Шлях кобзарів – це шлях народу !
                                                                                                  Михайло Стельмах
       Протягом століть напруженої боротьби за національне і соціальне визволення український народ творив сувору, мужню, й водночас ліричну поезію – думи та пісні. Ці перлини народної творчості не втратили і ніколи не втратять свого наукового та культурного значення, адже в них відбито світогляд народу на кожному етапі його історичного розвитку, його морально-етичні норми, погляди, естетичні смаки.
       Пісня , дума є одним із проявів прекрасного тяжіння до духовності. Ось що писав про це Микола Добролюбов: ,,Пісня, дума становлять там народну святиню, кращу рису українського народу, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів; в них дихає ніжне почуття жіночої любові, особливо материнської... Все коло життєвих насущних інтересів охоплюється в пісні, зливається з нею, і без неї саме життя стає неможливим”.
      Українські думи (їх ще називали козацькими піснями, поважними піснями) відомі у всьому світі. Це глибоко самобутні епічні та ліро-епічні твори, які виконувалися у супроводі кобзи, бандури чи ліри.
       Як жанр народної поезії, думи виникли в ХV – XVІ століттях на основі найкращих досягнень усієї народної поетичної творчості.
       Історія кобзарства та лірництва на Україні доволі багата й складна і до сьогодні ще не достатньо вивчена. Назви народних співців-музик походять від назв музичних інструментів, на яких вони грали: кобзи, бандури та ліри.
      Улюбленим музичним інструментом українського народу була кобза. Як свідчать найдавніші джерела, кобза була досить розповсюдженим музичним інструментом, і попервах грали на ній не лише сліпі люди, як це склалось пізніше.
      Найдавніша кобза мала тільки три струни. З часом інструмент ускладнювався. Це, зокрема, засвідчує збільшення кількості струн. У ХІХ столітті, особливо у другій половині, кількість струн і приструнків (так називаються короткі струни, що розміщуються на правій стороні деки) збільшується. Наприклад, на бандурі кобзаря М.Ригоренка з Харківщини їх було 8, О.Вересая з Полтавщини – 12, П.Братиці з Чернігівщини – 20, І.Кравченка-Крюковського з Полтавщини – 28, Ф.Гриценка – Холодного з Полтавщини – 45!
       Скрутне матеріальне й громадське становище, беззахисність кобзарів та лірників змусили їх об’єднуватись в організації, які б захищали їхні інтереси. Уже наприкінці ХVІІ століття на зразок міських ремісничих цехів почали виникати братства (гурти) кобзарів та лірників. Організацію братств   (гуртів), їх діяльність народні співці-музики держали в таємниці.  Серед них були керівники - ,,цехмайстри”, ,,майстри”, вчителі та учні (підмайстри). Вони мали свої статут, касу, хоругву, особливу таємну мову, що називалась ,,лебійською”, свій суд. Братства регламентували діяльність кобзарів та лірників, піклувалися про підготовку молодих співців – музик тощо. Кобзарям і лірникам відводилась певна територія, на якій кожний із них мав право грати та співати. Правда, траплялися випадки, коли окремі кобзарі ще до того, як братства розпались, пускались у мандри (Остап Вересай за це навіть отримав прізьвисько ,,Лабза”).
      Учнів брали вчити лише ті співці – музики, хто мав відповідний стаж, з 10 років. У кобзарську науку брали лише незрячих здібних дітей. Навчання тривало переважно 3 роки, інколи й довше. Після закінчення навчання відбувалась посвята в кобзарі та лірники – своєрідні випускні іспити. Церемонія посвяти називалась ,,одкліщинами”. У ній брали участь учитель і ще декілька (не менше трьох) повноправних ,,майстрів”. Перед майбутніми співцями – музиками ставились досить суворі вимоги – мусили показати, як засвоїли кобзарську, лірницьку науку, як навчились грати, співати. Учитель характеризував поведінку впродовж усього навчання. ,,Одкліщини” проходили неформально. Бували випадки, коли учень не виявляв необхідних знань. Через деякий час його слухали знову. І якщо учень при повторному іспиті не діставав визвілки (так називалось право на самостійне кобзарювання) , то інколи братство (гурт) карало вчителя (,,майстра”) – позбавляли його брати учнів на навчання 1, 2, 3 роки
        Перефразовуючи Т.Г.Шевченка, можна з упевненістю сказати: наша дума, наша пісня не вмерла, не загинула. І не вмре, не загине !
Кожушко Григорій Семенович (30.ІX(12.X).1880,с.Велика Писарівка, нині смт Сумської обл. – 23.І.1924,там же) – кобзар. Нар. у бідній сім’ї. Навчався у С. Пасюги, самостійно кобзарював з 1906 року. 1911 року виступав у Катеринославі, познайомився з письменницею Оленою Пчілкою, яка залешила спогади про нього. 1916 виступав у Петрограді, 1918 разом з   Є. Мовчаном – у Москві. У репертуарі – іст. пісні (про Морозенка, Байду, Нечая), твори на слова Т.Шевченка, сатирично – гумористичні, ліричні укр. нар.пісні.
Мошик Микола Григорович  (27.X.1941,с.Засулля Роменського р – ну Сумської обл.) – кобзар. Навчався 1962 – 1964 в студії при Державній засл. капелі бандуристів України (у П. Іванова), 1968 – 1969 – у Дрогобицькому муз. училищі. Закінч. 1971 Дніпродзержинськемуз. училище, 1976 – Київську карсенваторію. Працював у Чернігівській та Кіровоградській філармоніях, Київському оркестрі нар. інструментів, Уманському та Сумькому муз. училищах. Один з авторів довідника „Кобзарі та бандуристи Сумщини” (Суми, 1999). У репертуарі : укр. нар. думи , історичні, ліричні та сатирико – гумористичні пісні, власні твори (думи  „Конотопська битва”, „Про Глугів”, пісні на слова Т. Шевченка, П. Куліша, О. Олеся та інші фольклорні записи).
Виконує твори з репертуару Є. Адамцевича, Є. Мовчана.
Мовчан Єгор Хомич  (19.ІV(1.V). 1898, с. Велика Писарівка, смт Сумської області. 22.ІІІ.1968, м. Київ) – кобзар. Сліпий з самого дитинства. Учень С. Пасюги. У репертуарі („Невільницький плач”,  „Про самарських братів”), істор., побутові, жартівливі пісні. Виступав на Республіканській нараді кобзарів та лірників (1939), Всесоюзній нараді вивчення епосу сх. слов’ян (1955). На 4-му Міжнародному з’їзді славістів у Москві (1958). Нагороджений пам’ятною медаллю IV Міжнародного з’їзду славістів. 1978 у Великій Писарівці  встановлено пам’ятник М.Єгору Хомичу. 
 
Супрун Павло Степанович – (3.ІІ.1937, с. Попівка, нині Конотопського району) – кобзар, заслужений працівник культури УРСР.
      Осліп у 7 років, підірвавшись на фашистській міні. Навчався в Київському інтернаті для сліпих дітей. З 1955 року працював слюсарем – складальником на учбово-виробничому підприємстві Українського товариства сліпих. Закінчив 1969 року Київську консерваторію (у Н.Павленко), 1973 року – студію кобзарського мистецтва при Українському музичному товаристві.
      У репертуарі Супруна – історичні пісні та думи ,,Пісня про Байду”, ,,Невільницький плач”, ,,Дума про смерть козака-бандуриста”, ,,Про трьох братів самарських”, ,,Облога Києва печенігами”, жартівливі народні пісні, власні музичні твори на вірші сучасних поетів, романси.
Ємець Василь Костянтинович – (15 (27). ХІІ 1890, с.Шарівка, нині Богодухівського району Харківської області – 6. І. 1982, м. Лос-Анджелес, США) – укр. кобзар, композитор, педагог.
      Його батько працював слюсарем та електриком на Шарівському винокурному заводі Л.Кеніга, власноруч сконструював фонограф і записував пісні місцевих кобзарів. Навчався в народній школі с. Шарівка, потім – в Охтирській гімназії. З дитинства відчув потяг до бандури, вчився у кобзарів П.Гащенка, І.Кучугури-Кучеренка. Перший публічний виступ відбувся 6 грудня 1911 р. в Охтирці. Навчався в Харківському та Московському університетах (1911 – 1917). Організував на Кубані першу школу кобзарства (1913), в Києві – першу кобзарську капелу (1918). З 1920 р. жив в Чехословаччині, з 1940 – в США. Навчався  в Празькій та Берлінській консерваторіях, брав уроки співу в італійського професора М.Поллі. Гастролював у багатьох країнах світу, в т. ч. Австрії, Франції, Бельгії, Голландії, Єгипті, Марокко, Канаді. У репертуарі були сотні укр. нар. пісень та дум, релігійні кантати, твори композиторів – класиків Бетховена, Моцарта, Шопена та інших. Автор десятків статей про бандуру та історію кобзарського мистецтва українською, чеською, французькою, англійською мовами. Створив ряд композицій для бандури (,,Передзвони”, ,,Про Крути”, ,,В горах України”, ,,Дума про Велику Руїну”, ,,З Карпатських гір” та інш.) Товаришував з музикологом П.Маценком – автором низки публікацій про творчість Ємець.