Реферат на тему Воєнна стратегія Богдана Хмельницького
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-01-15Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Реферат на тему:
Воєнна стратегія Богдана Хмельницького
Визвольна війна українського народу середини XVII ст. сформувала в Україні цілу когорту талановитих воєначальників. Серед них найяскравіше проявився геній гетьмана України Богдана Хмельницького (1595-1657) як державного і військового діяча. Як зазначається у монографії В.А. Смолія та В.С. Степанкова "Богдан Хмельницький", цей славетний син українського народу дійсно був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії. Блискучий стратег і тактик, прихильник блискавичних і рішучих воєнних дій, неперевершений майстер маневру, Богдан Хмельницький заслуговує на почесне місце в історії воєнного мистецтва.
Як зауважує автор "Історії Русів", таких людей Провидіння Боже віками тільки народжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши надзвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних - досконалий політик, а на війні - безстрашний і заповзятливий вождь .
Своєрідним центром визвольного руху українського народу у першій половині XVII ст. була Запорозька Січ. На Січ Богдан Хмельницький прибув на початку 1648 року. Козацька Рада проголосила Хмельницького гетьманом. Насамперед він вирішив одну з найскладніших проблем - вибір союзників. Гетьман вислав посольство до Криму і дістав звідти обіцянку, що поміч буде прислана .
Запорозька Січ виступала основним осередком організації повстанських загонів для боротьби проти коронного війська. На Січі конкретизувалися методи і завдання визвольного руху. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було "капітулою всіх змовників проти існуючого порядку" .
На початку Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Богдан Хмельницький мав воєнно-стратегічну мету, що включала такі основні напрямки: 1) ліквідувати оперативно-стратегічну перевагу польської армії у кавалерії залученням до складу українського повстанського війська татарської кінноти, уклавши для цього союзницьку угоду з кримським ханом; 2) отримати воєнну допомогу від держав-сусідів, у першу чергу від Туреччини та Кримського Ханства; 3) створити український артилерійський арсенал, систему розвідки; 4) із зібраним військом вийти із Запорозької Січі на Наддніпрянщину та Брацлавщину і при підтримці населення цих районів розгорнути воєнні дії проти польської армії; 5) кінцевий пункт походу - Біла Церква, де, зупинившись, поставити польському урядові вимогу: визнати козацтво провідним станом Речі Посполитої через повернення йому прав і вільностей та надання привілеїв, збільшення козацького реєстру, а також гарантувати захист православної церкви.
Поповнювалося козацьке військо головним чином повстанцями Київщини й Задніпрянщини (теперішні Полтавщина й Чернігівщина).
Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани М.Потоцький і М.Калиновський дізналися про повстанські задуми Богдана Хмельницького, то вирішили зараз же, як тільки розпочнеться весна, йти на Запорожжя і там задушити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на всю Україну.
У квітні 1648 р. М.Потоцький послав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків на байдаках Дніпром під проводом полковників Кричевського, Вадовського й Гурського та військових осавулів Іляша й Барабаша, а також відділ німецької піхоти. Вони мали з'єднатися біля Кодака з відділом, який рушив 21 квітня "полем" під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців - близько 2500 чоловік під проводом комісара Шемберга й близько 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був авангард, слідом за яким рушило через кілька днів з-під Корсуня й головне військо, в якому було не більше 5-6 тис. людей.
Перша битва Богдана Хмельницького відбулася на Жовтих Водах (правий берег Дніпра, на Південний Захід від сучасного Кременчука) 29 квітня - 16 травня 1648 р. 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами.
Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох, та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців.
Тоді розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом: "день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день".
30 квітня 1648 р. штурм польського табору розпочався наступом української піхоти при підтримці татарської кінноти. Питома вага татарської кінноти у штурмі польського табору була мінімальною, але перебування навколо табору її полків, готових до бою, стримувало проведення контратак польської кавалерії проти наступаючої козацької піхоти. Але поки що козацький штурм не мав успіху. У поляків на вежах було 10 гармат. Хмельницький мав на той час всього 3 гармати-фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня - 1 травня 1648 р. показали, що такою силою польський табір не здобути.
8-9 травня татарська кіннота залишила Жовті Води і пішла в район зосередження на Інгульці, де хан збирав усі сили для допомоги Богдану Хмельницькому.
Польський табір залишався в облозі козаків. Б. Хмельницький знав, що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов'язані службою польському королеві. І запорозький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від поляків. Полишивши табір, Б. Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Б. Хмельницький зумів пробудити у реєстрових козаків таку ненависть до поляків, що вони, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, повстали проти поневолювачів українського народу, перебили своїх начальників Барабаша, Вадовського, Ілляша та інших, покидавши їхні тіла у Дніпро, і 4 травня об'єдналися з козаками, що стояли в таборі. До Жовтих Вод їх доставили на прохання Б. Хмельницького, кіньми Тугай-бея.
Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення не "табором" з возовою рухомою обороною, а в інший похідно-бойовий порядок - так званого "старого польського шикування". Це шикування мало вигляд великого, порожнього всередині кінного чотирикутника, готового з кожного боку до негайної кавалерійської атаки. С. Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки.
Тут на світанку була введена у бій Богданом Хмельницьким козацька піхота, яка застосувала проти рухомого польського табору польову артилерію, маневруючи гарматами за допомогою верхових коней. Втрати польського війська від цих атак були настільки великі, що це викликало занепокоєння у татар-союзників, які були зацікавлені захопити якнайбільшу кількість полонених.
Біля завчасно зробленого перекопу шляху польське військо було зупинено козацькою піхотою. Жовтоводську битву у результаті оточення та знищення противника піхотою і артилерією Богдана Хмельницького та кіннотою Тугай-Бея було закінчено у першій половині дня 16 травня 1648 р. у районі, обмеженому селами (назви сучасні) Попельнасте, Громівка, Холодіївка, Григорівка Дніпропетровської області. Командний пункт Богдана Хмельницького на кінцевому етапі битви перебував у Княжих Байраках (біля села Григорівка).
Так завершилася перша переможна битва Визвольної війни, що мала величезне політичне і воєнне значення. Важливим надбанням воєнного мистецтва Богдана Хмельницького у битві на Жовтих Водах є застосування передового загону, сформованого з татарської кінноти, для зупинки ворога і прикриття головних сил козацької армії. Також характерною особливістю битви стало застосування оперативного маневрування (з урахуванням просування військ) з метою створення вигідних умов для розгрому ворога, зокрема розгрому його по частинах, а також тактичного маневрування на полі бою, зокрема, вогнем артилерії .
У ході першої битви дуже гостро стало питання забезпечення українського війська артилерією. На цьому грунті у гетьмана аж до завершення Жовтоводської битви виник план докорінної реорганізації артилерії.
Б. Хмельницьким була створена полкова (легка полкова) артилерія на двоколісній тязі, а також артилерія резерву, тобто артилерія головного командування - гетьмана (важка польова артилерія). До першої він зарахував 15 гармат, а до останньої - 11. Це був початок якісної реорганізації війська Богдана Хмельницького, внаслідок якої артилерія отримала статус окремого роду війська. Питома вага забезпечення української армії артилерією залишалася на той час ще незадовільною - 1,6 гармати на тисячу воїнів. Пізніше Б.Хмельницький довів цей показник до вимог часу - 4 гармати на одну тисячу воїнів. У його арсеналі стане не менше 120 одиниць полкової артилерії і близько 30 гармат артилерії головного командування.
25-26 травня 1648 р. відбулася битва під Корсунем. Оскільки для повстанців вона здійснювалася з ходу (з маршу), то є всі підстави вважати, що основи її переможних чинників були закладені під час просування козацького війська.
Вранці, маючи звістку про поразку передового загону під Жовтими Водами й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних польських сил Калиновський та Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня відбулася битва між польськими і козацьким військом (козацькі сили зросли до 15 тис. без врахування татарської кінноти). Поляки знову зазнали поразки. Б.Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. За шість днів до битви під Корсунем помирає король Польщі Владислав IV. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.
Головними, вирішальними чинниками перемоги Б.Хмельницького були: 1) ліквідація польської оперативно-тактичної переваги у кавалерії шляхом включення до козацької армії татарської кінноти; 2) створення оперативно-тактичної переваги української армії над польською у піхоті за рахунок переходу на бік повстанців реєстрових козацьких полків; 3) вдале оперативне маневрування козацької армії шляхом проведення форсованого маршу від Жовтих Вод до Корсуня та оточення польського війська в районі Корсунь-Стеблів-Ситники .
Для здійснення оперативного маневрування головні сили української армії просувалися у смузі шириною до 13 км, що забезпечило одночасність їх виходу у район битви. При цьому Б.Хмельницький використав високу рухомість татарської кінноти для створення самостійного передового загону, який наздогнав і затримав польське військо, а також прикрив вихід в район битви головних сил української армії.
Уже перші битви дарували Богданові Хмельницькому на все життя побратимів - талановитих воєначальників Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна.
Після Корсунської перемоги Б.Хмельницький отаборився під Білою Церквою. Звідти він звернувся до українського народу з Універсалом, закликаючи його взяти участь у Визвольній війні на добрих конях і зі справною зброєю проти своїх "розорителів, озлобителів і супостатів".
Визвольна армія Б.Хмельницького досягла більше 100 тисяч. Повстання переросло у Визвольну війну українського народу проти поневолювачів.
У вересні 1648 р. відбулася битва під Пилявцями. На правому березі р. Ікви (Пилявки) були головні сили української армії, а на лівому полки М.Кривоноса. Їх об'єднувала вузька гребля, яку зміцнили шанцями та гарматами. Зумівши за допомогою розвідки дезінформувати польське командування, гетьман заманив сюди 80-90 тисячне (включаючи озброєних слуг) вороже військо, яке 19 вересня розташувалося табором на пагорбах і заболочених долинах. Реально оцінивши співвідношення сил, він вдався до тактики активної оборони табору з наступною задачею потужного контрудару.
Битва розпочалася 21 вересня. Незважаючи на втрату у цей день переправи, Б.Хмельницький, скориставшись підходом 22 вересня близько 5 тис. татар, наступного дня провів добре скоординований широкомасштабний наступ з обох таборів і переміг. Пилявецька перемога ще раз переконливо продемонструвала силу українського війська, полководницький дар Богдана Хмельницького. Тут були показані високі бойові якості української кінноти, яка винесла основний тягар боротьби з поляками, бо допомога татар мала переважно морально-психологічний характер.
Добившись успіху, Б.Хмельницький здійснює похід на Захід, узявши спочатку в облогу Львів (8-26 жовтня), а згодом Замостя (6-21 листопада). Для організації боротьби населення Белзького, Волинського і Руського воєводств він розіслав у різні райони свої полки. До середини листопада вони разом з загонами місцевих повстанців звільнили весь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема, полково-сотенного територіально-адміністративного устрою .
В даній ситуації відбуваються деякі корективи у стратегії гетьмана Богдана Хмельницького.
У Києві Хмельницькому влаштували урочисту зустріч. Тут він отримав благословення своїй справі від ієрусалимського патріарха Паїсія, який простував до Москви. З ним Хмельницький і відправив до московського царя Олексія Михайловича своє перше посольство на чолі з Мужиловським для ведення переговорів.
Тим часом Богдан Хмельницький створює в Україні гетьманське правління. Чигирин став головною резиденцією гетьмана України. Це було початком державності, що складалася в Україні в ході Визвольної війни середини XVII ст. Хмельницький налагодив виробництво гармат, вогнепальної зброї, селітри, пороху.
Улітку 1648 р. на Лівобережжі були сформовані Борзенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Ічнянський, на Правобережжі - Вінницький, Київський, Уманський полки.
З метою мобілізації сил народу для свого визволення одночасно зі створенням нових територіальних козацьких полків на їх базі розпочалося формування державних структур за полково-сотенним ладом. Це було найяскравішою ознакою переростання повстання Б.Хмельницького у Визвольну війну українського народу з-під колоніальної залежності від Речі Посполитої. Такого ж реформування зазнали і шість колишніх реєстрових полків: крім того, на них покладалися обов'язки щодо надання збройної підтримки осередкам повстання та кадровому забезпеченню новостворюваних козацьких полків.
До 1650 року в Україні було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро (180-200 тис. кв. км) держави, де проживало 1,6 млн населення.
Б.Хмельницький, як і більшість старшин, продовжував залишатися у полоні ідей автономізму. Осіння кампанія 1648 р. після Пилявецької битви проводилася не стільки з метою включення західного регіону до складу козацької держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої: запровадження абсолютизму й визнання за Україною (Руссю) таких же прав, які мала Литва. Причому ці сподівання пов'язувалися з обранням на трон короля (Владислав IV помер у травні 1648 р.) спочатку московського царя, пізніше - трансільванського князя, а коли ці надії стали примарними - королевича Яна Казимира. Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися стратегічної помилки, якої згодом так і не вдалося виправити: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), вони пішли 21 листопада на укладення перемир'я з Яном Казимиром, за яким передбачалося повернення армії на Україну. Молода держава відмовилася, принаймні, від західного регіону, що вело до істотного послаблення її воєнно-економічного потенціалу.
Враховуючи силу опору покозачених мас, Б.Хмельницький відмовився (крім окремих випадків) від надання будь-якої допомоги шляхтичам, які наважувалися повернутися до своїх володінь. Водночас він визнав козацькі права за тими селянами, і міщанами, які продовжували перебувати у складі його армії.
20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. Їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки торішньої боротьби, вперше в історії українського суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Надалі вони були розвинені під час його квітневих переговорів з московським посольством Г.Унковського.
Воєнна стратегія Богдана Хмельницького
Визвольна війна українського народу середини XVII ст. сформувала в Україні цілу когорту талановитих воєначальників. Серед них найяскравіше проявився геній гетьмана України Богдана Хмельницького (1595-1657) як державного і військового діяча. Як зазначається у монографії В.А. Смолія та В.С. Степанкова "Богдан Хмельницький", цей славетний син українського народу дійсно був полководцем європейського масштабу. Саме він створив одну з найсильніших армій у тодішній Європі, зумів належним чином озброїти її, значно підніс ефективність української кінноти та артилерії. Блискучий стратег і тактик, прихильник блискавичних і рішучих воєнних дій, неперевершений майстер маневру, Богдан Хмельницький заслуговує на почесне місце в історії воєнного мистецтва.
Як зауважує автор "Історії Русів", таких людей Провидіння Боже віками тільки народжує в людстві для особливих його намірів і призначень. Він, мавши надзвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних - досконалий політик, а на війні - безстрашний і заповзятливий вождь .
Своєрідним центром визвольного руху українського народу у першій половині XVII ст. була Запорозька Січ. На Січ Богдан Хмельницький прибув на початку 1648 року. Козацька Рада проголосила Хмельницького гетьманом. Насамперед він вирішив одну з найскладніших проблем - вибір союзників. Гетьман вислав посольство до Криму і дістав звідти обіцянку, що поміч буде прислана .
Запорозька Січ виступала основним осередком організації повстанських загонів для боротьби проти коронного війська. На Січі конкретизувалися методи і завдання визвольного руху. Недаремно у листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було "капітулою всіх змовників проти існуючого порядку" .
На початку Визвольної війни українського народу середини XVII ст. Богдан Хмельницький мав воєнно-стратегічну мету, що включала такі основні напрямки: 1) ліквідувати оперативно-стратегічну перевагу польської армії у кавалерії залученням до складу українського повстанського війська татарської кінноти, уклавши для цього союзницьку угоду з кримським ханом; 2) отримати воєнну допомогу від держав-сусідів, у першу чергу від Туреччини та Кримського Ханства; 3) створити український артилерійський арсенал, систему розвідки; 4) із зібраним військом вийти із Запорозької Січі на Наддніпрянщину та Брацлавщину і при підтримці населення цих районів розгорнути воєнні дії проти польської армії; 5) кінцевий пункт походу - Біла Церква, де, зупинившись, поставити польському урядові вимогу: визнати козацтво провідним станом Речі Посполитої через повернення йому прав і вільностей та надання привілеїв, збільшення козацького реєстру, а також гарантувати захист православної церкви.
Поповнювалося козацьке військо головним чином повстанцями Київщини й Задніпрянщини (теперішні Полтавщина й Чернігівщина).
Коли начальники коронного війська, що стояло на Київщині, між Корсунем і Черкасами, гетьмани М.Потоцький і М.Калиновський дізналися про повстанські задуми Богдана Хмельницького, то вирішили зараз же, як тільки розпочнеться весна, йти на Запорожжя і там задушити бунт у самому зародку, не допускаючи, щоб він перекинувся на всю Україну.
У квітні 1648 р. М.Потоцький послав на приборкання повстанців частину реєстрових козаків на байдаках Дніпром під проводом полковників Кричевського, Вадовського й Гурського та військових осавулів Іляша й Барабаша, а також відділ німецької піхоти. Вони мали з'єднатися біля Кодака з відділом, який рушив 21 квітня "полем" під проводом гетьманового сина Стефана Потоцького. В цьому відділі була решта реєстровців - близько 2500 чоловік під проводом комісара Шемберга й близько 1500 жовнірів із кварцяного (королівського) війська. Це був авангард, слідом за яким рушило через кілька днів з-під Корсуня й головне військо, в якому було не більше 5-6 тис. людей.
Перша битва Богдана Хмельницького відбулася на Жовтих Водах (правий берег Дніпра, на Південний Захід від сучасного Кременчука) 29 квітня - 16 травня 1648 р. 6-тисячний передовий загін поляків зустрівся з об'єднаними козацько-татарськими 9-тисячними силами.
Козаки підійшли під самі польські шанці, підкопалися, попідвозили гармати, порох, та почали приступ. Але поляки мали сильнішу артилерію й відбили напад запорожців.
Тоді розпочалася позиційна боротьба. Повстанці замкнули звідусіль польський табір, почали його обстрілювати та періодично йшли на нього приступом: "день і ніч боротьба з ними була, і по кілька разів на день".
30 квітня 1648 р. штурм польського табору розпочався наступом української піхоти при підтримці татарської кінноти. Питома вага татарської кінноти у штурмі польського табору була мінімальною, але перебування навколо табору її полків, готових до бою, стримувало проведення контратак польської кавалерії проти наступаючої козацької піхоти. Але поки що козацький штурм не мав успіху. У поляків на вежах було 10 гармат. Хмельницький мав на той час всього 3 гармати-фальконети малого калібру. Бойові дії 30 квітня - 1 травня 1648 р. показали, що такою силою польський табір не здобути.
8-9 травня татарська кіннота залишила Жовті Води і пішла в район зосередження на Інгульці, де хан збирав усі сили для допомоги Богдану Хмельницькому.
Польський табір залишався в облозі козаків. Б. Хмельницький знав, що Дніпром проти нього йдуть не самі поляки, а реєстрові козаки, послані ними, тобто такі самі православно-руські люди, як і всі українці, лише зобов'язані службою польському королеві. І запорозький вождь зважився вплинути на їхні почуття, аби відірвати їх від поляків. Полишивши табір, Б. Хмельницький поспішив до правого берега Дніпра, до урочища Кам'яний Затон, куди ввечері 3 травня підійшли й пристали до берега реєстрові козаки. За допомогою таємних агентів Б. Хмельницький зумів пробудити у реєстрових козаків таку ненависть до поляків, що вони, ледь прийшовши до Кам'яного Затону, повстали проти поневолювачів українського народу, перебили своїх начальників Барабаша, Вадовського, Ілляша та інших, покидавши їхні тіла у Дніпро, і 4 травня об'єдналися з козаками, що стояли в таборі. До Жовтих Вод їх доставили на прохання Б. Хмельницького, кіньми Тугай-бея.
Вночі 15 травня польське військо вишикувалося для здійснення маршу до урочища Княжі Байраки в умовах козацького оточення не "табором" з возовою рухомою обороною, а в інший похідно-бойовий порядок - так званого "старого польського шикування". Це шикування мало вигляд великого, порожнього всередині кінного чотирикутника, готового з кожного боку до негайної кавалерійської атаки. С. Потоцький просунувся на 8-12 км уздовж урочища Княжі Байраки.
Тут на світанку була введена у бій Богданом Хмельницьким козацька піхота, яка застосувала проти рухомого польського табору польову артилерію, маневруючи гарматами за допомогою верхових коней. Втрати польського війська від цих атак були настільки великі, що це викликало занепокоєння у татар-союзників, які були зацікавлені захопити якнайбільшу кількість полонених.
Біля завчасно зробленого перекопу шляху польське військо було зупинено козацькою піхотою. Жовтоводську битву у результаті оточення та знищення противника піхотою і артилерією Богдана Хмельницького та кіннотою Тугай-Бея було закінчено у першій половині дня 16 травня 1648 р. у районі, обмеженому селами (назви сучасні) Попельнасте, Громівка, Холодіївка, Григорівка Дніпропетровської області. Командний пункт Богдана Хмельницького на кінцевому етапі битви перебував у Княжих Байраках (біля села Григорівка).
Так завершилася перша переможна битва Визвольної війни, що мала величезне політичне і воєнне значення. Важливим надбанням воєнного мистецтва Богдана Хмельницького у битві на Жовтих Водах є застосування передового загону, сформованого з татарської кінноти, для зупинки ворога і прикриття головних сил козацької армії. Також характерною особливістю битви стало застосування оперативного маневрування (з урахуванням просування військ) з метою створення вигідних умов для розгрому ворога, зокрема розгрому його по частинах, а також тактичного маневрування на полі бою, зокрема, вогнем артилерії .
У ході першої битви дуже гостро стало питання забезпечення українського війська артилерією. На цьому грунті у гетьмана аж до завершення Жовтоводської битви виник план докорінної реорганізації артилерії.
Б. Хмельницьким була створена полкова (легка полкова) артилерія на двоколісній тязі, а також артилерія резерву, тобто артилерія головного командування - гетьмана (важка польова артилерія). До першої він зарахував 15 гармат, а до останньої - 11. Це був початок якісної реорганізації війська Богдана Хмельницького, внаслідок якої артилерія отримала статус окремого роду війська. Питома вага забезпечення української армії артилерією залишалася на той час ще незадовільною - 1,6 гармати на тисячу воїнів. Пізніше Б.Хмельницький довів цей показник до вимог часу - 4 гармати на одну тисячу воїнів. У його арсеналі стане не менше 120 одиниць полкової артилерії і близько 30 гармат артилерії головного командування.
25-26 травня 1648 р. відбулася битва під Корсунем. Оскільки для повстанців вона здійснювалася з ходу (з маршу), то є всі підстави вважати, що основи її переможних чинників були закладені під час просування козацького війська.
Вранці, маючи звістку про поразку передового загону під Жовтими Водами й переконані підісланим козаком у тому, що повстанці значно переважають їх, командувачі 20-тисячних головних польських сил Калиновський та Потоцький залишили вигідні позиції під Корсунем і, маючи за поводиря таємного агента гетьмана, почали відступати, долаючи багато перешкод. 26 травня неподалік від Корсуня відбулася битва між польськими і козацьким військом (козацькі сили зросли до 15 тис. без врахування татарської кінноти). Поляки знову зазнали поразки. Б.Хмельницькому до рук потрапили обидва командувачі польсько-шляхетської армії, 80 великих вельмож, 127 офіцерів, 8520 жовнірів, 41 гармата. За шість днів до битви під Корсунем помирає король Польщі Владислав IV. Річ Посполита раптом втрачає короля, командирів і армію.
Головними, вирішальними чинниками перемоги Б.Хмельницького були: 1) ліквідація польської оперативно-тактичної переваги у кавалерії шляхом включення до козацької армії татарської кінноти; 2) створення оперативно-тактичної переваги української армії над польською у піхоті за рахунок переходу на бік повстанців реєстрових козацьких полків; 3) вдале оперативне маневрування козацької армії шляхом проведення форсованого маршу від Жовтих Вод до Корсуня та оточення польського війська в районі Корсунь-Стеблів-Ситники .
Для здійснення оперативного маневрування головні сили української армії просувалися у смузі шириною до 13 км, що забезпечило одночасність їх виходу у район битви. При цьому Б.Хмельницький використав високу рухомість татарської кінноти для створення самостійного передового загону, який наздогнав і затримав польське військо, а також прикрив вихід в район битви головних сил української армії.
Уже перші битви дарували Богданові Хмельницькому на все життя побратимів - талановитих воєначальників Максима Кривоноса, Данила Нечая, Івана Богуна.
Після Корсунської перемоги Б.Хмельницький отаборився під Білою Церквою. Звідти він звернувся до українського народу з Універсалом, закликаючи його взяти участь у Визвольній війні на добрих конях і зі справною зброєю проти своїх "розорителів, озлобителів і супостатів".
Визвольна армія Б.Хмельницького досягла більше 100 тисяч. Повстання переросло у Визвольну війну українського народу проти поневолювачів.
У вересні 1648 р. відбулася битва під Пилявцями. На правому березі р. Ікви (Пилявки) були головні сили української армії, а на лівому полки М.Кривоноса. Їх об'єднувала вузька гребля, яку зміцнили шанцями та гарматами. Зумівши за допомогою розвідки дезінформувати польське командування, гетьман заманив сюди 80-90 тисячне (включаючи озброєних слуг) вороже військо, яке 19 вересня розташувалося табором на пагорбах і заболочених долинах. Реально оцінивши співвідношення сил, він вдався до тактики активної оборони табору з наступною задачею потужного контрудару.
Битва розпочалася 21 вересня. Незважаючи на втрату у цей день переправи, Б.Хмельницький, скориставшись підходом 22 вересня близько 5 тис. татар, наступного дня провів добре скоординований широкомасштабний наступ з обох таборів і переміг. Пилявецька перемога ще раз переконливо продемонструвала силу українського війська, полководницький дар Богдана Хмельницького. Тут були показані високі бойові якості української кінноти, яка винесла основний тягар боротьби з поляками, бо допомога татар мала переважно морально-психологічний характер.
Добившись успіху, Б.Хмельницький здійснює похід на Захід, узявши спочатку в облогу Львів (8-26 жовтня), а згодом Замостя (6-21 листопада). Для організації боротьби населення Белзького, Волинського і Руського воєводств він розіслав у різні райони свої полки. До середини листопада вони разом з загонами місцевих повстанців звільнили весь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема, полково-сотенного територіально-адміністративного устрою .
В даній ситуації відбуваються деякі корективи у стратегії гетьмана Богдана Хмельницького.
У Києві Хмельницькому влаштували урочисту зустріч. Тут він отримав благословення своїй справі від ієрусалимського патріарха Паїсія, який простував до Москви. З ним Хмельницький і відправив до московського царя Олексія Михайловича своє перше посольство на чолі з Мужиловським для ведення переговорів.
Тим часом Богдан Хмельницький створює в Україні гетьманське правління. Чигирин став головною резиденцією гетьмана України. Це було початком державності, що складалася в Україні в ході Визвольної війни середини XVII ст. Хмельницький налагодив виробництво гармат, вогнепальної зброї, селітри, пороху.
Улітку 1648 р. на Лівобережжі були сформовані Борзенський, Гадяцький, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Ічнянський, на Правобережжі - Вінницький, Київський, Уманський полки.
З метою мобілізації сил народу для свого визволення одночасно зі створенням нових територіальних козацьких полків на їх базі розпочалося формування державних структур за полково-сотенним ладом. Це було найяскравішою ознакою переростання повстання Б.Хмельницького у Визвольну війну українського народу з-під колоніальної залежності від Речі Посполитої. Такого ж реформування зазнали і шість колишніх реєстрових полків: крім того, на них покладалися обов'язки щодо надання збройної підтримки осередкам повстання та кадровому забезпеченню новостворюваних козацьких полків.
До 1650 року в Україні було сформовано 16 полків, які становили територіальне ядро (180-200 тис. кв. км) держави, де проживало 1,6 млн населення.
Б.Хмельницький, як і більшість старшин, продовжував залишатися у полоні ідей автономізму. Осіння кампанія 1648 р. після Пилявецької битви проводилася не стільки з метою включення західного регіону до складу козацької держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої: запровадження абсолютизму й визнання за Україною (Руссю) таких же прав, які мала Литва. Причому ці сподівання пов'язувалися з обранням на трон короля (Владислав IV помер у травні 1648 р.) спочатку московського царя, пізніше - трансільванського князя, а коли ці надії стали примарними - королевича Яна Казимира. Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися стратегічної помилки, якої згодом так і не вдалося виправити: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), вони пішли 21 листопада на укладення перемир'я з Яном Казимиром, за яким передбачалося повернення армії на Україну. Молода держава відмовилася, принаймні, від західного регіону, що вело до істотного послаблення її воєнно-економічного потенціалу.
Враховуючи силу опору покозачених мас, Б.Хмельницький відмовився (крім окремих випадків) від надання будь-якої допомоги шляхтичам, які наважувалися повернутися до своїх володінь. Водночас він визнав козацькі права за тими селянами, і міщанами, які продовжували перебувати у складі його армії.
20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. Їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки торішньої боротьби, вперше в історії українського суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Надалі вони були розвинені під час його квітневих переговорів з московським посольством Г.Унковського.
Посли від польського короля вручили Б.Хмельницькому грамоту на гетьманство, булаву і стяг. Нова політична програма гетьмана висувала як першорядне завдання включення до складу української держави західного регіону. З огляду на це насамперед потрібно було закріпити за собою контрольовану територію. І, згідно з умовами укладеного 25 лютого 1649 р. з польським посольством перемир'я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горині, Прип'ять та м. Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті. У політичному житті відбувається заміна функціонування "генеральної" (чорної) ради старшинською, зміцнення гетьманської влади, яку Б.Хмельницький починає розглядати як дану Богом, що засвідчувало появу в нього монархічних прагнень.
З початку травня 1649 р. за умов небажання польського уряду йти на серйозні поступки сподівання на продовження українсько-польського політичного діалогу стають примарними.
Б.Хмельницький розпочав мобілізацію армії, що дістало повну підтримку народних мас. За словами українського літописця Самовидця, "так усе, що живо, піднялося в козацтво".
Тим часом Польща також завершує підготовку до початку воєнних дій. І 31 травня дванадцятитисячне військо вторглося у південно-східну Волинь. Українські полки І.Донця, А.Романенка, Г.Яцкевича, Кривоносенка й Таборенка разом з селянами і міщанами намагалися стримати ворога. Відбулися бої в околицях Заслава, у Сульжинцях, Зв'ягелі, Остроколі та в інших містах. Десятки поселень було повністю знищено жовнірами. Вся південно-східна Волинь сплила кров'ю. Основні сили польської армії на чолі з польним гетьманом А.Фірлеєм спинилися табором під містом Староконстантинів.
Дізнавшись про відновлення воєнних дій, Б.Хмельницький негайно вирушив у похід, маючи на меті звільнити українські землі від Перемишля до московського кордону. Відвівши полки до Збаража, польське командування розпочало підготовку до відбиття можливого наступу козаків. До початку липня кількість жовнірів зросла до 15 тис.
Б.Хмельницький, маючи у розпорядженні до 100 тис війська, об'єднався 8-9 липня з кіннотою Іслам-Гірея (близько 30-40 тис) і вирішив наступати на противника. Ранком 10 липня, українсько-кримська кіннота з'явилася під Збаражем. Так розпочалася відома в історії Збаразька облога. Упродовж липня-початку серпня Б.Хмельницький провів 7 великих приступів.
Під час останнього генерального штурму 6 серпня козаки групами по 15-20 чол. тягли 15 гуляйгородів, які були поставлені на колеса, підносили величезні штурмові драбини. По збаразькому замку і ворожому табору били козацькі гармати. Але обложені не збиралися здаватися. Гриміли польські гармати, сіючи смерть, часті вилазки збивали наступ українського війська. Лише 400 козакам вдалося здертися на вал і поставити там свій прапор.
Під Збаражем Річ Посполита практично втратила одну з своїх армій.
Збаразька облога по праву стоїть в одному ряду з блискучими перемогами українського полководця Б.Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та в інших битвах. Облога польського війська, як писав академік М.Грушевський, стала свідченням "талантів Хмельницького як стратега і правителя".
На допомогу обложеним вирушив з Любліна на чолі тридцятитисячного війська сам король Ян Казимир. Дізнавшись 7 серпня про наближення королівської армії Б.Хмельницький вирішив атакувати її на марші. Взявши із собою близько 40 тис українських кіннотників і 20-30 тис. татар, Б.Хмельницький та Іслам-Гірей, вночі з 13 на 14 серпня знялися з позицій і вирушили назустріч Яну Казимиру. Тим часом 20-тисячне польське військо, прибувши 13 серпня в околиці Зборова, готувалося до переправи через болотисту Стрипу. Посланий 14 серпня королем розвідувальний загін упродовж дня не зміг виявити присутності противника, хоча за даними одного з шляхтичів, той перебував від них "лише в одній милі".
Українське військо завдало противнику одночасно удару з фронту і з тилу. Захопивши переправи, повстанці розгромили жовнірів і погнали їх до обозу під Зборів.
Дуже сильним був удар Б.Хмельницького із фронту. Зім'явши корогви князя С.Корецького, атакуючі зробили вигляд, що наступатимуть на праве крило, але потім блискавично змінили напрям атаки й обрушилися на ліве крило польського війська. Жовніри не витримали й почали відступати.
Становище польської армії було катастрофічним. Вона зазнала тяжких втрат - близько 7 тис., у тому числі понад 3 тис. убитими. У пошуках виходу із критичного становища король звернувся з листом до хана, пропонуючи розпочати переговори. Останній спішно погодився, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворення незалежної Української держави. Він добре усвідомлював, що її поява біля північних кордонів ханства покладе край найбільшому джерелу наживи - постійному пограбуванню українських земель і торгівлі ясиром. З огляду на це Іслам-Гірей у боротьбі України з Польщею вирішив проводити політику "рівноваги сил", що вела до їх взаємного виснаження й давала можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. Ця позиція кримської верхівки таїла у собі смертельну небезпеку для справи виборення Україною незалежності.
17 серпня воєнні дії припинилися. Переговори хана з королем завершилися укладенням договору, що передбачав установлення "вічної приязні" й надання взаємної допомоги у боротьбі проти ворогів. Після гострих дискусій Ян Казимир погодився на таємну 6 статтю, в якій татарам дозволялося "вільно спустошувати край, повертаючись назад".
Згідно з укладеним 18 серпня договором територію козацької України складали всього три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Кількість козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати довоєнні повинності.
24 серпня було знято облогу польського війська під Збаражем. Воєнна кампанія завершилася. Таким чином спроба створення соборної незалежної держави зазнала невдачі. Потрапивши до влаштованої ханом пастки, гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.
Важливе місце у політиці гетьмана в цей період посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. Багато міст України отримали права самоврядування, інші користувалися магдебурзьким правом. Взявши до уваги ці міста й містечка, села та хутори Б.Хмельницький запроваджував воєнне урядування козаків. Центральним правлінням стала генеральна військова канцелярія, яка складалася з гетьмана, обозного (начальника артилерії і табірного лаштунку), осавула, писаря (державного секретаря) і хорунжого (головного прапороносця). У кожному полку була своя канцелярія з полковим начальством. Це полковник, обозний, осавул, писар, суддя, хорунжий. У сотні - сотенна канцелярія, яка складалася з сотника, писаря і хорунжого. Над куренями начальствували отамани. Всі вони складали козацьку старшину, яку обирали вільними голосами і яку затверджував гетьман.
У другій половині 1650 р. укладається угода з Портою про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, безмитної торгівлі у портах імперії й перебування у Стамбулі українського резидента. Влітку 1650 р. Б.Хмельницький погодився на прийняття турецької протекції, і наприкінці року султан взяв його "під крило і протекцію неосяжної Порти". Справа тепер залишалася за відповідною ухвалою старшинської ради. І все ж проблема нейтралізації негативних наслідків кримсько-польського договору була нерозв'язаною.
19 лютого 1651 р. цар Олексій Михайлович видав указ про скликання Земського собору, на якому повелів оголосити, що запорозький гетьман Богдан Хмельницький і козаки "бъют челом под государеву высокую руку и подданство..." Проте цього разу собор ніяких конкретних рішень не схвалив.
Тим часом саме цього дня ж і року 13-15-тисячна польська армія на чолі з польним гетьманом М.Калиновським перейшла у наступ. 20 лютого вона атакувала м. Красне, де з основними силами брацлавського полку перебував полковник Д.Нечай. У запеклому бою майже всі козаки полягли (в т.ч. і Д.Нечай), хоча й ворог втратив до 1 тис. жовнірів. Продовжуючи наступ, поляки захопили Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль. Завдяки добре організованій кальницьким полковником І.Богуном обороні вінницького монастиря (11-20 березня) наступ М. Калиновськового загальмувався. З підходом сюди 20 березня українських полків, надісланих Б.Хмельницьким, польська армія розпочала відступ спочатку до Бара, а згодом до Кам'янця-Подільського. За місяць боїв у Брацлавщині вона втратила близько 6 тис. жовнірів.
Український гетьман переходить у наступ. Однак вичікувальна стратегія володаря Криму та його протидія проведенню українцями самостійних наступальних дій позбавили Б.Хмельницького ініціативи й прирекли на пасивність (близько місяця 100-110 тис армія тупцювалася на місці у районі Тернополя - Збаража). Це дало можливість Яну Казимиру успішно завершити мобілізацію величезної армії (близько 200 тис жовнірів і озброєних слуг) і привести її 19 червня під Берестечко. В цей час Кази-Гірей робить спроби схилити гетьмана до замирення з королем, а також проводить переговори з правлячими колами Польщі щодо можливості порозуміння з ханом.
Після зустрічі приблизно 20-21 червня з 30-40 тис. ордою Б.Хмельницький подався до Берестечка, де 28 червня розпочалася жорстока битва. Її перший день скінчився невдачею для кримсько-української кінноти, яка змушена була відступати. 29 червня вона атакувала противника вже значно більшими силами. Тепер половина кінноти була українською. Польська кіннота зазнала серйозної поразки (лише шляхтичів загинуло близько 200) й відступила до табору. Проте хан хотів домовитися про мир і тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви.
29 червня Іслам-Гірей, за свідченням окремих джерел, вступив у таємні зносини з Яном Казимиром, пропонуючи посередництво у переговорах з українською стороною, а в разі її відмови - прийняти "справедливі пункти", обіцяв також видати Б.Хмельницького.
Бездіяльність володаря Криму дала можливість королю перехопити ініціативу і розпочати наступ силами центру і правого флангу. Від гарматного пострілу по його ставці Іслам-Гірей стрімко кинувся на пагорб, і, наче за сигналом вся орда почала швидко відступати у напрямку міста Лешнева. Українська армія одразу ж потрапила у катастрофічне становище. Татари залишили поле бою, навіть не зіткнувшись з противником, крім того одночасно всією ордою, що засвідчує її готовність до цього маневру.
Хан затримав при собі Б.Хмельницького (який прибув до нього, щоб переконати у необхідності повернутися назад) до кінця першої декади липня, що вкрай негативно позначилося на боєздатності українського війська. На чолі війська став Джеджелій, який прагнув згрупувати селянсько-козацькі сили на подальшу боротьбу з насідаючими поляками. Проте, козацьке військо зазнало поразки. Але завдяки вмілому керівництву Івана Богуна, який змінив Джеджелія, основну частину військ вдалося вивести з оточення і врятувати.
Поразки переслідували в цей рік селянсько-козацьке військо не лише під Берестечком, а й у Литві, куди Б.Хмельницький відправив 20-тисячний загін під начальством Небаби. Литовський гетьман Радзивілл, розгромивши Небабу, підступив до Києва, взяв його і став просуватися далі. Таким чином, небезпека загрожувала Україні з обох боків. І це добре розумів Б.Хмельницький. Тільки що визволившись із татарського полону, він організував козаків, селян, міщан і чинив ворожим військам героїчний опір, а потім зупинив їх під Білою Церквою. М.Потоцький погодився на переговори.
Укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода зводила нанівець автономію держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.
Ці положення угоди викликали неабиякі хвилювання в козацькому таборі. Козаки бажали миру лише на умовах Зборівського договору. Вони не бажали бути підлеглими, втікали на слободи, що в той час були у володінні Московської держави. З них згодом і виростали такі міста як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка.
Професор Д.І.Багалій, зокрема, зазначав у своєму дослідженні "Історія Слобідської України", що Берестейська січа розвіяла надії українського народу здобути волю і ми бачимо його велике переселення на слободи у 1651 р. Друге переселення було у 1659 р., але найзначніше - в тяжкі часи руїни - в гетьманство Брюховецького, Многогрішного й Самойловича у 1663-1687 рр., коли гетьманом на Правобережжі був Дорошенко і усе Правобережжя обернулося в пустелю. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям, підіймаються усім селом з сімействами та збіжжям, яке можна ухопити і йдуть світ за очі. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, селяни палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишилися в спадок ворогам.
Ті ж, хто залишалися на місці, не припиняли боротьби. Поява на початку березня 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликали тут новий спалах боротьби - Україна знову палала в огні.
Серед радикального угруповання старшини визріває задум про зміщення Б.Хмельницького. Хоча він був викритий і за рішенням ради у середині травня 1652 р. було страчено групу полковників і сотників, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни, за словами Б.Хмельницького, "Русі з Руссю".
Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку. Тому з кінця квітня 1652 р. він розпочав мобілізацію козацьких полків для наступу проти 16-20 тисячного ворожого війська, яке стояло табором під Батогом (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького району на Вінничині).
На початку другої декади травня Б.Хмельницький вирушив у похід, заручившись при цьому підтримкою Криму, невдоволеного політикою Варшави. 1 червня авангард українсько-татарського війська під проводом гетьманського сина Тимофія розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Б.Хмельницький. Оглянувши величезний табір поляків, він зрозумів, що у польного гетьмана М.Калиновського замало сил для його одночасного захисту по всьому периметру. Тому було прийнято рішення застосувати проти ворожих сил двобічний обхват і оточення. У другій половині дня Б.Хмельницький розпочав стрімку атаку. Не минуло й години з початку битви, як польська кіннота заметушилася й розпочала підготовку до втечі. Помітивши це, М. Калиновський наказав німецьким піхотинцям відкрити вогонь по утікачах. У цей критичний момент українські розвідники запалили у ворожому таборі солому й сіно. Жовнірів охопила паніка, яка полегшила українсько-татарським загонам прорив у середину табору. Оволодівши ним, козаки пішли на приступ редутів, де закріпилися німці, й до заходу сонця захопили їх. В той же час козацька кіннота під командуванням Івана Богуна здійснила вдалий окільний маневр і завдала нищівного удару полякам з тилу. Битва закінчилася 2 червня 1652 року перемогою героїчного війська Богдана Хмельницького. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис жовнірів, у тому числі половина усіх гусар Речі Посполитої.
Сучасники порівнюють цю переможну битву Богдана Хмельницького з відомою перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами у 216 р. до н.е.
Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти, і до початку липня на всій території повністю відновлюється функціонування національних органів влади. Українська держава виборола фактичну незалежність. У джерелах знаходимо згадку про карбування восени 1652 р. власної української монети. Гетьман почав думати про створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалася його влада.
Проте, з весни 1653 р. почало ускладнюватися міжнародне становище України. Справа в тому, що Б.Хмельницький, намагаючись прилучити Молдавію до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652 р.) сина Тиморія з донькою молдавського воєводи В.Лупу Розандою, не передбачивши при цьому негативних наслідків цієї акції. Тоді Молдавія перебувала в складі Османської імперії, яка протидіяла включенню її у сферу політичних інтересів України. Крім того українсько-молдавський союз насторожив володарів Валахії й Трансільванії, що зумовило їх зближення з Річчю Посполитою. І внаслідок нерозважливих дій Тиморія Хмельницького у Молдавії у травні 1653 р. на початку червня розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Валахії й Трансільванії, до якої згодом приєдналася (після державного перевороту) і Молдавія.
Улітку 1953 р. гетьман припускається нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої близько 18-19 серпня 6-8 тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Ця помилка призвела також до погіршення відносин з Кримом і Портою.
Цією сприятливою для себе ситуацією вирішив скористатися польський уряд. 22 серпня 1653 р. армія, очолювана Яном Казимиром, вирушила з-під Глинян у похід. Дізнавшись про це, гетьман намагався якомога швидше завершити мобілізацію козацьких полків і заручитися допомогою Криму. Лише на початку жовтня він, не знаючи про смерть сина (помер він від рани у середині вересня), виступив у похід. Об'єднавшись у дорозі з татарами, поперед себе направив до Сочави авангард, який незабаром повернувся назад, оскільки обложені українські загони добилися почесної капітуляції й вирушили в Україну.
Діставши звістку про смерть Тимофія, наприкінці другої декади жовтня Б.Хмельницький подався до Кам'янця, щоб перехопити на марші польське військо. Тим часом останнє (налічуючи до 40 тис. жовнірів) після двотижневого перепочинку під Кам'янцем 29 вересня виступило до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Церкви. Однак дізнавшись біля села Зеленче про об'єднання українсько-кримського війська, король вирішив повернутися й спішитися біля міста Жванець, сподіваючись на підхід союзників. 8 жовтня жовніри зайняли позиції під містечком між ріками Дністер і Жванчик. 21 жовтня розпочалися воєнні дії.
Б. Хмельницький спочатку стояв табором під Шаргородом, а потім підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовиться від проведення вирішальної битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. І вже на початку листопада вони опиняються майже у повному оточенні. Для активізації воєнних дій і посилення блокади ворожого табору гетьман переніс свою ставку до Гусятина. До середини грудня становище поляків стає катастрофічним: від голоду й холоду померло близько 10 тис. жовнірів і слуг.
За таких обставин король пішов на переговори з ханом (в яких українській стороні відводилася роль статистів), і 15 грудня вони завершуються укладенням (в усній формі) Кам'янецької угоди. Щодо України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору, а лише прав і вільностей козацтва. Всі ж інші аспекти договору відкидалися. Тому не випадково Крим погодився на негайну окупацію козацької України польським військом, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Отже, політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: не передбачалося навіть автономії Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством ставав фатальним.
Гостро постає проблема пошуку міцної, концентрованої воєнно-політичної допомоги ззовні. У контексті цього особливого значення набула справа українсько-московського союзу. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі поразки України.
Після рішення Переяславської ради від 18 січня 1654 р. переговори продовжуються і завершуються укладенням наприкінці березня договору. Він передбачав: збереження за Українською державою витвореної форми правління (республіканської) й устрою інституцій політичної влади (унітарного); території, суду й судочинства; армії (у 60 тис. козаків); фінансової системи; територіально-адміністративного устрою; нової моделі соціально-економічних відносин; повної незалежності у проведенні внутрішньої політики. Її суверенітет частково обмежувався: у сфері зовнішньополітичної діяльності (відносинах із Річчю Посполитою і Портою), а також зобов'язанням сплачувати певну суму данини до московської скарбниці. За своїми формально-правовими ознаками договір скоріше нагадував акт про встановлення відносин номінального васалітету чи протекції, а за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога.
Не всі були задоволені переяславськими рішеннями і "Березневими статтями". У числі їх були і представники вищого православного духовенства на чолі з Сільвестром Косовим. Воно насамперед боялося своєї залежності від московського патріарха. Були незадоволені й представники інших станів. Не склали присяги царю Іван Сірко, Іван Богун та інші.
Не все задовольняло в договорі й Богдана Хмельницького, але він добре розумів, що для блага України саме він зараз найпотрібніший і мусив підтримувати його.
У 1654 р. Московія розпочала війну проти шляхетської Польщі, якій тепер доводилося вести бойові дії на два фронти. Влітку 1654 р. між Кримом і Річчю Посполитою укладається "Вічний договір" про взаємну допомогу. Намагання Б.Хмельницького скористатися смертю хана для відновлення українсько-кримського союзу успіху не мали, і новий хан Магомет-Гірей 22 листопада ратифікував договір з Польщею.
Усвідомлюючи страшну небезпеку удару 30-40 тисячного польського війська із заходу і 30-40 тисячної орди з півдня, гетьман прагне добитися від Москви допомоги. Але бюрократичний апарат Московії виявлявся неспроможним реально оцінити воєнно-політичну ситуацію і вчасно переорієнтуватися та надіслати додаткові сили. Тому Б.Хмельницький втратив кілька місяців часу, сприятливого для наступу проти ворога. Цим скористалося польське командування, і в листопаді 1654 р. 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. До кінця лютого 1655 р. 50 міст Подільського краю були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян загинули у боротьбі, інші - масово переселилися у Молдавію та Лівобережну Україну.
Після об'єднання на початку 1655 р. з татарською ордою польське командування продовжило наступ до Умані. Кровопролитна війна не виявила переможця, жодна з сторін не могла провести рішучий наступ.
Московія, налякана успіхами Швеції у Прибалтиці, вирішила піти на зближення з Річчю Посполитою. І наприкінці травня наступного року цар оголосив війну Швеції. Дізнавшись про зміну зовнішньополітичного курсу Олексія Михайловича, гетьман зрозумів, що московське-польське замирення можливе лише за рахунок українських інтересів. Так воно і сталося, коли у 1667 році Московія і Річ Посполита підписали Андрусівське перемир'я, яким фактично була анульована переяславсько-московська угода.
Аналіз воєнних дій дозволяє виявити системність у воєнному мистецтві Богдана Хмельницького з такими закономірностями:
1. Прагнення українського полководця розгромити ворога у генеральній битві.
2. Застосування маневрування військ на оперативно-стратегічному рівні. Якщо під час козацьких повстань здійснювалося маневрування у районі воєнних дій, то у Визвольній війні маневрування такого рівня здійснювалося частиною війська (авангардом, загоном особливого призначення) у складі 4-5 козацьких полків (15-20 тис. чол.).
3. Застосування маневрування військ на оперативно-тактичному рівні.
Під час козацьких повстань 1591-1636 рр. маневрування цього рівня здійснювалося з метою ухилення від битви шляхом переходу повстанського війська до оборони українського "табору".
У битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Зборовом, Берестечком, Батогом з частини українського війська створювався передовий загін (загін особливого призначення), який напередодні битви, рухаючись попереду головних сил на відстані 15-20 км, мав на меті зустріти (наздогнати) ворога, атакувати, виснажити його боєм і прикрити вихід головних сил у район битви та введення їх у бій.
Богданом Хмельницьким застосовувалася своєрідна козацька тактика, що склалася ще за часів Петра Сагайдачного. В ході оперативно-тактичного маневрування військ битва була одним з його етапів, спрямованих на виснаження або вимотування ворога.
4. Залучення до боротьби проти ворога широких мас населення.
5. Основними видами стратегічних дій в період Визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття були наступ, оборона, контрнаступ, а також партизанська боротьба проти ворога. Своєрідність української стратегії в цей час полягала у поєднанні вищезазначених видів стратегічних дій з цілим комплексом маневрування козацьких регулярних угруповань, а також повстанських підрозділів.
Все це свідчить, що в ході Визвольної війни українського народу середини XVII століття сформувалася своєрідна воєнна стратегія Б.Хмельницького, як провідна складова частина воєнного мистецтва.
Список використаної літератури
1. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів, 1992. - С.193.
2. Там само. - С.194.
3. Сокульський А.Л. Флот Запорозької Січі в XVI-XVIII ст.: структурна організація, технологія та військове мистецтво. Дис. к.і.н. - К., 1999. - С.113-114.
4. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Назв. праця. - С.194.
5. Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. - К., 1990.
6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. - Львів, 1991. - Т.1. - С.392, 393. Тушин Ю.П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях. - М., 1978. - С.79, 80.
7. Сокульський А.Л. Назв. праця. - С.106.
8. Там само. - С.107, 108.
9. Палий А.И. Наши Великие Предки. Гетман Сагайдачный. - Умань, 2001. - С.42, 43
З початку травня 1649 р. за умов небажання польського уряду йти на серйозні поступки сподівання на продовження українсько-польського політичного діалогу стають примарними.
Б.Хмельницький розпочав мобілізацію армії, що дістало повну підтримку народних мас. За словами українського літописця Самовидця, "так усе, що живо, піднялося в козацтво".
Тим часом Польща також завершує підготовку до початку воєнних дій. І 31 травня дванадцятитисячне військо вторглося у південно-східну Волинь. Українські полки І.Донця, А.Романенка, Г.Яцкевича, Кривоносенка й Таборенка разом з селянами і міщанами намагалися стримати ворога. Відбулися бої в околицях Заслава, у Сульжинцях, Зв'ягелі, Остроколі та в інших містах. Десятки поселень було повністю знищено жовнірами. Вся південно-східна Волинь сплила кров'ю. Основні сили польської армії на чолі з польним гетьманом А.Фірлеєм спинилися табором під містом Староконстантинів.
Дізнавшись про відновлення воєнних дій, Б.Хмельницький негайно вирушив у похід, маючи на меті звільнити українські землі від Перемишля до московського кордону. Відвівши полки до Збаража, польське командування розпочало підготовку до відбиття можливого наступу козаків. До початку липня кількість жовнірів зросла до 15 тис.
Б.Хмельницький, маючи у розпорядженні до 100 тис війська, об'єднався 8-9 липня з кіннотою Іслам-Гірея (близько 30-40 тис) і вирішив наступати на противника. Ранком 10 липня, українсько-кримська кіннота з'явилася під Збаражем. Так розпочалася відома в історії Збаразька облога. Упродовж липня-початку серпня Б.Хмельницький провів 7 великих приступів.
Під час останнього генерального штурму 6 серпня козаки групами по 15-20 чол. тягли 15 гуляйгородів, які були поставлені на колеса, підносили величезні штурмові драбини. По збаразькому замку і ворожому табору били козацькі гармати. Але обложені не збиралися здаватися. Гриміли польські гармати, сіючи смерть, часті вилазки збивали наступ українського війська. Лише 400 козакам вдалося здертися на вал і поставити там свій прапор.
Під Збаражем Річ Посполита практично втратила одну з своїх армій.
Збаразька облога по праву стоїть в одному ряду з блискучими перемогами українського полководця Б.Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями та в інших битвах. Облога польського війська, як писав академік М.Грушевський, стала свідченням "талантів Хмельницького як стратега і правителя".
На допомогу обложеним вирушив з Любліна на чолі тридцятитисячного війська сам король Ян Казимир. Дізнавшись 7 серпня про наближення королівської армії Б.Хмельницький вирішив атакувати її на марші. Взявши із собою близько 40 тис українських кіннотників і 20-30 тис. татар, Б.Хмельницький та Іслам-Гірей, вночі з 13 на 14 серпня знялися з позицій і вирушили назустріч Яну Казимиру. Тим часом 20-тисячне польське військо, прибувши 13 серпня в околиці Зборова, готувалося до переправи через болотисту Стрипу. Посланий 14 серпня королем розвідувальний загін упродовж дня не зміг виявити присутності противника, хоча за даними одного з шляхтичів, той перебував від них "лише в одній милі".
Українське військо завдало противнику одночасно удару з фронту і з тилу. Захопивши переправи, повстанці розгромили жовнірів і погнали їх до обозу під Зборів.
Дуже сильним був удар Б.Хмельницького із фронту. Зім'явши корогви князя С.Корецького, атакуючі зробили вигляд, що наступатимуть на праве крило, але потім блискавично змінили напрям атаки й обрушилися на ліве крило польського війська. Жовніри не витримали й почали відступати.
Становище польської армії було катастрофічним. Вона зазнала тяжких втрат - близько 7 тис., у тому числі понад 3 тис. убитими. У пошуках виходу із критичного становища король звернувся з листом до хана, пропонуючи розпочати переговори. Останній спішно погодився, оскільки був принциповим противником розгрому Речі Посполитої й утворення незалежної Української держави. Він добре усвідомлював, що її поява біля північних кордонів ханства покладе край найбільшому джерелу наживи - постійному пограбуванню українських земель і торгівлі ясиром. З огляду на це Іслам-Гірей у боротьбі України з Польщею вирішив проводити політику "рівноваги сил", що вела до їх взаємного виснаження й давала можливість Криму відігравати провідну роль у Південно-Східній Європі. Ця позиція кримської верхівки таїла у собі смертельну небезпеку для справи виборення Україною незалежності.
17 серпня воєнні дії припинилися. Переговори хана з королем завершилися укладенням договору, що передбачав установлення "вічної приязні" й надання взаємної допомоги у боротьбі проти ворогів. Після гострих дискусій Ян Казимир погодився на таємну 6 статтю, в якій татарам дозволялося "вільно спустошувати край, повертаючись назад".
Згідно з укладеним 18 серпня договором територію козацької України складали всього три воєводства: Брацлавське, Київське і Чернігівське. Кількість козацького реєстру обмежувалася 40 тисячами. Шляхта одержала право повернутися до маєтків, селяни і міщани повинні були виконувати довоєнні повинності.
24 серпня було знято облогу польського війська під Збаражем. Воєнна кампанія завершилася. Таким чином спроба створення соборної незалежної держави зазнала невдачі. Потрапивши до влаштованої ханом пастки, гетьман змушений був задовольнитися одержанням козацькою Україною автономії у межах Речі Посполитої.
Важливе місце у політиці гетьмана в цей період посідала проблема реорганізації адміністративно-територіального устрою України та зміцнення державних інституцій. Багато міст України отримали права самоврядування, інші користувалися магдебурзьким правом. Взявши до уваги ці міста й містечка, села та хутори Б.Хмельницький запроваджував воєнне урядування козаків. Центральним правлінням стала генеральна військова канцелярія, яка складалася з гетьмана, обозного (начальника артилерії і табірного лаштунку), осавула, писаря (державного секретаря) і хорунжого (головного прапороносця). У кожному полку була своя канцелярія з полковим начальством. Це полковник, обозний, осавул, писар, суддя, хорунжий. У сотні - сотенна канцелярія, яка складалася з сотника, писаря і хорунжого. Над куренями начальствували отамани. Всі вони складали козацьку старшину, яку обирали вільними голосами і яку затверджував гетьман.
У другій половині 1650 р. укладається угода з Портою про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, безмитної торгівлі у портах імперії й перебування у Стамбулі українського резидента. Влітку 1650 р. Б.Хмельницький погодився на прийняття турецької протекції, і наприкінці року султан взяв його "під крило і протекцію неосяжної Порти". Справа тепер залишалася за відповідною ухвалою старшинської ради. І все ж проблема нейтралізації негативних наслідків кримсько-польського договору була нерозв'язаною.
19 лютого 1651 р. цар Олексій Михайлович видав указ про скликання Земського собору, на якому повелів оголосити, що запорозький гетьман Богдан Хмельницький і козаки "бъют челом под государеву высокую руку и подданство..." Проте цього разу собор ніяких конкретних рішень не схвалив.
Тим часом саме цього дня ж і року 13-15-тисячна польська армія на чолі з польним гетьманом М.Калиновським перейшла у наступ. 20 лютого вона атакувала м. Красне, де з основними силами брацлавського полку перебував полковник Д.Нечай. У запеклому бою майже всі козаки полягли (в т.ч. і Д.Нечай), хоча й ворог втратив до 1 тис. жовнірів. Продовжуючи наступ, поляки захопили Мурафу, Шаргород, Чернівці, Ямпіль. Завдяки добре організованій кальницьким полковником І.Богуном обороні вінницького монастиря (11-20 березня) наступ М. Калиновськового загальмувався. З підходом сюди 20 березня українських полків, надісланих Б.Хмельницьким, польська армія розпочала відступ спочатку до Бара, а згодом до Кам'янця-Подільського. За місяць боїв у Брацлавщині вона втратила близько 6 тис. жовнірів.
Український гетьман переходить у наступ. Однак вичікувальна стратегія володаря Криму та його протидія проведенню українцями самостійних наступальних дій позбавили Б.Хмельницького ініціативи й прирекли на пасивність (близько місяця 100-110 тис армія тупцювалася на місці у районі Тернополя - Збаража). Це дало можливість Яну Казимиру успішно завершити мобілізацію величезної армії (близько 200 тис жовнірів і озброєних слуг) і привести її 19 червня під Берестечко. В цей час Кази-Гірей робить спроби схилити гетьмана до замирення з королем, а також проводить переговори з правлячими колами Польщі щодо можливості порозуміння з ханом.
Після зустрічі приблизно 20-21 червня з 30-40 тис. ордою Б.Хмельницький подався до Берестечка, де 28 червня розпочалася жорстока битва. Її перший день скінчився невдачею для кримсько-української кінноти, яка змушена була відступати. 29 червня вона атакувала противника вже значно більшими силами. Тепер половина кінноти була українською. Польська кіннота зазнала серйозної поразки (лише шляхтичів загинуло близько 200) й відступила до табору. Проте хан хотів домовитися про мир і тому відмовляв гетьмана від проведення генеральної битви.
29 червня Іслам-Гірей, за свідченням окремих джерел, вступив у таємні зносини з Яном Казимиром, пропонуючи посередництво у переговорах з українською стороною, а в разі її відмови - прийняти "справедливі пункти", обіцяв також видати Б.Хмельницького.
Бездіяльність володаря Криму дала можливість королю перехопити ініціативу і розпочати наступ силами центру і правого флангу. Від гарматного пострілу по його ставці Іслам-Гірей стрімко кинувся на пагорб, і, наче за сигналом вся орда почала швидко відступати у напрямку міста Лешнева. Українська армія одразу ж потрапила у катастрофічне становище. Татари залишили поле бою, навіть не зіткнувшись з противником, крім того одночасно всією ордою, що засвідчує її готовність до цього маневру.
Хан затримав при собі Б.Хмельницького (який прибув до нього, щоб переконати у необхідності повернутися назад) до кінця першої декади липня, що вкрай негативно позначилося на боєздатності українського війська. На чолі війська став Джеджелій, який прагнув згрупувати селянсько-козацькі сили на подальшу боротьбу з насідаючими поляками. Проте, козацьке військо зазнало поразки. Але завдяки вмілому керівництву Івана Богуна, який змінив Джеджелія, основну частину військ вдалося вивести з оточення і врятувати.
Поразки переслідували в цей рік селянсько-козацьке військо не лише під Берестечком, а й у Литві, куди Б.Хмельницький відправив 20-тисячний загін під начальством Небаби. Литовський гетьман Радзивілл, розгромивши Небабу, підступив до Києва, взяв його і став просуватися далі. Таким чином, небезпека загрожувала Україні з обох боків. І це добре розумів Б.Хмельницький. Тільки що визволившись із татарського полону, він організував козаків, селян, міщан і чинив ворожим військам героїчний опір, а потім зупинив їх під Білою Церквою. М.Потоцький погодився на переговори.
Укладена у вересні 1651 р. Білоцерківська угода зводила нанівець автономію держави. Її територія обмежувалася Київським воєводством, кількість козаків зменшувалася до 20 тис., пани одержали право повертатися до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана тощо.
Ці положення угоди викликали неабиякі хвилювання в козацькому таборі. Козаки бажали миру лише на умовах Зборівського договору. Вони не бажали бути підлеглими, втікали на слободи, що в той час були у володінні Московської держави. З них згодом і виростали такі міста як Харків, Суми, Лебедин, Охтирка.
Професор Д.І.Багалій, зокрема, зазначав у своєму дослідженні "Історія Слобідської України", що Берестейська січа розвіяла надії українського народу здобути волю і ми бачимо його велике переселення на слободи у 1651 р. Друге переселення було у 1659 р., але найзначніше - в тяжкі часи руїни - в гетьманство Брюховецького, Многогрішного й Самойловича у 1663-1687 рр., коли гетьманом на Правобережжі був Дорошенко і усе Правобережжя обернулося в пустелю. Як тільки, бувало, стане непереливки нашим людям, підіймаються усім селом з сімействами та збіжжям, яке можна ухопити і йдуть світ за очі. Кидаючи навіки свою оселю, рідний край, батьківщину, селяни палили свої хати і усякі будівлі, щоб вони не залишилися в спадок ворогам.
Ті ж, хто залишалися на місці, не припиняли боротьби. Поява на початку березня 1652 р. на Лівобережжі підрозділів польської армії викликали тут новий спалах боротьби - Україна знову палала в огні.
Серед радикального угруповання старшини визріває задум про зміщення Б.Хмельницького. Хоча він був викритий і за рішенням ради у середині травня 1652 р. було страчено групу полковників і сотників, розвиток подій виходив з-під контролю уряду. Виникла загроза вибуху громадянської війни, за словами Б.Хмельницького, "Русі з Руссю".
Гетьман вчасно зрозумів цю страшну небезпеку. Тому з кінця квітня 1652 р. він розпочав мобілізацію козацьких полків для наступу проти 16-20 тисячного ворожого війська, яке стояло табором під Батогом (поблизу сучасного села Четвертинівки Тростянецького району на Вінничині).
На початку другої декади травня Б.Хмельницький вирушив у похід, заручившись при цьому підтримкою Криму, невдоволеного політикою Варшави. 1 червня авангард українсько-татарського війська під проводом гетьманського сина Тимофія розпочав бої з противником. Наступного дня підійшов Б.Хмельницький. Оглянувши величезний табір поляків, він зрозумів, що у польного гетьмана М.Калиновського замало сил для його одночасного захисту по всьому периметру. Тому було прийнято рішення застосувати проти ворожих сил двобічний обхват і оточення. У другій половині дня Б.Хмельницький розпочав стрімку атаку. Не минуло й години з початку битви, як польська кіннота заметушилася й розпочала підготовку до втечі. Помітивши це, М. Калиновський наказав німецьким піхотинцям відкрити вогонь по утікачах. У цей критичний момент українські розвідники запалили у ворожому таборі солому й сіно. Жовнірів охопила паніка, яка полегшила українсько-татарським загонам прорив у середину табору. Оволодівши ним, козаки пішли на приступ редутів, де закріпилися німці, й до заходу сонця захопили їх. В той же час козацька кіннота під командуванням Івана Богуна здійснила вдалий окільний маневр і завдала нищівного удару полякам з тилу. Битва закінчилася 2 червня 1652 року перемогою героїчного війська Богдана Хмельницького. За всю свою середньовічну історію Польща не зазнавала такого страшного розгрому. Загинуло щонайменше 8 тис жовнірів, у тому числі половина усіх гусар Речі Посполитої.
Сучасники порівнюють цю переможну битву Богдана Хмельницького з відомою перемогою карфагенського полководця Ганнібала над римською армією під Каннами у 216 р. до н.е.
Переможна битва під Батогом викликала масове повстання козацької України проти шляхти, і до початку липня на всій території повністю відновлюється функціонування національних органів влади. Українська держава виборола фактичну незалежність. У джерелах знаходимо згадку про карбування восени 1652 р. власної української монети. Гетьман почав думати про створенням 50-тисячної регулярної армії. Зміцнювалася його влада.
Проте, з весни 1653 р. почало ускладнюватися міжнародне становище України. Справа в тому, що Б.Хмельницький, намагаючись прилучити Молдавію до антипольського союзу, домігся одруження (серпень 1652 р.) сина Тиморія з донькою молдавського воєводи В.Лупу Розандою, не передбачивши при цьому негативних наслідків цієї акції. Тоді Молдавія перебувала в складі Османської імперії, яка протидіяла включенню її у сферу політичних інтересів України. Крім того українсько-молдавський союз насторожив володарів Валахії й Трансільванії, що зумовило їх зближення з Річчю Посполитою. І внаслідок нерозважливих дій Тиморія Хмельницького у Молдавії у травні 1653 р. на початку червня розпочалося оформлення антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Валахії й Трансільванії, до якої згодом приєдналася (після державного перевороту) і Молдавія.
Улітку 1953 р. гетьман припускається нової помилки у молдавській політиці, внаслідок якої близько 18-19 серпня 6-8 тисячне українське військо під проводом Тимофія було оточене у Сочаві молдавсько-валасько-трансільвансько-польськими підрозділами. Ця помилка призвела також до погіршення відносин з Кримом і Портою.
Цією сприятливою для себе ситуацією вирішив скористатися польський уряд. 22 серпня 1653 р. армія, очолювана Яном Казимиром, вирушила з-під Глинян у похід. Дізнавшись про це, гетьман намагався якомога швидше завершити мобілізацію козацьких полків і заручитися допомогою Криму. Лише на початку жовтня він, не знаючи про смерть сина (помер він від рани у середині вересня), виступив у похід. Об'єднавшись у дорозі з татарами, поперед себе направив до Сочави авангард, який незабаром повернувся назад, оскільки обложені українські загони добилися почесної капітуляції й вирушили в Україну.
Діставши звістку про смерть Тимофія, наприкінці другої декади жовтня Б.Хмельницький подався до Кам'янця, щоб перехопити на марші польське військо. Тим часом останнє (налічуючи до 40 тис. жовнірів) після двотижневого перепочинку під Кам'янцем 29 вересня виступило до Бара, плануючи подальший наступ до Білої Церкви. Однак дізнавшись біля села Зеленче про об'єднання українсько-кримського війська, король вирішив повернутися й спішитися біля міста Жванець, сподіваючись на підхід союзників. 8 жовтня жовніри зайняли позиції під містечком між ріками Дністер і Жванчик. 21 жовтня розпочалися воєнні дії.
Б. Хмельницький спочатку стояв табором під Шаргородом, а потім підійшов до Бара. Маючи дані про важке становище противника (голод, епідемія, дезертирство), він вирішив відмовиться від проведення вирішальної битви й досягти капітуляції поляків шляхом їх облоги. І вже на початку листопада вони опиняються майже у повному оточенні. Для активізації воєнних дій і посилення блокади ворожого табору гетьман переніс свою ставку до Гусятина. До середини грудня становище поляків стає катастрофічним: від голоду й холоду померло близько 10 тис. жовнірів і слуг.
За таких обставин король пішов на переговори з ханом (в яких українській стороні відводилася роль статистів), і 15 грудня вони завершуються укладенням (в усній формі) Кам'янецької угоди. Щодо України вона передбачала відновлення не умов Зборівського договору, а лише прав і вільностей козацтва. Всі ж інші аспекти договору відкидалися. Тому не випадково Крим погодився на негайну окупацію козацької України польським військом, повернення туди панів, відновлення повинностей селян і міщан. Отже, політичні наслідки Жванецької кампанії виявилися катастрофічними: не передбачалося навіть автономії Української держави в складі Речі Посполитої. Воєнно-політичний союз з ханством ставав фатальним.
Гостро постає проблема пошуку міцної, концентрованої воєнно-політичної допомоги ззовні. У контексті цього особливого значення набула справа українсько-московського союзу. В результаті тривалих переговорів 11 жовтня 1653 р. Земський собор вирішив прийняти Військо Запорозьке "під свою государеву руку" й розпочати війну проти Речі Посполитої. 29 жовтня посольство В.Бутурліна виїхало в Україну для юридичного оформлення цього акту з боку гетьмана й старшини. У такий спосіб Московія прагнула запобігти небезпечному для себе зближенню України з Портою і небажаному зміцненню Польщі у разі поразки України.
Після рішення Переяславської ради від 18 січня 1654 р. переговори продовжуються і завершуються укладенням наприкінці березня договору. Він передбачав: збереження за Українською державою витвореної форми правління (республіканської) й устрою інституцій політичної влади (унітарного); території, суду й судочинства; армії (у 60 тис. козаків); фінансової системи; територіально-адміністративного устрою; нової моделі соціально-економічних відносин; повної незалежності у проведенні внутрішньої політики. Її суверенітет частково обмежувався: у сфері зовнішньополітичної діяльності (відносинах із Річчю Посполитою і Портою), а також зобов'язанням сплачувати певну суму данини до московської скарбниці. За своїми формально-правовими ознаками договір скоріше нагадував акт про встановлення відносин номінального васалітету чи протекції, а за змістом передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога.
Не всі були задоволені переяславськими рішеннями і "Березневими статтями". У числі їх були і представники вищого православного духовенства на чолі з Сільвестром Косовим. Воно насамперед боялося своєї залежності від московського патріарха. Були незадоволені й представники інших станів. Не склали присяги царю Іван Сірко, Іван Богун та інші.
Не все задовольняло в договорі й Богдана Хмельницького, але він добре розумів, що для блага України саме він зараз найпотрібніший і мусив підтримувати його.
У 1654 р. Московія розпочала війну проти шляхетської Польщі, якій тепер доводилося вести бойові дії на два фронти. Влітку 1654 р. між Кримом і Річчю Посполитою укладається "Вічний договір" про взаємну допомогу. Намагання Б.Хмельницького скористатися смертю хана для відновлення українсько-кримського союзу успіху не мали, і новий хан Магомет-Гірей 22 листопада ратифікував договір з Польщею.
Усвідомлюючи страшну небезпеку удару 30-40 тисячного польського війська із заходу і 30-40 тисячної орди з півдня, гетьман прагне добитися від Москви допомоги. Але бюрократичний апарат Московії виявлявся неспроможним реально оцінити воєнно-політичну ситуацію і вчасно переорієнтуватися та надіслати додаткові сили. Тому Б.Хмельницький втратив кілька місяців часу, сприятливого для наступу проти ворога. Цим скористалося польське командування, і в листопаді 1654 р. 30-тисячна армія вторглася у Брацлавщину. До кінця лютого 1655 р. 50 міст Подільського краю були повністю зруйновані, десятки тисяч подолян загинули у боротьбі, інші - масово переселилися у Молдавію та Лівобережну Україну.
Після об'єднання на початку 1655 р. з татарською ордою польське командування продовжило наступ до Умані. Кровопролитна війна не виявила переможця, жодна з сторін не могла провести рішучий наступ.
Московія, налякана успіхами Швеції у Прибалтиці, вирішила піти на зближення з Річчю Посполитою. І наприкінці травня наступного року цар оголосив війну Швеції. Дізнавшись про зміну зовнішньополітичного курсу Олексія Михайловича, гетьман зрозумів, що московське-польське замирення можливе лише за рахунок українських інтересів. Так воно і сталося, коли у 1667 році Московія і Річ Посполита підписали Андрусівське перемир'я, яким фактично була анульована переяславсько-московська угода.
Аналіз воєнних дій дозволяє виявити системність у воєнному мистецтві Богдана Хмельницького з такими закономірностями:
1. Прагнення українського полководця розгромити ворога у генеральній битві.
2. Застосування маневрування військ на оперативно-стратегічному рівні. Якщо під час козацьких повстань здійснювалося маневрування у районі воєнних дій, то у Визвольній війні маневрування такого рівня здійснювалося частиною війська (авангардом, загоном особливого призначення) у складі 4-5 козацьких полків (15-20 тис. чол.).
3. Застосування маневрування військ на оперативно-тактичному рівні.
Під час козацьких повстань 1591-1636 рр. маневрування цього рівня здійснювалося з метою ухилення від битви шляхом переходу повстанського війська до оборони українського "табору".
У битвах на Жовтих Водах, під Корсунем, Зборовом, Берестечком, Батогом з частини українського війська створювався передовий загін (загін особливого призначення), який напередодні битви, рухаючись попереду головних сил на відстані 15-20 км, мав на меті зустріти (наздогнати) ворога, атакувати, виснажити його боєм і прикрити вихід головних сил у район битви та введення їх у бій.
Богданом Хмельницьким застосовувалася своєрідна козацька тактика, що склалася ще за часів Петра Сагайдачного. В ході оперативно-тактичного маневрування військ битва була одним з його етапів, спрямованих на виснаження або вимотування ворога.
4. Залучення до боротьби проти ворога широких мас населення.
5. Основними видами стратегічних дій в період Визвольної війни українського народу середини ХVІІ століття були наступ, оборона, контрнаступ, а також партизанська боротьба проти ворога. Своєрідність української стратегії в цей час полягала у поєднанні вищезазначених видів стратегічних дій з цілим комплексом маневрування козацьких регулярних угруповань, а також повстанських підрозділів.
Все це свідчить, що в ході Визвольної війни українського народу середини XVII століття сформувалася своєрідна воєнна стратегія Б.Хмельницького, як провідна складова частина воєнного мистецтва.
Список використаної літератури
1. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів, 1992. - С.193.
2. Там само. - С.194.
3. Сокульський А.Л. Флот Запорозької Січі в XVI-XVIII ст.: структурна організація, технологія та військове мистецтво. Дис. к.і.н. - К., 1999. - С.113-114.
4. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Назв. праця. - С.194.
5. Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. - К., 1990.
6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т. - Львів, 1991. - Т.1. - С.392, 393. Тушин Ю.П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном морях. - М., 1978. - С.79, 80.
7. Сокульський А.Л. Назв. праця. - С.106.
8. Там само. - С.107, 108.
9. Палий А.И. Наши Великие Предки. Гетман Сагайдачный. - Умань, 2001. - С.42, 43
