Реферат з курсу "Історія Політичних Вчень"
На тему:
"Проблема відносин влади та підвладних за республіканського ладу (За працею Н. Макіавеллі "Роздуми про першу декаду Тіта Лівія")"
.
КИЇВ-2008

План
  Вступ
Форми правління та відносини влади та підвладних
Роль протистояння влади та підвладних у виробленні законів
Про справедливі обвинувачення та наклепи
Висновки
Література

Вступ

Коли говорять про політичну філософію епохи Відродження, перш за все згадують ім’я видатного італійського діяча Нікколо Макіавеллі. У своїй роботі я розглядатиму проблему відносин влади та підвладних за його працею "Роздуми про перші десять книг Тіта Лівія".
Епоха Відродження характеризувалася зверненням до всього античного. Оскільки ж Нікколо Макіавеллі був Флорентійцем, а отже, італійцем, багато уваги в його творах приділяється саме досвідові давньоримських правителів. У передмові до першої книги "Роздумів…" Макіавеллі дивується, чому люди, що так захоплюються античним мистецтвом, що використовують римське право для вирішення суперечок та рецепти античних лікарів для лікування хвороб не хочуть використовувати ті ж рецепти доблесті й будівництва держави, а в чомусь навіть діють діаметрально протилежним чином. [див.2, c.106] Розмірковуючи над історією Риму періоду республіки, Макіавеллі доводить, що найкращою формою правління є республіка, що поєднує у собі всі три типи володарювання - має виборного голову, органи, в яких представлені аристократи та органи, в яких представлений плебс. Таким чином, говорить він, всі верстви населення мають доступ до влади і є більш-менш задоволеним своїм становищем. Це допомагає вберегти державу від постійної зміни влади, що відбувається, як раз через невдоволення підвладних владою. Проблемою ж відносин влади та підвладних, на мою думку, у Макіавеллі можна вважати те, що влада, з одного боку, має бути достатньо сильною, щоб захищати свою державу від внутрішніх чвар та зовнішніх ворогів, а з іншого має бути такою, щоб якомога менше утискати інтереси окремих осіб і не викликати, таким чином, ненависті до себе. Досягається це встановленням гарних законів і їх дотримання, існуванням законних методів виходу пристрастей, що існують в державі, правильної форми правління та дотримання гарних норовів у населення.
Загалом, у своїх основних творах, Макіавеллі розглядає людину як істоту, що головним чином опікується своїми власними інтересами - збереженням та набуттям майна, власною безпекою, честю, тощо. Отже, влада має виходити із цієї егоїстичної природи людини, оскільки саме вона є причиною створення держави як такої.
Читаючи інший твір Макіавеллі - "Володар", можна зробити дещо помилковий висновок, що він був прихильником сильної монархії. Насправді ж він не заперечував важливу роль монархії у перехідний період, коли вона дає більше ефективності в прийняттях рішень, але в "повсякденному житті" він більше схилявся до сильної республіки. Зрозуміти мотиви цих його вподобань не важко, якщо звернутися до його біографії та історії тогочасної Італії.
Сам Макіавеллі походив із давнього, але збіднілого аристократичного тосканського роду. У часи існування Флорентійської республіки займав пост секретаря другої канцелярії, колегії десяти і магістратурі сеньйорії, вів активне політичне життя - керував роботою з організації флорентійської міліції та контролю за нею, оскільки вважав, що дуже важливо замінити наймані війська, що ослаблюють Флоренцію, своїми власними військовими формуваннями; хоча й не мав офіційних повноважень вести перемовини, але був близький до голови держави - великого гонфалоньєра П’єро Содеріні, а тому йому іноді доручали досить важливі справи. Саме в цей час він набуває знань з психології людини на яких разом з історією Флоренції та Риму базуються його праці.
У 1512 році Флоренція потерпіла поразку від іспанців та французів. Відбулась реставрація Медичі. Макіавеллі було звільнено та ув’язнено за підозрою у змові. Врешті-решт, його було заслано у родове помістя, де він власне і починає свою літературну діяльність. [див.1, http://www.politnauka.org/person/makiavelli. php]
У часи Макіавеллі Італія була розділена на багато князівств, що ворогували між собою. До того ж, їм постійно загрожували зовнішні вороги. Це не могло не викликати бажання об’єднати Італію у сильну державу, що, на думку Макіавеллі, не можна було зробити без сильної централізованої влади.

Форми правління та відносини влади та підвладних

"Роздуми про першу декаду Тіта Лівія" - твір, присвячений республіканській формі правління. Як писав Бертран Рассел у своїй "Історії західної філософії", цей твір, порівняно з "Державцем", є набагато більш ліберальним.
"Як вважають всі, хто розмірковує про громадянське співіснування і як вчить на своїх прикладах історія, засновнику республіки, який придумує для неї закони, необхідно виходити з притаманних людям поганих схильностей, які проявляться при будь-яких сприятливих умовах" [2,c.118] Розмірковуючи про типи правління - вслід за Аристотелем, Макіавеллі виділяє 6 типів, проте всі 6 вважає поганими - він показує, що переродження Арістотелівської "гарної" форми правління у "погану" є неминучим, а це й призводить до невдоволення населення, а потім і до повалення цього типу влади. Спочатку, говорить Макіавеллі, поки людей було мало, вони могли жити окремо, і не мати правителя. Потім, коли людей стало більше, їм довелося жити разом, а отже, довелося обирати собі правителя. Оскільки основною ціллю такого об’єднання було забезпечення безпеки, правителями обирали найсильнішого й найсміливішого. Правителеві підкорювались, і з цього поставало розуміння того, що є гарним і поганим, справедливим і несправедливим. Із цього розуміння справедливого та несправедливого люди вивели закони, а поява законів, в свою чергу, призвела до того, що володарем ставав вже не найсильніший, а найсправедливіший чи найрозумніший. Виходячи зі слів Макіавеллі, проблеми почались тоді, коли влада стала передаватись спадково. Діти не правили настільки справедливо, як їх батьки, вони приділяли занадто багато уваги власне розкошам, а не потребам народу. Люди починали ненавидіти своїх володарів, володарі починали боятись своїх підвладних, і таким чином встановлювалась тиранія. Тиранія породжувала проти себе заколоти, й очевидно, що ті з них, які все ж таки були успішними, влаштовувались людьми достойними. Таким чином, після тиранії встановлювалась аристократія. Проте й аристократи - люди, тому при першій-ліпшій можливості вони теж починали більше дбати про своє особисте благо, а не про благо країни, тобто аристократія вироджувалась в олігархію. Народ, незадоволений таким станом речей, проводив заколоти проти олігархії і встановлював народовладдя. Проте, за словами Макіавеллі, народовладдя витримує не більше одного покоління - поки при владі люди, які його встановили - починаючи ж вже з наступного покоління, народовладдя перетворюється в анархію, в якій кожен робить те, що він хоче а тому люди знов звертаються до одноосібного правління. [див.2, c.114-116] Враховуючи те, що Макіавеллі в будь-якому випадку був все ж таки прихильником сильної влади, здатної захистити своїх підданих, очевидно, що йому не подобалась така нестабільність і постійна зміна влади. З цього ж "кругообігу" видно, що спричиняє зміну правління невдоволення владою підданих. Піддані ж невдоволені, за Аристотелем, поганими формами правління. Отже, за Макіавеллі, необхідно створити таку форму правління, що якнайменше залежала б від поганої людської природи і влаштовувала всі верстви населення - тобто така, що поєднувала всі три типи правління.
Нікколо Макіавеллі - видатний діяч епохи Відродження, тому абсолютно не дивно, що у своєму творі він звертається до античності - в даному випадку, до історії Давнього Риму. На основі історії Риму республіканського періоду він і розглядає відносини між владою та підвладними за республіканського правління.
Якщо розглядати Рим, то там форма правління, що вважалася найкращою, не була встановлена законом з самого початку, як то було, наприклад, у Спарті. Але засади для подальшого підтримання свободи виробились певним "природним" шляхом - через протистояння між плебсом та сенатом. Власне, автор зазначає, що царі, які були в Римі до заснування республіки, залишили після себе багато гарних законів, а при переході від царства до республіки царя замінили двома консулами. Тобто Рим управлявся консулами та Сенатом - були представлені дві з трьох необхідних форм правління. Залишалося лише приділити увагу народовладдю.
Як і в переході від однієї форми влади до іншої, цей перехід відбувся тоді, коли римська знать стала занадто вільно користуватися своєю владою та утискати права підданих, що спровокувало народне невдоволення.
В Римі, після повалення Тарквініїв, встановилась аристократія. Спочатку гранди приборкали своє властолюбство. Але, як зазначає Макіавеллі, причиною цього був лише страх перед Тарквініями, бо коли їх не стало, гранди почали знущатися над плебсом. Після довгого протистояння влада була змушена започаткувати народний трибунат. Таким чином, римська республіка отримала ідеальне, за Макіавеллі, влаштування.

Роль протистояння влади та підвладних у виробленні законів

Макіавеллі вважає, що протистояння влади та підвладних існує у будь-якій республіці. Але з цього протистояння часто народжуються закони, що є необхідними для підтримання свободи.
Розглядаючи історію Риму, Макіавеллі все ж таки припускає, що причиною її занепаду було протистояння плебсу та Сенату, проте вважає, що це допомогло затвердити свободу. До того ж, він не вважає, що Римові можна було дати таке влаштування, при якому не було б протистояння між сенатом та плебеями. Протистояння між владою та підвладними загрожує державі тоді, коли суспільство розколоте. Римське ж суспільство, вважає автор, не можна вважати розколотим, оскільки для утримання влади не треба було дуже мало страчених чи висланих з Риму. До того ж, говорить він, не можна вважати погано влаштованою республіку, що показала стільки прикладів доблесті, адже доблесть випливає з гарних прикладів, гарні приклади - з гарного виховання, гарне виховання - з гарних законів, а гарні закони, як вже було згадано вище, часто випливають з протистояння влади та підвладних. [див.2, с.121]
Так, говорить він, історія знає приклади республік, у яких не існувало протистояння між Сенатом та народом - Венеція та Спарта. Венецією править невеликий сенат. Колись, коли венеціанська республіка тільки засновувалась, жителів у ній було небагато, а тому всі могли приймати участь у її управління. У певний момент, коли поселенців стало досить багато, список тих, хто брав участь в управлінні державою, закрили. Всі, хто жив у Венеції на цей момент, отримали доступ до влади, а нові поселенці не мали на що скаржитись, тому що у них нічого не відібрали. До того ж, влада не давала їм ніяких важливих справ, так що вони не могли посилитись.
У Спарті ж існував Сенат і цар. Жителів там було небагато, а нових поселенців не було взагалі. Хоча була затверджена посадова нерівність, майнової нерівності не було - всі жили бідно, а тому підвладні не вважали себе в чомусь обділеними. Серед посадових осіб плебеїв не було.
Спарта і Венеція відрізняються від Риму тим, що вони не вели завоювань, а отже, могли не використовувати плебс на війні. На мою думку, саме це й дозволяло їм звертати менше уваги на інтереси плебеїв, оскільки таким чином їх можна було не озброювати. Величезна ж різниця між заколотом людей озброєних і не озброєних.
Загалом Макіавеллі готовий вважати таке влаштування республіки ідеальним, проте воно, на його думку, підходить тільки доволі ізольованим республікам, а це навряд чи можливо у тих умовах, що існували за його доби. Макіавеллі жив у часи, коли навколо йшли війни, тому він навпаки вважав, що необхідно озброювати своїх громадян і відмовлятись від послуг найманих військ, що тільки розорювали Флоренцію. [див.2, с.124-129]
Виходячи з вище сказаного, можна припустити, що Макіавеллі був прихильником аристократичної республіки, проте якщо країна має вести війну, а отже мати власну армію, тобто використовувати плебс у військових цілях, або ж має великий приплив нових поселенців, які можуть бути незгодні з законами, встановленими у цій республіці, таке влаштування не можливе. Тоді кращим є змішане влаштування Риму, у якому все ж таки залишається місце для конфліктів, але вони не розвалюють державу. Частково це невдоволення, можливо, й компенсувалось постійними завоюваннями Риму - агресія людей (а вона завжди існує у людському суспільстві) спрямовувалась не на владу, а на зовнішнього ворога.
Макіавеллі вважав, що народ має мати певні механізми реалізації своїх інтересів. Народ. На його думку, ніколи не загрожуватиме свободі, а буде виступати проти лише тоді, коли його права утискають. Хоча, звичайно, іноді занадто великі права народу можуть викликати спробу відновити тиранію, тому що тоді нобілі намагатимуться розширити свою владу. [див.2, с.211]
Про деякі особливості людської психології, що спричиняють проблеми у відносинах між владою та підвладними
Макіавеллі проявляє себе як тонкий психолог, а знання людських душ, у свою чергу, допомагає зрозуміти звідки з’являється проблема відносин влади та підвладними.
По-перше, зазначає Макіавеллі, людське честолюбство ніколи не може бути задоволеним; спочатку люди захищаються від пригноблення, але коли звільняється від нього, починає пригноблювати самі.
Після відновлення свободи у Римі, здавалося б, мала б встановитися постійна влада без суперечок. Але протистояння нобілів і плебеїв наростало щоразу, коли шальки терезів владних повноважень схилялися в сторону одних чи інших. "В своєму бажанні захистити свободу люди переставали підкорятися будь-кому і починали притісняти інших…. Так вже склалося: якщо люди намагаються позбутися страху, вони наводять його на інших, і коли хочуть відвести від себе несправедливість, чинять її стосовно інших; нібито необхідно або ображати, або бути ображеним." [2, c.219-220]
По-друге, Макіавеллі говорить, що народ може судити неправильно про щось загальне, але рідко помиляється, коли говорить про щось окреме. Як приклад він наводить те, що римські плебеї, будучи більшістю в Римі, хотіли отримати консульство, але подивившись на окремих кандидатів із свого оточення на цей пост і зрозумівши їх нікчемність, не проголосували за них. Розвиваючи цю думку, Макіавеллі говорить, що якщо хтось боїться приходу до влади нікчеми, повинен виставляти на керівний пост або нікчему, або явно благородну людину. [див.2, с.222-225] Влада ж - що дуже важливо - має обов’язково належати достойній людині (це видно з роздумів про форми держави, де погані форми держави виникають тоді, коли до влади приходять погані люди). Тому, хоча й може здатись, що такий метод є дещо недемократичним, але насправді він сприяє збереженню нормальних відносин між населенням і владою, а отже, збереженню свободи.
Макіавеллі вважає, що спільнота людей розумніша за володаря, у чому він не згоден з античними філософами та деякими сучасниками (наприклад, Франческо Гвіччадіні, з яким часто порівнюють Макіавеллі, писав: "Схильності і рішення народів настільки оманливі і так часто надихнуті випадковістю, а не розумом, що той, хто будує своє життя, спираючись тільки на надію піднятися за допомогою народу, в тому мало здорового глузду; він більше розраховує на випадок, ніж на розум." [4, с.220]. Проте він не закликає приділяти багато уваги народному невдоволенню: "Люди сміливі в промовах, що засуджують рішення влади, але перед обличчям покарання вони стають боязливими". [2, с.244] Таким чином, можна не звертати уваги на критику, що шириться серед народу, якщо ти маєш достатньо сил для того, щоб приборкати народ, або якщо народ немає кому очолити. Привід для занепокоєння є тоді, коли народне невдоволення спричинене втратою свободи чи володаря, що ще живий і мав великий авторитет серед людей.

Про справедливі обвинувачення та наклепи

Важливим для збереження свободи є те, щоб у республіці виносили справедливі обвинувачення, але разом з тим, не будували наклепи.
Справедливі обвинувачення важливі для гарного функціонування республіки з двох причин: по-перше, зі страху бути обвинуваченими ніхто не насмілиться чинити злочини проти держави - тобто можна убезпечити себе від зрад; по-друге, це законний спосіб дати вихід пристрастям, що неминуче закипають у республіках навколо окремих громадян, таким чином, щоб не нашкодити республіці - все, що робиться за громадянською процедурою, не може принести шкоди республіці.
Наклеп навпаки, шкідливий, тому що призводить до того, що держава втрачає свободу. Виникає він через відсутність легального обвинувачення як способу виходу пристрастей, що існують в народі.
Звинувачувати необхідно відкрито; якщо звинувачення справедливе, обвинувачувачів необхідно або нагороджувати або принаймні залишати безнаказанними. За наклепи ж необхідно карати. [див.2, c.129-135]
В правильно організованих республіках за заслуги нагороджують, а за злочини карають, причому одне не врівноважує інше. Інакше славетний громадянин може вирішити, що він має право безнаказанно чинити що завгодно, що веде до загибелі держави. За заслуги ж треба нагороджувати - навіть непомірна з заслугами винагорода сприймається як щось почесне. Крім того, закони мають поширюватись не тільки на простих громадян, але і на владу, тому що інакше це призводить до розбещення народу і призводить до краху держави.
Республіка не може собі дозволити бути невдячною щодо своїх підданих. Невдячність походить від недовіри та скупості. У Рим це вирішувалось тим, що громадяни - незалежно від того, яке місце вони займали у суспільстві, всі ходили на війну, що породжувало багато доблесних лідерів, у яких ніхто не сумнівався.

Висновки

Розглянувши працю Нікколо Макіавеллі "Роздуми про перші десять книг Тіта Лівія" можна дійти кількох висновків.
Основна задача будь-якої республіки - зберігати свою свободу. Макіавеллі наводить ще й іншу - завоювання нових володінь, але це, на мою думку, не можливо без збереження свободи. Свобода зберігається там, де влада і народ можуть дійти консенсусу. Це складно, але можливо при правильній організації державної влади. Найкращою формою правління є змішана форма, що включає в себе елементи всіх трьох Арістотелівських "правильних" форм держави - виборного голову держави, аристократичний Сенат і представництво народу. Виборність, на мою думку, є ключовою, оскільки всі проблеми у відносинах між владою та народом починаються з впровадження спадкового правління. Влада не має існувати сама заради себе, не має оточувати себе розкошами. Основна задача влади за республіканського типу правління - охорона свободи.
Люди за своєю природою у Макіавеллі піклуються лише про свої власні егоїстичні інтереси, що й призводить до проблем між владою та підвладними, тому той, хто вводить закони має це обов’язково враховувати. Основна проблема полягає в тому, що люди або пригноблюють, або є пригнобленими. Суперечки між Сенатом та плебсом у давньому Римі з’являлися через те, що влада переходила від одних до інших, і ті, хто були при владі, починали утискати тих, хто влади не мав, що породжувало у них невдоволення владою та різні заколоти. Таким чином, влада в республіці не повинна пригноблювати підвладних, тому що це призводить до масових заворушень.
Певним чином, можна сказати, що Макіавеллі закликає тримати підвладних у страху, але мова тут не йде про якісь масові репресії, скоріше про те, що піддані мають боятися законної і справедливої кари. Він говорить, що справедливе, відкрите обвинувачення є дуже важливим правом того, хто охороняє свободу (тобто влади), оскільки воно є дуже корисним для держави - допомагає запобігти злочинам проти держави та дає вихід напрузі, що неминуче виникає в суспільстві. Але обвинувачення обов’язково має бути справедливим, оскільки наклеп навпаки збурює народ.
Загалом, протистояння влади та підвладних має певні позитивні моменти - воно певною мірою допомагає виробити найкращі закони для держави, вдосконалити суспільний лад. Але все має бути в міру, тому що занадто сильне протистояння розвалює державу. Але, виходячи з міркувань про форми держави, таке протистояння виникає або коли у державі встановлюється "поганий" (за Аристотелем) тип правління, або коли у місті занадто розбещений народ. В такому випадку, на мою думку, протистояння може мати як позитивний, так і негативний наслідок. В кращому випадку погана влада повалюється, а на її місці встановлюється гарна, з урахуванням помилок, що були. В гіршому - держава втрачає свободу.
Влада не повинна загрожувати інтересам населення - їх власності, безпеці, честі, утискати їх права, бути невдячною, тому що це провокує людей на змови, на залучення зовнішніх ворогів цієї влади. Завдання влади, за Макіавеллі - встановлювати гарні закони та слідкувати за їх виконанням, слідкувати за тим, щоб люди у місті занадто не розбещувались, що сприяє зміцненню держави та допомагає зберігати її незалежність. При цьому влада має вести себе так, щоб не викликати ненависті у підвладних.
Отже, на мою думку, основною проблемою відносин між владою та підвладними є баланс між інтересами тих і інших, так, щоб держава залишалась сильною і єдиною.
Більшість ідей Макіавеллі випливає з тієї ситуації, що склалася в Флоренції в часи його життя.

Література

1.      Никколо Макиавелли - биография, труды. http://www.politnauka.org/ person/makiavelli. php
2.      Государь: Трактаты: Пер. с итал. / Н. Макьявелли. - М.: ООО "Издательство АСТ", 2004. - 509, [3] с. - (Классическая и современная проза)
3.      Рассел Б. История западной философии. http://www.vuzlib.net/ beta3/html/1/22352/
4.      Франческо Гвиччардини. Сочинения. - М.: Academia, 1934. - 549с.
5.      http://www.infanata.org/2007/09/29/franchesko-gvichchardini. - sochinenija.html
6.      Рудич Ф.М. Політологія: Підручник. - 2-е вид., стереотип. - К.: Либідь, 2006. - 480с.
7.      Кіндер Г., Хільгеман В. Всесвітня історія: dtv-Atlas: Пер. з нім. / Худож. Гаральд і Рут Букор; Наук. Ред. Пер.: А.Г. Слюсаренко, О.Ф. Іванов. - К.: Знання - Прес, 2001. - 631с.: іл. .