Реферат на тему Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII XVIII ст
Работа добавлена на сайт bukvasha.net: 2013-11-22Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Міністерство освіти і науки України
Дніпропетровський національний університет
Факультет додаткових професій
Реферат
з курсу: економічної історії
тема: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.
м.Дніпропетровськ
2005
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві . . . . . .2
2.Зрушення в промисловому виробництві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
3.Формування внутрішнього і зовнішнього ринку . . . . . . . . . . . . 16
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Вступ
У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).
Метою даного реферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:
1) виявити характер земельних відносин;
2) визначити особливості ведення сільського господарства;
3) проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);
4) дослідити формування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.
Ефективне виконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період.
1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві
Протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в земельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотні зміни. У Руському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.
З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В перша половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.
Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.
Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.
Справжніми власниками землі в Галичині і на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.
У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.
Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони переважно «сиділи» на дрібних наділах землі або тільки в садибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.
У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.
Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.
Процес формування та розвитку земельної власності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становище їхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Взагалі у Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українське походження.
Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи» на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.
У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.
На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене наприкінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.
На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власність відновлювалася через організації слобід. Селяни на 4-6 років звільнялися від примусів, створювали своє господарство. Оскільки це були переважно втікачі, феодали давали їм у позику хліб, худобу, знаряддя праці. Двірських земель не було, магнатське господарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом 30-60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-0-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доме-ніальних земель панували у Волинському, північно-західній частині Подільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.
Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.
Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загальної кількості сімей.
Селянські господарства різнилися між собою і господарськими функціями у фільварково-панщинній системі.
Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. У Галичині парові селяни зазвичай користувалися наділом у 16-24 моргів польової землі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі.
Площі земель, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий — 2,7-7,5, піший — 1,8-0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58 % селянських господарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1-2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових гос-
подарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, КОрів — менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).
За майновим станом селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні влітку і 2-3 дні взимку.
Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, які мали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях другої половини XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Сільське господарство продовжувало відігравати провідну роль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.
Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. За Литовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.
Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозміни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нерегулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.
Головним знаряддям обробітку землі залишався традиційний український плуг, у який впрягали по три-чотири пари волів, а у легкий німецький — чотирьох коней. Поряд з плугом на південному Поліссі й у Лісостепу застосовували безполозові, одно- та багатозубі (грабле- і бороноподібні) рала. Ними орали м'який ґрунт або культивували його, впрягаючи одного-двох волів чи коней. Застосовували також двозубу соху. Вдосконалювались і мали регіональну специфіку ручні знаряддя: мотики, сапи, заступи. Сіяли і збирали врожай вручну за допомогою традиційних знарядь — серпа, коси, грабель, вил, ціпа. Поширилася молотьба на відкритому току в полі за допомогою худоби. Із XVII ст. для очищення зерна почали застосовувати дерев'яні млинки. Дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: 1) весняна під парові культури; 2) оранка чорного пару; 3) літня оранка толоки і обробіток стерні під озимі культури; 4) зяблева оранка. Внаслідок слабкої забезпеченості тягловою силою більшість селян обробляла землю супрягою, об'єднуючи тягло кількох господарств. Дніпропетровський національний університет
Факультет додаткових професій
Реферат
з курсу: економічної історії
тема: Господарство Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII ст.
м.Дніпропетровськ
2005
Зміст
Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві . . . . . .2
2.Зрушення в промисловому виробництві . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 10
3.Формування внутрішнього і зовнішнього ринку . . . . . . . . . . . . 16
Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19
Використана література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Вступ
У другій половині XVII ст. в Україні спостерігалось різке загострення соціально-політичної боротьби та посилення втручання сусідніх держав, передусім Московії і Польщі, у внутрішні справи України, що призвело до її розчленування на Правобережжя та Лівобережжя. Фактичний поділ України між Московською державою і Польщею було закріплено Андрусівським перемир`ям (1667) та Вічним миром (1686). Внаслідок цього українські землі протягом майже трьох століть залишалися поділеними між сусідніми державами. А Західна Україна взагалі була поділена на окремі частини між Реччю Посполитою (Галичина), Молдавським князівством (Північна Буковина), Угорщиною (Закарпатська Україна).
Метою даного реферату є докладне вивчення особливостей розвитку господарства Правобережної та Західної України у другій половині XVII-XVIII століття. Для досягнення цієї мети було поставлено ряд задач:
1) виявити характер земельних відносин;
2) визначити особливості ведення сільського господарства;
3) проаналізувати розвиток промислового виробництва (ремісництва і мануфактурного виробництва);
4) дослідити формування внутрішнього і зовнішнього ринку регіонів.
Ефективне виконання поставлених задач дозволить відтворити комплексну характеристику господарства Правобережної і Західної України у досліджуваний період.
1.Зміни в аграрних відносинах та сільському господарстві
Протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в земельних відносинах на Правобережжі та західноукраїнських землях відбулися істотні зміни. У Руському, Белзькому воєводствах збереглося феодальне землеволодіння. Однак значна частина земель була спустошена і не використовувалася. Землі Подніпров'я від Києва до Чигирина обезлюдніли. Подільські землі спустошувалися набігами татар. У Волинському воєводстві та північно-східній частині Київського воєводства феодальне землеволодіння значно зменшилося, зокрема у Київському чисельність шляхти з 1648р. по 1683 р. скоротилася із 380 до 260, а магнатів — до 15 родин.
З відновленням козацтва на Правобережжі (рішення польського сейму 1685 р.) почалася народна колонізація земель на південь від р. Рось. Переселенці з Лівобережної України, Полісся, Волині, Галичини, Молдавії записувались у козаки, займали та освоювали землі, хто скільки міг. Формувалося козацьке та селянське землеволодіння.
Після остаточного утвердження Речі Посполитої на Правобережжі (Прутський мир 1711р.) почалася магнатська колонізація земель. В перша половині XVIII ст. на Правобережній Україні повсюдно утвердилася феодальна земельна власність.
Продовжувала існувати королівська (державна), магнатська, шляхетська, церковно-монастирська власність на землю. Діяв принцип абсолютної неподільної спадкової шляхетської власності. Нешляхетська власність заборонялася. Власність на землю давала право влади над підданими. Цей порядок був затверджений Конституцією 1768 р. у «Правах кардинальних» (додаток до Конституції), де було записано про непорушність влади і власності шляхетського стану на спадкові землі та їхніх підданих. Згідно із статутними правами ці землі ніколи не могли бути відібрані чи зменшені. Під час продажу, оренди, застави феодальних маєтків предметом угоди була не земля, площа якої не зазначалась, а села з усіма належними їм правами, фільварками, будовами, промислами, підданими та їхніми повинностями.
Великим землевласником залишалася польська корона. В Київському воєводстві в 60-х роках XVIII ст. королівщина становила третину всіх дворів. У Галичині наприкінці XVIII ст. королівщині належало близько 15 % доміній (складне об'єднання сіл, міст, фільварків, ключів, підприємств, роз'єднаних територіально і пов'язаних єдністю власності та влади магната). Фактично королівщиною володіли магнати (за умови сплати четвертої частини прибутків — кварти).
Основним земельним фондом володіла шляхта. За даними першого австрійського перепису (1773), в Галичині було 6450 фільварків, об'єднаних у 1900 доміній. З них близько 1500 доміній (5300 фільварків) належали шляхті, чисельність якої становила 19 тис. родин (95 тис. чоловік), або 3,6 % населення краю.
Справжніми власниками землі в Галичині і на Правобережжі були магнати Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чарторийські, Понятовські, За-мойські, Сангушки, Тишкевичі, Жевуські, Браницькі, Осолінські, Радзивіл-ли, Стадницькі та ін. Дані за 1785 р. свідчать про те, що 40 магнатських сімей Галичини володіли близько 2800 фільварками, або більш як половиною приватних маєтків. У середині XVIII ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережної України.
У Правобережній Україні лише незначній частині шляхти вдалося повернути колишні землі. Станом на 1785 р. шляхта-пани (260 сімей) володіли 1600 фільварками, шляхта односельна — 300, шляхта дрібнопомісна (900 сімей) — 600 фільварками.
Більшість шляхти (близько 12 тис. сімей) становила загородова і безземельна шляхта — шляхта-голота. Це були нащадки староруських бояр, вільних поселенців, жителі шляхетських сіл, що здобули нобілітацію. Вони переважно «сиділи» на дрібних наділах землі або тільки в садибах — загородах, виконуючи чиншові повинності, дрібні послуги для власника землі.
У XVIII ст. на Тернопільщині, Прикарпатті було багато «бояр», вільних від повинностей, які поступово злилися з чиншовою шляхтою.
Більшість представників шляхти отримували маєтки на умовах васальної залежності, оренди, служили управителями, економами, адміністраторами, у воєнних загонах магнатів.
Великими землевласниками були духовні феодали. У Київському воєводстві 8 монастирів володіли 74 селами. У Галичині монастирі, церкви мали великі земельні володіння, проте більша частина їх належала римсько-католицькому духовенству. Греко-католицькі священики за матеріальним становищем майже не відрізнялися від селян і виконували службові обов'язки як різновид панщини.
Процес формування та розвитку земельної власності на західноукраїнських землях, як і на Правобережжі, визначався умовами іноземного поневолення (до 1772 р. Польщі, потім Австрії). Після загарбання цих земель Габсбурзькою монархією соціально-економічне становище їхнього населення не зазнало істотних змін. Як і до цього, панувала феодально-кріпосницька система з її відсталими виробничими відносинами. Взагалі у Закарпатській Україні земельна власність належала угорським, німецьким, молдавським феодалам. Так, чверть усіх поселень Закарпаття (200 міст, 4 містечка) входила до Мукачево-Чинодієвської латифундії графа Шенборна. У другій половиш XVIII ст. у Закарпатті було понад 6 тис. родин шляхти. У Північній Буковині великими землевласниками були монастирі, бояри молдавського походження. Середні та дрібні землевласники мали українське походження.
Селянське землеволодіння мало свої особливості. В Галичині, наприклад, земля доміній поділялася на двірську (фільваркові поля) і селянського користування. Залежні українські селяни не мали права спадкового володіння та розпорядження землею. Вони тільки «сиділи» на землі, маючи право осілості, й користувалися наділом доти, доки виконували примуси на користь двору. У спадок передавалися повинності, від виконання яких залежало користування землею. Селянські поселення входили до складу доміній як їх частина. Громади існували не як економічна спільність, а як двірська.
У Придністровських районах зберігалося перемінне землекористування. Щороку селянським дворам надавалося стільки землі, скільки вони могли обробити, залежно від наявної робочої сили, худоби. У деяких районах Східної Галичини, зокрема в Косівській волості, існувало закупне землекористування. Закупний підданий мав право спадкового користування землею із твердо встановленими примусами.
На Правобережній Україні козацьке землеволодіння було знищене наприкінці XVII-XVIІІ ст. До середини XVIII ст. селяни втратили право власності на землю.
На території Брацлавського, південно-східної частини Подільського, Київського воєводств феодальна власність відновлювалася через організації слобід. Селяни на 4-6 років звільнялися від примусів, створювали своє господарство. Оскільки це були переважно втікачі, феодали давали їм у позику хліб, худобу, знаряддя праці. Двірських земель не було, магнатське господарство складалося з промислів і промислових підприємств. Протягом 30-60-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-0-х років XVIII ст. скоротилися строки слобід, запанувала фільварково-панщинна система господарства. Магнатські маєтки з переважанням доме-ніальних земель панували у Волинському, північно-західній частині Подільського і Київському воєводствах. Протягом XVIII ст. вони поширилися по всьому Правобережжі.
Незначні земельні володіння належали містам. Львів продовжував володіти 13 тис. моргів землі на основі королівських грамот XIV-XV ст. Міщани міст користувалися землею з чиншовими примусами.
Основними групами селян за підданством були державні та приватні, що перебували у спадковій власності земельної шляхти. Так, у Галичині на кінець XVIII ст. державних селян було 22 %, а приватних — 78 % від загальної кількості сімей.
Селянські господарства різнилися між собою і господарськими функціями у фільварково-панщинній системі.
Залежно від забезпеченості землею і робочою худобою кмети (рольники) поділялися на парових, поєдинкових і піших. У Галичині парові селяни зазвичай користувалися наділом у 16-24 моргів польової землі та 4-8 моргів сіножатей, мали три-чотири голови робочої худоби. Поєдинкові отримували в користування половинний наділ і працювали у фільварку з одним конем. Піші «сиділи» на чверті наділу, виконували ручні роботи. Більшість селян становили мало- та безземельні коморники, загородники, халупники, які не мали орної землі, користувалися городами і громадськими пасовищами. Комірники не мали ні землі, ні городу, жили або у своїх хатах, або у заможного селянина, були обов'язковою частиною господарства кметів на правах батраків. Пани примушували кметів мати коморників, які допомагали виконувати феодальні примуси. В другій половині XVII ст. майже третина селянських господарств була безземельною, повні наділи мали лише 2 % кметів. У середині XVIII ст. безземельних господарств було майже половина. За даними земельного кадастру 1786-1789 рр., у Галичині одна селянська родина в середньому користувалася 16,42 морга землі.
Площі земель, що перебували в користуванні селянських господарств на Правобережжі, були різними. У Подільському воєводстві паровий наділ становив 7,5-13 десятин, єдинковий — 2,7-7,5, піший — 1,8-0,3 десятини. Були селяни, які володіли наділами в 15-25 десятин, 58 % селянських господарств зовсім не мали землі. Середня забезпеченість селянських господарств робочою худобою була низькою — 1-2,5 голови. Так, у маєтках південно-східного Правобережжя 67,3 % селянських господарств були безтягловими або однотягловими, 30,7 % мали по 2-3 воли і лише 2 % господарств — від 4 до 17 волів.
Майже половина селян Закарпатської України володіла 1/4 і ще меншою частиною земельного наділу. Чисельність безземельних і безтяглових гос-
подарств (так званих желярів і піджелярів) зросла з 2/3 наприкінці XVII ст. до 80 % у середині XVIII ст. Один кінь припадав на 17, один віл — на 2 господарства. Свиней було по одній голові на дві сім'ї, овець і кіз — по одній, КОрів — менш як по одній на сім'ю. Втратило свої привілеї особисто вільне населення Закарпаття («лібертині») та Буковини («решезі»).
За майновим станом селянських господарств визначалися розміри феодальної ренти. В Галичині на кінець XVII ст. звичайна, дарова, шарваркова у королівщині панщина становила в середньому 78 днів на рік, у приватних маєтках — 133 дні. Одне селянське господарство обробляло 2 га двірської землі. До панщини належав гужовий примус (близько 14 днів, або 8 злотих). З усіх кріпосних примусів на відробіткову ренту припадало 68,2 %. Селяни сплачували грошовий чинш за користування пасовищами і лісами (26,6 %), данину зерном (осип) (1,7%), пряжею (2,2%), продуктами харчування (1,3 %), виконували роботу у дворі, відбували варту. Селяни королівщини постачали рекрутів і обробляли їх поля. Селяни церковних маєтків утримували військові частини. Всі селяни платили державні податки — подимне, церковну десятину.
У карпатських районах кріпосне право існувало на основі так званого волоського права. Селяни були власниками рухомого майна, їх залежність виявлялась у вигляді чиншу, праці на промислових підприємствах своїх власників. Орної землі у селян часто не було, основним багатством вважалася худоба.
На Правобережній Україні з утвердженням фільварково-панщинної системи в кінці 60-х років XVIII ст. панівною стала відробіткова рента. На Волині селяни із загальним наділом в 1/4-1/6 волоки відробляли 3-4 дні влітку і 2-3 дні взимку.
Розміри грошової ренти визначалися за тяглом. Для піших вона становила 4, для тяглових — 6-18 злотих. Селяни, які мали 5-6 волів, платили 30-40 злотих. Отже, для аграрних відносин у західних і правобережних українських землях другої половини XVII-XVIII ст. було характерним зростання та зміцнення феодальної власності на землю, її концентрація в руках магнатів. Розвиток господарства відбувався на основі фільварково-панщинної системи, що на кінець 60-х років XVIII ст. поширилася по всій території. В західноукраїнських і правобережних північно-західних землях продовжувала панувати відробіткова рента. У північно-східних районах Правобережної України еволюція йшла від особистої свободи селян до слобід, грошової, відробіткової ренти, що свідчило про повторне закріпачення селян. Відбувалося майнове розшарування селян, збільшення чисельності мало- та безземельних, зміцнення заможних за рахунок оренди землі. Головна роль в організації виробництва перейшла від селянського до феодального господарства.
Сільське господарство продовжувало відігравати провідну роль в економічному житті України. На всій території України існувала дво- і трипільна системи рільництва з локально-територіальними варіантами. В районах Полісся, Волині, Карпат застосовувалася підсічна система. Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на обробіток однієї десятини землі за трипільною системою витрачалося 10, за підсічною — 70 днів.
Стало інтенсивнішим удобрення ґрунту. За Литовським статутом 1529 р., удобрені ґрунти коштували вдвічі дорожче за неудобрені. У Галичині в XVIII ст. було три види удобрення ґрунту: поправлення (внесення гіпсу, вапна), угноєння (внесення гною, приорювання зеленого добрива), обробіток ґрунту (підвищення його родючості за допомогою орних знарядь). Найпростішим способом підтримання родючості ґрунту було виділення орних площ під пасовища. На Бойківщині, Лемківщині, існувала практика, коли частину поля відводили під овес, а на другий рік на ній випасали худобу. В Прикарпатті землю під пасовищами використовували один-два роки. У Карпатах практикувалося кошарування худоби, особливо овець. За трипільною системою ґрунт підживлювали раз на три роки під озимі культури.
Для підвищення родючості ґрунту використовували різні форми сівозміни. На паровому полі висівали жито, яке замінювали ярими культурами, потім залишали для толокування. Після вівса земля виснажувалася і заростала травою. З появою картоплі трипілля змінилося чотирипіллям або нерегулярною паровою системою. У сівозміну вводили технічні культури. В маєтках великих землевласників почали запроваджувати багатопільну систему.
Хліборобство в Україні було переважно зерновим. Як і раніше, культивували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, горох. Встановилася стійка структура посівів. У Галичині посіви вівса становили 34 % посівів зернових, жита — 24 %, ячменю — 16 %, гречки — 12 %, пшениці — 9 %. Озимина займали 1/3 площі. У фільварках Правобережжя площі посівів жита становили до 40 % посіяних зернових, вівса — 25-35, пшениці — 10-12, гречки — 12-13, ячменю — 9-12 %.
Збільшились посіви технічних культур: конопель, льону, тютюну.. У Східній Галичині тютюну виробляли понад 20 тис. ц за рік. З кінця XVIII ст. почали вирощувати картоплю й конюшину, розводити шовкопряд.
У Закарпатській Україні панівною залишалася двопільна система рільництва. У гірських селах вирощували овес, жито, просо, у низинах — пшеницю, озиме жито, ячмінь. З початку XVII ст. поширилася кукурудза, що стала основним харчовим продуктом, її культивували також у Покутті та на
півдні Поділля.
Врожайність зернових і технічних культур навіть за сприятливих умов була невисокою. Оскільки частину врожаю селяни віддавали як чинш, а частину переробляли на горілку, зерна для споживання не вистачало, і це призводило до голодування селян, особливо в гірських районах. Крім зернових і технічних культур селяни вирощували різні городні культури: капусту, ріпу, гарбузи, часник, цибулю, баштанні, пастернак, хрін, петрушку. У фільварках магнатів з'явилися парники.
Сталися зрушення в садівництві. Збільшилися площі садів, з'явилися нові сорти плодових, почали застосовувати щеплення дерев. Сади були в кожному домі.
У Галичині овочів, фруктів вирощували мало. Однак зростало господарське значення тваринництва. Наявність худоби визначалася внутрішніми потребами господарств, площею орної землі, сіножатей. Чисельність худоби була значною. Це пояснювалося двома факторами: наявністю добрих пасовищ і великими запасами барди на ґуральнях. На заводах К. Розумовського у 1772 р. у чотирьох волостях налічувалося 5000 коней, 2300 волів, 3640 корів, близько 11,5 тис. овець.
У фільварках Правобережної України продукти тваринництва використовувалися здебільшого на потреби панського маєтку. В одному маєтку утримували 30-90 і більше голів великої рогатої худоби, 20-70 свиней, 1500 овець. У Східній Галичині на 100 га сільськогосподарських угідь припадало 8 волів, 7 коней, 13-15 корів, 9 свиней, 13 овець. У фільварках почало розвиватися молочарське господарство.
Важливе місце в господарському житті посідало вівчарство. На розведенні овець спеціалізувалося багато сіл західноукраїнських земель. Овече молоко переробляли в селах або у так називаних шалашах, якщо пасовища були далеко від сіл. Шалаші — це виробнича ланка і форма кооперації селян. На село припадало 2-3 шалаші, кожен з яких оподатковувався. У селах і містах були «мирские стада», для яких відводилися пасовища.
Протягом XVIII ст., особливо у другій половині, поглибилася спеціалізація сільськогосподарського виробництва. На Волині більше вирощували озимої пшениці (до 30 %). Для Галичини був характерним гречано-вівсяний напрям. Землі між Дністром і Прутом були головними районами посівів тютюну. В лісостепових і лісових районах розводили переважно волів, у степових — коней. Поряд із хліборобством і тваринництвом дедалі більшу роль відігравали сільськогосподарські промисли — бджільництво, рибальство, мисливство. Для сільського господарства другої половини XVII-XVIII ст. характерним було зростання його товаризації. Значна частина зерна реалізовувалася на внутрішньому ринку для харчування міського населення і виробництва горілки, решта — експортувалася.
Найбільш прибутковими галузями були млинарство та ґуральництво. Річний прибуток з двох водяних млинів військового товариша Т. Свічки в 1767 р. становив 398 пудів борошна та 71 пуд пшона. В середині XVIII ст. (1749 р.) у маєтках старшини налічувалося 1522 казани, 19 винокурень Кочубеїв давали понад 27 тис. відер, а 14 винокурень П. Рум'янцева — 13,2 тис. відер горілки на рік.
У карпатських районах за нестачі орної землі основу господарства домі-ній становило промислове виробництво (металургія та добування солі). Товарний характер селянських господарств обмежувало розширення фільварково-панщинної системи. Оскільки для забезпечення сім'ї хлібом потрібно було мати наділ у 10 моргів (1/3 волоки), більшість селянських господарств не могла виходити на ринок із своєю продукцією. У ринкових відносинах брали участь чиншові господарства, ті, що мали не менш як двох волів, орендарі землі у магнатів, селяни, які займалися ремеслом, торгівлею, чумацьким промислом.
Негативно впливала на розвиток селянського господарства система орендних і посесійних відносин. Орендарі та посесори примусово купували у селян хліб, худобу за заниженими цінами, захоплювали майно, вимагали додаткових повинностей. У магнатському господарстві ця система відігравала роль лихварського капіталу.
Під впливом товаризації сільського господарства у XVIII ст. в українському селі широко застосовувалася праця наймитів. Існували такі форми найму, як вільний, бальний, примусовий. Людей примушували орати поле, молотити, косити сіно, копати стави, будувати. Запрошували також фахівців із садівництва, тваринництва, пасічників, для роботи на промислових підприємствах.
Стосунки між господарем і наймитом регламентувалися звичаєвим правом. Якщо наймит порушував угоду і кидав роботу до закінчення обумовленого строку, то гроші йому не сплачувалися за весь договірний час роботи. Коли ж господар розривав угоду, то сам платив наймитові за всю домовлену роботу.
У Галичині та на Правобережжі в кожному фільварку працювали до десяти постійних найманих «паробків». Поширилося челядництво — праця у дворі феодала замість панщини без норми. Поступово вона перетворилася на різновид примусового найму за оплату натурою і грошима. Платили у XVIII ст. за день 12-20 грошей. Постійним явищем став кабальний найм. Селяни купували в борг у шляхти хліб, волів, корів. При цьому укладався договір, і селяни відробляли борг, працюючи на феодала. У другій половині XVIII ст. за вільним наймом працювали чиншові селяни Брацлавського, південно-східної частини Подільського і Київського воєводств.
Бідні селяни часто відходили на заробітки, заможні займалися підприємництвом (промислами, зокрема чумацьким).
Отже, в сільському господарстві Правобережної та Західної України відбувалися певні зрушення. Характерною рисою господарства магнатів цього регіону було підприємництво, використання найманої праці. Магнати вкладали значні кошти в організацію виробництва. Товарно-грошові відносини сприяли майновій диференціації людей. Заможні зміцнювали зв'язки з ринком, реалізуючи продукцію свого господарства, промислової та торговельної діяльності, застосовували працю наймитів. Мало- та безземельні селяни формували ринок праці.
2. Зрушення в промисловому виробництві
Велику роль у господарському житті України відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від заняття землеробством час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Феодально залежне селянство сплачувало натуральну ренту пряжею, полотном, сукном та ін. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво. На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво.
Важливим показником розвитку ремесла у містах була кількість ремісників, їх професій. За даними австрійського перепису 1773 р., у Галичині налічувалося майже 60 тис. ремісників і торговців. У Закарпатті 1715 р. було 119 ремісників (0,46 % мешканців міста), а в 1780 р. тільки в Ужгороді їх було 226.
Технічний прогрес сприяв удосконаленню міського ремесла, виникли нові галузі виробництва. Якщо у першій половині XVII ст. у містах України налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей, то наприкінці XVIII ст. кількість їх зросла до 300. Окремі міста стали центрами ремісничого навчання.
Найпоширенішими міськими ремеслами були кравецтво, шевство, ткацтво, сукноробство, ковальство, зброярство, ювелірна справа, бондарство, гончарство, кушнірство, цегельництво, теслярство, виробництво пороху, суднобудування. В окрему галузь виділилося виготовлення продуктів харчування і напоїв. Існували численні загони фірманів і сплавщиків, які перевозили товари гужовим і водним транспортом. Поглибилася спеціалізація ремесел. Існувало 34 спеціальності з деревообробки, 22 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу, 25 — харчової і винокурної промисловості. Ремісники застосовували передові для того часу технології виробництва, що ставило їх вироби в один ряд із кращими зразками західноєвропейського ремесла.
Тривав процес створення цехів. Типовим явищем стало об'єднання в одному цеху ремісників різного фаху. За царською грамотою 1660 р. усі київські ремісники (понад 30спеціальностей) належали до чотирьох цехів. У 1762 р. у Києві було 12 цехів.
У ході Національно-визвольної революції українські ремісники завоювали право вступати у будь-який цех і займатись усіма видами ремесла. На Лівобережній Україні та на Слобожанщині козацька і російська адміністрації активно втручалися в справи цехів: підтверджували привілеї, давали дозвіл на відкриття нових, визначали їх права і статус ремісників. У Правобережній та Західній Україні діяльність цехів контролювалася з питань прибутків на користь власників міст.
Протягом другої половини XVII-XVIII ст. зростала товарність ремесла, прискорився процес майнової диференціації. Багаті ремісники дедалі часті-
ше нехтували цеховим статутом, збільшуючи чисельність підмайстрів і учнів. Стала звичайною практика використання наймитів, кількість яких у майстерні становила 10—15 чоловік. На їх становище переходили підмайстри й учні. Цехи втратили можливість ефективно регулювати виробництво. Протягом XVIII ст. на західних і правобережних землях кількість цехів зменшувалася порівняно з кількістю у першій половині XVII ст. Так, у Львові діяло лише 13 цехів, а в інших містах — по 6—9.
Постанови австрійського уряду 70-80-х років XVIII ст. обмежили вплив цехів, полегшили вступ до них ремісників, ліквідували регламентацію щодо виготовлення продукції, кількості учнів і підмайстрів, звільнили усіх членів від особистої залежності від пана. Ці постанови надавали пільги купцям і ремісникам незалежно від віросповідання, підпорядковували цехи державній владі. Одночасно тривало онімеччення західноукраїнських міст. Прибулі ремісники отримували міське право, звільнялися на 10 років від усіх податків, а їхні сини — від військової повинності.
Дальшого поширення в цей час набули сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва.
Правобережні та західноукраїнські міста після значних руйнувань під час воєнних дій другої половини XVII — початку XVIII ст. відроджувалися повільно. Зменшилося значення Кам'янця-Подільського, Брацлава, Луцька, Володимира-Волинського, Кременця, зросло значення Білої Церкви, Черкас, Вінниці, Сатанова, Могилева, Бродів, Самбора.
Під час Національно-визвольної революції українського народу у стано-, вищі міст і міщан сталися важливі зміни. Міста з Магдебурзьким правом V зберігали свої привілеї. У Східній Галичині 90-94 % міст належали магнатам, шляхті, духівництву. Міста королівщини становили 6-10 % усіх міст. Тільки Львів мав права вільного міста. Приватновласницькими і королівськими були міста Правобережжя. У містах із Магдебурзьким правом зберігалися юридики. Значну частину (30-40 %) жителів міст становили міщани, що займалися ремеслом і торгівлею. Міщани були складовою частиною доміній і так само, як селяни, виконували всі феодальні повинності. Єдиним привілеєм, яким вони користувалися, було право ярмаркової торгівлі.
Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та на Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Одночасно міста були центрами ремесла і торгівлі, важливим фактором розвитку товарного виробництва.
Розвиток дрібного виробництва у містах і селах сприяв виникненню мануфактур — підприємств, заснованих на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Мануфактурна стадія промисловості історично передувала великому машинному виробництву. Існували два типи мануфактур — розсіяна (децентралізована) та централізована. Розсіяна мануфактура ґрунтувалася на сільських промислах і дрібному ремеслі. Робітники у ній, незважаючи на свою просторову відособленість, були пов'язані поділом праці: одні робили із сировини напівфабрикат, інші доводили його до необхідної кондиції. Централізована мануфактура характеризувалася територіальною єдністю виробництва.
Початок мануфактурного періоду в Україні в історико-економічній літературі датується по-різному, від XVI ст. до другої половини XVIII ст. Найбільш переконливою є думка, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.
Початкові форми мануфактури — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ праці у процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного. Поява їх у найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.
У Західній та Правобережній Україні мануфактури створювалися в 70-х роках XVIII ст.
Мануфактури створювалися двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.
Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва і праці. Важливе значення мало те, що в XVI — першій половині XVII ст. власниками промислів були представники всіх прошарків населення України (купці, шляхта, міщани, козаки, селяни). Найбільшими з економічного та воєнно-стратегічного боку промислами володіла держава. Це зумовило широке використання найманої праці. Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не тільки найману, а й кріпацьку працю. Отже, в Україні виникали як капіталістичні, так і кріпосні та змішані мануфактури. Формувалися кадри постійних робітників, які жили коштом заробітків у промисловості.
Збереження кріпацтва на західноукраїнських і правобережних землях після Національно-визвольної революції в умовах зростання товаризації феодального господарства створили умови для подальшого розвитку виробництва на основі примусової кріпацької праці селян у формі феодальних (вотчинних) і посесійних мануфактур. Останні утворювалися як казенні, а потім передавалися в посесію (умовне спадкове користування) приватним особам чи одразу виникали як посесійні. На них працювали або приписні державні селяни, або куплені селяни спеціально для роботи на підприємствах. Частина поміщицьких мануфактур передавалася в оренду.
Більшість учених вважає, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись у рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків. Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. Наприкінці XVIII ст. на території Східної Галичини налічувалось 5117 водяних млинів. Значна частина їх були великими підприємствами мануфактурного типу з кількома відділеннями: борошномельним, крупорушним (очищення і подрібнення круп), сукноваляльним, лісопильним (тартаки). Коштував такий млин 3 тис. золотих. Обслуговували млини наймані селяни.
Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.
У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.
Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними.
В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні
в Закарпатті.
Продовжували розвиватися паперове виробництво та книгодрукування. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчили, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.
Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічними засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізованої мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин.
Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм заборонялося виробляти сіль.
Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.
Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.
Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.
Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.
Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI-XVIII ст. підготував умови для поширення великих централізованих мануфактур.
Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.
Розпочалося мануфактурне виробництво зброї.
У західних і правобережних українських землях великі мануфактури виникли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.
У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.
У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.
Наприкінці XVIII ст. на Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Го-родеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.
У 1778 р. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювали близько 800 найманих робітників. Виникли також фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10-20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.
Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 р. створено «Австрійську державну соляну монополію». Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право тільки держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.
Отже, протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в промисловості Правобережної та Західної України відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура, яка зародилася ще у XVI ст. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.
3.Формування внутрішнього та зовнішнього ринку
Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості правобережних та західноукраїнських земель і України взагалі у другій половині ХУП-ХУПІ ст. сприяло зміцненню економічних зв'язків та розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. Так, на кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.
Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земедь, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.
Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково і мав свої особливості. На Правобережжі товарне виробництво активізувалосьприблизно з кінця XVIII ст.. Значно повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на Західній Україні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства і кріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо). На Правобережній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збирання мита. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували й на західноукраїнських землях. Ще з другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торговельних податків та ін. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися.
Зрозуміло, що «серцем» української торгівлі, як і загальноєвропейської, були міста. Саме в них спостерігався иайінтенсивніший обіг товарів. Торгівля помітно впливала на економічне та громадське життя міст. Велику об'єднуючу роль у становленні економічної української спільності відігравали окремі торгові осередки, які поступово перетворювалися на центри обласних ринків. У зв'язку з цим господарське життя населених пунктів дедалі тісніше взаємозв'язувалося.
Наприклад, у розвитку економічних зв'язків між східними і західними українськими землями одним із вузлових пунктів залишався Львів. Так звані «угорські товари», що в другій половині XУII —у ХУІІІ ст. досягали 50% загального імпорту міста, значною мірою постачало Закарпаття. А зі Львова через українські міста вони розходилися по всій Україні. Галичина одержувала з Поділля хліб. У досліджуваний період помітно зміцнилися торговельні зв'язки між Дрогобичем, Сколем, Перемишлем та іншими прикарпатськими містами.
Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи. Від середини XVII до кінця XVIII ст. виникло багато нових торгових шляхів.
Транзитний шлях, який сполучав Угорщину та інші європейські країни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходив через Закарпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла план іншого напряму шляху, управління Ужанського комітату категорично висловилося проти цього проекту, доводячи, що стара дорога (Ужгород — Ставне — Ужокський перевал) краща і вигідніша для торгівлі. Західноукраїнські ж землі сполучалися з Росією та Україною двома головними шляхами: Північним (Львів — Кам'янець-Литовський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слоним — Молчадь — Циринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі— Борисів — Не-чу — Бобр — Толичин — Коханове — Орша — Смоленськ — Москва) та Південним (Львів — Глиняни — Золочів— Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полоине — Житомир — Коростишів — Білгородка — Київ).
Роз'їжджаючи торговими шляхами і збуваючи різноманітну продукцію, купці, міщани, селяни знайомилися з географією та економікою сусідніх країв, потребами місцевого ринку. Ширячись, спілкування в галузі торгівлі дедалі більше,об'єднувало людей, виробляло в них спільні інтереси і зацікавленість
Незважаючи на складні політичні умови (зокрема, на ворожу політику з цього питання уряду Речі Посполитої), Правобережна Україна дедалі глибше втягувалась у всеросійський ринок. Російські купці відвідували великі ярмарки в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сільськогосподарська продукція та промислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя надходили в Росію. Феодали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки. Відповідно занепадала роль деяких старих торгових центрів і частково шляхів (наприклад, через Гданськ). Протягом XVIII ст. в економіці краю розвивався чумацький промисел, яким займалися переважно селяни. Вони, по суті, монополізували доставку з Криму та продаж по всій Україні й далеко за її межами риби та солі.
Новий етап економічного зближення українського й російського народів розпочався у 80—90-х роках XVIII ст.— напередодні та в період включення Правобережної України до складу Росії. Саме в цей час інтенсифікувалася торгівля населення Правобережжя з Москвою, Петербургом, Калугою, Переяслав-Залеським, Курському Архангельськом та іншими російськими містами. На території- регіону поширилася російська монета.
Певна кількість російських товарів збувалася й на території західноукраїнських земель. Купці з Росії продавали на місцевих торгах і ярмарках (як правило, оптом) різні вироби. Потім скупники розвозили їх по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. При цьому роздрібна ціна на сільськогосподарську й промислову продукцію набагато зростала. Чимало російських товарів потрапляли на Волинь, Поділля й Галичину через харківські, роменські, київські, бердичівські ярмарки. Західноукраїнські міста мали торговельні зв'язки насамперед із Москвою, Києвом, Ніжином, Путивлем, Севськом. Зокрема, на Північну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилася солона риба, заячі, козячі шкіри, смущки, ікра та ін. Вони збувалися на північнобуковинських ярмарках і торгах, а також вивозилися в інші провінції Австрії. Росія ж у свою чергу одержувала із Західної України текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутра, смушки, овчини, юхту, папір тощо. Вивіз здійснювався через митниці на кордонах між Польською та Російською державами у Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам'янську і т. д.
Наприкінці XVIII ст. зростає роль Дністра в економіці Західної України, де існували два основні сухопутні шляхи для експорту та імпорту у зв'язках з Росією: північний і південний. Перший ішов зі Львова' через Мінськ до Смоленська і далі до Москви, другий — зі Львова через Житомир, Корости-шів і Київ до Москви.
Висновки
Отже, в ході дослідження за темою «Господарство Правобережної та Західної України у другій половині ХУІІ-ХУІІІ століття» було проаналізовано особливості земельних відносин, ведення сільського господарства, розвиток ремісництва та мануфактурного виробництва, формування внутрішнього та зовнішнього ринку даного регіону. За результатами дослідження можна зробити наступні висновки.
У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. на Правобережній та Західній Україні відбувались помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни свідчили, про визрівання в надрах натурального господарства елементів капіталістичного укладу. Поступово вони проникали у галузі феодального виробництва, дедалі сильніше визначали структуру економічної спільності українців. Але належність українстких земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмувало й деформували поступальниу розвиток.
Використана література
1. Економічна історія України. / Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович,
Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич. За заг. ред. Б.Д. Лановика.
– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2004. - 456с.
2. Економічна історія України. / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А.,
Парієнко Г.К., Коломійчук Т.Х., Петришина Л.В., Мамонова В.О.
- Х.: ТОВ «Одісей», 2004. – 496с.
3. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. – Львів: Світ, 2000. – 463с.
4. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка.
– К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 480 с.
5. Лановик Б.Д. та ін. Економічна історія України і світу.
– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 1999. – 472с.
6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія України.
- К.: Знання-Прес, 2004. – 499с.
7. Нікула О.І. Економічна історія України і світу.
– Львів: Львівський банківський інститут НБУ, 2001. – 220с.
Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварництво, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток, у 2-4 рази більший, ніж продаж хліба. Наприкінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У правобережних і західноукраїнських землях право пропінації (виробництво і торгівля алкогольними напоями) належало лише шляхті.
У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували близько 14 осіб.
Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Обсяги виробництва були досить значними.
В останній чверті XVIII ст. з'явилися перші доменні мануфактури. Одно-ступінчастий сиродутний спосіб виробництва був замінений двоступінчастим, за якого в доменній печі виплавляли чавун, а потім у кричній печі переплавляли його на сталь. На цих підприємствах працювало до 100 робітників. Першими доменними мануфактурами були Високошчанська, Кропивенська, Городоцька у Правобережній Україні. Доменні мануфактури діяли в селах Мізуні й Демні Стрийського, Смільній Самбірського, Руді Ромажнецькій Жовківського округів Східної Галичини, в Чинадієві й Кобилецькій Поляні
в Закарпатті.
Продовжували розвиватися паперове виробництво та книгодрукування. Обладнання, кількість найманих робітників, праця на ринок у друкарнях свідчили, що вони були мануфактурами. Зокрема, дві таких пересувні друкарні у XVIII ст. працювали на Волині.
Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир. Технічними засобами були ткацький верстат і фолюші (терки, що труть сукно), ручні або при млинах. Виробництво було організоване за формою децентралізованої мануфактури. Протягом XVII-XVIII ст. поглибилася спеціалізація, удосконалилися знаряддя праці й технологія ткацтва. Продукція йшла на ринок. Замовником сукна було Військо Запорізьке.
Розвивалися лісові промисли: виробництво смоли, дьогтю, лісопильні. Найпоширенішим було виробництво поташу, що пояснювалося великим попитом на нього на внутрішньому і особливо на західноєвропейському ринках, оскільки його використовували у виробництві скла, мила, для фарбування тканин.
Підприємствами мануфактурного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм заборонялося виробляти сіль.
Виробництво солі в 1773 р. становило у Прикарпатті 50-100 тис. т, у районі Солотвино в Закарпатті — близько 30 тис. т на рік. На жупах був досить розвинений поділ праці. Тут працювали рудокопи, «жабні» робітники, які добували сіль, «ратні» люди, що піднімали її з кліток, варники, лопатники, рубачі, пакувальники, бондарі, муляри, в'язальники. На кваліфікованих роботах переважала наймана праця, на допоміжних — праця кріпосних селян.
Початковою формою мануфактури були виробництво гармат і дзвонів, а також підприємства для карбування монет. У XVII ст. у Львові було засновано велику монетарню з чітким поділом праці, що розміщувалася у шести великих майстернях.
Значного поширення набули шкіряний і гончарний промисли, суднобудування, виробництво будівельних матеріалів.
Таким чином, наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці та застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні створювалися початкові форми мануфактур. У західних і правобережних землях усі галузі промисловості належали шляхті та магнатам. Проте значна частина підприємств перебувала на оренді, в них експлуатувалася наймана праця, сировину закуповували, а готову продукцію реалізовували на ринку.
Отже, розвиток мануфактурного виробництва в XVI-XVIII ст. підготував умови для поширення великих централізованих мануфактур.
Приписною мануфактурою була Києво-Межигірська фаянсова фабрика, побудована на території колишнього Межигірського Спасо-Преображенського монастиря (1798 р.). На ній виготовляли чайний і столовий посуд, скульптурні вироби.
Розпочалося мануфактурне виробництво зброї.
У західних і правобережних українських землях великі мануфактури виникли в другій половині XVIII ст., зокрема, у 70-х роках у текстильній промисловості. Відома суконна мануфактура графа Потоцького у м. Тульчині на Брацлавщині, на якій працювали як кріпаки, так і вільнонаймані робітники, всього більш як 20 чоловік. Вона мала 95 верстатів, виробляла 5 тис. аршинів сукна за рік.
У місті Корці на Волині на суконній мануфактурі Чарторийського працювало майже 140 робітників. Тут виробляли 10 тис. аршинів сукна щороку. На полотняній мануфактурі в Немирові було зайнято близько 300 робітників.
У Галичині в 60-70-х роках XVIII ст. діяла суконна мануфактура в Залі-щиках у королівському маєтку, на якій працювали селяни-кріпаки та 18 су-княрів-німців. Існувала полотняна мануфактура в місті Мукачеве в Закарпатті. Спроби швейцарських власників заснувати бавовняно-прядильну, а пізніше й шовкову фабрику в Бродах були невдалими.
Наприкінці XVIII ст. на Правобережному Поліссі виникли великі металургійні мануфактури — Високопіщанська, Кропивнянська, Чижівська, Го-родеська, в Закарпатті — у селах Кобилецька Поляна і Тур'я-Ромети.
У 1778 р. у Винниках під Львовом була заснована державна тютюнова мануфактура, де працювали близько 800 найманих робітників. Виникли також фаянсова мануфактура у Глинську (біля Львова), два лікеро-горілчаних заводи у Львові з 10-20 найманими робітниками. Великим солевидобувним підприємством була солеварня у селі Стара Сіль у Прикарпатті.
Із загарбанням західних земель України Австрією почалася монополізація державою окремих галузей промисловості. Так, у 1774 р. створено «Австрійську державну соляну монополію». Поширилася тютюнова монополія. Вирощувати, переробляти і торгувати тютюном мала право тільки держава. Значними були позиції держави у залізодобувній промисловості.
Отже, протягом другої половини ХУІІ-ХУШ ст. в промисловості Правобережної та Західної України відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура, яка зародилася ще у XVI ст. У XVIII ст. розпочався період розквіту мануфактурного виробництва. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці (вотчинні, посесійні, казенні). Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.
3.Формування внутрішнього та зовнішнього ринку
Певне піднесення сільського господарства, ремесла і промисловості правобережних та західноукраїнських земель і України взагалі у другій половині ХУП-ХУПІ ст. сприяло зміцненню економічних зв'язків та розвитку торгівлі, основними формами якої були торги, базари, ярмарки. Так, на кінець XVIII ст. на території Східної Галичини та Північної Буковини щороку відбувалося майже 5000 торгів. Понад 70 ярмарків щорічно збиралося на Закарпатті.
Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, елементи спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими господарськими районами України. Поступово утворився своєрідний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобожанщину, Правобережжя, Західну Україну. Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів товари розходилися по всій території українських земедь, незважаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну політику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не визнавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.
Вплив розвитку торгівлі й місцевих ринків на формування цієї спільності відчувався в різних регіонах неоднаково і мав свої особливості. На Правобережжі товарне виробництво активізувалосьприблизно з кінця XVIII ст.. Значно повільніше розвивалися товарно-грошові відносини на Західній Україні. Це зумовлювалося цілим рядом як об'єктивних, так і суб'єктивних причин (іноземне панування, високий рівень натурального господарства і кріпосницьких відносин, віддаленість від центральних районів тощо). На Правобережній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї феодалів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й цілком забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у маєтках обмежувався також монопольним правом магнатів на збирання мита. На розвиток внутрішньої торгівлі негативно впливали свавілля польських магнатів і шляхти, які нерідко грабували та вбивали українських і російських купців. Не кращі умови для формування місцевого ринку існували й на західноукраїнських землях. Ще з другої половини XVII ст. розвиткові міст і торгівлі в цьому регіоні перешкоджали монополія на експорт зерна, худоби тощо, державна митна політика, необмежене право землевласників на продаж-купівлю продукції сільського господарства, збільшення торговельних податків та ін. Проте, незважаючи на всі ці труднощі, торговельні зв'язки між окремими економічними районами західноукраїнських земель з Лівобережжям, Слобожанщиною, Правобережжям, Південною Україною поступово зміцнювалися.
Зрозуміло, що «серцем» української торгівлі, як і загальноєвропейської, були міста. Саме в них спостерігався иайінтенсивніший обіг товарів. Торгівля помітно впливала на економічне та громадське життя міст. Велику об'єднуючу роль у становленні економічної української спільності відігравали окремі торгові осередки, які поступово перетворювалися на центри обласних ринків. У зв'язку з цим господарське життя населених пунктів дедалі тісніше взаємозв'язувалося.
Наприклад, у розвитку економічних зв'язків між східними і західними українськими землями одним із вузлових пунктів залишався Львів. Так звані «угорські товари», що в другій половині XУII —у ХУІІІ ст. досягали 50% загального імпорту міста, значною мірою постачало Закарпаття. А зі Львова через українські міста вони розходилися по всій Україні. Галичина одержувала з Поділля хліб. У досліджуваний період помітно зміцнилися торговельні зв'язки між Дрогобичем, Сколем, Перемишлем та іншими прикарпатськими містами.
Велику роль у розвитку торгівлі й місцевих ринків відігравали шляхи. Від середини XVII до кінця XVIII ст. виникло багато нових торгових шляхів.
Транзитний шлях, який сполучав Угорщину та інші європейські країни з Галичиною, Правобережною Україною і Росією, проходив через Закарпаття. В 1784 р., коли спеціальна комісія в Пряшеві розробляла план іншого напряму шляху, управління Ужанського комітату категорично висловилося проти цього проекту, доводячи, що стара дорога (Ужгород — Ставне — Ужокський перевал) краща і вигідніша для торгівлі. Західноукраїнські ж землі сполучалися з Росією та Україною двома головними шляхами: Північним (Львів — Кам'янець-Литовський — Шерешів — Новий Двір — Рожани — Слоним — Молчадь — Циринь — Мир — Койданів — Мінськ — Смолевичі— Борисів — Не-чу — Бобр — Толичин — Коханове — Орша — Смоленськ — Москва) та Південним (Львів — Глиняни — Золочів— Вишневець — Ямпіль — Ляхівці — Заслав — Полоине — Житомир — Коростишів — Білгородка — Київ).
Роз'їжджаючи торговими шляхами і збуваючи різноманітну продукцію, купці, міщани, селяни знайомилися з географією та економікою сусідніх країв, потребами місцевого ринку. Ширячись, спілкування в галузі торгівлі дедалі більше,об'єднувало людей, виробляло в них спільні інтереси і зацікавленість
Незважаючи на складні політичні умови (зокрема, на ворожу політику з цього питання уряду Речі Посполитої), Правобережна Україна дедалі глибше втягувалась у всеросійський ринок. Російські купці відвідували великі ярмарки в Бердичеві, Дубні, Могилеві-Подільському, Білій Церкві, Вінниці, Богуславі. Одночасно різноманітна сільськогосподарська продукція та промислові вироби з поміщицьких маєтків Правобережжя надходили в Росію. Феодали Правобережжя переорієнтувалися на чорноморські порти, які відкривали прямий вихід на західноєвропейські та інші закордонні ринки. Відповідно занепадала роль деяких старих торгових центрів і частково шляхів (наприклад, через Гданськ). Протягом XVIII ст. в економіці краю розвивався чумацький промисел, яким займалися переважно селяни. Вони, по суті, монополізували доставку з Криму та продаж по всій Україні й далеко за її межами риби та солі.
Новий етап економічного зближення українського й російського народів розпочався у 80—90-х роках XVIII ст.— напередодні та в період включення Правобережної України до складу Росії. Саме в цей час інтенсифікувалася торгівля населення Правобережжя з Москвою, Петербургом, Калугою, Переяслав-Залеським, Курському Архангельськом та іншими російськими містами. На території- регіону поширилася російська монета.
Певна кількість російських товарів збувалася й на території західноукраїнських земель. Купці з Росії продавали на місцевих торгах і ярмарках (як правило, оптом) різні вироби. Потім скупники розвозили їх по дрібних базарах у поміщицьких і казенних містах, містечках і селах. При цьому роздрібна ціна на сільськогосподарську й промислову продукцію набагато зростала. Чимало російських товарів потрапляли на Волинь, Поділля й Галичину через харківські, роменські, київські, бердичівські ярмарки. Західноукраїнські міста мали торговельні зв'язки насамперед із Москвою, Києвом, Ніжином, Путивлем, Севськом. Зокрема, на Північну Буковину з Росії, крім традиційної продукції тваринництва і хліба, привозилася солона риба, заячі, козячі шкіри, смущки, ікра та ін. Вони збувалися на північнобуковинських ярмарках і торгах, а також вивозилися в інші провінції Австрії. Росія ж у свою чергу одержувала із Західної України текстильні й металеві вироби, предмети міського ремесла і селянського промислу, хутра, смушки, овчини, юхту, папір тощо. Вивіз здійснювався через митниці на кордонах між Польською та Російською державами у Васильківську, Стайківську, Сорокашитську, Кам'янську і т. д.
Наприкінці XVIII ст. зростає роль Дністра в економіці Західної України, де існували два основні сухопутні шляхи для експорту та імпорту у зв'язках з Росією: північний і південний. Перший ішов зі Львова' через Мінськ до Смоленська і далі до Москви, другий — зі Львова через Житомир, Корости-шів і Київ до Москви.
Висновки
Отже, в ході дослідження за темою «Господарство Правобережної та Західної України у другій половині ХУІІ-ХУІІІ століття» було проаналізовано особливості земельних відносин, ведення сільського господарства, розвиток ремісництва та мануфактурного виробництва, формування внутрішнього та зовнішнього ринку даного регіону. За результатами дослідження можна зробити наступні висновки.
У другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст. на Правобережній та Західній Україні відбувались помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни свідчили, про визрівання в надрах натурального господарства елементів капіталістичного укладу. Поступово вони проникали у галузі феодального виробництва, дедалі сильніше визначали структуру економічної спільності українців. Але належність українстких земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки їхньому впливові та владі суттєво гальмувало й деформували поступальниу розвиток.
Використана література
1. Економічна історія України. / Б.Д. Лановик, М.В. Лазарович,
Р.М. Матейко, З.М. Матисякевич. За заг. ред. Б.Д. Лановика.
– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 2004. - 456с.
2. Економічна історія України. / Уперенко М.О., Кузнєцов Е.А.,
Парієнко Г.К., Коломійчук Т.Х., Петришина Л.В., Мамонова В.О.
- Х.: ТОВ «Одісей», 2004. – 496с.
3. Історія України. /За ред. Зайцева Ю.А. – Львів: Світ, 2000. – 463с.
4. Історія України. /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка.
– К.: Видавничий центр «Академія», 2002. – 480 с.
5. Лановик Б.Д. та ін. Економічна історія України і світу.
– К.: Видавничий дім «Юридична книга», 1999. – 472с.
6. Леоненко П.М., Юхименко П.І. Економічна історія України.
- К.: Знання-Прес, 2004. – 499с.
7. Нікула О.І. Економічна історія України і світу.
– Львів: Львівський банківський інститут НБУ, 2001. – 220с.
