Вплив анархістських доктрин на світогляд українських істориків.

ПЛАН

 

  Вступ. 3
1. Історичний огляд та дослідження анархістського руху на йлого впливу на українських істориків. 4
2. Вплив анархістських доктрин на М. Драгоманова. 8
3. Вплив махновського руху на істориків запорозького козацтва Новицького Я. та Яворницького Д. . 11
Висновок. 15
Список використаної літератури. 16

Вступ

Українське суспільство в останнє десятиліття переживає період трансформації соціокультурної парадигми, а виходить, і зміни, у першу чергу, ціннісних орієнтирів. Ми живемо в епоху “переоцінки цінностей”, тому аналіз фундаментальних явищ соціального життя з позицій аксіології набуває сьогодні особливо актуальне звучання.
Одним із таких явищ соціального життя виступає анархія. У радянському суспільстві склалося негативне відношення до цього явища, що дотепер не переборено. Вважається, що анархія і хаос, анархія і свавілля, анархія і розруха - синоніми. Негативний і утопічний характер анархізму як вчення про анархію - бездержавний суспільний устрій - приймається за аксіому.
Прихильники анархічного буття суспільства в літературі найчастіше виглядають принизливо. Проте, всупереч песимістичним прогнозам, анархізм як політичний рух існує і сьогодні в країнах Європи та Америки, а також в Україні та Росії. Крім того, ХХ сторіччя переконливо довело, що страхіття тоталітарного режиму не йдуть ні в яке порівняння з нібито анархічним “хаосом”.
Водночас, якщо не всі, то, принаймні, окремі риси цього явища можна спостерігати в різноманітних сферах життя суспільства, хоча воно і не осмислюється як таке, тим більше не виражається вербально. Взагалі, анархія, – це певний стан суспільства, в якому ослаблена або повністю знищена державна влада, і соціальний ідеал якого  представлено в роботах ряду мислителів ХІХ – початку ХХ століть. 
Основна мета даної роботи полягає у дослідженні впливу анархістських доктрин на світогляд українських істориків.

1. Історичний огляд та дослідження анархістського руху на йлого впливу на українських істориків

Анархістський рух 1917 – 1921 рр. є одним із найменш досліджених явищ у новітній історії України. Донині не опубліковано жодної монографії чи наукової статті, присвяченої комплексному аналізу даної проблеми, незважаючи на те, що перші публікації, в яких висвітлювалися ті чи інші аспекти історії анархістського руху в колишній Російській імперії у вказаний період, з’явилися ще у 20-х рр. XX ст.[1]
Відзначається, що відродження анархістського руху у 1917 р. зумовлене особливостями соціально-економічного розвитку та громадсько-політичного життя України початку ХХ ст. Формування основ індустріального суспільства і пов’язані з цим інтенсивне руйнування традиційних соціальних структур та маргіналізація значних мас населення, в умовах авторитарного політичного режиму Російської імперії, призводили до граничного загострення соціальних конфліктів та створювали сприятливий ґрунт для поширення ідеологічних доктрин, орієнтованих на докорінну перебудову чи повне руйнування існуючого суспільства.[2]
Окрім цього, історіографія даної теми не уникнула впливу ідеологічної боротьби між прибічниками анархізму та їхніми політичними супротивниками, що не сприяло піднесенню наукового рівня більшості робіт. Уже з появою перших досліджень з анархістської тематики можна простежити формування в історіографії різних напрямків, специфіку кожного з яких визначила передусім політична позиція авторів.
Чи не найбільшою мірою негативного впливу подібних тенденцій зазнала радянська історіографія проблеми, започаткована у 20 – на початку 30-х рр. ХХ ст. працями Я.Яковлєва, М.Равіча-Черкаського і В.Залежського, які були спрямовані радше на ідейний розгром ідеології анархізму, аніж на об’єктивне висвітлення історії анархістського руху. Дещо більшу об’єктивність і кращу поінформованість у питаннях анархістської теорії виявив Б.Горєв. Особливу наукову вартість має висвітлення Горєвим проблеми ідейної диференціації анархістського руху.
Суттєво позначилася політична заангажованість дослідників даного періоду також і на якісному рівні праць радянських авторів з історії махновщини, які здебільшого намагалися, на основі досвіду участі анархістів у махновському русі, довести контрреволюційну сутність і історичну неспроможність анархізму. Межі можливої у радянських умовах об’єктивності демонструє праця М.Кубаніна, яка, втім, не позбавлена деяких фактичних помилок.
 З початку 1930-х рр. ні анархістська, ні махновська тематика в СРСР довгий час практично не досліджувались.[3] Повернутися до дослідження анархістської проблематики радянські дослідники змогли тільки у 60 – 80-х рр. ХХ ст. Праці В.Коміна, Є.Корноухова і, особливо, С.Канєва, засвідчили появу нових якісних тенденцій у радянській історіографії проблеми, пов’язаних, передусім, з розширенням кола досліджуваних проблем і джерельної бази більшості наукових праць. Одначе пресинг радянської тоталітарної системи й усталені стереотипи мислення суттєво деформували дослідницький процес і призводили до фальсифікації висновків і надмірної апології офіційної ідеології. В радянській історіографії 60 – 80-х рр. домінуючим стає підхід до вивчення історії анархістського руху виключно через призму боротьби комуністичної партії проти анархізму.
Не була позбавлена негативного впливу ідеологічного суперництва також і апологетична традиція у вивченні історії анархістського руху в Росії, започаткована працями анархістів, які по завершенні громадянської війни емігрували з СРСР. Анархісти намагалися довести згубність більшовицького шляху розвитку революції і зосереджували свою увагу насамперед на викритті репресивної політики радянського уряду, в тому числі і по відношенню до анархістів.
Важливе значення для вивчення історії анархістського руху в Україні має праця П.Аршинова, який першим запропонував альтернативну більшовицькій концепцію історії махновщини. Одначе надмірна апологетичність і намагання автора використати історичний досвід махновщини в якості аргументу в ідеологічній боротьбі, що розгорнулася в анархістських емігрантських колах у 1920-х рр., суттєво знижують наукову вартість цього дослідження.
У 60-х - на початку 70-х рр. ХХ ст. значно зріс дослідницький інтерес до анархістської проблематики в країнах Заходу. Щоправда, історія анархістського руху на території колишньої Російської імперії не належала до пріоритетних тем більшості наукових праць з анархістської тематики, що з’явилися в даний період, а в деяких з них відчутний вплив апологетичної традиції, одначе, саме західні історики першими зробили спробу неупередженого аналізу даної проблеми. Особливо слід відзначити монографію П.Авріча, яка до сьогодні залишається одним із найфундаментальніших комплексних досліджень історії анархістського руху в Росії першої чверті XX ст.
Досить високу історіографічну вартість мають також праці західних авторів, присвячені історії махновського руху. Щоправда, відносний дефіцит джерельної бази значно утруднював для західних дослідників здійснення глибокого аналізу основних проблем, пов’язаних з історією руху. [4]
З падінням тоталітарного режиму в СРСР одержали можливість з дійсно наукових позицій підійти до вивчення анархістської проблематики також і російські вчені, проте великого інтересу до дослідження історії анархістського руху 1917 – 1921 рр. вони не виявили. Лише В.Єрмаков активно працює над вивченням різноманітних аспектів даної проблеми. Результати його дослідницьких робіт підсумувала монографія “Российский анархизм и анархисты”. Але крім цієї праці в російській історіографії теми можна виділити лише невелику за обсягом розвідку О.Ігнатьєвої.[5]
Дещо більшою кількістю наукових праць представлена російська історіографія махновського руху. Серед них слід особливо відзначити працю О.Шубіна, який здійснив ґрунтовний аналіз основних проблем, пов’язаних з історією махновського руху, приділивши особливу увагу проблемі формування й спроб реалізації махновської програми соціальних перетворень. Проте окремі аналітичні положення цієї праці виглядають занадто категоричними.
В Україні у 1990-х рр., зі зникненням ідеологічного тиску й початком самостійного існування української держави, перед науковцями відкрилися широкі перспективи для переосмислення історичного досвіду українського народу. В цей час уперше з’являються праці, присвячені історії анархістського руху в Україні. Зокрема, О.Лебеденко в монографії “История анархизма в Украине”, спираючись на широку джерельну базу, висвітлив історію анархістського руху в нашій країні кінця XIX – початку XX ст. Проте період 1917 – 1921 рр. виходить за хронологічні межі цієї праці. Слід також відзначити ґрунтовну дисертацію В.Савченка, який в контексті основної теми свого дослідження, приділив велику увагу висвітленню багатьох аспектів історії анархістського руху в Україні періоду революції і громадянської війни.
Однак в цілому, вітчизняні науковці не приділили достатньої уваги дослідженню історії лівих організацій і рухів, які не мали яскраво вираженої національної спрямованості. Одним із винятків є історія махновського руху. У 1990-х рр. В.Волковинським і В.Верстюком були здійснені глибокі дослідження даної теми, висока наукова вартість яких визначається не тільки залученням до наукового обігу значного обсягу нової джерельної інформації, але й зміною підходів, яка дозволила дослідникам сформулювати об’єктивні й аргументовані висновки щодо соціальної природи і характеру цього складного й суперечливого явища. Але проблема впливу анархізму на формування та розвиток махновського руху не належала до дослідницьких пріоритетів вказаних авторів.
Отже, маємо констатувати, що в історіографії відсутнє комплексне дослідження розвитку анархістського руху в Україні 1917 – 1921 рр.

2. Вплив анархістських доктрин на М. Драгоманова

Соціально-політичний ідеал М. Драгоманова традиційно характеризують як анархістський, звертаючи увагу на його принципово негативне ставлення до держави як такої. Однак позначити вченого як "анархіста" зовсім не значить розкрити сутність його політичної концепції. Як відзначає Я. Довбищенко "Соціалістичним ідеалом Драгоманова був ідеал Прудона: федерація вільних спілок вільних людей. Ідеал, який повну волю людині і громаді клав в основу ідейної організації будучого суспільства. Отже, Драгоманов почасти був анархістом, але і з анархізмом взагалі, в його сучасному розумінню, теж не мав нічого спільного і до таких теоретиків і практиків анархізму, як Бакунін, Моста та Кропоткин ставився цілком негативно. Зовсім відкидав їхній аполітизм, їхню науку про державу та погляди на те, як дійти до здійснення соціялістичного ідеалу. Так само не любив і одхрещувався Драгоманів і од марксизму, котрий здавався йому занадто доктринерським ("німецька метафізика")"[6] .
Нерозуміння ідеологами анархізму, особливо російського, історичної необхідності держави було, на думку М. Драгоманова, їхньою головною помилкою, що заводила цей рух у глухий кут. Сам вчений вважав, що їх "... основна помилка, нерозуміння того, що держава і державні уряди є формами і органами, котрі виробляються в народному житті (по волі, по неволі, як трапиться) і змінюються з ним, і що без цих форм і органів, тобто і без політики не може жити ніякий народ, ніяка людська громада. Найменше можуть обійтись без політики ті, хто скривджені в теперішніх державах, хто хоче чогось нового ... В XIX ст. ніякий громадський рух, в тому числі і національний, не обходиться без політики, без того, щоб примусити державні уряди перемінити чи встановити які державні закони..."[7].
Будучи принциповим противником держави, як механізму обмеження свободи особистості, М. Драгоманов, тим не менше, вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча, що щиро прагне до свободи народу є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості. Говорячи про справжнього громадівця, він відзначає, що "В самих менших змінах, в змінах державних, він буде байдужий до того, як там впорядковується вище державне начальство, а більше наполягатиме на те, щоб вбільшити власне волю кожної особи в слові й праці, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни (виділення М. Драгоманова — О.С.), — щоб, скільки мога вменшити силу державного начальства, чи то царського, чи гетьманського, чи то управи (адміністрації), чи самої виборної ради (парляменту), перед силою особи, громади, і щоб дати їм більше способу до того, щоб зложити нові початки порядків безначальних: безпанських і бездержавних"[8].
Позиція М. Драгоманова щодо держави та її майбутнього, ролі, яку вона відіграє у своїй власній долі, в значній мірі визначається тим, що його погляди формувались не лише під впливом ідей ідеологів російського революційного руху Чернишевського, Герцена, Михайловського, Лаврова, а й західноєвропейських — Прудона, Маркса, Енгельса, Лассаля. Однак найбільшою мірою визначальною була його філософсько-світоглядна позиція. "Ще в одній з молодечих праць (Римская исторія и Тацит) Драгоманов заявив себе позитивістом, ставши на цей ґрунт в 60-х роках, ще коли позитивізм Конта і Д. С. Мілля ледве став відомий в наукових колах"[9] [313, с. 34]. Ідеї Конта, Спенсера, Мілля були найбільш співзвучними прагненням M. Драгоманова і саме їх, у першу чергу, він намагався донести до своїх земляків.
У той же час варто зазначити, що М. Драгоманов був, як політичний діяч і теоретик, людиною досить прагматичною. Він завжди був готовий відкинути те, що було не лише помилковим, але й не могло принести очевидної і відчутної користі в реалізації задуманої справи. При цьому він досить послідовно дотримувався стратегічної мети, а компроміси вважав допустимими лише щодо тактики її реалізації. А. Круглашов підкреслює цю особливість і зазначає, що "... Драгоманова вигідно відрізняє те, що він намагався не відкладати реалізацію своїх політичних проектів "на потім", у невідоме "колись". Прагнення до практичних, відчутних результатів, його прагматизм, котрий критично чи з повагою відзначають дослідники, і становить особливість драгомановського теоретичного аналізу політичної дійсності, його виразну рису як теоретика і ідеолога"[10].
Сам вчений пояснював свій політичний прагматизм посилаючись на результати власних досліджень людської історії та розвитку наукового знання: "Те, що ми бачили досі в життю людському й що бачимо й тепер, показує, що життя те переміняється усякими способами й волею не одного гурту, і що не один гурт не може завше вживати безперемінно одних способів. Мало того, стан громади, серед котрої живе чоловік, в іншу хвилю збуджує такий дух, попихає громаду до таких способів, котрі перед тим і вгадати не можна. Ясно, що діло не в способах, а цілі, та в живій спільності чоловіка, котрий має думки про потребу зміни в порядках громадських, з тією громадою, серед котрої він живе"[11].

3. Вплив махновського руху на істориків запорозького козацтва Новицького Я. та Яворницького Д.

Махновський рух 1917-1921 рр. став для переважної більшості його освічених українських сучасників явищем несподіваним і загадковим. Політичні, громадські та культурі діячі постали перед досить складним завданням. Треба було визначитися, дати оцінку новому політичному табору на появу якого ніхто з них не чекав і не сподівався. І взагалі, що це таке? Чи має “махновщина” коріння в українській історії й перспективи існування в українській сучасності? В суперечливих оцінках люди часто губилися передусім через брак потрібної інформації та її суб’єктивність. Характерною можна вважати точку зору письменника й політика В.Винниченка, який в 1919 р. писав: “З розповiдей одних, вiн (Н.Махно) iдейний анархiст, свiдомий українець з романтичним укладом свого вiйська, по розповiдях iнших вiн звичайний бандит, антиукраїнець"[12].
В цьому відношенні ставлення до махновського руху з боку уславлених дослідників козацьких часів представляється надзвичайно цікавим. Як сприйняли махновський рух вони? По-перше, їхня позиція цікава тим, що вони обидва в 1918-1921 рр. знаходилися на території, що безпосередньо контролювалася Революційною Повстанською Армією України /махновців/ (РПАУ/м/). В таких умовах чинник браку інформації просто відпадав, адже махновських повстанців запросто можна було зустріти прямо на вулицях Катеринослава чи Олександрівська. Більше того, обидва вчених прекрасно знали менталітет українського селянства самих що не є махновських країв. Збираючи фольклорний матеріал Я.Новицький та Д.Яворницький відвідали величезну кількість населених пунктів Запорожжя та Приазов’я[13], а останній побував у своїх мандрах і в столиці махновського руху селі Гуляй-Поле[14].
Позиція вчених щодо махновського руху має важливе значення і для української історіографії. Я.Новицький та Д.Яворницький були українськими інтелектуалами вихованими на традиціях патріотичного народництва і вченими, що присвятили своє життя вивченню історії запорозького козацтва. Махновський рух, як його не розглядай і не оцінюй, був рухом глибоко народним, низовим. У ньому можна було спостерігати присутність багатьох рис схожості з народними рухами минулого в тому числі і з запорожцями, збереження деяких їхніх традицій. Історики які в принципі визнавали правомірність існування і вимог народних рухів минулого повинні були перевірити зроблені ними раніше висновки на основі спостережень за народними рухами сучасності.
Новицький Я.вперше зіткнувся з представниками махновського руху ще в 1917 р. В цей час він займав кілька громадських посад в органах місцевого самоврядування і звичайно ж не міг не чути про Н.Махна. Діяльність ватажка гуляйпільських анархістів в Олександрівську, на повітовому рівні, в 1917 р. була досить бурхливою[15].
Махно Н. досить послідовно цікавився історією[16], а особливо історією селянських повстань, тому що будучи ув’язненим в стінах Бутирської тюрми мріяв очолити одне з них після свого гіпотетичного виходу на волю. Тому, можливо, він навіть читав твори або статті наших істориків, хоча достовірно про це сказати неможливо. Також вірогідно, що імена Я.Новицького та Д.Яворницького стали відомі Н.Махно від його дружини Галини Кузьменко, патріотично настроєної вчительки[17].
26 листопада 1919 р. в передовій статті махновського офіціозу “Шлях до волі” було вміщено заклик до “українських культурних діячів” допомогти повстанцям. “Де вони? Що вони поробляють? Де їх любов до рідного народу і цілковита відданість справі, про що вони так гаряче доводили завше. Чи вони може соромляться мозулястих рук махновця і чекають на ще якесь “визволення”, більш делікатне. Українські інтелегенти мусять негайно стати до роботи і залишити своє кволе і нікчемне бідкання та скарги.” Логічним продовженням цього заклику на практиці стала видача професору Д.Яворницькому охоронної записки для його музею. Точніше це Д.Яворницький випрохав її у Нестора Махна[18], який був зацікавлений в тому аби його підтримав хтось із значних українофілів.
Найбільш повно історія зустрічей Н.Махно і Д.Яворницького викладена в книзі І.Шаповала “У пошуках скарбів”, що двічі виходила за радянських часів і не полишена характерної кон'юнктури. Тон Д.Яворницького по відношенню до махновців у переказі автора дещо зневажливий, але в межах соціального замовлення.
Версії щодо подальшого співробітництва отамана та професора хоч і існують, але висунуті не істориками, а журналістами. Перші таку можливість ніколи серйозно не розглядали. Наприклад, про махновське золото в підвалах музею викрадене в 1922 р.
В цілому ж неокозацькі повстанські формування часів громадянської війни прикро вразили істориків. І почалося це, до речі, не з Н.Махна, а з не менш одіозної, але більш маловідомої фігури отамана Божка. Курені Божка, що їхали на о.Хортицю засновувати нову запорізьку січ, в кінці 1918 р., в Катеринославі, зчепилися в триденних боях з махновськими повстанцями, що в свою чергу вирішили “завітати в губернію”. Братовбивчий конфлікт проходив прямо на очах Д.Яворницького. Якраз перед цими подіями отаман Божко теж відвідав музей і привласнив собі булаву кошового отамана поклавши початок традиції розтягування музейних скарбів “народними вождями”. Доречі, існує версія українського емігрантського письменника В.Чапленка про те, що перша зустріч Н.Махна з Д.Яворницьким відбулася вже в грудня 1918 р[19].
З одного боку в махновському русі були виразно присутні традиції запорозького козацтва які не могли не бути непоміченими. Їх помічали не те що історики Запорожжя, а навіть люди що спромоглися осягти гімназичний курс історії. Наприклад, перу Я.Новицького належить стаття вміщена в “Київській старовині” про пісню де розповідається про спосіб з допомогою якого козаки здобули місто Азов. Якщо просто порівняти цей текст з описами махновського вторгнення в Катеринослав на початку листопада 1919 р. то можливо прийти до висновків, що махновці просто використали її як пряме керівництво до дії[20].
Обидва історики стали служити більшовицькому режимові. З яких причин то інша розмова. Служити найбільш страшним і послідовним ворогам “махновщини”. Я.Новицький взагалі служив у повітовому військоматі, тобто став радянським службовцем. Чим цей факт цікавий? А тим, що радянські службовці і особливо військові були категорією населення яка махновцями в 1920 р. була заочно приречена до цілковитого винищення. І якби в 1920-1921 рр. маневровим групам РПАУ/м/ вдалося в числі інших повітових містечок захопити і Олександрівськ, то доля Я.Новицького могла скластися вельми і вельми трагічно.
Але разом із цим Я.Новицький махновців не критикує, він про них просто мовчить. Немає жодного запису про махновців ні в його книгах, ні в статтях, ні в щоденникових чи просто чернеткових записах. Чому він їх ігнорував? Можливо не знав що йому казати? Та сама ситуація простежується і з Д.Яворницьким. Ні боротьба за незалежну українську державу, ні еміграція його не привабили. Він теж служив на схилі літ більшовицькому режимові. Теж у своїй “Історії міста Катеринослава”, що була доведена до радянських часів, мовчав про махновців начебто їх взагалі не було. Згадки про “бандитів”, що в роки громадянської війни грабували населення міста скоріше можна віднести до кримінальних злочинців, які справді надзвичайно активізувалися, аніж на рахунок селянських повстанців, яких більшовики почали називати “бандитами” в роки громадянської війни.

Висновок

З аналізу наявної літератури стає очевидно, що практично ніколи анархія не досліджувалася як цілісне явище; ті або інші автори, в основному, аналізували лише деякі його аспекти, що, очевидно, і не дозволяло подати цілісну картину конструктивних і деструктивних елементів анархії; тому практично всі вивчені нами роботи з цієї проблеми страждають однобічністю і штампами. Тим більше, анархія ніколи не розглядалася  як такий стан соціумів, який має місце в реальній дійсності. Дотепер у науковій літературі панує категорична думка, що анархічний стан у масштабах суспільства просто абстракція, що анархічне суспільство ніколи не існувало.
Вітчизняні, та й закордонні дослідження розглядають, в основному, історію анархізму як соціально-політичної течії, причому, що стосується його доктрини, то аналізується, як правило, її негативна частина - критика держави і політичної влади. І сьогодні ще в науковій літературі відсутнє цілісне уявлення про анархізм. Анархія ніколи не розглядалася як модель суспільства, що характеризується певним набором сенсожиттєвих орієнтирів або соціальних цінностей, які цілком можуть протистояти  імперативам, визнаним людством сьогодні.
Для анархії характерний певний специфічний набір соціально-історичних цінностей, на вершині ієрархії яких знаходиться Свобода. Той зміст, який теоретики класичного анархізму вкладають в складові ціннісної системи анархії, роблять її відмінною від інших систем. Це ціннісні настанови суспільства, яке повинно забезпечити вільний та гармонійний розвиток кожної особистості.

Список використаної літератури

1.     Абросімова С.В. Дмитро Яворницький. – Запоріжжя: РА“Тандем-У”, 1997. – С.34.
2.     Антонов - Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне: В 4 т. – М., Л., 1924 – 1933
3.     Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.) — Запорожье: Дикое поле, 1995. — С.52.
4.     Аршинов П. История махновского движения (1918-1921 гг.). Запорожье, 1995.
5.     Белаш В. Махновщина // Літопис революції. – 1928. - № 3. – 234.
6.     Винниченко В.К. Вiдродження нацiї. Т.3. — Київ-Вiдень, 1920. — С.432.
7.     Довбищенко Я. Михайло Драгоманів. Його життя, наукова, політична та громадська діяльність // Пам’яте Михайла Драгоманова. — Харків, 1920. — С.5-44.
8.     Драгоманов М.П. "Сонячний промінь". Повість Василя Чайченка // Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. — К., 1970. — Т.2. — С.386-392.
9.     Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.93-147.
10.                       Драгоманов М.П. Переднє слово до "Громади" // Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.93-147.
11.                       Еварницький Д.І. Запорожжя в залишках старовини і переказах народу. Ч.І-ІІ. – К.: Веселка, 1995. – С.410-411.
12.                       Ермаков В.Д. Российский анархизм и анархисты: Вторая половина ХІХ – конец ХХ веков. – СПб., 1996.
13.                       Кларов Ю.М. Побочный сын анархизма // Переписка на исторические темы. — М.: Политиздат, 1989. — С. 243.
14.                       Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. — Чернівці, 2000. — 487 с.
15.                       Махно Н. Воспоминания. В 2 т. – К.: Україна, 1991. – Т.1. — С.34-35, 77-85.
16.                       Новицкий. Еще раз по поводу народной песни о взятии Торческа, или же Азова // Киевская старовина. – 1882. – Т.ІІІ. – С.434.
17.                       С берегов Днепра // Сб. статей Екатеринославского научного общества по изучению края. – Екатеринослав, 1905. – С.11-105.
18.                       уть к свободе. – Гуляй-Поле, Александровск, Екатеринослав. – 1919; Голос махновца. – Харьков, 1920.
19.                       Хромова О.И. Анархия как общественный идеал: перспектива или утопия? // Придніпровський науковий вісник. Сер. “Історія та філософія”. - 1998. - № 23 (90). - С.7-18.
20.                       Хромова О.И. Проблема анархии в истории общественной мысли // Придніпровський науковий вісник. Сер. “Історія та філософія”. - 1998. - № 46 (113). - С.62-73.
21.                       Шаповал М. Михайло Драгоманов, як ідеолог Нової України // Драгоманов М.П. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками. — Прага-Нью-Йорк, 1937. — С.31-55.

---