Літературний текст – це витвір мистецтва у вузькому значенні цих слів, тобто є однією з форм суспільної свідомості[1].Як і всяке мистецтво, художній твір є виразником ідей автора, має емоційну та інтелектуальну наповненість. Це своєрідна реакція автора на те, що його оточує та хвилює, тому важливою метою є не тільки показати власні почуття, а й викликати відповідні емоції у читача. Літературний твір, як і будь-який витвір мистецтва, є суб’єктивним відображенням об’єктивної дійсності[2]. Складний характер відображення характеризує художнє мислення і оригінальне бачення письменника, творче перетворення певної проблеми, що постає у центрі твору. Таким чином, художній твір являє собою нерозривну єдність суб’єктивного і об’єктивного первенів. Створений автором художній твір починає жити власним життям, виконуючий цілий ряд функцій. Розглянемо ці функції на прикладі твору, який я аналізую - «Кленові листки» Василя Стефаника. Та спочатку кілька слів про твір та його автора.
Напевно, українська література не породила жодного письменника-новеліста, який був би на стільки яскравим спалахом таланту, як Стефаник. Його можна сміливо назвати українським Едгаром По, адже, як і американець, Стефаник є легендарною постаттю медіума, пророка, завдяки якому до народу приходить слово про власну долю, про трагічну безвихідь теперішнього і про славне минуле. «Стефаникові слова не лише відображають, а й творять автентичний світ українського селянина на межі XIX і XX століть. А ще точніше — просто людини на межі власного життя і вічності. Вибираючи найтрагічніші епізоди людського життя, письменник проникає у глибинні світи, де мова, життя, культура — суть одне, а слово має величну владу і магічну силу»[3]. В 1900 році у “Літературно-науковому віснику» з’явилась окраса збірки “Дорога” – новела «Кленові листки», яка одразу здобула статус глибоко психологічного твору, адже вона розкриває щирі переживання і страждання простих людей, велич їхніх почуттів.
Розглянемо функції художнього твору на прикладі Стефаникових «Кленових листків».
Будь-який твір, відображуючи життя, виконує пізнавальну гносеологічну функцію[4]. Може виникнути доволі логічне питання: навіщо ця функція літературному творові, якщо вона і так притаманна наукам, хіба цього не достатньо? Але мистецтво дає пізнання життя в особливому ракурсі: не розчленовано, як його показують науки, а цілісно, синкретично. Новела «Кленові листки» відображає життя закріпаченого селянства, змальовує важкі будні простої родини. Тема новели збігається із предметом вивчення історії ХVІІІ-ХІХ століття, але автор висвітлює життя селян тільки з одного боку, показуючи власне бачення проблеми і надаючи таким чином твору суб’єктивізму.
Інша важлива функція – оціночна або аксіологічна[5]. Вона полягає у тому, що твори проникнуті авторським упередженим почуттям. У новелі Стефаника складається ціла система стверджень і заперечень, оцінок, які покликані затвердити у свідомості читача ряд цінностей, викликати співчуття до знедоленої сім’ї, яка переживає тяжке горе. Саме так подає автор твору тогочасну дійсність, і його позиція є надзвичайно важливою. Як підтверджує дослідник Халізєв, будь-який письменник певним чином подає і освітлює реальність (буття і його явища), оцінює їх, проявляє себе у якості об’єкту художньої діяльності.[6] Авторська суб’єктивність організовує твір, породжує його художню цілісність: «Дух авторства не стільки присутній, він навіть домінує у творі. Він є центральним персонажем літературного процесу».[7] Стефаник у новелі виступає як чіткий носій свого уявлення про реальність. Халізєв вводить для цього термін «ідея»[8], що позначає комплекс думок і почуттів автора. Художня ідея письменника (або ж «концепція»[9]) – це інтерпретація і оцінка життєвих явищ, що відрізняється від філософських і публіцистичних узагальнень, це мистецтво автора воскрешає старі, стерті у пам’яті істини, надаючи твору гостроти і актуальності. Саме такою є новела «Кленові листки». Письменник із початку твору чітко висловлює свою позиці (засудження класової нерівності і співчуття до знедолених) за допомогою яскравих описів складного побуту бідняків: «Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті», «Хоч це не горілка, а болото, але з мужиком то так мається: що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати...». Гіркі репліки вкладає автор і у вуста головного персонажа: «Та й ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тягнеш ціп та й молотиш напотемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе ціп і звалить на сніп, та й так деревієш до ранку у сні, аж тебе роса припаде. Та й лишень очі пролупиш, то зараз тебе та роса їсть, бо мало тебе біда їсть, ще вона вночі тебе найде! Промиєш очі та й точишся на лан, такий чорний, що сонце перед тобою меркне», «Я косю ваші лани та й забуваю не лиш за діти, але за себе не пам'ятаю!», «Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..». Саме за допомогою таких трагічних слів автор вселяє у читача своє бачення реальності, мимоволі ми вже з перших рядків починаємо співчувати головному герою і його сім’ї. А отже, дотримуємося того, що Халізєв назвав художньою ідеєю автора.
На основі пізнавальної та оціночної функцій твору можна виділити третю – виховну, яка відома ще з античних часів[10].Цю функцію література і мистецтво здійснюють шляхом формування особистості читача, впливаючи на його світогляд. Новела не носить безпосередньо повчального характеру, але вона духовна збагачує людину і вчить високій моральній якості – вмінню співпереживати.
Не можна оминути і естетичну функцію твору, яка полягає у тому, щоб справити на читача потужне емоційне враження, дати йому інтелектуальну, а часом і чуттєву насолоду від слова[11]. Особлива роль цієї функції зумовлена тим, що без неї неможливо здійснення інших функцій – оціночної, виховної, пізнавальної, бо кожна з них передбачає емоційно-особисту реакцію. А вона виникає завдяки естетичному впливу на читача. «Кленові листки» справляють надзвичайно сильне враження завдяки гострій пронизливій мові Стефаника, яскравим тропам і експресивній мові, на зразок, «Вони (дві білі сльози) викотилися на повіки і замерзли», «Я би ті моря берегами обходив», «я правду говорю, мій жаль каркає, серце каркає!», «та й кров моя застигла на їх (дітей) господарстві...». Багатий твір Стефаника і на порівняння, що розраховані на емоційну реакцію читача: «Вони поспускали рукави, як стадо перепелиць, що спочивають, але всі готові летіти.», «Я з богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен?!», «Скує тебе, наб'є, як товарину, бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові...», «Щоб не казали, люди, що каркаю над головами своїх дітей, як ворон над стервом, не кажіть, люди, не кажіть!», «Семенку, здійми з грядок сорочки, щоб я полатала, бо ходите чорні, як ворони.», а особливо поетично звучить порівняння: «Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти».
Варто сказати і про ще одну функцію літературного твору – функцію самовираження[12]. Ця функція важлива не лише для автора – її значення значно ширше, ніж здається на перший погляд. Коли читач пропускає крізь себе твір, який йому припав до смаку, він починає частково ототожнювати себе з автором, цитувати його слова. Тому не дивно, що дуже часто людина виражає свій психологічний стан за допомогою цитати з улюбленого вірша чи роману. Коли автору вдається втілити у рядках наші думки, твір стає і читацьким, а не лише авторським самовираженням.
Розглянемо точки зору у «Кленових листках».
Точка зору – це один з найважливіших аспектів будь-якого твору. Як зазначає Борис Успенський «точка зору має стосунок до всіх видів мистецтва і безпосередньо пов’язана з семантикою, тобто репрезентацією того або іншого моменту дійсності»[13]. Щодо цієї новели ми можемо казати, про наявність багатьох планів точок зору, про так званий «монтаж» - тобто поєднання точки зору головного героя і автора.
Точка зору в плані ідеології часто є чи не найважливішим смисловим навантаженням твору. Функцією героя і є підтримання ідеологічної точки зору, демонстрація того, як герой оцінює навколишній світ.[14] Часто ми бачимо зміну авторських позиції у творі, але в даному випадку читач навпаки помітить смислову єдність новели. Із самого початку перед нашими очима постає картина, яка певним чином задає тон усьому твору: «Куми зате сиділи як вкопані, лишень руками діставали хліб або чарку горілки, але і руки найрадше не рухали б, лишень спочивали би, зігнені в кулак на колінах. Нерадо вони брали хліб та чарку». Такий вступ налаштовує читача на сприйняття песимістичних настроїв злиденного життя і насущних проблем, а отже і співчуття, що реалізує виховну функцію твору. На початку новели ми маємо справу з авторською точкою зору, письменник одразу нас попереджає про можливі варіанти розвитку подій. Якби після цього мова йшла про щасливе одруження чи процвітання села, у читача залишилося б почуття негармонійності новели, фарсу, гротеску. Зовсім іншу мету мав Стефаник. Впродовж усього твору позиція автора залишається незмінною: «Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама, марна, жовта, і бгала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссі спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати». Ця сумна картина перегукується із темним похмурим початком твору, доповнюючи його. Читач бачить розвиток дії – ми поволі наближаємося до неминучої розв’язки, яка була психологічно закладена ще на початку твору. Ми можемо стверджувати, що у творі є так звана поліфонія, що передбачає наявність кількох незалежних точок зору у плані ідеології. Першою точкою зору є безпосередньо авторська. Точка зору Івана господаря поглиблює авторську, робить її більш гострою, соціально орієнтованою: «А я, бігма, не знаю, що з цього має бути?! Чи маю лишити жнива та й обходити жінку і варити дітям їсти, чи я маю лишити їх тут яа ласку божу та й тягнути голоден косою?», «Я вас дуже перепрошую за мою таку мову, але ви гадаєте, що я за неї дбаю або за дітьми дбаю, але за собою я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх зараз вихватає та й мене з ними!», «Та чому не летите з моєї голови? Я вам розчиню і вікна, і двері, гай», «Я з богом за груди не беруся, але нащо він тото пускає на світ, як голе в терен». Тобто, один з головних героїв оформлює, конкретизує авторську думку. Іван є носієм оцінки, а не її предметом. На мою думку, автор у творі показує ще один варіант точки зору – невинну дитячу. Ідеологія дитина втілена не у слові, а у дії, поведінці. Малий Семенко хоч і знає, що сім’ї бракує хліба, ділиться із собакою: «Щипав з платка кулеші, метав псові по куснику і сміявся, що він на воздусі хапає», відчуває відповідальність за свою родину: «Як я буду служити та й буду дужий, то я їх [молодших сестер] не дам [ображати], а буду до них щонеділі приходити». У той самий час, це наївна, природна ідеологія: сидячи біля помираючої матері, хлопчик не усвідомлює до кінця, що відбувається, і питає, коли ж йому класти свічку їй до рук, він же не знає, коли матір помре.
Яскраво виявлена у невеликій новелі і фразеологічна точка зору. Одразу привертає увагу велика кількість діалектизмів: марікувати – нарікати; борше – швидше; дюгати - колоти, шпигати; як мийка усотаний - смертельно втомлений; єгомость - так називали попа в Галичині; путерії набрати - путнім стати, набрати розуму, сили; ясла - відгороджене в хліві місце, куди закладають корм для худоби; товарина – худоба; війт - голова волосної управи; цізорик - складаний ножик; не замилили - не помилилися, збиткувати – знущатися; грядка - жердка під стелею, що на ній вішають одежу; співорити - закричати з переляку; оченаш - "Отче наш..." - слова молитви; в хоромах - в сінях. Фразеологічні ознаки можуть використовуватися у двох функціях: для характеристики особи, що їх вживає, або для маркування авторської позиції.[15] У даному випадку Стефаник вживає діалектизми для передання місцевого колориту, а не для характеристики персонажів, оскільки вони присутні як у мові персонажів, так і у мові автора. Як зазначає Борис Успенський, дуже рідко трапляються твори, де використана лише одна точка зору. Особливу увагу варто звертати на використання у тексті власних назв, які стосуються тієї чи іншої особи.[16] Так куми головного героя у розмові називають дружину Івана теж «жінкою», тобто «дружиною Івана», таким чином вони приймають точку зору і думки Івана, стають на його місце: «Куме Іване, дайте трошки спокій, бо жінка, як мається звичай, у такім стані, то їй не треба цього слухати, бо така мова не дає здоров'я.». Іванова жінка, розмовляючи із Семенком називає себе «мамою», таким чином адаптуючи власну мову до фразеологічної точки зору дитини: «То візьми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна нахилитися, бо дуже болить усередині». У попередньому реченні ми бачимо зменшувальну форму слова «віник». Як пише Борис Успенський, зменшувальні форми часто пов’язані з етикетними формами ввічливості[17], але в даному випадку ми бачимо вияв материного піклування, ніжності. Зовсім інший характер носить зменшувальна форма у реченні: «Війточку, виберіть мене із цієї кари», - це благальна інтонація, тон приниження. «Часто у художньому творі одну особу називають різним способом»[18], - стверджує дослідник Б. Успенський; різні ймення отримує і старша дитина у сім'ї – Семенко, у залежності від ставлення до нього, ступеню споріднення: «Семенку, ти вже наївся?», «Не тішся, дитино, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати», «А ти чий, шибенику, що пси на дорогах годуєш, а в поле що понесеш?», «Йди зо мною, бідо, бо я також несу туди обід». У перших двох випадках ми відчуваємо материну інтонацію, у третьому і четвертому – чужу людину, звертання мають відтінок іронії чи повчання. Стефаник вживає і прийом суміщення елементів двох точок зору – того, хто говорить і того, хто слухає. Успенський називає такий прийом «внутрішньомовною двомовністю» між однією та іншою людиною[19].Наприклад, коли Іван каже про себе у третій особі у розмові з кумами: «А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, аби тато платив кошта». Матір у розмові із старшим сином теж каже про себе у третій особі, використано суміщення точки зору матері і дитини: «Семенку, аби просив тата, що мама наказувала, аби вас любив...».
Не менш важливою є точка зору у плані простору. У деяких випадках точка зору оповідача може бути фіксованою у творі, місце оповідача може збігатися з певним персонажем, тобто автор веде репортаж з місця знаходження цього персонажу[20]. У новелі «Кленові листки» автор на початку твору «прикріплюється» до Івана, хазяїна хати, ми бачимо простір його очима, та згодом автор переміщується, змінює позицію - читач відчуває простір за допомогою маленького Семенка, Стефаник навіть позначає його шлях: «Дріботів ногами по грубій верстві пилу і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти», - коли хлопець зустрічає жінку, читач теж дізнається про неї, бо слідування автором за героєм часто стає приводом описати певну подію[21], Семенко ніби створює навколо себе маленький всесвіт: «Я змалюю собі велике колесо із шпицями. Сів насеред дороги в пил і обводив довкола себе палицею, потім рисував промені в колесі».
Не менш важливим у творі є час. Відлік часу (хронологія подій) може бути проведена автором з позиції якого-небудь персонажу чи із власної позиції[22].У першому випадку авторський час збігається із суб’єктивним відліком подій того чи іншого персонажу. Саме такий варіант обрав для свого твору Стефаник – на початку новели плин часу визначає Іван, голова родини. Для його мови характерні широкі відступи, зокрема, передбачення різних варіантів розвитку подій: «А підросте, та й щось воно украде, бо воно ніколи добра не знало, та краденим хоче натішитися. Дивишся - іде до тебе жандар. Скує тебе, наб'є, як товарину, бо ти тато злодієві та й мусиш із ним бути у змові... Та й ти злодій навіки! Але це не решта, кінець ще напереді. Най би син,- ваша дитина, а людський злодій,- най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, аби тато платив кошта. З хати виганяють з бебехами! Ідеш до війта, по руках цілуєш: "Війточку, виберіть мене із цієї кари". "Ти,- каже війт,- бідний чоловік, то можу тебе випустити, але яку я вигоду буду мати за твою вигоду?" Стиснеш плечима, складешся, як цізорик, та й кажеш: "Місяць вам буду задурно служити..."». Читач знає, що діти головного героя ще нічого не вкрали, але батько вже передбачає у майбутньому можливість таких подій, він забігає наперед, а разом з ним і читач. Стефаник вживає теперішній час для того, аби передати майбутні дії батька: «Коби лиш багач або пан створив пащеку, а я його туди кидаю, аби лишень збутися! А потім воно бігає коло худоби, ноги - одна рана, роса їсть, стерня коле, а воно скаче та й плаче. Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..», Успенський пише, що часто способом вираження часової позиції є саме граматична форма[23]. Теперішній час зазвичай фіксує точку зору, з якої показано опис, а отже цілком логічним є його вживання у мові Івана як у випадках опису теперішньої ситуації: «Але мої діти ростуть по бур'янах разом з курами, а як що до чого прийде, отак, як тепер, то ніхто не знає, що вони цілий день їдять?», так і можливого майбутнього: «Най би син,- ваша дитина, а людський злодій,- най би зогнив у тюрмі, бо злодія не шкода! Най би! А то вони візьмуть здоров'я та й дають до шпиталю лічити, а потім пускають письмо до війта, аби тато платив кошта». Характерним для цього твору є поєднання умовного способу із теперішнім часом: «Ти б йому завернув худобу, поцілував би його в ноги, бо ти його сплодив, та й сумління тебе п'є, але минаєш, ще ховаєшся від нього, аби він не чув!..» Умовний спосіб підкреслює неможливість такої ситуації, хоча і її бажаність. Зовсім по-іншому використовує час автор в епізоді зі свічкою: «Тато зсукали ще свічку та й казали, що якби ви вмирали, аби вам дати в руки і засвітити. Коли я не знаю, коли давати...». Тут «якби» вжито у значенні «коли», що характерно для творів Стефаника. Отже, автор не сумнівається у смерті матері Семенка. Щоправда, твір має відкритий фінал – ми не бачимо, як помирає дружина Івана, вона співає пісню, а отже у читача залишається бодай мала надія, що жінка житиме.
Коли автор будує свою розповідь, він може створювати опис, спираючись на два варіанти: використовуючи суб’єктивну точку зору і намагатися описувати події об’єктивно, на скільки це є можливим. У «Кленових листках» Стефаник веде розповідь зі сторони, але ми бачимо, як він переймається словами Івана: «нерадо вони брали хліб та чарку»... у вустах Івана - підтвердження позиції автора: «що де у світі є найгірше, то він має то спожити, що де в світі є найтяжче, то він має виконати...». Особливість стилю Стефаника полягає саме у тому, що він дає простір думкам читача – з однієї сторони, і задає напрямок мислення з іншої. Читати новелу цікаво саме тому, що автор не показує прямо внутрішню психологічну точку зору персонажа, зокрема він використовує посилання на певні факти, що не залежать від суб’єкта, що їх описує[24]. Наприклад: «відповідали набожно куми», «почав до них балакати», «він звернувся до кумів», але ми не знайдемо жодного звертання до внутрішнього світу персонажу, на зразок «він подумав», «вона відчула». Немає і посилання на думку певного спостерігача, на зразок «він, здається, знав», «йому, начебто, стало соромно». Таким чином, автор дає читачу свободу вибору у ставленні до подій. Ми маємо справу із твором без зміни авторської позиції, тобто, послідовно використано спосіб зовнішнього опису, без звертання до внутрішнього стану героїв[25]. Немає у творі іронії, тобто незбігу ідеологічного і фразеологічного плану[26].Навпаки, у словах Івана звучить пряма інвектива: «Ей, де я годен так ганьбити! А коби коло моєї дитини і мамка, і нянька, і добродзейка ходила, коби мені люди всього назносили, то і я би, єгомость, знав, як діти вчити!» Суворими словами, точними епітетами створює новеліст тривожну атмосферу у «Кленових листках».
Епітет властивий і поезії, і прозаїчній мові; хоча в першій він зазвичай більш рельєфний, як зазначає Веселовський.[27]. Цікаво характеризує автор любов батька до його дітей: «появилася страшна любов до дітей», - це підкреслює силу батьківського почуття і безвихідність ситуації, у яку потрапила сім’я. Вживає Стефаник і постійні епітети: «кленові листочки розвіялися по пустім полю». У дохристиянські часи прикметник «пустий» зазвичай характеризував ворожий, чужий простір, тому не дивно, що у сумній пророчій пісні про важку долю своїх дітей-листочків матір вживає саме цей епітет. Отже «пусте» поле – це вагома ознака простору. Коли ми кажемо про суттєвість певної ознаки, її характерність, читач повинен пам’ятати і про відносність цієї суттєвості[28]. Степи півдня України представляли собою незаселену нескінченність простору, тому цілком природною видавалася давнім християнам така характеристика поля як «пусте». У зв‘язку з цим, історично і відмічають у предметі рису, яка здавалася характерною, суттєвою, показовою – звідси і постійність епітета «пусте» поруч з іменником «поле», яке давно вже не було пустим, незаселеним. Щодо таких випадків Веселовський вживає термін «забуття реального змісту епітету»[29], тобто поступове стирання того поняття, що позначав цей епітет давно, ще до прийняття християнства у нашому випадку.
За Веселовським достоїнство стиля полягає саме у тому, щоб досягти якомога більшої кількості думок у можливо меншій кількості слів[30]. Звідси – розгорнуті порівняння у творі, які, як я вже зазначили виконують естетичну функцію. Автор використовує і паралелізми. За Веселовським паралелізм, як правило, ґрунтується на схожості дій об’єктів[31], його основою є ототожнення людського життя з природою[32], іноді один з членів паралелізму вбирає у себе зміст іншого, а той замовчується, таким чином виникає одночленний паралелізм[33]. Саме таким чином побудований паралелізм: «Ади, саранча, лиш хліба, та й хліба, та й хліба!», - де властивість саранчі знищувати весь хліб перенесена на дітей.
Цікавим, на мою думку, є те, що у даній маленькій новелі є і елементи хронотопу дороги, про який Бахтін зазначав: «Особливо важливе значення має зв’язок мотива зустрічі із хронотопом дороги. У хронотопі дороги єдність просторово-часових визначень розкривається з винятковою чіткістю і ясністю. Значення хронотопа дороги у літературі величезне: рідко який твір не має яких-небудь варіацій мотиву дороги»[34]. У новелі ми бачимо і хронотоп дороги, коли Степанко несе обід батькові: «Пройшовши шмат дороги, він знову поставив обід на землю.», і мотив зустрічей: «З одного подвір'я вибіг'пес і пустився за ним.», «І якась жінка гупнула його в шию.». Тут ми бачимо одразу два мотиви зустрічі – із собакою та старою жінкою, але вони не впливають на основний мотив твору – життя бідної сім’ї і хвороба матері.
Саме дітям присвятив Василь Стефаник цю новелу, а кленові листочки, що полетіли по полю – то тяжка сирітська доля, відірваність від родинного дерева, в устах матері остання пісня звучить як пророкування наймитської долі її дітей, а сама новела є психологічною драмою, яка розкриває внутрішній світ героїв, змушує нас плакати разом із хворою матір’ю.
Один з найяскравіших російських прозаїків XX сторіччя, Андрій Платонов, незадовго до смерті присвятив творчості Василя Стефаника глибоку й цікаву статтю. Чомусь здається, що російський геній побачив у творах Стефаника магію самореалізації спорідненої душі, «алхімію слова», яка відтворює світ таким, яким він є насправді. Платонов пише: «В каждый рассказ Стефаника, размером иногда всего в две-три страницы, вжато, втиснено содержание, которое другому писателю показалось бы достаточным для повести, и это крайне сжатое содержание имеет такую непосредственно-простую и поэтическую форму, которая, будучи прекрасной, подтверждает жизненную истинность произведений Стефаника. Всегда желаемое и естественное явление в искусстве, когда одушевляющая сила поэзии и движущаяся правда действительности соединяются в одну суть, — это явление осуществляется Стефаником. И оттого смутный, для многих непонятный, мучительный поток жизни, изображаемый Стефаником, приобретает свой истинный, для всех видимый и всеми ощущаемый смысл, потрясающий все человеческие сердца»[35].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1.     Успенский Б.А. Поэтика композиции., М., 1970,
2.     Веселовский А.Н. Историческая поэтика., М., 1989,
3.     Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики., М., 1975
4.     Хализев В.Е.Теория литературы, М., 1999
5.     Поспелов Г.Н. Эстетическое и художественное. М, 1965
6.     Есин А.Б. Принципы и приемы анализа литературного произведения, М., 2000
7.     Газета «Дзеркало Тижня», № 46 (625) 2 — 8 грудня 2006

---