РЕФЕРАТ
  
   
Письменники-учасники
Великої Вітчизняної Війни
 
  
 
 
 
 
 
 
 
   Підготувала:прроол
учениця 11 – Б класу і
середньої школи № 31
Кандибка Кристина  р
м. Дніпропетровськ 2003р.
   
    
       Героїчна робота поетів України на фронтах Великої Вітчизняної війни і в тилу збільшувала бойову енергію народу, зміцнювала його волю до боротьби.
     У роки війни поети та письменники України були з народом на найрізноманітніших ділянках його праці. Їх голос лунав на сіх шляхах і роздоріжжях війни. Робота в редакціях газет, виїзди до військових частин і на передній край на фронтах, участь у підпільній боротьбі на території, захопленій окупантами,  рейдах партизанських загонів – уже  цей далеко не повний перелік дає уявлення про масштаб і розмах письменницької участі у війні.
     Більшість письменників з першого по останній день війни були на фронті. Йшли разом з армією гіркими шляхами відступу, брали участь у наступі, у визвольному поході в Європу, у остаточному розгромі ворога.
     В рядах Червоної Армії перебували Микола Бажан, Іван Вирган, Сергій Воскрекасенко, Сава Голованівський, Іван Гончаренко, Любомир Дмитренко, Петро Дорошко, Степан Крижанівський, Андрій Малишко, Ігор Муратов, Іван Нехода, Леонід Первомайський, Микола Рудь, Михайло Стельмах, Микола Упеник, Павло Усенко, Микола Шеремет, Антон Шмигельський.
     В армійських дивізійних газетах з'являються твори молодих поетів-фронтовиків      
Андрія М'ястівського, Олександра Підсухи, Василя Швеця, Ярослава Шпорти, в партизанській пресі – Платона Воронька.
     Виїздили на фронт, виступали по радіо та на різноманітних зборах поети, які працювали в тилу, - Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Терещенко. Вони жили життям народу, широкий резонанс мало їхнє художнє слово.    
   
                                                *     *     *     *     *
    
    Як відомо, давній вислів “Коли говорять гармати, музи мовчать” в історії людства інколи не підтверджується. Так було в роки Великої Вітчизняної війни. Ревли гармати, гуркотіли танки, йшла в атаку піхота, горіли міста і села, на землю прийшло тяжке лихоліття. У цей різний час з особливою виразністю розкривається роль палкого письменницького слова. Вражаючої сили набувають яскраві публіцистичні виступи. Щиро, натхненно звучить мужня і ніжна поезія.
     Літераторів старшого покоління зобов'язали залишатися в тилу. Серце кожного з них було з фронтовиками. Філософське осмислення буття людини в жорстоких умовах війни, оптимістичне життєствердження звучало в рядках віршів П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, А. Малишка та багатьох інших.
     Переважна більшість письменників була в ті роки в діючій армії. Працюючи в редакціях армійських та дивізійних газет, вони ділили з бійцями всі труднощі й безпеки війни. Багато хто з них не повернувся з фронту.
     Роздуми, враження, мрії й сподівання бійців віддзеркалюються у віршах, які часто писалися при світлі каганця в землянці. У цих віршах відтворюється весь спектр відчувань, думок і настрої людини з автоматом в руках.
     Л. Первомайський у своєму листі написав: “Можливо, перебільшенням було б сказати, що слово вело солдатів на бій, але не підлягає сумніву, що воно йшло в одній лаві з солдатами і не лише їм додавало сил, але й від них черпало свою силу.”
Андрій Самойлович Малишко (1912-1970)
     А. С. Малишко народився 14 листопада 1912 року в селі обухові на Київщині в багатодітній сім'ї сільського шевця; на наддніпрянській землі виріс, а всі подальші етапи його життя пов'язані з містом на Дніпрі – древнім Києвом: тут він закінчив у 1932 р. Інститут народної освіти, тут на повну силу розкрилася його яскраве обдарування, звідси пішов на фронт, сюди повернувся після війни, тут 17 лютого 1970 року перестало битися його серце.
     Дуже важливий період у творчості А. Малишка почався з першими днями війни. Поет відразу відчув себе мобілізованим на битву з фашизмом. Разом з багатьма письменниками він іде на фронт.
     Нерозривний зв'язок з життям народу завжди позначав поезію Малишка. Немалу роль в цьому відіграла і глибока закоханість автора в народнопоетичне слово. Органічне і глибоке засвоєння фольклорних скарбів естетично формувало юного поета і дозволяло йому встояти перед натиском формалістичних віянь.
     Служить військовим кореспондентом у газетах “Красна Армія”, “За Радянську Україну”, “За честь Батьківщини”. У важкі дні наступу гітлерівських військ на Сталінград Малишко стає комуністом. Весь свій талант поета і публіциста н віддає всенародній боротьбі з фашисткою навалою. Незважаючи на несприятливі умови для “нормальної” літературної праці, поет за роки війни написав вісім поетичних книг. “До бою вставайте” (1941). “Україно моя” (1942), тут чудово передано емоційну напругу і зміст переживань радянського патріота в період навального наступу гітлерівських загарбників на Україні. Невимовний біль за рідну землю, за всім, що було завойоване нашими людьми ціною крові та невсипущої праці і тепер топчеться й нівечиться фашистськими нелюдами, проймає вірші циклу. Він складається з п'яти поезій, пов'язаних між собою глибинним настроєм. Велика ідейно-виховна сила циклу “Україна моя” зумовлювалась глибоким розкриттям патріотичних почуттів радянської людини, точністю психологічного малюнка, емоційною наснаженістю твору. Саме тому він і зараз, через кілька десятиліть після написання, по справжньому хвилює читача.  “Понад пожари” (1942), “Слово о полку” (1943), “Полонянка”(1944), “Ярославна” (1946).
     В іншому, конкретно - реалістичному ключі були написані численні вірші Малишка, присвячені рядовим воїнам – фронтовикам. По-новому, ще з одного боку, розкрилися свідомість, духовний світ нашого солдата, коли він переступив соціальний кордон і вирушив на допомогу Батьківщині.
    А. Малишко зробив великий вклад у поезію Великої Вітчизняної Війни. Помер він 17 лютого 1970 року у Києві.
Олександр Петрович Довженко
 (1894-1956)
 
    Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року в м. Сосниці на Чернігівщині. На околиці цього містечка, що звалася В'юнище, за п'ять верст до чарівної Десни, і проживала багатодітна сім'я Довженків, предки яких прибули до Сосниці з Полтавщини ще на початку XVIII століття.
     Довженко вчився в Сосницькій початковій, а потім у вищепочатковій школі, був відмінником, вступив 1911р. до Глухівського учительського інституту – задля цього навчання батько був змушений продати десятину землі. Юнак дуже багато читає, зокрема і заборонену літературу, до якої тоді належали і твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, знайомиться з революціонерами, бере участь у маївках, виставах, малює, організує український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл, займається репетиторством.
    Багато чого дала йому самоосвіта , зустріч з різними людьми. Але Довженко мріє про університет, Академію мистецтв, бере приватні уроки малювання, але тим часом 1917 р. він перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту.
     Коли почалася війна, Довженко, вже майже п’ятдесятилітній, не при великому здоров'ї, проситься на фронт і, хоч спочатку мусив евакуюватися до Уфи, Ашхабада, врешті домагається свого. Протягом 1942-1943 рр. Він працює як пропагандист політуправління на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, активно й сумлінно, дістаючись не раз до самої лінії вогню, несе службу політпрацівника, військового кореспондента. Одночасно він ставить документальні фільми, пише кіносценарії, оповідання і статті, постійно виступає по радіо.
     Працездатність, обсяг зробленого Довженком за роки війни – величезні. Великий і його творчий набуток воєнного часу: ці написані протягом 1942-1943 рр. Кіноповість “Україна в огні”, протягом 1944-1945 рр. – “Повість полум'яних літ” і друковані в газетах “Красна Армія”, “Комуніст”, “Известия”, “Красная звезда”, статті “Народні лицарі”, “Я бачу перемогу”, “У грізний час”, “Слава народові – воїну!” та інші, і оповідання “Ніч перед боєм”, “Відступник”, “Стій смерть, зупинись”, “На колючому дроті”, “Воля до життя”, “Битва” (“Перемога”), “Мати”, і вибухаючий священною пристрастю нарис про Зою Космодем'янську “Дивіться, люди!”, і листівка для поширення у ворожому тилу – зразок викривальної публіцистики – “Лист до офіцера німецької армії”, і чимало іншого.
     1943 р. Довженко знімає повнометражний документальний фільмі “Битва за нашу Радянську Україну”, який дубльовано 26 іноземними мовами. Дикторський текст – пристрасний, влучний – написаний самим митцем.
     1945 р. Довженко створює ще один такий документально-хронікальний фільм – “Перемога на правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників на межі українських радянських земель”. Ці стрічки мали не тільки велике ідейно-виховне значення, вони давали новий поштовх розвитку художніх засобів у воєнній ккінодокументалістиці.
     Увесь воєнний доробок Довженка – це ніби єдина натхненна книга про народ, його героїчний подвиг, його страждання й трагедії і його нечувану перемогу.  
     Що відрізняло творчість Довженка воєнного часу? Тут поставали не тільки незламність і незнищенність радянського народу в його тяжкій боротьбі за свою свободу, а й найсуворіший драматизм цієї боротьби. Не лише героїзм, а й подолані ним страшні трагедії віїни.
     У публіцистиці, оповіданнях, щоденникових записах, усій воєнній прозі Довженка вражають найвища напруга пристрасті, “вогняна патетика”. Відкриті почуття болю, любові, тривоги проймають Довженкові роздуми про Україну, загарбану ворогом, в них палахкотить жагуча ненависть до фашистів, до їхніх прихвоснів, гнів і презирство до зрадників, боягузів, слабодухих. Довженко умів звертатися до всього народу, говорити від його імені, умів і створювати образи, в яких ніби матеріалізовано весь народ, його дух.
     Помер Олександр Довженко у 1956 році.
     Творчість Олександра Петровича Довженка – кінорежисера і письменника має широке світове визнання. Сказані митцем слова “Я належу людству” сьогодні цілковито підтвердили його право на них.

Володимир Миколайович Сосюра

(1898 – 1965)
     Володимир Миколайович Сосюра народився 6 січня 1898 року на станції Дебальцеве (нині Донецька область). Мати поета М. Д. Локотош, робітниця з Луганська, працювала в домашньому господарстві, батько – Микола Володимирович, за фахом кресляр, був людиною непосидющою перемінив багато професій.
     Надміру чутливий змалечку, В. Сосюра ріс дитиною гострих, нестримних емоцій.
     Велика Вітчизняна війна застає Володимира Сосюру у Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій разом з іншими письменниками старого віку виїздить до Уфи. Тут пише поему “Син України” (1942), видає поетичні збірки “В години гніву” і “Під тил кривавий” (1942).
     Зброєю слова разити ворога, будити в серцях ненависть до загарбників і підносити любов до Вітчизни – так розуміє поет свій громадянський обов'язок. Два головних мотиви пронизують поезію Володимира Сосюри воєнних літ: непохитна віра в перемогу народу, що виявляє небачений героїзм, і передбачення щасливого майбутнього країни, який не може затьмарити і гіркий дим пожеж (“Ми переможемо”, “Ворожий зір покриє тьмою”, “Коли палка синім оком…”).
     Поет гадає, що щастя наступить після неминучої перемоги, буде відновленням вільної і плідної праці, відродженням її міст і сіл, і самої природи. Це буде і радість і кохання в колі простого домашнього затишку:

І тиха вулиця, що нею

Не раз я йшов, - моя весна, -
Спахне в ранковому інеї,
Й – шибки знайомого вікна…
Це там пісні складав я милій
Про синь закоханих очей.
І чорний кіт в марищі білій
Мене зустріне край дверей.
     В естетично-філософському плані воєнна лірика В. Сосюри є художнім осмисленням боротьби і перемоги добра над злом. У цій моральній перевазі поета – джерела оптимізму його воєнної лірики.
     В роки війни В. Сосюра, як військовий кореспондент фронтової газети бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт.
     Володимир Сосюра помер у 1965 році на Україні.

Максим Рильський

(1895 – 1964)
 
     Максим Рильський народився 19 березня 1985 року в сім'ї прогресивного культурного діяча, економіста і етнографа Т. Р. Рильського.
     Дитячі роки майбутнього поета минули в батьківському селі Романівці на Київщині (тепер Житомирська область). Як він пізніше згадував, вони залишили безцінні враження – по-перше від краси селянської природи, в яку він був закоханий протягом цілого життя, по-друге від спілкування і дружби з селянськими дітьми.
     М. Рильський навчався в одній із київських приватних гімназій.
     Зростаючи в атмосфері культурних, мистецьких інтересів, він рано почав писати, і вже у 1910 році вийшла перша збірочка його юнацьких віршів – “На білих островах”.
     М. Рильський вчився у Київському університеті на медичному факультеті, потім перейшов на історико-філологічний.
      У роки збройної боротьби радянського народу проти фашизму видає поетичні твори: “Слово про рідну матір”, “Я син Країни Рад”, поема “Жага”, численні інші вірші та публіцистичні статі, напоєні палкими почуттями патріотизму, вірою в перемогу, ненавистю до ворога, стали всенародно відомими, знаходячи сердечний відгук на фронті і в тилу.
     Саме в ці часи М. Рильський назавжди з'єднав свою долю з комуністичною партією: 1943р. постановою ЦК ВКП(б) його було прийнято в члени партії без проходження кандидатського стажу.
     Коло його творчих і наукових інтересів, громадських обов'язків  і доручень особливо розширюється в повоєнні десятиліття.
     Лірична поезія в її різноманітних тематичних розгалуженнях і жанрових формах була головним полем художнього самовияву Максима Рильського – при всьому тому, що він з успіхом працював і в галузі епіки та ліроепіки. В ліриці найбільш зримо виступають і етапи його ідейної та художньої еволюції, і те глибинне, стрижневе, що визначає цілісний у всіх відмінах характер, індивідуальність митця, його творчу особистість.
    Твори Максима Рильського в яких відображається ясність бачення світу і людей, мальовничість і багатство предметних деталей відносяться до найкращих творів, до вищих досягнень Рильського - поета.
    Помер М. Т. Рильський 24 липня 1964 року. В домі, де він жив, на добре відомій його читачам Голосіївській околиці Києва, тепер – літературно-меморіальний музей поета.
    У роки війни поети і письменники України підтримували народ своїм словом. Багато з н