у 1385 р. уклали Кревську унію: литовський князь Ягайло став польським королем. Він зобов’язався повернути литовців у католицтво, землі Литви й України приєднати до Польші.

У кінці XV ст. зміцніла Московська держава. Іван III проголошує, що землі Київської Русі повинні бути приєднані до Москви. Україна опинилася між двох вогнів: з одного боку, латинізація і спольщення, з другого – омосковлення. Крім цього, у XV-XVI ст. тривала безперервна боротьба з татарською ордою, від якої ні літовський, ні польський уряди не могли захистити. Це завдання виконало українське козацтво.
Начало козаччини припадає на XV ст. У 1550 р. Дмитро Вишневецький (Байда) побудував Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, яка залишилась єдиним інститутом вираження самобутності українців.
Фатальними були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно якої більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Київ, Брацлав) перейшла до Польщі, а менша – до Москви. В цей час українська культура і церква зазнали тяжких утисків. Після Люблінської унії єзуїти заснували свої колегії у Ярославі, Львові, Кам’янці, Луцьку, Вінниці, Києві. Вони доводили, що православ’я перебуває у такому безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист Української Православної Церкви виступили братства. Вони виникали в середовищі міщан і ремісників. Організовувалися з метою утримання порядку в храмах, турботи про хворих, допомоги бідним. Згодом братства стали виступати на захист православ’я як організатори шкіл при церквах. Особливо значною була їх діяльність у XV-XVI ст., коли розгорнулась боротьба з покатоличенням.
Перші братства виникли у Львові. Найстаршим є братство при Успенській церкві, засноване 1439 р.
У 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. З єдиної православної церкви утворилися уніатська, або греко-католицька (з’єднана з Римом), і православна церква, яка у другій половині XVII ст. підпала під владу московського патріархата.
Вище православне духовенство, частина шляхти, міщан пішли за унією. Уніатська конфесія зберігала православну обрядність, але визнавала римського папу головою і догмат походження Святого Духа не тільки від Отця, а й від Сина. Проте рядове духовенство, частина шляхти на чолі з князем Костянтином Острозьким (1526-1608), братства, селяни, козацтво залишилися православними.
Міжконфесійна боротьба мала погані наслідки: православні з призирством ставилися до уніатів як зрадників; римо-католики не вважали їх за повноправних громадян, принижували, бо вони не були поляками.
Процес формування української культури у XIV – першій половині XVII ст. відбив складний рух остаточного формування українського етносу, який завершився у XVI ст. Причинами повільного культурного розвитку України цього часу стали наслідки татаро-монгольскої навали, загарбання українських земель литовцями та поляками, агресії Кримського ханства і Османської Порти.
У XV – першій половині XVI ст. вихідці з України здобували освіту за кордоном у Краківському, Празькому, Болонському університетах. Так, Павло Русин (1470-1517) та Юрій Котермак (1450-1494) навчалися у Краківському університеті. Останній став ректором Болонського університету.
У другій половині XVI – першій половині XVII ст. в Україні продовжували діяти школи при церквах і монастирях, проте це вже не відповідало вимогам часу. Виникає новий тип школи – греко-слов’янсько-латинська, у якій національні давньоруські традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки того часу.
Першою навчальною установою такого типу в Україні стала Острозька вища школа (1576), заснована князем Острозьким. Ця школа зібрала відомих діячів культури: ректором був письменник Герасим Смотрицький, серед викладачів – друкар Іван Федоров (р.н. невід. – 1583), Дем’ян Наливайко (брат Северина Наливайка), Василь Суразький, Клірик Острозький (псевдонім невідомого письменника).
У цей час братські школи активізували свою діяльність. Так, Львівське Успенське Братство мало навіть відповідний статус для своєї школи, так званий “Порядок шкільний”, за яким і велося навчання.
У братських школах поряд з вивченням загальноосвітніх наук, велика увага приділялася викладанню “мусик – церковного пения”, знань теорії композиції. Мистецтво співу у церковних хорах XVI-XVII ст. досягло високого професійного рівня.
На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи: у Ярославі (1575), Львові та Луцьку (1608), Києві (1615), Острозі (1624) та інших містах.
Важливим осередком освіти і науки стала Київська колегія, яка була створена у 1632 р. Вона проіснувала до 1817 р. Ця колегія прирівнювалася до західноєвропейських академій і у 1701 р. Указом Петра I одержала цей статус офіційно. Києво-Могилянська академія справила значний вплив на розвиток культури, мистецтва і освіти України.
Першоосновою навчальної програми, крім вивчення мов, були сім вільних наук – граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія, музика. На взірець Київської відкривалися колегіуми в містах Чернігові, Переяславі, Харкові.
Серед інших відомих діячів, що закінчили Академію, М. Козачинський (працював у Сербії), Г. Кониський (у Білорусі), Симеон Полоцький (білорус), Єпіфаній Славинецький (найбільший учений того часу), Дмитро Туптало (проповідник, митрополіт Ростовський, автор 4-томника “Четьї Мінеї”), Стефан Яворський (єпископ Рязанський), Феофан Прокопович (викладач філософії та поетики в Академії, найвпливовіша постать часів Петра I, йому належить відозва “Про папський вирок Галілеєві”).
На тлі духовної культури українського народу вирізняється постать визначного церковного і культурного діяча Петра Могили (1597-1647). У співавторстві з ігуменом Києво-Печерської лаври І. Трохимовичем він уклав “Православне ісповідання віри”, де викладає основи віри православної, очищеної від чужих впливів. За проведену роботу Петро Могила був нагороджений ступенем доктора богословських наук. Ця праця залишалася єдиним підручником у навчанні віри аж до XIX ст.
Освіта в Україні тісно пов’язана з друкарством. Винахід Йоганна Гутенберга (40 роки XV ст.), що розробив технологію друкарського процесу (виготовлення друкарських форм із застосуванням рухомих літер, пресу), швидко поширився у Європі. В XV ст. друкарні виникають у Празі, Кракові, з XVI ст. – в україно-білоруських та литовських землях. Своєю діяльністю уславився білоруський просвітитель Франциск Скоріна (1490-1540). В Україні друкування вперше здійснив Іван Федоров (? – 1583). Він видав “Апостол” (1577), Острозьку Біблію (1581). Разом з Петром Мстиславцем починав роботу в Москві, де видав “Апостол” (1564).
Українська культура початку XVI – першої половини XVII ст. переживала етап свого Відродження. Її типовими ознаками були поширення ідей гуманізму, що стверджувало винятковість земної людини. Найбільш яскраво це проявилося у літературі, яка викладалася латинською.
Основоположниками гуманістичної культури в Україні у XV-XVI ст. слід вважати Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша, Станіслава Оріховського.
Поширення гуманістичних ідей в Україні започаткував Юрій Дрогобич (Юрій Котермак, Георгій з Русі, Юрій зі Львова). Вищу освіту здобув у Краківському та Болонському університетах, доктор філософії та медицини. В Болоньї викладав (1478-1482) медицину і астрономію, був ректором Болонського університету (1481-1482).
В кінці XVI – на початку XVII ст. в Україні поширилася полемічна література. Полеміка між православними і католиками велася і навколо розходжень у віровченні, і навколо питань громадського і культурного життя українського народу.
Серед полемістів видатні діячі культури Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іван Вишенський, Василь Суразький, Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський та анонімні автори.
Наприкінці XVI – початку XVII ст. розвитку набуває поезія. Кращі зразки належать Памві Беринді, Касіяну Саковичу, Григорію Желиборському, Григорію Кирницькому.
Продовжується літописання, в основному літописи білоруського походження. Найближчий до історіографії України “Супрасльський літопис” (перша половина XVI ст.)
Найцікавішою літописною пам’яткою є Густинський літопис (“Кройніка”), складений близько 1623-1627 Захарією Копистенським і переписаний ієромонахом Михайлом Лосицьким у 1670. Особливість літопису становлять літературні вставки про початок письменства, походження назви “Русь”, виникнення козацтва.
У XVI – першій половині XVII ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво.
Центральне місце займали історичні пісні та думи – епічний вокально-інструментальний жанр, у якому поєдналися трагедійність, героїка і ліризм. Типовим є вільна будова поетичних і музичних фраз, розгорнутий інструментальний супровід. Виконавцями дум та історичних пісень були кобзарі (лірники, бандуристи), що мандрували по Україні, оспівуючи героїчне минуле.
За характером подій думи поділялися на “невольницькі плачі”, моралізаторські, героїчні (“Маруся Богуславка”, “Самійло Кішка”). Були такі, що прославляли козацтво (“Козак Голота”, “Отаман Матяш”).
В цей час виникають світські жанри: канти, псальми, сольна пісня з супроводом. Існували канти моралістичні, ліричні, урочисті, жартівливі, сатиричні (триголосні з супроводом). Псальми мали духовний зміст, триголосні а cappella.
З кінця XVI ст. поширюється театральне мистецтво. При Києво-Могилянській колегії, духовних школах розвивається шкільний театр, де ставляться драми релігійно-повчального характеру. Значне місце посідала музика. В інтермедіях між діями вставлялися народні сценки, не пов’язані з сюжетом драми.
Шкільний театр розвивався одночасно з народним – Вертепом, репертуар якого складався з містерій Різдвяної та Великодної тематики.
Образотворче мистецтво XIV-XVI ст. характеризувалось монументальністю, витонченістю колориту, гармонією пропорції. Ікона узагальнювала ідею епохи, проблеми часу, уявлення про ідеальний устрій.
Зразків ікон XIV ст. збереглося мало, з Лаври – жодної. До найпопулярніших сюжетів належить образ Юрія Змієборця, що символізував перемогу світлих сил над темними. Цей сюжет був типовим для південних і східних слов’ян, що захищали свою землю від загарбників.
Ікони XV ст. вирізняються багатством палітри. Видатними пам’ятками цього періоду є ікона “Преображеніє” з Бусовиска, архангелів Михаїла та Гавриїла з Далеви, “Нерукотворний Спас” з Терла.
У XVI ст. зростає чисельність авторських ікон, що свідчить про високу цехову організацію живопису. Твори XVI ст. більш декоративні, багатші на срібло, золото, більш контрасні у кольорових вирішеннях. В іконопис проникають елементи реальної дійсності, пейзаж: “Благовіщення” з Далеви, “Рождество Марії” з Лесковатого.
Розвиток архітектури визначався ростом промисловості, торгівлі, міст, задачами оборони.
Оборонне будівництво представлене замковою архітектурою (Луцьк, Кам’янець, Збараж). З середини XVI ст. висуваються елементи ренесансного палацового будівництва.
Церковна архітектура збагачується дерев’яними будовами, а також традиційною архітектурою.
Українська культура XIV-XVI ст. є зв’язуючою ланкою між культурою Київської Русі і культурою національного пробудження XVII ст. У ній перехрещувалися типи духовності Сходу і Заходу. Нажаль, Ренесансні елементи в культурі з-за несприятливих історичних умов (відсутності національної державної і політичної єдності) не переросли у розвинену культуру Ренесансу в Україні.
У XVI ст. в українськім громадянстві з’явилася нова, козацька верства. Козаками називали спочатку добитчиків, що йшли у дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Пізніше козацька організація набула сталих форм. На Запоріжжя попрямувала шляхетна молодь за славою. Серед них були і представники знаті: Ружинський, Корецький, Вишневецький. Князь Дмитро Вишневецький на острові Малій Хортиці заснував замок, що став базою козаків у боротьбі з татарами. На цей зразок були побудовані укріплені Січі на Токмаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, Чортомлиці.
Козаччина внесла в українське життя елемент хоробрості й завзяття. Українська інтелігенція зустріла їх як лицарів, що виборюють давню державність.
Завдяки перемогам Богдана Хмельницького постала козацька держава. Організація її мала військовий характер. Цілу країну спочатку звали просто Запорізьким Військом, а згодом серед народу прийнялася назва “Україна”, яку здавна носила Південна Придніпрянщина як окраїнна земля на межі з Диким Степом.
Проте була винайдена назва “Мала Росія”, яку колись уживав грецький патріархат на означення Галицької митрополії.
Цей термін прийняла Москва. Козацькі ж літописи вживали терміни “козацько-руський”, “україно-козацький”, “український” народ.
Хоч козацька держава існувала недовго і займала лише частину української землі, вона мала вирішальний вплив на розвиток національної свідомості. Тодішнє покоління зрозуміло, що основою його політики повинна бути єдність українського народу й української землі. За найціннішу прикмету козацької держави вважали панування в ній свободи.
Дмитро Яворницький відзначав, що мовознавці у слові “казак”, (“кай-сак”) виокремлюють два слова: “кай” – легко і “сак” – в’юк, тобто “легков’ючний”.
Вперше слово “козак” відоме у половців з XI ст. На мові половців козак – “сторожа”. У продовж XII-XIV ст. відомостей про козаків немає. А вже з кінця XV ст. барону Герберштейнну, що приїздив на Русь від німецького імператора Максиміліана до великого князя Василя III, відома була вже ціла орда кайсацька. З того ж часу йдуть послідовні вказівки на існування козаків у різних місцях Південної Росії.
Про козаків можна багато говорити, проте необхідно зупинитися на кількох особливостях: релігійності, освіченості, рисах характеру.
Серед козацтва було доволі освічених людей. Грамотні люди у Запоріжжі цінувалися; вони були військовими писарями і грали важливі ролі між козаками. Прізвисько “лукавая писуля” одержав один з військових писарів, людина винахідлива й гострого розуму Антон Головатий.
Крім прийшлих на Січ людей, які складали значну частину освічених, у самому Запоріжжі існували школи. Маса козацтва за своєю освіченістю перевершувала середній, а можливо й вищий стан людей великоруського звання свого часу.
За природними якостями, властивими молоросу, запорожці вирізнялися вмінням майстерно розповідати, знаходити смішні сторони в інших і передавати їх у гумористичному, але не образливому тоні. Цією рисою характеру пояснюються й прізвиська, які вони давали прибулим у Січ: Гнида, Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупинос, Загубиколесо, Задерихвіст, Держихвіст-пістолем. Малого назвуть Махіною, а великого – Малютою, шибеника – Святошею, ледащо – Доброволею.
В основі характеру козака лежала двоїстість: то він веселий, щиросердий, то смутний і неприступний. Ця двійність виходила з самого життя: не маючи на Січі сім’ї, відірваний від неї, завжди дивлячись у вічі смерті, козак до всього ставився безжурно, а з іншого боку, туга за рідними, батьківщиною, думи про одиноку старість – примушували козака впадати у смуток.
Визначальною рисою характеру запорожців була їхня глибока релігійність. Відомо, що ніщо так не розвиває у людині релігійного почуття як постійна війна. Захист же віри предків і православної церкви був основою життя запорожців. Церкви свої вони завжди красно оздоблювали і не шкодували на це коштів.
На честь Покрова Пресвятої Богородиці завжди ставили церкву в самій Січі. Архистратіг Михаїл був невидимим керівником запорожців на війні. Святитель і чудотворець Микола, як покровитель “плавающих, странствующих и путешествующих”, допомагав у морських мандрівках, під час страшних бурь на Чорному морі.
У XVIII ст. повагою у козаків стало користуватися свято на честь Св. Андрія Первозванного, першого, хто приніс світло Христової віри на Київські гори і возвестив світ на цьому шляху лицарям-запорожцям, охороняючим святість віри.
Проводячи колонізаторську політику, царський уряд проводив справу по ліквідації автономії України. У 1764 р. останній гетьман Кирило Розумовський залишив гетьманство. Після перемоги в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. татари вже не являли загрози кордонам Імперії, і доля козацтва була вирішена: 1775 р. Січ було зруйновано.
У 1783 р. українських селян було закріпачено. Самі ж українські пани “Жалуванною грамотою дворянству” зрівнялись у своїх правах з російськими дворянами і погодились з ліквідацією автономії.
Іноземні мандрівники, посли європейських держав, що приїздили в Україну або Росію, залишили свої спогади про козацьку державу.
Еріх Лясота, посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, описує їх “хоробрими і підприємливими людьми”.
Англієць Джозеф Маршал, описуючи подорож 1772 р., підкреслює: “Україну застав я дуже добре загосподарену, неподібну до уяви, яку я створив собі на основі прочитаних книжок”.
Професор Кембріджу Едвард Даніель Кларк пише, що “за столом українського селянина більша чистота, ніж за столом московського князя”.
Починаючи з середини XVII і до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш та декоративність.
Бароко віддає перевагу формі перед змістом, химерності – перед простотою, синтезові – перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила бароко особливо принадним для українців, що перебували між православним Сходом і латинізованим Заходом. Бароко принесло в Україну культурний динамізм, прагнення досконалості.
Таким чином, на заході Європи народилися й відживали свій вік нові мистецькі стилі, що впливали на культуру Польщі, Московії, України. Польща приймала нові стильові форми у їх незмінній, західноєвропейській редакції, Московщина покривала свою відсталість неорганічним чуженецьким нальотом, але Україна приймала до свого обігу тільки ті форми і в такому пристосуванні, яке не противилося традиціям і почуттю культурної самобутності. Тільки в такий спосіб міг виявити себе стиль, прозваний “українським”, або “козацьким”, бароко.
Богдан Хмельницький, що повернув колесо української історії на шлях державно-політичного відродження, не мав ні часу, ні змоги особисто займатися розвитком українського мистецтва. Наступники Хмельницького також не мали змоги перейматися цими проблемами. Лише за гетьмана Самойловича, а безпосередньо за І. Мазепи (1687-1708) остаточно сформувався в українському мистецтві стиль, який здобув назву “українського бароко”, або “українського стилю”. Дмитро Антонович окреслив добу І. Мазепи як "другу золоту добу українського мистецтва" після великодержавної доби Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Незважаючи на те, що українське бароко як стилістичний напрям у мистецтві, літературі, культурі у цілому запозичувало свої починання із Заходу, під впливом польської барокової культури, воно набуло власних національних рис, спиралося на народні традиції.
Українське бароко ввібрало в себе найсуттєвіші грані об’єднавчого характеру. Як і мова, православна віра, бароко виявилося тим зовнішнім вираженням єдності й “одноцілості культури” (Вадим Щербаківський), яка допомагала консолідувати націю. Поняття “бароко” охоплює не тільки архітектуру, а й ужиткове мистецтво, фольклорні мотиви, літописання, театр, музику, образотворче мистецтво.
Багато барокових рис позначилося на творах українців, що навчалися у закордонних університетах і повернулися до Київської академії, щоб викладати у ній. Петро I поставив їх на чолі церковних та освітніх установ Росії. Між 1700 та 1762 рр. понад 70 українців очолювали найвищі церковні посади імперії, між тим росіян було майже вдвічі менше (47).
Виходили з Київської академії й письменники, що цікавилися історією рідної землі, писали козацькі літописи. Це Самійло Величко та Григорій Грабянка. Вони прагнули довести, що “українці є рівні з іншими” (Грабянка).
Яку б галузь української культури не зачепили, всюди основополягаючою виступає Київська академія. Гетьмани завжди підтримували цей заклад, особливо значна допомога І. Мазепи. Проте після Полтавських подій становище змінилося. Справжній наступ на українську культуру розгорнула Катерина II. Однак Академія вистояла. Тому під кінець XVIII ст. російський уряд почав штучно готувати її упадок. У 1783 р. було введено навчання російською мовою. На той час Академія вже не могла повністю задовольнити зростаючі культурні потреби населення.
В Київській академії здобули освіту 21 з 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. Разом з тим від’їзд освічених людей негативно відбивався на рівні культури самої України.
Хоча Академія поступово занепадала, здобутки її значні. Серед її випускників росіяни Порфірій Зеркальников – відомий дипломат, Каріон Істомін – автор російського “Букваря” і “Малой граматики”, Борис Шереметєв – фельмаршал, Костянтин Щепін – перший російський доктор медицини, Михайло Ломоносов – видатний вчений XVIII ст. Серед “спудеїв” були поляки, серби, чорногорці, болгари, греки, молдовани. В свою чергу студенти і випускники Академії навчалися в університетах Італії, Німеччини, Австрії, Франції й інших країн, що сприяло становленню міжнародних зв’язків українських діячів культури.
Плідними здобутками в цей період збагатилась архітектура, в якій переплетаються багато стилів. Удосконалюється техніка будівництва – поряд з дерев’яними матеріалами використовуються камінь, залізо, скло. Зводяться світські споруди – магістрати, школи, колегії. Розбудовуються Київ, Львів, Чернігів, Перяслав, Харків.
Особливо значне місце в архітектурі тих часів займає будівництво православних храмів. Для багатьох з них типові витонченість пропорцій, динамічність композиції, гармонійність. Характерними в цьому плані є Троїцький собор у Чернігові, Мгарський монастир (1682) біля Лубен. Всім їм притаманне поєднання основ монументального будівництва часів Київської Русі з досягненнями європейського бароко і традиціями місцевої архітектури.
Відомими майстрами архітектури України були в ті часи кияни С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Величний корпус на території Києво-Печерської лаври носить ім’я “Ковнірського” (1745). Григорович-Барський прославив своє ім’я спорудженням надбрамної церкви Кирилівського монастиря (1760), Покровської (1772) та Набережно-Миколаївської (1775) церков, фонтану “Самсон” (1749) у Києві.
Першим письменником в Україні, творам якого притаманні риси бароко, вважається Іван Вишенський. Він провів життя затворником в Афоні (Греція), обстоюючи православ’я в полеміці з уніатськими і католицькими авторами. Підставою віднести твори Вишенського до бароко є особлива поетика його стилю. Вона сповнена емоційності, сміливих антитез, звернена до конкретних осіб і в той самий час до болючих проблем сучасності – віри, справедливості, захисту знедолених.
З середини XVII ст. бароко визначало художній стиль більшості українських письменників. Він притаманний поезії Лазаря Барановича, Івана Величківського, Стефана Яворського та ін. Серед прозових творів вирізняються збірки проповідей “Меч духовний” Лазаря Барановича, “Вінець Христов” Антонія Радивиловського.
Особливе місце в історії української культури посідає творчість Григорія Сковороди (1722-1794). Український просвітитель, філософ, поет, музикант освіту здобув у Києво-Могилянській академії (1734-1753). У 1741-1744 рр. служив у Придворній співацькій капелі, де дістав звання “придворний уставщик”. Грав на скрипці, флейті, бандурі, гуслях. Автор рукописної збірки поезій “Сад божественных песней” (1753-1785), а також численних музичних творів.
Десять років викладав гуманітарні дисципліни у Харківському колегіумі. З 70-х рр. вів життя мандрованого філософа. Його твори за життя поширювалися у рукописних списках.
Філософське вчення Сковороди виходить з ідеї “трьох світів”: макрокосма (Всесвіту), мікрокосма (людини) та “символічної” реальності, що зв’язує великий і малий світ – Біблії.
Найвищою цінністю людських відносин Сковорода вважав дружбу між людьми: “Я зневажаю Крезів, не заздрю Юліям, байдужий до Демосфенів, жалію багатих: хай володіють собі, чим хочуть. Я ж, якщо я маю друзів, відчуваю себе не лише щасливим, але й найщасливішим”, – писав він у листі до свого учня і друга М. Ковалинського.
Гуманістичний характер творчості Сковороди сприяв розвитку прогресивних традицій в українській культурі XIX ст., зокрема в творчості Є. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Франка.
Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед в живопису (Левицький, Боровиковський, Лосенко), музиці (Бортнянський, Березовський, Ведель), архітектурі (Григорович-Барський).
Становлення нового типу освіти, широкі надбання світової культури справили свій вплив і на образотворче мистецтво.
До середини XVIII ст. формуються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли майстерні при Софіївському соборі (майстри Арсеній, Алімпій, Самуїл), Межигірському та Троїцько-Іллінському монастирях. Живопису навчалися в Лаврі, де працював гравер Антоній (Тарасевич). Навчання продовжувалося і за кордоном.
Головну увагу лаврські майстри зосередили на оформленні Успенського собору, який був одним з найбільших досягнень українського бароко. Проте вся ця краса була зруйнована 3 листопада 1941 року, коли собор підірвали агенти НКВС, що залишалися в окупованому Києві.
Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, або портрет. Це в основному зображення козацької старшини – гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Самойловича, Івана Мазепи, воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими та ін.
Українське образотворче мистецтво XVIII ст. пишається такими іменами як Лосенко, Левицький, Боровиковський, чиї твори служили окрасою російських та західноєвропейських художніх галерей.
Антон Павлович Лосенко (1737-1773). Перший твір з історичного живопису – “Володимир перед Рогнідою”. Тема картини типова для епохи національного піднесення: засудження усякого призволяща.
Дмитро Григорович Левицький (1735-1822). Основоположник парадного портрету, що “списав” весь “катеринин вік”, а також майстер портрету камерного.
Портрет архітектора А.Ф. Кокорінова (1770). Традиційним для парадного портрета жестом модель указує на креслення Академії. Одягнутий у парадні шати, що коштували йому річної платні. Образ не одіозно-парадний. Модель за характером – особа складна. В обличчі проступають риси простоти зі скепсисом, втомою, розчаруванням. І все це – у поєднанні з багатством костюму, його детальною промальовкою.
Володимир Лукич Боровиковський (1757-1825). Портрет Є.Н. Арсеньєвої (1796). Модель зображена у простих шатах, у солом’яному брилі, з яблуком у руці. Напів-Флора, напів-пастушка, напів-Афродіта.
Протягом історії музична творчість завжди займала вагоме місце в Україні. У XVI-XVII ст. у братських школах Львова, Луцька, Києва, а згодом у Києво-Могилянській колегії викладали музично-теоретичні дисципліни. У церковній музиці утвердився багатоголосний спів (композитори Бишовський, Гавалевич, Завадовський, Замаревич, Календа). Партесний спів під назвою “київський” поширився і в Москві, і в інших містах Імперії. Теоретичні основи партесного співу виклав український композитор Микола Ділецький (1650-1723) у "Граматиці мусікійській" (1677). Це був найкращий музичний посібник того часу.
Музичною столицею в Україні став Глухів – резиденція гетьмана України XVIII ст. Тут було засновано (1738) спеціальну школу, де вивчали вокальний спів, гру на скрипці, гуслях, флейті.
Значну увагу приділяли музичному вихованню в Києво-Могилянській академії. Ректор Л. Баранович ще у 50-х рр. XVII ст. організував музично-хорову школу, хор студентів налічував до 300 осіб.
Серед професійних композиторів провідне місце займали Максим Березовський (1745-1777), Артемій Лук’янович Ведель (1767-1808) та Дмитро Степанович Бортнянський (1751-1825).
М. Березовський. Хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости” поєднує традиції класичної західноєвропейської музики з інтонаціями української народної музичної творчості. Опера “Демофонт” (1773) втрачена, у бібліотеці Ліворно збереглися її фрагменти.
А. Ведель. Хоровий концерт “Доколе, Господи, забудеши мя” також спирається на національний мелос.
Д. Бортнянський. Опери “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”, “Сокіл”, “Син-суперник”, “Свято сеньйора”; фортепіанні сонати До мажор, Фа мажор; хорові концерти (39).
У II половині XVIII ст. на зміну одночастинному партесному концерту (духовної музики) приходить 4-частинний чотириголосний духовний концерт. У ньому виявляється прагнення до відображення людських почуттів і настроїв. У мелодику проникають інтонації народних пісень – українських та російських. Фундатором жанру вважається М. Березовський.
У культурі XVII-XVIII ст. знайшли відображення кращі риси українського національного характеру – прагнення до свободи, осудження зла, соціальної несправедливості, прагнення до розвитку в людині добрих початків. Гуманістична спрямованість української культури XVI-XVIII ст. свідчила про прихильність національних митців до формування і поширення загальнолюдських цінностей як ідеалу взаємовідносин між людьми.
Культура України XVI-XVIII ст. є складовою частиною історії українського народу, який у важкій боротьбі за свою свободу і незалежність зумів не тільки зберегти існуючі, а й створити нові національні культурні надбання. Цьому сприяли відхід від середньовічних канонів, поширення ідей просвітництва і водночас збереження традицій часів Київської Русі. Все це дало можливість українському народу зробити неоціненний внесок у процес подальшого розвитку національної культури майбутніх поколінь, у скарбницю світової культури.
Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива і багатогранна культурна епоха. В результаті завоювань Петра I Росія здобула на Балтійському морі жадане “вікно в Європу”, а потреба в ролі України як посередника культурних впливів відпала. Кордони Імперії обмежили контакти України із Заходом. Тепер плодами “європеїзації”, інтелектуальним потенціалом України користувалась Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася до провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.