Реферат на тему Проблема здоров я у валеології
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2015-05-04Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Реферат
Тема: Проблема здоров’я у валеології
План
Вступ
1. Проблеми здорового способу життя у сучасному суспільстві
Валеологія - наука про індивідуальне здоров’я людини
Проблема здоров’я у валеології
Структурна модель людини та її зовнішні (просторові) складові
Фізіологічні та функціональні резерви організму
Література
Серед різноманітних форм організації валеологічної освіти в загальноосвітніх навчальних закладах особливе місце займають уроки фізичної культури. Учитель за допомогою всіх форм навчальної і позакласної роботи повинен закласти фундамент фізичної культури вказати учневі шляхи оволодіння знаннями, навичками й уміннями, необхідними для забезпечення здорового способу життя.
В основі валеології лежить комплекс наукових знань про засоби та методи профілактики захворювань. У зв’язку з цим виникла необхідність викладання валеології в школах та підготовки спеціалістів з фізичної культури та валеології. Отже, навчальний курс відноситься до професійно-орієнтованих дисциплін вищих навчальних закладів. Цей курс спрямований на розвиток професійної ерудиції соціального педагога, широкого наукового світогляду, стимулювання пізнавального й професійного інтересу, науково-дослідної діяльності студентів.
Виходячи з уявлень про людину як систему пірамідального типу, що включає як підсистему тіло (сому) - підошва піраміди, психіку (інтелектуально-емоційна сфера) - середня ланка піраміди і духовний компонент - вершина піраміди, у валеології розроблена тактика пізнання і оздоровлення.
Духовному аспектові як у західній, так і у нашій практиці оздоровлення поки що не надається належної уваги. В західній медицині лікар звичайно починає роботу з пацієнтом з наступного за ієрархією рівня, який визначає здоров'я, - із психічної сфери. Вітчизняна практика, на жаль, обмежується лікуванням тіла, а як наслідок - маємо багато хвороб, котрі перебувають у відомстві "вузьких" спеціалістів. Відповідно лікування проводиться "в межах органу" або системі органів, що не дає лікувального ефекту організмові. У той час, виробляючи стратегію здоров'я, починати необхідно з оздоровлення всього організму, а тактику - з того рівня, який організовує всі інші, - духовного. На жаль, переважна більшість людей вважає, що з духовним здоров'ям у них усе гаразд, а всі неприємності пояснюють випадковими явищами нестійкого функціонування окремих систем чи органів, наприклад, кишечнику, нирок, печінки тощо.
Другий за ієрархією рівень - психічна сфера людини. Зі станом психіки, як відомо, пов'язаний стан тіла, що підтверджується наявністю психосоматичних захворювань, зокрема "хвороб адаптації" тощо, які виникають при тривалому психоемоційному стресі, а також під впливом надмірних як негативних, так і позитивних психокомплексів.
Інформація про історію пізнання людиною проблем власного здоров'я і способів його збереження дає конкретні уявлення про складний шлях, який пройшло людство, щоб зрозуміти взаємозв'язок компонентів духовного, психічного і фізичного в її оздоровленні. Науково-технічна революція докорінно змінила життя, його умови. Відповідно драматично змінилася й адаптація людини до реального життя. Вона перестала залежати від росту, фізичної сили і міцності кісток. Пристосування людини до дійсності в наш час залежить переважно від її психічних можливостей. Безмірно виросла ціна помилки, і приклад тому - Чорнобиль. Глибоко ранять не ікла хижака і спис ворога, а слово. Негативні емоції, як дев'ятий вал, накрили людину з головою.
Кількість інформації, яку одержує людина щоденно, величезна. Людина дезорієнтована. У стимулах, що викликають дистрес, психічне домінує над тілесним. Локальні м'язові напруження, котрі формуються при психокомплексах, сприяють виникненню патологічних процесів у внутрішніх органах. Тому в практиці оздоровлення центром є психічна сфера.
Комплекс оздоровчих методів, що в першу чергу впливають на емоційно-інтелектуальну сферу, передбачає вміння працювати з різними галузями психіки (психоаналіз і психогенез, нейролінгвістичне програмування, елементи гештальт- і тілесноорієнтованої психотерапії, дихальної техніки і психонавантаження тощо).
Нижчий за ієрархією рівень оздоровчих заходів - фізичний. Він включає: нормалізацію трофотропної функції (очищення органів і систем, нормалізація діяльності травної системи харчування, сну), відновлення ерготропної функції за рахунок тренувальних впливів (оздоровче і гіпоксичне тренування, загартовування тощо).
Вищеописаний підхід з його стратегічним і тактичним компонентом належить в основі збереження, зміцнення і відновлення здоров'я у валеологічній теорії та практиці. Слід відзначити, що описані підходи можна доповнити впливом природних факторів, мануальною корекцією, масажем, біоенергетичними впливами. Допомагають гармонізувати людину в цілому і цигун-терапія, хатха-йога, фіто - і фармакосанація тощо.
Загальнофілософські, біологічні, медичні, психолого-педагогічні аспекти вчення про людину інтегруються в єдине вчення про здоров'я (людини, яке тисячоліттями існувало і розвивалося.
Просторовим аспектом функціонування другої, психічної системи є психообмін. Сюди належать впливи людського оточення на рівні мікрогрупи, колективу (навчального, трудового), людського суспільства. Просторовим (зовнішнім) до підсистеми "духовне" є світські і релігійні духовні концепції, вищі духовні закони, закони моралі, загальнолюдські цінності.
Вітчизняні і світові здобутки мають складну основу в обраному підході до вирішення проблем здоров'я сучасної людини. Такий підхід до людини і до обрання стратегії і тактики оздоровлення є системним і дозволяє створити просту матрицю викладання валеології у вищій та середній школі, яка ґрунтується на законах функціонування людини як системи і основних трьох завданнях її життя: виживання, репродукції, реалізації себе як особистості.
Валеологія повсякденного життя
Тривалий час традиційна медицина успішно вирішувала поставлені перед нею завдання. Поступово зникли страшні епідемії, зросла середня тривалість життя. Та от людство вступило в епоху НТР. Життя змінилося: зросли потоки інформації, нервово-психічні перевантаження, прагнення всю фізичну працю замінити роботою машин. Медична наука здобула новий імпульс для розвитку. Але на фоні незаперечних успіхів у діагностиці та лікуванні стало швидко погіршуватися здоров'я населення: збільшилася кількість хворих людей, зросли показники смертності, інвалідизації тощо.
Зміна умов життя сучасних людей істотно змінила й структуру їх хвороб. На перше місце за поширенням і сумними наслідками вийшли так звані хронічні соматичні захворювання. До них належать захворювання серцево-судинної, дихальної та ендокринної систем тощо. Можливості діагностики цих хвороб цілком достатні, а лікування - обмежені. Єдиний вихід - профілактика. А для цього потрібно знати не тільки механізми тієї чи іншої хвороби, але й механізми здоров'я. Визнано, що такі механізми здоров'я існують.
Актуалізуючи дане у "Вступі до валеології" визначення фізичного здоров'я як стану гармонії морфологічної структури фізичного тіла і функціонального стану систем життєзабезпечення людського організму, поміркуємо над структурою фізичного здоров'я, суттєвим його змістом. З визначення можна зробити висновок, що даний феномен розглядається як гармонійне поєднання фізичного (сфера фізичної культури і спорту) і соматичного (сфера біології та медицини). Таке розуміння означеної категорії є у деяких авторів, котрі досліджують проблему індивідуального здоров'я людини. Так, С.В. Попов визначає соматичне здоров'я як поточний стан органів і систем організму людини, основу якого складає біологічна програма індивідуального розвитку, опосередкована базовими потребами, які домінують на різних етапах онтогенетичного розвитку. Ці потреби, по-перше, є пусковим механізмом розвитку людини, а по-друге, забезпечують індивідуалізацію цього процесу.
Фізичне здоров'я, за С.В. Поповим, - це рівень росту і розвитку органів і систем організму, основу якого складають морфологічні і функціональні резерви, які забезпечують адаптаційні реакції. Ми вважаємо, що дані характеристики слід об'єднати і зауважити, що абсолютне фізичне здоров'я визначається красивою фігурою, здоровим волоссям і шкірою, гармонійним розвитком усіх фізичних якостей (швидкості, сили, витривалості, гнучкості), а також високою здатністю організму підтримувати постійність внутрішнього середовища (гомеостазу), з допомогою чого досягається висока життєздатність основних органів та систем.
Чи можна виміряти кількість фізичного здоров'я?
У 1926 році видатний російський учений-енциклопедист В.І. Вернадський уперше застосував для вивчення біосфери, тобто всього живого, закони термодинаміки. З таких позицій будь-який живий організм, у тому числі й людина, - відкрита термодинамічна система. Добре відомо, що ці системи перебувають у досить стійкому стані стосовно навколишнього середовища. В основі цієї стійкості, як підказує термодинаміка, - енергопотенціал системи. Чим він вищий, тим стійкіша нерівновага відкритої термодинамічної системи. Чим більше енергії в клітині, тканині, органі, тим більше фізіологічної роботи може бути виконано, тим успішніша протидія хворобі. Саме таким шляхом - підвищення ефективності енергоутворення (питомої інтенсивності внутріклітинного дихання) - відбувалася еволюція всього живого на Землі. Отже, оцінка "кількості здоров'я" індивіда конкретизується у визначенні його енергопотенціалу.
Основа енергопотенціалу живого організму - так звані макроерги, головним чином - аденозинтрифосфорна кислота (АТФ). При його фукнціонуванні вони постійно розщеплюються, забезпечуючи енергетику функції клітин, а також постійно ресинтезуються, накопичуючи енергію. Енергія для ресинтезу макроергів виникає анаеробним (безкисневим) та аеробним (з участю кисню) шляхами. Перший із них еволюційно давніший і в 16-18 разів менш ефективний, ніж другий. До того ж, анаеробний шлях як енергетичний субстрат використовує лише вуглеводи.
Отже, для того, щоб класифікувати енергопотенціал живої системи, досить узяти дані про максимальні аеробні здібності людини, які, у свою чергу, можуть бути охарактеризовані показниками максимального споживання кисню. Практика свідчить, що стійкість організму проти негативних чинників - від гіпоксії до проникаючої радіації - залежить від показників максимального споживання кисню, співвіднесених до маси тіла індивіда.
Як відомо, визначення максимального споживання кисню - одна з найпоширеніших дослідницьких процедур у спортивній медицині. Для її виконання потрібні прилади - ергометри та газоаналізатори. Але такий шлях вимірювання здоров'я малодоступний через дорожнечу вищевказаних приладів. Вихід із становища може бути знайдений досить просто: адже між максимальними аеробними можливостями людини і результатами тестування її загальної витривалості існує прямолінійна залежність. Це значить, що за часом пробігу дистанції в 3 км для чоловіків (2 км для жінок) можна визначити функціональний клас аеробної здатності, тобто виміряти здоров'я.
Подібний підхід і нагромаджений досвід дають змогу сформулювати поняття "безпечного рівня здоров'я", який характеризується максимальним споживанням кисню (42 мл/кг/хв для чоловіків і 35 мл/кг/хв для жінок) або показником максимальної потужності навантаження на велоергометрі, що дорівнює відповідно 3 і 2 Вт/кг/хв., або часом пробігу трикілометрової дистанції за 14 хв (чоловіки) і двокілометрової дистанції за 11 хв 30 сек (жінки). Особи, що мають "безпечний стан здоров'я", відзначаються гарним станом зовнішніх показників (шкіри, волосся, нігтів, статури), а також високими коронарними, респіраторними і гормональними резервами. В цілому це забезпечує не тільки хороший зовнішній вигляд, але й відсутність факторів ризику розвитку багатьох соматичних захворювань.
Вступ до школи - переломний момент у житті дитини. Він пов'язаний з новим типом стосунків з оточуючими, новими стосунками з ровесниками, новими формами діяльності. Цей період входження дитини в шкільне життя називається періодом соціально-психологічної адаптації дитини до нових умов.
Атмосфера шкільного навчання, що складається із сукупності фізичних, емоційних, комунікативних, розумових навантажень, висуває все складніші вимоги до особистості дитини, до її адаптаційних ресурсів.
Психічна адаптація - процес активного пристосування людини до умов навколишнього середовища, перш за все - соціального. За успішного пристосування досягається стан адаптації як оптимального рівня функціонування особистості.
Якщо середовище ставить до учня вимоги, адаптація до яких важка через його особисті або вікові особливості, може розвинутися стан соціальної, психічної напруженості - загроза дезадаптації.
Унаслідок цього розвиваються:
Непродуктивні форми реагування.
Симптоми порушення поведінки.
Емоційні розлади різного ступеня.
Це виявляється в проявах:
підвищення показника емоційного збудження, тривожності, невротизму;
зниження комунікабельності, емоційної стійкості, самоконтролю, соціальної сміливості;
з'являється почуття неповноцінності у стосунках із товаришами, вчителями, батьками і в поведінці в цілому - надмірна сором'язливість;
зниження успішності, недостатня увага й зосередженість на уроках;
скарги на погане самопочуття, сон;
втрата інтересу до навчання, школи.
Особливо вразливими щодо розвитку стану дезадаптації школярів є критичні періоди змін умов виховання і навчання, а саме, вступ до першого класу школи, перехід із початкової школи у середню школу, перехід до іншої школи.
Тому важлива задача всіх дорослих, які беруть участь в освіті і вихованні школярів - допомогти дітям пройти період адаптації до нових умов, пов'язаних із зміною зовнішніх обставин і внутрішніх змін.
Адаптація (з лат. adaptare - пристосовувати) - пристосування індивіда до умов та вимог нового середовища. її результатом є пристосованість як особистісна якість, що виступає показником життєвої компетентності індивіда.
Адаптація біологічна - пристосування організму до фізичних умов, температури, вологості, освітлення, запахів, звуків та змін у власному організмі.
Адаптація психологічна - пристосування дитини як особистості до існування у школі, згідно з її вимогами та власними потребами, мотивами та інтересами.
Адаптація соціальна - інтерактивний показник стану дитини, який відображає її здатність адекватно сприймати навколишню дійсність, ставитися до людей, подій, вчинків, спілкуватися, вчитися, регулювати поведінку відповідно до сподівань інших.
Шкільна дезадаптація. Втрата дитиною навчальної мотивації, низька успішність, конфліктність у спілкуванні з учителями, однолітками, схильність до асоціальної поведінки, низьке самооцінювання, домінування негативного емоційного напруження.
Адаптаційний синдром. Сукупність реакцій дитини, що має захисний характер і виникає у відповідь на значні за силою і тривалістю несприятливі впливи (стресори). Характеризується різними стадіями: тривоги, опору, виснаження.
Шкільна фобія. Формування ускладненого пристосування дитини до школи, яке виникає за умови підвищених вимог до її адаптивних можливостей.
Показники адаптаційних процесів:
Адаптивність - абсолютна й відносна гармонійність між об'єктивними цілями і кінцевими результатами, супроводжується позитивним ставленням особистості до навколишнього світу і самої себе.
Неадаптивність - усвідомлена невідповідність між цілями й результатами діяльності, викликає амбівалентні почуття й оцінки, але не чинить психотравмуючого впливу на особистість.
3. Дезадаптивність - дисгармонія між цілями й результатами, яка є джерелом психічної напруги (стрес, шок, паніка тощо), внутрішнього дискомфорту й нестабільності перебігу психічних процесів, психічних станів, негативного емоційного тла (страх, депресія, фрустрація).
Вчитель повинен знати етапи (фази), форми, ступені, фактори адаптації:
I етап: орієнтовний, коли у відповідь на комплекс нових впливів, пов'язаних із початком систематичного навчання, змін умов - усі системи організму відповідають бурхливою реакцією і значною напругою. Ця фізіологічна „буря" триває 2-3 тижні.
II етап: нестійке пристосування, коли організм шукає і знаходить які-небудь оптимальні або близькі до оптимальних варіанти реакцій на вплив. „Буря" починає вщухати.
III етап: період відносно стійкого пристосування, коли організм знаходить найоптимальніші варіанти реагування на навантаження, потребує меншої напруги всіх систем (до 10-15 жовтня).
Ступінь важливості дезадаптації залежить від багатьох факторів, серед яких є такі, на які школа не може впливати.
рівень стану здоров'я й розвитку дитини;
рівень тренованості адаптаційних можливостей;
позитивний стиль взаємовідносин у сім'ї дитини, відсутність конфліктного фону в сім'ї;
Пристосування (адаптація) дитини до школи відбувається не одразу. Це тривалий процес, пов'язаний зі значним напруженням усіх систем організму. Лише через 5-6 тижнів поступово підвищуються та стають більш стійкими показники працездатності, у дитини спадає напруженість та тривожність.
У психології виділено три рівні адаптації (за дослідженнями Г.М. Чуткіної):
Високий рівень адаптації: учень позитивно ставиться до школи, правила й вимоги сприймає адекватно, навчальний матеріал засвоює легко, глибоко й повно, розв'язує ускладнені задачі. Чемний, уважно слухає вказівки, пояснення вчителя, доручення виконує охоче й сумлінно, без зовнішнього контролю. Виявляє високу зацікавленість у самостійній навчальній роботі, готується до всіх уроків, має у класі позитивний статус.
Середній рівень адаптації: учень позитивно ставиться до школи, відвідування уроків не викликає у нього негативних переживань. Розуміє програмовий матеріал, коли вчитель пояснює його досить детально й наочно, засвоює основний зміст програми з усіх предметів, самостійно розв'язує типові завдання, зосереджений і уважний під час виконання завдань, доручень, вказівок учителя, разом з ним потребує контролю з боку дорослого. Зосередженим буває тільки тоді, коли робить щось цікаве для себе, майже завжди готується до уроків і виконує домашнє завдання, доручення виконує сумлінно, але не всі з особливим бажанням, товаришує з багатьма однокласниками.
Низький рівень адаптації: негативно або байдуже ставиться до школи, часто скаржиться на здоров'я, самопочуття, переважає пригнічений настрій, порушує дисципліну. Матеріал, який пояснює вчитель, засвоює фрагментарно, самостійна робота з підручником викликає труднощі, до самостійних завдань не виявляє інтересу, до уроків готується нерегулярно, потребує постійного контролю, систематичних нагадувань і спонукань. Може зберігати увагу і працездатність тільки за умови тривалих пауз для відпочинку, потребує значної допомоги дорослих у навчанні, доручення виконує під контролем і без бажання. Пасивний, друзів майже не має, знає імена і прізвища небагатьох однокласників.
2. Бальсевич В.К., Запорожнов В.А. Физическая активность человеках Киев: Здоровье, 1987. - 224 с.
3. Баранов В.М. В мире оздоровительной физкультуры. - К.: Здоровье, 1991. - 133 с.
4. Брехман И.И. Валеология - наука о здоровье. - М.: ФиС, 1990.
5. Булич Е.Г., Муравов І.В. Валеологія. Теоретичні основи валеології: Навч. посібник. - К.: ІЗМН, 1997.
6. Виноградов П.А. Физическая культура и здоровый образ жизни. - М., 1991.
7. Казначеев В.П. Биосистема и адаптация. - Новосибирск, 1983.
8. Касиль Г.И. Внутренняя среда организма. - М.: Наука, 1983. - 227 с.
9. Колбанов В.А., Зайцев Г.К. Валеология в школе. - СПб., 1994.
10. Лаптев АЛ. Береги здоровье смолоду. - М.: Медицина, 1988.
11. Селье Г. Очерки об адаптационном синдроме. - М., 1960.
12. Смирнов Н.С. Валеология. - М., 1995.
13. Физическая культура - основа здорового образа жизни / Под общ. ред. Н.В. Барышевой. - Самара, 1996.
14. Цимбал Н.М. Практикум з валеології. Методи зміцнення фізичного здоров'я. Навчально-методичний посібник. - Тернопіль: "Навчальна книга - Богдан", 2000. - 168 с.
15. Язловецький В.С., Поярков В.О., Івасюта Ю.М. Формування валеологічних знань та навичок здоров’я в учнів на уроках фізкультури. - Кіровоград, 1995. - 150с.
Тема: Проблема здоров’я у валеології
План
Вступ
1. Проблеми здорового способу життя у сучасному суспільстві
Валеологія - наука про індивідуальне здоров’я людини
Проблема здоров’я у валеології
Структурна модель людини та її зовнішні (просторові) складові
Фізіологічні та функціональні резерви організму
Література
Вступ
Основна мета валеологічної освіти в Україні - збереження і зміцнення здоров’я українського народу шляхом формування валеологічного світогляду, виховання свідомого та дбайливого ставлення до власного здоров’я як головної умови реалізації творчого і фізичного потенціалу особистості.Серед різноманітних форм організації валеологічної освіти в загальноосвітніх навчальних закладах особливе місце займають уроки фізичної культури. Учитель за допомогою всіх форм навчальної і позакласної роботи повинен закласти фундамент фізичної культури вказати учневі шляхи оволодіння знаннями, навичками й уміннями, необхідними для забезпечення здорового способу життя.
В основі валеології лежить комплекс наукових знань про засоби та методи профілактики захворювань. У зв’язку з цим виникла необхідність викладання валеології в школах та підготовки спеціалістів з фізичної культури та валеології. Отже, навчальний курс відноситься до професійно-орієнтованих дисциплін вищих навчальних закладів. Цей курс спрямований на розвиток професійної ерудиції соціального педагога, широкого наукового світогляду, стимулювання пізнавального й професійного інтересу, науково-дослідної діяльності студентів.
1. Проблеми здорового способу життя у сучасному суспільстві
Валеологія - наука про індивідуальне здоров’я людини
З позицій системного підходу, прийнятого у валеології, структурну організацію людини можна подати у вигляді піраміди.Виходячи з уявлень про людину як систему пірамідального типу, що включає як підсистему тіло (сому) - підошва піраміди, психіку (інтелектуально-емоційна сфера) - середня ланка піраміди і духовний компонент - вершина піраміди, у валеології розроблена тактика пізнання і оздоровлення.
Духовному аспектові як у західній, так і у нашій практиці оздоровлення поки що не надається належної уваги. В західній медицині лікар звичайно починає роботу з пацієнтом з наступного за ієрархією рівня, який визначає здоров'я, - із психічної сфери. Вітчизняна практика, на жаль, обмежується лікуванням тіла, а як наслідок - маємо багато хвороб, котрі перебувають у відомстві "вузьких" спеціалістів. Відповідно лікування проводиться "в межах органу" або системі органів, що не дає лікувального ефекту організмові. У той час, виробляючи стратегію здоров'я, починати необхідно з оздоровлення всього організму, а тактику - з того рівня, який організовує всі інші, - духовного. На жаль, переважна більшість людей вважає, що з духовним здоров'ям у них усе гаразд, а всі неприємності пояснюють випадковими явищами нестійкого функціонування окремих систем чи органів, наприклад, кишечнику, нирок, печінки тощо.
Другий за ієрархією рівень - психічна сфера людини. Зі станом психіки, як відомо, пов'язаний стан тіла, що підтверджується наявністю психосоматичних захворювань, зокрема "хвороб адаптації" тощо, які виникають при тривалому психоемоційному стресі, а також під впливом надмірних як негативних, так і позитивних психокомплексів.
Інформація про історію пізнання людиною проблем власного здоров'я і способів його збереження дає конкретні уявлення про складний шлях, який пройшло людство, щоб зрозуміти взаємозв'язок компонентів духовного, психічного і фізичного в її оздоровленні. Науково-технічна революція докорінно змінила життя, його умови. Відповідно драматично змінилася й адаптація людини до реального життя. Вона перестала залежати від росту, фізичної сили і міцності кісток. Пристосування людини до дійсності в наш час залежить переважно від її психічних можливостей. Безмірно виросла ціна помилки, і приклад тому - Чорнобиль. Глибоко ранять не ікла хижака і спис ворога, а слово. Негативні емоції, як дев'ятий вал, накрили людину з головою.
Кількість інформації, яку одержує людина щоденно, величезна. Людина дезорієнтована. У стимулах, що викликають дистрес, психічне домінує над тілесним. Локальні м'язові напруження, котрі формуються при психокомплексах, сприяють виникненню патологічних процесів у внутрішніх органах. Тому в практиці оздоровлення центром є психічна сфера.
Комплекс оздоровчих методів, що в першу чергу впливають на емоційно-інтелектуальну сферу, передбачає вміння працювати з різними галузями психіки (психоаналіз і психогенез, нейролінгвістичне програмування, елементи гештальт- і тілесноорієнтованої психотерапії, дихальної техніки і психонавантаження тощо).
Нижчий за ієрархією рівень оздоровчих заходів - фізичний. Він включає: нормалізацію трофотропної функції (очищення органів і систем, нормалізація діяльності травної системи харчування, сну), відновлення ерготропної функції за рахунок тренувальних впливів (оздоровче і гіпоксичне тренування, загартовування тощо).
Вищеописаний підхід з його стратегічним і тактичним компонентом належить в основі збереження, зміцнення і відновлення здоров'я у валеологічній теорії та практиці. Слід відзначити, що описані підходи можна доповнити впливом природних факторів, мануальною корекцією, масажем, біоенергетичними впливами. Допомагають гармонізувати людину в цілому і цигун-терапія, хатха-йога, фіто - і фармакосанація тощо.
Загальнофілософські, біологічні, медичні, психолого-педагогічні аспекти вчення про людину інтегруються в єдине вчення про здоров'я (людини, яке тисячоліттями існувало і розвивалося.
Проблема здоров’я у валеології
Людина - це система відкритого типу, що розвивається в часі й існує в просторі. Тому зовнішнім до підсистеми "фізичне тіло" просторовим аспектом її функціонування є обмін із зовнішнім середовищем - життєвий простір. Форми такого обміну - харчування (як інтимний, індивідуально визначений зв'язок організму із зовнішнім середовищем), дихання, біоенергообмін. Сюди відносяться вплив на людину екології, Землі й планет (біоритми).Просторовим аспектом функціонування другої, психічної системи є психообмін. Сюди належать впливи людського оточення на рівні мікрогрупи, колективу (навчального, трудового), людського суспільства. Просторовим (зовнішнім) до підсистеми "духовне" є світські і релігійні духовні концепції, вищі духовні закони, закони моралі, загальнолюдські цінності.
Вітчизняні і світові здобутки мають складну основу в обраному підході до вирішення проблем здоров'я сучасної людини. Такий підхід до людини і до обрання стратегії і тактики оздоровлення є системним і дозволяє створити просту матрицю викладання валеології у вищій та середній школі, яка ґрунтується на законах функціонування людини як системи і основних трьох завданнях її життя: виживання, репродукції, реалізації себе як особистості.
Структурна модель людини та її зовнішні (просторові) складові
Світські і релігійні духовні цінності| |
| Загальнолюдські цінності |
| Закони моралі |
| Фізична складова (тіло) |
| Психічна складова (інтелектуально-емоційна сфера) |
| Духовна складова |
| Мікросоціальне оточення |
| Макросоціальне оточення |
| Вплив Землі і планет (біоритми) |
| Харчування |
| Екологія |
 |
Валеологія повсякденного життя
Тривалий час традиційна медицина успішно вирішувала поставлені перед нею завдання. Поступово зникли страшні епідемії, зросла середня тривалість життя. Та от людство вступило в епоху НТР. Життя змінилося: зросли потоки інформації, нервово-психічні перевантаження, прагнення всю фізичну працю замінити роботою машин. Медична наука здобула новий імпульс для розвитку. Але на фоні незаперечних успіхів у діагностиці та лікуванні стало швидко погіршуватися здоров'я населення: збільшилася кількість хворих людей, зросли показники смертності, інвалідизації тощо.
Зміна умов життя сучасних людей істотно змінила й структуру їх хвороб. На перше місце за поширенням і сумними наслідками вийшли так звані хронічні соматичні захворювання. До них належать захворювання серцево-судинної, дихальної та ендокринної систем тощо. Можливості діагностики цих хвороб цілком достатні, а лікування - обмежені. Єдиний вихід - профілактика. А для цього потрібно знати не тільки механізми тієї чи іншої хвороби, але й механізми здоров'я. Визнано, що такі механізми здоров'я існують.
Актуалізуючи дане у "Вступі до валеології" визначення фізичного здоров'я як стану гармонії морфологічної структури фізичного тіла і функціонального стану систем життєзабезпечення людського організму, поміркуємо над структурою фізичного здоров'я, суттєвим його змістом. З визначення можна зробити висновок, що даний феномен розглядається як гармонійне поєднання фізичного (сфера фізичної культури і спорту) і соматичного (сфера біології та медицини). Таке розуміння означеної категорії є у деяких авторів, котрі досліджують проблему індивідуального здоров'я людини. Так, С.В. Попов визначає соматичне здоров'я як поточний стан органів і систем організму людини, основу якого складає біологічна програма індивідуального розвитку, опосередкована базовими потребами, які домінують на різних етапах онтогенетичного розвитку. Ці потреби, по-перше, є пусковим механізмом розвитку людини, а по-друге, забезпечують індивідуалізацію цього процесу.
Фізичне здоров'я, за С.В. Поповим, - це рівень росту і розвитку органів і систем організму, основу якого складають морфологічні і функціональні резерви, які забезпечують адаптаційні реакції. Ми вважаємо, що дані характеристики слід об'єднати і зауважити, що абсолютне фізичне здоров'я визначається красивою фігурою, здоровим волоссям і шкірою, гармонійним розвитком усіх фізичних якостей (швидкості, сили, витривалості, гнучкості), а також високою здатністю організму підтримувати постійність внутрішнього середовища (гомеостазу), з допомогою чого досягається висока життєздатність основних органів та систем.
Чи можна виміряти кількість фізичного здоров'я?
У 1926 році видатний російський учений-енциклопедист В.І. Вернадський уперше застосував для вивчення біосфери, тобто всього живого, закони термодинаміки. З таких позицій будь-який живий організм, у тому числі й людина, - відкрита термодинамічна система. Добре відомо, що ці системи перебувають у досить стійкому стані стосовно навколишнього середовища. В основі цієї стійкості, як підказує термодинаміка, - енергопотенціал системи. Чим він вищий, тим стійкіша нерівновага відкритої термодинамічної системи. Чим більше енергії в клітині, тканині, органі, тим більше фізіологічної роботи може бути виконано, тим успішніша протидія хворобі. Саме таким шляхом - підвищення ефективності енергоутворення (питомої інтенсивності внутріклітинного дихання) - відбувалася еволюція всього живого на Землі. Отже, оцінка "кількості здоров'я" індивіда конкретизується у визначенні його енергопотенціалу.
Основа енергопотенціалу живого організму - так звані макроерги, головним чином - аденозинтрифосфорна кислота (АТФ). При його фукнціонуванні вони постійно розщеплюються, забезпечуючи енергетику функції клітин, а також постійно ресинтезуються, накопичуючи енергію. Енергія для ресинтезу макроергів виникає анаеробним (безкисневим) та аеробним (з участю кисню) шляхами. Перший із них еволюційно давніший і в 16-18 разів менш ефективний, ніж другий. До того ж, анаеробний шлях як енергетичний субстрат використовує лише вуглеводи.
Отже, для того, щоб класифікувати енергопотенціал живої системи, досить узяти дані про максимальні аеробні здібності людини, які, у свою чергу, можуть бути охарактеризовані показниками максимального споживання кисню. Практика свідчить, що стійкість організму проти негативних чинників - від гіпоксії до проникаючої радіації - залежить від показників максимального споживання кисню, співвіднесених до маси тіла індивіда.
Як відомо, визначення максимального споживання кисню - одна з найпоширеніших дослідницьких процедур у спортивній медицині. Для її виконання потрібні прилади - ергометри та газоаналізатори. Але такий шлях вимірювання здоров'я малодоступний через дорожнечу вищевказаних приладів. Вихід із становища може бути знайдений досить просто: адже між максимальними аеробними можливостями людини і результатами тестування її загальної витривалості існує прямолінійна залежність. Це значить, що за часом пробігу дистанції в 3 км для чоловіків (2 км для жінок) можна визначити функціональний клас аеробної здатності, тобто виміряти здоров'я.
Подібний підхід і нагромаджений досвід дають змогу сформулювати поняття "безпечного рівня здоров'я", який характеризується максимальним споживанням кисню (42 мл/кг/хв для чоловіків і 35 мл/кг/хв для жінок) або показником максимальної потужності навантаження на велоергометрі, що дорівнює відповідно 3 і 2 Вт/кг/хв., або часом пробігу трикілометрової дистанції за 14 хв (чоловіки) і двокілометрової дистанції за 11 хв 30 сек (жінки). Особи, що мають "безпечний стан здоров'я", відзначаються гарним станом зовнішніх показників (шкіри, волосся, нігтів, статури), а також високими коронарними, респіраторними і гормональними резервами. В цілому це забезпечує не тільки хороший зовнішній вигляд, але й відсутність факторів ризику розвитку багатьох соматичних захворювань.
Фізіологічні та функціональні резерви організму
Життя - вічна наука. Його не можна навчитися, можна лише вчитися. Сьогодні життя змінюється стрімко, часом непередбачувано. У цьому вирі змін, у цьому складному світі допоможуть зорієнтуватися знання, які живляться розумом. Не менш важливим є фізичне і психічне здоров'я особистості.Вступ до школи - переломний момент у житті дитини. Він пов'язаний з новим типом стосунків з оточуючими, новими стосунками з ровесниками, новими формами діяльності. Цей період входження дитини в шкільне життя називається періодом соціально-психологічної адаптації дитини до нових умов.
Атмосфера шкільного навчання, що складається із сукупності фізичних, емоційних, комунікативних, розумових навантажень, висуває все складніші вимоги до особистості дитини, до її адаптаційних ресурсів.
Психічна адаптація - процес активного пристосування людини до умов навколишнього середовища, перш за все - соціального. За успішного пристосування досягається стан адаптації як оптимального рівня функціонування особистості.
Якщо середовище ставить до учня вимоги, адаптація до яких важка через його особисті або вікові особливості, може розвинутися стан соціальної, психічної напруженості - загроза дезадаптації.
Унаслідок цього розвиваються:
Непродуктивні форми реагування.
Симптоми порушення поведінки.
Емоційні розлади різного ступеня.
Це виявляється в проявах:
підвищення показника емоційного збудження, тривожності, невротизму;
зниження комунікабельності, емоційної стійкості, самоконтролю, соціальної сміливості;
з'являється почуття неповноцінності у стосунках із товаришами, вчителями, батьками і в поведінці в цілому - надмірна сором'язливість;
зниження успішності, недостатня увага й зосередженість на уроках;
скарги на погане самопочуття, сон;
втрата інтересу до навчання, школи.
Особливо вразливими щодо розвитку стану дезадаптації школярів є критичні періоди змін умов виховання і навчання, а саме, вступ до першого класу школи, перехід із початкової школи у середню школу, перехід до іншої школи.
Тому важлива задача всіх дорослих, які беруть участь в освіті і вихованні школярів - допомогти дітям пройти період адаптації до нових умов, пов'язаних із зміною зовнішніх обставин і внутрішніх змін.
Адаптація (з лат. adaptare - пристосовувати) - пристосування індивіда до умов та вимог нового середовища. її результатом є пристосованість як особистісна якість, що виступає показником життєвої компетентності індивіда.
Адаптація біологічна - пристосування організму до фізичних умов, температури, вологості, освітлення, запахів, звуків та змін у власному організмі.
Адаптація психологічна - пристосування дитини як особистості до існування у школі, згідно з її вимогами та власними потребами, мотивами та інтересами.
Адаптація соціальна - інтерактивний показник стану дитини, який відображає її здатність адекватно сприймати навколишню дійсність, ставитися до людей, подій, вчинків, спілкуватися, вчитися, регулювати поведінку відповідно до сподівань інших.
Шкільна дезадаптація. Втрата дитиною навчальної мотивації, низька успішність, конфліктність у спілкуванні з учителями, однолітками, схильність до асоціальної поведінки, низьке самооцінювання, домінування негативного емоційного напруження.
Адаптаційний синдром. Сукупність реакцій дитини, що має захисний характер і виникає у відповідь на значні за силою і тривалістю несприятливі впливи (стресори). Характеризується різними стадіями: тривоги, опору, виснаження.
Шкільна фобія. Формування ускладненого пристосування дитини до школи, яке виникає за умови підвищених вимог до її адаптивних можливостей.
Показники адаптаційних процесів:
Адаптивність - абсолютна й відносна гармонійність між об'єктивними цілями і кінцевими результатами, супроводжується позитивним ставленням особистості до навколишнього світу і самої себе.
Неадаптивність - усвідомлена невідповідність між цілями й результатами діяльності, викликає амбівалентні почуття й оцінки, але не чинить психотравмуючого впливу на особистість.
3. Дезадаптивність - дисгармонія між цілями й результатами, яка є джерелом психічної напруги (стрес, шок, паніка тощо), внутрішнього дискомфорту й нестабільності перебігу психічних процесів, психічних станів, негативного емоційного тла (страх, депресія, фрустрація).
Вчитель повинен знати етапи (фази), форми, ступені, фактори адаптації:
I етап: орієнтовний, коли у відповідь на комплекс нових впливів, пов'язаних із початком систематичного навчання, змін умов - усі системи організму відповідають бурхливою реакцією і значною напругою. Ця фізіологічна „буря" триває 2-3 тижні.
II етап: нестійке пристосування, коли організм шукає і знаходить які-небудь оптимальні або близькі до оптимальних варіанти реакцій на вплив. „Буря" починає вщухати.
III етап: період відносно стійкого пристосування, коли організм знаходить найоптимальніші варіанти реагування на навантаження, потребує меншої напруги всіх систем (до 10-15 жовтня).
Ступінь важливості дезадаптації залежить від багатьох факторів, серед яких є такі, на які школа не може впливати.
рівень стану здоров'я й розвитку дитини;
рівень тренованості адаптаційних можливостей;
позитивний стиль взаємовідносин у сім'ї дитини, відсутність конфліктного фону в сім'ї;
Пристосування (адаптація) дитини до школи відбувається не одразу. Це тривалий процес, пов'язаний зі значним напруженням усіх систем організму. Лише через 5-6 тижнів поступово підвищуються та стають більш стійкими показники працездатності, у дитини спадає напруженість та тривожність.
У психології виділено три рівні адаптації (за дослідженнями Г.М. Чуткіної):
Високий рівень адаптації: учень позитивно ставиться до школи, правила й вимоги сприймає адекватно, навчальний матеріал засвоює легко, глибоко й повно, розв'язує ускладнені задачі. Чемний, уважно слухає вказівки, пояснення вчителя, доручення виконує охоче й сумлінно, без зовнішнього контролю. Виявляє високу зацікавленість у самостійній навчальній роботі, готується до всіх уроків, має у класі позитивний статус.
Середній рівень адаптації: учень позитивно ставиться до школи, відвідування уроків не викликає у нього негативних переживань. Розуміє програмовий матеріал, коли вчитель пояснює його досить детально й наочно, засвоює основний зміст програми з усіх предметів, самостійно розв'язує типові завдання, зосереджений і уважний під час виконання завдань, доручень, вказівок учителя, разом з ним потребує контролю з боку дорослого. Зосередженим буває тільки тоді, коли робить щось цікаве для себе, майже завжди готується до уроків і виконує домашнє завдання, доручення виконує сумлінно, але не всі з особливим бажанням, товаришує з багатьма однокласниками.
Низький рівень адаптації: негативно або байдуже ставиться до школи, часто скаржиться на здоров'я, самопочуття, переважає пригнічений настрій, порушує дисципліну. Матеріал, який пояснює вчитель, засвоює фрагментарно, самостійна робота з підручником викликає труднощі, до самостійних завдань не виявляє інтересу, до уроків готується нерегулярно, потребує постійного контролю, систематичних нагадувань і спонукань. Може зберігати увагу і працездатність тільки за умови тривалих пауз для відпочинку, потребує значної допомоги дорослих у навчанні, доручення виконує під контролем і без бажання. Пасивний, друзів майже не має, знає імена і прізвища небагатьох однокласників.
Література
1. Бабин І.І., Царенко А.В., Черняк В.М., Яцук Г.Ф. Пізнай себе. Матеріали до курсу "Валеологія". - Тернопіль: ТДПІУО, ТОШО, 2002. - 232с.2. Бальсевич В.К., Запорожнов В.А. Физическая активность человеках Киев: Здоровье, 1987. - 224 с.
3. Баранов В.М. В мире оздоровительной физкультуры. - К.: Здоровье, 1991. - 133 с.
4. Брехман И.И. Валеология - наука о здоровье. - М.: ФиС, 1990.
5. Булич Е.Г., Муравов І.В. Валеологія. Теоретичні основи валеології: Навч. посібник. - К.: ІЗМН, 1997.
6. Виноградов П.А. Физическая культура и здоровый образ жизни. - М., 1991.
7. Казначеев В.П. Биосистема и адаптация. - Новосибирск, 1983.
8. Касиль Г.И. Внутренняя среда организма. - М.: Наука, 1983. - 227 с.
9. Колбанов В.А., Зайцев Г.К. Валеология в школе. - СПб., 1994.
10. Лаптев АЛ. Береги здоровье смолоду. - М.: Медицина, 1988.
11. Селье Г. Очерки об адаптационном синдроме. - М., 1960.
12. Смирнов Н.С. Валеология. - М., 1995.
13. Физическая культура - основа здорового образа жизни / Под общ. ред. Н.В. Барышевой. - Самара, 1996.
14. Цимбал Н.М. Практикум з валеології. Методи зміцнення фізичного здоров'я. Навчально-методичний посібник. - Тернопіль: "Навчальна книга - Богдан", 2000. - 168 с.
15. Язловецький В.С., Поярков В.О., Івасюта Ю.М. Формування валеологічних знань та навичок здоров’я в учнів на уроках фізкультури. - Кіровоград, 1995. - 150с.
