Українська модель менеджменту

Глобалізація процесів світового розвитку в напрямі створення єдиного інформаційного простору з виходом на цивілізовані стандарти життя ставить перед людством дедалі нові проблеми. Вирішувати їх слід з якихось одних, чітко визначених принципових позицій, не задовольняючись побудовою дещо розмитої демократії.
Безперечно, наймолодший із трьох європейських суперетносів (німецького, слов’янського і романського) – слов’янський – ще не сказав свого останнього слова, хоча вся історія його розвитку і особливо останні 90 років, а також два попередніх десятиліття не дають для цього суттєвих підстав.
Перехід до інтелектуально зумовленого інформаційного суспільства поступово ставить на порядок денний проблему рефлексивного осмислення процесів, що відбуваються у світі, які ведуть сьогодні всю цивілізацію невідомість, можливо, із трагічним результатом. Найбільш придатним для такого осмислення, як це не дивно, є саме слов’янський етнос. Адже саме для нього характерним є пошук сенсу життя і віра в майбутнє, багато в чому ігноруючи негоди сьогодення. Нав’язаний ж нам ззовні прагматичний речовизм руйнує східнослов’янський романтизм в інтелектуальному сприйнятті процесів і може знищити нас як духовне утворення, позбавивши волі до саморозвитку.
Проте, якщо вчасно зрозуміти зміст того, що відбувається, можна створити нову ідеологію розвитку світового співтовариства в межах реалізації антропо-соціального підходу до такого розвитку. При цьому використання досвіду як економічно розвинених країн, так і східнослов’янського співтовариства є обов’язковою умовою.
Сьогодні ситуація на всьому східнослов’янському просторі стає загрозливою. Ми сліпо переходимо до дикого капіталізму початку минулого століття, формуючи дивне суспільство, у якому бути моральним означає бути дурнем. Навіть один цей факт може стати причиною нашого поглибленого відставання від цивілізованого світу, який, у свою чергу, не може пишатися значними успіхами на шляху створення істинно громадянського і осмисленого суспільства.
Але чи можна в найближчі роки “увірватися” у цей світ зі своїм оригінальним східнослов’янським “обличчям”, минаючи етапи розвитку інших етносів, більш практичних, але менш заклопотаних пошуками сенсу життя. Адже, як сказав один із класиків минулого сторіччя, ми – народ переважно талановитий, але ледачого розуму. Потрібно зуміти задіяти цей розум і таланти через формування суспільства на основі створення системи управління, що сприяє доцільній діяльності наших співвітчизників,які сьогодні гублять свої таланти в пияцтві та наркоманії чи реалізують себе за кордоном. Проте, щоб змінити ситуацію, спершу необхідно зрозуміти, чому ми такі, й чи є в нас шанс здійснити такі зміни. Безперечно, такий шанс є.
Специфіка відносин влада – народ у східнослов’янських державах почала цікавити дослідників вже в 19 ст. Значний внесок у пізнання природи цих відносин зробив найвідоміший російський історик С.Соловйов. зокрема, він пов’язує це з тим, що на слов’янських землях на понад 200 років довше порівняно із Заходом проіснувала князівсько-дружинна система правління. Коли на Заході вже “осіли” і почали будувати свою державність через раціональне використання обмежених ресурсів, у першу чергу, земельних, на східнослов'янських просторах продовжувала правити управлінська еліта в особі князя і його дружини. Збираючи данину з місцевого населення, князь і дружи на не були жорстко прив’язані до певних володінь, а дружинники – до своїх князів. Великі простори і багатство природних ресурсів давали можливість дружині безбідно жити за рахунок праці селян і ремісників, водночас зневажаючи таку працю і її носіїв, захоплюючи все нові й нові території.
Ця неповага до чужої праці й людей, які нею займалися, досить чітко проглядається протягом усієї нашої історії на прикладі оплати праці тих, хто працював, утому числі на державній службі. Зокрема, ще в 17 ст. збирачі податків одержували платню, на яку свідомо не можна було прожити. Для забезпечення свого існування їм доводилося входити в змову із злодіями, створюючи їм умови для продовження злочинної діяльності, а собі добуваючи засоби для безбідного життя.
У цьому контексті цікавими є документи з указів Петра Першого, в яких сам цар нагадував чиновникам, які призначалися на державні посади, що платня там невелика, але посада прогодує …, а лісникам взагалі платити не треба, вони все одно ліс крадуть. Як басимо, корені сучасної корупції та хабарництва йдуть здавна і, насамперед, від неповаги до праці та її результатів, що створило безпрецедентну систему трудових взаємин стосовно результатів праці, яку першим помітив А.Богданов у своїй відомій “Тектології”. Він зазначив, що нашу ментальність і відрізняє вся знаменита трійця національної тектології: “либонь, мабуть і як-небудь”, що стала наслідком слабких організаційних зв’усередині етносу і характеризує низький рівень нашої культури.
Цей простий висновок виявився на диво глибоким, дотримуючись його, можна пояснити всі наші великі успіхи і такі сам невдачі. Наприклад, переважна більшість наших найбільших успіхів (Дніпрогес, Комсомольск-на-Амурі, Біломорканал) досягалися на тлі величезних витрат ресурсів і життів. Згадаємо також усі реформи, починаючи з 1861 року, що ніколи не доводилися до завершення. Примітна щодо цього проголошена перебудова 1985 р., розпочата без будь-яких концептуальних розробок стратегії її здійснення і глибоких теоретичних обґрунтувань. Чим вона закінчилася, відомо всім.
Нинішня трансформація суспільства після 1991 р. на східнослов'янському просторі також здійснюється методом проб і помилок, практично наосліп. Результати її – наявність до 80% бідного населення.
Нам дотепер невідомо, яке суспільство ми будуємо. Гарні заяви про побудову демократичної, соціальної, правової держави залишаються тільки деклараціями, не підкріпленими ні теоретичними обґрунтуваннями, ні стратегічно грамотними практичними діями. Тому не дивуємося відомій приказці, корені якого відкрив А.Богданов своєю трійцею: “Задумуємо, як краще, а виходить як завжди”. Це, дійсно, наслідок нашого “либонь, вийде”. Але не виходить.
“Либонь, мабуть і як-небудь” пояснюють цілу низку інших, властивих багатьом із нас особливостей трудової ментальності: зробити головне, а дрібниці залишити на потім; безвідповідальність; прагнення без праці піймати рибку зі ставка; працювати абияк. Особливий статус у системі наших трудових відносин має безвідповідальність, з одного боку, як внутрішній стан чи особистісна якість працівників, а з іншого – підтримуване чинною сьогодні системою управління без чіткого зворотного зв’язку за кінцевими результатами. Правляча еліта завжди боялася, цуралася цих результатів.
Найголовнішою властивістю нашої ментальності, яку варто виділити окремо і яка виходить з вищезгаданої тріади національної психології, є правовий нігілізм як одна із найдивніших якостей східнослов’янського етносу. Ігнорування законів, указів, постанов, правил, стандартів, технологій – це природний стан більшості наших співвітчизників. Чи то пішоходу перейти вулицю на червоне світло, чи то самим депутатам прийняті ними ж закони, чи то робітнику порушити технологію виготовлення деталі, чи то працівнику ДАІ дивитися крізь пальці на порушення правил дорожнього руху з боку елітних номерів автомобілів – все це ланки одного ланцюга, а саме правового нігілізму.
Очевидно, що на базі такого нігілізму дії суддів і чиновників, які порушують за хабарі елементарні закони, уже не здаються настільки аморальними. Такими ж здавалися за радянських часів дії маси “несунів”, які “дозаробляли” до необхідної зарплати систематичними крадіжками з об’єктів суспільного виробництва, з колгоспних ланів. Тобто аморальність стала нормою наших повсякденних відносин. Таким чином, неповага до праці з боку правлячої еліти як головного фактора багатства і його носія – людини – призвела до фактично низької оплати цієї праці та до вироблення такого ставлення до неї, що характеризується як “либонь, мабуть і як-небудь” (що різко відрізняє нас від німців, англійців, японців та інших народів).
Наслідком цього стало на диво байдуже ставлення і до самої людини, яка здійснює працю. Поступово у людей сформувалося чітке розуміння того, що шансів чесною працею заробити собі пристойні умови існування дуже мало. Звідси масове дрібне злодійство в “низах” і велике – у “верхах”. Справа в тім, що вперше висловлене Петром Першим кредо царської Русі: “посада прогодує” міцно ввійшло в нашу ментальність як наслідок неповаги до праці з боку правлячої еліти. І саме тому, що воно всмокталося у кров наших співвітчизників з молоком матері, кожен хто увійшов до цієї еліти, поводиться так, як диктує діючий механізм управління, що обумовлює всю систему виробничих відносин. Це призвело до дуже руйнівних наслідків – ігнорування людини як особистості сприяє розмиванню розуміння первинності людини як головної продуктивної сили суспільства. Усе це зумовило панування технократичного підходу до управління суспільними процесами, на перший погляд, безневинного , а по суті такого, що робить нас вічно економічно і технологічно відсталими. Тому що людина створює машини і технології і їх же використовує.
От чому менеджмент, об’єктом якого є винятково трудова діяльність індивіда і колективу, а предметом – організування доцільної трудової діяльності, став головним джерелом – інструментом багатства економічно розвинутих країн. Під “прапором” безкровної менеджерської революції пройшло усе 20 століття, починаючи з упровадження тейлорівських методик організації доцільної трудової діяльності вантажників. Проте ця менеджерська революція пройшла повз східнослов’янські держави. У цих державах категорія “управління” охоплює чотири види об’єктів, серед яких трудова діяльність індивіда і колективу посідає останнє, четверте місце. Перше місце відведено таким об’єктам як потоки ресурсів, у першу чергу, фінансові, матеріально-технічні та паливно-енергетичні, друге – процесам (технологічним, навчально-виховним), третє – машинам, устаткуванню. І лише в останню чергу йдеться про людей ( працівників).
Отже, “посада прогодує” як наслідок неповаги до чужої праці та застосування технократичної системи управління, слабко пов’язаної з менеджментом, ставить практично будь-яку посаду в апараті влади над людиною. Водночас кожна така посада саме й існує для того, щоб створювати нормальні умови для життєдіяльності людини, незалежно від її віросповідання, у межах загальнолюдської моралі та національних традицій. Проте ідеологія “посада прогодує”, що призводить до відділення інтересів учасника влади від інтересів інших людей, поширюється не тільки на систему державного управління , а й на виборні посади. Буквально на другий день після виборів народний депутат – це вже не довірена особа людей, які передали йому повноваження впливати на їхню долю. Це вже людина зі своїми інтересами, що дедалі менше збігаються з інтересами людей, які його обрали (але є й винятки з правил).у контексті викладеного для суспільної науки немає більш значущого за своєю сутністю над завдання, ніж повернути владу обличчям до людини як особистості та головної продуктивної сили суспільства.
Визначити первинність людської діяльності у всіх процесах, що відбуваються на землі (крім природних катаклізмів), означає стати на шлях визнання антропосоціального підходу як методологічної парадигми формування ефективної системи управління суспільством в органічній єдності із системним підходом, значущість якої повною мірою ще не усвідомлена. А оскільки в основі людської діяльності – праця як провідний фактор створення економічного багатства, то саме з аналізу праці, як наукової категорії потрібно розпочати формування механізму антропосоціального управління східнослов'янським суспільством. Починати слід з базисного його елемента – соціального об’єкта, в якому працівники у процесі трудової діяльності взаємодіють між собою і з машинами стосовно виготовлення послуг чи продуктів споживання, що називаються цінним кінцевим продуктом, який має споживчу вартість. Таким соціальним об’єктом можуть бути підприємство, фірма, установа, орган управління. Методологічними засадами організації доцільної трудової діяльності є вчення про двоїсту природу праці, уперше доведену К.Марксом у першому томі “Капіталу”. Зміст цього вчення зводиться до чіткого поділу сутності праці на дві категорії: конкретну і абстрактну. При виконанні будь-якої роботи спостерігається поділ праці на ці категорії. При цьому конкретна праця створює споживчу вартість. Абстрактна праця визначає її вартість, тому що характеризується загальними витратами мускульної, розумової чи психічної енергії, а також витратами часу при створенні споживчої вартості. І хоча праця єдина як процес, такий поділ дуже важливий для розуміння сутності підвищення його ефективності. Наприклад, якщо ми будемо виробляти продукт, що не знаходить споживача, то уся праця є марною, оскільки усі витрати енергії і часу стали даремними. Так працювала чимала частина підприємств промисловості та сільського господарства за радянських часів, коли на мільярди карбованців накопичувалось на підприємствах і в сільськогосподарських організаціях непрацююче устаткування, а вироблена сільгосппродукція не доходила до споживача. Якщо врахувати, що при цьому витрачалася минула праця (метал, виплавлений металургами,чи електроенергія, вироблена на електростанціях), то загальні витрати праці зростали багаторазово. Або, наприклад, виготовляється продукт, потрібний споживачу. Проте витрати на нього настільки великі, що цей продукт чи послуга неконкурентоспроможні. Абстрактна праця нераціонально витрачена або через відсталу технологію, або внаслідок неорганізованої роботи працівників, чи непрофесіоналізму працівників через їхню невідповідність займаній посаді, тобто, виготовляючи навіть потрібну продукцію, можна зробити її незатребуваною через високі витрати, що позначаються на ціні. У кінцевому підсумку, на практиці в органах державної влади багато видів робіт виявляються марними, навіть якщо вони виконуються професійно, чи корисна робота здійснюється не оперативно, з великими витратами зусиль і часу через те, що або слабко організована робота виконавців, або виконавці знаходяться не на своїх місцях. Це, дійсно, велике відкриття, спираючись на яке, можна повною мірою реалізувати ідею доцільної праці в будь-якому суспільстві, зробивши цю працю реально ефективною.
На жаль, радянська суспільна (у першу чергу, економічна) наука пройшла повз це відкриття, обґрунтовуючи соціалістичний спосіб виробництва, дійсно, “на либонь”, так і не заглибившись в природу праці як головного фактора багатства. Тим самим схоластичність і догматичність вітчизняної суспільної науки знайшли могутнє підтвердження саме в ігноруванні вчення про двоїсту природу праці та формуванні на цій основі механізму організації доцільної трудової діяльності персоналу на соціальних об’єктах. Планова система господарювання за радянського соціалізму не зуміла конкретну працю працівників органів влади зробити корисною, а абстрактну працю – раціональною, так само, як і на величезній більшості підприємств економічного базису країни. У контексті викладеного ринкова економіка в межах розвиненої конкуренції сприяє тому, щоб ситуація змінилася на краще.
Особливості організаційної культури в українських компаніях:
велика залежність специфіки організаційної культури від вищого керівництва;
повільне впровадження корпоративної культури управління;
низький рівень колективізму, небажання обговорювати і спільно вирішувати управлінські задачі;
повільний темп впровадження і використання нових технологій в управлінні та виробництві;
значний розрив влади між керівниками та підлеглими. Менеджери зверхньо ставляться до працівників, не цікавляться їх умовами праці, а також не розглядають персонал як найцінніший ресурс;
низький ступінь орієнтації менеджерів і персоналу на довгострокову перспективу;
низький рівень вияву ініціативності.

Список використаної літератури
1.                Г.В.Щокін. Менеджмент – К.: МАУП, 2007.
2.                Г.В.Щокін. Основи кадрового менеджменту. – К.: МАУП, 2004.
3.                А.А.Богданов. Тектологія. Загальна організаційна наука. – М.: Економіка, 1989.
4.                О.С.Віханський, А.І.Наумов. Менеджмент. – М.: Вища школа, 1994.