Реферат на тему Нагромадження і заощадження Інфляція
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2013-11-21Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
План.
1. Споживанння і заощадження як функції прибутку. Фактори споживання і нагромадження.
2. Основні наслідки інфляції.
3. Задача.
1. Споживанння і заощадження як функції прибутку. Фактори споживання і нагромадження.
Споживання – це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.
Заощадження–частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому. Розподіл доходу в розпорядженні стосується домашніх господарств:
Фактори споживання та заощадження.
· Багатство:
· Податки:
· Рівень цін:
· Відрахування на соціальне страхування:
· Очікування:
· Відсоткова ставка:
Теорія життєвого циклу споживання і заощадження.
Функція споживання побудована на простій ідеї, за якою поведінка споживча за певний період пов’язана з величиною її доходу за цей період. Натомість гіпотеза життєвого циклу розглядає приватних осіб, що планують свою поведінку щодо споживання і заощадження на тривалі періоди, сподіваючись якнайкраще розподілити споживчеві видатки впродовж усього свого життя.
Франко Модільяні розвинув модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою життєвого циклу. Ця модель ґрунтується на концепції міжчасового вибору споживача, тобто, гіпотеза життєвого циклу вбачає в заощадженнях результат переважно бажання приватної особи забезпечити собі можливість споживати у старості. Як бачимо, ця теорія вказує на ряд несподіваних чинників, що впливають на норму заощаджень у країні. Наприклад, вікова структура населення, у принципі – важливий чинник, що визначає поведінку величини споживання і заощадження.
Функція споживання має вигляд:
C = a W R + сY L
де WR - реальне багатство, а – гранична схильність до споживання, YL – трудовий дохід, а с – гранична схильність до споживання з трудового доходу.
Трудовий дохід – це дохід, який заробляє робоча сила, на відміну від доходу, що його заробляють інші фактори виробництва, як скажімо, рента за землю або прибуток, зароблений капіталом.
Розвиваючи гіпотезу життєвого циклу споживання і заощадження ми показуємо, що визначає величину граничної схильності а і с у рівнянні, чому величина багатства має впливати на величину споживання і як гіпотеза життєвого циклу пояснює загадку Кузнэца.
Візьмемо приватну особу, яка сподівається прожити NL років, працювати і заробляти доход WL років і не працюватиме за віком (NL-WL) років. Перший рік життя особи приймається за перший рік її роботи. Далі ми не враховуватимемо жодну непевність ні до сподіваної тривалості життя, ні до тривалості трудового періоду. Ми також припускаємо, що на заощадження не сплачують жодні проценти, отож теперішні заощадження дають можливість долар за доларом споживати у майбутньому. За таких припущень ми можемо підійти до прийняття рішення щодо споживання і заощадження. По-перше, які споживчі можливості кожної окремої особи упродовж життя? По-друге, як приватна особа захоче розподілити свої споживчі видатки за життєвий період?
Тепер розглянемо споживчі можливості. Ми не враховуємо дохід від власності (дохід на активи) і зосередимося на трудовому доході YL. Доход YL і споживання с вимірюються реальними величинами. Якщо особа працює WL років, та доход за все життя (трудовий) становить (YL * WL) тобто дохід за один робочий рік помножений на кількість років праці. Видатки на споживання певної особи протягом всього періоду життя не можуть перевищувати дохід за все життя, коли людина не народилася багатою, що ми початково не припускали. Отже, ми вирішили першу частину проблеми споживача щодо визначення ліміту споживання за весь життєвий період.
Ми припускаємо: особа захоче розподілити споживання впродовж свого життя так, аби потоки споживчих видатків були рівномірними. Замість споживати багато в одному періоді і дуже мало в іншому, перевагу віддадуть розподілу, за якого споживають рівномірно за кожен період. Цілком очевидно: таке припущення означає, що споживання орієнтується не на поточний доход (який дорівнює нулю, коли людина не працює за віком), а на дохід за весь період життя. Споживані видатки за весь період життя дорівнюють доходу за цей відрізок часу. Це означає, що заплановані щорічні споживчі видатки, а вони однакові за всі періоди, помножені на кількість років життя, дорівнюють доходу за весь час життя:
С * NL = YL * WL
Поділимо обидві частини рівняння на NL і одержимо величину запланованих споживчих видатків за рік С, що пропорційні величині трудового доходу:
С = WL / NL * YL
Коефіцієнт пропорційності у рівнянні є WL / NL – частка, яку становить робочий період життя від усього життя. Рівняння, відповідно, показує: у кожному році робочого періоду споживається частка трудового доходу, яка дорівнює частці робочого періоду життя від усього життя.
Заощадження та їх витрачання.
Заощадження дорівнюють доходу мінус витрати на споживання:
S = YL – C = YL * (NL – WL) / NL
З рівняння випливає, що заощадження протягом робочого періоду життя людини дорівнюють певній частці трудового доходу, а числове значення такої частки дорівнює числовому значенню частки, яку становить період, коли людина не працює за віком, від усього життя.
На малюнку № 1 показано схему споживання, заощадження і витрачання заощаджень за весь період життя. Упродовж усього життя потік споживчих видатків С рівномірний і становить разом С * NL. У період життя, коли людина не працює за віком, такі споживчі видатки фінансуються за рахунок заощаджень, що накопичувалися протягом робочого періоду життя. Отже, заштриховані відрізки (YL – C) * WC і C * (NL – WL) рівні, або можна сказати так і за рахунок заощаджень у роки праці фінансуються витрати в період, коли людина не працює за віком.
Малюнок № 1
З малюнка стає очевидною важлива ідея теорії життєвого циклу споживання. Вона полягає у тому, що плани споживання складаються так, аби досягти однакового або рівномірного рівня споживання шляхом заощадження упродовж періодів високих доходів і витрачання заощаджень у періоди низьких доходів. Отже, це важливий відхід від розгляду споживання лише як такого, що базується на поточному доході. Різниця суттєва, бо в обрахунках споживчих видатків упродовж всього життєвого циклу відраховуються доходи, які будуть одержані за все життя, а не лише поточний дохід. Та перш ніж детальніше розглядати цей аспект проблеми, повернемося до малюнка і подивимося на роль активів.
Теорія життєвого циклу споживання – це, звісно, і теорія життєвого циклу заощадження. У своєму найпростішому вигляді, як показано на малюнку № 1 , вона передбачає, що працюючи, люди заощаджують на період, коли не трудитимуться за віком. Але теорія життєвого циклу містить загальніший теоретичний підхід до заощадження. Тобто, люди прагнуть мати рівномірний рівень споживання впродовж усього життя. Дохід у часі може розподілятися не так рівномірно. Людина може навчатися, виходити на пенсію або рік не працювати з різних причин, хоч їй виповнилося лише сорок років. Теорія життєвого циклу заощадження передбачає що люди багато заощаджують коли їхні доходи вищі за середні протягом життя, і більше витрачають заощаджень, коли їхні доходи нижчі за середні упродовж життя.
Відповідно до теорії постійного доходу, споживчі реагують в основному на постійний дохід. Цей підхід означає, що споживачі не однаково реагують на всі потрясіння в доходах. Якщо зміни в доході постійні (наприклад, гарантована високооплачувана робота), то споживачі, очевидно, збільшать споживання відповідно до змін у доході. З іншого боку, якщо зміни у доході виключно тимчасові (тимчасові преміальні виплати або хороший урожай), то значна частина приросту доходу, можливо, заощаджуватиметься.
Багатство та інші впливи. Наступний важливий визначник величини споживання – це багатство. Порівняємо двох споживачів, що заробляють по 25000 доларів в рік. Один з них має 100000 доларів заощаджень в банку, тоді як інший зовсім немає заощаджень. Перший може споживати частину багатства, тоді як у другого такої можливості немає. Той факт, що більше багатство веде до вищого споживання, називається ефектом багатства або майна.
Багатство, звичайно не змінюється різко з року в рік. Тому ефект багатства різко спричиняє різкі зміни у споживанні. Проте час од часу трапляються винятки, наприклад, коли після 1929 року стався крах фондової біржі і капіталісти, власники акцій, за одну ніч перетворилися на бідняків, позбулися свого багатства. Багато раніше заможних людей були змушені урізати своє споживання. Так само, коли курси акцій на фондових біржах істотно зросли в середині 80-х років, додавши більш як трильйон доларів до заощаджень людей після 1982 року, споживання, можливо, стимулювалося, бо люди відчували приплив багатства.
Інші фактори також визначаються час від часу як важливі визначники заощадження або споживання. Ряд економістів вважає, що заощадження зменшується в умовах нульової норми доходу на заощадження. Професор Гарварда і голова економічних радників президента Рейгана Мартін Фельдстейн твердив, що розвинута система соціального захисту зменшує особисті заощадження. Оскільки, ми сподіваємося отримувати велику державну пенсію за віком, ми менше заощаджуємо на старість.
Наскільки важливі впливи інших чинників, крім поточного доходу, на споживання? Безсумнівно, що постійний дохід, багатство, соціальні фактори та сподівання впливають на розмір заощадження. Проте з року в рік найважливішим визначником змін у споживанні є фактичний використовуваний дохід.
Основні наслідки інфляції.
Інфляція.
Інфляція є основною проблемою в багатьох країнах, що розвиваються.
Інфляція означає зростання загального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).
Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін. Підвищення індексу цін у поточному році порівняно із попереднім вказує на інфляцію, а зменшення індексу цін – на дефляцію. Дефляція трапляється вкрай рідко. Показником інфляції є темп інфляції (ТІ).
Для обчислення темпу інфляції застосовують два методи:
Перший – на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):
ТІ= Іца – 100%.
де Іца – індекс цін аналізованого періоду (року); 100 – індекс цін попереднього періоду (року).
Другий – на основі індексу цін попереднього періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно попереднього періоду (року):
ТІ = ((Іца – Іцп) / Іцп)*100%,
де Іца, Іцп - відповідно, ціновий індекс у поточному і минулому періодах.
Однією із закономірностей інфляції є постійне зростання цін та знецінення грошей. В залежності від темпу приросту цін інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).
Помірна виникає тоді, коли річний приріст цін складає 10%.
Галопуюча настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. Інфляція виходить з-під контролю держави і поширюється на всі сфери економіки та соціальне життя країни.
Гіперінфляція настає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції (Ціни зростають на тисячі, мільйони чи навіть мільярди процентів на рік. Переважно вона пов’язана з нерозумною державною політикою). Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін.
Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси – сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна зарплата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції зменшує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричинює інфляцію витрат.
У залежності від можливості передбачити зростання цін розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію.
Світовий досвід показує, що інфляційні процеси, як правило, супроводжуються зростанням обсягів виробництва та зниженням безробіття. Але вони можуть також відбуватись за умов падіння виробництва, тобто в умовах стагфляції (одночасно відбувається підвищення рівня інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва). Економічна ситуація, що склалася в Україні на поч. 90-х років, підтверджує це. Так, індекс цін споживчого ринку тут у % до попереднього року становив: у 1991 р. – 290%, 1992 – 2000, 1993 – 10155, 1994 – 401, 1995 – 182, 1996 – 140, 1997 – 110,1%. Відповідно обсяг ВВП у % до попереднього року зменшився у 1991 р. на 13,5%, 1992 – на 16,8, 1993 – на 14,2, 1994 – на 23,0, 1995 – на 11,8, 1996 – на 10, 1997 – на 3,2%.
Існують дві концепції щодо вивчення першопричин інфляції: структурна і монетарна.
Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов наявності структурних “вузький місць” в економіці, до яких вони відносять диспропорції суспільного відтворення, дефіцити державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес, та ін. З точки зору прихильників цієї концепції, збільшення грошової маси лише дає змогу інфляції виявитися і стати кумулятивним (зростаючим) процесом.
Монетаристи розглядають інфляцію як чисто грошовий феномен, зумовлений “м’якою” грошовою та бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика Нацбанку, зокрема щодо емісії грошей, валютного ринку та експортно-імпортних операцій тощо). Вони вважають структурні “вузькі місця” наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що, в свою чергу, викликане інфляційними процесами і способами уряду стримати зростання цін у певних межах.
Існує ще ряд причин інфляції, зокрема завищення офіційного валютного курсу національної грошової одиниці порівняно з ринковим курсом.
Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції траплялись в 1995-1996 роках, коли високі темпи інфляції, що вимірювались чотиризначними числами були зменшені завдяки застосуванню активної стабілізаційної політики.
Найстрашніше в інфляції витрат те, що вона породжує інфляційне очікування. Це явище виникає тоді, коли в масовій свідомості людей існує впевненість, що інфляція буде зростати і надалі. Виникає інфляційна психологія, при цьому працівники починають вимагати підвищення заробітної плати "під майбутнє зростання цін", а підприємці завчасно закладають у ціни своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, робочу силу і кредит. Все це спричиняє гіперінфляцію.
Інфляція і процентні ставки. Ефект Фішера.
Припустимо, ви вкладаєте в банк свої заощадження під 6% річних. Чи станете Ви на 6% багатшими через рік?
Відповідь на це питання залежить від того, що розуміти під словом “багатший”. Так, грошей Ви тепер маєте на 6% більше. Але як змінилися ціни на товари та послуги за рік, що минув? Коли вони зросли, скажімо на 4%, то кількість товарів і послуг, які Ви можете тепер придбати зросла лише на 2%. А коли б рівень інфляції склав 10%, то Ваша купівельна спроможність насправді скоротилася б на 4%.
Економісти називають банківський процент номінальною процентною ставкою, а збільшення Вашої купівельної спроможності – реальною процентною ставкою. Якщо номінальну процентну ставку позначити через і, реальну процентну ставку – r, а інфляцію - p, то залежність між трьома цими змінними може бути записана так:
r = і - p, тобто реальна процентна ставка є різницею між номінальною процентною ставкою та рівнем інфляції.
Перегрупувавши члени цього рівняння відносно реальної процентної ставки, побачимо, що номінальна процентна ставка є сумою реальної процентної ставки і рівня інфляції.
і = p + r.
Рівняння, записане у такому вигляді, має назву рівняння Фішера. Воно вказує на те, що номінальна процентна ставка може змінюватись під впливом двох причин: внаслідок зміни реальної процентної ставки або ж внаслідок зміни рівня інфляції.
У відповідності з рівнянням Фішера, збільшення рівня інфляції на 1% призводить до підвищення номінальної процентної ставки на 1%. Це співвідношення між рівнем інфляції і номінальною процентною ставкою має назву ефекту Фішера.
Коли позичальник і кредитор обумовлюють номінальну процентну ставку, вони не знають, яким буде насправді рівень інфляції. Тому розрізняють два види реальної процентної ставки:
реальна процентна ставка, яку позичальник і кредитор очікують на момент укладання угоди, називається ex ante реальною процентною ставкою.
фактична реальна процентна ставка називається ex post реальною процентною ставкою.
Соціально-економічні наслідки інфляції:
û перерозподіл доходів і багатства;
û відставання цін державних підприємств від ринкових;
û прихована державна конфіскація коштів через податки;
û прискорена матеріалізація коштів;
û нестабільність економічної інформації;
û падіння реального відсотка;
û зворотна пропорційність темпу інфляції і рівня безробіття.
Розглянемо кожне з наслідків більш детально.
Перерозподіл доходів і багатства.
Припустимо, що якийсь пан А взяв позику в пана Б на 5 місяців, і за ці п'ять місяців інфляція знецінила карбованець у 2 рази. Це означає, що через зазначений термін А поверне Б формально номінально всю суму кредиту, а реально - тільки 50%. Прикріше за все є те, що цілком позбутися від подібного негативного ефекту не можна в силу непередбачуваності і незбалансованості інфляції. Отже, при інфляції невигідно давати в борг надовго не тільки по фіксованій ставці, але найчастіше навіть по наростаючій. Якщо ж давати в борг під занадто високий відсоток, то подібні позички навряд чи хто візьме з тієї ж причини - непередбачуваність інфляції.
Другий наслідок інфляції - відставання цін державних підприємств від ринкових цін.
У державному (регульованому) секторі ринкової економіки ціни витрат виробництва і товарів переглядаються рідше і довше, ніж у приватному секторі. В умовах інфляції, кожне підвищення цін держпідприємства змушені обґрунтовувати, одержувати на це дозвіл усіх „вищих” установ. Це довго і неефективно. В умовах щомісячного, різкого, несподіваного і стрибкоподібного росту інфляції такий механізм навіть технічно важко здійснити. В результаті наростає дисбаланс приватного і суспільного секторів, держава втрачає свій економічний потенціал впливу на ринок. Даний ефект особливо небезпечний.
Третій наслідок незбалансованої , нехай навіть і очікуваної інфляції позначається через податкову систему.
У такій ситуації прогресивне оподатковування в міру росту інфляції автоматично зараховує різні соціальні групи і види бізнесу в більш заможний або прибутковий, не розбираючи: чи зріс прибуток реально або тільки номінально. Це дозволяє урядові збирати велику суму податків навіть без прийняття нових податкових законів і ставок. Відношення бізнесу і населення до уряду, природно, погіршується.
Ще один наслідок незбалансованої інфляції - населення і корпорації прагнуть матеріалізувати свої швидко знецінювані грошові запаси. Фірми розробляють плани по активізації використання грошових ресурсів. Негативне тут полягає в тім , що стимулюється слабкопродуманий, поспішний і надмірний темп нагромадження матеріальних запасів прозапас.
Черговий наслідок інфляції - нестабільність і недостатність економічної інформації, що заважають складанню бізнес - планів.
Ціни - є головним індикатором ринкової економіки. Цінова інформація - головна для бізнесу. У ході ж інфляції ціни постійно міняються , продавці і покупці товарів усе частіше помиляються у виборі оптимальної ціни. Падає впевненість у майбутніх доходах , населення втрачає економічні стимули, знижується активність бізнесу.
Наступний наслідок інфляції - реальна грошова процентна ставка зменшується на величину щорічного відсотка росту інфляції.
Так, якщо в 1990 р. темп інфляції в США був 4%, то власники грошей у цьому ж році одержали реальний доход на валюту на ці ж 4% нижче.
І в завершення особливо відзначимо, що ріст інфляції практично завжди пов’язаний з високою, хоча і неповною зайнятістю у великому обсязі національного виробництва. І навпаки, зниження інфляції збігається зі спадом виробництва і ростом безробіття.
3.Задача.
Особистий капітал інвестиційного банку 5 млн. дол., а заборгований – 20 млн.дол. Норма процента по ссудам – 10% річних, по вкладам – 5%. Витрати банку по виконанню кредитних операцій – 0.3 млн.дол. Визначте чистий прибуток банку і норму банківського прибутку , якщо в ссуду віддається 23 млн.дол.
Рішення.
Дано:
Kc = 5;
Kз = 20;
R1 = 10%;
R2 = 5%;
P = 0.3;
C = 23.
Чп-? Нп -?
10% от 23 = 2,3 млн. дол.
5% от (20+5) = 5% от 25 = 1,25
Чп = 2,3-1,25-0,3 = 0,75 млн.дол. – чистий прибуток.
Нп = 
(норма прибутку).
Нп = 
= 15%
Відповідь: Нп=15%, Чп=0,75 млн.дол.
Література:
1. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998 с. 252-257.
2. Комісарук М.П. “Макроекономіка: курс лекцій”. Коломия - 1999 с. 75-78.
3. Макконел, Брю. “Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с англ. ІІ-го изд.. – М.: Республика, 1992.
4. Павловський М. “Макроекономіка перехідного періоду”. К.: “Техніка”. 1999.
5. Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 68-76.
1. Споживанння і заощадження як функції прибутку. Фактори споживання і нагромадження.
2. Основні наслідки інфляції.
3. Задача.
1. Споживанння і заощадження як функції прибутку. Фактори споживання і нагромадження.
Споживання – це частина доходу в розпорядженні (Д1), яка надходить для купівлі товарів та послуг у поточному періоді.
Заощадження–частина доходу в розпорядженні, яка залишається після задоволення споживчих потреб і спрямовується на споживання у майбутньому. Розподіл доходу в розпорядженні стосується домашніх господарств:
Фактори споживання та заощадження.
· Багатство:
· Податки:
· Рівень цін:
· Відрахування на соціальне страхування:
· Очікування:
· Відсоткова ставка:
Теорія життєвого циклу споживання і заощадження.
Функція споживання побудована на простій ідеї, за якою поведінка споживча за певний період пов’язана з величиною її доходу за цей період. Натомість гіпотеза життєвого циклу розглядає приватних осіб, що планують свою поведінку щодо споживання і заощадження на тривалі періоди, сподіваючись якнайкраще розподілити споживчеві видатки впродовж усього свого життя.
Франко Модільяні розвинув модель поведінки споживача, яку називають гіпотезою життєвого циклу. Ця модель ґрунтується на концепції міжчасового вибору споживача, тобто, гіпотеза життєвого циклу вбачає в заощадженнях результат переважно бажання приватної особи забезпечити собі можливість споживати у старості. Як бачимо, ця теорія вказує на ряд несподіваних чинників, що впливають на норму заощаджень у країні. Наприклад, вікова структура населення, у принципі – важливий чинник, що визначає поведінку величини споживання і заощадження.
Функція споживання має вигляд:
C = a W R + сY L
де WR - реальне багатство, а – гранична схильність до споживання, YL – трудовий дохід, а с – гранична схильність до споживання з трудового доходу.
Трудовий дохід – це дохід, який заробляє робоча сила, на відміну від доходу, що його заробляють інші фактори виробництва, як скажімо, рента за землю або прибуток, зароблений капіталом.
Розвиваючи гіпотезу життєвого циклу споживання і заощадження ми показуємо, що визначає величину граничної схильності а і с у рівнянні, чому величина багатства має впливати на величину споживання і як гіпотеза життєвого циклу пояснює загадку Кузнэца.
Візьмемо приватну особу, яка сподівається прожити NL років, працювати і заробляти доход WL років і не працюватиме за віком (NL-WL) років. Перший рік життя особи приймається за перший рік її роботи. Далі ми не враховуватимемо жодну непевність ні до сподіваної тривалості життя, ні до тривалості трудового періоду. Ми також припускаємо, що на заощадження не сплачують жодні проценти, отож теперішні заощадження дають можливість долар за доларом споживати у майбутньому. За таких припущень ми можемо підійти до прийняття рішення щодо споживання і заощадження. По-перше, які споживчі можливості кожної окремої особи упродовж життя? По-друге, як приватна особа захоче розподілити свої споживчі видатки за життєвий період?
Тепер розглянемо споживчі можливості. Ми не враховуємо дохід від власності (дохід на активи) і зосередимося на трудовому доході YL. Доход YL і споживання с вимірюються реальними величинами. Якщо особа працює WL років, та доход за все життя (трудовий) становить (YL * WL) тобто дохід за один робочий рік помножений на кількість років праці. Видатки на споживання певної особи протягом всього періоду життя не можуть перевищувати дохід за все життя, коли людина не народилася багатою, що ми початково не припускали. Отже, ми вирішили першу частину проблеми споживача щодо визначення ліміту споживання за весь життєвий період.
Ми припускаємо: особа захоче розподілити споживання впродовж свого життя так, аби потоки споживчих видатків були рівномірними. Замість споживати багато в одному періоді і дуже мало в іншому, перевагу віддадуть розподілу, за якого споживають рівномірно за кожен період. Цілком очевидно: таке припущення означає, що споживання орієнтується не на поточний доход (який дорівнює нулю, коли людина не працює за віком), а на дохід за весь період життя. Споживані видатки за весь період життя дорівнюють доходу за цей відрізок часу. Це означає, що заплановані щорічні споживчі видатки, а вони однакові за всі періоди, помножені на кількість років життя, дорівнюють доходу за весь час життя:
С * NL = YL * WL
Поділимо обидві частини рівняння на NL і одержимо величину запланованих споживчих видатків за рік С, що пропорційні величині трудового доходу:
С = WL / NL * YL
Коефіцієнт пропорційності у рівнянні є WL / NL – частка, яку становить робочий період життя від усього життя. Рівняння, відповідно, показує: у кожному році робочого періоду споживається частка трудового доходу, яка дорівнює частці робочого періоду життя від усього життя.
Заощадження та їх витрачання.
Заощадження дорівнюють доходу мінус витрати на споживання:
S = YL – C = YL * (NL – WL) / NL
З рівняння випливає, що заощадження протягом робочого періоду життя людини дорівнюють певній частці трудового доходу, а числове значення такої частки дорівнює числовому значенню частки, яку становить період, коли людина не працює за віком, від усього життя.
На малюнку № 1 показано схему споживання, заощадження і витрачання заощаджень за весь період життя. Упродовж усього життя потік споживчих видатків С рівномірний і становить разом С * NL. У період життя, коли людина не працює за віком, такі споживчі видатки фінансуються за рахунок заощаджень, що накопичувалися протягом робочого періоду життя. Отже, заштриховані відрізки (YL – C) * WC і C * (NL – WL) рівні, або можна сказати так і за рахунок заощаджень у роки праці фінансуються витрати в період, коли людина не працює за віком.
Малюнок № 1
| WR | |||
 max YL |  активи | ||
| C | Заощадження | ||
| Витрачання заощадження | |||
| o | WL NL |
Теорія життєвого циклу споживання – це, звісно, і теорія життєвого циклу заощадження. У своєму найпростішому вигляді, як показано на малюнку № 1 , вона передбачає, що працюючи, люди заощаджують на період, коли не трудитимуться за віком. Але теорія життєвого циклу містить загальніший теоретичний підхід до заощадження. Тобто, люди прагнуть мати рівномірний рівень споживання впродовж усього життя. Дохід у часі може розподілятися не так рівномірно. Людина може навчатися, виходити на пенсію або рік не працювати з різних причин, хоч їй виповнилося лише сорок років. Теорія життєвого циклу заощадження передбачає що люди багато заощаджують коли їхні доходи вищі за середні протягом життя, і більше витрачають заощаджень, коли їхні доходи нижчі за середні упродовж життя.
Відповідно до теорії постійного доходу, споживчі реагують в основному на постійний дохід. Цей підхід означає, що споживачі не однаково реагують на всі потрясіння в доходах. Якщо зміни в доході постійні (наприклад, гарантована високооплачувана робота), то споживачі, очевидно, збільшать споживання відповідно до змін у доході. З іншого боку, якщо зміни у доході виключно тимчасові (тимчасові преміальні виплати або хороший урожай), то значна частина приросту доходу, можливо, заощаджуватиметься.
Багатство та інші впливи. Наступний важливий визначник величини споживання – це багатство. Порівняємо двох споживачів, що заробляють по 25000 доларів в рік. Один з них має 100000 доларів заощаджень в банку, тоді як інший зовсім немає заощаджень. Перший може споживати частину багатства, тоді як у другого такої можливості немає. Той факт, що більше багатство веде до вищого споживання, називається ефектом багатства або майна.
Багатство, звичайно не змінюється різко з року в рік. Тому ефект багатства різко спричиняє різкі зміни у споживанні. Проте час од часу трапляються винятки, наприклад, коли після 1929 року стався крах фондової біржі і капіталісти, власники акцій, за одну ніч перетворилися на бідняків, позбулися свого багатства. Багато раніше заможних людей були змушені урізати своє споживання. Так само, коли курси акцій на фондових біржах істотно зросли в середині 80-х років, додавши більш як трильйон доларів до заощаджень людей після 1982 року, споживання, можливо, стимулювалося, бо люди відчували приплив багатства.
Інші фактори також визначаються час від часу як важливі визначники заощадження або споживання. Ряд економістів вважає, що заощадження зменшується в умовах нульової норми доходу на заощадження. Професор Гарварда і голова економічних радників президента Рейгана Мартін Фельдстейн твердив, що розвинута система соціального захисту зменшує особисті заощадження. Оскільки, ми сподіваємося отримувати велику державну пенсію за віком, ми менше заощаджуємо на старість.
Наскільки важливі впливи інших чинників, крім поточного доходу, на споживання? Безсумнівно, що постійний дохід, багатство, соціальні фактори та сподівання впливають на розмір заощадження. Проте з року в рік найважливішим визначником змін у споживанні є фактичний використовуваний дохід.
Основні наслідки інфляції.
Інфляція.
Інфляція є основною проблемою в багатьох країнах, що розвиваються.
Інфляція означає зростання загального рівня цін (або, іншими словами, це є падіння купівельної спроможності грошей, підвищення грошової вартості життя).
Інфляція вимірюється за допомогою індексу цін. Підвищення індексу цін у поточному році порівняно із попереднім вказує на інфляцію, а зменшення індексу цін – на дефляцію. Дефляція трапляється вкрай рідко. Показником інфляції є темп інфляції (ТІ).
Для обчислення темпу інфляції застосовують два методи:
Перший – на основі індексу цін базового періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно базового періоду (року):
ТІ= Іца – 100%.
де Іца – індекс цін аналізованого періоду (року); 100 – індекс цін попереднього періоду (року).
Другий – на основі індексу цін попереднього періоду. В цьому випадку інфляція показує відсоток приросту цін в аналізованому періоді (році) стосовно попереднього періоду (року):
ТІ = ((Іца – Іцп) / Іцп)*100%,
де Іца, Іцп - відповідно, ціновий індекс у поточному і минулому періодах.
Однією із закономірностей інфляції є постійне зростання цін та знецінення грошей. В залежності від темпу приросту цін інфляцію можна поділити на три види: помірну (повзучу), галопуючу (високу) і гіперінфляцію (дуже високу).
Помірна виникає тоді, коли річний приріст цін складає 10%.
Галопуюча настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється десятками або сотнями відсотків. Інфляція виходить з-під контролю держави і поширюється на всі сфери економіки та соціальне життя країни.
Гіперінфляція настає тоді, коли ціни зростають внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту стосовно сукупної пропозиції (Ціни зростають на тисячі, мільйони чи навіть мільярди процентів на рік. Переважно вона пов’язана з нерозумною державною політикою). Таке зростання сукупного попиту може бути викликане збільшенням пропозиції грошей, державних витрат, а також інвестиційних витрат та ін.
Інфляція витрат спостерігається в тому випадку, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції, тобто середніх витрат за даного обсягу виробництва. Це має місце тоді, коли зростають ціни на матеріальні ресурси – сировину, паливо, енергоносії, або зростає номінальна зарплата, випереджаючи при цьому підвищення продуктивності праці. Збільшення витрат на одиницю продукції зменшує прибутки підприємств та обсяги виробництва продукції, які можуть бути запропоновані за існуючого рівня цін. Внаслідок цього зменшується сукупна пропозиція товарів та послуг, що, в свою чергу, підвищує рівень цін, тобто спричинює інфляцію витрат.
У залежності від можливості передбачити зростання цін розрізняють очікувану і неочікувану інфляцію.
Світовий досвід показує, що інфляційні процеси, як правило, супроводжуються зростанням обсягів виробництва та зниженням безробіття. Але вони можуть також відбуватись за умов падіння виробництва, тобто в умовах стагфляції (одночасно відбувається підвищення рівня інфляції та безробіття на фоні загального спаду виробництва). Економічна ситуація, що склалася в Україні на поч. 90-х років, підтверджує це. Так, індекс цін споживчого ринку тут у % до попереднього року становив: у 1991 р. – 290%, 1992 – 2000, 1993 – 10155, 1994 – 401, 1995 – 182, 1996 – 140, 1997 – 110,1%. Відповідно обсяг ВВП у % до попереднього року зменшився у 1991 р. на 13,5%, 1992 – на 16,8, 1993 – на 14,2, 1994 – на 23,0, 1995 – на 11,8, 1996 – на 10, 1997 – на 3,2%.
Існують дві концепції щодо вивчення першопричин інфляції: структурна і монетарна.
Прихильники структурної концепції вбачають неминучість інфляції за умов наявності структурних “вузький місць” в економіці, до яких вони відносять диспропорції суспільного відтворення, дефіцити державного бюджету, переміщення попиту, що супроводжується зростанням цін на товари, до яких споживачі виявляють підвищений інтерес, та ін. З точки зору прихильників цієї концепції, збільшення грошової маси лише дає змогу інфляції виявитися і стати кумулятивним (зростаючим) процесом.
Монетаристи розглядають інфляцію як чисто грошовий феномен, зумовлений “м’якою” грошовою та бюджетною політикою держави (дефіцитне фінансування, надмірне розширення внутрішнього кредиту, помилкова грошова політика Нацбанку, зокрема щодо емісії грошей, валютного ринку та експортно-імпортних операцій тощо). Вони вважають структурні “вузькі місця” наслідком спотворених внутрішніх цін і валютних курсів, що, в свою чергу, викликане інфляційними процесами і способами уряду стримати зростання цін у певних межах.
Існує ще ряд причин інфляції, зокрема завищення офіційного валютного курсу національної грошової одиниці порівняно з ринковим курсом.
Дезінфляція означає сповільнення темпів інфляції. В Україні періоди дезінфляції траплялись в 1995-1996 роках, коли високі темпи інфляції, що вимірювались чотиризначними числами були зменшені завдяки застосуванню активної стабілізаційної політики.
Найстрашніше в інфляції витрат те, що вона породжує інфляційне очікування. Це явище виникає тоді, коли в масовій свідомості людей існує впевненість, що інфляція буде зростати і надалі. Виникає інфляційна психологія, при цьому працівники починають вимагати підвищення заробітної плати "під майбутнє зростання цін", а підприємці завчасно закладають у ціни своїх товарів очікуване зростання витрат на сировину, енергію, робочу силу і кредит. Все це спричиняє гіперінфляцію.
Інфляція і процентні ставки. Ефект Фішера.
Припустимо, ви вкладаєте в банк свої заощадження під 6% річних. Чи станете Ви на 6% багатшими через рік?
Відповідь на це питання залежить від того, що розуміти під словом “багатший”. Так, грошей Ви тепер маєте на 6% більше. Але як змінилися ціни на товари та послуги за рік, що минув? Коли вони зросли, скажімо на 4%, то кількість товарів і послуг, які Ви можете тепер придбати зросла лише на 2%. А коли б рівень інфляції склав 10%, то Ваша купівельна спроможність насправді скоротилася б на 4%.
Економісти називають банківський процент номінальною процентною ставкою, а збільшення Вашої купівельної спроможності – реальною процентною ставкою. Якщо номінальну процентну ставку позначити через і, реальну процентну ставку – r, а інфляцію - p, то залежність між трьома цими змінними може бути записана так:
r = і - p, тобто реальна процентна ставка є різницею між номінальною процентною ставкою та рівнем інфляції.
Перегрупувавши члени цього рівняння відносно реальної процентної ставки, побачимо, що номінальна процентна ставка є сумою реальної процентної ставки і рівня інфляції.
і = p + r.
Рівняння, записане у такому вигляді, має назву рівняння Фішера. Воно вказує на те, що номінальна процентна ставка може змінюватись під впливом двох причин: внаслідок зміни реальної процентної ставки або ж внаслідок зміни рівня інфляції.
У відповідності з рівнянням Фішера, збільшення рівня інфляції на 1% призводить до підвищення номінальної процентної ставки на 1%. Це співвідношення між рівнем інфляції і номінальною процентною ставкою має назву ефекту Фішера.
Коли позичальник і кредитор обумовлюють номінальну процентну ставку, вони не знають, яким буде насправді рівень інфляції. Тому розрізняють два види реальної процентної ставки:
реальна процентна ставка, яку позичальник і кредитор очікують на момент укладання угоди, називається ex ante реальною процентною ставкою.
фактична реальна процентна ставка називається ex post реальною процентною ставкою.
Соціально-економічні наслідки інфляції:
û перерозподіл доходів і багатства;
û відставання цін державних підприємств від ринкових;
û прихована державна конфіскація коштів через податки;
û прискорена матеріалізація коштів;
û нестабільність економічної інформації;
û падіння реального відсотка;
û зворотна пропорційність темпу інфляції і рівня безробіття.
Розглянемо кожне з наслідків більш детально.
Перерозподіл доходів і багатства.
Припустимо, що якийсь пан А взяв позику в пана Б на 5 місяців, і за ці п'ять місяців інфляція знецінила карбованець у 2 рази. Це означає, що через зазначений термін А поверне Б формально номінально всю суму кредиту, а реально - тільки 50%. Прикріше за все є те, що цілком позбутися від подібного негативного ефекту не можна в силу непередбачуваності і незбалансованості інфляції. Отже, при інфляції невигідно давати в борг надовго не тільки по фіксованій ставці, але найчастіше навіть по наростаючій. Якщо ж давати в борг під занадто високий відсоток, то подібні позички навряд чи хто візьме з тієї ж причини - непередбачуваність інфляції.
Другий наслідок інфляції - відставання цін державних підприємств від ринкових цін.
У державному (регульованому) секторі ринкової економіки ціни витрат виробництва і товарів переглядаються рідше і довше, ніж у приватному секторі. В умовах інфляції, кожне підвищення цін держпідприємства змушені обґрунтовувати, одержувати на це дозвіл усіх „вищих” установ. Це довго і неефективно. В умовах щомісячного, різкого, несподіваного і стрибкоподібного росту інфляції такий механізм навіть технічно важко здійснити. В результаті наростає дисбаланс приватного і суспільного секторів, держава втрачає свій економічний потенціал впливу на ринок. Даний ефект особливо небезпечний.
Третій наслідок незбалансованої , нехай навіть і очікуваної інфляції позначається через податкову систему.
У такій ситуації прогресивне оподатковування в міру росту інфляції автоматично зараховує різні соціальні групи і види бізнесу в більш заможний або прибутковий, не розбираючи: чи зріс прибуток реально або тільки номінально. Це дозволяє урядові збирати велику суму податків навіть без прийняття нових податкових законів і ставок. Відношення бізнесу і населення до уряду, природно, погіршується.
Ще один наслідок незбалансованої інфляції - населення і корпорації прагнуть матеріалізувати свої швидко знецінювані грошові запаси. Фірми розробляють плани по активізації використання грошових ресурсів. Негативне тут полягає в тім , що стимулюється слабкопродуманий, поспішний і надмірний темп нагромадження матеріальних запасів прозапас.
Черговий наслідок інфляції - нестабільність і недостатність економічної інформації, що заважають складанню бізнес - планів.
Ціни - є головним індикатором ринкової економіки. Цінова інформація - головна для бізнесу. У ході ж інфляції ціни постійно міняються , продавці і покупці товарів усе частіше помиляються у виборі оптимальної ціни. Падає впевненість у майбутніх доходах , населення втрачає економічні стимули, знижується активність бізнесу.
Наступний наслідок інфляції - реальна грошова процентна ставка зменшується на величину щорічного відсотка росту інфляції.
Так, якщо в 1990 р. темп інфляції в США був 4%, то власники грошей у цьому ж році одержали реальний доход на валюту на ці ж 4% нижче.
І в завершення особливо відзначимо, що ріст інфляції практично завжди пов’язаний з високою, хоча і неповною зайнятістю у великому обсязі національного виробництва. І навпаки, зниження інфляції збігається зі спадом виробництва і ростом безробіття.
3.Задача.
Особистий капітал інвестиційного банку 5 млн. дол., а заборгований – 20 млн.дол. Норма процента по ссудам – 10% річних, по вкладам – 5%. Витрати банку по виконанню кредитних операцій – 0.3 млн.дол. Визначте чистий прибуток банку і норму банківського прибутку , якщо в ссуду віддається 23 млн.дол.
Рішення.
Дано:
Kc = 5;
Kз = 20;
R1 = 10%;
R2 = 5%;
P = 0.3;
C = 23.
Чп-? Нп -?10% от 23 = 2,3 млн. дол.
5% от (20+5) = 5% от 25 = 1,25
Чп = 2,3-1,25-0,3 = 0,75 млн.дол. – чистий прибуток.
Нп =
Нп =
Відповідь: Нп=15%, Чп=0,75 млн.дол.
Література:
1. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. “Мікроекономіка і макроекономіка”. К.: “Основи”. 1998 с. 252-257.
2. Комісарук М.П. “Макроекономіка: курс лекцій”. Коломия - 1999 с. 75-78.
3. Макконел, Брю. “Экономикс: принципы, проблемы и политика: В 2 т.: Пер. с англ. ІІ-го изд.. – М.: Республика, 1992.
4. Павловський М. “Макроекономіка перехідного періоду”. К.: “Техніка”. 1999.
5. Савченко А. та ін. “Макроекономіка”. К.: “Либідь”. 1999 с. 68-76.
