ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ І. Виникнення Литви та її спорідненість с Київщиною
1.                Легенда про виникнення Литви
2.                Постання національної держави
РОЗДІЛ ІІ. Литва і Русь
1.                Початок Литовської доби на Русі-Україні
2.                Битва на Синіх водах
3.                Устрій українських земель
4.                Київське князівство
ВИСНОВОК
ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП
Після князювання Ярослава Мудрого Русь входить у роки роздробленості. Кожен удільний князь прагне правити сам, без наказів Київського князя. Через цю політичну роздробленість Київська держава не змогла протистояти Монголо-татарській навалі. Землі колишньої Київської держави переходять до Золотої Орди. Майже через століття після зруйнування Києва, Руські землі починає захоплювати Литва, що призводить до виникнення Великого Князівства Литовського.
Цю роботу присвячено темі: «Статус українських земель та їх вплив на формування Литовсько-Руської держави».
Актуальність роботи полягає в тому, що про статус та місце Русі у складі ВКЛ існує декілька думок. У своїй роботі я вважаю за потрібне розповісти про найголовніші з них.
Об’єкт дослідження: історичні матеріали, довідники, дані інтернет ресурсів.
Предмет дослідження: українські землі у складі ВКЛ. Взаємовплив обох держав.
Мета: дослідити взаємовпливи Русі та Литви одна на одну.
Перший розділ: «Виникнення Литви та її спорідненість с Київщиною»
Другий розділ: «Литва і Русь»
Обсяг основної частини 7 складає сторінок, загальний обсяг роботи 11 сторінок.

РОЗДІЛ І Виникнення Литви та її спорідненість с Київщиною
1.                Легенда виникнення Литви
Колись у давні часи, коли арійці вирвалися з Великого Степу та обрушились на навколишній світ, частина з них двинулася на Захід - в Європу. Бородаті воїни на бойових колісницях підкорили місцевих жителів та з часом перемішалися з ними, створивши новий народ, потомками якого були германці, слов’яни і литовці. Пізніше зі степу прийшли нові хвилі завойовників, які відтіснили одні з племен в ліси за Карпати, а інші ще далі, в країну болот, яка простягалася вздовж узбережжя Балтійського моря. Жителів лісів з часом почали називати слов’янами, а жителів країни болот - Литвою; обидва народи мали схожі звичаї та поклонялися спільному "предку", "ведмедю", - але з часом вони обособилися друг від друга і почали говорити різними мовами.
На узбережжі Балтійського моря, від Неману до Даугави, мешкало до десяти близьких племен, і Литва на початку була лише одним із них - але сусіди без розбору називали всі ці народи Литвою. Між Німаном і Вислою жили родичі литовців – пруси, а за Даугавою - потомки давніх мисливців, ести та фіни; колись їм належали всі околиці лісів та боліт, але згодом арії відтіснили їх на північ. Країна литовців була дальньою околицею цивілізованого світу, сюди не доходили хвилі нашествій зі степу, і життя в краю боліт текло мирно аж до X століття, коли, за словами літописів, із-за моря прийшли князі та поставили міста. Цими князями були вікінги; вони завоювали країну литовців так само, як і країну слов’ян; тут також виникли укріпленні містечка, з яких князі з дружиною виходили на "полюддя" збирати данину. Так само, як на Русі, в цих краях були бояри, смерди та холопи і деякі з місцевих князів ходили разом з Ігорем на Константинополь. Русь принесла з цих походів релігію і писемність, але ці знання не досягли Литви, і литовці залишилися язичниками. Вони не знали грамоти і приносили своїм богам людські жертви; як колись в давні часи, в могили князів клали коней, рабів та наложниць.
2.                Постання національної держави
Історія державності Литви починається з короля Міндаугаса, якому 750 років тому вдалося об'єднати литовські і деякі інші племена. Міндаугас прийняв християнство в 1251 році. За це у 1253 році він одержав від папи Інокентія IV королівську корону, але визнав васальну залежність Литви від римської курії. Період його правління був відзначений великими військовими походами, під час яких були приєднані деякі землі, на яких проживали слов'янські племена. Міндаугас був гарним дипломатом, особливо проводячи переговори з Тевтонським орденом, який безліч разів нападав на литовські землі. Литовська держава, посилена реформами Міндаугаса, отримала міжнародне визнання і новий титул. У 1253 році Міндаугас був коронований королем Литви.
Після занепаду Києва як центру тодішньої Русі і прилеглих до неї земель, на її окраїнах почали розвиватись нові політичні центри і формуватись нові державні утворення. Серед них було і Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське, в якій слов'янське населення населяло 9/10 його земель і до якого з 1398 року входили землі сучасної Литви. Центром його стало стародавнє місто Вільно (сучасний Вільнюс).

РОЗДІЛ ІІ. Литва і Русь
1.                Початок Литовської доби на Русі-Україні
Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 рр.). Він об’єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 рр.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія ІІ), який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об’єднатися.
Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377), який у 50-60-х рр.. XIV століття поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 рр. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. (Трохи докладніше про цю битву буде в наступному пункті). Після цього Поділля було приєднане до Великого Князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.
Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів та бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало Українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.
Незагарбницький характер політики та відсутність кровопролитних дій на території України дали підстав багатьом історикам твердити, що Литовська держава – це продовження давньої української державності. Так, М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об’єднанні довкола династії Гедиміна… Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду».
Іншу думку виклав відомий український історик Д. Дорошенко. Він уважав, що в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети. Історик пише: «Литва не мала свого виробленого державного апарату, щонайбільше вона могла дати князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо. Центральна влада на Литві не мала органів управи областями… Будування фортець, їх укріплювання, об’єднування залогами, княже господарство й адміністрація, податкова організація, суд – усе це запозичилося на Русі… Столиця Вільно в XIV столітті була власне столицею не литовської, а литовсько-руської держави. У складі цієї держави тепер етнографічні землі займали усього одну десяту частину». У наступний відрізок часу, уважає Д. Дорошенко, стався поворот Литви до Польщі, особливо після Кревської унії 1385 року, «на українські землі прийшов зовсім інший уклад життя, ніж це було за часів ВКЛ в ранні часи. Знищується її незалежність та давній спосіб життя України-Русі».
Частина істориків уважає, що Литовсько-руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.
На противагу цій думці, учені М. Грушевський та І. Крип’якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію.
Сучасні дослідники української державності (Я. Малик, Б. Вол, В. Чуприна), спираючись на праці Грушевського та Крип’якевича, уважають, що:
–                   Державна влада в Литовсько-Руській державі сконцентрувалася у великого князя литовського й була необмеженою;
–                   Великий князь був повним і єдиним розпорядником матеріальних ресурсів та війська;
–                   Українські землі мали тільки обмежене самоврядування, яке поширювалося лише на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному разі не на державну адміністрацію;
–                   Починаючи з Ольгерда, відбувалося усунення удільних князів і їхня заміна родичами великого князя чи намісниками.
Тому ці науковці переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української державності.
2.                Битва на Синіх водах
Битва при Синіх водах — битва на річці Синюха (Сині Води) восени 1362 року (Згідно з Хронікою Биховця у 1351 році), завершилася перемогою війська під керівництвом литовського князя Ольгерда над військами трьох татарських князів, які управляли Подільською землею, Кримською, Перекопською та Ямбалуцькою ордами. Пісял цієї битви Київщина, Поділля та ряд інших земель були включені до складу Великого князівства Литовського.
Сили сторін:
литовсько-руське військо — 20-25 тис. люд.,
татарське військо — 10-20 тис. люд.,
У цій битві литовський князь Ольгерд застосував нову тактику для боротьби с кіннотою татар: литовсько-руське військо вистроїлося не в лінію чи декілька ліній, як завжди, а напівколом, коли кожен з полків прикривав стоячий перед ним. В результаті примінення нової тактики татарам не вдалось нанести суттєві втрати війську Ольгерда стрільбою з луків, а також. Татари, понесли суттєві втрати від стріл з луків та арбалетів полків під керівництвом братів Коріатовичів, прийняли фронтальний бій, в результаті якого кіннота литовського князя взяла гору над татарською кіннотою.
3.                Устрій Українських земель
Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).
Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру-Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу-Старояубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі вокняжилися на Поділлі.
У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.
Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих - литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди"'. Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв'язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-руським (О.Єфіменко, В.Антонович, М.Брайчевський та ін.).
4.                Київське князівство
З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

ВИСНОВОК
Існує декілька теорій, щодо статусу українських земель (колишніх земель Київської Русі) у складі ВКЛ:
1)                М. Антонович писав: «Литовська доба була іншою формою нашої держави, аніж Київська чи Галицько-Волинська, але тільки формою. Державне хотіння українців знаходило свій вияв в об’єднанні довкола династії Гедиміна… Епоха Гедиміновичів була для України продовженням і дальшим розвитком князівського періоду».
2)                Д. Дорошенко уважав, що в певний історичний період, коли Литва ще не посилилася й не мала розгалуженої системи влади на місцях, справді було враження, що українські князі мали пріоритети.
3)                Частина істориків уважає, що Литовсько-руська держава на початковому етапі відносин України з Литвою була федерацією, але коли литовський князь Вітовт посадив на місце удільних князів своїх намісників, відбувся відхід від широкої внутрішньої автономії українських земель.
4)                М. Грушевський та І. Крип’якевич уважали політику Литви щодо України загарбницькою, у результаті якої остання втратила свою незалежність і перетворилася на литовську провінцію
5)                Сучасні історики вважають, що Велике князівство Литовське не мало характеру української державності.

ЛІТЕРАТУРА
1.                Новий довідник: Історія України. – К.: ТОВ «КАЗКА», 2006. – 736 с.
2.                Ru.wikipedia.org
3.                ЗНО: Історія України: Матеріали для підготовки / Л.В. Бердичевський. – Запоріжжя: Прем’єр, 2008. – 432 с.
4.                Бойко: Історія України