Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя

Освітній рух широких народних мас
Розвиток культури України другої половини XIX ст. характеризувався рядом особливостей. Перетворення у промисловості, сільському господарстві й торгівлі, певні демократичні зрушення загострили потребу суспільства у професійно підготовлених кадрах робітників і чиновників, а також ідеологів, здатних задовольнити духовні запити народу. Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до історії, мови, культури. Національна інтелігенція стала впливовою інтелектуальною силою, здатною спрямовувати культурний поступ нації й вести її за собою. Активно кристалізувалася самосвідомість української нації, яка ставила на порядок денний нові й нові національно-культурні завдання. В таких умовах уряд Російської імперії вже не міг ефективно контролювати національно-культурні процеси неросійських народів і спрямовувати їх у русло денаціоналізації. Видавані ним заборони виявились малоефективними й фактично не могли зупинити природний процес еволюції національних культур. Боротьба, демократичних і прогресивних національних сил проти русифікаторської політики царизму визначала зміст розвитку культури України другої половини XIX ст.
Більшість простих людей усвідомлювала необхідність знань у практичній сфері й неможливість задовольнити її шкільною системою. Після реформи 1861 р. народ почав брати справу освіти у власні руки. Так зародився широкий народний рух за організацію шкільної мережі поза контролем царських чиновників. Селяни, робітники, а також сільські громади самостійно відкривали народні школи й виділяли на їх утримання необхідні кошти. На 1863 р. у Харківському учбовому окрузі налічувалося 247 і в Київському — 103 громадські однокласні школи, у створенні яких власті не брали участі. Коли ж чиновники Міністерства освіти робили спроби перешкодити розширенню мережі народних шкіл, громадськість одразу наполягала на відкритті при них додаткових класів. Селяни й робітники, не задовольняючись однокласними, почали домагатися ще й двокласних шкіл і скасування заборони мати їх більш як одну на повіт. Причому діяли люди послідовно й рішуче, поступово ламаючи опір шкільних чиновників і Міністерства освіти. В цьому вони часто знаходили розуміння й підтримку земських діячів. Одним із аспектів освітньої діяльності широких народних мас були вимоги збільшення державних і земських асигнувань на освіту, перетворення утримуваних ними шкіл на міністерські, відкриття позашкільних закладів народної освіти.
Одночасно народні маси виступали за перебудову змісту освіти, поглиблення шкільних програм. Висувались вимоги запровадити викладання природознавства, хімії, фізики, астрономії, географії, історії. Під тиском громадськості при окремих школах відкривались ремісничі класи та курси городництва і садівництва. Батьки учнів виступали проти засилля церковних дисциплін у церковних школах і відмовляли їм у матеріальній підтримці, захищали прогресивних учителів від поліцейсько-бюрократичної сваволі, добивалися права жінок на освіту, створення жіночих шкіл або жіночих відділень при загальноосвітніх навчальних закладах. Вимагаючи демократизації школи і освіти, робітники, селяни й національне свідома інтелігенція обстоювали право навчати дітей рідною мовою. Навесні 1861 р. в містечку Куземиному Зіньківського повіту Полтавської губернії відкрилося початкове училище з українською мовою викладання. В ньому працювали кваліфіковані педагоги з колишніх студентів Петербурзького університету й Петербурзької гімназії. Незважаючи на різні утиски й розгул реакції, училище завдяки підтримці місцевої громадськості проіснувало до 1866 р. Широку популярність здобула українська школа у с. Денисівці Лубенського повіту тієї ж губернії, створена у 1863 р. В. Лесевичем. Вона мала велику бібліотеку з шкільними підручниками й дитячою літературою, творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Марка Вовчка та інших класиків української літератури. Тільки в 1866 р. властям удалось її закрити. Але наступного року під тиском громадськості вони мусили відмінити своє рішення, правда, при цьому заборонили в ній українську мову. Подібні українські школи існували і в інших губерніях Характерно, що сільські громади, на відміну від одина-ків-інтелігентів, сміливіше ставили перед властями питання про дозвіл викладати в школах українською мовою. При вабороні українського слова Валуєвським циркуляром 1863 р. та Емським указом 1876 р. селяни Гадяцького повіту Полтавської губернії вимагали у властей дозволу на навчання дітей національною мовою. А в Золотоніському повіті такі X вимоги ставила наприкінці XIX — на початку XX ст. абсолютна більшість місцевих селян. Народна ініціатива у другій половині XIX ст. стала основним чинником культурно-освітнього розвитку української нації.
Початкова освіта
У другій половині XIX ст. значні зміни відбулися в освіті, духовній основі культури народу. На час скасування кріпацтва кількість навчальних початкових закладів була явно недостатньою для задоволення потреби населення у знаннях. У 1856 р. діяло 1320 початкових шкіл, або одна школа припадала на 9,6 тис. жителів, а один учень — на 150 чол. Навчання велося за старою методикою, рівень знань учнів залишався невисоким. Введення під впливом масового культурно-освітнього руху і потреб часу «Положення про початкові народні училища» 1864 р. реформувало освіту. До початкових народних училищ було віднесено елементарні школи всіх відомств, міські й сільські, що утримувались за рахунок казни, громад і приватних осіб. У них викладали закон божий, читання, письмо, чотири арифметичні дії й, де можливо було, церковні співи. Навчання тривало 2— 3 роки, обов'язково російською мовою, могло бути платним або безплатним. Всі народні училища, що раніше перебували у віданні різних відомств, підпорядковувалися Міністерству освіти, а церковно-приходські школи — синоду. Для керівництва навчально-виховною роботою шкіл створювались повітові й губернські училищні ради, вводилася посада попечителя народних училищ. Школа мала позастановий характер.
Під впливом різних чинників мережа початкових освітніх закладів у другій половині XIX ст. значно розширилася. Вирішальну роль у цьому відіграли прогресивна інтелігенція, селяни, робітники, громади і земства. Почавши освітню діяльність приблизно з 70-х років, земства на 1898 р. довели кількість своїх шкіл до 3179. Як правило, вони мали краще фінансове забезпечення, а відповідно й кращі приміщення, кращих учителів і багатші бібліотеки. В окремих випадках земства дивилися крізь пальці на викладання шкільних предметів українською мовою, а то й добивались офіційного її запровадження в навчальний процес. Усього ж в Україні в 1897 p. налічувалося 16798 початкових шкіл усіх типів, які, однак, не могли охопити навчанням усіх дітей. Значна частина населення все ще залишалась неписьменною. Навіть у 1897 р. в різних українських губерніях уміли писати тільки від 15,5 до 27,9 % усіх жителів.Терор народників змусив урядові кола звернути увагу на духовенство як силу, здатну забезпечити мир і спокій у суспільстві. З цією метою кабінет міністрів у 1881 р. затвердив рішення про поширення впливу духовенства на всі типи училищ. Спеціальними правилами 1884 р. були створені церковнопарафіяльні школи, головна увага в яких приділялася вихованню покори властям і дотриманню церковних канонів. Навчання тривало, як правило, два роки. Церковнопарафіяльні школи розташовувалися переважно в сільській місцевості й підпорядковувалися синоду. В його ж віданні перебували й школи грамоти. Разюча темрява народу покликала до життя появу системи позашкільної освіти дорослих. Вона з'явилася з ініціативи і діяла завдяки безкорисливій діяльності прогресивної громадськості, об'єднаної в різні освітні товариства, комітети, комісії. Зокрема, в останній чверті XIX ст. активну діяльність розгорнуло відкрите в 1869 р. Харківське товариство грамотності. Серед його учасників плідно працювала відома просвітниця Христина Алчевська, яка роз-Лробила і впроваджувала на практиці ефективну методику ''навчання дорослих учнів.
Мережа позашкільної освіти дорослого населення складалася з недільних шкіл, вечірніх та повторних класів, народних читань і народних бібліотек. Перші недільні школи з'явилися з ініціативи прогресивної студентської молоді у 1859 р. в Києві, їх засновниками стали студенти університету на чолі з Федором Вороним, а також Яків Бекман, Митрофан Муравський. Незабаром такі школи виникли і в інших містах. Значну роль в організації недільних шкіл відіграли попечитель Київського учбового округу Микола Пирогов і професор історії Університету св. Володимира Платон Павлов. До 1862 р. по всій Україні діяло 111 недільних шкіл. Викладачами у них працювали, як правило, студенти, вчителі, прогресивне чиновництво та творча інтелігенція. Вони ж готували для недільних шкіл підручники й посібники. Навчання мало переважно світський характер і в більшості випадків виходило за межі програм початкових навчальних закладів. Крім типово шкільних предметів, у них викладалися географія, історія, природознавство, основи сільського господарства, гігієна. Вчителі вели викладання українською мовою, добивались її офіційного визнання в школах. Перші недільні школи швидко здобули популярність серед народу й водночас викликали невдоволення царської адміністрації й реакціонерів усіх мастей. У 1862 р. власті нібито за виявлену революційну пропаганду закрили всі недільні школи. Але через два роки під тиском громадськості мусили знову дозволити їх існування.
Положення про початкові народні училища прирівнювали недільні школи до загального типу початкових навчальних закладів з чітко визначеним завданням: «стверджувати в народі релігійні й моральні поняття і поширювати початкові знання». Вони призначалися для робітників і ремісників, які не мали можливості одержати освіту звичайним способом. Над ними встановлювався пильний нагляд міністерських чиновників, аз 1891 р. ще й духовного відомства. Недільні школи почали Відроджуватися тільки з 70-х років. Хоча, наприклад, приватна недільна школа Алчевської в Харкові не припиняла своєї роботи, незважаючи на всі перешкоди, протягом усієї другої половини XIX ст. Самовіддана півстолітня праця на ниві народної освіти висунула Алчевську в один ряд І найвідомішими педагогами свого часу. На кінець 90-х років кількість недільних шкіл у Полтавській губернії зросла всього до 15, Харківській і Чернігівській — до 10 в кожній.
Прості люди могли навчитися писати й читати у вечірніх класах. Вони призначалися для осіб, котрі не могли відвідувати щоденні чи недільні школи, а також для відстаючих учнів. Вечірні класи почали створювати у першій половині 70-х років з ініціативи селян, робітникіи і вчителів Бор-зенського повіту Чернігівської губернії. Потім вони з'явились і в інших губерніях. Сучасники, особливо вчителі, відзначали широку популярність таких форм позашкільної освіти серед неписьменних дорослих селян і робітників. Але у зв'язку з активізацією діяльності народників вечірні класи у другій половині 70-х років були закриті й відродилися тільки наприкінці 80-х. Заняття з дорослими учнями велися 1—2 рази на тиждень протягом одного-двох років, як правило, взимку, у вільний від роботи час.
Для людей, які в дитинстві навчались у школах, але з часом забули грамоту, організовувалися повторні класи. Вони мали на меті, з одного боку, запобігти рецидивам неписьменності, а з іншого — дати більш повну освіту тим, хто нещодавно закінчив трирічний курс початкової школи. Тут вивчались ті ж предмети, що й у початковій школі, але в ширшому обсязі. Учні читали художні твори, релігійно-моральні та популярні статті тощо. На початку 60-х років у Києві, Харкові та Полтаві, а згодом і в інших містах почали проводитися народні читання. Але під час масових репресій проти всього українського вони були заборонені й припинили існування. Лише під тиском прогресивної громадськості уряд у 1876 р. дав дозвіл на відновлення народних читань у губернських містах, у 1888 р. — в селах і в 1894 р. — у повітових містах, фабричних і заводських селищах. При місцевих товариствах грамотності й земських установах почали працювати спеціальні Комісії, які займались організацією читань для народу, добором відповідної літератури та ілюстрацій. Крім них, таку ж діяльність вели товариства тверезості. Для читань використовували переважно світську літературу, зокрема різні оповідання, поеми, казки, байки, а також праці про ведення сільського господарства та промислів, їх відвідувало багато як дорослих, так і дітей, особливо в сільській місцевості. До 1896 р. у Полтавській губернії народними читаннями було охоплено 40 тис. слухачів. Приблизно таке ж саме спостерігалось і в інших губерніях.
Продовжувала існувати невелика кількість досить добре забезпечених літературою публічних бібліотек. Перші народні (безплатні) бібліотеки з'явились у 1859— 1861 pp. в Києві, Харкові, Полтаві та деяких повітових містечках. Але разом з недільними школами вони були закриті властями в 1862— 1863 pp. Щоб паралізувати народну ініціативу в цій справі, в 1865 р. уряд передав питання про їх відкриття на розсуд міністра народної освіти або губернатора. З 1867 р. за ними встановлювався подвійний нагляд: Міністерства внутрішніх справ і Міністерства народної освіти, а з 1871 р. — ще й духовного відомства. В ході боротьби уряду з опозицією й народниками бібліотеки зазнавали різних утисків, їх закривали, вилучали літературу, звільняли з роботи, а то й заарештовували бібліотекарів. Після погрому народні бібліотеки почали відроджуватись на початку 70-х років. Одну з них відкрило в 1871 р. Харківське товариство грамотності в с. Липцях. її книжковий фонд становив 109 примірників книжок різного жанру. В організації таких закладів брали участь повітові та губернські земства, а також сільські громади. До 1898 р. у селах і містечках Лівобережжя та Слобожанщини відкрилось 307 народних бібліотек, один заклад припадав на 32 населені пункти. Відвідувачі читали ту літературу, яку їм нав'язували власті через «Каталоги дозволених книг». Це були в основному твори Олександра Пушкіна, Івана Тургенева, Миколи Гоголя, Льва Толстого та інших видатних російських літераторів. Фактично не допускалися на полиці книжки українських літераторів, особливо писані українською мовою. Поряд із легальними в окремих випадках існували й нелегальні бібліотеки громадівців і народників. Дещо в іншому становищі перебувала початкова освіта на західноукраїнських землях. У 1869 р. уряд Австро-Угорщини провів шкільну реформу, за якою встановлювалося загальне обов'язкове початкове навчання дітей від 6 до 14 років. Усі школи передавалися з відання церкви під контроль світських властей. Пізніше для керівництва освітою у Східній Галичині було створено шкільні округи, які підпорядковувалися головній крайовій раді. За новим шкільним законом (1895) школи ділились на два типи— нижчі (сільські одно-, дво- й трикласні) та вищі (міські чотири-, п'яти- й шестикласні). Навчальних закладів ні в Галичині, ні в Закарпатті, ні на Буковині явно не вистачало. Внаслідок цього, а також через тяжке матеріальне становище селян приблизно 66,4 % всього населення Східної Галичини в 1890 р. залишалось неписьменним. На відміну від російського, австро-угорський уряд дозволяв викладання українською мовою в школах. Але його реальна політика відкривала широкі можливості для денаціоналізації українців, в тому числі й у школах. Сфера користування українською мовою звужувалася. Кількість навчальних закладів з українською мовою викладання у Східній Галичині зменшилася з 1292 у ІХ6<) р. до 572 у 1871 р. Натомість дітям українців нав'язувалась польська мова. Під впливом її засилля в установах і побутовому спілкуванні чимало українців віддавали своїх дітей до польських чи змішаних, польсько-українських, шкіл. Усе це призвело до поступового скорочення україномовних навчальних закладів. У 1900 р. вже діяло 4250 класів із польською і 2250 класів з українською мовами викладання. В школах Закарпаття українську мову щодалі більше витісняла мадярська, а на Північній Буковині — румунська. Проте в цілому становище з викладанням української мови у шкільній мережі західноукраїнських земель було дещо кращим, ніж у тих українських регіонах, що перебували у складі Російської імперії. Це сприяло кращому збереженню українцями Східної Галичини національних особливостей.

Середня й вища освіта
Згідно зі статутом 1864 р. середню освіту давали гімназії двох типів: класична — з викладанням давніх латинської та грецької мов і реальна — без давніх мов. Обидві мали семирічний термін навчання. Випускники класичної гімназії могли вступати до університетів, реальної — тільки до вищих спеціальних навчальних закладів. У реальних гімназіях більше часу відводилося на вивчення математики, природознавства, фізики та космографії, креслення, а також двох європейських мов. У класичних — перевагу надавали стародавнім мовам і формальній логіці. Російська мова й література, географія, історія в гімназіях різних типів мали приблизно однакову кількість годин.
Для свого часу статут гімназій 1864 р. був досить прогресивним. За ним доступ до середньої освіти мали хлопчики всіх станів і віросповідань. Розширювалися права та функції педагогічних рад гімназій. Директор не міг відміняти їхні рішення, а лише оскаржувати їх попечителю учбового округу. Кожна гімназія повинна була мати бібліотеку з книг, допущених для навчальних закладів спеціальними каталогами. У зв'язку із загостренням політичної обстановки й розвитком економіки уряд вносив серйозні корективи в свою освітню політику.
У відповідності зі статутом гімназій і прогімназій 1871 р. було реформовано середню освіту. Всі чоловічі гімназії перетворювалися на класичні, реальні — ліквідовувалися. Навчання тривало вісім (сьомий клас був дворічний) років. Викладання латинської й грецької мов займало 41,2 % усього учбового часу. Значні зміни в середній освіті стались у 80-х роках: була значно підвищена плата за навчання, обмежено доступ до гімназії євреям, у 1887 р. видано документ, відомий під назвою «циркуляра про куховарчиних дітей», який зобов'язував директорів гімназій і прогімназій утримуватися від прийому до їхніх закладів дітей прислуги, дрібних крамарів тощо. Швидко формувалася мережа середньої спеціальної освіти. Під впливом економічної необхідності й освітньої діяльності ділових кіл у другій половині XIX ст. було відкрито 6 середніх комерційних училищ у Києві, Одесі та Харкові. Діяло 28 навчальних закладів сільськогосподарського профілю, 24 — педагогічного. Підготовку фельдшерів, медичних сестер, акушерок і зуболікувальних техніків здійснювали 13 медичних закладів, функціонувало 14 художніх і музичних училищ.
Під впливом загальноєвропейського освітнього процесу зароджується жіноча середня освіта. Положення 10 травня 1860 р. запроваджувало жіночі училища Міністерства народної освіти двох розрядів: першого — з шестирічним терміном навчання, другого — з трирічним.
Вчитись у них могли дівчата усіх станів. За своїми програмами до них наближалися єпархіальні жіночі школи з семирічним терміном навчання. В 1870 р. уряд видав «Положення про жіночі гімназії», за яким вони поділялись на заклади Міністерства народної освіти й відомства імператриці Марії. Навчання тривало вісім років. Випускниці мали право вступу до університетів. Існували також жіночі прогімназії з чотирирічним терміном навчання.
Кількість гімназій була незначною й не могла охопити навчанням усіх бажаючих. Серйозно гальмувала розвиток середніх навчальних закладів висока плата за навчання. Наприкінці 90-х років існувало 129 гімназій, із них 52 чоловічі і 77 жіночих. Середню освіту давали також заклади закритого типу — інститути шляхетних дівчат, кадетські корпуси, приватні пансіони. Але доступ до них мали тільки діти дворян.
У гіршому становищі перебувала середня освіта на західноукраїнських землях. Наприкінці XIX ст. гімназії, переважно з польською мовою викладання, діяли тільки у Львові й Перемишлі. По всій Східній Галичині існувало лише п'ять реальних середніх шкіл. У явно незадовільному стані перебувала середня освіта на Закарпатті й Північній Буковині.
Повільно розширювалася в Україні мережа вищих навчальних закладів, насамперед університетів. У другій половині XIX ст. до Харківського й Київського додався Новоросійський університет, відкритий в Одесі у 1865 р. на базі Рі-шельєвського ліцею.
Тривалий час університети діяли за досить прогресивним статутом 1863 р. Він істотно розширив їхню автономію, права університетських рад і професорських колегій. Увів виборність посад ректорів, деканів і професорів. Створення студентських організацій у заборонялось.
У зв'язку з активною участю студентської молоді у народницькому русі й особливо після вбивства Олександра II царський уряд посилив наступ на автономні права університетів і взяв під пильний контроль їхнє внутрішнє життя. Статут 1884 р. ліквідував автономію університетів, виборність адміністративних і викладацьких посад, запроваджувалася перевірка професорсько-викладацького складу на благонадійність.
Університети мали приблизно однакову структуру. В них діяли історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний (крім Новоросійського) факультети. Деякі з них мали відділи. Багато уваги приділялось вивченню юридичних наук — класичного римського права, тогочасного права тощо. Поряд із читанням теоретичних курсів у 60-х роках започатковано практичне навчання студентів математичного й природничого відділів у лабораторіях. Кількість студентів невпинно зростала. Змінювався їхній соціальний склад: зменшилося число вихідців з дворян і збільшилося — представників духовенства, купецтва, інтелігенції, буржуазії, а також селян і робітників.
Навчання було платним, що гальмувало доступ до вищої освіти дітям недостатньо матеріально забезпечених батьків. 3 відкриттям у Києві в 1878 р. жіночих курсів зароджується вища жіноча освіта. Але проіснували такі курси недовго. З'явилися вищі спеціальні навчальні заклади для підготовки фахівців із різних галузей промисловості й духовної сфери. Ніжинський юридичний ліцей у 1875 р. був перетворений на Історико-філологічний інститут ім. кн. Безбо-родька і тривалий час готував учителів класичних мов, російської мови й словесності та історії для середніх шкіл. У Харкові в 1885 р. відкрито перший в Україні Південноросійський технологічний інститут. У Києві політехнічний інститут з'явився в 1898 р. У Катеринославі в 1899 р. почало діяти вище гірниче училище. Харківське ветеринарне училище у 1873 р. було реформоване у ветеринарний інститут. На західноукраїнських землях вищу освіту продовжував давати Львівський університет із чотирма факультетами — філософським, юридичним, богословським і медичним. В 1875 р. засновано Чернівецький університет з юридичним, філософським і богословським факультетами. У 1877 р. Львівську технічну академію перетворено на політехнічний інститут. У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.
Наука
В другій половині XIX ст. бурхливо розвиваються наукові дослідження різних галузей людського буття. Високого рівня розвитку досягли природничі науки, які в багатьох випадках визначали характер економічних змін і технічних нововведень. Завдяки цьому економіка України в другій половині XIX ст. швидко наближалась до світового рівня, а в окремих галузях і перевершувала його. В Україні працювало чимало видатних учених-природознавців. Професор Харківського університету О. Ляпунов посідав провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Математики — професори Київського університету стали фундаторами нової алгебраїчної теоретичної школи.
Значні успіхи мала фізика. М. Умов успішно розробляв Проблеми хвильових процесів і земного магнетизму, М. Авенаріус — молекулярної фізики, М. Пильчиков — магнітних аномалій і магнітних вимірів. М. Бекетов створив у Харківському університеті перші в Україні фізико-хімічне відділення й лабораторію фізичної хімії.
На передові позиції в світі вийшла біологічна наука. Праці І. Мечникова, І. Сеченова, О. Ковалевського стали помітним надбанням світової науки й високо цінувалися сучасниками. Працюючи в Новоросійському університеті, І. Мечнико в розробив учення про фотоцитоз і разом із мікробіологом М. Гамалією заснував в Одесі першу в країні бактеріологічну станцію. Не знайшовши належного розуміння на батьківщині, Мечников переїхав до Парижа й там за створення в Пастерівському інституті вчення про імунітет став першим українським лауреатом Нобелівської премії. Світової слави своєю працею «Операції на поверхні тіла», а також винайденням багатьох медичних інструментів зажив хірург Ю. Шимановський.
Природничі науки розвивались і на західноукраїнських землях. Плідно працювали львівські вчені-геологи Ю. Токарський та Ф. Ціркель. Помітні зрушення відбулися в сільськогосподарських науках.
На новий рівень розвитку піднеслися суспільні науки. Найвизначнішим українським філософом-мислителем України другої половини XIX ст. став Памфіл Юркевич (1827— 1874). Тривалий час він працював у Київській духовній академії, а з 1858 p.—професором і з 1861 p.— завідувачем кафедри філософії Москонського університету. Вчений створив своєрідну концепцію під нашою «філософія серця», яка базувалася на філософській спадщині Григорія Сковороди.
Талановитий учений і викладач, Юркевич рішуче виступив проти вульгарно-матеріалістичної праці Михайла Чернишевського «Антропологічний принцип у філософії». За це Чернишевський та інші матеріалісти, які займали тоді сильні позиції, розгорнули проти нього жорстоку кампанію, яка фактично знищила вченого.
Одним із видатних позитивістів був В. Лесевич, а відомим психологом і логіком — Г. Челпанов.
Визначним вітчизняним теоретиком і методологом історії філософії став уродженець Москви О. Гіляров (1855— 1938). З 1887 р. він пов'язав своє життя з Києвом і Київським університетом.
У 90-ті роки вчений розробляє філософське вчення, назване «синехологічним». Його центральна ідея — загальна єдність, зв'язок усіх елементів дійсності з їхньою духовною єдністю в світі.
Активізувалась розробка економічних проблем на кафедрах університетів. Значний вплив на економічну думку справили теорії економіста М. Бунге, зокрема про вартість і капітал, а також послідовний захист ним принципу приватної власності як основи розвитку економіки. Вчений критикував економічні теорії Карла Маркса.
Почалася наукова діяльність одного з ідеологів «легального марксизму» Михайла Туган-Барановського. Одним із перших популяризаторів марксистського економічного вчення став доцент Київського університету Микола Зібер. Йому належить також велика заслуга в дослідженні історії общинного землеволодіння в народів світу, а також становища робітництва й селянства в Росії.
Разом із тим учений послідовно відкидав марксистську теорію класової боротьби, вчення про диктатуру пролетаріату й соціалістичну революцію. Соціально-економічну історію розвитку України досліджував Сергій Подолинський, відмовляючись при цьому від вульгарного соціалізму. З появою земств почала швидко розвиватися статистика. Провадилися переписи населення, його економічного становища, а також ремесел і кустарних промислів, накопичувався різноманітний статистичний матеріал.
Широке визнання наукових кіл здобули статистичні праці костромича за походженням і щирого українолюба Олександра Русова «Ніжинський повіт», «Опис Чернігівської губернії», «Народна освіта в Херсонській губернії» та ін. Починається наукова діяльність основоположника вітчизняної антропології Федора Вовка. Значний внесок у кримінальне право й історію звичаєвого права України зробив професор Київського університету Олександр Кіс-тяківський.
Помітні зрушення відбувались в історичній науці. Вони проявлялись в небувалому розширенні джерельної бази історичних досліджень, розробці нових проблем минулого й глибшому проникненні в закономірності та особливості історії України.
Микола Костомаров своїми основними працями «Богдан Хмельницький», «Руїна» та ін. фактично започаткував наукову розробку історії України другої половини XVII — початку XVIII ст. із залученням матеріалів як вітчизняних, так і зарубіжних архівів.
Основна заслуга у виданні багатьох збірників документів, у тому числі «Сулимівського архіву», «Щоденника генерального підскарбія Якова Марковича», «Мотижинського архіву», належить Олександру Лазаревському. Крім того, його наукові праці «Малоросійські посполиті селяни», «Люди старої Малоросії», «Павло Полуботок» та інші по-новому висвітлю вали соціальні відносини на селі, запровадження кріпацтва, становище й еволюцію козацької старшини, її ставлення до наступу російського уряду на права Гетьманщини.
Великий вплив на розвиток історичної науки справив історик, археолог, етнограф і археограф Володимир Антонович. У своїх працях «Про походження козацтва», «Бесіди про часи козацькі на Україні», «Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432— 1798 pp.», «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700— 1768 pp.», «Нарис історії Великого князівства Литовського» та інших учений обґрунтовував національну особливість минулого українського народу. Зі своїх учнів Дмитра Баталія, Петра Голубовського, Михайла Грушевського, Митрофана Довнар-Запольського він створив «київську школу» істориків, яка заклала підвалини сучасної історичної науки.
Наприкінці XIX ст. почалася дослідницька робота корифея української історичної науки Михайла Грушевського.
Одним з найавторитетніших дослідників історії українського козацтва став Дмитро Я в о р-н и ц ь к и й. Його тритомна «Історія запорозьких козаків» привернула увагу як фахівців, так і широкого читацького загалу своїм багатющим матеріалом і новими підходами до висвітлюваної проблеми.
Розвивалися філологічні науки. Професор Харківського університету Олександр Потебня започаткував так званий психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві, висвітлював питання загального мовознавства, історичного синтаксису та діалектології.
Великий авторитет мали мовознавчі праці Павла Житецького й Костя Михаль-чука. В Чернівецькому університеті почала працювати кафедра української мови й літератури, очолювана Степаном Смаль-Стоцьким, а в 1900 p.— кафедра української літератури у Львівському університеті.

Висновок
Таким чином у другій половині XIX ст.. формується інтелігенція – специфічна верства населення, яка не маючи приватної власності займається не фізичною а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві.
Розвиток промисловості та економіки потребували змін у науковому розвитку країни. Відбувався інтенсивний розвиток в усіх галузях наукового знання.
У сфері науки позитивні зрушення ідуть по лініі концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах та товариствах, що дає змогу вченим досягнути світового рівня.

Література
1. Бойко О.Д. Історія України. К.: Академвидав, 2004. – 654с.
2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К • Либідь 1998.- 616
3. Губарев В.К. История Украины: конспект лекций для студентов и преподавателей. Д.: БАО, 2004. – 384с.