Реферат
Скрипкове мистецтво

План
Розвиток скрипкового інструментарію
Становлення скрипкових виконавських шкіл та їх видатні представники
Українське скрипкове мистецтво
Творча постать Д. Ойстраха
Творчий шлях Ю.Башмета
Молода ґенерація західно-українських виконавців скрипалів

Розвиток скрипкового інструментарію
Cмичкові інструменти належать до найдавніших видів музичного інструментарію і набули поширення у різних народів усіх континентів. У цьому контексті зробимо короткий екскурс в історію розвитку європейського скрипкового інструментарію. Ймовірно, що через персів та маврів попередники скрипки потрапили до Європи у VIII ст.н.е. Однак, дослідники свідчать, що ще до вторгнення в Європу арабів, у мандрівних поетів і співаків, які жили на території Ірландії та Шотландії, був триструнний інструмент кельтського походження під назвою кротта. У середньовічній Європі серед мандрівних музик – менестрелів побутували мініатюрних розмірів смичкові інструменти фіделі та ребеки.
Струнно-смичкові інструменти були відомі в Київській Русі ще в Х – ХІ століттях. Проникнення цих інструментів на слов’янські землі відбулося зі сторони Азії, де вони побутували ще в І ст. до н.е. Це підтверджується зображенням гітароподібного смичкового інструменту на Айртамському фризі (відноситься до початку нашої ери), знайденому на території Середньої Азії. Шлях смичкових інструментів з Азії в Європу пролягав через Візантію, з якою в той час була тісно пов’язана Київська Русь. Тому стає цілком очевидним припущення, що струнно-смичкові інструменти були запозичені саме в них. Це підтверджується розписами фресок Софійського собору в Києві, створеними візантійськими майстрами, на одній з яких зображений музикант зі смичковим інструментом, схожим за формою корпусу на примітивну віолу. Перша письмова згадка про смичковий інструмент під назвою «смик» в письмовій пам’ятці Київської Русі відноситься до ХІ століття. Ці дані підтверджуються словами з «Патриаршей летописи», датованої 1068 р.
Улюбленим інструментом середньовічних аматорів-музикантів, так званих «скоморохів», мистецтво яких набуло найбільшого розквіту в епоху Київської Русі, був струнний інструмент гудок. Однак, скоморохи постійно піддавалися гонінням зі сторони православної церкви, яка вважала гру на інструментах гріховною. До кінця ХVІІІ ст. популярність гудка знижується і в першій половині ХІХ ст. він майже повністю витісняється з народної музичної практики скрипкою.
Прототип сучасної скрипки з’явився в Україні наприкінці XV – початку XVІ ст, очевидно – завезений в Україну мандрівними музикантами, скоріше польськими народними скрипалями, які подорожували в Середні віки всією Європою.
Відмітимо, що інтенсивна робота у інструментотворенні проходила в ряді країн – у Франції, Польщі, Чехії, де утворилися свої школи скрипкових майстрів. Наприклад, чудові скрипки краківського майстра Mapцина Гроблича-старшого збереглися в досить обмеженій кількості, здебільшого тому, що купці-експортери продавали їх, видаючи за роботи майстрів брешіанської школи.
У ХVI – XVII століттях набув популярності ще один нетрадиційний струнно-смичковий інструмент – трумшайт, або тромба марина (морська труба). Інструмент був вищий за людину, мав єдину струну, яка створювала дуже сильний звук. Англійські моряки грали на ньому, коли треба було подати відповідний сигнал.
Скрипка, як музичний інструмент з усіма його зовнішніми особливостями (форма, величина, кількість струн, спосіб звуковидобування) і характерними звуковими якостями, виникла на початку чи приблизно у середині ХVІ ст. у Північній Італії, яка вже в ХV ст. славилася своїми майстрами з виробництва лютень, а кінця ХV – початку XVІ ст. – також віол. Серед відомих майстрів – Дж. Керліно, П. Дарделлі та інші. Певні традиції інструментобудування, а також наявність сировинних ресурсів сприяли тому, що саме в цій частині Італії було здійснено перші спроби створення скрипки, а згодом утвердилися видатні школи виготовлення скрипок – брешіанська і кремонська.
Брешіанська школа в Ломбардії була заснована Гаспаро Бертолотті та Паоло Маджіні, а її розквіт припадв на ІІ половину XVI – початок XVII століття. Кремонську школу заснувала у XVI столітті ціла династія майстрів Аматі. ЇЇ патріархом був Андре Аматі (1500 – 1577), який разом з своїми синами Антоніо (1540 – 1607) та Ієронімом (1561 – 1630) надали скрипці того довершеного вигляду, який майже без змін дійшов до наших часів. Інструменти, виготовлені кремонськими майстрами, мають гучний, ніжний, сріблястий голос, який нагадує своїм звучанням сопрано. Аматі свідомо намагалися наблизити звучання скрипки до людського голосу, у їх скрипок окрім ніжного тембру, з’являється звучність і сила, необхідні для музикування у концертних залах. Ці якості розвинули у подальшому учні, серед яких легендарні Антоніо Страдіварі (1644 – 1737), Андре Гварнері Дель Джезу (1698 – 1744). Інструменти, створені майстрами А.Страдіварі та А.Гварнері, й сьогодні вважаються неперевершеними.
Антоніо Страдіварі прожив довге життя: він помер у 94 роки. Його ім’ям підписано понад 1500 інструментів, серед яких не тільки скрипки, але і альти, віолончелі, контрабаси, лютні та гітари. Його скрипкам з монограмою, в якій сплетено латинські літери A. і S., давали імена «Роде», «Дофін», «Світанок». Восени 1996 року одна із скрипок Страдіварі була продана на аукціоні за 957 000 у.о., у 1998 році інша скрипка була продана за 920 000 у.о.
Скрипки Гварнері Дель Джезу не такі красиві на вигляд, як у Страдіварі, проте вони більш гучні і мають насичений густий звук. Особливої популярності вони набули завдяки Н.Паганіні, який мав їх дві, і на одній з них, названій «гарматою», грав під відкритим небом, перед натовпом слухачів і його звідусіль було добре чути.
Кремонські та й інші скрипкові майстри намагалися робити довершені інструменти не лише заради власної втіхи, адже розквіт музичного життя доби Ренесансу вимагали довершеності інструментарію. Для прикладу, у 1607 році в Мілані народжується новий жанр музики – опера, і її засновник, композитор Клаудіо Монтеверді, готуючись до постановки опери «Орфей», замінює в оркестрі традиційні віоли на скрипки. Так народжується симфонічний оркестр, в якому смичкові інструменти відіграють чільну роль.
За найновішими теоріями К. Сакса і Б. Струве скрипка виникла внаслідок схрещування двох ліній розвитку середньовічного інструментарію. З одного боку, безпосередніми попередниками її були так звані смичкові ліри (ліра да браччо, ліроне да браччо), що з’явилиcя в середині ХV ст., як одне з розгалужень фіделя; з другого – так званий ребек-фідель, що виник від більш старовинного ребаба. [Див.Дод 1]
Ці теорії спростовують стару гіпотезу В.Вазилевського про пряму спадковість віол і скрипок. Їх історичний зв’язок у походженні тільки побічний і виражається в тому, що фідель – спільний предок обох інструментів.
У Польщі зберігся смичковий інструмент «ґеншле» – один з найдавніших європейських смичкових інструментів із квінтовим ладом та плечовим способом тримання. При зіставленні польських «ґеншле», про які писав сучасний польський історик музики А.Хибіньский, з «маленькою скрипкою», зображеною в трактаті німецького музикознавця XVI століття Мартіна Агріколи, легко встановити подібність між обома інструментами. Польські «ґеншле» і «маленькі скрипки» Агріколи являють собою різновид широко розповсюдженої в слов'ян стародавньої «жиги» – три- або чотириструнного смичкового інструмента.
 Не випадковим є те, що виробництво смичкових інструментів одержало розвиток в Італії саме в тих північних областях (Брешії, Венеції, Кремоні), які прилягають до слов'янських земель Істрії й Далмації. Звідси в епоху Середньовіччя в Італію, що знала лише щипкові й духові музичні інструменти, заноситься мандрівними народними музикантами «скрипка-жига». Нечувана до того в Італії легкість і рухливість цього народного інструменту, новизна технічних прийомів гри, приховані в ній виразні можливості вразили італійських музикантів та інструментальних майстрів.
Очевидно, що скрипка в процесі свого становлення ще не одержала до середини XVI століття такого широкого використання в професійній музиці, яке вона одержала в XVII-XVIII століттях, завдяки творчості таких майстрів мистецтва, як А.Вівальді, А.Кореллі, Ф.Верачіні, Й.-С. Бах та
В.-А. Моцарт. Проте справжньою королевою вона стає після того, як звів її на трон Ніколо Паганіні.
З віддалі історичних епох можемо повніше оцінити внесок Н.Паганіні у розвиток скрипкового виконавства, адже Паганіні – це не лише епоха в історії скрипки та інструментального виконавства, це ціла епоха в історії музичної культури. Саме від нього розпочинається відлік доби романтизму у світовій музиці. Великий генуезець до максимуму розширив художні та технічні горизонти гри на скрипці, він, як ніхто інший із попередніх поколінь виконавців, ствердив у мистецтві творчу індивідуальність, неповторність особистості, її унікальну незамінність. Після нього скрипкове виконавство набуло надзвичайної престижності, тому що скрипка стала душею музики. «Вона в музиці є настільки ж необхідним інструментом, як у людському житті хліб насущний» – писав чеський музикант Ян Якуб Риба. [ ]
Удосконалення скрипки заклали основи для розвитку теоретичних основ становлення методики скрипкового виконавства. Важливу роль у розширенні виконавських можливостей скрипки відіграв Ніколо Паганіні, увівши в обіг ряд прийомів гри на скрипці, які до нього взагалі не використовувалися. Н.Паганіні володів вражаючим мистецтвом гри подвійними нотами, акордами, pizzicato, флажолетами. Коли під час концерту в нього рвалися струни, він грав далі на тих, що залишилися. Його улюбленим прийомом була гра на одній струні «соль», про що свідчать відомі варіації Н.Паганіні на тему з опери Дж.Россіні «Мойсей», написані для однієї струни, перестроєної на півтора тону вище.
Технічні можливості скрипки величезні: вона найрухливіший і найгнучкіший інструмент серед смичкових. Прийоми гри на скрипці збагачувались з мистецтвом окремих віртуозів. Так, у XVIІ – XVIIІ століттях А.Віталі, А.Кореллі, а пізніше Д.Тартіні, Т.Віотті, Л.Шпор, А.В’єтан, Г.Венявський, П.Сарасате, Ф.Крейцер, Й.Ізаї та багато інших видатних скрипалів удосконалювали своїми відкриттями мистецтво гри на скрипці.
Протягом кількох століть музична практика виробила різні прийоми видобування звуку спільні для усіх струнних інструментів, незважаючи на відмінність їх тембру й діапазону. Формування скрипкового інструментарію пройшло тривалий період становлення, протягом якого з’явилося ряд національних скрипкових шкіл, з своєрідною манерою виконання та авторські методики викладання гри на скрипці.
Становлення скрипкових виконавських шкіл та їх видатні представники
У другій половині XVII століття провідна роль серед виконавських мистецтв починає належати скрипковому, що було пов’язано з розквітом виконавства на струнних інструментах та успішними спробами вдосконалення самих інструментів. Для цього етапу становлення скрипкового мистетцва характерним був синкретизм виконавства: талановиті скрипалі-віртуози були одночасно й композиторами, творчість яких розкривала незнані раніше технічні можливості інструментального виконавства й утверджувала нові музичні форми.
Одним з таких був Арканджелло Кореллі (1653 – 1713) – композитор, виконавець-віртуоз, який започаткував «золоту добу» італійського скрипкового мистецтва. Грі на скрипці А.Кореллі навчався у Дж. Бенвенуті в Болоньї, і в 17 років уже став членом Болонської філармонічної академії. А.Кореллі по праву вважається засновником римської скрипкової школи, серед його найвизначніших учнів: Франческо Джемініані (1687 – 1762) і Пьєтро Локателлі (1695 – 1764), який був попередником Н.Паганіні в галузі скрипкової віртуозності. А.Кореллі-скрипаль зробив значний внесок у розвиток скрипкової методики, зокрема виконання подвійних нот, акордів, арпеджіо.
Впродовж XVIII ст. у скрипковому мистецтві відбувається формування класичного стилю. Значний внесок в цей процес зробила італійська скрипкова школа, зокрема її яскравий представник Антоніо Вівальді (1677 – 1741) – композитор, скрипаль-віртуоз та музичний діяч.
А.Вівальді збагатив інструментальну музику прекрасними зразками скрипкових концертів, загальним числом 228, які стали однією з вершин італійського мистецтва бароко. Серед значної кількості різноманітних інструментальних концертів (близько 465), 27 написані для віолончелі, 16 – для флейти, 38 – для фагота, 12 – для гобоя, 49 кончерто-гроссо для оркестру, 76 сонат для різних інструментів, більша половина з яких для скрипки.
Величезна творча спадщина композитора майже сто років пролежала в бібліотеках та архівах. Тільки з середини XIX ст. в концертних залах знову зазвучали інструментальні твори А.Вівальді, зокрема чотири програмні концерти «Пори року» (видані ще в 1725 р. в Амстердамі), кожному з яких передував сонет. Навіть через століття «Пори року» вражають своєю витонченою красою та поетичністю. Сьогодні інструментальні та вокальні шедеври Антоніо Вівальді виконуються на багатьох концертних сценах світу.
Іншим яскравим представником плеяди найвизначніших італійських композиторів – скрипалів XVIII століття є Джузеппе Тартіні (1692 – 1770) – основоположник падуанської скрипкової школи. Його методичні погляди узагальнені в наступних працях: «Лист до учениці», «Правила руху смичка», «Мистецтво смичка», які називають енциклопедію штрихової техніки XVIII століття.
Вагомим є значення творчості митця в розвитку класичних жанрів концерту й сонати. Зокрема, його соната «Диявольські трелі» є вершиною скрипкової музики XVIII століття. У ній мелодійна виразність, віртуозність майстерно поєднується з багатством штрихової техніки та використанням прикрас. Серед сучасний італійських скрипалів відомими є У.Угі, Д.Плотіно, Л.Марзадорі.
Серед європейський шкіл відомою є польська скрипкова школа, яка подарувала світові Генрика Венявського (1835 – 1880) – видатного скрипаля, найяскравішого представника віртуозно-романтичного напрямку в скрипковому мистецтві XIX століття. Його грі було притаманне мистецтво «співу на скрипці», виразність фразування та блискуча віртуозна техніка смичка. Г. Венявский відомий також як прекрасний педагог, перший професор по класу скрипки в Петербурзькій консерваторії (1862 -1868). Відомим скрипалями були також К.Якович, К.Ласонь, М.Урбаняк.
Серед сучасних виконавців-скрипалів – Патрісія Пєкутовська, яка закінчила з відзнакою Музичну Академію ім. Ф. Шопена у Варшаві (2000) у класі Тадеуша Ґадзіни. Потім упродовж двох років удосконалювала свою майстерність у класі Ігоря Ойстраха у Королівській Консерваторії в Брюсселі, після завершення навчання здобула диплом Grand Distinction (2002).
Американська скрипкова школа тісно пов’язана з російською школою, адже відомі американські скрипалі – випускники Петербурзької консерваторії.
Яша Хейфец (1901 – 1987) – американський скрипаль, один з найбільших віртуозів ХХ ст. Народився 2 лютого 1901р. у Вільні (нині Вільнюс, Литва). У вісім років закінчив музичну школу й став учнем Л.Ауера в Санкт-Петербурзькій консерваторії. Дебютував у Петербурзі (1911), а потім дав ряд концертів в Одесі, Києві, Берліні й Лейпцизі. В 1917 уперше виступив у Нью-Йорку. З 1960 викладав скрипкову гру в Каліфорнійському університеті. Блискуча техніка й чудова інтерпретація – характерні риси стилю Хейфеца, що зробили його одним з найвідоміших скрипалів його покоління.
Ієгуді Менухін (1916–1999) – видатний американський скрипаль. Народився 22 квітня 1916 у Нью-Йорку. Першими вчителями по класу скрипки були З.Анкер та Л.Персинджер, пізніше, у Європі – А.Буш і Дж.Єнеску. В 1938 р. після дворічної перерви для вдосконалювання майстерності І.Менухін повернувся до концертної діяльності уже як зрілий виконавець-музикант. В 1974 р., у знак високої оцінки внеску І.Менухіна в музичне мистецтво, він був обраний почесним головою музичного факультету Каліфорнійського університету (у Лос-Анджелесі). І.Менухін – засновник декількох музичних фестивалів, Школи для обдарованих дітей в Англії. Протягом декількох років він був головою Міжнародної музичної ради при ЮНЕСКО.
Ісаак Стерн (1920 – 2001) – відомий американський скрипаль. Народився в Україні в м.Кременці 21 липня 1920 р., в однорічному віці переїхав з батьками до Сан-Франциско. Під час навчання в консерваторії (1928–1931), займався в Л.Персинджера й Н.Блиндера. Дебютував у 1936 р. із Симфонічним оркестром Сан-Франциско, в 1943 р. уперше виступив у Нью-Йоркському Карнегі-Холі. Записи І.Стерна є яскравим свідченням його таланту: блискучої, стильної й емоційної гри.

Першою українською професійною скрипалькою-педагогом в Музичному Інституті ім.М.Лисенка у Львові була Єлисавета Щедрович-Ганкевичева, учениця Л.Ауера та О.Шевчика. Серед відомих імен – Євген Перфецький (1882–1936), який отримав юридичну освіту (Львівський та Віденський університет), згодом завершив музичну освіту у Віденській консерваторії у О.Шевчика (1906 р). З 1908 до 1936 року Є.Перфецький працював професором Вищого музичного Інституту ім.М.Лисенка та одночасно був відомим як концертуючий соліст і ансамбліст, організовуючи концерти у Відні, Львові, Кракові, Чернівцях.
В його класі навчалися Роман Криштальський та відомий українсько–американський скрипаль Роман Придаткевич, який емігрував у США в 1923р. Роман Криштальський (1899–1963), батько видатного піаніста Народного артиста України, професора Олега Криштальського з 13 років був знаний як концертуючий ансамбліст, очолював тріо, в якому грали Петро Пшеничка (віолончель) і Роман Савицький (фортепіано). Скрипаль-віртуоз виступав у ансамблях з Н.Нижанківським, В.Барвінським та Р. Савицьким.
Свій вагомий внесок у скрипкову педагогіку Львівщини зробили, викладаючи в Музичному інституті, І.Левицький, К.Гладилович, Є.Козулькевич.
Серед фундаторів Львівської скрипкової школи – професор Осип Москвичів, який виступав з сольними концертами та викладав у Музичному Інституті ім.М.Лисенка. З його класу вийшли визначні скрипалі – О.Деркач, Ю.Крих, Є.Цегельський, який після закінчення Празької консерваторії був концертмейстером симфонічних оркестрів у Кракові і Відні.
Серед скрипалів-віртуозів Західної України яскравою була постать Юрія Криха, виконавська майстерність якого відрізнялася глибоким та приємним тембром звуку, благородною кантиленою, добре розвиненою біглістю пальців, темпераментом та енергією. Він досконало володів такими технічними ефектами, започаткованими Н.Паганіні, як піццікато лівою рукою та виконання подвійних флажолетів у швидкому темпі. Провідний скрипаль-віртуоз, видатний педагог та активний громадський діяч Ю.Крих продовжував свою просвітницьку діяльність і після 1939 року, вносячи вагомий вклад у розвиток музичної культури України.
Наймолодшою представницею скрипкової школи Галичини в 30-і роки була Олександра Деркач, яка розпочала свою концертну діяльність ще ученицею Вищого музичного інститут ім. М.Лисенка. Різноманітний репертуар скрипальки включав твори Л.Бетховена, Г.Венявського, П.Сарасате, Ф.Шуберта, скрипков літературу українських композиторів С.Людкевича, В.Барвінського та інших.
Львівська скрипкова школа виконавства досягла значних успіхів і те, що світове музичне мистецтво пишається іменами О.Криси, Б.Которовича, О.Міхліна, Ю.Башмета, Л.Шутко, Ю.Корчинського є її великою заслугою.
Маловідомі в Україні сторінки з життя, виконавської та педагогічної діяльності у США музикантів-вихідців з України. Серед них – Оксана Сімович, викладач в Українському музичному Інституті у Філадельфії, яка навчалася у С.Барцевича у Варшаві і у Ф.Губера в Мюнхені. З великим успіхом виступала з концертами у Швейцарії, Італії, Німеччині, Австрії та США українська скрипалька Алісія Бучинська, яка здобула скрипкову освіту у А.Вілкомірського в Лодзі та у Т.Мюллера в «Моцартеумі» в Зальцбургу. Ціла плеяда відомих у світі, зокрема в Америці, українських скрипалів навчалася у Філадельфійській музичній академії – це Я.Мигасюк, Ольга і Олена Шкляр, П.Дубас, Л.Головата, Д.Кузик, Б.Заплатинський, І. Швець.
На канадській землі прославився один з найкращих українських віртуозів, талановитий скрипаль Євген Гузарук, а також Марія Гробельська та Ольга Зварич. Окремої уваги заслуговує концертна, педагогічна та музично–громадська діяльність львів’янина Юрія Мазуркевича на Північно-Американському континенті.
Відомим українським скрипалем у Віденському симфонічному оркестрі був Василь Баран. Вагому роботу у справі розвитку скрипкового виконавського мистецтва в Україні, зокрема у Львові, проводить професор Гамбурзької академії музики Михайло Стрихарж, вихованець Львівської скрипкової школи, який понад 25 років був першим українським скрипалем у Вагнерівському фестивальному оркестрі в Байройті, був учасником «Європейських солістів» в Люксембурзі.
Діяльність українських педагогів-скрипалів була спрямована на створення нових педагогічних та методичних принципів навчання гри на скрипці. Створення ряду вищих та середніх музичних навчальних закладів. а також плідна педагогічна діяльність видатних скрипалів позитивно позначилася на розвитку сольного та ансамблевого виконання.
Підсумовуючи, доходимо висновку, що діяльність видатних українських скрипалів спрямовувалась на розвиток різних форм та жанрів скрипкового виконавства, на створення досконалих методик навчаня гри на скрипці, на закладення та розвиток ґрунтовних теоретичних основ, професійних засад, традицій національного скрипкового мистетцва.
Можемо стверджувати, що скрипкове виконавство представників різних шкіл України досягло високого світового рівня. Удосконалення змісту мистецької освіти, форм концертного життя, розширення кола концертуючих вітчизняних та зарубіжних скрипалів-професіоналів стають основою для подальшого розвитку вітчизняного скрипкового мистецтва. Активне пропагування музикантами-віртуозами української скрипкової літератури, високий рівень інтерпретації класичної та сучасної музики служать інтеграції вітчизняного скрипкового мистецтва у світову музичну культуру.

Творча постать Д. Ойстраха
В історії музичного мистецтва ХХ століття збереглися імена скрипалів-віртуозів, які підкорили своєю грою сучасників і залишили після себе пам’ять для майбутніх поколінь.
 У панорамі виконавського мистецтва середини ХХ століття однією з найбільш яскравих постатей серед скрипалів-виконавців, з якого розпочалася нова ера скрипкового виконавства, є Давид Федорович Ойстрах. Тріумфальні перемоги на міжнародних конкурсах в передвоєнні роки (Всеукраїнський конкурс скрипалів (Харків, 1930), Всесоюзний конкурс музикантів-виконавців (Ленінград, 1935), Міжнародний конкурс імені Генріка Венявського (Варшава, 1935), Міжнародний конкурс імені Ежена Ізаї (Брюссель, 1937), перші гастролі в післявоєнний період, які підкорили світ, масштабна виконавська та педагогічна діяльність відіграли велике значення у розвитку вітчизняного виконавського мистецтва, багато в чому визначили нові риси європейського скрипкового виконавства.
Давид Федорович Ойстрах народився в Одесі 30 вересня 1908 року. Батько його був службовцем та великим прихильником музичного мистецтва, а мати була професійною співачкою. [Див.Дод.3] Основи скрипкового вико-навства Д.Ойстраха заклалися у школі П.Столярського, а вже в 1924 році, навчаючись на другому курсі Одеського музично-драматичного інституту, музикант дав свій перший концерт, який приніс йому загальне визнання.
В 1928 році Д.Ойстрах переїжджає до Москви. Великий вплив на нього справило знайомство з видатними музикантами Г.Нейгаузом, М.Полякіним, В.Софроницьким, а також близьке знайомство з професорами відомої московської скрипкової школи – Ю.Ямпольським, Л.Цетліним, К.Мострасом. В 1934 році розпочинається самостійна педагогічна діяльність скрипаля: ранзі уже визнаного концертанта-віртуоза він очолив клас скрипки в Московській консерваторії імені П.І.Чайковського на запрошення ректора О.Б.Гольденвейзера.
Друга половина 30-х років ознаменувалася блискучими перемогами Д.Ойстраха на міжнародних конкурсах, які принесли світову славу не тільки йому, але й вітчизняній скрипковій школі. У молодого виконавця встановлюються тісні творчі зв’язки з найбільш відомими радянськими композиторами М.М’ясковським, А.Хачатуряном, С.Прокоф’євим, Д.Шостаковичем так, у 1939 році він вперше виконує скрипковий концерт М.Мясковського, через рік – А.Хачатуряна.
У воєнні роки з’являється відоме тріо: Д.Ойстрах – Л.Оборін – С.Кнушевицький. Після закінчення війни, в концертному сезоні 1946-47 рр. Д.Ойстрах втілив у життя грандіозний цикл «Розвиток скрипкового концерту», який викликав велике зацікавлення у колах музикантів та слухачів.
Етапними для Д.Ойстраха були 50 – 60-ті рр., які стали періодом його творчої зрілості, успішного концертування у різних європейських країнах.
Протягом усього творчого шляху виконавський стиль Д.Ойстраха змінювався. Так, в період учнівства та перших виступів інтереси скрипаля були пов’язані переважно з музикою композиторів віртуозно-романтичного напрямку – Н.Паганіні, Г.Венявського, П.Сарасате. Згодом, приходить час глибокого осмислення творів Й.-С.Баха, В.-А.Моцарта, Л.Бетховена, Й.Брамса, П.Чайковського, сучасних композиторів С.Прокоф’єва та Д.Шостаковича. Підсумком роботи над творами різного стилю став історичний цикл скрипкових класичних концертів, проведених артистом в сезоні 1956-57 рр. Для Д.Ойстраха творили свої концерти Т.Хренніков, Л.Кніппер, Д.Караєв, М.Вайнберг, А.Жоліве, В.Мортаті та інші.
Виконавський стиль зрілого Д.Ойстраха набуває характеру довірливої бесіди, а не промови оратора. Феноменальним стало його мистецтво володіння смичком, яке перевершувало італійське bel canto і було, одночасно, дуже яскравим в Allegro концертів Моцарта.
Образ Д.Ойстраха зі смичком рівнозначний образу скульптора з різцем чи художника з пензлем. Надзвичайна техніка скрипаля, густий, насичений звук, що переливається всіма тембрами скрипки, масштабність виразу впізнавалися відразу як прикмети його таланту. Палітра мистецтва Д.Ойстраха була справді невичерпна: від найніжнішої лірики, поетичного роздуму до філософської глибини, мужньої героїки. Будь-який твір у виконанні цього чудового артиста одержував нове життя.
Д.Ф.Ойстрах увійшов в історію музичної культури як один з видатних скрипалів світу. «Він – дійсно народний артист, – писав Арам Харатурян. – Він грає в різний містах, республіках, виступає перед найрізноманітнішою аудиторією, грає класичні та сучасні твори і завжди уміє знаходити шлях до сердець людей. Він уміє слухати і чути час та епоху, мислити глибоко та оригінально».[44,14] Майже півстоліття звучала зі сцени скрипка Ойстраха, її голос став знайомий слухачам усіх континентів. Виступи Ойстраха на сцені cприймалися як вільна імпровізація, здавалось, що артист, музикуючи на сцені, оживляє музичні полотна. Давид Федорович був також чудовим ансамблістом: з 1935 року він часто виступав у дуеті з видатним піаністом Левом Оборіним, а згодом – у тріо із визначним віолончелістом Святославом Кнушевицьким. Крім того, Давид Ойстрах відомий і як автор транскрипцій та каденцій.
Яскравим талантом позначені також педагогічна та диригентська діяльність Давида Федоровича. Професором Давид Ойстрах став у сорок років. Серед його учнів – такі блискучі музиканти, як Ігор Ойстрах, Віктор Пікайзен, Олег Криса, Гідон Кремер, Ліана Ісакадзе, Валерій Климов, Ольга Пархоменко. Чимало відомих скрипалів світу прагнули підвищувати свою майстерність саме на стажуванні у Д. Ойстраха.
Потяг музиканта до чогось нового, непізнаного, оригінального був основним рушієм його вдосконалення. Історія музичного мистецтва знає багато прекрасних виконавців-інструменталістів, проте лише деякі з них на певному етапі своєї кар’єри змогли стати за диригентський пульт. В творчості Д. Ойстраха були концерти, на яких він в першому відділенні грав сольні твори, а в другому – диригував оркестром. Однак, диригуючи оркестром він все ж залишався скрипалем, котрий пізнав усі таємниці звуковидобування на струнно-смичкових інструментах, які під дією його диригентської палочки передавали благородну «ойстраховську» манеру гри.
З ім’ям Давида Ойстраха справедливо пов’язують розквіт вітчизняної скрипкової школи. Його наслідували, його обожнювали, його грою, зафіксованою технічними засобами, донині насолоджуються мільйони меломанів різних континентів, адже виконавській манері цього неперевершеного скрипаля притаманні «пластичність, класична ясність і точність вислову; легкість техніки, кришталева чистота інтонації, витонченість, поєднання глибокого ліризму, простоти і задушевності з мужніми, вольовими засадами» (І. М. Ямпольський). [73, 6]
Як знак пам’яті про видатного скрипаля на теренах незалежної України систематично відбувається Міжнародний конкурс скрипалів імені Д. Ойстраха. Вперший такий конкурс був проведений в Одесі у вересні 2004 року, з ініціативи Міжнародної корпорації «Слов'янський базар» і благодійної організації «Міжнародний конкурс скрипалів ім. Д.Ойстраха». Географічне місце проведення й іменна присвята конкурсу обумовлені тим, що Давид Федорович Ойстрах народився в Одесі й до свого 20-річчя вчився в спеціалізованої музичній школі і музично-драматичному інституті (нині – Музична академія) у професора П.Столярського. [Див.Дод. 4]
Крім премій учасники конкурсу нагороджуються спеціальними призами, серед яких – «За краще виконання твору українського композитора», «За краще виконання на ІІ турі сонат С.Прокоф'єва і Д.Шостаковича, присвячених Д.Ойстраху», «Найкращому українському виконавцеві», Приз глядацьких симпатій, Приз наймолодшому учасникові, Приз найкращому акомпаніаторові. Головна ідея Конкурсу полягає у створенні періодичної акції, яка поєднує талановитих скрипалів з багатьох країн світу, а метою є виявлення молодих талантів, популяризація скрипкового виконавського мистецтва.
Постать Давида Федоровича Ойстраха об’єднує культурні простори.
Прикметно, що після завершення Другого міжнародного конкурсу скрипалів ім.Д.Ойстраха розпочалася процедура входження до Всесвітньої асоціації міжнародних музичних конкурсів.
Творчий шлях Ю.Башмета
Юрій Башмет – один з найвидатніших музикантів кінця ХХ – початку ХХІ ст., музикант універсального типу, полістиліст, блискучий соліст-альтист, ансамбіст і диригент, неоромантик за виконавським стилем, мислитель-постмодерніст. Ю. Башмет – це музикант, в якому поєднуються контрасти та протилежності: матеріальне й духовне, земне й небесне, ідеальне й об’єктивне. Мистецтву Ю.Башмета притаманне особливе володіння мовами не лише класичної музики, а й джазу й року, особлива гнучкість виконавського характеру у спілкуванні із елітною публікою та найширшою аудиторією.
Юрій Абрамович Башмет народився 24 січня 1953 року в Ростові-на-Дону, де пройшли перші п’ять років дитинства, в сім’ї залізничного інженера. В 1958 році сім’я переїжджає до Львова, де майбутній музикант розпочинає навчання в спеціальній музичній школі ім. С.А.Крушельницької. Значення музичної освіти, яку отримав у Львові, за словами Ю.Башмета, неоціненне й вибір музики як сенсу життя відбувся також власне у Львові, поштовхом для цього став концерт Ієгуді Мєнухіна.
Після закінчення музичної школи Ю.Башмет вступає до Московської консерваторії в клас В.В.Борисовського, а згодом Ф.С.Дружиніна. В 1975 році, студент IV курсу Ю.Башмет стає лауреатом ІІ премії Міжнародного конкурсу ім.Ф.Еркле в Будапеші, а в 1976 році – лауреатом І премії в Мюнхені, залишивши позаду досвідчених виконавців-музикантів. [Див.Дод.6] Цього ж року розпочалася інтенсивна концертна діяльність, яка свідчить про величезний творчий потеціал музиканта, визнаного одним з кращих альтистів світу. У 1977 році відбулися гастрольні турне з С.Ріхтером по містах Німеччини та Франції. З 1978 році Ю.Башмет стає солістом Московської філармонії. [Див.Дод.7]
В 1985 році музикант розпочинає свою диригентську діяльність, створивши камерний оркестр «Солісти Москви», в якому об’єднав найбільш талановитих музикантів Росії, випускників та аспірантів Московської консерваторії. Сьогодні без цього колективу важко уявити повнокровне мистецьке життя не тільки Росії, але і багатьох країн та континентів.[Див.Дод.8]
З появою яскравого виконавця почав накопичуватися альтовий репертуар, повернулись забуті альтові твори В.-А.Моцарта та А.Вівальді, концерти Й.-С.Баха та Г.Телемана, ансамблі Л.Бетховена та Й.Брамса. Особливу увагу альту почали приділяти сучасні композитори – Г.Канчелі, Р.Щедрін, Е.Денісов, С.Губайдуліна, Дж.Тавенер, А.Шнітке. У репертуарі альтиста з’явилося багато епохальних творів ХХ ст.
Наведемо кілька прикладів масштабної концертної діяльності митця.
1993 рік – участь в ХІХ фестивалі Музичної академії в Турі, у Музичному фестивалі в Англії та Фестиваль пам’яті А.Сахарова. За сприяння Ю.Башмета організовується Перший Міжнародний конкурс альтистів, який проводиться тепер раз у два роки.
1994 рік – лауреат премії Award – 1993 як «Кращий музикант-інструменталіст року», гастрольні турне по містах Австралії та Нової Зеландії, участь в фестивалі присвяченому 60-річчю А.Шнітке (Москва), заснування Міжнародного благодійного фонду Ю.Башмета та встановлення щорічної премії ім. Д.Шостаковича.
В січні 2003 року Ю.Башмет дебютував як головний диригент і художній керівник симфонічного оркестру «Нова Росія», гастрольні турне якого проходили в Греції, Франції, Туреччині, Австрії, Німеччині та Іспанії. Сьогодні керівництво колективами такого рангу все помітніше стає символом респектабельності та найвищого статусу в музичному мистецтві.
Ю.Башмет продовжив традиції великих альтистів ХХ ст. Анрі Казадезюса, Лайонеля Тертіса, Уільяма Примоза та своїх викладачів Вадима Борисовського та Федора Дружиніна. Він ствердив визнання альта як сольного концертного інструменту, вивів альт на велику концертну сцену, вперше в практиці альтового виконавського мистетцва дав сольні концерти в таких залах, як «Карнегі-хол» (Нью-Йорк), «Концертгебау» (Амстердам), «Барбікан» (Лондон), Берлінська філармонія, «Ла Скала» (Мілан), Великий зал Консерваторії в Москві і Великий зал Ленінградської філамонії. Як соліст і диригент, він виступав із кращими симфонічними оркестрами світу: Berlin Philharmony, Berlin Symphony, New York Philharmony, London Symphony, Radio France, Wiener Philharmonik та інші, співпрацював з відомими диригентами, серед яких: Г.Рождественський, Дж. Еліот Гардінер, П.Захер, С.Рєттл, видатними музикантами-виконавцями, такими як, С.Ріхтер, М.Ростропович, І.Стерн, З.Муттер, Г.Кремер і багатьма іншими. Сучасними композиторами спеціально для Ю.Башмета написані більше п’ятидесяти альтових концертів та інших творів.
У Львові вийшла друком книга «Юрій Башмет. Грані досконалості». Її автор, музикознавець Ірина Чернова-Строй працювала над нею разом з батьком маестро – А.Б.Башметом, який багато років збирає матеріали про творчий шлях сина. Сигнальні екземпляри цього видання побачили учасники ювілейних урочистостей з нагоди 50-річчя видатного музиканта, нашого краянина. [Див.Дод.9]
Ю.Башмета можна віднести до найяскравіших особистостей сучасного музичного світу, чий неповторний талант, сміливість і артистизм викликають захоплення численних шанувальників. Він – один з небагатьох багатогранних музикантів, які одержали всесвітнє визнання та авторитет завдяки віртуозній виконавській майстерності та блискучій диригентській діяльності.

Молода ґенерація західно-українських виконавців скрипалів
Кінець ХХ – початок ХХІ століття стали тим періодом в розвитку української музики, коли на перший план виступила молода ґенерація музикантів-виконавців. Вивчаючи кращі зразки новоєвропейської музики, твори композиторів світової слави з Росії, США, Естонії, Латвії, Литви, Грузії, Вірменії, більшість з них мала можливість безпосередньо контактувати із сучасними композиторами на міжнародних фестивалях, на концертах, конкурсах та в майстеркласах і колоквіумах у Німеччині, Польщі, Швейцарії. Такий обмін інформацією сприяє становленню самобутніх і цікавих виконавських обдарувань. Незважаючи на те, що культура України переживає нині не найкращі часи, виконавські таланти все ж утверджуються, їх помічають у могутніх музичних імперіях світу, надають ексклюзивні можливості для навчання та мистецького вдосконалення.
Зупинимося коротко на постатях сучасних західно-українських виконавців. Винятковість музикантської долі Остапа Шутка (1976 р.н.), «приреченість» на творчі здобутки зумовлена самим фактом народження у відомій українській сім’ї скрипалів (1976 р.н.). Батько – Іван Шутко – провідний викладач Львівської спеціальної музичної школи імені С.Крушельницької, мама – Лідія Шутко – народна артистка України, професор ЛДМА імені М.Лисенка, лауреат міжнародних конкурсів, видатний концертуючий музикант, які й стали його першими вчителями.
Стрімким етапом професійного росту Остапа стали виступи в ансамблі з Лідією Шутко. Виконувалися дуети Г.Генделя, Л.Шпора, Ш.Беріо, Ж.Мазаса, що вимагали не лише філігранного володіння штриховою, агогічною, артикуляційною технікою, а й ідеальної культури партнерства. Поступово збагачується сольний репертуар Остапа Шутка, в якому значне місце належать каприсам Н.Паганіні, сольним сонатам та партитам Й.-С.Баха.
Скрипаль удосконалював своє виконання у Лондонській школі Гілдхол у всесвітньо відомого педагога І.Німана та Національній академії України імені П Чайковського в класі Б. Которовича. Великий вплив на формування творчої особистості Остапа Шутка справило знайомство з уславленими музикантами – І.Безродним, Л.Шпіллером, А.Лисим, З.Броном, М.Естрельєю, С.Сондецкісом.
На сьогоднішній день О.Шутко – зрілий музикант, увінчанчаний не одним лауреатським званням у Вільнюсі (Литва), Веймарі (Німеччина), Перемишлі (Польша), Барселоні (Іспанія), він – стипендіат Президента України, королеви Іспанії та ЮНЕСКО.
Широкого розголосу та популярності набули «Музичні вечори Остапа Шутка», започатковані з метою популяризації класичної музики у невеликих містах України, які стали чудовою можливістю для самореалізації артистів- виконавців. За рік відбувається понад сто виступів, до участі в яких Остап Шутко запрошує відомих українських та зарубіжних музикантів та юних виконавців музичних шкіл та училищ. Самостійними проектами стали концертні турне по Україні Остапа з Народною артисткою України Лідією Шутко [Див.Дод.11] та гра скрипаля в дуеті з польським гітаристом Лео Вітошинським.
З ініціативи О.Шутка відроджуються щомісячні «салонні концерти» у київському палаці Терещенків, де зазвичай збираються українські політики, дипломати, бізнесмени. Особливість проекту – в демократичності вибору концертного репертуару самими конкурсантами, у відзначенні журі насамперед неповторної, самобутньої манери виконання.
Остап Шутко – аспірант консерваторії у Лондоні і водночас наймолодший викладач Національної музичної академії України імені П.Чайковського. Нагороджений Академією мистецтв України Почесним дипломом «За високу професійну майстерність».
Ще одна цікава постать – Анастасія Пилатюк (1983 р.н.) – лауреат міжнародних конкурсів, теж народилась в сім'ї музикантів. Напевне стрімкість професійного росту і масштаби творчих звершень були б не такими вражаючими, якби їй не поталанило народитись в сім’ї, фанатично відданій мистецтву. Мати – Олена Пилатюк – піаністка, батько – Ігор Пилатюк – нині Народний артист України, професор, ректор Львівської державної музичної академії імені М.Лисенка.
Про Анастасію-скрипальку вперше дізналися в Україні, коли вона в неповних десять років стала лауреатом Міжнародного конкурсу скрипалів в м.Клостер-Шонталь (Німеччина). Згодом – третя премія та Гран-Прі цього конкурсу «Срібний смичок», в 12 років (1995 рік) – перша премія на Міжнародному конкурсі юних скрипалів Богодара Которовича, в 1996 році – дперемога на Міжнародному конкурсі скрипалів в Вестероузі (Швеція), у 1997-98 рр. – ІІ та ІІІ премії на Міжнародному конкурсі імені П'єра Лантьє в Парижі в номінаціях «сольне виконання» та «камерний ансамбль», в 1998р. – перемога в Санкт-Петербурзі на форумі «Віртуози ХХІ століття» та І премія на ІІ-му Міжнародному конкурсі юних скрипалів Богодара Которовича (старша група).
Програма «Нові імена» під егідою ЮНЕСКО багатьом нашим музикантам дала безцінні можливості концертувати у країнах Східної і Західної Європи, серед них і Анастасія Пилатюк, яка протягом п’яти років була стипендіатом цього проекту і брала участь у гастрольних турне по Швеції, Фінляндії, Франції, Німеччині, Югославії, Італії. Це був період, коли юна скрипалька набувала досвіду інтенсивної концертної діяльності, демонструючи здатність у фантастично короткі терміни оволодівати новим серйозним репертуаром і артистично доносити його з «високої» сцени. [Див.Дод. 12]
 Нині Анастасія Пилатюк навчається в класі відомого професора скрипки Захара Брона в м. Кьольні (Німеччина).Маестро Б.Которович назвав А.Пилатюк надією національної скрипкової школи.
Наступне ім’я – Мирослава Которович, одна з найцікавіших молодих музикантів, представників київської скрипкової школи. Концертувати почала ще ученицею Київської спеціальної музичної школи ім.М.В.Лисенка, яку закінчила у педагогів П.Бондаса та Я.Рівняк. За роки занять у класі, а потім в аспірантурі у Б.А.Которовича Мирослава отримала Гран-Прі на Міжнародному конкурсі «Золота осінь» (м.Хмельницький), брала участь в майстер-класах славетних педагогів М.Яшвілі (Польща), Р.Річчі і Т.Цейтмайєра (м.Зальцбург, Австрія). М.Которович була стипендіатом «Моцарт-Академії» (м.Краків, Польща), а у 1993 року стала солісткою НАС «Київська Камерата». Під керівництвом диригента В.Балея (США) скрипалька приймала участь у записі авторського диску композитора Є.Станковича.
Цікавою гранню є музично-просвітницька діяльність Мирослави Которович, як автора циклу музично-театральних проектів у жанрі музичні новели («Роль для скрипки», «Сотворіння», «Скрипкові капризи», «Сходами», «Намисто з дитячих мрій» та ін.), про один з яких у 2000 році було знято фільм у циклі передач «Варіації на тему». В 2004 році вона приймала активну участь у міжнародному проекті BRITTEN FESTIVAL KYIV 2004.
Завдяки активності творчого життя М. Которович має унікальну можливість постійно розширювати свій виконавський досвід, збагачувати власне сприйняття музики, які разом з її дивовижною фантазією та природною обдарованістю актора дарують слухачеві нові незабутні враження. [Див.Дод.13]
Ще один представник відомої у Львові скрипкової династії – Олег Каськів (1978р.н.). Батько – Богдан Каськів – доцент ЛДМА імені М.Лисенка, мама – Тетяна Сиротюк – викладач вузу. Розвиток молодого музиканта був неспішним, проте у 15 років він стає лауреатом двох юнацьких конкурсів – імені Б.Дваріонаса (перше місце, Вільнюс, Литва) та Всеукраїнського конкурсу Б.Которовича. Ці перемоги відкрили нові можливості для концертування, виступів на радіо та телебаченні України. Очевидна обдарованість О. Каськіва, вміння відібрати найбільш цінне в арсенал власної художньої практики далися взнаки під час підготовки та участі у Міжнародному юнацькому конкурсі імені Е.Ніредьгазі (вересень-жовтень 1996 року). Незважаючи на складну специфіку конкурсу, жорсткий психологічний пресинг, фізичну перенапругу, Олегові поталанило посісти почесне третє місце.
1996 рік для О. Каськіва знаменувався вступом до Менухінської академії (Швейцарія, Гштад), в клас відомого скрипаля, професора Альберто Лисого. Цей начальний заклад є унікальним за концепцією, сутність якої полягає в тому, щоб прищепити юним виконавцям любов до камерної музики в різних її варіантах – дуетному, ансамблевому, квартетному, оркестровому.
Цілком закономірною стала і нова вагома подія творчої біографії виконавця – друге місце на Міжнародному конкурсі в Лозанні. Багатство музичного світу Європи, що відкрилося перед О. Каськівим, неодмінно надихне молодого львів’янина до нових мистецьких звершень.
 Є істотна різниця між фактом дебюту і появою нового імені як соціокультурної цінності, здатної стати визначною мистецькою подією. Так, у 70-х роках виступ львів’ян, тоді студентів і аспірантів Московської консерваторії, Олега Криси, Лідії Шутко, Богодара Которовича, Юрія Мазуркевича, зовсім юного Юрія Башмета були цікавими фактами культурного життя. Нині кожен їх концерт в рідному місті – подія. Потрібен час, ґрунтовна система у набутті професійного досвіду, широта світогляду, просто щасливий випадок, щоб злетіти на скрипковий олімп. Нові імена яскравих, неординарних молодих скрипалів-львів’ян уже відомі у світі великого мистецтва. Вони мають багато спільного в біографіях: сім’я музикантів-професіоналів, неабиякі творчі здібності, стрімкий ріст, сміливе розширення біографій конкурсно-концертних подій тощо. І все ж вони дуже різні за характерами, а значить і за виконавськими позиціями. Стильове розмаїття є віддзеркаленням сучасного етапу мистецтва інтерпретації, адже ХХ століття невипадково називають епохою музичних стилів, контрастність яких сягнула граничної межі.