Мiнiстерство освіти та науки України
Вищий навчальний заклад “Відкритий міжнародний університет
розвитку людини “Україна”
Горлiвський регіональний інститут
Реферат
з дисципліни: Патологія
На тему: «Загальні основи патології»
студентки 1-го курсу денної форми навчання
напряму підготовки 0102 – фізичне виховання і спорт
спеціальності 6.010200 – фізична реабілітація
Коршун Маргарити Іванівни
2009

Зміст
1. Предмет і завдання патології
2. Патологоанатомічна служба
3. Поняття про здоров’я та хворобу
4. Смерть, її форми, стадії, ознаки, способи оживлення організму

1. ПРЕДМЕТ I ЗАВДАННЯ ПАТОЛОГІЇ
Щоб пізнати сутність хвороби, запобігти її виникненню, потрібно вивчити характер, причину, механізм розвитку, зміни, які виникають при ній в організмі. Клінічних спостережень буває недостатньо, тому на допомогу приходить патологія.
Патологія - це розділ медико-біологічних знань, що розглядає закономірності виникнення, розвитку і завершення захворювань. У широкому розумінні цей термін включає клініку захворювання, його етіологію (причину), патогенез (механізм розвитку), принципи лікування і профілактики, а також вивчення структурних змін в органах та тканинах.
Основу патології складають дві науки: патологічна фізіологія і патологічна анатомія. Вони якнайтісніше пов'язані між собою і понад сто років тому становили одну науку. Поділ її був зумовлений тим, що лише морфологічного аналізу для розуміння динаміки патологічного процесу було недостатньо. Функціональні зміни ясно пов'язані з морфологічними, проте між ними не завжди спостерігають сувору відповідність. Це відбувається, зокрема, тому, що кожен орган має компенсаторні можливості, і його функція при зміненій структурі може бути не порушена. Тому деякі питання клініки не могли бути розв'язані при розтині трупа з наступним мікроскопічним дослідженням матеріалу. Таку можливість давало лише спостереження за розвитком патологічного процесу в живому організмі, передусім в експери-менті, широке використання якого відрізняє патологічну фізіологію від патологічної анатомії.
Патологія містить два розділи: загальну патологію і спеціальну патологію. Загальна патологія вивчає загальні для різних хвороб закономірності і типові процеси, що лежать в їх основі (пошкодження, запалення, пухлини, порушення лімфо-, кровообігу, компенсаторні та пристосувальні процеси).
Спеціальна патологія вивчає конкретно хвороби, їх причину, механізм розвитку і характер морфологічних змін, ускладнення та завершення.
Для вирішення своїх завдань патологія використовує патофізіологічні й патологоморфологічні методи.
Патологічна анатомія вивчає морфологічні зміни, які виникають в організмі хворої людини. Це клінічна дисципліна, тому патологоанатоми працюють у лікарнях. Вони створюють патологоанатомічну службу, яка використовує такі методи:
1. Розтин трупів померлих для визначення змін в органах і встановлення причини смерті (патологоанатомічний діагноз).
2. Прижиттєве дослідження кусочків тканин з діагностичною метою (біопсія -грец. bios - життя, opsis - зір). Цей метод дуже важливий у діагностиці пухлин. Він дає можливість виявити хворобу на ранніх стадіях її' розвитку, коли ще немає чітких проявів захворювання.
3. Експерименти на тваринах.
Завдання патологічної анатомії:
- вивчення морфологічних проявів захворювань на різних етапах їх розвитку;
-    вивчення морфології процесів пристосування організму до дії навколишнього середовища, яке постійно змінюється;
-    вивчення структурних основ захворювань, що виникають у зв'язку зі змінами умов життя людини (патоморфоз), а також внаслідок лікувальних та діагностичних маніпуляцій (патологія терапії, ятрогенія);
-    вивчення організації патологоанатомічної служби та її ролі в системі
-    охорони здоров'я.
Патологічна фізіологія - експериментальна дисципліна. Основним її методом є патофізіологічний експеримент, об'єктом вивчення - хвороба. Завданням патологічної фізіології є вивчення функціональних змін у хворому організмі, пояснення закономірностей походження, виникнення та перебігу патологічних процесів, тобто є вивчення життєдіяльності організму під час хвороби. Патофізіологічний експеримент дозволяє відтворювати у тварин не лише певні захворювання, але й ізольовані симптоми і синдроми, які нерідко є однаковими для різних захворювань. Отримані результати переносять у клініку з великою обережністю.
2. ПАТОЛОГОАНАТОМІЧНА СЛУЖБА
На сучасному етапі в країні функціонує патологоанатомічна служба. У кожній лікарні є патологоанатомічне відділення, яким керує лікар-патологоанатом (завідувач відділення}. У великих містах створені центральні патолого-анатомічні лабораторії. Усі померлі в лікарнях або клініках медичних вузів підлягають патологоанатомічному розтину, що допомагає встановити правильність клінічного діагнозу, виявити помилки в обстеженні та лікуванні хворого. 3 метою обговорення виявлених у ході патологоанатомічного розтину лікарських помилок, а також для розробки заходів, спрямованих на поліпшення лікувальної роботи, проводять клініко-анатомічні конференції.
Роботу патологоанатомів регламентують положення та накази Міністерства охорони здоров'я України і контролює головний патологоанатом країни.
3. ПОНЯТТЯ ПРО ЗДОРОВ'Я ТА ХВОРОБУ
У практичній діяльності медпрацівника часто зустрічаються такі поняття, як нормальна температура тіла, нормальний тиск крові тощо. При цьому мають на увазі середній результат вимірів тих чи інших показників у визначеній популяції. Показники, що зустрічаються найчастіше, приймаються за нормальні, а людина, яка їх має, вважається здоровою. Всесвітня організація охорони здоров'я ще в 1946 році прийняла таке визначення здоров'я: "Здоров'я - це стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів". Це досить узагальнене визначення скоріше характеризує те, до чого слід прагнути, бачити бажане дійсним.
Здоров'я - це, насамперед, стан організму, в якому поєднуються відповідність структури і функції, а також властивість регулюючих систем підтримувати постійність внутрішнього середовища (гомеостаз). Здоров'я полягає в тому, що у відповідь на дію щоденних подразників виникають адекватні реакції, які за характером, силою, часом і тривалістю дії властиві більшості людей даної популяції. Висновок про здоров'я ґрунтується на антропометричних, морфологічних, фізіологічних і біохімічних дослідженнях, а також враховуються і соціальні критерії, передусім ступінь участі людини в трудовій і суспільній діяльності. Фізіологічною мірою здоров'я є норма.
Хвороба - це порушення нормальної життєдіяльності організму внаслідок дії на нього пошкоджуючих факторів, в результаті чого знижуються пристосувальні можливості У хворобі співіснують два протилежні процеси: перший - це фізіологічний опір хворобі, другий, власне патологічний, - злам. Боротьба між цими процесами і творить хворобу.
Нозологія (грец. nosos - хвороба) - вчення про хвороби і їх класифіка-цію. Нозологія відповідає на питання: що таке хвороба, чим вона відрізняється від здоров'я, які причини і механізми розвитку хвороби, одужання або смерті. Нозологія включає три великих розділи: етіологію, патогенез і морфогенез хвороби.
Етіологія (грец.aitia- причина,logos - вчення) - вчення про причини й умови виникнення хвороб. Хвороби розвиваються під впливом комплексу факторів,серед яких є причина хвороби й умови її виникнення.
Причина хвороби— це патогенний фактор, що викликає хворобу і визначає її особливості. Кожна хвороба має свою певну причину. Так, бактерії туберкульозу викликають конкретне захворювання - туберкульоз, і без них воно розвинутись не може.
Хвороботворні умови - фактори, які самостійно не викликають певного захворювання,але сприяють його виникненню. Сапрофіти (кишкова паличка) присутні у всіх людей на шкірі слизових оболонках, у кишках, але в звичайних умовах хвороб вони не викликають. Вплив несприятливих умов (іонізуюче випромінювання, недостатність інсуліну) може спричинити тяжкі форми захворювань(коліт, фурункульоз, стоматит тощо).
Причини хвороб можуть бути зовнішніми (екзогенними) і внутрішніми (ендогенними). Екзогенні хвороботворні причини - це численні зовнішні фізичні,хімічні,біологічні,психогенні,патогенні дії. До ендогенних хвороботворних причин належать генетичні фактори та конституційні особливості.
Хвороботворними умовами можуть бути кліматичні та інші природні фактори, що знижують опірність організму,підвищують агресивність хвороботворної причини. Не менш важливими в розвитку хвороб є соціальні фактори.
Правильне розуміння етіології захворювань необхідне для їх профілактики та терапії.
В останній час у медичній практиці широко застосовують термін „фактори ризику”. Так,під час аналізу причин розвитку атеросклерозу називають ожиріння, куріння, гіподинамію, спадкові дефекти ферментів,стрес,цукровий діабет. Це допомагає із величезної кількості внутрішніх і зовнішніх факторів виділити такі, які найбільше впливають на формування даного захворювання. В той же час слід мати на увазі, що до факторів ризику належать такі, які є причинами, умовами або ланками патогенезу даного захворювання, що вимагають подальшого диференціювання і самостійного аналізу.
Патогенез (грец. pathos - страждання, genesis - походження) –вчення про загальні закономірності розвитку, перебігу і завершення хвороби. Етіологія трактує питання,що стосується причин і умов виникнення хвороби, патогенез вивчає все те, що відбувається після дії причини.Іноді причина,здійснивши акт агресії,зникає(травма,опік, іонізуюче випромінювання). Тоді чітко можна вирізнити етіологію і патогенез в часовому аспекті: спочатку етіологія, потім патогенез, спочатку „чому”, а потім „як, яким чином”. Патогенез віддзеркалює суть пошкоджень, що виникають на різних рівнях життєдіяльності, механізми компенсаторно-пристосувальних реакцій і процеси одужання чи смерті хворого. Патогенез у цілому розглядають як ланцюг проявів, що змінюються в часі.
Морфогенез віддзеркалює динаміку змін морфологічних структур у процесі розвитку захворювання, одужання або смерті. Хвороба завжди має те чи інше морфологічне вираження. Існування поняття "функціональне захворювання" можна пояснити тим, що морфологічні ознаки її поки що не встановлені (наприклад, деякі розлади психіки). Про це свідчить і те, що кількість "функціональних" захворювань з часом зменшується. Змінюється і поняття про морфологічний субстрат хвороби. Спочатку труп досліджували, розтинаючи його ножем, потім застосували мікроскоп. Тепер морфологи користуються складними оптичними й електронними мікроскопами, фіксують зміни не лише на клітинному, але й на субклітинному рівнях. Інтенсивно розвивається молекулярна патологія (деякі хвороби є результатом дефектів макромолекул).
Різноманітні пошкодження і пристосувальні реакції під час хвороби проявляються різними відхиленнями життєдіяльності від норми. Ці прояви хвороби отримали назву симптомів, а сукупність симптомів, що характеризують хворобу - синдромів.
У перебігу хвороби виділяють 4 періоди: 1) латентний (прихований, інкубаційний); 2) продромальний; 3) період розпалу; 4) завершальний період.
Латентний період (стосовно інфекційних хвороб – інкубаційний період) триває від моменту впливу причини до появи перших кліничних ознак захворювання. Цей період може бути коротким, як при дії бойових отруйних речовин, і досить тривалим, як при проказі (кілька років).
Продромальний період - Відрізок часу від перших ознак хвороби до повного її прояву. іноді цей період має яскраві клінічні прояви (крупозна пневмонія, дизентерія), в інших випадках є нечіткі симптоми, наприклад, безпричинна веселість (ейфорія) при гірській хворобі.
Період виражених проявів, або розпалу хвороби характеризується повним розвитком клінічної картини, появою специфічних симптомів і синдромів захворювання: судоми при недостатності прищитоподібних залоз, лейкопенія при променевій хворобі, типова тріада (гіперглікемія, глюкозурія, поліурія) у хворих на цукровий діабет.
Кінець хвороби може бути наступним: одужання (повне и неповне), рецидив, перехід у хронічну форму, смерть.
Одужання - процес відновлення порушеної життєдіяльності та формування нормальних взаємовідносин організму з довкіллям, для людини - насамперед відновлення її працездатності. При повному одужанні слідів хвороби не залишається, а при неповному - той чи інший дефект, наприклад, вада серця, зберігається, але він може бути протягом тривалого часу компенсованим.
Рецидив (повернення хвороби) - це новий прояв хвороби після удаваного або неповного її припинення. Наприклад, патогенний фактор (мікроорганізм) не знищений, а лише ослаблений (малярия, коліт).
При послабленні захисних сил організму хвороба може затягуватись, гострі її прояви зникають, але одужання не настає. Хвороба набуває хронічного перебігу. Для хронічних захворювань характерні періоди загострення і ремісії. Ремісія - тимчасове покращання стану хворого, яке проявляється частковим або повним зникненням клінічних проявів захворювання. Проте після покращання стану закономірно настає загострення хвороби (рецидив). Ремісія може продовжуватись від декількох днів до декількох років. Хвороба може закінчитись інвалідністю або смертю хворого.

4. СМЕРТЬ, ЇЇ ФОРМИ, СТАДІЇ, ОЗНАКИ. СПОСОБИ ОЖИВЛЕННЯ ОРГАНІЗМУ
Смерть - це припинення життя, під яким розуміють незворотну зупинку функцій організму, що робить неможливим його існування. Причини і механізми смерті вивчає спеціальна наука - танатологія. Смерть не супроводжується одночасним припиненням функцій усіх органів. Виділяють період між смертю організму як цілого і припиненням життєдіяльності окремих тканин і органів - суправітальний період. Він триває в середньому 20 год (18-24 год, залежно від температури навколишнього середовища). Це дозволяє використати органи для трансплантації (пересадки живим людям). Вивченням цього питання займається наука трансплантологія.
Види смерті. Розрізняють смерть природну (фізіологічну), насильницьку і ненасильницьку (смерть від хвороб). Природна смерть настає в старечому віці від фізіологічного припинення функцій організму. Насильницька смерть є результатом нещасних випадків (травма, отруєння, вбивство). Ненасильницька смерть, або смерть від хвороб, виникає в результаті несумісних із життям змін в організмі. Вона може настати раптово на фоні прихованого перебігу патологічних процесів. Таку смерть називають раптовою, або наглою смертю. Її причиною можуть бути гострі порушення мозкового кровообігу (інсульт), кровотечі з аорти при розриві її аневризми тощо.
Смерті передує процес умирання - це стадійний процес у живому організмі з певною зворотністю. І в цьому процесі можна виділити декілька стадій (термінальних станів): преагонію, агонію, клінічну і біологічну смерть.
Преагонія характеризується різною тривалістю (години, доби). У цей період спостерігають розлади дихання, падіння артеріального тиску, послаблення діяльності серця, затьмарення свідомості. Преагонія поступово переходить в агонію.
Агонія (грец. agonos - боротьба) - поступове виключення всіх функцій організму, крайня напруга захисних пристосувань організму, які втрачають свою цілеспрямованість (судоми, термінальне дихання). Вона триває 2-4 хв, інколи більше.
Клінічна смерть - це зворотний етап умирання, для якого характерна відсутність дихання і скорочень серця. При цьому протягом деякого часу зберігається обмін речовин в мозку з можливим відновленням його життєдіяльності.
За клінічною смертю розвивається біологічна. Момент смерті - зупинка діяльності кори головного мозку, на електроенцефалограмі реєструється пряма лінія.
Біологічна смерть - це незворотний етап умирания, що характеризується припиненням метаболізму в мозку, а пізніше і в інших органах, в тканинах яких розвиваються незворотні, несумісні з життям зміни. Біологічна смерть має ряд ознак, які поділяють на відносні і абсолютні.
Відносні (ймовірні) ознаки смерті: пасивне, нерухоме положення тіла; блідість шкіри; відсутність свідомості, дихання, серцебиття, пульсу; не визначаються сухожилкові рефлекси; холодні кінцівки.
Абсолютні ознаки смерті - це трупні явища, тобто зміни, що відбуваються у мертвому тілі. Ранні трупні ознаки розвиваються протягом першої доби. До них належать: охолодження, висихання, трупні плями, автоліз, трупне заклякання. Пізні трупні ознаки з'являються через 1-2 доби і можуть тривати роками. Це гниття і руйнування трупа рослинами і тваринами — руйнуючі явища, або муміфікація, торф'яне дублення, збереження трупа в певних середовищах — консервуючі явища.
Через деякий час після зупинки дихання і кровообігу починається охолодження трупа до температури навколишнього середовища. Це відбувається в зв'язку з припиненням обміну речовин, утворення тепла й енергії. При кімнатній температурі охолодження трупа відбувається на 1 °С за 1 год.
Трупне висихання починається в результаті віддачі вологи в навколишнє середовище. Настає помутніння рогівки очей, на шкірі з'являються коричнево-жовті "пергаментні" плями. Через 3-5 год відбувається перерозподіл крові -ліві камери серця порожні, а в правих утворюються згустки крові червоного або жовтого кольору. Артерії також порожніють, а вени в нижніх частинах тіла переповнені кров'ю і тут з'являються оранжево-фіолетові плями — трупні гіпостази, які зникають при натискуванні. Потім розвивається гемоліз еритроцитів, плазма крові, яка містить гемоглобін, виходить з вен в навколишні тканини і трупні гіпостази стають трупними плямами, які не зникають при натискуванні.
Через 2-6 год після смерті розвивається трупне заклякання. Воно починається з м'язів обличчя і, поступово поширюючись на тулуб і кінцівки, за добу охоплює всю мускулатуру. Через 2-3 доби заклякання зникає, в тканинах, що загинули, розвивається посмертний автоліз і трупне розкладання. Ці зміни виникають спочатку в залозистих органах, багатих ферментами - печінці, підшлунковій залозі, шлунку. Починаютъся гнильні процеси, з'являється неприємний запах, гази роздувають труп. Ці ознаки класифікуються як трупне розкладання.
Раптова смерть життєздатної людини у всі часи була приводом для намагання оживити організм. Задовго до нашої ери в біблійних легендах зустрічаються описи спроб оживлення вдуванням повітря з рота в рот. В II ст. до н.е. була описана трахеотомія під час асфіксії.
В епоху Відродження один із засновників сучасної анатомії Андреас Везалій запропонував метод штучної вентиляції легень, що полягає у вдуванні повітря в легені за допомогою міха через трубку, вставлену в трахею. Видатний англійський фізіолог Вільям Гарвей в дослідах з оживлення птахів використовував прийом, що нагадує зовнішній масаж серця. На витоках становлення анатомії і фізіології з'явилися прийоми оживлення організму, близькі до сучасних.
Реаніматологія (від. лат. re - знову, animare — оживляти) — сучасна наука про оживлення організму, патогенез, профілактику і лікування термінальних станів, під якими розуміють стани, що знаходяться на межі життя і смерті. Реаніматологія довела можливість відновлення діяльності серця, що зупинилось. Раніше це було синонімом смерті. Реаніматологія є самостійною галуззю медицини, яка розробляє питання теорії і практики захисту організму від надзвичайних впливів (агресії). 3 цією метою використовують методи штучного заміщення або керування життєво важливими функціями і системами організму.
Вирішити проблему оживлення організму - не означає перемогти смерть взагалі. Смерть від невиліковних захворювань і від старості - процес природний і незворотний. Завдання полягає в тому, щоб боротися з передчасною смертю, коли організм не вичерпав усіх життєвих сил. Це стосується, перш за все, раптової смерті, спричиненої тяжкою травмою, гострою крововтратою, ураженням електричним струмом та іншими нещасними випадками. Ось тут і не можна допустити, щоб після того, як перестало битися серце, настав той незворотний стан, який ми називаємо смертю.
Ще в давнину люди говорили про три брами смерті. Вони мали на увазі припинення кровообігу, дихання і згасання свідомості. Але організм гине не відразу. Найшвидше припиняє свою роботу головний мозок. Максимальний термін, протягом якого може жити кора головного мозку після припинення серцевої діяльності і дихання в звичайних температурних умовах становить 5-6 хв. Потім у корі настають незворотні зміни, і навіть якщо вдається оживити організм людини, він вже не може бути працездатним і повноцінним. Це важливий момент, тому що відновити діяльність серця можна і в значно пізніші терміни, але функція клітин кори головного мозку буде повністю і незворотно втрачена. Це буде означати настання соціальної смерті.
Характер реанімаційних заходів і послідовність їх застосування багато в чому визначаються видом смерті, тобто фактором, що спричинив її. Проте у всіх випадках, коли виникає необхідність у застосуванні певних методів реанімації, успіх залежить від того, як швидко вони будуть розпочаті; тут нерідко вирішальну роль відіграють секунди.
Найбільш поширеними методами оживлення, які застосовують як у лікарняних умовах, так і поза лікарнею (при дорожніх пригодах, утопленні, нещасних випадках на виробництві тощо), є штучне дихання і зовнішній або непрямий масаж серця (без розтину грудної клітки).
Штучне дихання необхідно розпочинати негайно, як тільки припинилося самостійне дихання. Найчастіше для надання допомоги потерпілому в позалікарняних умовах вентиляцію легень здійснюють шляхом вдування повітря з рота реаніматора в рот або ніс потерпілого - штучне вдихання "з рота в рот" або "з рота в ніс".
У випадку зупинки серця звичайні лікувальні заходи виявляються неефективними. Лише проводячи масаж серця, тобто штучно заміщаючи систолічне стиснення серця, можна відновити кровообіг по коронарних судинах.
Як відомо, серце в організмі виконує роль центральної помпи, яка проштовхує кров до всіх клітин і тканин організму. Ця робота серця може здійснюватися лише за умови, що всі волокна, з яких складається серцевий м'яз, скорочуються одночасно. Бувають випадки, коли окремі волокна (фібрили) перестають працювати синхронно, а скорочуються в різний час і незалежно одне від одного. Це явище називається фібриляцією. Зовні серце в момент фібриляції нагадує брижі на поверхні води у вітряну погоду. При фібриляції серце не скорочується і в ньому не створюється тиск, необхідний для нагнітання крові в судини. Відновити ефективну роботу серця можна дефібрилятором - приладом, який припиняє фібриляцію за допомогою постійного струму, що пропускається через грудну клітку.
Нерідко ефективною є електростимуляція серця, що зупинилося.
Не потребує доказів твердження, що значно доцільніше не чекати припинення функцій кровообігу і дихання, щоб лише тоді розпочати реанімаційні заходи. При будь-якому тяжкому захворюванні, травмі, отруєнні тощо потрібно негайно застосувати методи штучного заміщення або керування порушеними функціями життєво важливих органів у поєднанні із засобами етіопатогенетичної терапії.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Общая патология человека. Руководство для врачей. Т. 1 и 2. Под ред. А.И. Струкова, В.В. Серова, Д.С. Саркисова. 2-е изд-е, перераб. и дополн. – М: «Медицина», 1990. – 448 с. – 416 с.
2. Пауков В.С., Литвицкий П.Ф. Патология: Учебник. – М.: Медицина, 2004. – 400 с: илл.
3. Патология: Руководство / Под ред. М.А. Пальцева, В.С. Паукова, Э.Г. Улумбекова. — М.: ГЭОТАР МЕД, 2002. — 960 с.
4. Патологическая физиология. Под ред. А.Д. Адо и В.В. Новицкого. – Томск, Издание Томского университета. 1994. – 468 с.
5. Руководство по общей патологии. Под ред. Н.К. Хитрова, Д.С. Саркисова, М.А. Пальцева. – М.: «Медицина», 1999. – 728 с.
6. Саркисов Д.С., Пальцев М.А., Хитров Н.К.. Общая патология человека. Издание второе, перераб. и дополн. – М.: «Медицина», 1997. – 608с.