Методологічні основи кваліфікації злочинів

Загальновизнаною методологічною основою кваліфікації злочину є діалектика пізнавальної діяльності, оскільки кваліфікація є пізнавальним процесом.
Основне завдання, яке вирішується при кваліфікації, - забезпечення істинності висновку; неправильність в оцінках і висновках веде до помилкових юридичних наслідків, спотворює дійсну картину злочинності, зокрема її стан і структуру, дезорієнтує судово-слідчі органи, ускладнює боротьбу зі злочинністю, веде до необґрунтованого засудження або, навпаки, невиправданого пом'якшення відповідальності.
Істинність висновку забезпечується в першу чергу тим, що в основі кваліфікації злочину лежить діалектичний метод пізнання, який відповідає характеру явищ, що розвиваються і взаємодіють, у тому числі і таких негативних, якими є злочини.
Основні елементи діалектики: об'єктивність, все сторонність і конкретність дослідження - найважливіші умови з'ясування дійсного змісту діяння, яке кваліфікується.
Істина може бути досягнута, якщо слідчий, суд оцінюють обставини об'єктивно, без упередженості, не видаючи бажане за дійсне, прагнучи охопити всі основні ознаки злочину, усі зв'язки і відносини, враховуючи конкретні умови, у яких злочин вчинений. При цьому враховуються вимоги основних законів діалектики: єдності і боротьби протилежностей, взаємопереходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення.
Необхідною передумовою істинності висновку по кримінальній справі є дотримання загальних методологічних принципів, єдності теорії і практики, творчого підходу до вирішення задач кваліфікації, конкретності.
Вони вимагають від юриста при вирішенні питань кваліфікації злочину керуватися в першу чергу інтересами соціальної справедливості і гуманізму.
Кваліфікація злочину являє собою логічний процес пізнання. Як відомо, існують два пізнавальних рівні: емпіричний і логічний.
Емпіричне пізнання засноване на чуттєвому сприйнятті реальної дійсності, коли властивості, якості і відносини того чи іншого предмета чи явища пізнаються за допомогою органів чуття. При розслідуванні і судовому розгляді кримінальних справ слідчий, суд мають можливість одержати дані про окремі обставини злочину безпосередньо чуттєвим шляхом. Це відбувається, наприклад, при огляді місця події, дослідженні речових доказів тощо. Проте подібні можливості дуже обмежені, у ряді випадків навіть неможливі або законодавчо заборонені.
Як правило, переважна більшість даних надходить опосередковано, з інших джерел: показань свідків, потерпілих, обвинувачуваних, висновків експертів тощо.
Практична перевірка істинності одержуваних при цьому даних дається далеко не завжди, і лише чисто логічно, умоглядним шляхом можна довести і перевірити їх відповідність фактичним обставинам справи.
У процесі кваліфікації злочинів використовуються закони і правила діалектичної і формальної логіки, кожна з яких вирішує свої завдання.
Встановлювана в процесі кваліфікації істина характеризується з внутрішньої, змістовної сторони - відповідністю висновку, оцінки дійсному змісту діяння.
Змістовна сторона кваліфікації є предметом вивчення діалектичної логіки як науки про діалектичне мислення. Стосовно кваліфікації злочину вона відповідає на питання: яким чином у процесі цієї діяльності пізнається об'єктивна істина вчиненого злочину, як формуються поняття про вчинене, як відбувається сам процес пізнання, заміна одного знання іншим, глибшим, більш близьким до абсолютної істини.
Сутність і основні правила діалектичної логіки розкриті в наступному постулаті: "Щоб дійсно знати предмет, треба охопити і вивчити всі його сторони, всі зв'язки". Ми ніколи не досягнемо цього повністю, але вимога всебічності застереже нас від помилок і від омертвіння. Це, по-перше. По-друге, діалектична логіка вимагає брати предмет у його розвитку, "саморусі" (по виразу Гегеля), зміні... По-третє, вся людська практика повинна ввійти до повного “визначення" предмета і як критерій істини, і як практичний визначник зв'язку предмета з тим, що потрібно людині. По-четверте, діалектична логіка вчить, що “абстрактної істини немає, істина завжди конкретна..."
Вимоги діалектичної логіки повністю враховуються при кваліфікації злочинів. Всебічне охоплення діяння, вивчення всіх його зв'язків і "опосередковувань" - одна з головних передумов правильної кваліфікації; оцінка діяння повинна ґрунтуватися на всебічному вивченні всіх обставин кримінальної справи, як позитивних, так і негативних. Однобічність чи неповнота служать підставами для виправдання обвинувачуваного чи зміни кваліфікації. Разом з тим повнота дослідження обставин злочину обмежена законом, слідчий і суд можуть враховувати тільки ті з них, які мають значення для справи: зокрема, для кваліфікації злочину важливі тільки ті ознаки, які зазначені в конкретному складі злочину. Немає необхідності, наприклад, піддавати юридичній оцінці, тобто враховувати при кваліфікації суспільно небезпечні наслідки, що фактично наступили якщо вони не передбачені кримінально-правовою нормою. Це і деякі інші винятки становлять особливості логічного пізнання в кримінальному судочинстві.
Необхідність досліджувати предмет в розвитку, русі, зміні також враховується при вирішенні багатьох кримінально-правових питань.
Зміна складів злочинів, закінчення термінів давності притягнення до кримінальної відповідальності, звільнення від кримінальної відповідальності і покарання в зв'язку з втратою діянням чи особою суспільно небезпечного характеру засновані на врахуванні тих змін, які відбуваються в житті.
Врахування практики як критерію істини і як визначника зв'язку предмета з тим, що потрібно людині, цілком виявляється в кваліфікації, хоча і з деякою особливістю, яка виражається в тому, що істинність обставин, недоступних безпосередній, практичній перевірці, встановлюється, як вказувалося, непрямим, опосередкованим шляхом.
Вчення діалектичної логіки про конкретність істини має основне значення для кваліфікації злочину. Воно виявляється в точному визначенні часу, місця і обставин вчинення злочину. Встановлення й опис конкретних даних дозволяє переконатися в тому, що мова йде саме про даний злочин, вчинений даною особою. Конкретний підхід дозволяє оцінити діяння як факт об'єктивної дійсності і визначити його місце в історичному зв'язку з іншими явищами і подіями.
У зв'язку з викладеним можливою представляється позиція про те, що кримінальне право (як і інші галузі права) за змістом являють собою "зріз", частину, різновид способу існування і прояв діалектичної логіки.
У процесі кваліфікації широко застосовуються діалектичні категорії і методи пізнання. Серед категорій діалектики, використовуваних при кваліфікації злочинів, особливої уваги заслуговують: загальне й окреме (одиничне), можливість і дійсність, зміст і форма і ряд інших.
Взаємозв'язок загального й окремого (одиничного) складає основу оцінки діяння. Підводячи ознаки досліджуваного діяння під конкретний склад злочину, передбачений нормою кримінального права, ми тим самим виділяємо в цьому окремому, одиничному діянні ознаки загального поняття, яким є склад злочину, зазначений у статті Особливої частини. Склад злочину включає найбільш загальні ознаки окремої групи злочинів, і якщо вчинене діяння має ці загальні ознаки, значить воно відноситься до даної групи, охоплюється даним складом.
Можливість і дійсність відображають діалектику процесу кваліфікації. Первинні дані, що послужили підставою для порушення кримінальної справи, і дані, що одержуються в процесі розслідування, виступають як передумова кваліфікації вчиненого по тій чи іншій кримінально-правовій нормі. Подальше дослідження фактичних обставин справи, накопичення нових даних перетворює можливість на дійсність, дозволяє об'єктивно оцінити вчинене, кваліфікувати його.
Зміст і форма також відносяться до числа фундаментальних категорій, без врахування яких кваліфікація здійснюватися не може, тобто якби форма прояву і сутність речей безпосередньо співпадали, то всяка наука була б зайвою. У зміст кваліфікації входить з'ясування правомочними органами ознак вчиненого діяння, аналіз диспозиції кримінально-правових норм, ототожнення ознак діяння з ознаками конкретного складу злочину і висновок, оцінка діяння. Ця діяльність, як і всяка інша розумова, здійснюється у визначених логічних формах: поняттях, судженнях і умовиводах.
При кваліфікації використовуються й інші категорії: причина і наслідок, необхідність і випадковість, суть і явище.
У процесі кваліфікації застосовуються також різні загальнонаукові пізнавальні методи. Серед них слід в першу чергу виділити метод сходження від абстрактного до конкретного. Спочатку досліджуване діяння відображається у свідомості слідчого чи судді в окремих, неповних, розрізнених ознаках, кожний з яких дозволяє охарактеризувати діяння з якої-небудь однієї сторони, абстрагуючись від інших його сторін.
Так, факт затримання військовослужбовця поза розташуванням частини сам по собі вказує лише на його відсутність на території військової частини.
Цей висновок абстрактний, тому що він відображає лише одну сторону вчиненого - порушення порядку проходження військової служби. Цілісного уявлення про те, що утворює вчинене діяння (самовільну відсутність чи дезертирство) цей висновок не дає. Щоб одержати повну картину вчиненого, проникнути в його сутність, зміст, потрібно від абстрактного перейти до конкретного. Для цього необхідно відтворити діяння в сукупності всіх його зовнішніх і внутрішніх сторін, зв'язків і відносин, і тоді тільки воно з’явиться як деякий злочин, передбачений кримінально-правовою нормою.
До логічних методів пізнання, використовуваних у ході кваліфікації відносяться: аналіз, абстрагування, порівняння, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, гіпотеза, доказ і логічні закони мислення.
Кваліфікація злочину являє процес співвідношення (порівняння) тих чи інших понять і явищ. Тому варто з'ясувати, чи є які-небудь специфічні особливості у правових понять (як “будівельного матеріалу" для конструювання кримінально-правових норм і для кваліфікації).
Предмети і явища можуть мати між собою схожість або відмінність. Останні знаходять своє відображення в ознаках, які у логіці поділяються на два види:
а) істотні ознаки - які визначають суть предмета (явища) у цілому і без яких дані предмет чи явище не можуть існувати; саме істотні ознаки дозволяють виділити те чи інше явище (предмет) з кола аналогічних;
б) несуттєві - другорядні ознаки, які можуть відноситися як до всіх предметів даного роду, так і характеризувати індивідуальні риси одиничного предмета.
Таким чином, поняття - це форма мислення, яка відображає і фіксує істотні ознаки предмета.
Для того щоб утворити поняття як первинну форму мислення, логікою використовується ряд прийомів, які, безумовно, повинні враховуватися юристами всіх рівнів як у законодавчій, так і правозастосовній діяльності. Такими є: порівняння, аналіз, синтез, абстракція, узагальнення, опис.
Порівняння - це логічний прийом, яким встановлюється схожість або відмінність різних предметів об'єктивної дійсності. Для того щоб порівнювати, треба виділити ознаки, які є підставами для порівняння.
Аналіз - це розчленовування предмета мислення на його елементи, виділення самостійних ознак і розгляд їх окремо.
Синтез - це уявне з'єднання частин предмета в одне ціле з метою розгляду його як деякої єдності.
Абстрагування - це уявне виділення з предмета його окремих ознак і залишення без уваги інших.
Узагальнення - це уявний перехід від окремих, одиничних ознак до більш загальних, властивих предметам і явищам більшого ступеня узагальненості, наприклад, роду.
Залежно від співвідношення з іншими поняттями усі вони можуть бути операціональними, генетичними, реальними, номінальними, родовидовими (тобто визначеними через найближчий рід і видову відмінність).
Існують основні правила визначення понять (у тому числі правових):
1) визначення повинні бути відповідними;
2) не можна допускати кола у визначенні, тобто в ньому повинна бути виключена тавтологія;
3) визначення повинно бути коротким, чітким і ясним;
4) визначення не повинно бути негативним;
5) визначення не повинно містити логічного протиріччя. Кожне з понять характеризується своїм змістом і обсягом.
Зміст поняття - сукупність всіх істотних ознак предмета.
Обсяг поняття - це всі предмети, до яких можна застосувати дане поняття.
Усі поняття поділяються:
а) за змістом - на конкретні й абстрактні; позитивні і негативні; безвідносні і співвідносні;
б) за обсягом - на загальні й одиничні.
У залежності від змісту й обсягу конкретних понять встановлюються певні види відносин між поняттями, які можуть бути: порівнянними і непорівнянними; сумісними і несумісними.
Зв'язки між порівнянними поняттями можуть характеризуватися:
а) відносинами тотожності;
б) відносинами підпорядкування (субординації);
в) відносинами субпідрядності (координації);
г) відносинами часткового збігу;
д) відносинами незгоди: протилежними (контрарними) чи суперечними (контрадикторними).
Кожне з цих співвідношень має свою графічну логічну схему, що позначається традиційно "колами Ейлера".
Велике значення в логіці і в інших науках, що використовують логіку, мають види операцій, здійснюваних з поняттями, серед яких важливу роль грає розподіл.
Розподіл поняття - це розподіл по групах тих предметів, які знаходяться в колі даних понять (у їх обсязі).
Операція розподілу містить у собі три складових:
а) ділиме поняття - таке поняття, обсяг якого підлягає розподілу;
б) члени розподілу - ті поняття, які вийшли в ході розподілу обсягу ділимого поняття;
в) підстава розподілу - та ознака, по якій здійснюється розподіл обсягу поняття на підкласи цього поняття.
У логіці виділяють, а в праві використовують кілька видів розподілу поняття:
1) дихотомічне (дихотомія) розподіл, при якому обсяг ділимого поняття розділяється на дві складені і рівні частини;
2) трихотомічне (трихотомія) розподіл, при якому обсяг ділимого поняття розділяється на три частини;
3) політомічне (політомія) розподіл, при якому здійснюється багаточленний розподіл.
Операція розподілу буде проведена вірно, якщо дотримані наступні правила:
а) підстава розподілу повинна бути постійною;
б) розподіл повинен бути розмірним;
в) розподіл слід проводити за однією ознакою;
г) члени розподілу повинні взаємно виключати один одного;
д) розподіл повинен бути безупинним, послідовним;
е) сума членів розподілу повинна дорівнювати обсягу діленого поняття.
Невиконання цих правил здатне привести до істотних не тільки логічних, але і змістовних помилок.
Правовим поняттям також притаманні усі викладені характеристики.
Як відносно-правові, так і спеціально-правові поняття ґрунтуються на наступних, що підлягають врахуванню особливостях логічного пізнання в кримінальному судочинстві:
а) правовий характер розглянутого мислення;
б) ретроспективний його характер, тобто пов'язаний з дослідженням явищ, які мали місце в минулому по їх відображеннях у реальних об'єктах;
в) об'єктами аналізованого пізнання є обставини, пов'язані із вчиненням злочину, а також особи, які не сприймали ці обставини безпосередньо;
г) висновки, які випливають з розглянутого процесу пізнання, носять доказовий характер і повинні бути втілені у відповідну процесуальну форму;
д) такі висновки в справі мають істинне (шукане) значення.
З врахуванням викладеного правове поняття можливо визначити як форму мислення, в якій узагальнюється і виділяється клас об'єктів за їх юридичними ознаками.
Специфічні властивості правового поняття полягають у тому, що зміст цього поняття:
а) має відносну стійкість;
б) закріплюється і змінюється в спеціальній нормативній формі.
Крім того, правові поняття:
в) мають єдиний для всіх зміст;
г) є обов'язковими для усіх;
д) знаходяться між собою в різних відносинах виходячи з їх юридичної (нормативної) сили.