Реферат з історії України
на тему:
Соціально-економічний розвиток українських земель
у складі Російської імперії наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст.

Кінець XVIII-початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі.
Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.
Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу.
У новітній ЧК українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частіша Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнонадчорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) - Берестейщина.
Такий стан без великих змін тривав до 1914 р. Політична стабільність з кінця XVIII аж до початку XX ст. сприяла внутрішній консолідації українських земель. Та ступінь цієї консолідації не варто перебільшувати. Кількість держав, до складу яких входили українські землі наприкінці XVIII ст., зменшилась з чотирьох до двох.
Але кордон між Росією та Австрією був не лише географічно-політичним поняттям. Він означав приналежність населення по обидва його боки до двох відмінних, а в дечому - цілком протилежних суспільно-політичних систем.
Різниця в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення середньо-східної України, складена класне у XIX ст., продовжу відігравати дуже важливу роль до наших днів. Крім того, хоча більшість української території опинилася у складі Російської Імперії, до середини XIX ст. ця територія залишалася політично й економічно незінтегрованою. Регіоналізм був і залишається одним із головних факторів новітніші історії України.
Серед українських земель, що у XIX ст. становили південно-західну частину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова Україна).
Лівобережна Україна (територія на схід від Дніпра) помітно відрізнялася своєрідним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були землі колишньої Гетьманщини, яка протягом XVIII ст. поступово втратила свій напівавтономний статус.
Найвирішальніші зміни сталися тут у 80-х роках. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система. Гетьманщина була розділена на три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернаторства. У 1783 р. у цьому районі було введено кріпацтво. Закріпачення лівобережних селян відбувалося у час, коли інституція кріпацтва перебувала у занепаді в інших частинах Російської імперії. Того ж року козацька армія була перетворена у регулярні військові частини.
Козаки були переведені у категорію державних селян. У 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російських дворян. Це відкрило двері для інтеграції правлячої еліти Гетьманщини у політичну систему Російської імперії. І нарешті, секуляризація монастирських землеволодінь 1786 р. завдала сильного удару українській духовній еліті та культурно-освітнім інституціям, пов'язаним з церквою.
Усі зміни у правовому статусі Гетьманщини наприкінці XVIII ст. створили тільки легальні рамки для інтеграції цього самобутнього регіону у склад Російської імперії. Від цього часу потрібно було ще де кіт їжа десятиліть, щоб місцеве українське суспільство привести у відповідність до суспільного ладу імперії. Лише 1835 р. тут відмінено традиційне українське право, яке ґрунтувалося на Литовському статуті, а у 1831 - 1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві. Під час уніфікації адміністративного поділу 1831 р. з території колишніми Гетьманщини були утворені Полтавська та Чернігівська губернії.
Лівобережжя порівняно з іншими регіонами було найбільш українським за складом населення. Українці становили близько 95% місцевих жителів, вони займалися сільським господарством і жили у селах. Цей регіон відзначався великою густотою міст і містечок, але, як правило, вони мало відрізнялися від сит за характером зайнятості населення. Частина міщан займалася ремеслом і купецтвом.
Тісніша інтеграція Лівобережжя у склад Російської імперії та приєднання до неї Правобережної України з великою групою єврейського населення призвели до поступового витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців. До середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва колишньої Гетьманщини, помітно поступаючись чисельністю єврейським та російським купцям.
Дещо меншою була кількість євреїв серед ремісників, але й тут українцям доводилося витримувати гостру конкуренцію з прибульцями з Росії. Росіяни переважали серед чиновників та офіцерів військових частин у більших містах, що були адміністративними центрами на Лівобережжі. Загалом же до середини XIX ст. лівобережне міщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру.
Українці в колишній Гетьманщині переважали за рахунок селянства та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Чужоземні мандрівники, які на початку XIX ст. подорожували територією Лівобережної України, майже одностайно відзначали сильні антиросійські настрої серед місцевого населення.
Першопричиною поширення цих настроїв було введення кріпацтва. Разом з боротьбою нового українського дворянства за збереження своїх станових прав це створювало сприятливий грунт для розвитку українського національного руху, географічним центром якого стало Лівобережжя.
Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Ця прикордонна територія була заселена у XVII ст. козаками і селянами з Правобережної України, які впровадили тут автономну адміністративно-полкову систему, подібну до тої, що існувала на Лівобережжі, хоча багатьох інституційних форм, що існували у козацькій державі, тут не було.
Стосунки між місцевою полковою адміністрацією та Петербургом тут не набрали такої" гостроти, як відносини Гетьманщини чи Запоріжжя з Росією. Однак імператорська влада 1765 р. скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини.
Слобідська Україна була перетворена у звичайну губернію Російської імперії (з 1824 по 1835 р. вона називалася Слобідсько-Українською, а з 1835 р. - Харківською губернією). Але Слобожанщині на довший час вдалося зберегти свій національний характер, внести свій оригінальний струмінь у формування української національної традиції XIX ст.
Строкатішою в етнічному відношенні була Правобережна Україна. Більшість мешканців цього краю (приблизно 4,2 млн.1838 р) становили українські селяни-кріпаки. Ніде інде селянським протест проти соціального гніту не набуті в таких гострих форм, як на Правобережжі. Пам'ять про Коліївщину була тут ще жива. Основним об'єктом соціальної ненависті українського селянства були польські магнати і шляхта. Аж до польського повстання 1830-1831 рр. російський уряд не наважувався порушувати станові права І привілеї польських землевласників.
Поляки займали майже всі посади у місцевому уряді. Тому ступінь інтеграції Правобережної України у склад Російської Імперії довший час був дуже низьким, а сама її територія залишалася тереном польських політичних І культурних впливів. Ці впливи охопили навіть Київ, "матір міст руських", в якому мовою інтелектуального життя аж до 30-х років XIX ст. була польська.
Наплив росіян на Правобережжя став масовим після придушення польського повстання. Він мав сприяти закріпленню сильної російської присутності у цілому стратегічно важливому районі. Основними категоріями російського населення були професори, студенти, військові, купці і ремісники - тобто переважно мешканці міст.
Інтеграція Правобережжя в Російську імперію відбувалася швидкими темпами протягом двох останніх третин XIX ст. Утворені тут Київська, Подільська і Волинська губернії офіційно називалися Південно-Західним краєм ("Юго-Западным краем") і підпорядковувалися владі київського генерал-губернатора, а сам Київ до кінця XIX ст. перетворився у російський міський анклав серед українського сільського населення.
Правобережна Україна до середини XIX ст. стала регіоном, де взаємно поборювали себе польські, російські й українські впливи. Особливе місце у цьому протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої. Наприкінці XVIII ст. у Правобережній Україні було 110 тис. євреїв (приблизно 3,5% всього населення).
Імперський уряд увів для євреїв так звану смугу осілості, заборонивши їм переселятися далі на схід від Дніпра. Згідно з офіційними указами, євреям заборонялось також займатися землеробством. Тому більшість єврейського населення скупчувалася у містах і містечках, меншість жила и селах або поміщицьких помістях як орендарі, шинкарі та ін.
Хоч офіційні заборони постійно порушувалися, тим не менше штучно створювалася ситуація, коли великі маси єврейського населення зосереджувалися на одній території. До середини XIX ст. кількість євреїв на Правобережжі зросла у декілька разів і перевершила 10% усього населення. Оскільки Правобережжя було зоною особливої соціальної та національної напруги, це загострювало небезпеку масових вибухів, під час яких євреям виводилася традиційна роль "офірного козла".
На відміну від інших регіонів Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких традицій. Це була територія "Дикого поля", яке до останньої чверті XVIII ст. заселяли лише татари і запорізькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774) і Запорізької Січі (1775) Південна Україна ще довго продовжувала зберігати прикордонний характер: у середині XIX ст. кожний сьомий житель тут був військовослужбовцем. Іншою особливістю регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів.
Після ліквідації постійної загрози військових нападів з півдня стало можливим провадити у цих степах осіле землеробство і, тваринниці №. Близькість моря створювала можливість ефективно і дешево пов'язати цей новий землеробський район з європейським ринком.
Потреби цього ринку у збіжжі, вовні, тваринному жирі та інших сільськогосподарських продуктах стимулювали швидкий економічний розвиток Південної України. Експорт зерна до Західної Європи вперше помітно збільшився під час наполеонівських війн, але скоротився відразу ж у післявоєнні десятиліття, коли західні держави ввели митні бар'єри для ввезення хліба.
Але відміна цих обмежень у 40-х роках XIX ст. та зростання міського населення у Західній Європі внаслідок урбанізації й індустріалізації сприяли новому збільшенню експорту зерна з Південної України. Кримська війна (1853-1856) була лише короткою перервою у ці-ому процесі, який продовжувався аж до кінця XIX ст.
Завдяки сплетінню сприятливих умов південь України довший час вважався Ельдорадо, де можна було легко І швидко доробитися великого маєтку. Це приваблювало сюди величезні маси людей. Якщо за два століття (XVII-XVIII) у південні степи переселилося близько 3,3 млн осіб, то за утричі коротший час - з 1800 по 1863 р. - тут осіло близько 2,6 млн.
Три південноукраїнські губернії - Таврійська, Херсонська і Катеринославська - мали найвищі у Російській імперії показники приросту населення. Іншою ознакою заселення Степової України стало заснування і швидкий розквіт нових міст. Уздовж нижньої течії Дніпра виникли порти Катеринослав І Херсон, на місці впадіння Бугу в Чорне море - Миколаїв. Найбільші ж значення для морської торгівлі мало заснування 1794 р. Одеси. Завдяки своєму зручному розташуванню Одеса швидко розвивалася і вже у 40-х роках за кількістю жителів перевершила найбільше місто України Київ. Від середини XIX ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого місту в імперії.
Степова Україна, офіційно йменована Новоросією, повинна була стати зоною великого соціального експерименту - впровадження цілком нового суспільного ладу. Окремим декретом від 1785 р. Катерина II оголосила, що південні степи не знатимуть кріпацтва: вони повинні були заселятися вільними селянами, відставними солдатами та ін.
Але зі зростанням господарського значення цього регіону деякі поміщики почали спроваджу вати кріпаків з північних губерній, головно - з Лівобережної, Правобережної та Слобідської України, меншою мірою - з російських етнічних земель.
Спеціальним маніфестом (1762) Катерина 1) закликала селитися у степові райони колоністів з-за кордону. Таким чином у Південній Україні з'явилися компактні поселення болгар, німців, греків, "волохів" (молдаван і румунів), італійців, вірмен і євреїв.
Ще раніше сюди переселилися серби. Зі всіх регіонів України південь був найстрокатішим в етнічному відношенні. Більшість (близько 70% наприкінці XVIII ст.) станови її і українці. Росіяни і "волохи" становили по 9% кожна група, вірмени і цигани - по 3-4%, решту - менше 1% - серби, поляки, татари, болгари, німці, грузини, евреї, угорці.
Наплив великих мас населення, не зв'язаних умовами кріпацької системи її охоплених духом підприємництва, витворив особливу суспільну атмосферу на півдні України, яку можна порівняти хіба що з американським Клондайком. Волелюбні анархічні настрої запорізького козацтва поширилися серед мешканців чорноморських степів у XIX ст.
Внесок Півдня в українське національне відродження порівняно з іншими регіонами був мінімальним, але він був потужним чинником господарської інтеграції українських земель. За "старої України" Правобережжя було пов'язане з Польщею, Лівобережжя і Слобожанщина - з Росією, Дніпро був не лише географічним, а й політичним та господарським кордоном. Освоєння Півдня докорінно змінило ситуацію. Від того часу торгівля правого і лівого берегів переорієнтувалася у південному напрямі.
Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км² у середині XVIII ст.д.о 700 тис. км² у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростанням населення. Населення дев'яти губерній України зросло з 8,7 мли осіб 1811 р. до 13,6 млн. осіб 1863 р.
Внаслідок імміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів. "Стара Україна" і "Нова Україна" були розділені не лише у часі; вони сильно відрізнялися за своїми геополітичними, демографічними й етнічними вимірами.
Найважливішою ознакою модерної доби були промислова революція та пов'язані з нею зміни у соціальній структурі населення. Підросійська Україна з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Однак ці можливості використовувались далеко не повною мірою.
Головною причиною був тон соціально-політичний лад, який встановився на українських землях після їх інтеграції у склад Російської імперії. Більшість місцевого населення залишалася прикріпленою до землі аж до 1861 р., а в багатьох випадках - фактично і після розкріпачення.
Це заважало формуванню ринку вільної робочої сили І стримувало розвиток промисловості. Більшість промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.
Промислове виробництво в Україні першої половини XIX ст. мало переважно сільський характер. Лише 27% промислових підприємств у 40-х роках були розміщені у містах. Ця особливість випливала із галузевої структури української промисловості: головними промисловими галузями були харчова промисловість і переробка відходів тваринництва.
Підприємства цих галузей розміщувалися ближче до сировини, тобто у селах, а не в містах, і на них працювали переважно кріпаки. Фабрики часто функціонували сезонно, у перервах між сільськогосподарськими роботами, коли селянство не було зайняте вирощуванням і збиранням урожаю.
Підприємств, які належали купцям і багатим міщанам, було небагато, хоч водночас їх кількість постійно зростала. Це були переважно дрібні фабрики, які виробляли у містах мило, свічки, виправляли шкіру. У 40-50-х роках XIX ст. у містах півдня України, де позиції купців були впливовішими, виникло декілька більших підприємств для переробки поташу І вовни, виготовлення канатів чи кораблебудування. Власне на цих підприємствах уперше почали застосовуватися парові машини.
Однак на виміну від Західної Європи, в українських губерніях промисловість не стала важливим фактором розвитку міського господарства. Чи не єдиним винятком був Луганськ, заснований 1795 р. Він став промисловим центром Катеринославської губернії завдяки місцевій фабриці, яка виробляла гармати й ядра для Чорноморського флоту.
Більшість міського населення в Україні аж до кінця XIX ст. становили не промислові класи - підприємці і робітники - а службовці, купці, ремісники, військові й адміністративний персонал.
З багатьох причин індустріалізація у губерніях північно-центральної Росії досягла вищою рівня розвитку, аніж в Україні. У середині XIX ст. (1856) загальна вартість промислової продукції, виробленої в українських губерніях, становила 26,1 млн. рублів - на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії. Завдяки вищій якості і нижчій ціні російські промислові товари підривали місцеве виробництво. Україна відставала від Московської і Санкт-Петербурзької губерній за кількістю ремісників. Брак майстрів - теслярів, кравців, шевців, ковалів відчувався не лише в селах, а й у містах.
Виходом з ситуації було сезонна міграція ремісників з Російської губернії, для яких вигідніше було промандрувати декілька сотень миль і пропрацювати декілька місяців в українських містах, аніж практикувати своє ремесло у рідній місцевості. Подібна ситуація була і в торгівлі. Офіційні звіти міністерства внутрішніх справ характеризували торгівлю в українських містах як "незамечательную" і "незначительную".
Контроль над українським ринком поступово переходив до рук російських купців.
Загалом же українські губернії постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Імперії, споживаючи, своєю чергою, готові промислові товари з півночі і заходу. Ця схема була типовою для відносин між колоніями і метрополіями. Постає, однак, запитання: чи російський уряд свідомо провадив стосовно українських губерній колоніальну політику? Українська нерадянська історіографія переважно ствердно відповідає на це запитання: Україна не могла захистити свою власну промисловість і тому змушена була виробляти сировину.
Український середній клас був ослаблений і не міг творити конкуренцію російським купцям і ремісникам, які нерідко користувалися державною підтримкою. Включення українських земель до складу Росії призвело до еміграції інтелектуальних сил на північ, в імперську столицю. Там вони могли знайти краще застосування свого потенціалу, водночас зміцнюючи імперію політично, культурно і економічно та послаблюючи позиції своєї батьківщини.
Подібним чином прибутки від продажу українського збіжжя і сировини та податки з місцевого населення зосереджувались у столиці і йшли на покриття потреб бюрократично-військового апарату.
Представники протилежної, космополітичної школи наголошують на тому, що швидке зростання міського населення в Західній Європі в результаті індустріальної революції й урбанізації закріпило за промислово не конкурентоздатною Східною Європою роль постачальника збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів на західні ринки.
З цієї причини східноєвропейський регіон став економічною периферією промислово розвинутих капіталістичних країн. Природні умови України, насамперед " надзвичайно родючі землі, неодмінно диктували однобічний розвиток її господарства.
Але попри розходження між цими двома точками зору спільним для них є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для національного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише розвинутої Європи, а й відсталої Російської імперії.