Природа й наука у філософському осмисленні

Джерела розколу двох культур, про яке з такою наполегливістю заговорили в другій половині XX століття, особливо після публікацій англійського письменника й ученого Ч. П. Сноу, лежать глибоко в надрах формування новоєвропейської науки, а перше відкрите вираження й філософське осмислення, що не втратило свого значення аж до сьогоднішнього дня, він одержує на результаті XIX і на самому початку XX століття (хоча бунт романтиків кінця XVIII - початку XIX століття проти безоглядного преклоніння ідеологів епохи Просвіщення перед розумовою раціональністю може розглядатися як передбачення цих подій). До цього часу завершилося формування того, що зараз називається класичною наукою. В основних областях природознавства - фізиці, хімії, біології - були сформульовані фундаментальні узагальнення (закони И. Ньютона в теоретичній механіці, рівняння Дж. Максвелла в електродинаміку, система елементів Д. И. Менделєєва в хімії, теорія еволюції живої природи Ч. Дарвіна в біології). Здавалося, що всі явища природи охоплені природничо-науковим знанням, зрозумілі у своїй істоті з єдиної точки зору й вбудовані в деяку єдину "картину миру". І що стосується явищ природи, то представлялося, що справа тільки за поясненням частковостей і деталей конкретних явищ і за розробкою практичних, технологічних додатків фундаментальних знань. На порядок денний устало завдання дослідження й пояснення в тім же стилі і явищ людського миру, тобто самої людини й продуктів його діяльності - миру людської культури. От це важливо підкреслити: саме завдання пояснення людини й людської культури науково - читай природничо-науково, тобто тими ж пізнавальними засобами й у рамках тих же пізнавальних установок, які продемонстрували високу ефективність при вивченні явищ природи. До цього часу сформувалося й одержало колосальну популярність (особливо серед учених-натуралістів) позитивістський напрямок у філософії, представники якого намагалися теоретично обґрунтувати неминучість такого повороту гуманітарної сфери до наукового (природничо-наукової) методології пізнання. Як писав близький до позитивізму французький філософ і історик культури І.Тен, "новий метод, якому я намагаюся випливати і який починає входити в усі моральні науки, полягає в тім, щоб дивитися на людські добутки, і зокрема на добутки художні, як на факти і явища, характерні риси яких повинне позначити й відшукати їхньої причини, - більше нічого. Наука, що розуміється таким чином, не засуджує й не прощає; вона тільки вказує й пояснює... Вона надходить, подібно ботаніці, що з однаковим інтересом вивчає те апельсинове дерево й лавр, то ялину й березу; сама вона - щось начебто ботаніки, що тільки досліджує не рослини, а людські добутки. От чому вона треба загальному руху, що у цей час зближає моральні науки з науками природними й, повідомляючи першим принципи, розсудливість і напрямок останніх, надає їм ту ж міцність і забезпечує за ними такий же успіх".
І от у цих умовах гуманітарії й філософи, що не приймали такої установки на перетворення соціальних і гуманітарних наук у розділ природознавства, взяли на себе завдання досліджувати, наскільки обґрунтовані ці домагання природничо-наукового методу на пояснення миру людської культури, і якщо ці домагання не обґрунтовані, те чим культура якісно відрізняється від природи, а науки про культуру (гуманітарні науки, "науки про дух") - від наук про природу (природничих наук)? Ця проблема одержала блискуче висвітлення в цілій серії робіт представників неокантіанства (В. Виндельбанд, Г. Риккерт і ін.), філософії життя й філософії культури (В. Дильтей, Г. Зімель і ін.). Опускаючи деталі аргументації прихильників повної автономії гуманітарної сфери від природничо-наукової, оборотна увага на те, що в ній по суті в більше розгорнутому виді одержала розвиток дуалістична установка Канта, що протиставив природу як царство необхідних законів людині як джерелу моральної волі. Саме це положення лежить в основі системи міркувань і Дильтея, і Риккерта, і інших. Природа, з їхнього погляду, - це те, що існує до й незалежно від людини по своїх власних необхідних, вічних і універсальних законах, а культура - продукт діяльності людини, що переслідує завжди певні цілі й орієнтується в цій своїй діяльності на певні норми, ідеали й цінності. Звідси й принципова різниця як з метою, так і в методах гуманітарних наук у їхньому зіставленні з науками природними. Якщо спробувати сформулювати їхню концепцію у вигляді деяких пар опозиції, по яких природа відрізняється від культури, а науки про природу - від наук про культуру, то загальна картина буде виглядати в такий спосіб.
По предметній підставі:
1) Якщо природа виступає в природознавстві завжди у вигляді об'єкта пізнання, незалежного від його суб'єкта, що пізнає, то в гуманітарній області суб'єкт сам стає предметом пізнання самого себе, і, отже, усяка спроба розглядати його просто як об'єкт (відволікаючись від його внутрішнього суб'єктивного миру) приречена на провал.
2) Якщо природа поза історична, то культура є історичний процес творення всі нових і усе більше зроблених і складних форм значимостей і змістів.
3) Якщо природа є царство необхідних законів, то культура - продукт діяльності вільної людини.
4) Якщо в природі панує причинність, причинні відносини й взаємодії, то культура є продукт діяльності людини, що переслідує певні цілі й керується при цьому певними цінностями, нормами й ідеалами.
5) Якщо, говорячи тепер гранично загальною мовою, природа є сфера буття (сущого), те культура - це колись сфера належного, ціннісне навантаженого.
По методологічній підставі:
1) Якщо метою пізнання в природознавстві є відкриття й формулювання загальних законів, то метою гуманітарних наук є пізнання індивідуальних, щораз унікальних у своїй неповторності явищ людської культури.
2) Якщо головною операцією, за допомогою якої осягаються конкретні явища природи в рамках природознавства, є їхнє пояснення (як окремих випадків загальних законів), те головною операцією збагнення явищ у сфері гуманітарного знання є їхнє розуміння, тобто розкриття їхнього культурно-історичного змісту методами діалогу, емпатії і герменевтики (тлумачення, інтерпретації).
Цей перелік не претендує на повноту. Крім того, дискусії із цих питань тривали протягом усього минулого сторіччя й у цих дискусіях, природно, були виявлені й інші аспекти проблеми співвідношення двох культур. Але й сьогодні питання, пов'язані з історичністю, телеологією й аксіологією, розглядаються як такі, які вирішальним образом відокремлюють сферу гуманітарного знання від природничо-наукової сфери. А тим часом саме природознавство XX століття зробило рішучий крок у напрямку подолання цього розколу двох культур. Трансформації, які перетерпіло природознавство в цей період, носять настільки радикальний і революційний характер, що це дало підставу вченому І.Пригожину, одному з лідерів науки другої половини XX століття, сказати, що "ми тільки починаємо розуміти природу". І не випадково одна з узагальнюючих робіт І.Пригожина й І. Стенгерс - "Порядок з хаосу", - робота глибоко філософська, має характерний підзаголовок: "Новий діалог людини із природою"
Діалог двох культур
Основні блоки, з яких вибудовується сучасна наукова "картина природи", отримані в ході розвитку всього комплексу природознавства XX століття, і насамперед у ході тих революційних трансформацій, які перетерплювали його фундаментальні області: фізика, хімія, біологія. Величезний внесок у формування цієї картини був внесений і новітніми загальнонауковими й міждисциплінарними рухами й концепціями, які є відмітними мітками саме науки цього періоду: кібернетикою, сінергетикою, теорією інформації й іншими.
Початок цьому процесу було покладено виникненням двох революційних концепцій у фізику: теорії відносності й квантової механіки. Теорія відносності повністю перетворила класичні подання про простір і час як самостійних реальностях, що не залежать у своїх властивостях ні друг від друга, ні від властивостей їхніх тіл, що наповнюють, і процесів. Вона показала повну залежність властивостей простору й часу - і в аспекті просторово-тимчасових властивостей конкретних об'єктів і процесів, і в аспекті їх як форм існування матеріального світу, природи в цілому - від конкретних фізичних властивостей матерії, що рухається, матеріальних тіл, процесів і їхніх взаємодій. Мир із цього погляду, узятий у плані своєї просторово-тимчасової організації, є єдиний просторово-часовий континуум матерії, що рухається, у відношенні якого стало можливо побудові наукових, емпірично теоретичних моделей, що перевіряються, його будови. Дослідження в цьому напрямку привели до створення релятивістської космології з її найважливішим досягненням - теорією Великого Вибуху, відповідно до якої Всесвіт, у якій ми існуємо, має як би свій "вік". Подібно живій природі й миру людської культури вона має своє "початок" в астрономічному часі й досягла свого нинішнього стану шляхом процесів, що носять настільки ж еволюційний і історичний характер, як і процеси, завдяки яким здійснилося становлення сьогоднішнього стану біосфери й людського суспільства.
Не менш революційним був і внесок квантової механіки - науки про закони руху об'єктів мікросвіту й квантової теорії в цілому (яка описала закони не тільки елементарних часток, але і їхніх взаємодій). Як природничо-наукові, так і світоглядні наслідки цієї теорії просто потрясаючи. Досить сказати, що тільки на основі квантової механіки вдалося описати структуру атома, пояснити природу хімічного зв'язку й тим самим підвести міцні теоретичні основи під всю хімію, а потім і молекулярну біологію. Без квантової теорії поля не було б фізики елементарних часток. Квантова механіка революціонізувала подання про закони природи, показавши їх істотно імовірнісний характер. Разом із цією теорією в "картину природи" міцно ввійшли такі її властивості, як випадковість, можливість, невизначеність. А об'єднання ідей квантової теорії з теорією відносності при вивченні Всесвіту дозволило вже в 90-е роки побудувати цілий ряд цікавих космологічних моделей, зокрема модель інфляційної Вселеної, що дозволяють перейти до обговорення питання про історичність самих фундаментальних законів фізики. Філософське значення цих досліджень тим більше, що вони всі частіше погоджуються з так званим "антропним принципом" у космології, у рамках якого особливості спостережуваної будови космосу ставляться в прямий зв'язок із самим фактом існування людини як, що спостерігає істоти. Таким чином, "природа" через призму сучасної астрономічної картини миру зненацька виявляє риси, близькі людині, людському миру, а наукова картина миру, що складається на наших очах на цій основі, містить у собі й природу, і людини, і людську культуру як органічні взаємозалежні частини єдиного, у своїй основі цілісного универсума.
Ще далі цим шляхом зближення людини й природи, гуманітарного і природничо-наукового пішла сучасна біологія, особливо після об'єднання ідеї природного добору Ч. Дарвіна з ідеями корпускулярної генетики й створення сучасної синтетичної теорії еволюції - цього справжнього теоретичного фундаменту біологічної науки. З розвитком ідей цієї теорії при поясненні найбільш складних і "таємничих" аспектів будови й поводження живих організмів, зокрема того, що завжди йменувалося їх "доцільністю", в орбіту біологічного, тобто природничо-наукового аналізу й пояснення, були залучені як проблеми телеології (цільові процеси), так і проблеми аксіології (проблеми ціннісного порядку).
Ще в XIX столітті головне світоглядне значення теорії природного добору Ч. Дарвіна було зовсім справедливо побачене в тім, що вона дає можливість пояснення доцільності будови й функціонування живих організмів, на якій завжди спекулювали представники різних спіритуалістичних навчань і рухів. Тим самим він як би вперше ввів телеологію живого в область компетенції наукового аналізу й пояснення, і саме ця обставина, на думку багатьох видатних дослідників XX століття, перетворило біологію в науку.
Нарешті, справжній прорив у сферу аксіології був зроблений біологією вже в останню чверть XX століття. Це зв'язано, по-перше, з бурхливим розвитком етології - науки про поводження тварин, а також цілого ряду інших дисциплін, що вивчають поводження тварин у природних і лабораторних умовах (приматологія, зоопсихологія й ін.), нагромадженням ними величезного спостережливого й експериментального матеріалу, що бідує в теоретичному осмисленні й поясненні, а по-друге, з побудовою таких пояснень саме на базі основних ідей синтетичної теорії еволюції. Пробним каменем для теорії природного добору стала проблема альтруїзму, тобто такого поводження тварини (і людини), що мотивована інтересами інших живих організмів, причому часто на шкоду своїм власним. Класичний приклад - поводження робочої бджоли, що прагне вжалити ворога, що вторгається у вулик: при цьому сама вона гине. І подібного роду явища надзвичайно широко поширені в живій природі: акти материнської самопожертви (наприклад, у птахів, що рятують своїх пташенят, відволікаючи на себе увага хижаків, та ін.). Більше того, у тваринному світі досить часті акти, по своєму героїзмі й моральному змісті не уступають кращим зразкам альтруїстичного поводження в самому прямому й піднесеному змісті цього слова.
Довгий час здавався, що все це суперечить теорії природного добору, особливо коли популярний було її формулювання в термінах горезвісної "боротьби за існування". Але от в 1964 році англійським дослідником У. Гамільтоном була показана повна сумісність цих фактів з головними принципами теорії природного добору Ч. Дарвіна. Він строго математично показав, при яких умовах відбір обов'язково буде стимулювати вироблення саме таких форм поводження у світі живих організмів. Першим об'єктом застосування цієї теорії стало пояснення еволюції соціального поводження в комах, а надалі ідеї Гамільтона знайшли підтвердження при поясненні суспільного способу життя вищих тварин, у тому числі птахів і ссавців. Після цього протягом двох десятиліть одна за іншою виникали дисципліни й напрямки дослідження із приставками "біо-" і "еволюціо-": біоетика, біополітика, біоестетика, біогерменевтика, еволюційна етика й ін. Нарешті, в 1975 році була здійснена перша систематизація цих досвідів у роботі американського ентомолога Э. Уілсона "Соціобіологія: новий синтез". Цей термін - "соціобіологія" - закріпився й породив у деякі вчені надії підвести природничо-наукову базу під пояснення походження й еволюції всіх форм соціальності, включаючи й людину, людське суспільство й людську культуру з її миром вищих духовних цінностей (істини, добра, краси).
Подоланню бар'єрів між натуралістами й ученими-гуманітаріями служить і наростаючий процес створення загальнонаукових і міждисциплінарних концепцій і напрямків. Зокрема, кібернетика й теорія інформації міцно впровадили в побут наукового опису й пояснення процесів функціонування складних систем такі телеологічні поняття, як ціль, цілеспрямованість, функція, цінність, значимість і багато хто інші. При цьому нікого вже не шокує та обставина, що мова може йти не тільки, властиво, про людські системи, але й про штучні автомати, зроблених, як говориться, зі скла й металу, а також про сугубо природні об'єкти, будь те окремо взятий живий організм або ціле екологічне співтовариство. Втім, екологія - це настільки важлива й специфічна область, що про неї варто сказати особливо.
Екологічна проблема в сучасному світі
Залежність людини від природи, від природного середовища перебування існувала на всіх етапах людської історії. Вона, однак, не залишалася постійної, а змінювалася, і досить суперечливим образом.
Удосконалювання одягу, створення що обігріваються й штучно охолоджуваних жител, будівництво дамб, що захищають від повеней, і сейсмостійких споруджень - все це й багато чого іншого дозволяє не тільки забезпечити людям більше стабільні й більше комфортні умови існування, але й освоювати для перебування й для продуктивної праці всі нові території Землі, а тепер і ближнього космосу.
Поряд із цими процесами, що послабляють залежність людини від природи, з розвитком продуктивних сил зв'язана й інша тенденція. В орбіту людської діяльності утягується неухильно, що розширюється спектр, процесів, явищ і речовин природи, які до того ж використовуються з наростаючою інтенсивністю, так що людське суспільство втягується в усі більше тісні й різноманітні зв'язки з миром навколишньої природи. Винаходячи, скажемо, способи одержання й використання заліза і його сплавів, людина різко збільшує свою могутність у взаєминах із природою. Разом з тим із часом сам розвиток цивілізації виявляється залежним від наявних на планеті запасів залізних руд, від їхньої розвідки й господарського використання.
Або візьмемо інший приклад. Вугілля й нафта довгий час використовувалися майже винятково як паливно-енергетичний ресурс, попросту говорячи - спалювалися. Однак потім людство навчилося одержувати з вугілля й нафти велику гаму продуктів найрізноманітнішого застосування. Так, сучасна нафтохімія робить порядку 8 тис. видів продуктів різного призначення.
Подібного роду приклади можна множити нескінченно, і кожний з них буде розкривати все ту ж тенденцію зростаючої залежності людини від природи. У наші дні ця залежність нерідко виявляється вкрай драматичним образом, оскільки масштаби застосування багатьох видів ресурсів, необхідних для господарської діяльності, та й просто для існування людства, приводять до вичерпання їх наявних на планеті запасів. У більшій або меншій мері це ставиться до руд чорних і багатьох кольорових металів, до наявним на Землі запасам нафти й вугілля, води й деревини й т.п. Підрахунки фахівців говорять про те, що при збереженні сформованих тенденцій економічного розвитку, пов'язаних зі швидко зростаючим споживанням цих видів ресурсів, їхні запаси виявляться вичерпаними через кілька десятків років.
Ми бачимо, таким чином, що не тільки людина залежить від природи, але й сама навколишньої людини природа залежить від масштабів, форм і напрямків його діяльності. І ця залежність природи від людини проявляється не тільки в інтенсивних, сягаючих граничних значень залученні в його діяльність природних ресурсів, але й у глибокі й нерідко негативних впливах самої цієї діяльності на навколишнє середовище.
Взаємодія людини й природи, суспільства й середовища його перебування в результаті бурхливого зростання промислового виробництва в усьому світі, причому виробництва, що опирається на існуючі технології, досягло граничних, критичних форм і розмірів. На весь зріст устало питання про погрозу самому існуванню людства внаслідок вичерпання природних ресурсів і небезпечного для життя людини забруднення середовища його перебування. Саме цими протиріччями у взаєминах суспільства й природи й визначається істота екологічної проблеми.
Усе більш інтенсивно споживаючи природні ресурси за допомогою колосально зростаючих по своїй моці технічних засобів, людство в прогресуючій формі поліпшувало умови розвитку своєї цивілізації й свого росту як біологічного виду. Однак, "завойовуючи" природу, людство значною мірою підірвало природні основи власної життєдіяльності. Відомо, наприклад, що за останні 500 років при участі людини бути винищено до 2/3 покриваючу Землю лісів. Але самий потужний удар по біосфері був нанесений наприкінці XIX століття, і особливо в XX сторіччі, коли стало розвиватися індустріальне виробництво.
З одного боку, воно принесло, зрозуміло, значні блага. За останні 100 років людство збільшило в тисячу разів свої енергетичні ресурси. Загальний обсяг товарів і послуг у розвинених країнах подвоюється тепер кожні 15 років, і спостерігається тенденція до скорочення цього строку. Однак відповідно подвоюється й кількість відходів господарської діяльності, що засмічують і отруюють атмосферу, водойми, ґрунт. Сучасне виробництво, взявши від природи 100 одиниць речовини, використовує 3-4, а 97 одиниць викидає в природу у вигляді отруйних речовин і інших відходів. Розраховуючи на кожного жителя індустріально розвинених країн щорічно із природи витягає близько 30 т речовини, з яких лише 1- 1,5% приймає форму споживаного продукту, а інше становлять відходи, що володіють нерідко досить шкідливими властивостями для природи в цілому.
У підсумку помітно знизилося самоочищення біосфери, що уже не справляється зі стороннім вантажем, що викидається в неї людиною (нагромадження вуглекислоти в атмосфері, зросли в багатьох містах у десятки разів і глобально - на 20% у порівнянні зі станом на початку XX століття). У результаті утворення навколо Землі шару вуглекислого газу, що покриває її, подібно скляному ковпаку, з'явилася погроза несприятливої зміни клімату, при якому наша блакитна планета вже протягом найближчих десятиліть може перетворитися у величезну теплицю з можливим катастрофічним ефектом: зміною енергетичного балансу й поступовим підвищенням температури, що приведе до підняття рівня води в океанах (через танення полярних і дрейфуючих льодів) і затопленню безлічі прибережних земель і міст. Виникла небезпека порушення балансу кисню, руйнування озонового екрана в нижній стратосфері при польотах надзвукових літаків, а також внаслідок усякого роду техногенних факторів (руйнування цього екрана на 50% в 10 разів збільшить ультрафіолетову радіацію, що різко змінить умови існування тварин і людей). Збільшилося забруднення Світового океану, і воно виявляє тенденцію стати глобальним.
Все це в дуже істотному ступені й досить негативно впливає на стан здоров'я людей, на продуктивність їхньої праці й творчу активність, вимагає зростаючих капіталовкладень для підтримки родючості земель і очищення водойм, тому що вода в них робиться непридатної для господарського й побутового використання. Забруднення природного середовища хімічними, фізичними й біологічними агентами й поява у зв'язку із цим мікробів і сільськогосподарських шкідників, стійких до ліків і отрути, збільшення кількості й видів іонізуючих випромінювань приводять, крім усього іншого, до посилення мутагенної дії цих факторів на людей, тобто до патологічної зміни їхньої спадковості. Результат - поява великої кількості вроджених пороків розвитку, спадкоємних захворювань і зростання генетично обумовленої схильності до важких і хронічних хвороб, що підриває життєздатність людей, веде до їхнього генетичного виродження. По розрахунках учених, підвищення природного тла радіації всього на 10 рад може привести до появи в кожному новому поколінні 6 млн спадково обтяжених людей. З опублікованих американським Національним інститутом раку даних про смертність від різних видів раку треба, що не менш 60% випадків ракових захворювань із 500 тис. у рік викликається різними канцерогенними факторами навколишнього середовища.
У результаті діяльності людини, особливо в останні десятиліття, у дикій природі до теперішнього часу зникли багато видів тварин і рослин. Не менш тривожно й те, що відбувається неухильне падіння чисельності й скорочення ареалів інших видів.
Отже, останні десятиліття, на які доводиться розвиток науково-технічної революції, принесли людству небувалу прогресивну зміну його продуктивних сил, але й настільки ж небувале загострення екологічної проблеми, що змушує всерйоз задуматися про межі природних ресурсів і можливостях відбудовних процесів природи протистояти наслідкам людської діяльності. Однак чи викликає з неминучістю сам по собі науково-технічний прогрес і застосування його досягнень руйнування природного середовища, виснаження природних ресурсів і погіршення у людського існування? Або ж всі ці негативні наслідки обумовлені конкретними методами й формами впливу на природу, певними формами використання досягнень науки й техніки. Виникає у зв'язку із цим і більше загальний, фундаментальної важливості питання: у чому сутність екологічної проблеми і які реальні дилеми вона ставить перед людством, які шляхи її теоретичного й практичного рішення?
Перспектива рішення екологічної проблеми, що стає перед людством, вимагає розвитку гармонійних відносин із природою, що сприяють її збагаченню, олюдненню, гуманізації. Ми вже відзначали, що в період свого становлення наукове пізнання виходило головним чином з подання про необхідність "завоювання", "скорення" сил природи. Цей стереотип, що має вікову історію й ще не переборений сьогодні, повинен поступово мінятися; відповідно повинне затверджуватися переконання в тім, що сучасна людина не може ставити себе стосовно природи в положення "завойовника", що не піклується про наслідки своєї діяльності.

Література
1. Ахутин А. В. Понятие "природы" в античности и в Новое время. М.: Наука, 1988.
2. Карпинська Р. З, Лисєєв И. К., Огурцов А. П. Філософія природи. - К., 1995.
3. Екологічна проблема й шляхи її рішення. Філософські питання гармонізації взаємодії суспільства й природи. К., 2003.
4. Естетика природи. – К., 1994.